Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка25/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   48
    Навігація по даній сторінці:
  • Пісня

VI. ВЕЛИЧ І ВОЛОДІННЯ


Подорож річкою

 

Любій владарці не можна було пускатись у важку дорогу. Король повіз її на судні від Нанта до Орлеана — довга й приємна подорож. Річка Луара блищала під м'яким травневим сонцем, на небі пливли й танули білі хмари. Віяв легенький вітрець, і королівська барка під вітрилами повільно пливла проти води між тихими, рівнинними берегами. Аж до обрію стелились квітчасті луки та хлібні лани, а на обрії синіли ліси. Попереду виринали замки — грізне громаддя, але вежі обплетені трояндами. Хай навіть тільки одну з чотирьох веж молодить то плетиво — у воді відбивається вже не стародавній і дикий образ, а казковий, мрійний. Міста Анжер, Тур і Блуа одне за одним занурюють у потік свої мирні віддзеркалення, а між ними на широкому просторі розкинулись села, хутори, садиби. І коли барка пропливає повз них, діти, що бавляться над річкою, зразу помічають: це не просте собі судно. І, застигши на місці, дожидають його, повипинавши животики, покидавши все з рук, з поважними й зосередженими очима. Над палубою нап'ято дах із тканини. З нього аж до води звисають гірлянди, так що барку супроводять квіти. Облавки гарно вигнуті, помальовані, вітрила надимає вітер. Позолочена різьблена фігура на носі сурмить у сурму — і те саме, певно, робить богиня слави, чи принаймні чутка. Унизу в барці є спочивальні для всіх панів і дам; тільки король і герцогиня де Бофор мешкають на палубі, їжу споживають у наметах, схожих на альтанки. Тут, на цій блаженній річці, король обідає вже не осібно, за столом на підвищенні. Він сидить серед усіх інших, і розсаджуються всі як трапиться — веселун поряд із бурмилом, гордовита дама поруч скромної.  

Вони всі в добрій злагоді, бо захоплені радісною подорожжю й розуміють: щоб подорож була радісна, такі мають бути й вони самі. Любу владарку короля всі ладні на руках носити і звертаються до неї святобливим голосом. Такий голос прорізався й у маршала Бірона, цього неотеси. Та навіть Роні, цей кам'яний чоловік, видимо злагіднів. Його дружина ще перевершили його, вона присилувала себе поводитись люб'язно. Пані де Роні, природно, ненавиділа Габрієль іще лютіше, ніж її чоловік: адже вона ще роздмухувала в собі його ненависть. До того ж вона не може, як він, потай бути інколи поблажливою до неї, визнаючи її заслуги, бо не знає про них: чоловік їй цього ніколи не відкриває. А сліпа ненависть дружини знов же підігріває його ненависть, не зовсім сліпу. Вона в нього друга дружина — багата вдова з довжелезним носом, височенним лобом, ріденькими бровами й такими тонкими губами, що їх і не видно. Вона раз у раз кліпала очима, а коли ця пристаркувата жінка хотіла усміхнутись, вигляд її ставав безпорадний, і цим вона розчулила Габрієль. Герцогиня попросила свою любу приятельку, її високість сестру короля, щоб та посунулась і дала місце пані де Роні між ними двома. Того дня хмара, проклинаючи вгорі, покропила намет дощиком. Селянки в полі не кинули роботи, тільки задерли верхні спідниці аж на голови, а селяни накрили голови мішками, але врешті всі побігли шукати захисту. Пані де Роні аж заливалась: — Вельможна герцогине, я така рада! Ми всі радіємо вашому щастю. Самі ж бачите, як оті селяни збігаються сюди привітати вас, про чию красу, добрість і розум аж сюди долинули вісті. — Ласкава пані, хіба ви не бачите, що вони просто тікають від дощу? — спитала Габрієль. Марна річ — солодкомовну жінку годі було спинити. Її короткозорі очі добачили все, що вона хотіла, а більше нічого.  

— Це ж оті пастушки? та пасту?шки з вашого парку в Монсо, тільки тут вони в натуральному вигляді. Всі такі охайні та милі, як лишень ви можете бажати. Це ваша заслуга, — лебеділа підлесниця. Габрієль відповіла просто: — Пані моя, я задоволена, що у вас такі приємні враження. Що ви думаєте, те й кажете. Та король гадає, що ці люди надто бідні: серед таких буйних пасовиськ, таких родючих ланів, таких густих лісів вони могли б жити й заможніше. А замки тут аж надто горді. Він має надію, що тепер його селяни не так часто постують, як до нього. Але але він не заспокоїться, аж поки врешті кожен із них щонеділі матиме курку в горщику. «Ох ти ж, мудра зміє! Все спихаєш на нього», — подумала лицемірка. А тоді почала вдавати недосвідчену в господарстві, хоч насправді була вкрай зажерливою поміщицею, і селянам у неї жилось не з медом. Габрієль про це знала; в тим яскравішому світлі вона виставляла пана до Роні та його труди. Добробуту народу, а головне — процвітання сільського господарства без нього й не уявиш. Король ніколи не розлучиться з ним, запевняла вона — собі ж таки на шкоду. Пані де Роні злякалася цих слів — вона зрозуміла їх так, що коханка короля, як тільки дістане таку змогу, усуне його міністра. Треба неодмінно розповісти це чоловікові. Ще кілька влесливих слів, і вона відійшла. Своєю ненавистю до Габрієлі, що була, власне, його ненавистю, вона ніби лихварювала й віддавала йому проценти. Але її чекала несподіванка. Роні втупив у неї суворий погляд і сказав: — Ми маємо великого короля. Ми маємо такого короля, чиє щастя ніколи не потьмяніє. Пан де Роні дуже добре знав, що має на увазі. Незабаром до річки вилетів загін вершників; вони зупинились па березі й замахали капелюхами. Король наказав причалити. — Маршале де Матіньйон! — гукнув він на берег. — Добра звістка? Голос його звучав твердо, хоч душевне напруження було таке, що він боявся впасти неживим, перше ніж почув звістку. Матіньйон капелюхом окреслив у повітрі коло, а тоді дзвінким голосом сповістив:  



— Величносте! У Вервені укладено мир. Іспанські посли підписали все. Вони їдуть до Парижа віддати шану вашій величності. Це королівство здобуло мир навіки, бо великий король переміг. Останні слова Матіньйон вигукнув назад себе, в поля, і їх там почуто. Хоч люди ще не зрозуміли, що сталось, але з цікавості покидали лани й хатини. Так, усі збігались до річки. Коло причалу збився цілий натовп, задні ставали на возах, дітлахи видирались на яблуні, найменших батьки піднімали на руках. Усі притихли в чеканні й бачили, як король ворушить губами, але слів не чули. Та врешті він голосно, по-вояцькому гукнув: — Мир! Мир! А потім тихо додав: — Маєте мир, діти мої. Одні, почувши перший вигук короля, задивились на його поставу, але погляди інших після другого, тихого, прикипіли до його очей. Вони не квапились, пильно розглядали його, а тоді попадали навколішки — спочатку лиш кілька душ. Коли повклякали всі, серед них підвівся один селянин, чоловік у розквіті віку. Він промовив: — Пане! Ви наш король. Коли настане яка біда, кличте нас! Король у біді — з цих слів на барці поблажливо всміхнулись. Але Габрієль д'Естре злякалась і вхопилась за його руку. Вона б упала, якби він її не підтримав. А дужий селянин знову гукнув — уже грізно, як здалося декому: — Пане! Вашу королеву ми боронитимемо, як вас самих! Тепер усі на барці, навпаки, споважніли, відчули збентеження й застигли нерухомо. Добре, що саме принесли білий хліб і червоне вино. Діти піднесли це частування королю, але він розділив його з тим селянином, котрий промовляв. Кожен із двох з'їв половину хліба, і обидва випили вина з одного келиха. Барка попливла далі, а добра вість про мир линула попереду. Віднині щоразу, як тільки пропливали повз якісь селища, знаходились руки, що кидали з берега чалку, щоб судно спинилось на часину. Люди, стуливши долоні, святобливо підносили і опускали їх. А коли барка пропливала мимо, безліч рук оберемками кидали на неї квіти. Кавалери ловили їх у повітрі й клали на коліна дамам. Так, приймаючи вітання й квіти, барка підпливала то під один, то під другий берег; часто над нею нависало віття дерев, і на палубу снігом сипались пелюстки. Під містом Туром короля дожидали чужоземні посли: в каретах вони доїхали сюди з Нанта швидше, бо, хоч як легко барка ковзала по Луарі, вона мусила ніби пробиватися крізь вияви народного захвату. Посли, котрі від дружніх держав, сповістили, що слава короля гучно лунає при їхніх дворах і в країнах. Він наважився дарувати своїм протестантам едикт, і це не перешкодило тому, що його католицька величність король Іспанії прийняв мир на умовах, які визначив він, Анрі, чи то Генріх Четвертий. А може, й саме тому, що він спершу показав свою рішучість і дозволив свободу совісті. Виявившись досить сильним для цього, він став і для ворогів, і для друзів наймогутнішим королем світу. Посли Голландії, Швейцарії, німецьких князів, королеви Англії та й ще дальших країн супроводили короля до його міста Тура так гордо й радісно, наче він був їхній власний король. Церковні дзвони, зустріч перед брамою, процесія по святково прибраних вулицях, вигуки: «Хай живе!», «Слава!» — а потім бенкет у замку. Колись цей замок був останнім притулком покійного короля, що втікав від ворогів. Тоді його вирятував зі скрути Анрі Наваррський, що й у ті дні вже здобував перемоги — для свого попередника, але той урешті загинув від ножа. За столом, серед гомону, такий собі пан д'Антраг сказав: — Тому я підтримував підборіддя на смертному ложі. Кому ж іще доведеться мені притискати його, щоб не відпадало? Кардинал де Жуайоз: — Разом з перемогами множаться спокуси. І наш король це знає. Він стережеться їх, шануючи волю божу, він — взірець християнина. Тільки сміхові його я вірю не більше, ніж його сльозам. Далі за столом її високість сестра короля говорила: — Мій вінчаний брат, король, завжди йшов прямим шляхом. Звідси його велич. Страх перед людьми не вгодний богові, ласка божа сходить на того, хто серцем твердий. Маршал де Матіньйон: — Ото був шлях! Від недолі до всесвітпьої слави, — і як він його пройшов! Без ніяких зусиль, сказав би я нині, хоч як часто бачив його вкритого потом. На крилах пісні, скажу я, бо я сам складаю пісні — і латиною, і рідною мовою.  

— Чи то ж надовго, — буркнув Тюренн, герцог Буйонський, що сидів трохи далі. — Коли це велич, то надовго, — прощебетала пані де Роні досить голосно, щоб почула й Габрієль. А та зразу нахилилась до свого коханого владаря: — Величносте! Тут кажуть, що велич — це неминуще володіння. — Але ніхто не знає, в які короткі хвилини свого життя він справді, може, був великий, — відказав Анрі на вухо чарівній Габрієлі.— Та навіть якби ми втратили все, — шепотів він їй, — то не втратили б нашого кохання. Вже вечоріє, і всі спускаються на берег, щоб пливти далі на щасливому судні. Та стійте, хто це йде назустріч? Кілька збройних людей, посередині заарештований: пан де Сен-Фаль. Попався нарешті! Морней! Де ж це Морней? Кинулись його шукати і знайшли в одному з тайників міського муру. Він і слухати не хотів про зустріч із ворогом, хоча стільки місяців прагнув цього, домагався, благав, маячив цим. А тепер, коли вони опинились віч-на-віч — побитий і напасник, — із них двох поблід і затремтів тільки один. Другий став навколішки, ніби так і слід, і слово за словом повторив з наказу перепрошення. Він говорив з таким штучним запалом, так перебільшував свою скруху, що всі бачили — він грає комедію. Так, видно було, що пан де Сен-Фаль розважається, і коли хто тут і остудив свою злість, то аж ніяк не Філіпп Морней. Той озирнувся на короля й попросив дозволу сказати кілька слів віч-на-віч. Вони відійшли трохи далі, а Сен-Фаль стояв навколішки, поки ще не вирішили, що зробити з ним. — Величносте! — сказав Філіпп. — До мене повернувся розум. Ви ж знаєте, що я на час позбувся його. Зробіть мені ласку — відпустіть пана де Сен-Фаля й не кидайте його до в'язниці. — Пане де Морней, закон вимагає, щоб він відсидів своє. Він образив дворянина й короля. — Мені належить помста, каже господь. — Філіппе, слухати господа треба було раніше.  

Та побитий іще раз скрушно попросив короля, і Анрі вирішив так: нехай Філіпп сам підведе свого кривдника з колін, і тоді милосердя заступить закон. Морней справді підійшов до Сен-Фаля: — Пане мій, устаньте, король прощає вам. — Але ви самі, пане мій, ніяк не можете мені простити, — відказав Сен-Фаль, відверто й безсоромно тішачись блідим обличчям свого ворога, його почервонілим носом. — Ніяк не можете, а тому мені лишається тільки відбути кару за свій вчинок. Морней сказав: — Ви не гідні того, щоб я вас підводив. Але так мені й треба. — І підхопив ницого глумителя під пахви. Той опирався, не хотів підводитись. Урешті засапались обидва, а в стовпищі глядачів хто сміявся, а хто ціпенів з жаху. Сен-Фаль сопів: — Піду до в'язниці — тобі на злість. Морней хекав: — А я щодня молитимусь за тебе, хочеш ти цього чи ні. Тоді король наказав воякам, щоб підвели заарештованого на ноги. Вони виконали наказ за допомогою штурханів і копняків, та й далі не шкодували їх. Сен-Фаля повели геть, і аж тоді йому сяйнуло, що в Бастілії з ним поводитимуться не як із дворянином. Філіпп Морней попросив короля відпустити його, бо хотів повернутись до Сомюра. — Пане дю Плессі,— спитав Анрі.— Адже ваш трактат про месу так і зостається під замком у вас у бібліотеці? — Величносте! Знати правду й не сказати — це для мене найтяжчий гріх. По тих протестантових словах король відвернувся від нього. Всі бачили: протестант у неласці. І декотрі пішли геть із полегкістю на серці.  

Пісня

 

Коли щаслива барка під нічним вітром пливла до Блуа й Орлеана, на ній було вже не так людно. Більшість пішли спати, лиш декотрі зоставались па палубі з королем та герцогинею де Бофор. Пан де Роні відіслав свою дружину вниз, бо незлагідна вдова тільки перешкодила б йому в здійсненні одного наміру, задля якого він ушанував високих осіб своїм товариством. Крім нього, нагорі зоставалися тільки маршал де Матіньйон, залюблений у поетичні ночі, та ще один паж на ім'я Гійом де Сабле. Двадцятирічний Гійом нічим не відзначався, крім хіба великої родимки на правій щоці, яку успадкував від матері і в якій убачали схожість із різними речами: то з трояндою, то з фортецею, а то навіть із жіночим лоном. Габрієль уже хотіла була відіслати Гійома від двору, але Анрі попросив її, щоб вона тим часом просто не дивилась на нього. — Він і не вродливий, і не приємний із себе, — погоджувався з нею король. — Що в ньому таїться, я не знаю. Одначе я певен, що він не звичайний собі юнак. Він нагадує мені тих юнаків, кому було двадцять років водночас зі мною. Тепер вони здебільшого вже зовсім забули той час, та це дарма: наше покоління інколи дає такі от парості. Обидва придворні з юнаком відійшли трохи вбік. Тепер Габрієль спочиває в невисокому, наче для дитини, кріслі. Анрі напівлежить біли її ніг. Він то кладе голову їй на коліно й споглядає зорі, то спирається на нього підборіддям, і тоді осяйні світи освітлюють для нього її обличчя. А вона проводить пальцями по його чолу, відчуває, яке воно гаряче, й просить Анрі віддатися неподільно цій щасливій годині. День був багатий на радісні події, і їхнє відлуння ще бринить у серці в обох. Відлуння те бринить і словами, але обоє не знають і не шукають їх: О сміх дзвінкий, вінки і плин води —


Лиш добрі вісті хай летять сюди.

Анрі відповідає сузір'ю, що іскриться над ним. Якби він хотів викласти свою відповідь словами, вона була б така: «Труди породжують нові труди, і так аж до смерті, а далі мої надії не сягають. Довгий час гнітить нас. Нема нічого кращого за спокій, але він може тривати не довше одного віддиху. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія. Подорож із тобою». — З тобою, — промовляє Габрієль, бо вона думає й почуває в унісон з ним. — З тобою я дійду до нашої мети й до нашого кінця. Мій любий владарю, на це я надіюся. Вона цілує його, і він її — довгим, міцним, на все життя цілунком. Вони самі пливуть річкою Луарою кудись у безвість, а в серцях бринить відлуння: О сміх дзвінкий, вінки і плин води —


Лиш добрі вісті хай летять сюди.

Зіперши підборіддя їй на коліно, він дивиться їй у обличчя, а вона — йому. — Твоя велич, владарю, — каже Габрієль. — Віднині в ній — віра всього світу, і скінчитись вона вже не може. Анрі тихо сміється, з неї сміється, а вона з нього. «Ми ж обоє знаємо. Вода в нашій річці жодної миті не лишається та сама. Та й де вона, та річка? Чи не влилась вона, поки ми на неї дивилися, в море, безпам'ятне море?» Він подумав так — і зразу ж те саме відчула й вона. В обох забриніло те, що можна б виразити такими словами: все на світі нетривале і якраз тому прекрасне. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія… Не лишиться нічого з тіла — то й велич щоб не відлетіла?.. В ту мить вони почули віддалік замріяний голос маршала де Матіньйона. Він натхненно говорив про замки над річкою, про їхні безмовні віддзеркалення в блискітливому потоці, про те, що й самі замки — тільки марева, і ніхто в цю ніч не проходить крізь їхні зачаровані брами, й ніхто не хоче володіти ними. Співрозмовників не було видно; ось йому відповів напрочуд виразний і тверезий голос: — Аякже! Ніхто не хоче володіти ними. Ось зараз ми пропливатимемо повз замок Сюллі, що належить панові де ла Тремоїлю. Спитайте-но його, чи віддасть він його задарма, чи зажадає за маєток і замок Сюллі сто двадцять тисяч ліврів. — Не про це ж ідеться, — відповів настроєний на інакший лад Матіньйон. — Як то не про це! — заперечив пан де Роні й ще раз назвав довжелезне число, чітко вимовляючи кожне слово окремо. — Якби це не такі страшенні гроші, я б, їй же богу, купив Сюллі. Правда, я міг би придбати його й дешевше, а то навіть задарма, але для цього треба всупереч своїй честі підтримувати герцога Буйонського, а не лишатись вірним слугою короля. А я про таке й думати не хочу. Ні заради найпишнішого замку, ні заради найприбутковішого маєтку. Він замовк, полишивши силуетові замку промовляти за себе. Вежі та шпичасті покрівлі виринали одна за одною, підносились над чорними купами дерев і, осяяні, вітали подорожніх. Маршал і міністр, невидні, мабуть, відповідали на те вітання, кожен на свій лад захоплено. Світлі мури попереду купались у воді: замок обмивали Луара та її притока. Далі, в глибину, замок виростав: на острові були дві найвищі вежі, иайбільший із шпичастих дахів, і все це осяяне зоряним небом та блискітливою річкою. — Як гарно! — сказала Габрієль. — Маєток, гідний вас, пані,— сказав Роні, вийшовши наперед. — Не мене, — заперечила Габрієль. — Найкращого слуги. Так, я певна, гадає й король. Анрі повторив, ніби думаючи про щось інше: — Так гадаю і я. — Тоді повернувся думкою до дійсності й вирішив: — Пане де Роні, ми забезпечимо вам щастя, коли ваше щастя в цьому. Про гроші на купівлю замку ми ще поговоримо. Роні з радості аж злякався — він не сподівався, що так легко добуде маєток. Він був не з тих, котрі легковірно надіються на успіх свого задуму, хоч би й пожертвували йому сном і отиралися вночі коло свого владаря. З переляку він хотів був поцілувати короля в руку, та Анрі вже десь подівся, і Роні довелося звернути свою подяку до любої владарки. Цього разу його не дуже чутливе серце було таки справді зворушене. Анрі тим часом зайшов у тінь від намету, став коло облавка барки й задивився на береги. Позаду замок Сюллі повільно ховався за деревами, зблиснув востаннє і зник. Його це не засмутило, він міркував собі: «Володіння… а коли ми, власне, володіємо? Замок із усім господарством може згоріти, королівство можна втратити. Смерть весь час стоїть над душею, свого часу вона забере і те, й те. Ця подорож була щаслива, я заволодів останньою зі своїх провінцій і виборов у ворога мир. Я досяг і ще більшого, важчого: утвердив свободу совісті,— а до цього я ж прагнув здавна. Я володію цим королівством, як не володів ним іще жоден король, — і плоттю його, й духом. Але чим я володію насправді?» Саме коли він думав так, певний, що сам вільно спрямовує плин своїх міркувань, перед ним непрохано постав образ давнього Анрі, вісімнадцятирічного, того, який не володів іще нічим. Із друзями, двадцятирічними юнаками, він їхав кінно до Парижа, а приїхавши, дізнався, що його любій матусі відібрано життя, та й сам попав під владу старої королеви, що у своїй нечестивій душі вже виносила Варфоломіївську ніч. Коли та ніч надійшла і його друзів вимордувано, молодий Анрі Наварра надовго став бранцем чаклунки. Чи передчуває він це, коли в тісному гурті, в оточенні інших, їде до Парижа, а за ним — іще багато вершників? Тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних… У селах вони зводять дівчат, але поміж себе часто говорять про свою віру. Всі вони бунтують проти можновладців, бо ті відступились від бога. Бог — з ними, з двадцятирічними, і щохвилини Ісус у плоті може виїхати з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою. Для них усіх його рани свіжі, вони ще кривавляться. Його історія злипається я їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживають його життя як своє. «Ісусе!» — вигукує один із них, і це Філіпп Морней. Вигукує з таким запалом, що всі притихають і озираються, готові оточити господа й голосно звернутись до нього: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цього разу, з нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!» На сорок восьмому році життя Анрі знов побачив те давнє видиво; його облило жаром, він міцніш ухопився за облавок своєї щасливої барки і вже хотів тяжко-тяжко зітхнути. Та вчасно згадав, що пливе на щасливому судні й уже володіє тим, чого прагнули колись молоді відчайдухи. «Чи зі мною господь? Що я знаю? Ще тоді я не вірив, ніби Ісус може сподобити нас свого товариства тому лише, що ми — протестанти. Всі інші по-справжньому чекали його, і я любив їх за це». — Та он же ще стоїть один із них. Це Анрі сказав, побачивши пажа Гійома де Сабле. Юний Гійом теж стояв коло поруччя сам. Він неначе виріс, бо ніч і те таємниче, що діялось у ньому і в ній, підносило його над собою. Видно було, що він близький до зірок, їхнє світло спливало йому по щоці, круг загадкової родимки. Він міцно стискав зуби, і на худорлявому обличчі випиналися м'язи. Очі відбивали осяйні світи й запал його душі. — Про що ти мрієш? — спитав чийсь голос. Паж озирнувся, нікого не побачив, але невидимець казав далі: — Ти мрієш, ніби став маршалом Франції. Може, ти коли й станеш ним. З нами пливе один маршал — він складає вірші. Ти, напевне, вважаєш себе поетом. Спробуй-но, зримуй доладні слова про короля, що здобув свій найдорожчий скарб і володіє ним. І коли йому доводилось розлучатися з тим скарбом, ніякі бої, ніякі перемоги не могли втишити болю розлуки. Війною й перемогою можна здобути королівство, але не прекрасну зірку, на яку нам хочеться дивитись, поки ми й самі не згаснемо. Голос у темряві змовк, і юний Гійом відчув, що він уже сам. Анрі вже якусь часину сидів коло Габрієлі. Панове Роні й Матіньйон розважали короля і його кохану, всі були окрилено веселі, навіть новий володар замку Сюллі всупереч своїм звичкам сміявся. І ось до цих чотирьох осіб скромно й статечно підійшов юний Сабле. Вклонившись, він став чекати королевого наказу. Король кивнув йому й сказав: — Ну, проспівай свою пісню! І тоді нежданий гість низько вклонився герцогині де Бофор і справді заспівав: — Ану, спочатку, — зажадав король. — Нехай і корабельники послухають.  

Бо до них, почувши дзвінкий і ніжний голос, що завів пісню, підійшли кілька корабельників, що ставили вітрила на щасливій барці. Вони стояли й шанобливо слухали, попід облавками таємниче схлипувала вода, а Гійом, якого ніхто й не подумав перебивати, співав: Чарівній Габрієлі


«Прощай» сказав увіч.
Минули дні веселі.
Лечу на Марсів клич.

Прощання, повне болю,


Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!

За сурмою Ерота


Мені б летіти в бій,
Щоб тугу побороти,
Узрівши образ твій.

Прощання, повне болю,


Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!

Над рідним краєм владу


Здобуду я в бою,
Але тобі в обладу
Всю землю віддаю.

Прощання, повне болю,


Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!

О зоре, о надіє!


О мріє наяву!
Від муки я блідію,
Явись — і оживу.

Прощання, повне болю,


Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!

Коли Гійом скінчив[73], довго стояла тиша, тільки щось таємниче схлипувало, наче вода попід облавками. Нарешті підвелась герцогипя де Бофор. У світлі зірок поблідла родимка на щоці пажа Гійома де Сабле, схожа чи то на троянду, чи то на фортецю, чи то на жіноче лоно. Габрієль поцілувала його в ту родимку. Корабельники піднялись на щогли до вітрил і там нагорі почали наспівувати те, що запам'ятали з нової пісні. Гійом сказав до короля: — Величносте, це ваша пісня. — Так, я підказав тобі слова, але ж не я їх зримував, — відповів Анрі й подав юнакові руку. А тоді кинув погляд на нового власника замку Сюллі — з трохи насмішкуватим виразом. Але не сказав того, що подумав. «Наше володіння? Це пісня, яку співатимуть усі». Та вмить той вираз змінився ніжно-розчуленим: він згадав давні псалми, які часто співав. Його пісня була схожа на них. Він шепнув це на вухо чарівній Габрієлі, відводячи її до намету.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка