Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка24/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   48
    Навігація по даній сторінці:
  • Едикт

Велика угода


 

Подорож короля до своєї провінції Бретані минула мирно, хоча він вів із собою дванадцять тисяч самої піхоти, не рахуючи кінноти й гармат. Узяти такий ескорт, аж надто пишний для звичайного візиту, порадив йому начальник артилерії. Анрі дозволив йому висловити те, що знав і сам, але не хотів визнати: без такої збройної погрози він би й тепер не здобув своєї Бретані. Іншої обставини він не передбачав: що треба вирушити чимскоріше. Пан де Роні наполягав на тому, та й мав підстави: герцог де Меркер тільки тоді облишить свої відмовки та крутню, коли побачить, що його заскочили зненацька. Таку підставу Роні назвав. Другою, неназваною, була люба владарка, що не могла поїхати в призначений день: її дуже вимучила вагітність. Отже, пан де Роні так і не поїхав у її почті, як вона гадала. Він поїхав, а вона злягла. Через три дні поїхала й вона. Та поки Габрієль помаленьку доїхала до Анжера, Анрі зі своїм великим ескортом давно вже минув місто. Дорогою всі міста його провінції Бретані розкривали перед ним брами, і з усього півострова, що сміло виступає з суходолу в море, спішно з'їхалися дворяни зустрічати короля. Пан де Меркер на своїх скелях усе ж таки переоцінив могутність, невгамовного моря. Король Анрі виманив його з фортеці бур, що саме тепер, навесні, лютували понад звичайну міру; володар бур, які зробили його химерником, мусив, одначе, вирядитись на суходіл, де в нього незабаром віднімуть майже всю потугу; він мусив укласти угоду. Це не просто угода про передачу провінції. Ні, повернення великої провінції під владу короля ніби випадково обумовлене іншою, ще важливішою угодою — шлюбною. Дочка герцога й герцогині де Меркер має вийти за Цезаря Вандомського, сина короля Франції та пані Габрієлі д'Естре. Ось що головно — коли не для всіх, то вже напевне для Габрієлі. Тому серце її так рвалось у цю подорож. Затримки й перешкоди злостили її, штовхали на вчинки, зовсім не властиві її вдачі,— хто міг би чекати їх від цієї незворушної красуні! Герцогиня де Меркер, Марія Люксембурзька з дому Пентьєврів, була дуже високородна дама й мала якусь там д'Естре за багато нижчу від себе. Хоч би навіть Цезар не був виплодом подвійного перелюбства, вона однаково зневажала б цей шлюбний зв'язок, на який мусила погодитись. І навіть із таким королем Франції, як цей, що проклав собі шлях до трону сам, у тяжких зусиллях, вона б не бажала породичатись. Та й хто поручиться за його майбутнє і за його спадкоємність? Якби ніж нарешті влучив у ціль, її зразу почали б заперечувати. І тоді вони, Меркери, мали б зятем його байстрюка! Пані де Меркер, немовби створена для інтриг, плела їх безліч, і то вельми лихих. Габрієль вирішила покласти цьому край. Коли герцогиня з'явилась під Анжером з єдиною метою — знов якось відсунути справу, — Габрієль наказала закрити перед нею всі брами міста. Герцогиня мусила повернутись і стерпіти це приниження, поки приїде король і допоможе їй добитись ласкавої зустрічі. Бo йшлося таки про ласку — інколи це розумієш тільки тоді, коли перед тобою зачиниться брама. Анрі тим часом заїхав далеко на північ, до Ренна, де відбувалися станові збори провінції Бретані. Ще кілька днів він не міг побачитися з коханою, а тому писав їй листи, як у ті дні, коли залицявся до неї. Так, листи були схожі на ті, що він колись посилав до Кеврського замку; декотрі тоді перехопили вороги. Вони легко могли б схопити й низенького старого селянина з запилюженим обличчям. Анрі думає: «Сім років минуло, а ми з тобою все вкупі. Чи правда те, чим ти мені дорікаєш і з чим я не погоджуюсь, — ніби тепер глибше кохаєш ти, а не я? В тисячу разів глибше? Трохи правди тут є: зовні ти розквітла й дозріла, як твоє серце. Ти більше не хотіла б жити без мене, і це я розумію: то було б життя, звернене назад. Але зі мною, скарбе мій найдорожчий, те самісіньке: я не вільніший, ніж ти. я разом з тобою піднісся й досяг володіння завдяки тобі, так я почуваю, бо в усьому, чим володію, я бачу тебе. Моє королівство я порівнюю з твоїм лоном: воно раніше часто зраджувало мене, але нині воно моє. 1 коли твоя краса зів'яне, я не зможу тебе покинути. То я колись міг забрати назад своє кохання, я, бідак, що став таким багатим!» Про це й згадки не було в його листах, що їх, як і тоді, возив ла Варенн. Ні, він дотримувався того ж тону, що й тоді,— легкого, хвацького, з натяками на ту зброю, яку його владарка обрала сама і яка незабаром розв'яже їхню спірку. Таке писав король, знудившись промовами на зборах станів його провінції Бретані, яку він тепер здобував — останню в усьому королівстві. Борода його була сива, а волосся — біляве. Він замовчував і ті дивні пригоди, що завжди втручались у хід його розважних дій — і тут так само. Вони б могли погано вплинути на її природну, здорову вагітність, і на дитині лишились би родимі знаки зустрічі її батька з протиприродним. Скінчивши свої справи на зборах, він іще добу перебув у Сомюрі, місті Філіппа Морнея, його давнього сподвижника, що завжди виявляв ясний і надійний розум у мирських ділах. Може, відтоді його сприйняттю дійсності пошкодило заглиблення в богословські таємниці,— хай там як, та йому всюди ввижався пан де Сен-Фаль. — Що з вами? — спитав Анрі. Схудлий, зморщений Морней відповів якимсь потойбічним голосом: — Він зазирав у вікно. Він глузує з мене. Образив, а тепер глузує. — Друже, отямтеся! — владно гукнув Анрі.— Ви сидите у власному замку, самі його укріпили. Як він міг би попасти сюди, а тим більше — втекти звідси? — Для того, хто уклав спілку з дияволом… — неспокійне обличчя бідолахи зовсім змінилось, він був уже ніби не на цьому світі.— Для нього нема ні мурів, ні зведених мостів. — А де саме він міг би швидко заховатися? — спитав Анрі. — Ось тут, — таємниче відповів Морней. Його палець тремтів, проте зразу влучив у певну точку великої карти, що висіла перед ними на стіні. Анрі вже думав тільки про те, як самому вирватися звідси. — Швидше! — гукнув він. — Доженімо його! У нещасного страдника опустились руки, він наче аж поменшав і безсило поскаржився: — Щоразу, як я подамся в погоню, лукавий його попереджує. Величносте! Ви ж дали мені слово. Спіймайте його! — Так, я дав вам слово, — підтвердив Анрі й вибіг. Надворі сів на коня; за ним кинулося стільки дворян із почту, що вистачило б переловити цілу витягу. Вершники помчали до лісу, де нібито серед ставка стояв будинок, у якому ховався пан де Сен-Фаль. Та король звернув з дороги, помітивши слід оленя, і відбився від супутників. У хащах Анрі довелося зсісти з коня; він не міг добрати, з якого боку відгукуються мисливці на його оклики, а вже вечоріло. Цілком випадково він наткнувся в темряві на трьох своїх дворян; один з них був де Ту, голова суду. Вже немолодий, він супроводив короля в цій подорожі заради переговорів із Меркером. Женучись за оленем, він упав з коня й тепер кульгав. Король вирішив, що його не можна кидати самого, хоча суддя ревно просив його повертатись до міста. — Як повертатись? Ми ж заблудилися, — відказав Анрі. Тим часом один із дворян зліз на дерево й гукнув згори, що бачить якесь світло. Рушили туди. Їхали дуже повільно, через ногу пана де Ту, а коли нарешті доїхали, то побачили самотній будинок серед ставка. Убрід під'їхали до нього; двері були незамкнені, але всі кімнати порожні. В одній горіла свічка, освітлюючи постелено ліжко.  

— Все зрозуміло, — сказав Бельгард. — Той, кого ми шукаємо, був тут. Він хотів лягати спати, але ми його сполохали. Далеко він утекти не міг. — То йди спіймай його, Бляклий Листе, — наказав Анрі з таким виразом, ніби Бельгардові слова переконали його. Перший стайничий із третім дворянином спочатку наробили в темному домі страшного гуркоту, — видно, їм страшно було йти. Потім таки пішли, брьохаючи по воді. Король тим часом сказав панові де Ту, щоб той лягав; але в усьому домі було тільки одно ліжко. Голова суду відмовлявся лягти: хай лягає король. Нога в нього дуже боліла, і він примостився на краєчку ліжка, але роззути її в присутності його величності не погоджувався. Анрі сів у єдине крісло перед каміном; там були накладені дрова. Він підпалив ялинові шишки, роздмухав вогонь і сидів, дивлячись у нього широко розплющеними очима. Йому згадалось мимохіть, навіщо він їде до своєї провінції Бретані — заради важливих державних переговорів, якими мало скінчитись терпляче й розважне готування. А тут він опинився в погоні за пустою маною — навіть не його власною. І все ж цієї ночі він не міг вибратися з цих лісів, з безлюдного будинку, де, одначе, горіло світло. Коли зараз сюди вдеруться вбивці, то він має при собі тільки скаліченого старого чоловіка та, звісно, власну зброю. «От який немічний наш розум! Чи я не сам накликаю на себе свої небезпечні пригоди, і чи не остерігає ними саму себе моя недосконала натура? Якби ти ніколи не відступався від того, що знаєш, і неухильно чинив те, що в тобі закладене й що тобі доручене, ти б не сидів тут, та й у майбутньому уникнув би ще лихіших часів». Ось що можна було вичитати в полум'ї, коли звести брови досить високо. Не вагайся більше, будь твердий, своєю королевою зроби цю, єдину! І він бачить, як вогонь виписує її ім'я, як полум'я виспівує його. Повернулися Бельгард зі своїм супутником — цього разу нечутно, бо пороззувались і закасали штани. Вони твердили, що пан де Сен-Фаль утікав від них, ламаючи кущі, поки провалився в якусь яму. Анрі тільки попросив їх роздягти й укрити бідолашного голову суду, що від знеможення впав на ліжко й уже спав. А потім вони завели короля до іншої кімнати, що мала тільки один вхід; долі там лежала солома. Вони зоставили двері відчинені, а самі прихилились до одвірків обабіч їх. Проникнути до короля можна було тільки повз цих охоронців.  



Анрі вмить запав у глибокий сон. Його захисники, вкривши ноги плащами, час від часу ворушили ними; цим кожен показував іншому, що він не спить. Та вретші-решт вони перестали ворушитись, і розбудив їх тільки чийсь відчайдушний крик: «Рятуйте!» Спочатку обидва вирішили, ніби вони все ще в лісі, натрапили на Сен Фаля, і кричить він. А трохи прочумавшись, згадали пана де Ту. А до того в кімнату зайшли якась божевільна дівчина. В місті з неї знущались, і вона оселилась у цьому покинутому будинку, а коли почула, що сюди йдуть якісь люди, певне, втекла, хоч сама вже не пам'ятала того. Вона повернулась до своєї оселі, потемки роздяглась, бо світло давно догоріло, й повісила мокру одежу па кріслі перед каміном, де ще жеврів жар. Коли сорочка на дівчині трохи просохла, вона лягла впоперек ліжка в ногах у сонного пана де Ту й скоро заснула теж. Та коли панові де Ту захотілося перевернутись на другий бік, він зіпхнув божевільну з ліжка, уразивши при тому свою забиту ногу, і від болю прокинувся. Де Ту відгорнув запону на ліжку. З вікна падало тьмяне світло, і в ньому рухалась якась біла постать. То не може бути гра уяви; ось постать підходить і дивиться на нього. — Хто ти? — питає голова суду. — Я цариця небесна, — відповідає примара. Голова суду, власне, розумів, що це нісенітниця й неподобство. І все ж його охопив забобонний страх; він закричав: «Рятуйте!» Дворяни прибігли, заспокоїли його й угамували божевільну. Анрі так і не прокинувся, про всю пригоду він довідався аж уранці, коли вони вчотирьох їхали до міста. Він тільки сказав, що, бувши паном де Ту, перелякався б страшенно; а тоді надовго змовк. Він задумався про ту годину самозаглиблення, вночі, перед каміном, коли полум'я писало й співало. А незабаром, на великодній службі божій, коли в церкві заспівали «Regina Coeli lаеtare»[72], король підвівся й почав шукати очима пана де Ту. Такі були менш зрозумілі події, хоча сенс їхній усе ж таки до певної міри вгадувався. Про них у листах до Габрієлі не було й слова. Повертаючись до неї, Анрі зустрівся з пані до Меркер; такої запобігливості він досі ще не бачив у такій гордій персоні й не чув іще стількох чудових обіцянок. Це навіяло йому тим сильнішу підозру, що він іще не знав, як приборкала цю даму його люба владарка. Він запросив її повернутися з ним до Анжера. Тамтешній замок мав багато міцних веж, герцогиня де Меркер налічила шістнадцять чи й більше і вже тривожилась, чи не посадять її в одну з них. Високі мури всипані були вартовими її супротивниці. Ще вони не доїхали, як герцогиня де Бофор виїхала їм назустріч, так їй не терпілось обняти гостю. Вона навіть запропонувала їй місце у своєму паланкіні. Анрі аж дивувався, що Габрієль так добро навчилась діяти всупереч своїм почуттям і не забувати про мсту. Ще вище піднеслась у його очах розважність цієї вродливої жінки, коли тридцять першого березня нарешті підписали велику угоду — державну угоду, замасковану шлюбною. В Анжерсььому замку королівський нотар метр Гійо зачитав уголос цей акт, і хоч він був дуже довгий, вельможні збори слухали до кінця, затамувавши дух. Герцог і герцогиня де Меркер давали своїй дочці Франсуазі як посаг у її шлюбі з герцогом Цезарем де Вандомом ціло багатство в грошах і коштовностях; а втім, усе це виплачувалося з тієї величезної суми, яку герцог де Меркер отримав від короля за те, що повернув йому його провінцію Бретань. У цю хвилину багато хто з присутніх, хоч вони добре знали перебіг і результат переговорів, не змогли опанувати своїх почуттів. — Хоч ми й добре знали все, — сказав кардинал де Жуайоз протестантові Буйонові,— та не могли повірити. Лотарінзький дім зрікається останніх залишків своєї влади. Цей маленький Наварра став нарешті необмеженим володарем у всьому королівстві. — За винятком герцогства Буйонського, — відповів колишній пан де Тюренн, що успадкував те герцогство й мав надію відстояти себе від короля, що врешті стало фатальним для нього. Метр Гюйо зачитував, що король зоставляє на своїх посадах усіх губернаторів та суддів провінції Бретані. В цьому місці один зі слухачів аж задихнувся з гніву — пан де Роні. Обличчя його лишалось кам'яне, але всередині клекотіло обурення. Всім відомі негідники й зрадники лишались тим, чим і були, замість стати перед судом, і він, Роні, не міг цьому перешкодити. Королівське правосуддя зазнавало приниження, і його захисник Роні подумки назвав короля слабодухим. Цей непохитний чоловік не розумів, що влада може бути й гнучкою. І про саму шлюбну угоду як привід для державної Роні казав «тинди-ринди» й усе пояснював марнолюбством любої владарки, що умовила короля. Такий собі пан де Бассомп'єр, лиш недавно прийнятий до двору, спитав: а до чого тут її високість сестра короля? Бо її справді викликали й домоглись від неї схвалення. — Тепер усе зрозуміло, — вирішив новачок. — Король збирається дати протестантам едикт. Те, що робиться тут, — це попередній крок. Враз голос нотаря затих, і над зборами нависла глибока тиша. А тоді зашелестіли дві сукні. Одна — з бузкового шовку, друга — зелена, густо заткана сріблом: її високість сестра короля й герцогиня де Бофор. А посередині — король; отак ці троє вийшли насеред зали, до столу, на якому лежала розгорнена угода. А з другого боку, тільки на другий виклик, рушили герцог і герцогиня де Меркер. Усі інші, що теж мали підписати угоду, вишикувались біля столу, проте, лишилось і вільне місце. Там було підвищення, і на нього по приступках зійшло двійко дітей, убраних як дама й кавалер. Вони ступали повільно, статечно, і нагорі їхні маленькі постаті випромінювали гідність; з усіх облич їхні були найповажніші. Тоді заусміхалися й ті, що досі дивились суворо. В декотрих жінок вирвались захоплені вигуки, інші зітхнули. Анрі стежив за обличчями подружжя Меркерів, — адже він позбавив їх і могутності, й володіння. Досі вони мали вираз заскочених на гарячому злочинців, то блідли, то червоніли, в герцога очі налилися кров'ю, герцогиня кашляла, щоб не розревтись чи не закричати. Та коли діти зійшли на своє підвищення, змінилася й поведінка цієї пари. Вони обоє зрозуміли свій виграш. Їхня дочка стане найближчою до трону! Цей хлопчик зійде на нього разом з нею. Отож король повинен одружитися з його матір'ю. Неодмінно і негайно! Король підписався перший, тоді подав перо герцогині де Бофор. А в неї аж рука тремтіла — з радості. Всі витягали шиї, щоб побачити це. Найпрекрасніша ручка королівства вивела підпис — найзначніший у її житті. Тоді вона поклала перо й застигла в чеканні. Її любий владар усміхнувся до неї: не турбуйся! Тільки-но поставила свій підпис її високість сестра короля, як до пергаменту кинулись Меркери. Філіпп Емманюель Лотарінзький, герцог де Меркер, і Марія Люксембурзька, герцогиня де Меркер; Габрієль читає ті підписи, і очі в неї блищать, а в голові аж паморочиться від щастя. Вона втікає від того щастя, що тягарем навалилось на неї, до плеча свого коханого, і він її цілує в розпашіле обличчя. Свідки беруть один в одного гусяче перо — насамперед пан Антуан д'Естре, батько героїні сьогоднішнього дня і тепер уже зовсім не сумнівна особа. А потім, не гаючи часу, урочисто справили заручини обох дітей; кардинал де Жуайоз благословив ті заручини в присутності двору й послів. Та вдруге участь дітей у акті, невідповідному їхньому вікові, вже не зворушує й не заморочує так, як уперше. Навпаки, тепер усі пригадують одну з умов шлюбної угоди. Коли нотар голосно й виразно зачитав той пункт, на нього не звернули уваги — чи, може, вдали, ніби вважають його зайвим. Коли в майбутньому хтось із заручених не побажає здійснити шлюб, йому досить заплатити відчіпне, і то навіть не дуже велике, як на багату родину. — По суті, не сталось нічого, — здивовано сказав перший стайничий Бельгард. — Це ж іще чотирнадцять років мине, поки діти дійдуть віку. — Хіба моя небога, герцогиня де Бофор, не дійшла його трохи раніше? — заперечила його сусідка. Бельгард поглядом знайшов чарівну Габрієль, і не шукаючи; тоді, щоб їхні очі не зустрілись, опустив свої. Серце його сильно забилося від спогадів. «Покажи її мені!» — почув він голос поруч себе. «На цих словах скінчилось моє щастя», — подумав він тепер, хоча взагалі йому велося в житті непогано. «Якби я не напросився тоді на ці слова, не було б і королівського сина, зарученого тут. Одне слово — і разом зі щастям відлітає молодість». — Що було їй призначено, тим вона й стала, — промовив він тихо.  

— А ми цього й не передчували, — зітхнувши, відказала пані де Сурді; вона сама воліла б забути, до яких хитрощів удавалася, щоб призначення Габрієлі здійснилось. Бельгард подивився на заручених дітей. Малий Вандом занадто швидко розвивався, був високий і товстенький; це йому не сподобалось. І все ж він знову розчулився — тільки він один. «Бідний хлопчик, — сказав він сам до себе. — По суті, нічого не сталось. Хто знає кінець цієї пісні…»  



Едикт

 

Свята на честь великої угоди, хоч подивуватись на них і зійшлася сила народу, одним розчарували всіх. Найвродливіша з жінок не показувалася. Стан її вже не дозволяв їй брати участь у публічних церемоніях. Як тільки в короля з'явилася змога її супроводити, вони вдвох поїхали до Нанта, і там люба владарка народила йому другого сипа — Александра. Після Цезаря — Александр, а як дитя французького королівського роду, дитя Франції, він дістав титул «монсеньйор». Місто й фортеця Нант тільки нещодавно здались королівському війську. А що королю Анрі зразу після прибуття до міста був подарований Александр-монсеньйор, то він у пориві батьківської радості підписав Нантський едикт. Так зрозуміли це всі, і сумнівів майже не було. Та незадовго перед тим укладено велику угоду, в якій заручення двох дітей включало в себе повернення королю останньої його провінції й применшувало цю подію — навряд чи навмисно. Хто мав би зняти крик, тепер замовк, невідомо тільки, чи надовго. І ось ми опинились в іншому залі, тут підписують Нантський едикт. — Ось де ми опинились, — говорили між собою католицькі вельможі.— Ось куди хотів завести нас цей король. Переможені — ми. Кардинал де Жуайоз: — Він дарує свободу совісті. Настав його день. Чи він і досі гугенот, як і був? Чи, може, він відтоді не вірить уже ні в що? Конетабль де Монморансі: — Мене він величає своїм кумом. Але я його зовсім не знаю.  



Кардинал: — Колись під Кутра він розбив і повбивав обох моїх братів. Я не можу бути йому другом. Але я дивуюсь його наполегливості. Конетабль: — Чи бажаємо ми величі цього королівства? Тільки ціною свободи совісті ми уклали мир у Вервені як переможці. А що в нього на думці далі, я не знаю. Кардинал: — Свобода совісті… Той, хто мислить по-християнському, а не по-мирському, як наша свята церква, той сам би дарував її. Одначе нам доводиться мислити по-мирському, аби витривати. Конетабль: — Він прагне витривати, це вже напевне. Він називає свій едикт непохитним. На ті слова кардинал повернув простягнену руку долонею донизу. Конетабль зрозумів знак: повалений лежить ницьма. — Ми — переможені,— казали ті католики, котрі не воліли тільки мовчки думати так. — Король дає волю єресі, та якби ж то тільки це. Вам, протестантам, лишаються ваші укріплені міста. А де наші укріплені міста? — питали вони кого-небудь з інаковірців, що в тісній залі відбився від своїх і опинився тут поблизу. Досі мало хто пам'ятав, якої віри той чи той. А сьогодні віри порізнили їх. — Вам дозволяється правити свою службу божу в католицьких містах; нам у ваших — ні. Ви матимете всі громадянські права, будете урядовцями, навіть суддями. — А ви хіба ні? — гукнув через кілька голів Агріппа д'Обіньє.— Хто, як не ми, віддавав королю всю свою кров? Якщо ми досі живі, то не своєю заслугою. А скількох я знаю таких, що вельми завзято помагали іспанцям занапащати цю державу! А тепер, коли наш король зійшов на трон завдяки боям, виграним нами, хто вимагає всіх посад і державної скарбниці тільки для себе? Ті, хто зраджував його й ладен зрадити знову. Слово «зраджував» Агріппа вимовив трохи надміру гучно; з ним почали сперечатись, але голоси притишили: король саме зачитував едикт. За це слово ті, кому Агріппа гукнув його, охоче провчили б його. Відважного Агріппу врятував маленький зріст: його не видно було за вищими протестантами, і ті хутенько відтіснили його назад, щоб він сховався. А в протестаптів маршал де Роклор казав панові Філіппові дю Плессі-Морнею: — Чого у вас така кисла міна? Хіба сьогодні не радісний день? — Так називали ми й день після Кутра, — відказав Морней. — Тоді ми були військом бідних. Військом гнаних за правду. Роклор: — У нашого короля були запалі щоки, я й досі бачу. Морней: — Оберніться й побачите: щоки в нього й досі запалі, його битва не скінчилась. — Він охочо додав би: «А в мене війна не на життя, а на смерть з паном де Сен-Фалем. І ще гірше: коли вийде в світ мій трактат про месу, я позбудусь ласки короля». Та маршал перебив його. Роклор: — Король сьогодні справджує дане нам слово, але не більше. Ми мали б стати в державі першими, а одержуємо такі права, які дають тим, кого лише терплять, і ніякої запоруки, що це надовго. А ми ж двадцять років боролись за свободу совісті! Морней: — Ми здобули її незаперечно. Король каже правду. — Але думав він так: «Свобода совісті — набуток духовний. Ще настануть часи, коли ми зможемо її зберігати тільки в серці та на вигнанні». Між обома протестантами настала багатозначна мовчанка, виникла з думок, які звичайно не висловлюються. Нарешті Роклор усе ж таки сказав: — Колись він не мав королівства й не був великий. Ми з ним їли сухий хліб і молились: «Усі язики обступили мене, та ім'ям господнім я їх розіб'ю». Хто ж тепер розбитий? Та й марне воно було б. Справджені надії розчаровують, — збентежено додав пан де Роклор, відомий при дворі як веселун і дотепник. Філіпп Морней із мукою в серці відповів, не дивлячись на співрозмовника, що теж не дивився на нього: — Не можна старіти. Ось ми маємо одного такого, що не старіє.— І повернувся всім тілом до свого владаря, якого обрав ще змолоду. Король Анрі па підвищенні під балдахіном оголошує свій едикт. Не доручив нотареві зачитати його; сам виголошує з пам'яті, як свою тверду й вільну волю. Хто тримається належного тону — між наказом і виявом ласки, — той, слухаючи власний голос, може забути, що він насправді оголошує тут під балдахіном: недосконалий, неповноцінний підсумок, викривлюваний і затаюваний до останньої години. «Переговори й удавані поступки, чвари, розкол, нова згода між сторонами, у вічі — гарні слова, позаочі — лиха плутня, впертість, ненависть і невигубна жадоба своєї вигоди, — все це передувало моєму едиктові. 1 мої двадцять років боротьби. Ще як мізерний король Наваррський, зовсім не певний свого життя й трону Франції, я вже мав перед очима цей далекий день. Це міг би бути нічим не прикметний виступ під звичайним балдахіном, і едикт був би нічого не вартий; одначе королівство — це щось більше, ніж гроші та майно, більше, ніж проста влада над людьми. Нарешті я почуваю себе досить сильним, щоб сказати вам: віднині вам вільно вірити й мислити. От якби тут був і чув мене один чоловік, чиї очі й вуха вже вкрила земля! Пане Мішелю де Монтень, ми з вами колись розмовляли на морському березі. «Що я знаю?» сказали ви. Ми пили вино в розбитому ядрами будинку, ми співали рядки з Горація — ви і ваш мізерний учень, що тепер стоїть під балдахіном і оголошує свій едикт. Ви потішились би. Я тішуся». Він єдиний тут відчував задоволення — і розумів це. Жодна з двох партій не була задоволена, вони тільки приймали те, що він їм уділив, бо нарешті став досить сильним для цього: свободу совісті разом з її наслідками. До підвищення, де він стояв, були звернені всі очі, немовби самої царственої величі вистачить, щоб змінити устрій суспільства, і немовби цьому дню не передували всілякі пригоди війни та миру. Анрі думає: «Труди були довгі, успіх непевний, радість недовга. Не тягнімо ж, а кінчаймо, поки вони ще не зовсім приголомшені. Заручини дітей, народження мого сина — ось що ми святкуємо, і з самого лише надміру батьківського щастя я роблю всіх вас рівними, відбираючи у вельмож їхні провінції, їхню владу. В цій державі вас уже не будуть розрізняти за віровизнанням, а отже — і за станом ледве чи будуть. Нe прислухайтесь так пильно, ми зараз кінчаємо». — Я поділяю протестантів свого королівства на десять округ, і кожною з них правитимуть вони самі в особі своїх представників: двох пасторів, чотирьох міщан та селян і чотирьох дворян. А їхні незгоди та претензії владнуватиму я сам. Король скінчив. Він бере з рук свого канцлера, пана де Шеверні, пергамент, підписує його й прощається зі зборами. «Це вони прийняли, — думає Анрі.— А надалі — лагідність і вмиротворення, щоб вони звикли». Більшість просто споглядали царствену велич. Декотрі, що все зрозуміли, перемовлялися: — Четверо дворян на шістьох із третього стану. Він починає з протестантів. — Це влада простолюду. — Коли не всевладдя державця. Анрі вже був на дверях, коли в залі загукали: — Хай живе великий король! Але він вийшов, наче йшлося не про нього.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка