Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка21/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   48

Небезпечні справи


 

Полками, які попереду головних сил рухались на північ, командував маршал Бірон-син. Хоча й не наділений тактом, з любою владаркою короля він поводився зразково. Він був великий упертюх і через ту впертість згодом іще став зрадником. Але нікчемою він не був — усе ж таки він лишався сином визначного батька. Якби підказали обставини, він міг би зі своїми полками й напасти на короля. Але шанувати й захищати пані д'Естре він би не перестав нізащо. Попереду — гармати, далі піхота, а посеред загону — залізна скриня на колесах, у якій везли шість торбин золота. Далі, в оточенні кіннотників, друга коштовність — дорожня карета. Потім знов піхота й знов артилерія, — в такому порядку вервечка військ за перший день дісталась до Понтуаза. Бірон рухався б далі й уночі; тільки неоціненна перлина, яку він охороняв, змусила його зупинитись, запевняв він — щиро чи ні. Надвечір він дедалі частіше під'їздив до карети й питав пасажирку, як вона себе почуває. Вона казала, що спатиме в кареті й ладна їхати цілу ніч. І все ж для неї напнули намета. Вранці виявилося, що авангард колони вже не з ними. Він вирушив раніше, щоб, перетнувши провінцію Іль-де-Франс, якомога швидше дістатись до провінції Пікардії. Габрієль заспала, бо жодна зі служниць не розбудила її. Коли вона послала по маршала, а їй натомість принесли записку від нього, вона дуже злякалася. В записці він дуже чемно виправдовувався, що, на превелику його скруху та досаду, він не може більше супроводити в подорожі найпрекраснішу з жінок. На жаль, він повинен дорогою збирати залоги міст і вести їх за собою. Але хай обожнювана дама не турбується щодо відданості своєї охорони. Всі вояки, як один, дадуть посікти себе на шматки за найдорожчий скарб короля. А під кінець Бірон просив, щоб найласкавіша пані не дуже поспішала, перечекала трохи. Незабаром до неї над'їде кілька дворян. Та при новому почті хай вона не забуває свого відданого Бірона, просив маршал. Габрієль марно допитувалася, хто ж має приїхати. Попри незграбні Біронові лестощі, вона не сподівалась від затримки нічого доброго. Адже, поки вона спала, король міг серед ночі промчати повз неї сам, бо квапився наздогнати її; за лісовою гущиною не помітивши вогнів табору, міг його проминути. І вона знов не при ньому. Її охопив давній страх перед ворогами, що женуться за нею, хочуть її схопити. Вона відчувала круг себе надто велику ненависть: тільки заплющити очі, і зразу з'являються обличчя… ох, на тих обличчях написано: «Смерть їй!» Та ще не зараз; досі їй щастило вберегтись. А Париж вона покинула вже не тією, що була. Віднині постійний супутник її — страх; він ніколи не розвіюється до кінця, а часом зростає, і, тільки тримаючи руку короля в своїй, Габрієль може заспокоїтись і почувати себе в безпеці. Вона наказала вирушати, не дозволила й на ніч зупинитися й, трохи перепочивши, мусили рушати далі. Таким чином вона до наступного вечора проїхала шлях від річки Уази до річки Сомми, на якій стоїть Ам'єн; там було військо короля. Та що це? Його самого тут нема, він кудись від'їхав, зоставив її саму? Кілька днів минуло в тяжкій тривозі, а потім вона отримала від нього листа: він спробував наскоком узяти місто Аррас, проте без успіху; але він воліє нападати, щоб не дозволити це ворогові, а страх — страх він сам сіятиме тим, що буде повсюди водночас. Це дуже присоромило Габрієль. Її владар сповнений відваги, хоч йому йдеться про все його королівство, а їй — тільки про власне нікчемне життя. Вона вирішила поводитись і мислити так, як годиться королеві. І саме на той час з'явилися дворяни, про яких її попереджав маршал Бірон. То були великі пани, особливо герцог Буйонський та й його приятель пан де Тремоїль[64],— обидва протестанти. Вони негайно з'явились до Габрієлі д'Естре. Вони гадали, що й Габрієль їхньої віри. Гадали так, бо знали, що двір ненавидить її, а сестра короля — її приятелька. Намет стояв посеред військового табору, на пагорбі недалеко від річки. Герцог-протестант привів своє власне військо й оточив ним пагорб. Маршал Бірон довідався про це надто пізно. Намет був зверху шкіряний, а зсередини обтягнений тканиною — жовтою й сріблястою. Над ним маяв королівський прапорець — лілеї па білому тлі. Кохана короля не бажала сидіти на низьких подушках; вона сіла в високе крісло і так прийняла тих вельмож. Тюренн, тепер герцог Буйонський, набув великої статечності відтоді, як супроводив молодого короля Наваррського в його втечі з тривалого луврського полону і в першій вільній подорожі через королівство, яке Анрі мав а часом здобути. Тоді Анрі зібрав своїх перших сподвижників — це було на галявині серед лісу. Тіні хмар набігають так, що часом затемнюють передній план, а часом і задній. А в осяяній середині, серед повені світла, Анрі підкликає до себе одного по одному. З кожним він якусь хвильку лишається наодинці, обнімає його за шию, або струшує за плечі, або стискає йому руку. Це його перші сподвижники. Якби він був ясновидцем, то прочитав би на обличчі кожного його долю, передбачив би його останній погляд — і не раз би зворушився, як не раз і жахнувся б. Тюренн, тепер герцог Буйонський, а тоді просто юний дженджик, схилив перед своїм королем Наваррським коліна — коли це можна так назвати, бо він тільки торкнувся колінром землі й зразу підплигнув від надмірної легкості. А нині до намету вступив опасистий чоловік із гордим обличчям, що звикло дивитися згори на людей, які стоять навколішки. Цей не служить; він сам суверенний владар і тримає спілку з королем Франції лиш поки це йому вигідно, а ні — то знайде інших союзників. Швець Цамет не дістав у спадщину титулу герцога Буйонського, і цю різницю треба пам'ятати. Та й такою непохитною впевненістю в собі швець Цамет не сміє похвалитись. І все ж — з малих людей стають великі. Тюренн, а за ним і де ла Тремоїль уклонились, як належить, майбутній королеві Франції. Та це ще не все: кивком і схвальним поглядом герцог Буйонський дав їй утямки, що він її визнає, бо вона володіє мистецтвом підноситись у житті чи не так, як і він. «Або як швець Цамет», — подумала Габрієль; їй ці двоє не сподобались. Пан де ла Тремоїль виразив навпростець те, на що його приятель тільки натякнув. — Ласкава пані, от якби це побачила ваша родина: королівський прапорець на вашому наметі! Браво, браво! Шкода, що ваша вельмишановна матінка не дожила! Панові де ла Тремоїлю дозволялось говорити так зухвало й вульгарно, бо він був комік. І то без ніяких зусиль: навіть вусом не моргав. Височезна худюща постать, скривлений набік ніс, густезна борода, а надто очі-вуглинки, посаджені занадто близько, — все це, кожне зокрема і все разом, свідчило про незвичайно похмуру вдачу. Та тільки-но він розкривав рота, як це враження зникало. Будь-хто сподівався густого, грізного голосу, а чув гугняву пискотню ярмаркового блазня. Будова рота і, можливо, якась вада в носі перешкоджали панові де ла Тремоїлю говорити так, як личить дворянинові. Але він за принципом «нема лиха без добра» обертав ваду на користь, пристосовуючи всю свою поведінку до того писклявого голосу. Габрієль, що вже навчилась оцінювати людей, зразу збагнула, яким небезпечним знаряддям для прикидання та всіляких капостей є голос цього чоловіка. Але це їй не перешкоджало сміятися з пана де Тремоїля щоразу, як той розкривав рота. — Ох, я згадав: ми шукаємо найвищого владаря, — сказав де ла Тремоїль з такими рухами, ніби дерся вгору по драбині — на височінь, де мав бути той, кого вони шукали. Габрієль зневажливо засміялась: жарт був, на жаль, недоречний і з кожним дальшим словом міг стати ще прикріший. Якби не це побоювання, вона б залюбки повеселилась по-дитячому. Пан де Тюренн розвіяв її недовіру, почавши вихваляти короля. Мовляв, де лиш той не з'явиться, всюди він піднімає дух у народі, зміцнює в ньому волю до опору, вбезпечує міста проти ворога. Звідси, природно, всякі затримки. Хай маркіза набереться терпіння, — додав він, маючи на увазі ще багато дечого: і одруження Габрієлі, і її коронацію. Вона зрозуміла значущий погляд Тюренна й витримала його. Коли вона вдруге кивнула на стілець, гордий герцог зволив сісти. Стілець був нижчий від крісла майбутньої королеви. — А я постою, — озвався пан де ла Тремоїль. — Я не сідатиму, поки мій владар нездужає й мусить лежати в ліжку. — Король захворів? — Їй не слід було виказувати себе, але вона з несподіванки аж схопилася, зіпершись руками на бильця крісла. Тепер гості знали, що Габрієль не має ніякої звістки. Вони швидко перезирнулись, і пан де ла Тремоїль пропищав: — Нирки. Нирки йому допікають, отака з королем біда. Йому важко справляти потребу, — комік відвернувся до стіни, немовби сам хотів справити ту потребу. — Ой-ой! — застогнав він. — Не виходить. А втім, ця частина тіла створена для кращої мети. — Похмурий жартун обернувся й пропищав у обличчя дамі: — Та з цим у короля все гаразд, як відомо. — Так, — спокійно підтвердила вона. — З цим у короля все гаразд. І з іншим теж. Ви, пане мій, брешете. — Сподіваймося, — сказав Тюренн замість свого приятеля, що просто скосив очі вниз, на свій перекривлений ніс. — Може, чутки справді хибні. Та, з другого боку, це нагадує нам, що хвороба короля завжди може перекреслити якісь важливі наміри. Габрієль слухала й чекала. — Своїй любій владарці він обіцяв трон — дуже часто обіцяв, — наголосив Тюренн, — щодо цього я навряд чи помиляюсь. А втім, не частіше, ніж він обіцяв нам, протестантам, забезпечити наші права та вільності. Але ще не зробив нічого ні для нас, ні для вас, ласкава пані. — Я йому вірю, — відказала Габрієль. — Довіртеся й ви королю, і він зробить усе в належний час. Тюренн: — Належний час уже настав. Бо він хоче відбити нагад Ам'єн і позбутись одного з найлютіших своїх ворогів. Я сам суверенний державець і маю по той бік кордону союзників-одновірців. Я можу надати королю загін війська, а можу й не дати. Вирішуватиме тут мій обов'язок перед самим собою і перед моєю вірою. Габрієль: — Більше перед самим собою, здається мені. Тюренн: — Пані, ви справді так погано розумієте свою вигоду чи тільки вдаєте? Щоб мати змогу допомогти нашій вірі, подбайте спершу про себе! Габрієль: — Чого ви від мене жадаєте? Тюренн: — Щоб ви намовляли короля й не відступались, поки він не видасть едикту, що зрівняє протестантів у правах з католиками по всьому королівству. Щоб вони могли правити свою службу божу всюди, а меса в їхніх укріплених містах щоб була, як і досі, заборонена. Габрієль: — Цього він не обіцяв ніколи. Тюренн: — Але тепер він учинить так, як велить йому необхідність. Габрієль: — Ні, не вчинить, бо необхідність має ваше обличчя і ваше ім'я, герцогу де Буйон.  

Тюренн: — Тепер я доможуся, що король визнав мою суверенність і незалежність мого герцогства від його влади. Тепер або ніколи. Лови мить. «Коли в тебе, зраднику, є тільки ця мить, то в мене їх багато», — подумала Габрієль, одначе вирішила більш не розкривати своїх думок, а обходитись загальними фразами: нехай розкривається співрозмовник. — Чудово, — сказала вона. — А я? Де тут моя вигода? Тюренн милостиво кивнув головою. — Ми починаємо розуміти одне одного. Ласкава пані, ви хочете зійти на французький трон. Є багато таких, що радше вб'ють вас, ніж допустять туди. Габрієль відповіла твердо: — Ніхто з моїх ворогів не сильніший, ніж талан короля. Тут, під Ам'єном, мою долю вирішить воєнний талан. — А цей талан залежить від нас. Тюренн дивився на вродливу жінку так, ніби справді замислився про її долю. — Ви попали в зачароване коло, пані.— Він нахилив голову в один бік, тоді в другий, щоб краще розгледіти її.— Жаль за вас бере. Зрозумійте нарешті, хто стоїть за нас. Це протестанти. Ви маєте друзів, ладних підставити руку під вашу ніжку, щоб ви могли злетіти в сідло. Пан де ла Тремоїль зразу й продемонстрував сказане. Він став навколішки, обережно взяв ногу Габрієлі й поставив на свою простягнену долоню. Вона не опиралась, бо на хвильку забула про свій намір поводитися стримано. — Це правда? — спитала вона зацікавлено. Бородатий фігляр пересунув її ногу з долоні на кінчики пальців, а тоді пустив, і вона впала підошвою на його схилену голову — на велику лисину. Гордий Тюренн, показуючи на це, тільки й мовив: — Як бачите, пані. Тоді вона вдала підлещену й переконану, хоча зрозуміла, що це небезпечні друзі. Пана де Тремоїля вона попросила змінити свою незручну позу, бо він уже досить недвозначно показав, що має на думці. — Протестанти допоможуть піднестись мені, а я — їм. Та коли я впаду, це окошиться й на них, і не одна голова може злетіти. — І показала на лису голову. Гості спантеличено мовчали; так далеко їхні передбачення ще не заходили. Але над цим зауваженням варт було замислитись.  

— Наша спілка таїть небезпеку для кожного з нас, — сказала вона. — Відверто кажучи, ми зраджуємо короля. — Те саме робить і він — зраджує і нас, і вас, — відказав Тюренн і підвівся. Уклін його був недбалий: він тільки вдав, ніби хоче йти. Відразу повернувся, підступив до Габрієлі ближче, ніж перше, і заговорив, прикриваючи рота рукою, як швець Цамет: — Пані, свій ризик ми беремо на себе. В скільки ви оцінюєте ваш? Десять тисяч ліврів на рік, скажімо. Таке утримання ви одержуватимете від протестантів, і один багатий можновладець ручиться перед вами за пунктуальну виплату. Габрієль у першу мить не знала, як викрутитись. Допоміг їй фігляр. Він вигукнув, ніби ярмарковий закликач, і достеменно таким голосом: — Вісім з половиною су — раз! Хто дасть більше? — Треба дати більше, — підтвердила Габрієль. І попрощалася з гостями недвозначним рухом: відвернулась і покликала служниць. Спустившись із пагорба, Тюренн зібрав свій загін і повів геть. — Ви слушно робите, що не лишаєте тут нічого, — прогугнявив крізь свій дивовижний ніс пан де ла Тремоїль. — Ця особа не скаже своєму рогоносцеві й слова. Мені здається, що вона його кохає, як Пенелопа Одіссея[65]. — А мені здається, що вона любить гроші не менше, ніж пан де Роні,— відказав пан де Тюренн. Обидва озирнулись угору, до намету з королівським прапорцем.  

Вони пишуть

 

Коли почули, що їде король, його люба владарка верхи подалася зустрічати його. Вони обнялись, не сходячи з коней. Але, їдучи поряд до табору, говорили зовсім не як коханці. — Величносте! — почала Габрієль. — Слід вам знати, що герцог де Буйон та інші протестантські вельможі або ж будуть битись за вас, або ж ні,— залежно від вашої поведінки. — Вони хочуть більше влади — під звичайним приводом, ніби їхня віра потребує більше свободи. Не турбуйтеся, золото моє найдорожче! Я маю намір дати свободу вірі, але тих її захисників, котрі хочуть захопити більше влади, я кину за грати.  



— Величносте, мій коханий владарю, стережіться своїх колишніх одновірців, та й мене. Бо вони мої прихильники й хочуть присилувати вас, щоб ви зробили мене своєю королевою. Він втупив у неї очі, широко розплющені з подиву й захвату. Отже, вона відкидає своїх прихильників і довіряється тільки йому. Її чарівне личко не таїло від нього сорому й хвилювання. — А ще що, золото моє? Вона мовчала, аж поки доїхала до табору. А в своєму наметі призналась: — Величносте, коханий мій владарю, мені накидали гроші, щоб я пристала до змови проти вас. — І добрі гроші? — спитав він, а коли вона назвала суму — порадив згодитись. Коли скарбниця вже знов порожніє, придасться й таке. Але вона видобула торбинку, поставила її на найвище крісло й підвела свого владаря до нього. — Я заставила своє майно. Швець Цамет дав мені цю торбину. Більше я не варта. Я вся, отак як стою, належу вам до самої смерті, владарю мій, серце моє. Такого признання він ще ніколи не чув. Вона хотіла навіть стати перед ним на коліна, та він підхопив її й міцно пригорнув. Зіпхнув з високого крісла торбинку, що забряжчала, впавши, і посадив туди кохану. Його вірний Роні теж привозив йому гроші на воєнні видатки, але відбувалося це інакше. Поки тривала облога Ам'єна і весь цей похід, пан де Роні з'являвся щомісяця з блискучим почтом, за своїм звичаєм, і привозив півтораста тисяч екю, вибитих із членів парламенту, з багатих вельмож, заможних городян — а особливо з податкових відкупників. Цим останнім він погрожував слідством, і вони зразу поступались. Тоді вирушала блискуча процесія з численною охороною скарбу: гармати, піхота, знов гармати, пан де Роні в каре з розгорнених прапорів, поперед нього гармати, позад нього — скарбниця, а він — владар над тим і тим. На ньому легкий обладунок, круг шиї — тонке мереживо від якоїсь дами, а золота перев'язь зашпилена на плечі пряжкою, що здалеку б'є в очі райдужним блиском. Королю він доповідав про спроби підкупити його. Сам він був невразливий щодо цього, інші — не зовсім. Рідна тітка любої владарки, пані де Сурді, взяла кольє від одного фінансиста, в якого, між іншим, вистачило зухвальства принести й до пані де Роні діамант вартістю шість тисяч екю. Більше він на таке не наважиться. Пан де Роні вмить відучив від таких речей цього руйнівника фінансової моральності. Та й не кажучи вже про гроші, чого лишень не завдячував король своєму вірному слузі! І як би він обходився без нього! Пан де Роні укладав контракти з різниками й годував двадцять тисяч солдатів. Пан де Роні запровадив те, чого й не бувало ніколи, — зразкові похідні шпиталі при війську, — й урятував без ліку поранених. Щоб він не запишався надміру, Анрі мусив нагадати своєму незрівнянному слузі, що й самого короля б уже не було на світі, якби не один простий солдат. Його земляк, гасконець, що бозна-як опинився серед захисників фортеці, гукнув йому згори, з муру: «Агей! Мельнику з Барбасти! — (Так прозивали Анрі на його далекій батьківщині). — Стережись! Кицька зараз окотиться!» — гукнув гасконець своєю говіркою, яку тут розумів тільки Анрі. Так король дізнався, що стоїть на міні, і вона б його розірвала, якби він не відскочив. Та що він був живий і не сходив з коня, то врешті здобув і Ам'єн. Це коштувало більш як трьох місяців трудів, не рахуючи наїздів до Парижа, де він мусив виголошувати громові промови, а то столиця підвела б його. Спочатку розбито кардинала-ерцгерцога Альбрехта Австрійського, а потім узято й Ам'єн. Кардинала розбито й вигнано з королівства, він більш ніколи його не побачить; і все це — завдяки набутому мистецтву полководця, який, подібно до герцога Пармського, навчився ухилятись від найризикованіших боїв. Він вимотував ворога в шанцях, мінами та контрмінами. Коли до кардинала надійшла підмога з Нідерландів, він сам так уже знесилів, що зазнав поразки й відступив з країни. Підмога була недостатня. Чому? Колись, уже давно, Анрі сягав думками того дня, коли на нього посуне вся Римська імперія. І ось той день позаду. І нічого не сталося; він тільки відвоював одне своє місто й завдав поразки старому донові Філіппу. Це буде вже остання поразка: старий хоче укласти мир[66]. Мир! Двадцять шість років його майже не було чи й зовсім не було, бо його то обходили, то порушували. А тепер він має бути укладений на папері, і це зробить його непорушним, найсильніші армії нічого з ним не вдіють. Його ствердять печаткою, і в розтоплений віск увіллється честь королів. Його скріплять присягами, і свідком буде бог. Те, що має бути священним і остаточним, вимагає часу. Поки посли зі своїми дорученнями та повноваженнями ще в дорозі й розпочати переговори не можна, король Анрі дожидає їх у тривозі. Невже Габсбург справді полишить напризволяще свого старого Філіппа, що так довго був володарем світу? Поки посли десь їдуть, під'їжджають, він щогодини дістає повідомлення про них, щодня вживає якихось заходів, щоб його перемога стала доконаною справою, яку вже годі заперечувати. Ще в таборі під Ам'єном він призначив Роні начальником усієї артилерії. Зробилось це не без тиску з боку найкращого слуги. Його заслуги вже не полишали королю іншої змоги, а так само й той суворий вираз, із яким пан де Роні нагадував, що врешті-решт він лишається без титулу й без посади. Він — головний розпорядник фінансів держави, але не йменується так, а начальником артилерії лишається, як і доти, пан Жан д'Естре, нікчемний стариган, хоча й рідний батько любої владарки. І та була рада, коли король відкупив посаду в її батька. Це ж багато грошей, і попали вони в їхню ж таки родину. Та для найкращого слуги це знов же підстава докоряти Габрієлі. Вона сподівалась уласкавити його. Але де там! Її поступливість іще посилила ворожість пана де Роні до неї, і те саме було б, якби вона опиралась. А втім, король під Ам'єном дав своїй коханій титул герцогині де Бофор. Цим він ніби скріпив свою перемогу і публічно підтвердив, що його коханій лишається до трону тільки один останній крок. Його радість від цього була безхмарніша, ніж її радість. Круг неї весь час наростали небезпеки; вона відчувала, що до неї злісно тягнуться якісь щупальця. Жодного дня вже не могла вона зоставатись сама, без короля, і все ж не хотіла показувати йому свій страх. Адже в нього саме щаслива пора, пора швидкого й легкого піднесення до величі, до володіння. Правда, й тут, сердешна красуне, не все таке просте й легке, як ти гадаєш. Він стережеться, як і ти, й вибирає свій шлях обачно. І все ж це правда: він переміг, і цієї години ніхто в нього не відніме. Анрі писав: «Хоробрий Крійоне, можеш повіситися з досади, що не був тут у понеділок. Може, більш ніколи все не складеться так гарно, і я дуже хотів, щоб ти був коло мене. Кардинал наскочив на нас, надутий, мов індик, а втікав, підібгавши хвоста. В Ам'єні я не затримаюсь, треба зробити ще одне діло». Габрієль писала: «Вельможна пані, мій великий друже! Ваш любий брат, мій владар, — наймогутніший у світі король. Чи можливо, щоб його столиця не визнала мене? Навіть при його дворі кружляє прізвисько — далебі, такої ганьби я не заслужила. Пані, я не відступлюсь, поки не власкавлю короля, щоб він більше не гнівався на графа де Суассона. Адже то лиш через лиху пораду наш друг відвів своє військо від королівського й ухилився від бою разом з герцогом Буйонським. А герцог — кепський протестант. Якби не це, граф був би вірний королю, як ви. А тепер, вельможна пані, звольте мені сказати: як ви мене приймете, і чи ви й досі мій великий друг?» Катрін писала — та враз спинилася злякано. Її перо трохи не вивело: «герцогиня де Свиньйон» — прізвисько, що лунало всюди й здавалося людям дуже дотепним. Не всім Габрієль була однаково ненависна. Декотрі просто підхоплювали жарт, що саме був у моді й подобався їм. Інші не хотіли набувати ворогів, заступаючись за зненавиджену фаворитку. Найрозважливіші уникали згадувати непристойне прізвисько. Пані де Сагон задовольнялася кривою міною, коли заходила мова про Габрієль, але й та міна вмить зникала. До відвертого цькування, до свисту й тюкання було ще дуже далеко. Навпаки, тверезіші натури передбачали нове піднесення Габрієлі. Вона ще пройде половину останнього кроку — але тільки половину, не весь. Тож не варто поки що псувати взаємини! Катрін писала: «Пані герцогине де Бофор, моя люба подруго! Я така задоволена вами, що насилу можу дочекатись вашого повернення, щоб поцілувати вас в обидві щоки. Ви так поводилися з моїм любим братом, королем, і так радили йому, наче я сама. Ви не хвалитеся тим, як відбули пана де Буйона, але я знаю. Знаю й те, що після від'їзду кепського протестанта король прикликав до себе доброго. Я маю на увазі пана де Морнея; це ваша заслуга, що він знов у ласці в нашого владаря. Люба моя, ви й самі цього не знаєте. Бо ви чиста серцем і служите нашій вірі без розрахунку. Але ми бажаємо, щоб ви вміли й молитись, і розраховувати. Я відкрию вам, що принцеса Оранська в Парижі, вона потай живе у мене в домі. Вона так багато страждала й боролася, що я в її присутності шкодую за своїми хибними кроками, хай навіть вони випливали з моєї натури й були неминучі. Графа де Суассона я весь цей час не бачила; він тяжко кається, що під Ам'єном зі своїм військом покинув короля. Ми слабкі. Але пані д'Оранж, сильна й благочестива, називає мою подругу Габрієль доброчесною й щирою християнкою». Анрі писав: «Пане дю Плессі! Іспанський король хоче укласти зі мною мир і слушно робить. Я його розбив зі своїми двадцятьма тисячами війська, з них чотири тисячі англійців, яких ласкаво надала королева Єлизавета. Добре, що я мав таку людину, пане де Морней, що тішиться її довірою, як тішиться моєю, і зуміла знову зблизити нас. Як свідчення своєї довіри, я зараз посилаю вас до моєї провінції Бретані — провести переговори з паном де Меркером. Він у скруті: прибічники покидають його. Тепер він ще може вимагати з мене грошей за те, що здасть мені мою провінцію, а після укладення миру з Іспанією вже не могтиме, бо я прийду з військом. Покажіть своє вміння — ви ж завжди були моїм дипломатом, ви навіть угадали моє справжнє ставлення до протестантської віри, яке я незабаром доведу. Коли мене поранено в губу, ви всі тоді побачили в цьому осторогу. Що ж, треба в неї вірити — тим паче, що вона була не єдина; бо хоч би як розумно я намагався мислити й діяти весь час, деякі явища, що з ними я стикаюсь, суперечать розумові. Коли я в'їздив до Ам'єна, на моєму шляху стояла шибениця й на ній висів якийсь давній стратенець. Але його, на мою честь, одягли в нову білу сорочку. Зотліле тіло, а вбране наче для воскресіння з мертвих. Я й вусом не моргнув. А от мого маршала Бірона, хоч який він міцний, це видовище злякало дужче. Він мусив повернути свого коня до якогось будинку, сидячи в сідлі, зіперся на стіну й зомлів».  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка