Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка22/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   48

Протестант


 

Морней і сам наче воскрес із мертвих; дехто лякається його, як маршал Бірон стратенця у свіжій сорочці. Меркер, останній з Лотарінзького дому, що зберіг за собою владу в якійсь частині королівства, зрікається її — насамперед тому, що мусить, бо сам краще за всіх знає: висадки іспанців на бретонському узбережжі, якою він стільки погрожує, він не діждеться. Та Меркер відмовиться від своєї влади швидше, ніж міг би, коли перед ним стане Морней. Цей Морней зробив із маленького Наварри великого короля, якщо тільки Анрі не домігся цього сам. Визнати це останнє член Лотарінзького дому аж ніяк не схильний. Він скоріш припише все надприродним якостям якогось Морнея. Адже той спромігся навіть повернути королю прихильність королеви Англії після того, як вона гнівно відвернулась від зрадливого одновірця, і, певне, знає й такі заклинання, що впливають на пропащих та мертвих. І не здумаєшся, як зі своїх могил устануть адмірал Коліньї, і жертви Варфоломіївської ночі, і всі гугеноти, полеглі в давніх боях. Чом ні, коли навіть уцілілі були видимо поховані живцем, і здавалося, що протестантам кінець навіки. Бо такому наверненому єретикові, як цей король, менш за все годиться прикликати до себе давніх сподвижників. Але він ось прикликав цього Морнея, і це тільки початок. Навернений єретик, безнеречно, має на думці відновити протестантів у правах; до нього навіть вони самі не мали таких зухвалих претензій. 1 хто ж тепер йому перешкодить — йому, переможцеві Іспанії? Спочатку він насадить кругом єресь і аж потім погодиться на мир з католицькою величністю. Герцог де Меркер убачав у всьому, що діялось, кричуще неподобство, несумісне з ладом і зі священними привілеями і взагалі незбагненне, неуявленне — справжнє диявольське наслання. «Десь узявся такий король, що стільки ламає — і весь час здобуває перемоги. Скасовує гідні шани звичаї, переступає через наймогутніші роди, врешті й через самий Лотарінзький дім: через мого брата Гіза, улюбленця народу, через мого гладкого брата Майєнна, а тепер і через мене, хоч я сиджу на найдальшому кінчику суходолу і, так довго протримавшись, уже гадав був, ніби я вічний, як океан або як всесвітня держава. І ось виявляється, що і всесвітня держава не вічна, і сам я мушу сумніватись у собі; отже, незабаром і океан, мабуть, відступить. Цей замок опиниться на сухому». Та поки що буруни, ревучи, як завжди, ще били в скелі, на яких стояв замок, і крізь залізні грати хлюпали аж у найглибші його підземелля. Володар замку відчинив нагорі вікно; шум його моря був для нього приємний, мав нагадувати йому, хто він, коли протестант із королівським почтом увійде до цієї кімнати. Герцог убезпечився. Скільки почту приведе з собою посол, стільки ж увійде до кімнати правими й лівими дверима його, герцогових, людей. Морський володар уже став химерником — недарма він був рідним братом фурії Монпансьє. Нараз він помітив, що його ключник із дверей подав йому знак, а тоді причинив двері, лишивши тільки вузеньку шпарку. Меркер рвучко обернувся: в кімнаті стояв тільки один чоловік — той самий протестант. Протестант дивився спокійно, а вельможа з могутнього дому, хоч стояв спиною до вікна, збентежено кліпав очима. Та він швидко отямився, роздивився прибулого й дав йому знак підійти ближче. Морней зачекав, поки герцог сяде, а потім повернув запропонованого стільця так, щоб світло з вікна не падало йому в очі. Герцог був змушений теж повернутись до нього, і тепер вони сиділи лице в лице, однаково освітлені, без помітної переваги на чиємусь боці. Меркер думав: «А все-таки лишається шум моря; цей до нього не звик. Прибій — ось моя перевага». Якусь хвильку він слухав протестанта, а тоді приклав долоню до вуха, і Морней урвав свою мову. Вів став чекати. Вікна не зачиняли. Він розглядав Mеркера, а той його. Чи можна чекати несміливості від того, хто все життя прожив у подорожах до європейських дворів, від того, перед ким сама найбільша з королев у пам'ятну годину показала себе звичайною жінкою? Несміливості перед людьми — від того, хто тільки бога боїться. Його лоб іще повищав, бо волосся повипадало, і тепер він чи не більший за решту обличчя, але зморщок на ньому нема, відблиск неба сприймає так само гладенька поверхня. Бог пана дю Плессі-Морнея не любить наморщених лобів. На тім'я начесано ще чимало, і за обома мухами ще лежать кучерики, як ведеться у всіх старих протестантів ще з часів їхньої слави. Колись їх носив і король Анрі. Оперення на послові чорне з білим, як у всіх цих круків. А проте вишукане. Добірні тканини, крапчастий плащ, на шиї відкритий, так що видно: на камзолі вигаптувано хрест, чорним по чорному, дуже скромно й шляхетно, і все ж хрест. Що тут удієш? Вони сповнені гордині, але, на жаль, бувають такі становища, коли навіть можновладець неспроможен покарати їх за ту гординю. Наприклад, крізь ляду в підлозі цієї зали скинути в найглибше підземелля замку. Приплив саме заповнив його так, що людині там можна тільки стояти по шию в воді. Ось що думає можновладець під одноманітний шум моря, що зробив його химерником. Якби хоч знати, чи цей протестант усміхається. Чоло й очі його неприступно поважні, тим підозріліша тоненька зморщечка, що збігає по щоці, й, можливо, криє в собі непевну усмішечку. Та зморщечка збігає від носа, кінчик якого червоний, до сивого квачика на підборідді, що якраз поміщається між краями збриженого білого коміра. Якби знати, чого той ніс почервонів, від нежиті чи від вина, але насамперед — чи цей протестант усміхається. Це вже загрожує чаклунством. Герцогові де Меркеру здавалось, ніби посол бачить його наскрізь, — таке йому нашепотіли забобонні уявлення про містичні якості протестантів. З ними всіма діло нечисте. А цього-от іще й називають їхнім папою. Вікно так і лишалось відчинене, тому пан де Морней почав свою мову спочатку. Він просто вирішив, що супротивник, загнаний у кут, хоче по змозі утруднити йому все. Звичайно, досвідчений промовець після стількох успіхів на бурхливих церковних радах його одновірців якось подолає й шум моря, і то не напруженням голосу, а самим лише мистецтвом. Пан де Меркер скоро в цьому пересвідчився; а втім, йому й ішлося не про це. Трохи раніше чи трохи пізніше він мусив поступитись і зректися своєї влади; йшлося щонайбільше про ціну. Його дужче тривожило щось інше. — Це правда, що у вас свій, окремішній бог? — спитав можновладець, що зістарівся на цьому крайньому кінчику суходолу. Морней відповів нітрохи не здивовано: — Мій бог — єдино сущий. — Чи він якось відкривається вам? — спитав Меркер. — А хто ж, як не він, і нині, й завжди дає мені всю мою силу? — відказав Морней. Спокійно, без виклику він пояснив, що ніколи не здобував перемог нічим іншим, крім правди, зате правдою перемагав несхибно — навіть наймогутнішого ворога, який не володів правдою. Йому здалося, що на обличчі цього останнього ще могутнього члена Лотарінзького дому відбилась недовіра, і це тяжко образило Морнея, йому аж стало жаль недовірка. І тому він навів найкращі докази зі своїх богословських творів; так докладно він ще ніколи не говорив. Насамкінець він згадав земні вияви вічного. Міжусобна війна в королівстві з самого початку була ділом рук честолюбних чужинців і постійною спокусою для напівфранцузів — «таких, як Лотарінзький дім», вчулося Меркерові, хоч ніякі імена не були вимовлені. В ньому зразу ж загорілася лють. Вона б не дійшла до такого білого жару, якби не була заздалегідь підготована Меркеровим забобонним страхом перед цим протестантом. «У підземелля його!» — вимагала лють, тим часом як на обличчя він, навпаки, напустив спокій. А в душі був близький до того, щоб скористатись потайним механізмом і опустити ляду. Морней своєю чистою душею гадав, що йому пощастило досягти цілковитого впливу на ворога віри й короля — впливу духовного й світського, на користь богові й мирові в державі. Адже на обличчі пана де Меркера не було вже тривоги й прихованої злості. Тепер господар дивився на нього як на друга, так лагідно, так просвітліло, думав Морней, тим часом як Меркер у своїй зіпсутій душі впивався його страшною повільною смертю в затопленому підземеллі. Тільки в одному він іще хотів упевнитись: — А ваш бог і нині творить чудеса? Вони скінчилися разом з Біблією, чи у вас він і далі творить їх? — Благість господня триває вічно, — відповів протестант. І вперше в цій залі схилив чоло — аби втішити готового до каяття грішника. Обличчя герцогове зразу спохмурніло. «Цей здатен утекти навіть із підземелля. З'явиться янгол і відкриє йому грати», — подумав він і вирішив не пускати в хід механізму. А до речі, хоч пан де Меркер помітив це не зразу, Морней без ніяких задніх думок так поставив свого стільця, що герцог мусив підсунутись до нього, отож провалився б разом з ним. Того дня переговори більш не провадились, а в наступні герцог де Меркер завдавав послу більше труднощів, ніж передбачалось. У нього відродилась надія. Місто Вервен лежить у іншому кінці королівства, в герцогстві Гіз, звідки походив весь Лотарінзький дім. Саме у Вервені іспанці мали визнати себе остаточно переможеними й підписати угоду про те, що це королівство в усі майбутні поріччя їм не належатиме й з волі божої не може належати. Меркер отримав найсвіжіші новини, і вони підтвердили йому, що дипломати Габсбурзького дому ще чіпкіші, ніж генерали. Тому він сам ладен був роздерти себе за те, що одного дня розгубився перед протестантом Морнеєм, а власне, перед самим єретиком Анрі, й не наважився тоді втопити одного з них. По-перше, цей був послом того, а можливо, навіть мав іще вищі повноваження. Вищі повноваження! Що ж, побачимо. Принаймні у Вервені бог цих людей іще не явився, та, видно, й не збирається, — так думав тепер герцог де Меркер. Але протестанта таки слід було втопити; до цієї думки він уперто повертався, бо на безлюдді, серед реву стихій, зробився химерником. Під кінець жовтня Морней опинився в Анжері. Маршал Бріссак, учений гуманіст і мухолов, скликав до цього міста кількох значних панів, щоб вони схвалили його розпорядження з нагоди скорого приїзду короля. Король мав їхати через Сомюр і Анжер до своєї провінції Бретані. Губернатором Сомюра був пан де Морней, а в Анжері королівською залогою командував сам маршал. Тим прикріша була пригода, що сталася з королівським губернатором у королівському місті Анжері, трохи не перед очима в маршала, якому винуватець навіть доводився родичем. В Анжері з паном де Морнеєм, губернатором Сомюра, зустрівся на вулиці такий собі пан де Сен-Фаль. Морней саме розмовляв з одним судовим радником. При ньому був його стайничий, а також економ, а крім того один секретар і один паж. Сен-Фаль був у супроводі десятьох озброєних людей, яких він спочатку заховав. Він звернувся до сомюрського губернатора зі скаргою за якісь перехоплені листи, що їх губернатор наказав розпечатати. Скаржник поводився зухвало, Морней відповідав йому стримано. Він, мовляв, наказав розпечатати листи, бо їх знайшли в підозрілої особи. А побачивши під ними підпис пана де Сен-Фаля, відіслав листи за адресою. Потім Морней висловив подив: адже після цього випадку минуло вже п'ять місяців! Це разюче твердження не заспокоїло пана де Сен-Фаля, він почав говорити ще зачіпливіше й відмовився прийняти таке пояснення. — Ну, то й не треба, — нарешті мусив сказати Морней. — Звітувати я повинен тільки перед королем. А з вами я готовий будь-коли стрітись на полі честі. Сен-Фаль, ніби він дожидав цих слів як умовленого знаку, вихопив з-під плаща кийок, і в ту ж мить до нього кинулись десятеро його збройних супутників. Під їхнім захистом напасник зміг сісти на коня й утекти. Морней, чоловік уже немолодий, від удару по голові повалився додолу. Західні провінції охопило сильне хвилювання. Ніхто не вірив, що йшлося про особисту сварку двох дворян. Ні, це був умисний, обміркований підступ: вивести з ладу так званого протестантського папу, і тоді король навряд чи наважиться вирушити у свою подорож і покине саму думку про те, щоб надати протестантам вільності. Адже в них усе вже підготовано: на своїх церковних радах і політичних зборах протестантська партія вже висунула свої умови, вкрай рішучі, і Морней домігся від короля обіцянки задовольнити їх. Удар по голові в останню хвилину врятував королівство від найжахливішої сваволі, яку збиралась чинити партія ворогів ладу. А одновірці побитого зі свого боку запевняли одні одних, що треба облишити всі поступки. їм лишаються тільки їхні укріплені міста і знову війна. Отаке було становище, коли Морней, ще зовсім слабий, одержав листа від короля, де той писав, що образи завдано йому самому — як королю і як другові. «Як король я вчиню згідно з законом. Якби я був тільки друг, я оголив би шпагу». То були слова обурення, слова непогамовного нетерпіння. Життя швидко йде вперед, та тільки-но замріє попереду вершина, як виправдання цього життя й цієї влади, — той рух раптом затинається, як у Вервені, так і в Бретані. Й замирення між вірами теж відсовується — через якийсь дурний удар по голові. Маршал Бріссак дістав наказ видати свого швагера Сен-Фаля поліційному офіцерові, присланому від короля, «не зволікаючи й не утруднюючи справи ні під яким приводом, бо те, що сталось, зачіпає за живе мене самого, це замах на мою владу й на службу королю». Саме це мухолов Бріссак знав якнайкраще, тому він підступив до крісла, в якому сидів недужий Морней, із таким щирим задоволенням, яке йому траплялось відчути дуже рідко. — Наш владар страждає ще тяжче, ніж ви, шановний друже, — промовив Бріссак з обличчям апостола, намальованого рукою великого майстра. Видно було навіть пишну бороду, хоч її не було, а очі він, ніби мученик, звів до найвищих хмар. — Я ладен сам піти до в'язниці,— сказав цей святий, — щоб ваша кривда була відомщена, а король задовольнився. Краще себе віддати в жертву, ніж безсило дивитися. — Ви не безсилий, — відказав Морней. — Ви лицемір. Свого швагра ви сховали від короля. Він знайшов притулок у котромусь із міст пана де Меркера. А з самим герцогом ви квапитеся сплести ще якусь інтригу, хоча йому скоро вже кінець, та й вам ця інтрига зовсім не потрібна. — Хто я такий? — перепитав Бріссак, аж здригнувшись від жаху. — Ви самі в це не вірите. Подивіться на мене, й ви не посмієте повторити те слово. Морней не став його повторювати: презирство переважило в ньому гнів. А Бріссак тим часом примудрився побліднути, наче мертвяк, погляд його погас, на голові з'явився терновий вінець. Морней дивився на те з огидою. А Бріссак думав: «Ось зараз я тебе одним махом так упораю, що ти, протестантський круку, впадеш зі своєї гілляки неживий. Спробувати?» Він насилу переборов спокусу. «Пащо зважати на пропащого», — подумки сказав собі Морней. Бо цей лицемір і лицедій здавався йому найневиправнішим з усіх грішників. Після замаху, вчиненого на нього, він і про пана де Меркера став думати інакше. Себе він звинувачував у легковажності й наївності, бо ніколи нікого зі своїх ближніх не вважав невиправним, і тепер — навіть більше, ніж замолоду; та це й природно, бо з літами ми слабнемо. І все ж він гадав, що непогамовний герцог ближчий до образу божого, ніж оце безхребетне ніщо, яке кривляється перед ним. Морней уже не зважав на те ніщо в людській подобі, він промовляв наче до неживої речі. Назвав умови, на яких згоден пробачити образу: перепросини в такій урочистій формі, щоб усі на них звернули увагу. І хай пан де Сен-Фаль стане перед ним на одне коліно. Почувши те, маршал Бріссак забув прикидатись і обурився щиро. — Аякже! — вигукнув він. — Поїдьте, коли ваша ласка, до нього, і він вас перепросить як годиться, хоч і не в такій незвичайній формі. Хто ви такий, взагалі? — Я представник короля, якого ми тут дожидаємо. Він розшукає твого Сен-Фаля й покарає його. — Це ще побачимо, — відказав Бріссак. — Не забувайте, що мені довелося здати йому столицю, а то б він ніколи не здобув її. З тими словами, які він мав іще сказати, Морней звертався вже до стіни. Він, мовляв, тепер добре розуміє, наскільки має рацію король, коли вимагає належного йому послуху і захищає своїх слуг та їхню дворянську честь. А втім, хай маршал Бріссак зволікає, скільки зможе: врешті-решт Сен-Фаль однаково опиниться за ґратами. Щодо цього Морней дає слово сам собі.  

Бріссак мовчки пішов: непримиренність протестанта не менше жахлива, ніж його ревність у вірі. Удар кийком, що перепав йому, викликає не більш і не менш як славнозвісний «гнів божий». Треба їх усіх провчити. А цього Морнея поводити за ніс і виставити на посміх. І тим ліпше, коли й король дістане свою пайку. Він тоді буде обережніший і змусить своїх протестантів ще почекати того едикту.  



Переговори


 

Звичайно, важко було над усяку міру. Морней, тільки-но зміг виходити, мусив пояснювати своїм одновірцям і вмовляти їх, щоб вони, ради бога, не вимагали від короля більше, ніж він може дати їм без шкоди для себе. — А якщо він помре? — спитав пастор на прізвище Беро, що приїхав у Сомюр до губернатора за дорученням церковної ради. Морней схилив чоло, підвів його й спокійно відповів: — Поки він живий, вистачить едикту — такого, як він хоче видати. А сам подумав, хоч і не сказав уголос: «Полиште мертвим ховати своїх мертвих. А ми, поки живі, повинні невідступно дбати про віру й про свою честь». Він аж надто добре знав, яких зусиль це коштувало — дочекатися цієї години, коли їхньому королю дозволено дарувати їм цей едикт. «Полиште мертвим ховати своїх мертвих». Удаючись до цих слів зі святого письма, Морней мислив і як побожна людина, і як державний діяч. Він поїхав із пані де Морней до Парижа. Обох прийнято негайно: пані де Морней у домі сестри короля, куди водночас із нею з'явилися ще дві дами — герцогиня де Бофор і принцеса Оранська. А король прийняв Морнея, хоча саме чекав візиту папського легата. Коли Анрі побачив на дверях свого Філіппа Морнея, він не наважився зразу обняти його, як хотів спершу: ця постать була йому чужа. Ні, не літа, а тільки нещастя може так змінити обличчя людини. — Філіппе, — сказав Анрі.— Я вислухаю всі ваші скарги, хоч би які численні й тривалі. Вас жахливо образили, і мене разом з вами. Зате ж нарешті настав день, коли я можу відновити віру в правах. — Безперечно, величносте, — кволим голосом відказав Морней. — Ви дотримаєте слова й подаруєте нашій вірі ті вільності й права, які вона вже мала ціле покоління тому. — Більшого, ніж ви втратили у Варфоломіївську ніч, я вам повернути не можу, — визнав Анрі. Філіпп теж визнав: — Я це знаю. Обидва безнадійно махнули рукою. Трохи помовчавши, дипломат висловив шанобливу пропозицію. Його одновірці вимагають, щоб у законодавчій палаті парламенту від них було шість представників. — Так це ж не становить більшості — при шістнадцятьох членах палати, — зауважив Анрі. — Тому ми просимо вашу величність, щоб десятьох католиків ви призначили самі. Величносте! Тільки в вас одному наша безпека. — А не в укріплених містах і навіть не в едикті? — Тільки в вас. Анрі більше не допитувався, а обняв свого Філіппа Морнея. Так довго й міцно він, мабуть, ще ніколи не пригортав його до грудей. На вухо він сказав йому: — Нам обом слід би бути невмирущими. — Тоді поцілував його в другу щоку й сказав у друге вухо: — А то після нас мій едикт стане пустим папірцем. — Цього нам не слід знати наперед, — остеріг його Морней. — У запалі боротьби за віру я трохи не забув, що наші діяння навряд чи переживуть нас. Через це й вимагаєш багато, не можеш удовольнитись і хочеш піднести свободу совісті до вічного закону. А вона гине разом з нами, і наші наступники муситимуть наново здобувати її. Так хоче владар доль. — А як він відкрив вам це? — спитав Анрі, ступив крок назад і окинув поглядом постать перед ним: увійшовши, вона здалась йому чужою. І враз Морней заговорив голосно, наполегливо: — Величносте! А за удар по голові й досі не відомщено. Анрі:  

— Буде відомщено. Я обіцяю. Морней: — Я скаржусь на те, що ви не квапитесь і мої вороги можуть сміятися з мене. Анрі: — Друже, недосконалий едикт вам легше стерпіти, ніж той удар. Морней: — Величносте! Удар ущербив мою честь. Анрі: — Ви впали додолу, а віра звелась. Морней: — Без честі нема виграшу. Коли від наших трудів однаково нічого не зостанеться, то хай вони хоч будуть доконані з честю; тоді наше ім'я житиме після нас. Відповідні нема. Анрі думає про те, як часто саме цей чоловік брехав і обдурював ради нього — з чистим серцем і все ж за законами цього світу. «Одне — можна, інше — ні. Я сходжу на вибрані для себе вершини внутрішньо непохитний, і в цьому моя честь. Прямий шлях був би чимсь більшим, ніж честь, він був би чудом. Я ухиляюсь від убивць і забуваю удари по голові. Мститися — це пожирає забагато з того, що потім називатимуть величчю. Мститися…» — Пане де Морней, ви насамперед дворянин і вже аж потім мудрець. Я це бачу. Невже ви досі не зрозуміли, що наша помста нікого не може так принизити, як нас самих? Морней, благочестивий протестант, відказав: — Величносте! Хай пана де Сен-Фаля посадять до в'язниці, і хай він мене перепросить. — Гаразд, — сказав Анрі.— Буде по-вашому. З цими словами він відпустив давнього сподвижника. Внизу, па вулиці, вже під'їздила легатова карета. Анрі не зустрів легата ні па порозі, ні на сходах, а вийшов з кімнати іншими дверима. З сусідньої кімнати видно було Тюїльрі й вікна покоїв його сестри. Вікно, яке він шукав, було закрите тонкою завіскою, він розгледів на ній тіні постатей, і тих тіней було чотири. «Дами тремтять за мене, — подумав він. — Вони зібрались і моляться за мене, щоб я лишився непохитним. Катрін, не турбуйся, цього разу господар — я. Принцесо Оранська, моя година настала, і в моєму королівстві не знайдеться жодного вбивці, що посмів би зняти на мене ніж, бо той ніж сам би вгородився в його власне тіло». Він рушив великими кроками, майже стрибками, щоб повернутись до зали, перше ніж увійде легат; але двері за собою лишив відчинені, нехай чотири тіні будуть присутні при тому, що зараз відбудеться. Пані де Морней, думав він, моліться не так за мене, як за свого чоловіка: він жадає помсти, але папського легата обмине десятою дорогою, щоб не піддатися спокусі з розважності поцілувати йому перстень. За дверима вишикувалась варта; уже відчинялися двері. Анрі подумав: «Габрієль, моя люба владарко! Подивись на мене! Якщо я витримаю цей іспит, — тоді й ти перемогла. Молись із трьома протестантками, щоб ти стала королевою». А легат уже переступив поріг. Далі він не ступив ні кроку. Стояв на місці й чекав, щоб король сам підійшов і поцілував йому перстень. Почет у легата був численний, він підіймався з глибини сходів, наче осяйна хмара. Барвисті убрання церковного й вояцького крою, поміж них і хлопчики, — хмара сунула за легатом аж занадто пишна. Він сам поки що вдавав згорбленого дідка й сумирну людину; і руку з перснем підняв якось нерішуче, ніби вимагав забагато. Але король поцілував перстень ревно, а тоді задки відступив на середину зали. Там йому належалось чекати. Почет, схожий на хмару ще й нечутністю, зупинився, двері тихо причинили. Легатові захотілось оглядітися. Невже він справді зостався на самоті з цим королем? Входити до камери засудженого на смерть неприємно і навіть моторошно, особливо для літнього життєлюба, надзвичайно жадібного до всяких перипетій життя, але зовсім не зацікавленого смертю. А тим часом Мальвецці в Брюсселі твердить, що король Франції повинен умерти. Легат думає: «Двері за мною вже зачинено, лишається тільки пройти належний шлях». І він пройшов той шлях, не спускаючи з очей короля, якого йому було жаль — і з кожним кроком усе жалкіше. «І чого це якраз у бунтівника, єретика, невиправного руйнівника віри й божественного ладу в хвилини піднесення буває таке обличчя, така постава, яких не побачиш у найвродливішого юнака чи в найбезгрішнішого християнина! Шкода його… Мальвецці, легат у Брюсселі, вже п'ять років нацьковує на нього смерть. Це варварство, хоча й праведне діло, бо цей король сам кує собі згубу. Той легат тільки підштовхує того, хто вже має впасти. А я хотів би його втримати від падіння». Легат сів, і аж тоді сів король. Легат поздоровив короля з перемогою над кардиналом Австрійським. — Над Іспанією, — хутко поправив Анрі.— Над Габсбургами. Легат трохи помовчав, тоді спитав: — Над християнським світом? — Я християнський король, — відказав Анрі.— Папа це знає; ті запоруки, які я йому пропоную, коштують мені всіх плодів моїх перемог. Я укладаю мир, а міг би й перенести війну за Рейн. — Якби могли, ви б це зробили. Зрадівши, що замирилися зі своїми світськими ворогами, ви нападаєте на церкву. — Боронь мене боже, — запевнив Анрі. — Запоруки… — Легат остережливим жестом простяг до короля долоню. — Краще не давайте їх своїм протестантам, принаймні не їм першим. Бо це заведе далі, ніж ви хочете і ніж треба для вашого добра. Ви піднеслись високо, ви переможець і великий король. Будьте ж справді на висоті — знайте межі своєї могутності! — Надто гучні слова для такої дрібної справи, — відказав Анрі.— В Римі я дав утямки, що мої протестанти не одержать нічого, крім аркуша паперу. Та вони, бідолахи, й не сподіваються більшого. Найкраще це знає хоробрий Морней, що поцілував вам перстень. Йому я сам усе сказав. Вони мене знають. І чому лишень Рим не вірить мені! — Бо Рим знає вас краще. Після цієї легатової відповіді запала важка мовчанка. Король підвівся, кілька разів перейшов кімнату, і кроки його дедалі сповільнювалися. Перед відчиненими дверима в другому кінці кімнати він щоразу трохи затримувався, щоб глянути на вікно в домі своєї сестри. З чотирьох тіней три були зовсім нерухомі, вони уважно стежили за рухами четвертої.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка