Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка27/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   48

Велич, як бачать її люди

 

Король раніш за герцогиню де Бофор повернувся до Парижа. У себе в Луврі він розглянув двірські справи. Тим дворянам, котрі скаржились йому на занепад своїх маєтків, він просто в вічі сказав, щоб не розраховували на його щедрість. Нехай повертаються до своїх провінцій, а не протирають скрині у нього в приймальні. Найтяжче було йому говорити про це зі своїми земляками — гасконцями. Вони були певні: тепер, коли на троні своя людина, їм нема про що турбуватися. Один з них тримав свічку, коли Анрі читав листа від коханої. Гасконець теж міг би його прочитати, але відвернувся так, що мало шиї собі не скрутив. За це зворушений земляк щось йому пообіцяв, але обіцянки тієї не дотримав. Врешті-решт усім таким людям довелося визнати, що ні зухвальством, ні хитрістю нічого не втнеш із королем, який довго був бідним і знає ціну грошам. А коли забуде її, то в вуличній штовханині випитуватиме людей, доки не дізнається, що можна купити за одне су і чи легко те су заробити. Це тяжкі звинувачення: по-перше, що ти нічого не роздаєш, і по-друге — що забагато знаєш. Депутатам від духівництва, які прийшли скаржитись на його Нантський едикт, він відповів, перелічивши їхні власні беззаконня, — винуватячи, звичайно, не їх, а лихі часи. Та коли, мовляв, вони хочуть бути заодно з ним, тоді він відбудує церкву в усьому її давньому блиску, як сто років тому. Вони подумали: «А хіба тоді не було беззаконня?» І те саме подумав король. Круто поводився він із міщанством, яке пнулось на державні посади, аби збагатитися. Ще крутіше — з суддями, які тлумачили закон на користь багатіїв. Бордоським суддям він кинув прямо в вічі: у вас позов завжди виграє найтугіший гаманець. А він же колись любив і вирізняв своїх учених правників чи не найбільше з усіх. Але відтоді його королівство стало великим понад усяке сподівання — завдяки йому самому. І коли тепер самовіддані люди зробились зажерливими, а праведні — навіть продажними, то вина, власне, лягала на нього самого, і звідси його гнів. Якось на полюванні він, самотній і невпізнаний, зайшов до однієї корчми, і там для скромно вдягненого чоловіка навіть не знайшлося чого попоїсти. Судовики, що обідали нагорі, через служника переказали, що не приймуть його до столу, хоч невідомий сказав, що заплатить за себе. Він звелів стягти їх униз і відшмагати, — хто б сподівався такого від короля, який звичайно ставився до всього легко й любив посміятись.  



Із тих, котрі тепер не могли впізнати свого короля, одні казали, ніби він невдячний. Інші твердили, що він надміру заноситься й хапається за все зразу. Бо навіщо заводити ще й сукновальні, гути та дзеркальні мануфактури, коли він і так уже зовсім схибнувся на отих своїх шовкопрядах. На ці королівські витребеньки течуть гроші з державної скарбниці, а зайвину шовку доводиться роздавати простолюдові; у шовку тепер ходять і служниці по шинках — тим частіше, чим гіршу слану має шинок чи служниця. І одного вечора король дістав науку. Він сидів у своїй кімнаті за картярським столом, бо, на жаль, у грі він теж не знає впину, хоч весь час програє. Адже думки його витають бозна-де. В кімнаті було повно людей, декотрі зазирали королю в карти з-за його спини. Карта йому йшла погана, для радісних вигуків не було підстави. Але він, сміючись, вигукнув свою всім знайому лайку, кинув на стіл карти, схопився й сказав: — У мене в Луврі є один ремісник, то він робить їх без шва. Що таке? Про що це він? Усе зразу й з'ясувалося. Король поставив ногу на стілець, провів долонею по шовковій панчосі й показав тим, котрі квапливо понагиналися, що вона суцільна, шва справді нема. Всі віри не йняли такій майстерності й вихваляли короля, наче він сам був тим винахідником. — Хто може похвалитися чимось кращим? — спитав він. — Мої піддані мають бути плідними, щось творити. Пане начальнику артилерії, у вас щось є?  

Те «щось» було просто сливою: Роні видобув її з кишені й пояснив своєму владареві, що цей сорт дуже довго виводили на Луарі, поблизу замку Сюллі, поки домоглися незвичайного жовто-червоного кольору й незрівнянно солодкого смаку. Довколишні селяни назвали її «сливою Роні». Але нині такі сливи вирощують і в інших краях, уже забувши, звідки вона походить, і називають «руні». — Бо народ калічить назви, — сказав начальник артилерії. — Хай навіть скалічене, але ваше ім'я житиме в цьому народі вічно, — відказав король Анрі.— В подобі сливи, — додав він насмішкувато. А тоді швидко сховав ноги в панчохах без швів під стіл і вдав, ніби знову цілком заглибився в гру. Але науку він дістав. Усі гадали, що ця наука, як і інші подібні, може навіяти йому сумніви щодо його скороспілих новацій. Звільнені з війська солдати ставали пострахом усіх подорожніх, попадали до в'язниць, або скочувались до ганебного жебрацтва. А бачити, як його вояки ходять попідтинню, — це для будь якою короля більша ганьба, ніж якби вони грабували селянські садиби чи вколошкали десь на роздоріжжі вгодованого міщанина. А цей король вимагав, щоб вони працювали й допомагали йому розвивати промисловість. На думці в нього тільки добробут усіх трудящих станів. Украй недоречний добробут, бо він робить людей зарозумілими і підриває під корінь відносини між бідним і багатим, паном і хлопом. Простолюд забуває належну покірливість. Коли придворний пан, як заведено було споконвіку, захоче для науки всипати ремісникові, той уже відповідає кулаком. А коли пан пошле до нього десяток служників, ремісник виходить назустріч із синами та підмайстрами — їх теж набирається десяток. А що з кухні в нього пахне смачно, то голодні служники, замість битися з сукнярем, сідають до нього за стіл. От що виходить із гріховного нахилу вщасливлювати людей, тоді як їм корисне якраз убозтво, бо воно втримує їх у послуху та в ладу. Хто звик, що мирський лад, як і лад божественний, існує сам для себе, а не ради людського щастя, той, може, вбачає у владі короля Анрі навіть настання царства антихриста. Чи принаймні не схвалює цієї влади через її суспільні наслідки. Не кожен, звісно, ганить усі її наслідки, бо дещо може бути й корисне чи для того, чи для іншого, — не всі ми думаємо однаково. Але багато що нікому не корисне, зате коштує нам великих грошей. Шановні городяни тільки з осудом дивились, як для їхніх-таки ремесел розбудовують і опоряджають Королівський майдан. І вже й поготів заперечують вони проти того, щоб виряджати кораблі до другої половини світу. Навіщо? По золото, оте вимарене золото з країн, що лишаються на карті білими плямами, — такі вони незвідані, холодні, пустельні й непевні? Ми того золота не побачимо ніколи, та й король теж. Такий собі пан де Бассомп'єр, цікавий вдачею, якось зайшов до шинку, де численні застольники гомоніли про громадські справи. Придворного в ньому по впізнали: він назвався чужинцем. І там він почув справжню думку шановних городян, не кажучи вже про те, що докинули від себе не такі шановні. Послухавши їх якусь часину, Бассомп'єр сказав: — А я бував у тих краях, що про них ви тут говорите. Що лишались білими плямами. Його зразу запросили підсісти ближче, і він спитав, чи правдиві ходять чутки: — Король Франції буцімто вибрав найхолодніші в Новому світі краї, аби переселити вас туди. Це він сказав не з метою огудити перед ними короля, а просто щоб почути голос народу й потім повихвалятися при дворі. Власне, він ніколи не бував у тих далеких краях і взагалі не плавав по морю. Шановні городяни за столом обачно стримали обурені вигуки, хоч вони й були доречні тут. Зате якийсь злидар, що пив кисле вино й мав полатані лікті, почав наперед протестувати, щоб його з жінкою й шістьма дітьми вивезли кудись за море. Він, мовляв, сплачує королю все, що належить, від свого рота відриваючи. То ще йому бракувало, кричав він, щоб королівське судно висадило його з родиною на краю пустелі та й попливло собі спокійнісінько додому. Цікавий придворний намагався ще докладніше вивідати людські настрої. Він сказав, що саме в найхолодніших краях є найбагатші копальні, вщерть набиті золотом, — він на власні очі в цьому пересвідчився. А на вияви недовіри відповів, пославшись на Іспанію: адже та всю свою могутність завдячує скарбам Перу. Без них вона ніколи б не посміла простягати зажерливі руки до цього королівства, вашої батьківщини. — Зате наш король Анрі розбив іспанців, і ніякі скарби ніяких Індій, що про них ви ото розказуєте, їм не помогли, — озвався статечний чолов'яга в шкіряному чинбарському фартуху. — Король любить нашу чесну працю, я це знаю, бо на собі пересвідчився. Він не посилатиме всяких пройдисвітів у чужі краї, щоб вони гребли там незароблене золото. За одним кінцем столу обідав якийсь писар із суду: вранці він одержав могорич від позовника, а ввечері проїдав його. Він і так уже був червоний, а тепер від гніву зовсім збуряковів і загримів: — Хай краще ті голодранці вбивають там дикунів, ніж тут чигатимуть на нас біля дверей наших-таки власних домівок. Насправді писар не мав ніякої власної домівки, але тим завзятіше він захищав власність. Йому притакували. Цікавий придворний, що почув уже досить, хотів був устати й піти. Алe при всій тій розмові був присутній (хоча й не втручавсь у неї) якийсь чоловік, що сидів на лаві під стіною й щось креслим на аркуші паперу. Чоловік підвівся, вийшов на світло, і всі помітили, що він уже старий. Одяг на ньому був обношений, але, видно, не на чорній роботі, та й уся постать лишилася струнка й пряма. Обличчя зберігало риси, які закарбувало на ньому вчення і знання; люди ручної праці здебільшого сприймають їх за сліди журби. — Пане де Бассомп'єр, — звернувся цей чоловік до цікавого придворного. — Ви теж називаєте себе мореплавцем, тому я дозволю собі припустити, що моє ім'я знайоме вам. Я — Маркюс Лескарбо[76]. Бассомп'єр прикро збентежився: звичайно, він чув про цю людину. Без ніякої лихої думки він відповів: — А, ви ще з наближених адмірала Коліньї. Люди за столом перезирнулися. Протестант… — Так, — відповів старий, — я був серед тих перших французів, що вирушили до Нової Франції. Так називають північні узбережжя Америки відтоді, як ми ступили на них. Це країна з тисячомильовими берегами, а в глибині — цілий континент, і ми його досліджували. На оцьому побіжному начерку, що я зробив при тьмяному світлі, позначені багатства надр, рибальські угіддя, ліси з хутровим звіром, родюча земля, а також відомості про клімат. На моїй карті білих плям небагато. Я віддаю її тим, хто її не знає і ніколи не плавав до холодних Індій, хоч вони не такі вже й холодні. Чоловік, що назвався Лескарбо, поклав аркуш на стіл, але й далі дивився в очі придворному. Поки всі застольники, понахилявшись над картою, розглядали її, Бассомп'єр тихо попросив: — Не виставляйте мене ще дужче на сміх за те, що я збрехав. Я ж просто хотів довідатись, яка думка в людей, і потім розповісти королю. Йому треба це знати. — Корисніше було б, якби люди знали, що думає король, — відказав Лескарбо. Придворний заговорив скромно й шанобливо: — Цим не може похвалитись ніхто. Великий король зважує «за» і «проти» більше, ніж під силу збагнути нам. Його величність вислухав вас. Не відмагайтесь, — зупинив він співрозмовника, що похитав був головою. — А то й я вас спіймаю на брехні, як ви мене. Його величність вислухав вас, але потім поцікавився й думкою свого міністра. — Уславленого пана де Сюллі.— Маркюс Лескарбо вимовив ці слова зовсім іншим тоном: у ньому звучала гіркота, свідома ненависть, ворожнеча, але не особиста, а куди глибша. «Чому він не ховає своїх почуттів?» — подумав Бассомп'єр. Бо обличчя вченого враз стало обличчям канібала — так оголено виступило на ньому його ставлення до Роні. — Уславлений, впливовий, без нього ніщо не обходиться, — недбало кинув придворний. Та бувалий старий чоловік уже відвернувся від нього до застольників, що розглядали його карту, і почав розповідати їм про Північну Америку так захоплено, з таким несамовитим запалом, що вони слухали його, пороззявлявши роти, немов ярмаркового шарлатана, що вихваляв свої чудодійні ліки. — А скільки ж воно обійдеться? — питали декотрі.— Споряджати кораблі по те золото? А що, як вони потонуть? — Не потонуть! — рішуче сказав Лескарбо; він аж поблід від хвилювання й тому здавався ще підозрілішим, — Та й викиньте нарешті з голови оте золото. Ви говорите так, наче недотепний міністр, — його цікавлять тільки ті скарби, котрі блищать. А благословенні тільки ті скарби, котрими природа винагороджує нашу працю. Та золота копальня, що я знаю, зветься вино, хліб та паша для худоби. Коли я маю це, то маю й гроші. Слухачі замислились. Одежа на ньому обношена. Отже, ніякої паші з холодних Індій він не привіз. Та все ж один із застольників — той самий чинбар — прокашлявся й сказав: — Король Анрі не пошле в ті краї пройдисвітів; я його знаю, він колись був у моїй чинбарні й сам не цурається роботи, це всім відомо. Як зумієте довести йому, що там, за морем, праця варта заходу, тоді він вас послухається. — Келих вина! — гукнув Лескарбо, мореплавець із днів адмірала. — Я ще зовсім тверезий. Я хочу цокнутися з чинбарем. І вихилив вино одним духом. А тоді сів і заговорив, щиро дивлячись у обличчя слухачам: — Король хоче цього. Як і в багатьох інших ділах, тут він починав робити те, що задумав іще змолоду. Жоден міністр не відрадить його, хай хоч скільки розказує, ніби північніш від сорокового градуса там ніщо не росте й не родить. Король знає одно: там родяться й ростуть люди. Вони дикі й не знають нашої спасенної віри, — що ж, тим паче ми повинні вирушити туди й принести їм спасіння, хоч би й наражаючись на погибель самі. Бо й там, і тут живуть люди, і вони варті того, щоб ми навіть гинули за них. Ви слухаєте мене? Вони слухали його дуже поважно, і тим найстійливіше прозвучало його запитання. Один із застольників, обхопивши руками голову, широко розплющеними очима дивився кудись у безвість. — Я слухаю, — промурмотів він, не ворушачи губами. А Лескарбо в цілковитій тиші говорив далі: — Тут є люди, що не можуть знайти собі роботи й шматка хліба, — звільнені з війська солдати та безробітні ремісники. Навіть із наших славних на весь світ сукноткалень половина ще не відновила роботи. — Кому ви це розказуєте, — прошепотів той, що сидів, обхопивши голову руками. — А там живуть люди, що не тямлять ніякого ремесла й не обробляють землі. До того ж вони погани. Нам слід вирушити за море й заради них. Наш король ладен помогати й тим людям, що там, і тим, що тут; задля цього він би й вирядив нас за море. Ще тоді, коли він звався королем Наваррським і був гугенотом, він разом з нами запитував: чи маємо ми право, допливши до тих країв, що їх назвали Новою Францією, захопити їх і пограбувати їхніх жителів? Ні. Ми повинні здобути їхню приязнь, подбати про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи, як це робили іспанці,— таке нам не в голові. Ми додержуємось закону милосердя й жалості, як учив нас наш спаситель. «Прийдіть до мене всі тружденні й обтяжені. Я втішу вас, а не винищу», — така воля господа, і так само гадає наш король. Німа тиша, спантеличені обличчя — людям і досі важко повірити, що справді все має чинитись за законом людяності і що саме так хоче чинити король. У того, котрий обхопив голову руками, очі затуманилися слізьми, але тим краще він бачив те, що жило в його душі. Перед ним міст під рясним дощем, кам'яне поруччя — і сам він уже наполовину по той бік його, вже сунеться вниз, ось-ось упаде. Та хтось рвонув його назад. А щойно ж довкола не видно було ні душі, і от замість самотності, яку він вважав уже остаточною, з'являється хтось і вертає його до життя. Вкриває йому голе тіло власним плащем, посилає солдата відвести його до лікарні, велить лікувати його, дає йому роботу, і з пропащого студента-богослова стає сукняр, що сидить тут, — один із відроджених сукнярів на сукноткальнях, що знов повідкривалися. Колишній самогубець хоче говорити — вперше щось спонукає його поділитися з людьми тим, що він знає. Досі воно здавалось йому не дуже почесним і небагато вартим. І раптом перед ним постає цілий світ, по вінця повний усілякими подіями, і він уперше зазирнув у той світ. він затинається, перемагає хвилювання, говорить. Звертається він до судового писаря, — вибрав саме його, не знати чому. І писар, що нажерся за хабар, сам не знає, чому так шанобливо слухає. Хіба ж це на суді, й хіба тут ідеться про великі гроші? Маркюс Лескарбо досяг, чого хотів, і потихеньку виходить. А слідом за ним — пан де Бассомп'єр, що вирішив ні на крок не відставати від цього неабиякого чоловіка. Тепер нема сумніву, як вирішив король. Королівського намісника в Новій Франції вже призначено, і він урочисто займе свою посаду. Цікавий придворний уже здогадується, вже знає, з якою помпою при дворі буде розіграно наступну дію колоніальної епопеї. Попередня розіграна в шинку, серед простолюду, але з неї випливає й заключна. А бути присутнім при них — яке це щастя для цікавого! На дверях обох їх затримали музиканти, що саме входили до шинку: скрипаль, арфіст і співак. Тут вони застали всіляких слухачів своєї музики: придворного, мореплавця й ученого, тутешніх городян — і шановних, і не таких шановних, і зовсім непевних, і злодіїв, і врятованих. І перед усіма цими людьми залунало: «Чарівній Габрієлі…»  

 

Велич явлена




 

Король Анрі весь, із голови до ніг, у блискучій сріблястій криці. Він стоїть на підвищенні, перед своїм троном, на якому лежить його пурпурова мантія. Над ним нависає червоний балдахін — вільно звисає згори посеред зали, нічим не підпертий. Біла стінка змурованого трону, вузька і гладенька, здіймається високо, золота лілея на вершечку її губиться в червоному балдахіні. Біла стінка цієї споруди — чи то трону, чи то каплиці,— лисніє дзеркально. Вона відбиває сяйво величності. Але ні самої величності, усамітненої на своєму підвищенні, ані відблиску її не бачить ніхто, бо всі спини зігнуті. Габрієль д'Естре надовго схиляється у низькому, тривалому поклоні. З усіх, що складають тепер шану величності, вона ближче від усіх до трону. Позаду й попереду нього, посеред нескінченно довгої галереї тронові поклоняється невелике стовписько схилених спин і облич. Трон — посередині, вона найближче до нього. Вона ще внизу, біля підніжжя трону, але незабаром підніметься по цих сходинках, — конетабль і начальник артилерії зведуть її нагору. Самі вони потім спустяться й зостануться внизу, з рештою. А Габрієль д'Естре піднесеться на небувалу висоту — вище неї буде сама лише королівська величність. Біля ніг величності, на сходинках спорудженого трону сидітиме вона, але її сукня має звисати вниз із тих сходинок на знак того, що вона й королева, і все ж іще не королева. За її схиленим чолом — думка: «Коли ж?» Вона думає: «Незабаром… наступного разу… ще сьогодні, за годину… ох, ніколи». Убрання її — з білого шовку, сріблясте, як панцер на королі. Вбрання королеви буде з червоного оксамиту — світло-червоного, кольору свіжого м'яса. Габрієль вирішує пошити собі таку сукню, хоч хай там що. Її любий владар — вона це відчуває — саме простягає до неї руку, хоче притягти її до себе, нагору! Вона підводить очі — ні, величність і не ворухнула рукою, навіть пальцем її не манить. Обличчя короля звернене в далину, за межі цієї зали, кудись далеко поверх стовпища придворних, поверх простолюду, що вливається в залу. Простолюд уливається крізь усі входи, бо їх повідчиняно для нього. Падає навколішки, на колінах посувається аж до храму величності, де вона височить на троні над зігнутими спинами, незмінно горда й ласкава. Габрієль думає: «Будь незмінно гордий і ласкавий, мій коханий, я знаю це твоє обличчя, знаю й тіло, що під панцером, — міцне тіло, вкрите шрамами, ще й досі молоде, хоч часто недуже. Скільки я доглядала його, як любила!» Вона мало не забула про свою роль. Конетабль і начальник артилерії взяли її за обидві руки й підвели по сходинках до підніжжя трону, до вона мала сидіти. Вона сідає, сукня стелеться вниз по двох сходинках. Величність переступає з ноги на ногу, зусиллям розплющує очі ширше, незмінно горда й ласкава. Конетабль і начальник артилерії повернулись на свої місця. Це знак для всіх схилених в уклоні, щоб вони випростали спини й розбились на кілька гуртів, як визначено. На сходинку нижче від Габрієлі сідає її високість сестра короля. Та сходинка найширша, і сукня не звисає з неї. А внизу — так, щоб не прикривати собою обох вельможних дам, стають канцлер, начальник артилерії і конетабль. Ліворуч від величності, відмежованої порожніми сходинками трону — порожніми й неприступними, аж трепет проймає,— рішуче розміщуються якісь непоказні люди. Місця їм чомусь приділено навдивовижу багато. Придворні розподіляються, як приписано, — тут дами, там кавалери, і ті й ті шикуються за своїми титулами й заслугами, хто ближче, хто далі. Принцеси, маршали й верховні судді, принци крові разом з маленьким Вандомом — з обох боків попереду, куди надає світло. Там його перехоплюють завіси, тут — підсилюють уміло розміщені дзеркала. Лице сонячного бога звернене до трону. Поза його промінням, що все націлене на величність, розпливаються людські обриси заднього плану. В найдальшої постаті вирізняються тільки білі плечі, в іншої, зовсім затіненої,— тільки горбатий ніс. Що далі вглиб, то тьмяніші барви та обриси, ген позаду вони зовсім тануть. Та й передні постаті сповиті в сірувату імлу — принаймні там, де на них не падає спереду відблиск величності. Лице сонячного бога звернене до трону. Середина всієї сцени з волі неба й людей стає ніби джерелом світла, явлена людям величність збирає його на собі й відкидає на інших тільки розрізнені відблиски. Хоч вона й сліпить, але найдужче засліплена вона сама. Марно вона зводить вище брови, ширше розплющує очі. Поза її власним сліпучим сяйвом є тільки тіні, густіші й світліші, але всі непроникні. Вона пронизує їх своїм промінням, але сама їх не бачить. Тільки по легкому рухові на дні темної западини величність здогадується, що там стає навколішки люд. Очі в Анрі аж болять, а за ними в мозку зринає думка: «Що це за божевілля! Чи я хотів такого?» Ось настав для величності час порушити свою недвижність і зробити належний жест. Старий канцлер подає їй нагору пергамент із підвішеною печаткою. Анрі бере його і встигає водночас наказати, щоб уже кінчали це чаклування. «Пригасіть!» — шепоче він. Уміло розміщені дзеркала відсовують, завіси відхиляють, і все повертається до більш менш природного вигляду. Увага! Перший погляд короля розшукує на довгій стіні, на половині її висоти нішу, а за її балюстрадою мольберт із полотном, за яким не видно художника. Той витикає з-за полотна молоде обличчя, киває головою. Нехай величність заспокоїться. Її образ схоплено досвідченим оком, упевнена, швидка рука повністю використала ті хвилини, коли король, якого називає великим увесь світ, віддалився від того світу й був самою лише марною величністю. Художник усміхається з-за свого мольберта, як із захистку. Тоді король промовляє. Він згорнув пергамент, зіпер сувій на свою срібну кульшу. Його друга рука простягається до найдальших слухачів, що стоять навколішки. Король киває їм, і вони підводяться, ледь човгаючи підошвами, — ще тихіш, ніж допіру, коли ставали на коліна. Вони вслухаються в те, що промовляє з трону король: — Тут є люди, що не можуть знайти роботу й наїстись досита, — звільнені з війська солдати й безробітні ремісники. А в Новій Франції є люди, що не тямлять ніякого ремесла, обробляють мало землі й не відають спасіння душі. Заради цих і тих людей нам слід вирушити в море. З цієї миті король звертає свою мову до тих непоказних людей, що стоять ліворуч навдивовижу близько до його трону. Треба знати, що ці самі слова ще до нього сказав у одному шинку один дуже прикметний гість. І саме він сьогодні опинився найближче до сходинок трону — серед тих непоказних людей, на чолі яких, проте, стоїть адмірал. Не якийсь там вичепурений морський герой, а загартований негодами мореплавець, якраз придатний для здійснення задумів короля, — міцний тілом і стійкий душею. Саме ці якості будуть потрібні йому, та й його супутникам не менше. І Маркюс Лескарбо, чоловік в обношеній одежі і з суворим обличчям, та й увесь нечисленний гурток мореплавців готові негайно зійти на корабель і попливти на одчай душі крізь тумани та бурі. Хто не потоне, той побачить Нову Францію. — Чи маємо ми право загарбати край, названий Новою Францією, відняти його в споконвічних жителів? Ні, не маємо. Ми здобуватимемо приязнь тих людей, дбатимемо про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи — таке нам не в голові «Я втішу вас», — сказав господь. Він не сказав: «Я винищу вас». А його воля — це й воля вашого короля. Слова стародавні, зміст їхній божественний, цього не заперечує ніхто, і королю вони личать. І все ж колонії — це непевна химера, вона може вдатись, а може й не вдатись. Якого кінця найімовірніш можна сподіватися? Уламки багатьох суден, пустельний острів, на ньому кількоро тих, котрі врятувались. Тинди-ринди, думає пан де Роні-Сюллі й дивиться кудись у далеч понад головами тих, що ніколи не привезуть золота. Якраз навпроти нього Маркюс Лескарбо спогадує давніх мореплавців-гугенотів і одного канцлера в колишньому Наваррському королівстві. Той канцлер перший визнав колонізацію обов'язком гуманістів. «Саме йому належать оці слова, що їх ми зберегли в пам'яті й тепер добуваємо — кожен із глибини свого незрадливого серця. Я тепер знову сію їх між людей, але він їх проголошує з висоти трону. А тим часом ми встигли посивіти. «Дорога до Нової Франції далека», — сказала б тут людина, здатна втратити відвагу. Коли озирнешся далеко назад, від цього стає ще довшим той шлях, що попереду». Король підносить угору пергамент із підвішеною печаткою й простягає до адмірала, але ще не так низько, щоб адмірал міг його взяти. Король оголошує всім: — Я призначаю маркіза де ла Роша своїм генеральним намісником у краях — Канаді, Ньюфаундленді, Лабрадорі… Він перелічує ще кілька назв. Мореплавцям вони знайомі, та й у місті останнім часом часто чули їх і могли прочитати на глобусах. Ті глобуси прикрашені зображеннями морських страховищ, божеств, німф, канібалів, заморських тварин — часом жахливих і неодмінно дивовижних. Казки завжди ваблять і чарують, і тому дехто серед люду наважується повірити королю й вирушити з його намісником у незнані краї. Ці люди тут, вони пропихаються наперед. Пропустіть! Нам треба до короля. А втім, душа в них утікає в п'яти — не через німф чи людожерів, а тому, що кожен крок наближає їх до трону.  

А король уже сам спускається до них. Адміралові він просто запихає урочисту грамоту з призначенням за пазуху і цілує його в обидві щоки. І зразу опиняється серед добровольців-колоністів, що повірили йому, але, можливо, повмирають від скорбуту або опиняться на пустельних островах. Він голосно остерігає їх: іще є час повернутись додому. Та ніхто не вертається, принаймні в цю мить, бо тут промовляє король і кладе руку на плече тобі й мені. Спочатку його остороги й щирі побажання ще чути й поза тим гуртом, до якого він замішався. А потім він стишує голос, і враз серед людей вибухають веселощі. Придворні перезираються. Хто ж не знає, як він це робить! Котрийсь юнак признався йому, що йде в подорож заради німф, а цей король уміє так змалювати їх йому, що в юнака очі загоряються. Веселість охоплює всіх. Дехто, набравшись відваги, мацає трон, вони хочуть на щастя доторкнутись до останньої з його сходинок хоч пальцями, як не сідницями. А тим часом король десь дівається. Де він? Його починають шукати, розставлений у певному порядку двір перемішавсь як попало. Разом з королем десь поділись і герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Під тим місцем, де вона сиділа, бачать тільки пажа, і той у непохитній свідомості свого обов'язку тримає при боці важкий шолом короля, зроблений у подобі роззявленої левиної пащі. Його питають — він мовчить. Найцікавіший із придворних шепоче йому на вухо: — Малий Сабле, та скажи ж! Він у художника нагорі? Навіть я не допильнував, тільки ти. Німий Гійоме! Чого мовчиш? Паж насаджує цікавому шолом аж на очі й вуха. Коли Анрі ввійшов до кімнатки нагорі, Пітер-Пауль Рубенс саме квапливо накладав фарби на свої чорно-білі начерки. То були якісь безладні плями — бо так і сонце кидало їх на картину в натурі, розтинаючи променями постаті й розтоплюючи всі чіткі обриси в мінливу гру світла. Художник зробив кілька різних ескізів: король на троні, король промовляє, король закликає свій народ, спускається з трону до людей. Зі своєї високої ніші художник бачив те, чого не розгледів більш ніхто: короля серед його мореплавців та майбутніх колоністів, лице в лице з ними, рука — на плечі в якогось юнака, що в захваті аж очі заплющив. Художник дозволив собі зовсім не звернути уваги на сміх, хоч як голосно він лунав. На обличчях людей, що обступали короля, був подив — декотрі аж роти порозтуляли. Король справді міг викликати захват і подив — він упевнений, як мореплавець, що не відає катастроф; але уста скривлені від давньої рани ножем, а брови болісно зведені, й коло правої зміїться зморшка. Анрі сказав: — Такого там не було. І все ж це правдиве. Пане Рубенс, я покладу цей малюнок під замок і не дозволю вам зображувати мене так точно на картині. Не треба, щоб європейські двори знали мене таким. — Величносте! Ті двори, що запрошують мене, отримують від мене те, чого вони бажають, — кожен тільки свою зовнішню подобу. Не всюди корисно вивертати нутро назовні. Так безтурботно говорив молодий Рубенс. Ясним, чарівливим поглядом дивився він на цього великого короля, чий портрет уже намалював, але збирався ще відтворити його схожим до неправдоподібності. Анрі: — Ви хотіли зробити з мене сумну людину. Рубенс: — Не так, величносте. Улюбленця богів, які чимало залили йому сала за шкуру. І все ж уклали в його позначені багатьма знегодами риси свою власну, вічну веселість. Анрі: — Це ви при дворах навчилися так доладно говорити? Адже ви, фламандці, звичайно не швидкі на язик. Весела робота у вас, майстре. Ви бавитесь людьми, як хочете, правда ж? Малюєте їх з натури, такими, як вони здаються, але підмішуєте в портрет і того, що в них усередині. Ось у вас іще чоло гладеньке, борідка білява, а ви вже напам'ять знаєте, як ми всі збудовані. Я теж… коли був молодий, найдужче любив гортати анатомічний атлас. Король виразним жестом показав, що він у своїх ділах керувався ретельним вивченням людської природи. Потім обидва замовкли. Вони стояли під вікном, з якого падало холодне світло. В кімнатці було порожньо — тільки стіл та малюнки на ньому. Вони не дивились ні на малюнки, ні один на одного.  

Двері відчинились, і ввійшли герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Рyбенс уклонився, як справжній придворний. Коли входив король, він обійшовся без цього. Анрі відрекомендував його: — Це пан Рубенс, він уже спізнав славу, а слава підносить митців вище за державців. Але пан Рубенс не впускав пензля, тому я не міг його підняти. — Величносте! — сказала його сестра. — Нам кортить побачити ваш трон. Художник, схилившись перед нею, відказав: — Високосте, ви ж його знаєте краще за мене. Ви самі сиділи поряд короля. За неї відповів Анрі: — От бачте, пане Рубенс. Її високість повірить у вашу й мою велич тільки тоді, коли ви зобразите ту велич на картині. Габрієль кінчиками двох пальців розсунула малюнки на столі. Її уваги не уникло те, що художник, побачивши на дверях її, перевернув і сховав один з аркушів. Тепер він пильно стежив за її пальцями, а сам думав: «Чи можна, щоб вона знайшла той малюнок? Обачніше було б лишити його для себе, усунути схожість і дати йому якусь назву з давніх легенд. Я з нього намалюю картину п'ять футів заввишки й чотири завширшки, то буде просто моя картина, та й годі». Але Габрієль не наткнулась на той малюнок, що художник перевернув і сховав: вона діставала тільки начерки окремих груп і постатей. На першому ж таки вона впізнала оту довгу, пласку спину ще раніш, ніж кам'яний профіль. Вона злякалась, малюнок упав їй до ніг. Анрі був швидший, ніж художник: він підхопив аркуш і поцілував любу владарку, а тоді шепнув їй на вухо: — Ваша правда. Тут він справжнє страшидло. Подивіться краще на себе в іще прекраснішому образі, коли це можлива річ. Пані Катрін вдало вибрала аркуш і показала герцогині, щоб її втішити, її власну постать, відображену в усій пишноті своїх форм: барви тіла вже легенько позначені і навіть полиск шовку. Так, там сиділа чарівна Габрієль, уже досить пишнотіла, правду кажучи, але тим достойніша трону; а трохи нижче — Катрін. Але пані Катрін, розгледівши його на малюнку, злякалась: «Стоїть перед троном між нами обома, держить при боці шолом — роззявлену левину пащу, — а обличчям викапаний мій брат замолоду. І що це той художник надумав! Хоч би Габрієль не помітила. Та ні, як вона може помітити! Той час, коли ми були молоді, належить самій мені, і тільки я знаю це обличчя». Після цього Катрін уже не хотіла дивитись ні на що, а нагадала, що пора йти. Король узяв за руку свою кохану й ступив до дверей. Та в Рубенса мимоволі вихопилося: — У мене тут є ще щось. Він мав на увазі той малюнок, який, власне, мав намір лишити для себе: «Моя картина, та й годі». — А справді,— сказав король. — Ви показуєте нам деталі. А де загальний вигляд? Тоді Рубенс дістав той аркуш, якого був перевернув і сховав. А тепер розправив і підняв у обох руках. Пані Катрін уже надивилась на малюнки й хотіла йти, вона б залюбки поринула у спогади на самоті. Бо що чекає на неї? Вона відчувала, як на неї накочується смуток, що тепер часто навідував її; вона вважала, що цей смуток не віщує їй довгого життя. Анрі й Габрієль так і застигли на місці, тримаючись за руки. Так, вони поводились наче заворожені, що не можуть зрушити з місця й тільки витягують шиї. Трон — біла порожнеча, посередині обрис величності, розмитий сліпучим світлом, а тисячі невагомих променів набирають виразних форм. То янголи й амури, вони витають густою хмарою, водоспадом, осяйною райдугою переплетених тіл, буянням неземної радості, повінню безсмертя. Величність — блідий обрис — широко розплющеними очима не бачить нічого; ні людських тіней унизу, ні повені янголів та амурів. А на краю трону сидить жінка, божественне сяйво оголило її, і жіноча плоть видна в усій її пишноті, в усій благодаті, бо над нею височить на троні володар світла, хоча й поблідлий від власного непомірного блиску. — Яка сила! — сказав Анрі.— Такий надмір світла, що нас і не видно, ми поблідли в ньому. Неодмінно намалюйте таку картину, і я часто дивитимусь на неї, щоб учитися скромності. Оце такі ми — і не більше. Рубенс відказав збентежено:  

— Я зовсім не хотів зобразити скромність. Я це називаю величністю. Габрієль — охоплена тривожним жаданням спокути й самоприниження, як і її любий владар: — Цю жінку оголено від її гордині, тому вона й гола. Не ради того, щоб попишатися красою плоті, бо плоть підвладна тлінові. Я бачу й ладна присягтися, що вона згинає коліна й хоче вклякнути перед величчю, що явлена їй. Вона розхвилювала себе цими словами аж надміру. Ця жінка, відчуваючи грізну небезпеку для свого життя, перетворила прекрасну картину в жахливу, і на її обличчі відбився нестямний жах. Анрі потяг її до дверей. Художник хотів сховати малюнок від неї, але вона простягла до нього руку. — Це моє тіло, — сказала вона не своїм звичайним, а якимсь болісно надломленим голосом. — Отже, крім мене є ще людина, що вивчила його. Той, хто знає кожну складочку моєї плоті, той напевне може відкрити мені, що зі мною станеться, бо він астролог. — Який там астролог! Анатом! — вигукнув Анрі. Запізно. Габрієль кинулась йому на груди, вся тремтячи. Вона побачила, як жива плоть ніби тане на її зображенні. На краю трону, так і не піднявшись на нього, сидів кістяк.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка