Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка26/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   48

Мир чи війна

 

При французькому дворі тоді їли добре. Після переможного миру перша турбота короля була — замовити зі своєї батьківщини, Беарну, найжирніших гусей. Бенкетами, ловами, святковими розвагами він хотів переконати себе й увесь світ, що ніяких загроз уже нема, що він міцно володіє набутим. І світ, здавалося, повірив у це. На частих парадних бенкетах король демонстрував свій усім відомий апетит, але насправді втратив його. — Колись не було нічого, — сказав він у дружньому колі.— А тепер не хочеться нічого. Товариш його юнацьких років, маршал Роклор, пояснив йому, в чому річ: — Величносте, колись ви були відлучені від церкви. А такі люди завжди глитають, як диявол. Та король сам знав причину краще. Він добився до гавані, хай тимчасової, хай не дуже безпечної. Якби він тепер розпочав діла ще більші, то справді став би рятівником усієї Європи; досі він і був ним у очах інших, проте не в своїх власних. Він знав свою місію, але розважно відкладав її здійснення, зрікався її — не зі страху за себе самого, бо йому ця місія могла б тільки дати славу, а з турботи про свій народ, бо тому припав би тільки тягар. Миру! Миру! Мілорда Сесіла і принца Нассауського[74] прийняли в Луврі ще перше, ніж із великою помпою прибули іспанські посли. Король швидко рушив назустріч їм. — Дон Філіпп помер. — Він скинув капелюха, але зразу жбурнув ним об підлогу й попросив своїх союзників зробити так само. — Іспанський церемоніал відслужив своє.  



Мілорд Сесіл: — Звичайно, старий паскудник помер. Та й що йому більше лишалося робити після того, як ви його розбили. Принц Нассауський: — Йому самому більш нічого не лишалося. Що ж до Іспанії… Король Анрі: — Ви маєте на увазі всесвітню монархію? Принц Нассауський: — Я маю на увазі отих розбійників, що всі прикуті до своєї галери і так правлять світом. Мілорд Сесіл: — Мене тішить думка, що загарбники, хоч поки що й плюндрують нашу нещасну Європу, принаймні скуті всі одним ланцюгом, і як упаде перший, то потягне за собою ще кількох. Король Анрі: — Панове, є час для війни і є час для миру. Мілорд Сесіл: — Щодо мене, то я стою за мир. Принц Нассауський: — Мир лише тоді буде справжнім миром, коли його жадатимуть обидві сторони: не тільки ми, а й загарбник. А тепер він тільки вдає миролюбця. Після вашої уславленої Вервенської мирної угоди, величносте, в Європі вже не видно іспанських військ. Мілорд Сесіл: — Натомість з'явилися загони добровольців — я б назвав їх розбійницькими бандами й поспіль перевішав. Добровольці! Називають себе іспанцями, збіглися з усіх країв, але жодна держава їх не посилала, жодна не оголошує війни й не збирається оголошувати, боронь боже! Новітній спосіб, дуже хитро придуманий, химерна картина для британського прихильника миру. Принц Нассауський, забувшися, схоплюється й кричить: — Та не для нідерландського! І не для німецького! Моя країна гине. Мій народ винищують. Це гірше, ніж оголошена війна, це жахливіше, для душі воно ще відворотніше. Величносте! Допоможіть. Ви єдиний король, що владає мечем. Король Анрі мовчить. Мілорд Сесіл: — Сядьте, Нассау. Все можна сказати спокійно. Король, як і ми, знає, що діється. Ті розбійницькі банди, що начебто не належать нікому, хоч усі знають, хто їх нацьковує,— вони з'їдають не тільки Голландію, вони вже взялись і до Німеччини. Вони вгороджують зуби в німців — байдуже, протестантів чи католиків. Але католики й протестанти теж почали вже винищувати одні одних. Це дає певну вигоду. Принц Нассауський: — Вигоду! Я ладен головою об стіну битись… Мілорд Сесіл: — Не варто. Вашим землякам і так порозбивають голови. Я хочу сказати — вигоду для загарбника. Він же ні за що не відповідає, як ми вже сказали. По-друге, ця шахрайська війна не коштує йому й щербатого мідяка, — його банди самі добувають свою плату. А третє, і головне, — таке може тривати скільки завгодно. Воно не скінчиться, поки розбійники всесвітньої монархії матимуть у цьому потребу. Принц Нассауський: — Ціле сторіччя! Мілорд Сесіл: — Півсторіччя. Цього вистачить, щоб уся Європа озвіріла. Я казав «з'їдають», «вгороджують зуби» фігурально. Але люди ще навчаться й насправді їсти одні одних. Принц Нассауський: — І що ж вирішить той король, у кому Європа бачить свого рятівника? Король Анрі: — Мілорде, а ваша велика королева підтримає мене, як підтримувала вже багато разів? Мілорд Сесіл підводиться. Принц Нассауський схоплюється. Король Анрі уже встав. Мілорд Сесіл: — Її величність згодна й готова підтримати це діло своєю військовою силою на морі й на суходолі. Принц Нассауський: — Нідерландські Генеральні штати віддадуть усе, що зможуть. Король Анрі:  

— Тоді я справді був би найсильніший. Був би досить сильний, щоб відвернути велику війну, й моє ім'я благословили б сам бог і люди. І тільки надзвичайно поважні причини можуть заборонити мені навіть спасіння своєї душі, не кажучи вже про повагу всього світу. Так, війна мені заборонена, кажу я, і прошу вас, панове, дослухати мене до кінця. Я теж мусив вислухати папського легата, коли він отут, у цій кімнаті, заявив мені, що я врешті здійму зброю проти всього католицького світу. Мене, мовляв, підозрюють у тому, що я хочу повсюди брати під захист протестантство, але не заради самої віри, а тільки щоб самому прославитись. Відтоді я ще й підкріпив легатову підозру, оголосивши в Нанті свій едикт. Мілорд Сесіл і принц Нассауський палко заговорили, перебиваючи один одного. Король Анрі: — Панове союзники! Прихильники миру й людяних звичаїв! Те, що робить загарбник, — мерзота. Світ був повний мерзоти, відколи я маю справу з ним. Та мене це не знеохочувало. Я завжди провадив війну тільки для захисту людяності. Я робив це у своєму королівстві й так само рушив би в похід проти ваших розбійників. Мілорд Сесіл і принц Нассауський заговорили одночасно: — Домовлено! Ви втрутитесь. Ви наш великий проводир. І нехай їхня Священна Римська імперія розсиплеться, хай їхня свята церква впаде в порох. Король Анрі: — Саме так висловився легат і ще додав, що я тоді стану володарем усього світу. Мілорд Сесіл, облишивши принца Нассауського, відступає назад: — Це, мабуть, жарт. Її величність королева Британії далека від думки провадити війну з такою метою. Король Анрі: — Я теж; тому й не буду провадити її. Принц Нассауський — його душать сльози: — Величносте! Невже вам не жаль цього нещасного світу? Король Анрі: — Жаль. І насамперед жаль мені свого народу й королівства. Бо в них за плечима вже двадцять років війни, і нинішньому поколінню вона довіку втямки буде. Я не паную над долею і взяв би на себе забагато, якби захотів уберегти інші країни від великої релігійної війни — такої, як пережила й витримала моя країна. Моє королівство винесло з тривалих злигоднів нову схильність до розумного життя, і цю схильність я хочу підтримувати, а не уривати. Кордони його не захищені, фортеці занедбані, морський флот у жалюгідному стані, декотрі провінції війна обернула в пустелю. Щоб мій народ мав що їсти й міг народжувати дітей, мені треба облишити війну. Принц Нассауський: — Для того, щоб ваші французи жили в достатку й спокої, ви прирікаєте більшу частину Європи на неймовірні страхіття. Коли ви вийдете з війни, розбійникам більш не буде чого боятись. Мілорд Сесіл: — Одначе це правда, що тут, у Франції, селяни й ремісники заживуть куди щасливіше. Король Анрі: — А люди на те й створені, щоб стати щасливими. Крім того, якби я не прагнув цього для них, вони б мене, просто прогнали. Моє власне щастя й доля держави залежать від одного чи двох програних боїв. Панове, хочу я того чи не хочу, а мушу розпустити своє військо.  



Вони кажуть: великий


 

Іспанські посли прибули до Парижа. Вони в'їхали до міста урочисто, як вимагав нелегко досягнутий, навічно укладений мир. Тим більше здивувала їх невимушена поведінка двору й короля, якого вважали великим. На них він такого враження не справив. Король Франції насамперед повів їх до зали для гри в м'яч, і там вінценосець почав затято змагатись у грі зі своїм маршалом Біроном-молодшим, та з принцом де Жуенвілем. З галереї за стрибками та кидками невгамовної величності стежили дами в масках. Дон Луїс де Веласко, адмірал Арагонський, граф Аренберг і вся іспанська делегація зразу почали вгадувати, котра з масок — герцогиня де Бофор, і легко вгадали. Увага всіх була спрямована тільки на неї. Король, як помітили іспанці, грав для неї, грав у духоті переповненої зали, в червневу спеку. Він, певне, мав також намір показати їм, що він і досі спритний, гнучкий, молодий, одне слово — що його слід боятись. Про це посли здогадалися потім, коли писали свій звіт. А поки що в них переважав холодний подив, що цей найхристиянніший король так занедбує перед ними свою гідність, складаючи її до ніг жінки. Після гри він попросив свою кохану відкрити обличчя, щоб посли його католицької величності могли як слід роздивитись його. Та згодом їх спіткали ще непристойніші речі. Через два дні відбувся великий бенкет, а ввечері — бал. За столом на чільному місці, під балдахіном, сиділа поруч короля герцогиня де Бофор, і їй прислуговували вельможні дами; найвисокородніша з них була мадемуазель де Гіз. А вона ж походила з Лотарінзького дому, того, котрий ще так недавно в союзі з Іспанією являв грізну небезпеку для короля Франції. І ось тепер дочка того дому, що з волі Іспанії мав би владарювати в цій країні, мусить подавати страви — і кому! Пізніш король сказав іспанцям: — Під Ам'єном ви б могли перемогти. Моє найслабше місце було саме там, де стояв намет герцогині. Дон Франсіско де Мендоса відповів поважно, як годиться: — Навіть заради перемоги ми б не стали штурмувати бордель. Всі іспанці на ті слова надуто мовчали, але тим щиріше зареготав король. Тоді вони побачили, що не зможуть принизити його нічим. Вечірній бал давала її високість сестра короля, але поруч неї була герцогиня де Бофор у смарагдовому шовку, а в косах у неї іскрились діамантові зірки, й урешті навіть ці іспанці не могли не визнати, що вона гарна аж надміру. Проте їх і далі обурювало те, що при французькому дворі весь час попереду жінки. Ось танці припинилися, розкішні криноліни дам утворили посеред зали коло — і в те коло вступив якийсь юнак із родимкою на лівій щоці. Під музику він проспівав пісню, що починалася словами: «Чарівній Габрієлі…» Іспанці аж до свого від'їзду чули ту пісню часто й повсюди і врешті почали ловити себе на тому, що й самі мугикають її. А коли весь Париж на власні очі побачив переможених ворогів короля й вони поїхали, відбувся урочистий в'їзд самого короля. Відбувся з такою пишнотою, як лишень можливо. Тільки сам король Анрі, що їхав верхи, був одягнений просто: в шкіру й чорну крицю, а на голові — білий плюмаж, як під Іврі. Таким знав його світ — і таким хотів його бачити. І він на догоду світові показав йому той образ великого короля, що жив у всіх в уяві. Першими бучно привітали його чужинці, що з'їхалися з усіх країн. А тоді, після хвилинної нерішучості, буйний захват пойняв усю столицю. Недалеко від Луврського палацу король зупинився; з обох боків вулиці, з вікон будинків і з дахів лунав такий захоплений вітальний крик, якого він ще ніколи не чув — та навряд чи й почує вдруге. Він простяг руку перед собою. Якраз під долонею, біля його ніг, стояв паланкін, що його поставили носії. Анрі вигукнув: — Ось вам мій мир і ваше добро — воно й моє! Тоді в'їхав до свого палацу; але люди чудово зрозуміли його, й усі здогадалися, кого несли в паланкіні й кого король обрав за символ кращих часів. І вся вулиця, будинки, дахи заспівали «Чарівній Габрієлі». Першу годину після свого тріумфу Анрі ніяк не міг зостатись на самоті, хоча в нього було таке почуття, наче він чогось не зробив, про щось забув. Надто великий був наплив людей: йому хотіли віддати шану двір і парламент, паризький магістрат, його маршали, його фінансова рада, а крізь ту тисняву збройні герольди в кольчугах і золотих лілеях прокладали шлях чужоземним послам. Сюди з'їздилися, сюди квапилися, щоб своєю появою засвідчити тріумф короля Франції, повноважні й надзвичайні посли — не тільки знайомі йому, а й зовсім несподівані, і не всі були йому друзями, аж ніяк. Навпаки, вороги з'явились раніше, а поперед усіх — не відверті, не Іспанія й не Відень, чиї депутації ще не з'являлись та, може, й не з'являться. Першими прибігли приховані ненависники. Сусідня Савойя потай тягне руку за ворогом, а що герцог Савойський однією ногою стоїть у королівстві, то сутичка неминуча. Габсбург має слухняних поплічників у італійських державцях; їхні посланці вже тут, складають йому шану, а потім пошлють повідомлення про те, як сприймає свій тріумф король Франції. Та й рейнські владарі, духовні й світські, устами своїх підглядачів виливають захват перед великим королем. Ці чужинці зображують захват дуже вміло, їм можна було б вірити, якби не знати, що джерело їхніх почуттів — ляк. Їхніми устами промовляє недавня приголомшеність, бо перемога короля виявилася для них такою цілковитою, що їхні владарі не зможуть утримати своїх позицій між ним та імператором. На заході Німеччини бояться могутності своєї, імператорської влади, що звичайно сама лишається невидима, але нагадує про себе в подобі нібито нічиїх, начебто нікому не підвладних розбійницьких банд. Поки ніхто не хоче визнавати їх своїми, їх називають іспанськими. А крім того — і понад усе — там бояться короля Франції з його військом, що розбило іспанців: воно ж найближче до Рейну, і хто його зупинить? Одягнений у чорне верховний володар всесвітньої монархії сидить у далекому віденському палаці, ніколи його не покидаючи; а єдиний король, що владає мечем, — ось він, тут, а в подвигах своїх він присутній усюди. Посланці німецьких курфюрстів сподівались від цього таємного протестанта найстрашнішого. В головному вони сподівались якось викрутитися, хоч би вдавшись до чистісінького безглуздя. Розпач не вибирає, просто не має часу вибирати. Ну, а потім уже видно буде, що діяти. Кільком курфюрстам одночасно набігла думка обрати короля Анрі імператором Священної Римської імперії — принаймні зробити йому таку пропозицію, аби виграти час. І ось їхні посли один по одному просили його величність ласкаво вислухати віч-на-віч дуже конфіденційне, вкрай невідкладне повідомлення. Та яке могло бути «віч-на-віч» у цій штовханині? До Луврської галереї набилось повно люду, всі виходи запрудили цехові депутації, яким не терпілося стати перед очі його величності. Кілька скромніших чужоземних послів усе-таки сподівались уловити зручну нагоду, а поки що силкувались відстояти своє місце й самих себе під натиску юрби. Як було заведено в цього короля, до палацу впускали й простолюд. Особливих наказів він не давав, командири варти чинили за його постійним правилом, і насилу вдавалося зберегти трохи вільного простору круг нього самого. В найгустішій тисняві кілька дам зомліло. Король стояв не на підвищенні, а врівень з усіма, що крутились коло нього, швидко змінюючи одні одних, і вимовляли слова шаноби й хвали — коли довго слухати їх, вони ставали одноманітні й утрачали будь-який зв'язок із дійсністю. «Вони кажуть: великий, — думає Анрі.— Раз у раз називають мене великим королем, хоч ці слова нічого не означають, і вони могли б це знати. Одна перемога — чи так уже багато? Я перемагав не більше, ніж було потрібно й дозволенно для збереження мого королівства. Але остаточна перемога, визволення Європи від влади всесвітньої монархії, яка врешті-решт перетворює народи в розбійницькі банди, — така перемога виходила за ці межі, і я мусив зректися її. Я не смію допомогти. Я мусив вибирати між миром і війною — і вибрав. Стати великим я не смію». Та ці думки не збивали його з пантелику, і він давав кожному гідну й стриману відповідь, якої від нього сподівались і яка личила великому королю. А в глибині душі був певен, що світової слави, мабуть, ніколи не слід сприймати цілком поважно, та й взагалі вона не витримала б іспиту, якби наважитись на нього. «Та це б означало образити людей, бо слава й велич їм дорожчі, ніж мені». Він повертав голову й весь повертався на всі боки спритно, як вправний гравець у м'яча. Він кивав головою, задирав її, переступав з ноги на ногу — і все це з міною й милостивою, і владною. Ні, йому не можна було закинути брак величі, і всі відчували її повною мірою, відчували справжній трепет шаноби. Правда, він не передбачав, що цей тріумф буде такий бучний, — через це й недоречна тиснява. Сам він репрезентував і зображував велич. «Але я ще навчуся втілювати її досконало», — вирішив він. «Вони кажугь: великий. Якби вони оце тепер побачили мене в похідному таборі, вкритого окопною грязюкою, а бій був би ще попереду, — вони говорили б не так. Вони, очевидно, не вірять у небесний призвіл, бо приписують моє щастя випадковості й саме через це раді падати мені до ніг. Ще важче їм зрозуміти, що інколи тут, на землі, може звитяжити й розум — хай навіть тимчасово. А людину, яка просто скористалася здоровим глуздом, вони зустрічають несусвітнім безглуздям, — така їхня відсіч. Хочуть обрати мене римським імператором — немовби і я, й самі вони подуріли». — Шляхетні панове, я не стільки чую, скільки вгадую вашу гідну уваги пропозицію, бо гамір тут великий, а ви маєте підстави говорити тихо. Ваші сподівання на те, що я дотримаю таємниці, роблять вам честь. Звичайно, ваші слова прикро вразили б слух його апостольської величності. Я бачу, що ви в чудовому настрої і що взагалі ви мої щирі друзі. Його відповіді послам курфюрстів чемно ставили під сумнів їхній здоровий глузд, адже вони плели маячню, їхні прохання щодо таємної аудієнції він пускав повз вуха, прощався з ними й кивав новим. Усі рухались по колу: хто проходив перед королем, той опинявся перед герцогинею де Бофор. Вона сиділа, оточена принцесами, й чула, як її владар відбувається від своїх спокусників. А втім, посли курфюрстів не проминали нагоди попросити підтримки й у неї, і вона мусила обіцяти. Видно було, що обличчя в неї поблідло, — мабуть, із невтримної радості. Ті, котрі бачили, як гордощі красять іще дужче цю вельможну даму, дорого б дали, аби тільки довідатись, від чого ж ті гордощі. Але герцогиня, кивнувши, підкликала свого щирого друга — хороброго Крійона. І за хвильку варта почала звільняти виходи й пробивати дорогу від того місця, де стояв король, до далекого кутка, до зібрався гурток скромних людей, що досі насилу оборонялись під тиску та штовханини. Самі вони, мабуть, ніколи не пробились би до короля. А тепер його величність, ведучи за високо підняту руку герцогиню де Бофор, сам попростував назустріч тим фламандцям. То були старшини міст, нещодавно покинутих іспанцями. То були старости сіл, знищених війною, і священики, чиїх амвонів уже не було. Вони не здогадались упасти навколішки перед своїм визволителем — вони вже забагато стояли навколішки. Король привітав їх, а вони подивились на нього й почали перезиратися: котрому з них промовляти? І ось один заговорив неквапно, протягло: — Владарю! Ми б хотіли стати французами, щоб бути вашими співвітчизниками. — Ви люди, гідні поваги, — відказав король. — Задовольніться цим. Ваша безпека в тому, що ви хоробро захищаєтесь. Ваш добробут — у тому, що ви не боїтесь роботи. Ідіть з миром. Один із них: — Ми побачили великого короля. Анрі — на вухо своїй любій владарці: — Ніяк не можна інакше. І ці теж кажуть: великий. А тоді запросив їх за свій стіл вечеряти.  

Велич — ізсередини

 

Всім упало в очі, що він так вирізнив цих простих людей із Фландрії. Це, мабуть, придумала герцогиня де Бофор: хіба ж не видно було, що не король веде її за підняту руку, а вона тягне короля. Адже ж поки іспанці ще не відновили своєї влади у Фландрії, король міг би заволодіти цією країною й народом: він має силу для цього. І фламандцям тоді, звичайно, довелось би ще тяжче, ніж за іспанців. А він натомість поставився до них як до вільних, посадив їсти за свій стіл. Зате завважте, що у його власному королівстві землевласників примушують справді прокладати ті шляхи, за які вони стягують мито з селян. За такі заходи багато хто вважає його владу щонайжорстокішою тиранією. Не те щоб він сам вигадував ці паскудні новації,— проти королівської величності ні слова! Але ж вона використовує таких баламутів, як отой Роні, що зазіхає на великі маєтності, не шануючи навіть законно набутих прав. Ні, правління цього короля добром не скінчиться, а міністр нехай остережеться поширювати своє свавільне здирство і на чужоземних податкових відкупників. Всесильні фінансисти світу тяжко помстяться цьому королівству. Та хоч би там що говорили, а насправді Роні давав своєму владареві розумні й помірковані поради. Працюючи довгими ночами, Роні перевірив прибутки відкупника податків Цамета. Того дня, коли він показав королю свої підрахунки, була присутня і його люба владарка; це щоразу ображало Роні, хоч він досі ні разу не показав, як воно йому дошкуляє. Побачивши цифри, король аж підхопився й гукнув, що флорентійця треба вислати з країни. Та щирий слуга відрадив його діяти в першому пориві гніву. Він запевнив, що йому легше впоратись сам на сам із таким, як Цамет, ніж королю — із всесильними європейськими фінансистами, коли він їх роздратує. Люба владарка висловила подив, що пан Роні саме в цьому випадку відступається від своєї звичайної невблаганності й намагається зберегти для короля добрі стосунки з людьми. — Мене й так уже ненавидять, — сухо відказав Роні. Але Габрієль зрозуміла: ідеться, власне, не про шевця Цамета, якого вона, до речі, вважала своїм добрим приятелем. Найкращий слуга мав на думці насамперед великого герцога Тосканського та його небогу[75]. «Вона має відтіснити мене й стати королевою Франції. Розрахунок цього кам'яного чоловіка непохитний, підлещуватись до нього — шкода праці. Ні, його ще мало ненавидять. Його ще зненавиджу і я. Але поки що мовчатиму». Король уголос вихваляв розум свого міністра:  



— Гляньте на нього, пані. Він такий розумний, бо не спить. І мені більш не можна спати. Наші справи кваплять, як тоді, у чинбаря на вулиці Лa-Феронрі. Роні, коли король по тих словах відпустив його, сказав собі, що його величності вадить не міцний сон, а люба владарка, тому її треба повалити. А Габрієль відтоді чекала нагоди повалити його. Він розкусив її і надалі, коли треба було вдаватись до заходів, які викликали невдоволення, неодмінно пускав чутку, що винна тут насамперед герцогиня де Бофор. І помалу майже вся ненависть перейшла з нього на неї. Вона, мовляв, дратує всесильних фінансистів, вона змовляється з протестантами, і мета її — трон. І при французькому дворі, і при всіх європейських гадали, що саме Габрієль під'юджує короля на всі дії, що загрожують твердим майновим правам і вигідні тільки баламутам та простолюдові. Вона знала це. Її владаря приниження не зачіпали, тільки на неї важилися нападатись, хоча й з належною обережністю з усіх поглядів. Ніхто б не посмів ображати її у вічі,— адже їй лишалось півкроку до того, щоб стати королевою. Та коли вельможні дами прислуговували їй за столом, то за спиною в неї повторювали слова іспанця, наслідуючи його дерев'яну гідність. Придворні дами, які зазирали в майбутнє — хоч би тільки з допомогою астрологів, — на чолі з пані де Сагон, у довірчих розмовах висловлювали захоплення покинутою дружиною короля, що обстоювала своє право й нізащо не давала згоди на розірвання шлюбу. Вона ніколи не поступиться місцем оцій нещасній шелихвістці, як писала вона зі свого замку, де була ув'язнена й звідки вже підсилала до короля вбивцю. У пані Маргарити Валуа, колись уславленої жриці кохання, богині Венери свого покоління, вже не зосталось нічого з її природних дарів, крім смаку до інтриг: то був найтривкіший спадок по її підступній матері Катерині Медічі. Ще торік вона називала Габрієль д'Естре своєю сестрою й захисницею, випрохувала в неї подарунки, але спритно викручувалась, аби не повернути королю волі. Тепер це стало її заслугою, якою вона відверто пишалась. Габрієль була на висоті, вона ще трималась міцно, і ненависть, що кипіла круг неї, ще не могла її похитнути. Колишня Марго, нудьгуючи у своєму вигнанні, вхопилася за цю солодку втіху — розпалювати ту ненависть, — хоч це не могло дати ніякого зиску їй самій. Але в яку розв'язку, моторошну й сповнену принади, можуть урешті вилитись ненависть усього двору та інтриги жінки, — хто міг знати це краще, ніж дочка старої Катерини, натхненниці Варфоломіївської ночі! Її гра в певному розумінні некорислива, бо сама вона ні в якому разі не може стати королевою Франції, хоч її астрологи, звісно, обіцяють їй і це. Навпаки, вона ризикує тим, що король помститься на ній, коли його любу владарку спіткає лихий кінець. Та однаково пані Маргарита оживає душею, вона знов почуває себе в гущі подій, коли паплюжить Габрієль д'Естре. Габрієль це знала. Її, не дуже розумну від природи, незвичайна доля наділила проникливістю. Пліч-о-пліч з великою людиною, — насправді Анрі такий лише для неї самої, всі інші тільки називають його так, — пліч-о-пліч із ним вона пізнала багато незвичайного. Лиш вона сама розрізняла складники того, що зветься величчю. Про велич говорять, але її не знають. Вона має лицьовий бік, що являється на звитяжних бойовищах, у залах, де підписують державні угоди, де велика людина оголошує свій едикт. Щоб здобути волю, націю, мир — для цього велич являє своє лице Але Габрієль у своїй великій людині знає не тільки отой лицьовий бік, не тільки гордий вигляд. Усередині, в душі тієї людини вона відкрила багато зворушливого, непевного — але аж ніяк не думала через це, ніби розкусила хитрі способи величі. Ця жінка у своїй щирій любові серцем відчувала, як одне випливає з другого. Сприйнятливість до істини ми часом завдячуємо не зусиллям розуму, бо маємо її від природи. Цій жінці Анрі довірявся, хоч не довіряв більш нікому; тут вона часом знаходила в ньому голубину невинність, а зміїна мудрість тоді вже припадала на її пай. Вона остерігала його. Якось увечері в спальні вона почала: — Мій коханий, єдиний мій! Тепер багато людей з усіх боків підлещуються до вас. Сюди приїхали фламандські громадяни, щоб запевнити вас, ніби їхній край прагне приєднатися до Франції. Анрі показав на перший із восьми великих гобеленів, що вкривали стіни їхньої спальні. Перший зображував райський сад і змія-спокусника. Ото на нього показав Анрі із знайомим їй виразом обличчя, що промовляв: «Мене ніхто не спіймає». — Якраз ці фламандці були щирі,— заперечила Габрієль. — І ще деякі чужинці, багато дальші, не марнують солодких слів, а щиро бажають стати французами. Коханий мій владарю, ви не бачите, як вірить у вас світ. Ваші непомірні зусилля зробили вас байдужим до нагороди, що дістається вам без труду, з самої любові.  

— Тобі можна так говорити. Символ усіх моїх змагань — це ти, і володіти тобою — ось моя нагорода. Вона подумала: «Але в день свого тріумфу, коли він був всемогутній, він не одружився зі мною. Він знає листи королеви Наваррської і не боронить мене від її образ». Але вголос сказала: — Ви марнуєте багато нагод. Цими словами вона дошкулила йому. Він довго ходив по спальні туди й сюди, думаючи про те почуття, що непокоїло його цілу годину після тріумфального в'їзду. Змарнував те, що мало бути головним. Змарнована нагода — коли ж то вона повернеться? Коли він обняв кохану жінку, вона була млява й холодна. Він злякався й квапливо пообіцяв, що все надолужить, той день уже близько. — Треба, щоб моя влада стала непохитною, а тепер за мене тільки мої діла, більш я не маю нічого. Габрієлі стало соромно, що вона думала про себе. Її велика людина сама не знає своєї величі й через те багато в чому буває безпорадна, як мала дитина. Вона, Габрієль, повинна дбати про нього. Хай у ній не спить недовіра, коли не в ньому. — Величносте! Довкола вас шпигуни. — А не шанувальники, як я міг би мріяти. — Послам німецьких курфюрстів ви майже повірили, коли вони пообіцяли, що вас оберуть римським імператором. — Майже, та не зовсім. То фантазери, як і фламандці, й мають мене за визволителя Європи. — Ні. То зрадники. Якби ви дали свою згоду, повідомлення вже було написане. Ось воно. Анрі зблід. Він навіть не глянув на папірець, він хотів прочитати на прекрасному обличчі Габрієлі її долю, вперше тільки її долю. «Це ж та, що поділяє зі мною небезпеки, відводить ножа від моїх грудей. Ні, й до її грудей я його не допущу. Я все направлю: ти будеш королевою». Побачивши, який він блідий і як карається, Габрієль пожаліла його. Він таки справді велика людина, велика в усьому — навіть у сумнівах, у невдачах, у безсиллі. Він не вірить у легенду про себе, він нічого не визнав у своїй величі, крім того, що вона непрощенна. «Коханий, ти не одружишся зі мною; щоразу на перешкоді ставатиме якесь діло, тоді ще одне й ще одне, аж поки всі твої діла заразом накличуть на нас обох аж надто люту ненависть, і ми проґавимо як щастя, так і життя». Ось як думала вона, коли Анрі попросив її ще раз одягтися. Вони підуть до його сестри Катрін. — Я такий радий, що ти її любиш. Того вечора у її високості сестри короля правилась протестантська служба божа. Обоє ще за дверима почули духовний спів, і Габрієль хотіла вже повернутись. Та Анрі зупинив її: — Ось побачите, пані, що станеться. А сталось те, що король почав підспівувати гугенотському хоралові — псалом п'ятдесят восьмий, що з давніх його боїв: «О господи, яви свій вид». Пані де Бофор затулила йому рота долонею, щоб він замовк. Невже він гадає, що коли він великий, то йому все дозволено? Він сам не знає про свою велич і зловживає нею. Далі сталось те, що після відправи король з герцогинею де Бофор опинились перед усім двором: тільки-но почули, що він тут, як усі збіглись сюди. Обоє вони вийшли до придворних, і його величність оголосив, що вже остаточно вирішив одружитися з герцогинею де Бофор; отже, вона — майбутня королева. Тоді всі почали один з-перед одного падати навколішки. Королівська величність висловила свою волю. А королівська величність священна — принаймні у своїй сутності, у своєму божественному призначенні, бо у своїх земних виявах вона священна далеко менше. Тому, що вже здійснене, доводиться скорятись; але вірити нездійсненим словам нікого не примусиш. Одна річ — схиляти коліна, а зовсім інша — загальна змова, щоб королівська величність не змогла справдити своїх слів. Величність не піднесе над усіма жінки, яка нічим не вища за всіх інших, ба навіть нижча за багатьох. Жодна з дочок цієї країни не стане королевою Франції — тільки чужоземна принцеса, і всі знають, котра саме. І його величність теж знає, по суті, він і сам бере участь у тій змові; так гадали мудреці — чи, власне, скептики, яких було куди менше, ніж мудреців. Та королівська величність врешті-решт і сама не хоче справджувати свого слова. Це б суперечило добробутові королівства, не згадуючи вже про те, що цей король досі ще жодною жінкою не дорожив аж настільки. Отак шепотівся двір. Попереду — падали навколішки, позаду — шепотілися.  

— Коли він уже переситився котрою, то на прощання обіцяє їй найбільшу нагороду, — сказала одна дама; а друга підхопила: — Ваша правда, пані. Крім того, хто ж не бачить, що чарівна Габрієль уже починає втрачати свій чар — і саме тоді, коли всі співають оту пісню про неї. — Пані, у неї вже третя дитина. І це позначається на її сімох принадах, зокрема на отому знаменитому підборіддячку. Вона гладшає, а король ніколи цього не любив. — А яка ваша думка, пане мій? — спитав хтось. — Чи справді великий король міг би наважитись на такий шлюб? — Тільки великому королю може спасти па думку таке, — відповів інший, що був таємним єзуїтом. — Коли так, то він став аж занадто великим. — Скоріш він свій королівський титул зробив надто великим і не зможе втриматись на такій височині,— відказав таємний єзуїт. Менш утаємничений: — І тому він наважується взяти собі таку дружину. Таємній єзуїт: — Ні. Саме через те, що його велич має межі, він ніколи не візьме її. Та хай там як, а король дав обіцянку. Отож і став наполегливіше домагатись згоди на розлучення з королевою Наваррською — як під неї самої, так і від Риму. Якби він ту хвилину був уже вільний, він би учинив, як пообіцяв; Габрієль того літа й сама вірила в це, і їй було легко на серці. Все те чудове літо, день за днем, належало їй, хай навіть воно було в неї останнє. Анрі часто провідував її в Монсо, а що особливо додавало їй певності, так це те, що він приїздив не просто як її любий владар або щоб побавитися з дітьми. Він викликав туди своїх міністрів і обговорював з ними державні справи; ходив по парку, бо його труди завжди потребували простору й повітря, — в кабінеті він не вирішував нічого. Та коли було треба підписати якийсь декрет, він підходив до своєї любої владарки, клав на пергамент її руку — на щастя, — а поряд ставив свій підпис. В її парку, горнучись до неї, він розпорядився, щоб у всьому королівстві під загрозою суворої кари ніхто не міг носити при собі вогнепальну зброю — навіть оті маленькі пістолі, що саме з'явилися. Це справа громадської безпеки, а яке діло до неї можновладцям та авантюристам! Проте всі трудящі стани схвалили короля. Цей дивакуватий король захотів, щоб його суди були незалежні від двору та губернаторів провінцій. Віднині суддів не будуть змінювати. І ще одне: він забороняє членам і так багатих родин одружуватися з багатими. — А це означає…— тихо-тихо промовила Габрієль. Так тихо, щоб не почув навіть пан де Роні.— Це означає, величносте, що всі можновладці вашого королівства зичитимуть вам смерті. — Зовсім ні,— відказав король Анрі, не стишуючи голосу. — Ось спитайте пана де Роні, моя люба. Він сам знайшов для сина щонайбагатшу наречену — хоче породичатися з домом Гізів. Йому я це дозволяю. Моя ласка належить щирим слугам моєї держави; от я й хочу, щоб усі затямили це. Габрієль відказала: — Ну, це слуга щирий. Я ніколи не відраджувала вас від того, що радив він. Король: — Він це знає. Він придумує всілякі ризиковані новації, а я доводжу справу до кінця. А відвагу на це даєте мені ви, пані. — Ви маєте міністра, гідного вас, — сказала Габрієль. Вона сподівалась хоч би подяки за це слово, але Роні мовчав. Анрі поглядом сказав їй, як невисоко цінує він Роні-людину — на відміну від Роні-міністра. Нехай собі, люба владарко: це не багата натура. Досить того, що він чесний і попри всю свою впертість слухається мене. Він мені потрібен. Те саме Анрі сказав їй словами, коли вони пізніш зостались на самоті й розмовляли довірчо. Таке гарне літо у парку в Монсо — хай навіть останнє для неї. Габрієль віддавалася чарові хвилини, слухала свого любого владаря, не заперечила й словом. Вона знала багато такого, про що він мовчав. Пан де Роні був у змові з флорентійським послом проти неї. Він домігся того, що послові дозволено сватати за короля свою принцесу. Що тут діяти й проти чого боротись, коли королю потрібен цей слуга. Та ще більш він не хоче втратити свій найдорожчий скарб, він не поміняє його на мішок із грішми. Чи то Габрієль утомилась, чи то вона тепер занадто щаслива, щоб ненавидіти, але саме в цю годину її ворог може не боятись її. Вона слухала слова Анрі: — Мій Роні такий самий, як і всі довкола мене: в глибині душі він мене не схвалює. Він сміливий, але не великодушний. Він став пострахом для всіх, а користі з того — нікому. Ті гроші, які він віднімає у можновладних розбійників, лягли б у державну скарбницю мертвим тягарем: на випадок війни в Бастілії вже лежить золотий запас. А народ би лишався бідним. Пан де Роні ще не втямив, що тільки в щасливому народі — щастя держави. — І в щасливому королі,— додала Габрієль тихо й млосно від ласкавого тепла й від того, що вона тепер іще була щаслива, хоч уже почувала нездужання. Треті пологи були в неї досить тяжкі, двох перший дітей вона народила легше. Анрі підкликав дітей до себе, й вони кинулись йому в обійми: ставний Цезар і гарненька пустотлива Катрін-Анрієтта. Анрі приголубив їх рясними поцілунками, а потім доручив їм віднести всі ті поцілунки матусі. Потім відійшов від Габрієлі й дітей далеченько в парк; ступав він широко, як завжди, коли замислювався й хвилювався. «Люди не хочуть вірити, що Цезар — мій син. Роні навіть певен, що його батько — Бельгард; принаймні розпустив таку підозру. Може, він хоче, щоб про це дізнався і я? Адже кожна плітка, обійшовши всіх, доходить і до нас. Моя люба владарка знає про оту Медічі, ми про це не говоримо, бо й так розуміємо одне одного. А я своєю чергою дізнаюся, що я нібито рогач». Він зник у одній із зелених листяних зал. «Пів-Європи притьмом хоче накинути мені оту Медічі. Взявши її, я зразу попав би в тенета всесвітньої монархії. Моя перемога над Іспанією зійшла б на пшик — того вони так і пнуться. І хто ж їм підсобляє? Мій щирий слуга, бо його божество — гроші. Якби його воля, він би затопив мене золотом, і серце моє захлинулось би в ньому». В ту мить Анрі думав про свого слугу гнівно; то було вперше, і вдруге таке мало статися не скоро. «Працівник — добре, такий мені потрібен. Сидить у своєму арсеналі й пише, а що пише — не розуміє. Виконує все й тоді, коли подумки каже: «Тинди-ринди», — йому вистачає, що владар наказав. Моя артилерія без нього не була б найкращою в світі. Моє сільське господарство — на ньому він просто схибнувся, немовби воно потрібне саме для себе, а не для цього народу, немовби воно не було правом і власністю кожного, хто хоче їсти. Шовковиці для моїх шовкопрядів він би мене самого примусив саджати. Я йому їх показую у своїх садах, він вирячує оті свої емальово-голубі очі. Я наказую, щоб у кожній парафії висадили десять тисяч дерев, — він виконує наказ. Сидить і пише. Пише, а в глибині душі вважає мене дурнем — одним із тих, кому набігають шалені фантазії, з яких інколи виходить пуття. Його щастя пов'язане з моїм; та якби навіть він міг безкарно зрадити мене, то ніколи не зробив би цього: натура у нього вірна. Таку мають тільки найкращі люди». — Хто жадав би більшого, той справді був би дурнем, — сказав Анрі до стіни своєї листяної зали й поблажливо здвигнув плечима. «Ніхто не повинен у всьому — чи то в промисловості, чи то в мореплавстві— дошукуватися вигоди для королівства й відчувати життя кожної людини, селянина, вояка, ремісника, наймита, як своє власне. Хто до цього здатен, той має водночас бути і обранцем від природи, і найзвичайнішою в світі людиною. Я саме такий, і що далі то більше вся моя натура і всі мої вчинки здаються мені й природними, і воднораз недосконалими. Так само дивиться на мене народ. Що здавалось йому сумнівним чи незвичайним, те скоро стає звичним, не вартим і згадки. Якби я зараз подався між них, то побачив би, що багато їх уже й одягнені краще, й харчуються краще, — байдуже, визнають вони мене чи ні. Проте вони добросердо вважають мене таким, як вони самі, а більшого я й не прагну. Я ж сам сказав колись давно: «Як уже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите». Я жадав забагато або ж замало. Мене любить одна-єдина». Він вийшов на вільний простір, і його гукнув малий син. Донечка перелякано плакала. Цезар стримував себе, як годиться хлопцеві, він поважно сказав: — Матусі недобре. Анрі побіг до Габрієлі. Її прекрасна голівка схилилась на плече. Анрі знайшов поглядом очі — вони були заплющені, барви лиця зблякли, вона ніби поринула в лиховісний сон. У Анрі завмерло серце. Він узяв її за руку — вона не відповіла на потиск. Він схилився розтуленими устами до її уст — і не відчув її дихання. Він упав навколішки перед зомлілою — і вдарився коліном об раму якоїсь картини. Умить він здогадався, що сталось. Він квапливо сховав портрет. Тим часом прибіг малий Цезар з водою, і нарешті Габрієль пощастило повернути до притомності. Зітхнувши, ще не зовсім притомна вона сказала: — Якби мені навіки забути те, що я побачила… — Що ж то таке? Тобі щось приснилося, — сказав Анрі лагідно, а тоді наполегливо додав: — Розкажи мені свій сон, і я тебе заспокою. Вона всміхнулася, зібрала всю свою мужність і погладила його по голові, думки якої, на жаль, не всі належали їй, а часом звертались і до нелюбої. — Якби ти її кохав, то був би обережніший, — сказала вона в нахилене до неї обличчя. Допитуватись, яку «її», йому не хотілося. — Чим я завинив? — спитав він благально. Вона відповіла: — Нічим, хіба що в моєму сні. Величносте, це я грішна перед вами, бо наснила, ніби ви ведете за руку якусь бридку жінку, й ведете так зграбно та шанобливо, як тільки ви вмієте. Насправді ви б цього ніколи не зробили. — А яка вона була в себе? — спитав Анрі з мимовільним зацікавленням, і Габрієль, відчувши свою перевагу, зовсім опанувала себе: поцілувала його в скроню і ласкаво сказала: — Цього вам не відкриє жоден портрет. Оцінити жінку може тільки жінка, хоч би й уві сні. У неї незграбні руки й ноги і вже відростає черево, хоч їй ще нема й двадцяти. Художники це пом'якшують, вони краще за саму природу вміють прикрасити чаром юності будь-яке тупе й вульгарне обличчя, хоч би й дочки міняйла. В її голосі бриніли ненависть і страх. Анрі сказав дуже лагідно: — А сам я всіх цих вад не помічав — у твоєму сні? — Може, й помічали, мій любий владарю, — відповіла Габрієль. — Я бачила, що ваша витончена люб'язність, власне, удавана. А тоді з'явився швець Цамет. — І цей навідує тебе в снах? — Та й не один: зразу десятеро Цаметів, і кожен швець ніс важезну торбину, що пригинала його аж до землі. І всі спідлоба, знизу дивились на мене, і кожен був схожий на мавра й мав приплесканий ніс. — А що зробив я? Дав копняка кожному з тих десятьох? — Боюся, що ні. Я дуже боюся, що ви доти водили ту бридку жінку перед якимись розчиненими дверима, доки всі десять торбин не внесли туди. — А потім? — Кінця я не побачила, бо ви мене розбудили. — І ніколи не побачиш! — із запалом пообіцяв він і поцілував її в заплющені очі: це єдиний засіб проти твоїх лихих слів, чарівна Габрієль.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка