Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка23/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   48

Сповіді


 

А там у кімнаті кожна з чотирьох жінок по черзі сповідалася перед іншими, розкриваючи серце. Вони сиділи довкола столу, на якому лежала книжка. Насамперед вони умовились духовно підтримувати його на відстані, бо в нього тепер тяжка година. Тож розкриймося, хто ми. І нам, і йому може допомогти тільки правда. Будьмо ж правдиві. Він відчує це й теж учинить по правді. Пані де Морней була найнижча титулом і тому мала говорити перша. Вона злякалася, сказала: «Я не гідна!», — і поклала руку на книжку, щоб укріпитись духом. Вона була кощава, одягнена в усе чорне, волосся ховала під чепчиком, але, хоч вона того й не хотіла, будь-хто помітив би, що колись воно в цієї п'ятдесятирічної жінки було рудувате. Обличчя з розширеними порами — безживно біле. На простягненій уперед руці повипиналися блакитні жилки. Так само блідо-блакитні були й очі; примушуючи себе зосередитися, вона спрямувала їх кудись у далину, поверх інших трьох дам. Коли пані де Морней і побачила короля у вікні навпроти, то зразу ж примусила себе забути про це. — Я християнка, — сказала вона, і вже в цих двох словах прозвучала щирість. Ця жінка мала неприємний голос і занадто довге обличчя, постаріле, але без зморщок, як і в її чоловіка; губи здавалися сухими й негнучкими. Три інші дами все це помітили; проте незаперечна була внутрішня поважна гармонійність, із якою розкривалась перед ними її душа — з усіма слабостями й хибами. — Але я християнка не стільки вірою, скільки своїми гріхами. Я була марнолюбна, і побожність моя була світська, фальшива, як ті кучерики, що я чіпляла собі. Коли пастори заборонили мені це, я обурилась — замість подякувати тому, хто послав їх до мене. Те страждання, що ним він мене випробовував, — вона уникала вимовляти ім'я господнє,— по суті, теж не виправило мене. Ми непоправні, бо кожному з нас наперед призначено грішити багато або мало, зовсім не грішити чи заробити вічну погибель. — Вона опустила очі, але це сталось несамохіть, і вона поквапилася звести їх до вікна навпроти. — Я мала особливий хист переконувати інших словами. Пан де Морней доручав мені впливати на тих людей, чиєї недовіри він мусив боятися. Часом я досягала успіху і саме через те не могла лишитись чистою. Спритний на це не здатен. Хто ми такі, щоб заради мирської вигоди доводити інших до відчаю? Я знаю одного князя, що через мене все втратив і опинився у вигнанні. А сама я уникла вигнання! Я втручалась у дії тієї сили, тієї саме сили, що хотіла спасти мене, але не ціною чиєїсь погибелі. Про це я не думала, а тим часом у мене посилилось серцебиття, і його не щастило вилікувати ніякими цілющими водами, хоч я й купалась у них, і пила їх. Бо моє серцебиття було осторогою сумління, як я нарешті збагнула, коли воно стало таким, що пройняло мене всю страхом. Рухлива тінь у вікні навпроти — то був король. Пані де Морней з жалем дивилась, як він зловживає своєю спритністю: адже ми це робимо не вагаючись, хоч мали б завжди бути прямими — навіть тоді, коли прямота веде до смерті. От і пана де Морнея його вміння впливати на людей зробило спочатку гордим, а далі навіть мстивим. Та його принаймні врятувала чеснота, замкнена в його душі, тож світські справи не можуть ущербити її. Діяти — це одне, але він і мислить. Він — перший мирянин, що пише богословські твори. В них він бореться з мирським духом і не дурить ні людей, ні того, хто згори споглядає нас, і просиджує цілі години за столом, над аркушем паперу, й тоді він вільний, тоді він стає таким чистим, як більш ніколи. Вона розкрила книжку, на якій лежала її рука, й пояснила: — Це трактат про євхаристію[67]. — Як? — несподівано жваво вигукнула принцеса Оранська. Вона вже досить довго просиділа мовчки, хоча й не нудилась. Вона ніколи не нудилась — ні з людьми, ні на самоті.— То це той самий трактат? Але ж на нього чекає вся Європа! А книжка лежить тут. Чому ж вона не в наших руках? Її високість сестра короля спитала: — А правда, що ця книжка зовсім заперечує месу, і віднині навіть сам папа більш не захоче правити її? — Її правитимуть і далі,— відказала пані де Морней, але пояснювати докладніше не стала. Вона обернулась до принцеси Оранської.— Пані д'Оранж, — сказала вона цій низенькій кругленькій жіночці з напрочуд ясними очима, сивим волоссям і дівочим кольором обличчя. — Ви найбільш випробувана з усіх християнок. Вас оточує аромат духовної чистоти, і останнього мого признання ви не зможете збагнути, хоч би як намагалися з незглибимої доброти своєї. Ця книжка не може вийти в світ, поки король не видасть свого едикту. Спершу едикт, бо після цієї книжки ми його не одержимо. Книжка завдасть нам горя; відкривання правди, на жаль, буває згубне. — Ні! — вигукнула принцеса. Квітуча, життєрадісна жінка запевнила бліду й залякану: — Ми ті щасливці, котрим допомагає тільки правда. Навіть як усе зрадить нас — нехай: ми самі залишимось. Ми ж зібралися тут, щоб підтримати короля, ми розкривали свої душі, які вони є, щоб він там душею чув нас. На доказ цього з нами його кохана, і вона має стати королевою. Її напрочуд ясні очі зупинились на Габрієлі, й та зашарілася. В бідолашної вирвався тихий, здушений схлип. Вона почувала себе сиротою серед цих протестанток, а вона ж не мала нікого, крім них. Багато що з їхньої мови лишалось їй незрозуміле. Таке самовивіряння, такі сповіді не були їй знайомі, вони лякали її. І все ж під тим поглядом, який зупинила на ній пані д'Оранж, вона тихо промовила, що й вона спробує розкрити свою душу. — Любе моє дитя, витріть спершу очі. Сповідатися треба з сухими очима. — Принцеса зупинила Габрієль не так цими словами, як усмішкою. Так усміхатись уміла тільки вона. Та усмішка була непохитно розважна — тією розважністю, що проникає в саме серце. Габрієлі пані д'Оранж здавалась подібною до янгола. Вона відчувала, що виявляти розважність навіть в усмішці можуть тільки істоти іншої породи, ніж ми. Тому вона в раптовому щирому пориві хотіла вже поцілувати принцесі Оранській руку. Але принцеса випередила її, опікунчим жестом обнявши Габрієль, а знак говорити дала сестрі короля.  

Промова легата

 

Анрі знову сів перед легатом і полишив говорити йому: хай скаже те, що хоче. «Може, Рим знає мене краще, ніж я сам? Ну, починай». І легат почав цілу промову. З щуплявого тіла виходив м'який і густий голос. Зів'яле обличчя давно вже навикло бути непроникним; виразна міміка ніколи не була властива цій людині. Зате очі його теж промовляли. В них не світилась велика мудрість, скоріше жадібна цікавість, яка здавалась безсоромною людям певного типу, і вони воліли б відвернутись. Але він був папський легат. Король час від часу докидав короткі зауваження, на зміст промови вони не впливали. То були запевнення й заперечення: «Найвірніший син святого отця. Просто аркуш паперу. Мир на землі. Непохитна будівля християнства». Та легат лишався непохитним і остерігав тим недвозначніше. — Ви даєте привід для підозри, що ви хочете відстоювати протестантство в усій Європі. І то не ради самої віри, а ради власної слави. Нехай розпадається від цього Римська імперія, нехай упаде свята церква, аби лиш ви стали володарем світу. А що провидіння не може цього бажати, то дозвольте вас остерегти. І усуньте всі приводи для підозри.  



На заперечення короля: — У кого виникла підозра? Цілком виразно — поки що тільки в мене, а я, як священик, умію мовчати. Інші ненавидять вас, не дуже дошукуючись, чому. Я не з них; ви самі добре бачите, що я не ненавиджу вас. Я дбаю про вас. Я сам сповідаюсь перед вами у ваших-таки гріхах. Якось ви стояли на брамі Сен-Дені й дивились на іспанців, що виходили з міста, — дивились, не як на переможених ворогів. Багато переможців вилазили високо, щоб натішитись перемогою. А ви тішились аж до запаморочення тим, що спромоглися зробити пролом у світовому ладі. Ви називаєте це своїм королівством; я знаю, слова завжди переконливі, й завжди знаходяться дуже сміливі, коли є нагода прихопити добрий шмат. Ваше королівство не таке, як інші. Ви перетворюєте його в націю. Це вже не ті суспільні етапи, що з давніх-давен поширювались на весь християнський світ, по суті, не визнаючи кордонів. Ви урівнюєте стани й називаєте це свободою. Я слухав вас у Руані, бо я скрізь супроводжу вас. Тоді ви зібрали збори станів вашої провінції Нормандії, але більшість надали найнижчому станові. І саме його ви спокушали, віддаючи йому свою владу, й за це одержали від нього гроші, і все це називається свободою. Ось чому це збунтоване, осамотніле королівство ви так розчулено називаєте своїм королівством. Король заперечував: він має в світі й друзів. Він любить свій народ, і народ любить його. Його селяни не повинні бути рабами, а ремісники — сидіти без роботи. А застав він у країні не лад, а щось протилежне — занепад. Легат: — Занепад — річ минуща й нітрохи не порушує вічного ладу. Справжня небезпека для нього — загальна недовіра. Ось з'являється король, що вдирається в давній устрій всесвітньої монархії, мов чужорідна стихія. Світ не довіряє йому. Миру він не зуміє зберегти, та й не доб'ється його. Приклад свободи й суверенної нації — вкрай згубний приклад. Такого прикладу треба стерегтись, а то всім буде кінець. Друзі… ви маєте тільки таких друзів, яким нема чого боятись вашого прикладу, а інакше ви б їх не мали. Одні — республіки, інші — протестантські країни, а декотрі — і те, й те. Ви можете покластись на Голландію й на Швейцарію. Нещасна Венеція у захваті від вас. У Англії стара королева мала б заради вас прожити довше, ніж суджено жити людині. А самі ви? — А сам я?.. — повторив Анрі. Легат: — Після вашого кінця — а він, може, недалеко, — едикт, який ви досі тільки обіцяєте своїм протестантам, утратить силу. Я до останку буду сподіватися, що обіцяєте не зовсім щиро. Буду сподіватися заради вас же! — Заради мене… — повторив Анрі. — Бо я боюся за вас. Значуща пауза, погляд просто в очі. Анрі думає: «Цей сутанник (між іншим, він водиться з хлопчиками) знає багато, але недостатньо». — Пора моїх убивць уже минула, — спокійно каже він. Легат ураз притихає, він уже просить: — Гляньте лишень на мене. Я не прихильник смерті — не так, як інші, котрих я знаю. Анрі відказує: — Серед мого народу ви сьогодні не знайдете для мене вбивці. — Сьогодні,— повторює легат. — Що ж, поговорімо через десять років. Цього Анрі не слід було казати: легат старий і не любить, щоб йому про це нагадували. На цьому він закінчує розмову. Обидва підводяться, і належний час іще триває церемонія прощання: легатові славослів'я, королеві запевнення, всі узвичаєні формули; король проводить легата аж до дверей, тоді повертається з ним насеред кімнати, знову проводить. Дивне було й те ходіння, й шанобливе легатове прохання, щоб король не проводив його до порогу. Тепер, коли з усім поважним і дражливим начебто скінчено, легат скористався наостанці нагодою поговорити про легковажніші речі — а може, він тільки вдавав ту легковажність і недбалість. — Вам, цілком зрозуміло, потрібні гроші. Король, що хоче всіх зрівняти, найкраще досягне цього, збагативши всіх. На лихо, всі грошові магнати там, у всесвітній монархії. Тут у вас є тільки дуже скромні фінансисти, як отой Цамет. Та й він прислужник дому Медічі, правда ж? Від вас же не втаїться ніщо. — І що ж тут можна вдіяти? — спитав король. Тепер, коли однаково доброї згоди не вийшло, можна було й похизуватись: — Щоб добратися до скарбниці великого герцога Тосканського[68], є тільки дві змоги: або спілка з ним, або напад на нього. Проте він добре знав, що є і третій спосіб. Отож і легат назвав його таким тоном, ніби зайве й говорити про це: — Герцог Тосканський— не тільки найбагатший з банкірів: він має ще небогу, наділену всіма чеснотами принцес із дому Медічі. — Я знаю, — кинув Анрі.— Найчеснотливіша з них тримала мене отут у полоні багато років, і не було дня, щоб вона не дивилась на мене, як на печеню: чи вже готова? Більше я такого не хочу. — Ви жартуєте, — сказав легат, одначе скоріш із подивом, ніж з усмішкою. — Великий король міг колись бути печенею? Це я затаю у своєму серці навіки. Що ж до полону, то пута бувають і сплетені з троянд. Легат уже взявся за клямку — він виявився моторнішим, ніж могло здатись. І вийшов, не дожидаючи нових люб'язних слів прощання. Препишна хмара почту вмить сховала дідка з очей. Король думає: «Загалом ця розмова була мені приємніша, ніж те, з чим приходив мій Морней, або ж Чеснота». А легат серед своєї хмари думає: «Це ж мученик! Якби мені довелось писати нові житія святих… Бо що ж вирізняло наших мучеників, наших святих? Страх перед смертю, без цього який же ти мученик. Але святим робить тільки думка — неможлива, відворотна, огидна й ганебна думка, що зазіхає на всесвітній лад, хоче його повалити. Що ж, хай щастить тим, хто це побачить, — мене вже не буде на світі. І його теж». Анрі власноручно зачинив двері. Якусь часину він ходить сюди й туди, виходить до другої кімнати, звідки видно вікно з чотирма тінями. Досі він не згадував про них; йому снувалась у голові думка, що легат уже давно повсюди супроводить його. «Може, потай був і при тому феєрверку, коли він горів, а в мені горіла моя мрія? Я вже сам про неї забув, але він її знає». Анрі подумки засміявся. «Цього хитрого священика все таки одурено. Вони заглядають надто глибоко, підозрюють забагато. Я не хочу повалити папу й імператора, а задля самого принципу й поготів не хочу. Високі думки витають у горніх сферах, туди я не підношусь. Вони знайдуть свій шлях самі, а я дію тут, унизу, і роблю те, що найближче. А найближче для мене — це одружитися зі своєю любою владаркою, хай вона стане королевою». Він аж за боки вхопився. Ну хіба ж не сміхота, що доводиться стільки наморочитись, поки нарешті потрапиш у подружнє ліжко? «Тепер — едикт, бо її прихильники — протестанти. А раніше — навпаки, смертельний стрибок, бо тоді ми сподівались на поблажливість церкви та любов нашого католицького народу. Правда, нічого цього ми так і не діждались, окрім ножа, що знов же так і не влучає».  

Оскільки Анрі був тепер сам, що з ним траплялось нечасто, він ліг на підлогу ницьма й стогнав, аби не верещати з реготу. «Коміку, будь трагічним! Великий трагіку, грай комедію! І все це — задля жінки. Всесвітня історія вершиться в спальні. От відкрив нову істину!» Але, відкрита, вона перестала бути істиною. Стережися, не легковаж роллю Габрієлі! Це ж вона надихала короля, переносила його через усі перешкоди — і смертельний стрибок, і едикт, а поміж ними кілька боїв, здобуття багатьох людей, багато влади й хитрощів, не рахуючи всіх чесних трудів. А якби вона померла ще малою, що було б тоді? Чи так само існувало б королівство й оцей чоловік, що вже не сміється, а ховає обличчя в долоні? Лежить простягшись на підлозі й тяжко страждає, бо вперше в житті засумнівався в коханні, в любові. «Та як не маєш любові…» Анрі зовсім притих: на в'язах у нього сидів злісний тисячолітній карлик й тиснув йому на потилицю величезною, як лопата, й неймовірно сильною долонею. «Та як не маєш любові…» Анрі здригнувся так, що тисячолітній карлик не втримався у нього на в'язах. Анрі схопився на рівні ноги. Тому, невидимому, що злетів з нього, наказав: — Тільки не Медічі! Наказ був такий голосний, що двері відчинились і до кімнати зазирнули придворні. Анрі сказав: — Я хочу, щоб мій двір — весь мій двір — зараз вирядився до дому її високості пані Катрін ушанувати герцогиню де Бофор.  



Габрієль сповідається


 

За столом протестанток її високість сестра короля говорила: — Я не знаю гріха, хоча й живу невінчана. Бог сам знає, навіщо дозволяє таке. Перед світом я тримаюся з погордою й не боюсь його суду: мене судитиме всевишній. Він так хотів, щоб я лишалась віддана нашій вірі, тож хай буде все, як має бути. Від свого коханого я зазнаю кривд, і не тільки душевних. Катрін почервоніла і обвела поглядом слухачок: що вони про неї думають? Але вони, видно, схвалювали її. Коли б її високість сестра короля захотіла розповісти їм докладніше, як граф де Суассон зраджував її, бив, викидав з ліжка, — ці благочестиві жінки теж схвалили б її. Бо твердості у вірі відповідає покірлива сталість у коханні. Гляньте на це постаріле дитяче личко: воно по вимагає ні співчуття, ні захоплення, воно просто не знає гріха. Але воно знає самопожертву. Катрін ще говорить; у неї напрочуд чистий голос, і вона промовляє: — Мій брат, король, хоче, щоб я вийшла за іншого. Це було б нещастя для мене. Хоч би він уже дав нам той едикт! Це б усе відшкодувало, навіть моє нещастя. Та коли до повної віддяки ще чогось бракуватиме, хай він піднесе на трон герцогиню де Бофор, бо вона дарує йому гарних дітей. Я хочу його шлюбу з нею, хочу едикту, — оце й уся моя сповідь. Її високість сестра короля дала знак тій дамі, котру щойно назвала. А та, слухаючи свою найкращу подругу, набралась відваги. Вона вже дихала спокійно. Габрієль: — Оце її високість слушно сказала: я хочу дати нашому владареві гарних дітей. Не тільки гарних, а й багато. Я хочу стати матір'ю династії королів. Прагнучи до трону, я мушу ненавидіти тих, хто перепиняє мені дорогу, і особливо ненавиджу я королеву Наваррську. І все ж я легше могла б пробачити їй, коли б вона підіслала вбивць до мене, ніж до мого коханого. І хоч би я в своїй сповіді говорила про себе дуже погані речі, врешті-решт зостанеться одне: що я його люблю. Всіх слухачок зворушили ці слова. Катрін квапливо нахилила до Габрієлі щасливе обличчя, принцеса Оранська погладила її по плечу, а бідна пані Морней піднесла вгору складені руки. Габрієль попросила цих добрих жінок почекати: вона ще не скінчила. — Ви не знаєте, як це бути поганою і негідною. І майбутня королева не має права оповідати вам про це. Я мовчатиму з пошани до мого владаря. Одначе на світі є пиха, честолюбство й корисливість, пусті й фальшиві. «Та як не маєш любові…» — мабуть, кажете ви, протестанти. Всі ви, що зібралися тут, напевне, ніколи не розуміли по-справжньому, що це означає: «Як не маєш любові». Та, котра знає це, жахається свого минулого, бо то минуле зовсім іншої, нерозумної, заблудлої душі. А повноцінне життя почалося для мене, лиш відколи в мене є той, за кого я ладна хоч і вмерти. Його я здобула, і йому я віддана, — байдуже… о, зрозумійте мене! Байдуже, чи він великий і чи він одружиться зі мною. — Це буде скоро, — сказала принцеса Оранська. Але Габрієль відказала: — Пані д'Оранж, не бійтеся, що знайдете в мені забагато християнського самозречення. Я наважилась досягти своєї мети й не забула тих засобів, що їх мене навчило моє минуле. Двір іще побачить, що недарма дав мені таке ненависне прізвисько. «Герцогиня де Свиньйон», — зразу подумали дами. Дивна річ — для них воно не прозвучало лайкою. З уст цієї жінки, що враз наче відмежувалась від них, промовляла до них велич, вона говорила як створена з королевого ребра, як його плоть і кров. Ніхто вже не нахилив до неї ласкавого обличчя, ніхто не торкнув її рукою. Принцеса Оранська почала сповідатись без запрошення: — Я переживаю всі події, не міняючись; це велика вада. Ми повинні бути обтяжені хибами, щоб мати змогу виправляти їх усвідомленням і зусиллям волі. А мені не треба зрікатись нічого: ні пихи, ні честолюбства, ні корисливості. З зубожілої вдови папа де Теліньї, загиблого у Варфоломіївську ніч, стала дружина Вільгельма Оранського, що міг би взяти за себе будь-яку багату принцесу. Але він обрав найбіднішу — і це тоді, коли його вже оточували вбивці. Його син від першої дружини, Моріц, захищав Голландію після батькової смерті. Та він хоче, скинувши з неї іспанське ярмо, панувати в ній сам — не так, як Вільгельм, що прагнув побачити країну вільною. Я стою за Барневелта[69], за право й за волю, проти свого пасинка Моріца, проти власної вигоди, бо ж моє власне дитя, тепер іще мале, було б спадкоємцем трону. І все це нічого не коштує мені; в цьому й полягає хиба. Я не борюся, мною керує бадьора впертість, а її помилково називають чеснотою. Сповідальниця невідривно спрямовувала свій напрочуд ясний погляд на герцогиню де Бофор. — Я гадаю, що невідання темних глибин душі виказує байдужість; це те, про що наш господь небесний сказав: «не холодний і не гарячий». Я зневажаю смерть, але мені це не зарахується, анітрохи. Я б не вмерла з любові. Хіба що з християнської впертості — вона в мене спадкова. Адже я була улюблена донька мого батька адмірала Коліньї. Це ім'я було останнім словом її сповіді. Вимовляючи його, низенька кругленька жіночка трохи ввелася зі стільця. Інші три дами теж піднялися, Габрієль останньою. І раптом перед нею став і вклонився кавалер, — ніхто й не помітив, як він увійшов. Бо саме цього кавалера тут не чекали, а ще менше чекали, що він схилить перед нею свою гордість. Адже то був пан де Роні. Він сказав: — Ласкава пані, король прямує сюди. Він наказав, щоб ми віддали вам шану. Двір уже зібрався й просить вас з'явитись перед ним. Дами двома парами рушили до великої парадної зали; пан де Роні йшов попереду, як їхній гофмаршал. З самозаглибленості своїх сповідей вони враз виринули в гамір світової марноти. Габрієль зупинилась і вже хотіла повернутись, — такою бурею зустріло її це вшанування. Це вперше весь двір ставиться до неї так. Оплески, крик захвату, — але всі, човгаючи ногами й уклоняючись, відступали від неї назад, у глибину зали. Сотня дам і кавалерів збилась там, а Габрієль зосталась посеред зали сама, і, щоб вона не почувала себе такою покинутою в цьому моторошному тріумфі, пані д'Оранж узяла її під руку. А її величність сестра короля стала ліворуч неї. Пані де Морней утекла. А вже за дверима зали сказала королю, що піднімався сходами: — Величносте! Герцогині потрібна ваша допомога, покваптеся! Хоч би ж ви завжди встигали, коли життя вашої коханої буде в небезпеці! Анрі кинувся бігом. Добігши до дверей зали, глянув — і що ж! Ніякої небезпеки, його найдорожчий скарб, його кохана владарка тріумфує! Серце його стрепенулось, воно вітало перемогу прекрасної Габрієлі і його власну. У цьому самому залі з галереєю довкола і з суміжними покоями — неначе так давно! — відбувся балет магів та голярів. Тут-таки розігралась комічна сценка. «Нам з тобою довелось шукати сховку, ми були безсилі проти образи й раділи, що пощастило втекти потайними дверима. Тоді наше становище було досить-таки непевне. Відтоді — піднесення моє й твоє. Нарешті я — справжній переможець Іспанії, і навіть перед папським легатом я вистояв. О, тепер я чую за собою досить сили, щоб видати свій едикт. Настав, настав твій день, моя кохана владарко! Я зараз міг би змусити священика повінчати нас із тобою, і ти стала б моєю королевою». Він думав так, ніби в чаду. Інші міркували про те саме спокійно. Трохи осторонь натовпу перешіптувалися дві дами. Принцеса де Конті: — Яка вона бліда! Хоч би пані д'Оранж міцніш підтримувала її, а то що впаде. Принцеса де Конде, з Бурбонського дому: — Може статися й гірше. Хоч би тільки щастя мого кузена було тривке! Йому треба бути справді дуже великою людиною, щоб із нею одружитись. Принцеса де Конті: — А хіба він уже й тепер не досить великий, щоб кинути всім нам виклик? Його люба владарка з'являється перед усім двором з двома протестантками. Я гадаю, вона й сама така, а то зрозуміла б, що їй загрожує, і завчасу зомліла б. Принцеса де Конде: — Правда, вона бліда. Але та блідість може виказувати й гордощі, а не страх. Коли є при дворі хоч одна-однісінька чиста жінка, то це пані д'Оранж. А вона дуже хвалить Габрієль д'Естре, її теперішню доброчесність, стійку любов, що зробить її гідною трону. — Тим гірше для її безпеки, — докінчила перша дама, і друга погодилася. Оплески, крик захвату; а один дворянин, лиш нещодавно прийнятий до двору, раптом став вищий за всіх, бо зліз на стілець. — Я, мабуть, помиляюся, — сказав цей пан де Бассомп'ср[70] униз, у натовп. — Те, що я бачу, не може бути правдою, а то хтось із них довго не проживе. Знизу спитали:  

— А хто ж, по-вашому? — Ну, це ясне діло, — відказав придворний зі стільця. — Король повинен жити. А тому дуже шкода цієї прекрасної жінки, але як не її, то його влучить ніж. Пані де Сагон, знизу: — Ви тут іще новий, бідолахо, й не здогадуєтеся, що наше найближче майбутнє — під знаком Венери. Міністр Вільруа й Роні тож опинились у тисняві. Обидва пропихалися до за задньої стіни, і там вони зустрілись. — А, це ви, любий друже! — А, це ви… — Здається, ми з вами згодні в тому, що цієї події краще б зовсім не бачити, — сказав міністр закордонних справ, що його міністр фінансів знав як зрадника. Тому Роні підказав: — Так, навряд чи варто помічати її. І мадрідському дворові теж не варто знати про неї. Те, що діється тут, не має завтрашнього дня. Король сам забуде все, як тільки йому стане потрібно грошей. При цьому дворі тільки дурні можуть сумніватися, хто сильніший: його перший скарбничий чи його кохана. Тинди-ринди! Навіщо вбивство, навіщо смерть, коли гаман б'є певніше від сокири. І пан де Роні дозволив тисняві, відіпхати його від пана де Вільруа, відомого йому як зрадник. Слова міністра фінансів — байдуже, наскільки він сам у них вірив, — були сказані з метою вбезпечити життя Габрієлі. Він не любив її, не був і співчутливий. Зате він мав велику гідність, і хай навіть ніхто крім нього по-справжньому не бачив усіх труднощів перших кроків нової влади, та принаймні для нього вона втілювалась у трьох іменах: «король, я і герцогиня де Бофор». Одначе ця жінка ніколи не досягне ще вищого становища й титулу, про це він подбає. А Габрієль уже цілу вічність витримувала поклоніння двору та свій тріумф, хоч за годинником то були тільки хвилини. Вона перевела дух, коли любий владар узяв її за руку й повів через залу. І зразу натовп заметушився, дами й кавалери шикувались рядами вздовж шляху його величності, щоб почути від нього слово-друге. Вони не спускали очей з губів короля, але так само і з прегарних уст його владарки, яку він вів за підняту руку поперед себе. Широкий, плескатий кринолін давав йому змогу пропустити її вперед, показуючи всім, як свою коштовність, і він так і робив. Тепер у нього було обличчя справжнього владаря, не поблажливе й не терпиме, і це помітили всі. Тому Габрієль на всіх обличчях бачила відданість. І на її щоки повернулися чарівні рум'янці. Вона сама, замість короля, зверталась до придворних і казала саме те, що треба; доторк його пальців давав їй потрібне самовладання. Перших на шляху вона ще проминула мовчки. А перед паном де Сансі[71], генерал-полковником швейцарців, зупинилась: — Пане де Сансі, король і я вирішили поїхати до Бретані. Я дозволяю вам супроводити нас. Те саме вона сказала багатьом, зокрема панові де Буйону, який вирішив, що краще буде звести в непам'ять свою зраду під Ам'єном. Отож він шанобливо змирився з тим, що ця дама, яку він тоді хотів підкупити, тепер не запрошує його в подорож, а наказує їхати. Вже коло дверей Габрієль лице в лице зіткнулася з паном де Роні. Обоє високі, біляві, й колір обличчя, і колір очей майже однакові: брат і сестра, якщо завгодно. Та нікому не було це завгодно — ні глядачам, бо ті звикли до теплого чару Габрієлі й до крижаної холодності кам'яного чоловіка, ні тим паче їм самим (вони вже й зовсім не хотіли визнавати свою спорідненість). Габрієль підняла голову вище й сказала гордовитіше, ніж до будь-кого досі: — Вам доведеться покинути свій арсенал і поїхати в моєму почті, пане де Роні. Той весь почервонів і насилу спромігся відповісти здушеним голосом: — Я чекаю наказу свого владаря. — Вельможна герцогиня просить вас супроводити її,— сказав Анрі, і з потиску його пальців красуня зрозуміла, що повинна повторити прохання. Вона так і зробила. Та було вже запізно.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка