Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка20/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   48

Дві зичливиці


 

Через сім днів кохана короля народила дівчинку. Гарнесенька, — так сказав про неї Анрі й звелів охрестити її урочисто, як дитя французького королівського дому, дитя Франції. Назвали її Катрін-Анрієтта, — сам король і його сестра вибрали таке ім'я для дочки Габрієлі. Її високість сестра короля не могла сама тримати до хреста дитину, бо лишалася протестанткою. Одначе вона мала право сидіти коло породіллі як найближча — і єдина — подруга, що її Габрієль знайшла при дворі. Її високість сестра короля змалювала матері, яка здоровенька в неї донечка; говорила вона з побожним запалом, — адже бездоганна тілесна оболонка новонародженої вже свідчить, що з нею благодать небесна, і віщує щасливе земне життя. У її власному житті, хоч вона тепер і звалась «її високість сестра короля», вже не лишалося надії на щастя, і от Катрін була схильна вбачати першопричину своєї нещасливої долі в кульгавості. Вона нікому не признавалася в цьому й трималась перед усіма гордовито — з великою дитинною гордовитістю на вже пристаркуватому обличчі. Тільки Габрієль знала її інакшою: на неї Катрін трохи не молилась. Адже ця вродлива жінка дарувала її любому братові гарних, здорових дітей — одного за одним. Вона була благословенна обраниця. І коло породіллі її високість сестра короля сиділа таки справді з щирою шанобою, а не в догоду йому чи задля його ласки. Змалювавши доладне тільце немовляти, вона описала й подушку, на якій у цю хвилину дівчинку несли, мов коштовність, через церкву святого Уана до купелі. Пишні кавалери й дами — всі, котрим дозволено доторкнутись до нього, — брали подушку з дитям Франції одне в одного з рук. З гаптованої подушки звисала срібляста тканина й горностаєве хутро, шість стіп завдовжки, і привілей нести той шлейф припав мадемуазель де Гіз. — Усі так ненавидять мене, — шепнула Габрієль. Вона виказала свою тривогу, бо ще була дуже квола. А крім того, відчувала, що перед сестрою її владаря можна не таїтись. — Пані, чи наш владар одружиться зі мною? — прошепотіла вона. — І не сумнівайся, — сказала Катрін, стала навколішки її погладила молодій матері ліву руку — ту саму, за яку її любий брат мав повести цю жінку до вівтаря. — Ти маєш щирих зичливиць, і одна з них я. — А хіба є й друга? — спитала Габрієль, від подиву аж голову підвівши з подушки. — Принцеса Оранська[62], як і я, хоче, щоб король обрав собі за королеву ту, котру слід. — І це я — та, котра слід? На думку суворої й благочестивої дами, що у себе в Нідерландах, напевне, чує про мене тільки погане? Стоячи, щоб її мова звучала ваговитіше й переконливіше, її високість сестра короля відповіла: — Принцеса Оранська однією зі мною віри. Ми, протестанти, віримо в свободу совісті й у вибір серця. Король, мій брат, знайшов ту єдину, якою він хоче володіти до останку, і знайшов її у своєму королівстві. Більше вона не сказала нічого — і цього мало вистачити надовго. Тому вона зразу вийшла з кімнати й заборонила служницям Габрієлі заходити туди: хай породілля спочине. Габрієль лежала й намагалась осягти думкою почуте, наскільки це було до снаги ще знекровленому мозкові. Свобода совісті — змісту цих слів вона не розуміла, відчувала тільки, що вони сприятливі для неї. Дві протестантки підтримували її, а більше ніхто; вони обидві хотіли, щоб королева Франції була родом із цієї країни. Нe принцеса з чужоземного монаршого дому, хоч би якого могутнього, не інфанта, не ерцгерцогиня, не багата княжна. Не купа грошей і могутня рідня, — те, про що день і ніч думав пан де Роні, шукаючи по всій Європі пари, найвигіднішої для короля. Про це Габрієль давно знала. Холодний розрахунок щирого слуги, ненависть усіх, хто дивився на неї й на її рід звисока, — і те, й те, на жаль, не було для неї таємницею. Скоріш воно було звичне. Тільки любов короля й «вибір серця» давали їй змогу бачити суворе й жорстоке життя все ж таки пом'якшено, крізь рожевий серпанок. Вона боялась інфант, але внутрішня осторога озвалася в ній лиш недавно — відколи її любий владар почав чекати навали кривих шаблюк зі сходу. Так, якби не його передчуття небезпеки, в ній це передчуття не озвалось би; але тепер, завдяки дітям, вона стала часточкою його крові й плоті. Вона вже другу дитину народила своєму владареві, й небезпеки начебто спинились, одначе тільки на сьогодні та, може, на завтра. Але вона передчувала, що потім усе почнеться спочатку. Габрієль відвертає обличчя від світла, щоб не так важко було думати. «Я маю двох приятельок, і обидві — протестантки. Як же це? Адже я сама — не їхньої віри. І довкола короля нема протестантів, крім хіба пана де Роні, що ненавидить мене. Що ж із цього вийде? І що хотіла сказати її високість сестра короля?» Годі знайти відповідь, надто тепер, та й ніколи її легко не знайдеш. Засни невинно, і хай тобі присниться вінчальна сукня. Габрієль утягло в велику гру потужних сил, і вона заплуталася в ній, мало що як слід розуміючи, проте відчуває: ця гра страшна. Ставки в ній завеликі; чи не вона сама є такою ставкою? Гранці прицілюються, кидають м'ячі, ловлять їх або прогавлюють, і останній похапає всі м'ячі й забере всі ставки. Королі, грає так добре, невже він не виграє тієї ставки? Звичайно, він уже зробив той свій смертельний стрибок, і цим наперед вирішено дуже багато. Але чи й у грі за Габрієль? Вона заснула невинно, і їй сниться вінчальна сукня.  

Кардинал Австрійський

 

Анрі, Габрієль і двір покинули Руан і повернулись до Парижа саме в дні карнавалу. Цей карнавал був надзвичайно буйний, і в цьому якраз виявлялись перші наслідки чесного двобою в Руані, який виграв король. Париж також визнав себе переможеним. Вельможі, а головно шановні городяни, не погребували розвагами простого люду, бо побачили, що король прихильний до простолюду та його звичаїв. Кавалери й дами веселились незгірш за весь люд, і на ярмарках та людних вулицях кавалери поринали в товпище заклиначів, школярів, носіїв, хоч досі тільки звеліли б своїм слугам дати лупня цій потолочі при перших же ознаках зухвальства. А тепер вони самі набивались на розмови й суперечки, не зважали навіть на стусани, а один адвокат, від якого вже нізащо в світі такого не сподівалися, навіть загубив у якомусь шинку свого капелюха. А дами забули про добре виховання: на ярмарку вони заходили до буд, де показували всіляких виродків. Навіть більше — вони не цуралися найпослідущих публічних жінок. Дійшло ніби до того, що одна дама вдвох із повією відвідала певний дім — щоправда, в масці, якої не скинула навіть у найкритичнішу хвилину. Габрієль, якій розповіли про це, вперше зустрівши ту даму, повернулась до неї спиною, хоч з усіма іншими була втілена люб'язність. Та їй самій це не допомогло; їй ніщо не могло вернути доброї слави — ні незмінно пристойна поведінка, ні цей поодинокий спалах обурення. Про короля, маркізу д'Естре та кардинала Австрійського, що захопив Кале, в ті карнавальні дні склали віршика, і всі парижани переповідали його один одному: Анрі недавно в ціль попав,


Завдав іспанцеві досаду.
Тепер утік він від попа
Й прилип до хвойдиного заду.

Габрієль вгадувала приязне, дружнє місто Руан — там би ніхто не складав таких віршиків і не виспівував їх. Вона хотіла припинити їх розповсюдження, навіть підкупила кількох дужих хлопаків, щоб вони вжили заходів. Марно: одного вечора, коли вона була на самоті з Анрі, той прохопився, що знає їх. Він проказав ці рядки у хвилину найніжніших пестощів. Замість відповіді Габрієль сердито відіпхнула його. Тоді поважно попросила, щоб він покинув грати. Навіть гра в м'яча, хоч який він у ній майстер і хоч як вона любить на неї дивитись, врешті-решт коштує багато грошей. А що вже казати про карти — ті й зовсім штовхнуть його в руки лихварів. Вона добре знала, кого має на увазі насамперед: такого собі Цамета. Дім його був водночас картярським кублом, позичковим банком і борделем, і король туди вчащав. А оскільки найкраще все ж було супроводити його — принаймні на славнозвісний Сен-Жерменський ярмарок, — Габрієль узяла з собою дам: свою тітку де Сурді й пані де Сагон[63]. Ця остання була велика пліткарка, і Габрієль на те й розраховувала, що все одразу стане відоме дворові. Тому вона й улаштувала так, щоб король почав торгуватись за перстень. Господар-португалець зажадав від короля нелюдської ціни, і Габрієль відмовилась від персня. Проте ощадливість допомогла їй не більше, ніж моральна суворість. Хто хоче тлумачити все неприхильно, тому не забракне таких пояснень. У вівторок, на масниці, її високість сестра короля дала великий бал на честь Габрієлі. Тюїльрійський палац, де жила пані Катрін, весь сяяв вогнями, в ньому не лишилося жодної темної комірчини, жодного потаємного куточка. Всі придворні дами, що зібралися круг сестри короля та його любої владарки, були вбрані однаково, в шовк кольору морської води: колір — бо такий любила білява Габрієль, а шовк — бо з майстерень короля. Всі були в масках, і, щоб розрізнити якусь даму, треба було дуже добре знати її фігуру або наперед домовитися з нею про умовний знак. Музика лилася згори, негучна й поважна, танці дозволялись тільки статечні, й декотрі панночки перешіптувалися, що тут буде нудно. Дам уже дивувало, що кавалери так запізнюються, коли це вони з'явилися всі разом. Поява їхня була досить химерна: одні рухались через усю залу навприсядки, викидаючи вперед то одну, то другу ногу, й торохтіли тріскачками, а другі виступали поміж ними випростані, височезні, бо були на схованих під довгими мантіями дибах і в шпичастих шапках, розмальованих астрологічними знаками. Ці теж торохтіли, але не тріскачками, а дерев'яними бритвами об великі миски. По мантіях було видно, що вони зображують собою магів. Але водночас у них було щось і від голярів, а ті, котрі стрибали навприсідки, були достеменні лазники. Вони виймали з кишень навіть п'явок чи щось подібне. Дими спочатку зустріли холодним подивом це видовище — неквапний танок кавалерів, спотворених не тільки масками та наліпленими носярами. Якась суміш магів із голярами, половина їх — ніби куці стрибучі пеньки, а друга несе голови, увінчані знаками сузір'їв, високо-високо; одні ніби пригнуті до землі, другі відірвані від неї, і жодного схожого на справжню людину, все якісь почвари, що танцюють вервечкою, якийсь нарад механічних ляльок. Дамам стало аж ніяково. «Чи це справді наші кавалери?» — питали вони одна одну, дивлячись на ту веремію. Та ось декотрі з них захихотіли, а врешті більшість дам невтримно зареготала. В двох чи трьох регіт перейшов у істерику, вони аж верещали, відкинувшись на спинку стільця. Той регіт і вереск, та й уся ця пригода принадили до зали челядь. Навіть вартові коло брам та солдати, що стримували внизу натовп цікавих, покидали свої місця, — кожен гадав, що за нього там постереже інший. А той інший думав так само, отож урешті всі опинились нагорі. Вони стовпились у довгій галереї й заглядали до зали крізь розчинені двері. За ними насунули цікаві з вулиці, яких уже не було кому стримувати, і дуже скоро вся галерея заповнилася сторонніми глядачами. Солдати, які тут були теж не на своєму місці, не квапились розганяти їх. Тиснучись коло дверей, люди мимохіть упихали один одного аж у залу, де придворні виконували свій химерний балет. Панство частенько навідувало вулицю, і тепер вулиця прийшла віддати візит. Серед тих, що прийшли з вулиці, був і один справжній голяр. Він теж начепив бородавчастого носяру з пап'є-маше. На його думку, і той ніс, і ремесло давали йому право взяти участь у балеті, виконуваному нібито на його честь. Він присів навпочіпки й заходився бряжчати справжнім перукарським начинням. Та коли спробував стрибати навприсідки, то, не навчений цього мистецтва, штовхнув і звалив переднього голяра, а сам упав у обійми задньому. Передній, падаючи, потяг за собою одного з магів, той послизнувся на дибах і гепнувся, перекривши своєю величезною довжиною кількох стрибунів. А за ними захитався ще один маг. І дами, й простолюд закричали з ляку й цікавості. Важко сказати, в кому переважав ляк, а в кому цікавість. Тим часом справжній голяр лежав у обіймах фальшивого, і той, по запаху розпізнавши в ньому справжнього, сказав: — Слухай, лайнюче! Хочеш заробити екю? — Ще б пак, — відповів голяр. — Он бачиш оту цяцю в зеленому, що ховається за скляними дверима? Обстрижи її наголо — так, як робить із цими хвойдами поліція, — сказав фальшивий. Справжній відказав: — А що, як то придворна дама? За екю ризикувати не хочу, таке діло варте золотого. — Хай буде золотий. — І фальшивий голяр показав йому монету. — Тобі й не доведеться її стригти, тільки скинь з неї перуку. З нею вже домовлено про цю витівку. Будь напоготові, тебе гукнуть. Тим часом учасники порушеного балету попідводилися, голярі стояли випростані, маги — без диб. Дами виявляли щиру турботу про своїх кавалерів — чи не забився котрий, падаючи. Кожна розшукувала свого — і знаходила його легше, ніж він її. Габрієль д'Естре серед штовханини вхопила за руку короля: вона вже давно впізнала його в середньому з семи магів. — Величносте! Швидше з цієї штовханини. Мій найлюбіший владарю, не забувайте про Жана Шателя та його ніж.  

І повела його до одного з довколишніх покоїв; там вона зразу погасила всі свічки, до яких змогла дотягтися. Не випускаючи руки свого владаря, вона прикрила його собою, щоб його не було видно, й прошепотіла: — Цього вам не слід було робити. — Люба моя владарко, я не винен, що все так обернулося. Ви ж знаєте, що я хотів убратися магом, от і все А голяр затесався сам. І весь цей балет голярів та магів, хоч вони й розучили дуже ретельно, стався випадково, з недогляду й зненацька, я присягаюсь. — Анрі поцілував її в чарівне підборіддя, бо гарні губенята прикривало мереживо маски. А в залі тим часом запала якась дивна тиша. Король з Габрієллю визирнули туди, але не добрали, що там сталось. Чийсь по-блазенському змінений голос промекекав у тій тиші: — Солдати, слухайтесь мого наказу, я придворний вельможа. Заарештуйте оту в зеленому, вона втекла, від мене й прихопила мої самоцвіти. Відповів йому інший, грубий: — І добре зробила дівчина, що відшкодувала себе й мене. Адже ви, старий скнаро, й мені не заплатили за звідницькі послуги. «Ота в зеленому», як її назвали, почала лаятись, і з хрипкого голосу всі зрозуміли, що та лайка справжня. Слова вуличної мови можна наслідувати, але нн тон. Одне слово, там розігралась комічна сцена між дівчиною з вулиці та двома придворними, яких король і його кохана скоро впізнали по голосах. — Це пан де Роклор, — сказав Анрі. — А то пан де Варенн, — озвалась Габрієль. Потім додала ще тихіше: — Який жах! Бо вона раніш за короля здогадалася, що тут хочуть образити її. Пан де Роклор, сподвижник короля ще змолоду и його ровесник, зберіг і тодішні легкі звичаї. «Ненависті до мене він не почуває. Адже він протестант. Але він любить пожартувати — і для жарту тепер зраджує мене перед моїми ворогами, хоч, може, сам того не розуміє». — От йолопи! — Анрі вже хотів вийти і втрутитись. Та Габрієль спинила його. — Що це надумав мій Роклор? — спитав він. — А Варенн? Він же колись був у нас із тобою за посланця, листи наші возив. За те він з кухаря став багатою людиною. А тепер удає звідника, ніби насправді він не такий. Хай бог боронить, кругом самі божевільні.  



— Не такі вони божевільні, як ви гадаєте, — прошепотіла Габрієль і враз поникла йому на груди. І він побачив, що її очі під маскою блищать від сліз. — Красуне моя, — шепнув він. — Серце моє. Перед цим новим горем він розгубився. Там, у залі, вдавали, ніби вони жартують. А те, що подають як жарт, ніколи не слід сприймати поважно, навіть коли воно насправді таке. Габрієль наполегливо шепотіла: — В цьому покої є потайні двері. Якби тільки знати, де. Тікаймо звідси, мій найлюбіший владарю! Та знайти двері, не знаючи достеменно, де вони, було не так легко. Анрі, обстукуючи стіни, наблизився до виходу і вже кілька разів поривався ступити через поріг і урвати всю комічну сценку, бо вже збагнув, яка вона непристойна, зухвала і глумлива. Двоє солдатів з варти теж узяли в ній участь, і поки звідник оборонявся, той, що вдавав придворного, безперестану кликав голяра з бритвою. А повія хрипко верещала, що вона має оборонця, проти якого її нападники нічого не втнуть. Одно слово, далі терпіти не можна, пора втрутитись, бо з кожним їхнім словом стає очевидніше, що вони натякають на мене й мою любу владарку. Він озирнувся на Габрієль; та стояла, прихилившись до стіни, й гарячково обмацувала її рукою. Проте рятунку вона чекала вже не від потайного ходу. Він сам мав її захистити, і цього ж таки прагнув він. «Якби я міг утрутитись, показатись там з відкритим обличчям!» Він би й зробив так, та його випередив інший. Той інший був убраний як маг, а зростом і моторністю скидався на короля, і навіть його руку начебто впізнали глядачі, коли він, хапаючи за плечі, розіпхав їх на боки. Голяра він трусонув так, що в нього випала з уже піднятої руки бритва, й турнув його додолу. Звідник Варенн дістав копняка під зад, обидва солдати втекли самі. Лишився тільки пан де Роклор, що й далі щось мекекав по-цапиному. Та й у нього пропала вся охота, коли новий учасник сценки зірвав із себе маску. То виявився граф де Суассон; яка несподіванка для більшості! Постаттю, та до певної міри й лицем він таки був схожий на свого коронованого кузена, тільки не мав такого гострого розуму й такої величі. І те, й те Суассон за подібних обставин надолужував грізною міною, тож і тепер усе його обличчя та шия густо почервоніли від гніву. Бороду він голив, а то інші з переляку були б подумали, що це справді сам король.  

Розігнавши усіх ворогів «отієї в зеленому», добряга кузен узяв її за кінчики пальців, немовби справжню даму. Хтозна, які ще дурощі були в нього на думці. Та вулична дівчина була, на жаль, нетвереза. Злочинні жартуни привели її сюди, не зваживши на це. Тож вона зп'яну, та ще під стількома поглядами, так розлютилася, аж втратила тяму й садонула добрягу Суассона головою в живіт, хоча він зіграв роль її оборонця. Голяр, намагаючись стягти з неї перуку, зрушив її, і тепер та перука, не витримавши рвучких рухів, злетіла в дівулі з голови. Всі побачили, що вона голомоза, зовсім лиса. Вона сама помітила це, аж як почула вибух реготу серед придворних та простолюду. Вона спочатку скам'яніла, тоді кинулась шукати, на кому помститись за цю наругу, а врешті, побачивши, що лишилась на бойовищі сама, з лютим криком вибігла геть. Гидке то було видовище, і всі глибоко засоромились — байдуже, чи придворні, чи люди з вулиці. Порятувати всіх ображених міг тільки король, і він це зробив. Разом з пані д'Естре, своєю любою владаркою, він вийшов із одного з довколишніх покоїв; обоє тримались за руки, і обличчя їхні були відкриті. Король заговорив голосно, щоб чули всі: — Це все був жарт, я сам його придумав від початку до кінця. Я дякую цій милій дамі, що вдавала п'яну принижену дівулю: насправді вона тверезісінька, у неї розкішні коси, і я дарую їй гарний самоцвіт. Простолюд дуже зрадів, почувши ті слова, а придворні зітхнули з полегкістю. Пан де Роклор, нарешті зрозумівши все, підійшов до короля й хотів уже впасти навколішки. Його величність не дозволив цього, а похвалив Роклора за чудово придуману і майстерно розіграну комічну сценку. — А тепер ідіть, друже мій, і зачиніть за собою дворі. Маркіза втомилась від сміху, їй треба трохи спочити. Трохи перегодя хтось наважився відчинити кімнату. Короля та пані д'Естре там уже не було, і ніхто не знав, як вони вийшли. Анрі провів Габрієль до її дому, що був поряд із Лувром. — Величносте! Зостаньтесь зі мною. Я така самотня… Анрі: — Люба владарко, скоро ми з'єднаємось назовсім. Габрієль: — Ви не думаєте того, що кажете. Ви думаєте, що мене ненавидять. Бо ви це бачили. Анрі: — А мене? Ми водночас і уславлені, й беззахисні. І що більш уславлені, то більш беззахисні. Габрієль: — Хіба в нас нема друзів? Анрі: — Наші друзі ще погіршують справу, як мій кузен Суассон комічну сценку. Габрієль: — Мій високий владарю, комічною сценкою цей день не скінчиться. Вона уткнула обличчя в м'яку подушку, щоб самій не чути, що каже. І так дочекалась, поки він пішов. У своєму пустельному Луврі він ліг у ліжко. Була одинадцята година, він рано покинув бал. Він ще тільки засинав, як увійшов пан д'Арманьяк. — Величносте! Ам'єн. На цьому слові д'Армаиьяк затнувся й не зміг вимовити другого. Анрі вмить схопився на ноги. На фортецю Ам'єн напали несподівано, взяли її, захопили сорок гармат, і ніщо, жодна річка, жодне військо не перепиняє ворогові шляху на Париж. Він може прийти. — Тепер він пропав, — сказав Анрі, стоячи в нічній сорочці. Перший камердинер, тремтячи, спитав, хто. — Кардинал Австрійський.  

Швець Цамет


 

Роні розбудили в арсеналі й викликали до короля. Король без упину ходив по своїй маленькій кімнатці позаду зали з птахами. Запалені свічки не ввели в оману пташок, і ті мовчали, зіщулившись на сідалах. Король безмовно ходив, похнюпивши голову, човгав капцями й волочив шлафрок по підлозі. Кілька придворних стояли виструнчені під стінами. Ні слова, ні звуку. Пан де Роні, ввійшовши, вмить здогадався: якесь лихо. — Гей! Друже! Лихо, — справді гукнув король назустріч йому. Як дізнався щирий слуга, йшлося про Ам'єн, і взяте було місто й фортеця; він аж сторопів. — Хто? Як це сталось? — Іспанці. Серед білого дня, — відказав король. — А все черви те, що міста не хочуть приймати мої залоги. Тепер мені доведеться знов рушати на війну — негайно, як тільки розвидниться. Проти іспанців, — наголосив він, щоб ніхто не здогадався, що він насправді передбачає й чого боїться: він муситиме боротися зі Священною Римською імперією. Такий розум, як й нього, мислить правильно, але надто швидко. «Тепер німецькі князі, чиїм одновірцем я раніше був, не підтримають мене, — думає він, і цілком слушно. — Цього разу для мене йдеться про все». Так, справді; а втім, для нього завжди йшлося про все. Кардинал Австрійський — полководець Священної Римської імперії, і, звичайно, за ним проти тебе посунуть ще багато їх. Але сама імперія зрушиться з місця тільки тоді, коли мине ще двадцять років. Тебе вже не буде тут, Анрі. Твоїм внеском у світовий лад буде те, що ти виграєш ці двадцять років. Після тебе — велика війна і всі її нескінченні злигодні. До свого королівства ти її не допустиш, хоч живим уже не будеш при тому. Але й тінь твоя не допустить її, бо ти мислив правильно, хоч і занадто швидко. Величносте! Дуже рідко людина мислить майбутнім, а діє в сучасності. Щирий слуга Роні і діяв, і мислив тільки в сучасності, і це було дуже добре. Якби його владар у ту хвилину заговорив з ним про Римську імперію, Роні подумки сказав би: «Тинди-ринди», — хоч його обличчя лишилось би кам'яне. Король просто зажадав грошей і гармат — для Ам'єна. І не схибив: Роні й без наказу забезпечив принаймні друге. Гірше стояла справа з грішми — а вони ж важливіші за все. На цей час вони б могли бути, та й були б. Та досить згадати скасування податків, пільги для селян, позички ремісникам, викуп на міста. Скрутна година змусила Роні говорити в вічі гірку правду. Скільки коштували новобудови короля, скільки — його свята, скільки — любов до гри. Якби на цьому столі лежали хоч ті гроші, які поглинула люба владарка! Та вони б на трьох столах не помістились. Тільки-но він договорив, як у кімнаті вже з'явилась вона сама, її сповістили про нещастя, коли вона лежала в безсонній тривозі. Вона надягла ту саму сукню, навіть маску наклала і мерщій прибігла до свого владаря, щоб поділити з ним тяжку годину і знайти в нього захист. Анрі взяв її за руку і, немов невідому жінку з закритим обличчям, підвів до пана де Роні. Вона граційно схилила голову, а Анрі сказав: оця красуня в шовку кольору морської води добуде йому грошей на війну. Вмить наказав д'Арманьякові одягти його в мантію мага, начепив маску, і вони вийшли. Почет їхній примножило ще багато гостей, що танцювали на балу в її високості сестри короля. Було вже зовсім пізно, але на вулицях людно й гамірно. Анрі ще ніколи не бачив стількох жебраків; власне становище додало йому проникливості, і межа поміж безтурботністю й злиднями враз виступила страхітливо різко. Король пройшов цей шлях пішки, щоб весь народ бачив його й не вірив у нещастя; таким чином та нічна процесія дійшла до вулиці Лa-Серізе й до глухого муру, за яким начебто не було нічого. Проте кожне знало той обгороджений сад і тихий будинок; король теж давно вже не таївся, що буває в шевця Цамета. Тільки-но розчинилась залізна брама, як слуги зі смолоскипами вбігли до саду, вишикувались і враз освітили його. То був сад в італійському стилі — більше колон, ніж дерев, більше каменю, ніж трави, і замість зелених зал там були храми, збудовані в подобі руїн. На невисокому фасаді будинку не було й п'яді, не вкритої різьбленням: то була суцільна коштовність із мармуру всіляких кольорів. Господар, прибраний не менш розкішно, чекав короля перед невисоким парадним ґанком і привітав його величність низьким уклоном, аж торкнувшись розчепіреними пальцями кам'яних плит. Маркіза посередині між королем і шевцем, що був тепер багатим лихварем і називався шевцем тільки на згадку про початок його кар'єри, — отак увійшла ця поважна трійця до невеликих теплих покоїв. Усі троє мали багато намірів одне щодо одного. В маленьких покоях було не тільки підігріте повітря, вони тішили око неяскравим світлом і м'якою пишнотою. Невидимі розприскувачі пахощів тішили й нюх. У Цамета всі в домі гарно пахли, але найутішніші запахи йшли з відкритої напоказ взірцевої кухні, де гуготів вогонь у печах і метушились кухарі в білому. Троє, з яких кожне мало до обох інших свою справу, неквапно обходили дім. Двоє були в масках, ні від кого не чекали, щоб він упізнав їх; за маленькими столиками не уривали їжі або гри. Де не кружляли миски, там ляскали карти. Анрі знайшов вільне місце за столом, де грали в приму. Ця гра подобалась йому чи не дужче, ніж брелан; того ж то хитрий Цамет — флорентієць, чи левантинець, чи бозна хто — умисне підвів туди короля, і вільний стілець знайшовся там теж не випадково. — Цамет, — сказав король, кваплячись зайняти місце, — ось маркіза виявить вам честь, поговоривши з вами віч-на-віч. — Я приголомшений такою честю, — пробелькотів маленький чужинець, вирячивши очі; обличчя він мав смагляве, пласке й кругле, а стан — наче в жінки. — То поведіться в цьому ділі так, ніби ви дворянин, — сказав Анрі й хотів уже відвернутись, але ще показав на декого із свого почту. — Голярів я привів із собою, одначе тільки ви тут стрижете всіх. Але затямте: я, як маг, теж на дещо спроможен. І заквапився до свого місця за гральним столом. Цамет глянув прекрасній масці просто в очі; довкола них обох утворилось вільне коло. Він холодно спитав: — Скільки? — Себастьяне, ви вродливий чоловік, — шепнула Габрієль, чи то проворкотіла, засміялась перлистим сміхом і підхилила голову назад, щоб він побачив чарівне підборіддя. А побачивши, що він зачарований, зразу перейшла до наказового тону. — П'ять торбинок золота, — звеліла вона; голос у неї раптом залунав густо, наче дзвін, коли в нього вдарити злегенька, і, швидко нахилившись уперед, вона просто згнітила низенького чоловічка — самим уже тим, що вона Габрієль, «люба владарка». Йому справді здалося, ніби його щось вдавлює в мармурові плити його власного дому. З переляку він назвав її «високосте». — Високосте, дозвольте мені хоч дух звести, — видушив він зі своєї куцої шиї й хотів був утекти. Та вона згорнула віяло й зашепотіла: — Таємна звістка. Король переміг іспанців. А тоді сама повернулася до нього спиною.  

Габрієль обрала для себе один зі столів, за якими їли. Після всієї колотнечі й хвилювання їй раптом страшенно захотілось їсти. Жодна з решти масок не впізнала її — чи принаймні не виказала того. Габрієль щебетала, як і вони, випила келих вина, бо добре знала: найзавзятіша боротьба ще попереду. За спиною в неї хтось шепнув: — Ходімо! Габрієль озирнулась через плече, вичікуючи, поки маска назве себе. — Сагон, — шепнула маска в сукні кольору морської води — такій, як на всіх придворних дамах. Габрієль підійшла за нею до одних дверей; за ними світло було ще скупіше, і кімната здавалась порожньою. На поріг вона не ступила. Її супутниця сказала швидко, крадькома: — Не входьте. Сказала, коли вже побачила, що Габрієль остерігається ввійти. А потім у неї розв'язався язик: — Від таких, як він, можна чого завгодно сподіватися: звідки ж би таке багатство у шевця? Він шив м'які італійські черевики для покійного короля: той мав дуже ніжні ноги. А тоді почав позичати гроші дворянам, проценти наростали, при дворі не було жодного, хто не став би його боржником. Покійний король під кінець не мав уже нічого, а Цамет вивозив усі скарби королівства за кордон. У Франції лишається тільки те, що відбираємо в нього ми, жінки. Бо до нашої породи швець Цамет не байдужий, ласкава пані. — Сагон, — урвала її Габрієль. — Я хочу знати тільки те, що доручив вам Цамет, а більш нічого. Дама затнулась, потім вирішила обурено скрикнути. Але не встигла: Габрієль уже повернулась і пішла, й пані Сагон змогла тільки податися слідом. Габрієль зробила так, щоб Анрі побачив її наближення. За своїм столом він усім показував буйну радість, бо перед ним лежала купка золота, а партнери його дивились кисло, як переможені. Побачивши, що йде люба владарка, він моргнув їй з-під маски лівим оком, і це означало щось більше, ніж саму втіху від виграшу. Він помітив, як вона повелася з Сагон. Габрієль зупинилась на певній відстані від нього: звідси її любий владар розчує, що казатиме Сагон. Шевцева посередниця говоритиме тихо, а крім того, покладатиметься на гомін. У кого це слух аж такий тонкий, щоб вирізнити те, що стосується його самого! Але Габрієль знала про цей хист свого владаря: від нього не втаїться ніщо. Пані де Сагон, щуплява жіночка з гострим носом, прикритим маскою, і тонкими губами, не прикритими нічим, аж задихалася від збентеження або від того, що вдавала дуже збентежену. — Високосте, — сказала раптом і вона, немовби щойно підслухавши це слово у шевця. — Високосте, за п'ять торбинок, які позичить королю, він хоче одержати десять. Я сперечалась, я кричала, наче папуга. Ви не чули, як я кричала? — У вас голос надто слабкий, — відповіла Габрієль. — Півторбинки, напевне, призначено для вас. — А для вас — ціла торбинка, — просичала Сагон. Вона не дуже вміла стримуватись і, як будь-хто, за грішми забувала про все. Шевцеві Цаметові не слід було обирати для цього діла таку недосвідчену помічницю. Габрієль спокійно заперечила: — Отже, я мала б пограбувати короля на півсотні тисяч екю. Я цього не бажаю. До Сагон уже повернулась її обачність. — Ви ж багаті,— вона ледь схилила коліна й улесливо повела далі: — Ви можете подарувати нашому владареві не тільки свою вроду, а й ще дещо. Але, повірте, і я роблю, що можу. Я вже збила безсоромні вимоги шевця з десяти торбинок на сім. — Це вже інша річ. Більш-менш, — вирішила Габрієль. А Сагон, прикриваючись віялом, провадила: — Стривайте, ще не все. Хтось відкликав шевця. Коли він повернувся, то вже знав, що Ам'єн узято, й аж сопів від злості. Тепер він менше десяти торбипок не візьме, а завтра, мабуть, зажадає дванадцять. Габрієль дуже злякалася: що ж тепер буде з її любим владарем? Вона трошечки задовго вагалася з відповіддю, і це особливо привернуло увагу Анрі: він помітив саме її розгублену мовчанку, і в нього потекли під маскою сльози, поки він згрібав у купку золоті монети. Та Габрієль, на його превеликий захват, швидко опанувала себе й сказала: — Пані Сагон, вибачте мені. Цього разу ви повелись, як справжній друг. А тепер я вас прошу: скажіть панові Себастьянові Цамету, що я хочу поговорити з ним. Я навіть зайду до тієї напівтемної кімнати. — Але він не ввійде, — відказала жінка. — Він боїться вас дужче, ніж короля. Треба брати те, що він пропонує, або не дістанете нічого.  

— Зробіть те, що я кажу. Тон Габрієлі не дозволяв непослуху, і пані де Сагон пішла, хоча й нерішуче, кілька разів зупинившись. Поведінка її була цілком природна: так поводиться посередник, коли не хоче, щоб сторони зустрілись особисто. Але та поведінка остерегла пильного Анрі, що тут є небезпека. Він негайно підкликав свого давнього сподвижника Роклора, і пан де Роклор дуже радо підставив вухо. Він сподівався, що зможе тепер загладити те, в чому завинив з легковажності,— комічну сценку. Вислухавши доручення, він по змозі непомітно проникнув до напівтемної кімнати й став там під зачиненою стулкою дверей; друга була відчинена. Габрієль, якій пані де Сагон дала знак, хотіла вже ввійти, але на порозі її зупинили — не хто інший, як сам господар. Він попросив вельможну маркізу лишатись тут, серед товариства, хоч там панував гамір. Хай навіть їх підслухають, — які таємниці може мати такий чоловік, як він, із любою владаркою його величності? І він прихилився до стулки дверей, під другою стулкою яких стояв пан де Роклор. Може, хтось і підловить хитрого Цамета, але не король. Габрієль заговорила: — Себастьяне Цамет, я бачу, що помилилась. Ви — хтось більший, ніж звичайний позикодавець, чиє походження й ремесло не дозволяють йому думати шляхетно. І я з вами не хитруватиму. Так, король у скрутному становищі. Ам'єн він утратив. Але війну він виграє. Я знаю, що кажу, інакше не наважилась би віддати вам у заставу все, що маю. Він мовчав і тільки дивився на неї круглими в подиву очима. Вона почала знов: — Я маю свої відомості з війни, таких ви не можете мати. Тому я віддаю вам Монсо — замок і весь маєток, що колись стане герцогством, — у заставу за п'ять торбинок золота. Вона ще не вимовила останнього слова, а Цамет уже все обміркував і вирішив. Ця жінка свого не проґавить, нема сумніву. Самими тільки ніжними почуттями жодна б не досягла того, що її занепала сумнівна рідня знов піднеслась на висоти, а сама вона… ким вона ще стане? Слова про герцогство схвилювали його найдужче. Він дивувався холодній упевненості цієї жінки й думав, що вона одної породи з ним, а то ще й переважить його. Це враження, хоч воно було й хибне, перешкодило йому вдатись до звичайних у комерції заходів остороги. Яку це звістку дістала вона з війни? І чому ризикує всім своїм майном, ставлячи на таку непевну перемогу короля? А вона поставила на ту перемогу, бо кохала його. Хоч би його поразка була ще певніша, єдино певним лишалось її кохання. Вона вже давно й з лихвою повернула своєму владареві те, чим він обдарував її від щирого серця; тому Монсо, замок та маєток, належали йому. Але зрозуміти це було над силу такому, як Цамет. Пан де Роклор, стоячи під дверима, запам'ятовував кожне слово «любої владарки», щоб переказати своєму королю. — Ваш маєток не вартий п'яти торбинок золота, але я дам шість. Не вам, — мені не треба вашої застави. Я даю їх королю, покладаючись на його велич. Після перемоги він про це згадає. — Неодмінно згадає,— пообіцяла Габрієль. Вона доторкнулась віялом до шевцевої руки; Цамет сприйняв це як дуже велику відзнаку й провів її зачарованим поглядом. Гроші, які він позичав, зводили його з людськими долями. І часто роздуми про ті долі були його єдиним зиском. Біля одного з гральних столів Габрієль зупинилась і тричі програла. Цамет відчув, що його аж дрижаки беруть. Коли вона підійшла до короля, той скинув з неї маску, тоді відкрив і своє обличчя й сказав: «Це ми», — а тоді привселюдно обняв свою кохану й поцілував. Його партнери, що все попрогравали йому, сиділи, ніби воскові фігурки, й дивились на купку золота. Але Анрі розсипав по столу ту блискучу купку. Золото приємно й мелодійно забряжчало, а він сказав: — Панове, поділіть це все між собою. Я ж увесь час махлював, і ви напевне це добре бачили, але терпіли, бо впізнали мене, хоч і не сміли признатись. Та, якби я програв вам, це, можливо, стало б лихою призвісткою. Бо знайте, — він заговорив гучніше, — що не далі як за дві години я з усіма вами вирушу на війну. Тоді все товариство посхоплювалось і загукало: — Хай живе король! Цей король рідко покидав товариство, не пожартувавши наостанці. Тепер жертвою його витівки мав стати пан де Варенн — колись кухар, потім носій любовних послань, а врешті дворянин; і майже вся вина за комічну сценку, що мала завдати образи любій владарці, падала на нього. — Білий фартух і ковпак панові де Варенну! — наказав король. — Хай засмажить мені омлет. І зразу в відкритій кухні, де куховарили напоказ, загуготів у печі вогонь. Пан де Варенн, весь у білому, з височенним ковпаком на голові, приготував омлет — щоправда, не звичайний, а винайдений нашвидкуруч ним самим, бо тут ішлося за його честь. Він покришив туди трохи лушпинки з помаранчі, трохи імбиру й щедро покропив страву різними настоянками. Над тарілкою спалахнуло полум'я, враз погасло, і пресмачний дух кинув усіх глядачів у захват. Вони прямо тислись перед кухнею, але найревніше захоплювались майстром самі кухарі — їхній старшина та його помічники. Вони цілою процесією йшли за паном де Варенном, коли той на кінчиках розчепірених пальців ніс золоту тарілку до столу, за яким сидів король. Пан де Варенн став навколішки, за ним повклякали й усі кухарі. Король узяв тарілку з його руки, покуштував страву й щиро похвалив. Усе товариство заплескало в долоні. Пан де Варенн підвівся, відновивши свою добру славу. Декотрі казали йому: «Любий мій, така річ могла й не вдатись, та король однаково похвалив би вас. Цей король любить пожартувати, але нікого не принижує». Власне, такої думки був і сам де Варенн. А тоді король з маркізою покинули італійський дім шевця Цамета. Той попрощався з ними, торкнувшись кінчиками всіх десятьох пальців кам'яних плит у своєму саду, а слуги його розмахували смолоскипами, і колони та руїни храмів то виступали на світло, то ховались у темряву. На вулиці чекали коні й паланкін. Анрі поїхав поряд з паланкіном; зазираючи всередину, він говорив: — Люба владарко, мені вже не можна спочивати, але ви ще поспіть. Я проведу вас до своєї сестри Катрін і зоставлю вам сотню гвардійців для охорони. — Хоч би й тисячу, мій коханий владарю, та не їдьте без мене! Тут я не буду в безпеці. На вулиці було темно, але він тримав її за руку й відчував по тій руці, як їй страшно. — Хай буде по-вашому, — зразу сказав він. — Я теж цього хочу. — І почув, як вона з полегкістю зітхнула. — Серце моє,— сказав Анрі в темний паланкін і почув у відповідь: — Хай ніхто не знає, де я. Я їхатиму потай поперед вас. — Майбутній королеві не годиться тікати, — заперечив він. І вирішив: — Ви поїдете під захистом двох полків, і з вами їхатимуть ті шість торбинок, що їх я без вас не добув би. В ту саму годину швець Цамет наказав служникам випровадити на вулицю останніх гравців, що ніяк не могли покинути гру. Дім нарешті спорожнів, усю свою челядь Цамет власноручно замкнув, а тоді спустився в свій найближчий підвал, вхід до якого знав тільки він. Шість важких торбин витяг він одну по одній нагору. Ліхтаря він тримав у зубах. Він мав кволі плечі й широкі кульші і на кручених сходах до третього вглиб підвалу не раз зупинявся знеможено, але тяг і тяг. Уже нагорі він сів на свої торбини, облитий потом, тремтячи за своє життя. Адже його розмову з вельможною дамою хтось міг підслухати. І, перше ніж посланці короля прийдуть по торбинки, грабіжники можуть убити його й забрати золото. Він погасив у домі все світло, крім свого ліхтаря, якого затуляв спиною, і вхідні двері він замкнув на ланцюги й на залізні шпуги. Під час того тривожного чекання у нього зринали думки — ох, уже не про недавнє задоволення від власної шляхетності й не про віру в велич короля. «Нізащо він не переможе, — думав швець Цамет. — І не слід йому перемагати, — думав він. — Я прикро схибив. Флорентійський посол, мій повірник, повідомить додому, що я зрадив інтереси іспанців. Хоч це й неправда, бо я їм служу. Та й як я міг би не служити Габсбургові,— адже в його землях обертаються мої гроші. Тут іще відчують, які могутні Габсбурги й мої гроші. І нащо я так захопився та повівся шляхетно? Багатіти можна тільки підлими способами або ніякими. Дай господи, щоб цього разу все обійшлося!» Минали хвилини, а Цаметові здавалося — години. І швець почав молитись. Його мурмотіння перебив голос ізнадвору, що вимовив умовлене слово. То прийшли посланці короля.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка