Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста


ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV



Сторінка2/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV

 



 

І. ВОЄННИЙ ТАЛАН


Поголоска


 

Король переміг. Уперше він відкинув, упокорив ворога. Правда, ще не зломив його могутності, не зупинив його остаточно. Королівству, як і доти, загрожує смертельна небезпека, та воно поки що й не під його владою. Воно досі під владою Ліги, бо за цілі десятиріччя міжусобних війн розперезаність сучасників, їхній опір ладові й розумові дійшли вже справжнього божевілля. А скоріше — людей опанувало щось іще гірше, ніж явне божевілля: тупе призвичаєння до розбещеності й нерозуму, сумне примирення з власною ганьбою. Одна-єдина перемога короля ще не може цього змінити. Окрема нетривка удача — скільки тут випадковості, а скільки присуду долі? Така удача ще не може переконати більшість одноплемінців, що вони помилялись. Як же так? Виходить, що той протестант із півдня — не розбійницький отаман, а справжній король! А хто ж тоді всі оті могутні проводирі Ліги — адже кожен з них володіє цілою провінцією або править цілою округою, і то править по-справжньому, власною особою, маючи там повну владу. А цей король владарює, можна сказати, лиш де стоїть його військо. Правда, думками королівство — за нього; це визнає багато хто, визнає не без тривоги чи скрухи. Думки — це щось менше, ніж справжня влада, але водночас це й щось більше. Королівство — це не тільки якась підвладна територія; королівство — це те саме, що воля, воно тотожне з правом. Коли на нас погляне з небес правічна справедливість, вона, певне, бачить, як жахливо ми впосліджені, і навіть більше: що ми — тлін і порох, мальовані гробниці. Заради щоденних потреб ми підкорились наймерзеннішим зрадникам і через них мусимо опинитись під п'ятою володарки світу — Іспанії. Із звичайнісінького людського страху ми терпимо у себе в країні неволю, духовне здичавіння, зрікаємось найвищого добра — свободи совісті. Ми, вбогі дворяни, що служимо у війську Ліги або займаємо державні посади, і ми, достойні городяни, що постачаємо їй припаси, і ми, простий люд, що йдемо за нею, — ми всі не завжди дурні, а часом і не безчесні. Але що ж нам діяти? Хіба пошепотітися поміж собою, нишком помолитися богу, а після несподіваної перемоги короля під Арком у нас на короткий час спалахне надія, що день настає! Дивна річ: з певної відстані ми здебільшого бачимо значення подій краще, ніж зблизька. Король здобув перемогу на узбережжі Північного моря; здається, тим, хто живе в околі двох-трьох днів дороги, слід би замислитися. А надто отим парижанам варто б озирнутись на себе й узятися нарешті за розум, не триматись більше так уперто за свої давні хибні погляди. Та де там! На півночі, звісно, багато людей бачили на власні очі, як розбите велетенське військо Ліги розсипалось на окремі ватаги й сіє пострах по всьому краю; але до голови їм це не доходило. Для них Ліга лишалася непереможною; король, мовляв, завдяки густому туманові, що насунув в моря, та ще примсі воєнного талану відвоював нікчемний клапоть землі — оце й усе. Зате для внутрішніх земель королівства справді видимо наблизилася сподівана розв'язка. На річці Луарі й у місті Турі, згадуючи давнє, вже чекали, що врешті король власною особою прибуде до них. Уже не одне сторіччя вони стрічали королів інколи як нещасних утікачів, та врешті-решт як державців. А що вже казати про далекі провінції заходу й півдня! Там люди бачили оту битву під Арком, немовби вона ще раз відбулася перед їхніми очима, немовби то було грізне веління самого неба. Завзяті протестанти в фортеці Ла-Рошель, над океаном, співали: «О господи, яви свій вид», — той самий псалом, що з ним їхній король домігся перемоги. А весь південь країни, навскоси вниз від Бордо, в невтримному захваті наперед тішився подіями, які ще тільки мріли в далекому майбутньому: підкоренням столиці, покаранням можновладних зрадників, велеславним об'єднанням королівства зусиллями їхнього Анрі[2] чи то Генріха Четвертого, що народився серед них, звідси виступив у похід, в тепер піднісся так високо! Чи справді його земляки забігали думкою далі за всіх? Великою найлегше назвати людину, якої ви й у вічі не бачили. А його земляки з півдня не раз здибувалися з ним і добре знали, що він середній на зріст, ходить у повстяному капелюсі й у витертому камзолі й ніколи не має грошей. Вони пригадували його лагідні очі; про що, власне, свідчила та лагідність — про життєрадісну вдачу чи про пережиті скорботи? Та хай там як, а розум у нього меткий, і він уміє розмовляти з простими людьми — а надто з жінками. З них чимало — ніхто не відає, скільки, — могли б виказати його таємниці. Але, звичайно такі пащекухи, вони враз замовкають, як дійде до цього. Одне слово, тут його добре знають у обличчя, тільки не були при ньому там, у його останньому ділі, на півночі, де стояв туман, де наші співали псалом, коли вдарили на величезне військо і розбили його. То була велика, дуже велика праця, і, поки вона робилася, земля й небо затамували дух. А тепер і в дуже далеких краях довідалися, чим вона скінчилась. Про самого короля туди ще не дійшли ніякі звістки. Здалеку така новенька слава здається неземною й бездоганною. І той, кого вона сповила, враз постає ніби велетнем. Світ дожидав його, світові вже остогидло терпіти Філіппа Іспанського як єдиного пана і владаря — все того самого завжди понурого Філіппа. Пригноблений світ уже давно благав, щоб з'явився визволитель, — і ось він тут! Його перемога — невелика битва, аж ніяк не різкий злам у становищі; і все ж вона важливіша, ніж недавній розгром Армади. Бо тут хтось тільки своєю власною силою трусонув трон володаря світу. Хай не дуже трусонув, але струс той усе ж відчули й за кордонами, і за горами, і за морем. Адже в одному славнозвісному заморському місті процесія, кажуть, носила по вулицях його портрет. Тільки чи то справді був його портрет? Десь у крамничці старих речей розшукали потемнілу картину, відмили… «Король Франції!» — загукав люд, і зразу зібралась процесія, навіть священики пристали до неї. Поголоска знає все на світі й летить, мов на крилах.  

Дійсність


 

Сам він не святкував своєї перемоги. Бо одне успішно завершене діло зразу тягне за собою інше; і хто досяг успіху не хитрістю, а чесно виборов його, той, власне, й не відчуває якоїсь там перемоги, а сп'яніння — й поготів. Король думав тільки про те, щоб захопити зненацька свою столицю Париж, поки туди ще не дістався герцог де Майєнн з розбитим військом Ліги. Король був швидший; до того ж у Парижі повірили чуткам, ніби їхній Майєнн розбив його і він утікає скільки духу, і це дало йому ще більшу перевагу. Та, поки він прибув, Париж устиг отямитись і приготувався до оборони — щоправда, не вельми розумно. Бо парижани, замість обороняти міцні мури та вали довкола центру міста, вирішили утримувати й передмістя. А це було якраз до речі королю, що сподівався зім'яти їх там, а потім на плечах утікачів удертися в міські брами. Зовнішні укріплення він узяв легко, одначе брами перед ним устигли зачинити. Скінчилося тим, що його військо — всі оті швейцарці, німецькі ландскнехти, чотири роти всяких шукачів пригод, чотири тисячі англійців, шістнадцять французьких полків — кинулося плюндрувати, різати й грабувати. Більше не досягнуто нічого. Правда, короля зустрічали вигуками «слава!» — але серед грабунку та різанини. Хоч він і наказав бити з гармат понад мури, проте вже бачив, що своєї столиці не здобуде й цього разу. І він подався спочивати до палацу, названого його родовим ім'ям: Малого Бурбонського. Анрі довелося ввійти туди, як чужому, і навіть путньої постелі він там не знайшов — тільки свіжу солому. На сон йому лишилося всього три години, та й з тих частину зайняли думки та всякі зіставлення. «У Парижі стоїть Луврський палац, до я пробув у неволі кілька років і чимало за ті роки навчився: на мені й досі їхня познака. Невже я ніколи не побачу цього міста як вільна людина й король? Колись, у Варфоломіївську ніч, у палаці полягли майже всі мої друзі, а в місті — більшість моїх одновірців. Через вісімнадцять років за вас відплачено! Сьогодні на одному тільки перехресті мої вояки вклали вісімсот ворогів, вигукуючи: «Святий Варфоломій!» Яке страхіття, що все вертається і ніщо, ну таки ніщо не може назавжди зникнути з цього світу! Я волів би забуття й прощення, я волів би людяність. Бо чия правда в наших чварах? Що я знаю? Певно тільки одне: що ми вбиваємо і в міських мурах, і поза ними. Якби ж мені пощастило прорватися до брами, поки її не зачинили! Вони б побачили милостивого переможця й справжнього короля. Королівство мало б столицю, люди — мету, що запалювала б доброту в їхніх очах. А так — тільки трохи вгамовано помсту, та, як завжди, розлито кров, та ще — воєнний талан». Анрі, що за свої тридцять шість років звідав удосталь страхів і терпеливої праці, але й радощів зазнав без ліку завдяки веселій натурі, лежить тепер на свіжій соломі, біля ніжок великого обіднього столу. Він іще раз схоплюється; наказ короля — не займати церков. «Та й людей!» — гукає він навздогін капітанові. А потім таки засинає, бо навчився володіти собою — як у невдачах та прикрощах, так і в дні, коли доля напрочуд зичлива. Сон — його щирий друг, він з'являється на перший поклик і здебільшого приносить саме те, чого потребує Анрі: не страхи, а добрі провістя. Тієї ночі Анрі приснилося, що до нього пливуть кораблі. Спочатку вони тільки мріли в імлі на обрії, потім виросли й заполонили осяяне сонцем море; могутні й пишні велетні, вони наближались, вони шукали його. Серце в нього забилось, він уві сні здогадався, що це за гості. Про щось таке справді говорили незабаром після тієї виграної битви. Але він тоді не дослухався, бо мав негайні, невідкладні справи й клопоти. Хіба до казок йому тоді було! А коли він прокинувся після тригодинного сну, від того видива — кораблів — у пам'яті не лишилося й сліду. Настав день усіх святих; котрі з королівського війська були католики, ті порозходилися по церквах передмість. А обложеним було не до свята, вони оплакували своїх убитих і трусилися зі страху за себе. Але надвечір вони вже були врятовані: підійшло військо Ліги, і король не зміг перешкодити йому ввійти до міста з другого боку, — нагоду прогавлено. Він дозволив, щоб його вояки ще захопили одне абатство й вимордували три сотні парижан. То було прощання — не скажеш, що гарне, це він сам розумів краще, ніж будь-хто. Він і покарав себе: щоб глянути на місто, піднявся на дзвіницю, взявши за провідника якогось ченця. А нагорі, в тісноті, наодинці з тим ченцем, йому стислося серце: він згадав свого попередника, Генріха Третього. Адже його вбив чернець. І на нього самого, на Генріха Четвертого, не раз уже з рукава сутани блискав ніж. Анрі метнувся за спину свого супутника й міцно вхопив його за обидві руки. Чернець, хоч був високий і дужий, не ворухнувся. Анрі недовго дивився згори на свою столицю; спускаючися з вежі, він пропустив підозрілого ченця вперед, а сам ішов на кілька сходинок позаду. Внизу він зустрів свого маршала Бірона. — Величносте, — сказав Бірон, — ваш чернець вибіг як опечений і втік. Саме в ту мить залунав радісний крик парижан: прибув їхній полководець Майєнн власною особою, і вони зустрічали на вулицях його військо. Наступного дня король вишикував свої сили в бойові лави й лишив ворогові три години на те, щоб вийти з мурів. Марно; Майєнн не наважився. Тоді король відступив від міста. Дорогою він брав фортеці, але декотрі з його полків розбіглися, бо він заборгував їм платню. З рештою король подався до свого міста Тура, щоб там прийняти послів Венеції. Поголоска справджувалася: стара республіка послала до нього з такої далечі свої кораблі. Посольство зійшло на берег і, поки король підкоряв менші міста, неквапно посувалося через королівство на північ, щоб віддати йому шану.  

Казка


 

Йому день у день доповідали про наближення послів; він хвилювався й тому жартував: «От лихо, дощ іде! У тих східних мудреців ладан намокне!» Але насправді боявся, що їх візьме в полон і перехопить у нього Ліга, перше ніж вони прибудуть на місце з усіма великими почестями та гучною хвалою, якою хочуть ушанувати його. Коли їм лишалося ще кілька днів шляху до Луари, він послав назустріч чималий загін війська — нібито для почесного супроводу, але насправді з серйознішою метою. А тоді вже став дожидати їх у своєму турському замку — і чекав довгенько. Дорогою один з похилих віком венеціанських вельмож занедужав. — Ця республіка таки справді дуже стара, — сказав Анрі своєму дипломатові Філіппу дю Плессі-Морнею. — Найстаріша в Європі, величносте. Вона була одною з наймогутнінінх, а тепер вона найдосвідченіша. Хто каже «досвід», той звичайно не розуміє, що насправді це означає «занепад». Але ті, що їдуть до нас, свідомі цього. Тож оцініть те, що діється! Наймудріший у світі уряд, який уже дбає тільки про те, щоб з гідністю нести свою старечу неміч і якнайдалі відсовувати смерть, який тримає при всіх дворах якнайметкіших спостерігачів і весь час читає їхні повідомлення, — цей уряд раптом стрепенувся й починає діяти! Венеція кидає виклик всесвітній державі, вона вшановує вас після вашої перемоги над володаркою світу! Яка ж велика ваша перемога! — Я вже й сам чимало думаю про свою перемогу. Перемога, пане де Морней, — почав Анрі, затнувся й знову пройшовся туди й сюди по викладеній кам'яними плитами великій залі Турського замку. Товариш його молодих літ проводжав його очима: як уже багато разів, Морнеєві спало на думку, що він вдало вибрав собі владаря. Бо за свою перемогу той віддає хвалу тільки богові! Подумавши так, суворий протестант скинув капелюха. І так він стояв, сорокарічний чоловік у темному вбранні з простим білим комірцем — за звичаєм його одновірців. Нижня частіша обличчя — як у Сократа, чоло високе, напрочуд гладеньке, сприйнятливе для будь-якого світла. — Морней! — Анрі зупинився перед ним. — Моя перемога вже не така, як була. Ми з тобою знали інакші перемоги. — Величносте! — ясно, без хвилювання відказав посол. — Колись, як були ще тільки королем Наваррським, ви зуміли привести до тями кілька озлоблених міст, що не хотіли скоритися вам. Десять років зусиль та трудів і одна визначна битва; а після цього Фама так уславила вас, що ви стали спадкоємцем корони. Королю Франції, яким ви тепер стали, вже не доведеться так важко боротись, ви здобудете ще величніші перемоги, і Фама заради вас муситиме жвавіше махати крильми. — Якби ж то різниця була тільки в цьому! Морнею, після цієї моєї перемоги, що змусила венеціанців їхати сюди, я обложив Париж, але відступив, спіймавши облизня. Невже венеціанці не знають цього? — До Венеції далеко, а вони вже були в дорозі. — Могли повернутися. Адже вони люди не дурні й розуміють, що це означає, коли король мусить облягати власну столицю, та ще й безуспішно. Трохи різанини, трохи грабунку — а тоді відступили, і я тільки заглянув у місто з дзвіниці та перелякався якогось ченця. — Такий уже воєнний талан, величносте! — Це ми так кажемо. Але що таке насправді той воєнний талан? Поки я стеріг одну браму, Майєнн увійшов до міста іншою. Він переправився через річку мостом; той міст я наказав розламати, але він зостався цілий. Ось що таке насправді воєнний талан. Я маю підозру, що й тоді, коли я перемагаю, буває так само. — Людських рук діло, величносте… — Однаково, є ж полководці— Анрі урвав мову: він мав на увазі одного воєначальника, герцога Пармського[3],— про нього ходила слава, що він не покладається ні на який воєнний талан і не виправдовується недосконалістю діла людських рук.  

— Морнею! — гукнув Анрі й струснув свого порадника за плечі.— Скажіть мені! Чи можу я перемогти? Моє покликання — врятувати це королівство; та душа моя була спокійніша, коли ніхто не їхав іще сюди, щоб передчасно віддавати мені шану. — Венеція хоче, щоб ви були переможцем, величносте. Вона б не відкликала своїх послів, навіть якби ваше військо зовсім розвалилось. Анрі сказав: — Отже, я дізнаюся, що слава — це непорозуміння. Я її заслужив, але дісталась вона мені не за мої заслуги. Мить — і вираз його обличчя змінився; він крутнувся на підборах і з бучною веселістю привітав гурт людей, що саме входили до нього. То були найкращі з його дворян — і всі одягнені в нове й гарне. — Молодця, де ла Ну! — гукнув Анрі.— Рука залізна, а річку перепливли! Молодця, Роні! На вас самоцвіти з найкращих домів, хоча й не з вашого власного! А скільки ж то грошиків знайшли ви в паризьких передмістях і прихопили з собою? Чи не зробити мені вас своїм міністром фінансів замість товстуна д'О? Він оглядівся круг себе — як на нього, вони сміялись надто мляво. — Нікого я так не боюсь, як понурих людей. Я не довіряю їм. Та вони мовчали. Анрі подивився на одного, на другого, на третього — і врешті здогадався, в чому річ. І тоді йому кивнув його давній друг д'Обіньє, його супутник і в полоні, і в боях, завжди сміливий, завжди праведний — як у віршах, так і в ділах. Отож цей друг кивнув йому й сказав: — Величносте! Справді так… Примчав гонець, мокрий як хлюща, само коли ми чепурилися, щоб їх зустріти. Анрі похолов з ляку. Він зачекав, поки ляк минеться, а коли відчув, що вже знову цілком володіє своїм голосом, бадьоро відповів давньому другові: — Що ж ти хочеш, Агріппо, такий воєнний талан. Посли повернули назад. Та вони ще перемінять свою думку, бо я незабаром виграю нову битву. За дверима щось гучно загупало. Вони широко розчинились, і ввійшло двоє вартових, а посередині — мокрісінький гонець. Він так засапався, що не міг вимовити й слова. Його посадили на стілець і дали йому напитись.  



— Це не той, — зауважив Агріппа д'Обіньє. Нарешті гонець заговорив: — За півгодини посли будуть тут. Анрі, почувши те, вхопився за серце. — Тепер я примушу їх чекати до завтра. І швидко вийшов. А за ніч сталося чудо: листопад обернувся в травень. Із півдня повіяв теплий вітер, розігнав усі хмари, і небо розпростерлось, ясне й безкрає, над парком Турського замку, над широкою річкою, що звільна несла свої води між ланами в самому осередді королівства. Високі берези стояли майже безлисті; з замку дивились, як причалюють барки, що перевозили послів. Їх розмістили в заміських будинках за річкою. Під вікнами першого поверху, що сягали аж до підлоги, чекав весь двір: пани й дами були вбрані так пишно, як тільки мали змогу чи вважали за пристойне. Роклор був найвишуканіший. Агріппа мав найпишніші пера, Фронтенак змагався з Роні. А в того на капелюсі й на комірі було більше коштовностей, ніж на сукнях у дам. Проте його обличчя, молоде й гладеньке, було розумно-поважне, як завжди. Вийшла сестра короля — і затьмарила красою всіх дам. Її зграбна білява голівка спочивала у високому комірі з мережив та діамантів, крізь по-двірському церемонний вираз обличчя все ж просвічувала внутрішня дитинність, яка не вмирає ніколи. Катрін переступала поріг, коли її протканий золотом шарф за щось зачепився. Чи, може, вона спіткнулась кульгавою ногою? Весь двір вишикувався па шляху принцеси. І в ту мить вона побачила, як дверима навпроти входить її брат, король. Тихий радісний зойк — вона вже забула про себе, несподівано легко підбігла кілька кроків. — Анрі! Вони зустрілися посередині зали. Катрін де Бурбоп схилила коліно перед братом — на початку життя вони гралися разом, вони подорожували по країні в старих важких ридванах зі своєю матір'ю Жанною. «Наша люба матуся хоч була недужа й мала неспокійну вдачу, та яку силу давала їй віра, що її вона навчала нас! І врешті виявилося, що вона мала рацію, — хоча спершу їй довелось померти від отрути лихої старої королеви, та й нам припало багато страхів і труднощів. І все ж ми тепер — король і сестра короля, і стоїмо у великій залі, в самому осередді королівства, і збираємось прийняти венеціанських послів». — Катрін! — крізь сльози промовив брат, підвів сестру, що стала була на коліно, і поцілував. Придворні радісно загукали. Король у білому шовку, з блакитним шарфом і в червоному плащику, повів принцесу, високо тримаючи її руку; придворні розступалися, але позаду короля з сестрою зступалися знову. Обоє зупинилися під найвищим вікном, всі тислися навколо них, і наперед пропихалися не тільки найдостойніші. Сестра шепнула на вухо братові: — Я не люблю твого канцлера Вільруа[4]. А ще дужче — твого скарбника д'О. А в тебе є й гірші. Анрі, любий брате, якби ж то всі, хто служить тобі, були нашої віри! — Я б теж цього хотів, — так само на вухо сестрі шепнув він і кивнув якраз тим двом придворним, кого вона назвала. Катрін з нехіттю повернула назад: чим далі від них, тим приязніші обличчя. Під стіною вона наткнулась на цілий гурт давніх друзів, бойових сподвижників її брата, кавалерів колишнього Наваррського двору: тоді вони здебільшого ходили в простих шкіряних колетах. — Які-бо ви чепурні, панове! Бароне Роні, коли я вчила вас танцювати, ви ще не мали діамантів! Пане де ла Ну, вашу руку! — Вона взяла гугенотову залізну руку — не живу, а залізну взяла — й сказала тільки для нього, Агріппп д'Обіньє та довготелесого дю Барта — Якби бог попустив одній-однісінькій піщинці скотитися з гори на наш шлях не так, як вона скотилась, ми б не були тут. Ви ж це, певне, знаєте? Вони кивнули головами. На спохмурнілому обличчі довготелесого дю Барта вже можна було прочитати якісь духовні вірші, що їх він збирався виголосити, але враз надворі засурмили сурми. Посли йдуть! Приберімо гідної постави, хай вони побачать могутній двір! Більшість облич умить засяяла — урочистість, пом'якшена цікавістю; всі виструнчились, і принцеса Бурбонська теж. Вона шукала очима дам, але при цьому мандрівному дворі, чи то похідному таборі, їх було небагато. Швидко наважившись, вона взяла за руку Шарлотту Арбалест, дружину протестанта Морнея, і вийшла з нею наперед. І раптом усе затрималося. Посли там, унизу, мабуть, ще не вишикували свою процесію як треба. А сурмачі засурмили надто рано. Дорога від берега була досить крута, — може, занадто крута для стареньких панів венеціанців? Король, видно, чогось розвеселився, принаймні навколо нього сміялись. Принцеса, його сестра, підвела свою супутницю до іншого вікна і прикро збентежилася, бо поруч брата-короля стояв їхній кузен Суассон, якого вона кохала. «Хоч би я не йшла попідруч із цією бездоганною протестанткою!» — подумала Катрін, наче сама була іншої віри. Справді, вона розгубилась, як губилася щоразу все своє недовге життя, несподівано побачивши коханого. Серце її закалатало, вона часто задихала, а щоб приховати своє хвилювання, напустила на себе гордовитий вигляд, одначе насилу розуміла сама, що каже своїй сусідці.  

— Серце колотиться, — казала вона. — Пані де Морней, адже й з вами таке бувало? Ще в Наваррі, коли ви мали клопіт із консисторією через свої перегарні кучері? Шарлотта Арбалест мала на голові чепчик, що закривав лоба мало не до очей; ті волого-блискучі очі не відали ніяковості. Доброчесна дружина протестанта Морнея спокійно підтвердила: — Мені закидали нескромність, бо я носила штучні буклі. Пастор не допустив мене до причастя, і не тільки мене, а й пана де Морнея. І справді, від тодішніх хвилювань у мене й досі серце дуже вразливе, хоч минуло вже так багато років. — Отакою несправедливою буває до нас наша церква, — поквапилась відзначити принцеса. — Адже ви за нашу віру пішли у вигнання, жили в убозтві, врятувавшись під Варфоломіївської ночі. Ми всі, що чекаємо тут послів, теж були колись або в'язнями, або вигнанцями в ім'я віри: і ви самі, і пан де Морней, і король, мій брат, та й я теж. — Та й ви теж, — повторила Шарлотта. Її ясний погляд лився просто в очі Катрін, що аж тремтіла від збентеження. «Слова тут не поможуть, — зрозуміла вона. — Ця жінка бачить мене наскрізь». — Але ви, наперекір пасторам, ще довго носили свої рудуваті буклі,— вперто провадила бідолашна Катрін. — І слушно робили, я вам кажу. Як це так? Спочатку переслідування, вигнання, а коли ви нарешті повернулись на батьківщину — вашої жертви не приймають, і тільки через якісь там буклі. — Ні, мені не слід було так поводитись, — визнала дружина протестанта. — То була нескромність. — Цими словами вона хоч і виказала свою слабкість, але водночас нагадала принцесі про неї саму та про її ще тяжчу провину. І зробила те цілком недвозначно. — Моя нескромність була не просто дрібничкою: вона була умисна й опиралась усім осторогам. Та в молитві на мене зійшла благодать, і я нарешті відкинула неправедне. Відтоді я скромно ношу чепчик.  



— І страждаєте від серцебиття, — докінчила Катрін. Гнівним поглядом окинула вона обличчя співрозмовниці, бліде, пісне й видовжене — таке воно було тепер. «А колись, як вона була гарненька, ми вдвох ходили на бали, — подумала вона, і гнів її вщух. Прийшло співчуття, а тоді й каяття. — А я й досі така, як була тоді, гріх мій зі мною. Я знаю себе, я дістала науку, але не виправилася, і прощення мені не буде, — з жалем думала вона. — Господи, поможи й мені сьогодні ж увечері надягти чепчик і вже не скидати!» — подумки ревно молилась вона, хоч і не дуже сподівалася, що бог її почує. Перед ними зупинився граф Суассон і сказав: — Шановні дами, його величність просить вас до себе. Обидві однаково спокійно, покірно схилили голови. Він узяв їх за кінчики пальців і, піднявши їхні руки, повів до короля. Кузинину руку він спробував нишком потиснути. Катрін не відповіла па потиск і йшла відвернувшись. Суассон чемно передав її братові-королю. Між тополями щось блиснуло, наче метал. Спочатку всі подумали, що то зброя або ж бойові обладунки. Ні, сказали жінки: ми ж таки знаємо, як блищать самоцвіти! Або принаймні то парчеві убори. Та насправді там було і те, й друге, й третє — і ще багато чого: всі зчудовано побачили срібний корабель, що неначе плив до них у повітрі попереду всієї процесії, що нарешті показалася теж. Той срібний корабель був такий великий, що на палубу його могли б зійти й люди; і справді: чиїсь руки напинають вітрило, але то дитячі руки. Корабельний екіпаж — хлопчики, що вдають із себе моряків і співають моряцької пісні. Вторує їм тихий бренькіт, що лине хтозна-звідки, — і взагалі, яка сила рухає цей чарівний корабель? За двадцять кроків перед фасадом замку той корабель спинився — чи, власне, його поставлено на землю, — і з-під розкішних тканин, що звисали з його носа, повискакували карлики: це вони й несли його. Горбаті карлики, всі в червоному; вони, мов бісенята, кинулися врозтіч, розвеселивши двір. Тим часом наблизились якісь ноші. Що таке? Це ж трон! Щойно цю споруду несли над самою землею, та ось вона підноситься вгору, — тільки найдосконаліші механізми могли так нечутно підняти її в повітря, — і обертається на трон. А повітря блакитне, воно вільно обвіває біляву голівку жінки, що сидить на тому троні. На білявій голівці висока зачіска, в ній міняться великі перлини. Самий трон — пурпуровий, жінка — велична постать у злототканих шатах, таких любить малювати Паоло Веронезе[5]. Хто ж це? На очах у неї маска з чорного оксамиту… хто ж це? Двір завмер. Король скинув капелюха, а за ним і всі. Поряд високого трону йдуть, чи то гупають, якісь грізні постаті: чорні панцери, похмуро-строкаті вбрання, непокриті голови, якісь дикі чуприни, руді або чорні. Але їх розпізнають по страхітних щелепах: то склавони, підкорені піддані Венеції. Склавонів змінюють рибалки, справжні сини морської столиці, без ніяких оздоб, у полатаній одежі, з обшмульганими веслами в руках, — такі, наче їх узято прямо з-під мосту на котромусь каналі. Ці співали — дуже чистими голосами, дуже просто, без таємничості, хоч їхня мова зрозуміла не всім. Виходило урочисто — і водночас весело. Придворним уявилося, наче вони в церкві,— хоч ніхто не бачив тієї церкви, що іскрилася ген у далині, над морем. Співаки змовкли, урвавши пісню на щонайсолодшій ноті, бо дама па троні простягла руку. То була незвичайно прекрасна рука — повна, з тонкими, ледь відігнутими вгору пальцями, без ніяких прикрас, рожева, як пелюстки троянди; вона кивала велично, але й знадливо, ніби давала знак коханцеві, що його ласкаво допускає до себе така вельможна дама. «Посол іде!» — зрозумів двір, і король Франції сам вийшов на терасу перед входом привітати його. Водночас рибалки відступили від трону й поставали на коліна. Так само відійшли і повклякали й войовничі склавони. Повклякали й діти на кораблі, і червоні карлики позаду, за кущами. Поруч трону звільнився прохід, і в нього ступив худорлявий чоловік у чорній мантії й береті: вчений, вирішив двір. Чому вчений? Республіка поставила на чолі посольства вченого? Інші два посли, сивобороді воєначальники, йдуть позад нього. Агріппа д'Обіньє і дю Барта, двоє гуманістів, що мали на собі безліч шрамів з давніх і недавніх боїв, квапливо радилися, поки посол дуже повільно наближався до короля. Пан Моченіго — родич дожа, вельми старий чоловік. Він брав колись участь у знаменитому морському бою при Лепанто[6], де розбито турків. А тепер викладає латину в Падуї, і по цьому його знає весь християнський світ.  

— Яка велика честь! — радів поет Агріппа. — Пан Моченіго віддає шану нашому королю; а я на радощах міг би описати віршами битву при Лепанто — так, ніби сам був там! — Опиши краще нашу наступну битву, — похмуро запропонував йому довготелесий дю Барта. «Бо сам я вже замовкну навіки», — сказав він сам до себе, до свого віщого серця. Король уже надів капелюха з плюмажем і загнутими вгору крисами, з-під яких дивилися не затінені ними очі, широко розплющені, щоб усе бачити. Але він зворушений; може, й сльози в нього блищать. Мабуть, через це він і розплющив очі так широко, й не кліпає повіками, і не ворухнеться. Посол, вітаючи його, схилив голову на груди. Потім підвів її, відхилив назад — і аж тоді всі побачили, що одне око в нього закрите повікою й перетяте червоним шрамом. Він заговорив, і його латинська мова була якось дивно милозвучна — плавна й водночас тверда. «Наче мармур», — подумали придворні. І що це за обличчя, тепер уже роздивилися: кощаве, вугласте, гострий ніс, рот з опущеними кутиками — все як на погрудді Данте, мудреця давнини. Двір розумів не кожне слово, бо знайома мова виходила з чужинських уст. По обличчю посла всі відчували, що їхнього короля оцінено дуже високо: його прирівняно до римських полководців і визнано гідним такого порівняння. Анрі, лише він один, розуміє кожне слово, і не тільки в прямому його значенні, а й багато глибше. «Складається присуд твоєму ділу. Хто ти? Про це ти довідаєшся з цієї промови — чи принаймні тобі здаватиметься, ніби ти здогадуєшся, поки вона звучить. Одноокий мудрець начебто порівнює тебе з першим завойовником цього королівства римлянином Цезарем, твоїм попередником. Але насправді він остерігає тебе, щоб ти не лишався таким, як досі: півником-забіякою, відчайдушним кіннотником, великим у дрібному, але не випробуваним іще на високих діяннях. Я знаю, кого він ставить вище за мене: свого співвітчизника Фарнезе, герцога Пармського, найуславленішого стратега наших часів. А я не такий, я тільки півник-забіяка, не досвідчений у справжньому мистецтві». Від цього йому стало аж душно, і він ще ширше розплющив очі. А гість, що так несподівано сказав йому правду в вічі, тепер — аж тепер! — по-справжньому поважно придивився до його обличчя, побачив, що воно худорляве, худорлявіше, ніж у будь-кого тут, і саме ота змарнілість розкрила гостеві весь запал і самозречення цього чоловіка, — таких посол не сподівався тут спіткати. Він урвав свою промову і склав руки. А коли заговорив знову, голос його звучав глухіше, вже не так плавно й твердо, та й сказав він усього кілька слів, і головне з них було — «любов». «І хоч би я знав усі мистецтва й здобув усі перемоги, та любові не мав…» Це вже Євангеліє замість Цезаря; таке не було передбачене, воно здивувало всіх, а найдужче — самого промовця, що зразу й замовк. Тоді й Анрі зробив щось несподіване. Він не подав послові руку, як було умовлено, — щоб посол піднявся на терасу: ні, він сам сплигнув униз, обняв старого, пригорнув до себе й поцілував у обидві щоки. Двір, побачивши те, вдоволено загукав. І діти на срібному кораблі побачили, і жінка в золотих шатах на троні,— а що вона була дочка одного з рибалок у полатаній одежі, то забула всю свою велич і почала плескати в долоні. Заплескали й войовничі склавони, і рибалки, і обидва сивобороді воєначальники. Анрі глянув навколо і весело засміявся, хоча в ту ж мить поза спиною в нього пробіг досі не знаний дрож. Не такий, як тоді, коли позад тебе вбивця, — ні, тепер це був наче повів крил. «Тебе торкнулася слава — уперше, коли тобі вже під сорок. Велика, всесвітня слава. На вигляд вона немов казка зі східних країв, вона пройняла тебе дрожем і зараз відлетить». — Пане посол, коли церемонія скінчиться, поговорімо наодинці. — Про що, ваша величносте? — Про герцога Пармського.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка