Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка16/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   48

Гарячка


 

День почався спасенно. Король вистояв службу божу в церкві позаду Лувру — тій, де був найгучніший у всьому Парижі дзвін. Якось він калатав страшенно гучно — того дня, коли адмірала Коліньї… та про це помовчім. Король саме ревно молився, і враз хтось шепнув йому, що помер кардинал Пеллеве[53]. Той кардинал був головою Генеральних штатів і прихильником Іспанії. Відколи король здобув владу, кардинал запав у шаленство й кричав; «Схопіть його! Схопіть його!» — а нарешті ось помер. Перше ніж вийти з церкви, король наказав, щоб за кардинала молились. Він хотів був додати: «І за душу пана ад…» Але навіть у думці не договорив до кінця. На недовгому шляху назад до палацу дехто з придворних наважився дорікнути йому за м'якість і поступливість. Ворогам треба мстити; цього всі чекають, інакше не можна. Того, хто не мститься, високо не цінують. Король тільки прогнав сто сорок чоловік — кого з королівства, а кого зі столиці. Але не страчено нікого; хто ж це поважатиме і кого це настрашить? Пан де Тюрени, впливовий протестант, можливий спадкоємець герцогства Буйонського, прикордонного краю на сході,— цей Тюренн гостро остерігав Анрі перед зрадниками, та й недарма, бо згодом і сам мав зрадити, як і ще дехто. Анрі відповів йому і водночас своїм католикам: — Якби ви і всі ті, хто говорить, як ви, щодня проказували свій отченаш щиро, ви б так не говорили. Я визнаю, що всі мої перемоги дарував мені бог; я не гідний їх, але він мені пробачає, тож і я повинен забувати хиби мого народу й бути ще ласкавішим та милосерднішим до нього, ніж досі. День почався спасенно. Крім того, це була неділя й перший сонячний день тії весни. Всяка робота спинилась, працюють хіба що в арсеналі. Анрі звелів повідомити свою кузину де Монпансьє, що відвідає її. Була восьма година, о десятій він мав приїхати. Нe можна сказати, що цей його намір був такий уже до кінця спасенний. Він часом не без зловтіхи думав про фурію Ліги: вона, мабуть, теж кричала, що його треба схопити. Але кричала вже тільки у своїх покоях, не з вікон. Тих студентів, що боготворили її, вона вже не могла підбурювати з балкона на вбивство короля. І не сміла спокушати якогось плюгавого брудного ченчика своєю величною вродою, щоб він пішов до короля і всадив йому в груди ніж. Анрі аж ніяк не забував, що саме таке вона заподіяла його попередникові. Він передбачав, що цих відвідин не схвалюватимуть, і тому ті придворні, котрі мали його супроводити, дізналися про це аж наостанці. Його й самого цей намір трохи бентежив: не хотілось би, щоб король Генріх Третій, його попередник, у ці хвилини дививсь на нього звідти, де він тепер. Але, з другого боку, цей візит до фурії здавався йому милосердним і розумним. Рід Гізів тепер уже ніколи не зійде на трон; чом же не пощадити їх, не помиритися з ними, як з усіма своїми підданими? І все ж найдужче, найнездоланніше тягла його туди зловтіха. Це ж, певне, прекумедне видовище — колишня фурія, вже безсила, та, мабуть, і перелякана; ще б пак ні, хоча він першого ж вечора звелів переказати їй, щоб вона не боялася. Прекумедне видовище! Ось що вирішило все — і саме того дня. Він хотів трохи розважитися в неділю, а до того ж ця розвага мала бути спасенна. Тим часом герцогиня, хоч Анрі про те й гадки не мав, зовсім збулася розуму. Ні, не явно, не в очах усіх людей чи принаймні тих небагатьох, котрі ще лишалися при ній. Коли хтось відвідував її, то бачив горду, як завжди, даму; тільки ж мало хто хотів її відвідувати, накликаючи на себе підозру: так було вже незадовго до вступу короля, а тепер то й поготів. Її покої збезлюдніли, ненависниці нового короля всі зреклись, аби їх не застали в неї, коли по неї прийде його варта. А цього слід було сподіватись — раніше чи пізніше. Один хапає свою жертву зразу, інший розтягує насолоду від помсти. Треба мати дуже тверде становище при новій владі, щоб наважитись на взаємини з відринутою. Коли герцогині де Монпансьє сказали, що о десятій приїде король, було пів на дев'яту. Дивна вість довго мандрувала з уст до уст, поки хтось передав її. Пані де Монпансьє не довго думавши послала по пані де Немур. Вона шукала підтримки, яка здавалась їй надійною. Становище пані де Немур було досить міцне — вона була одна з перших серед дам, якими король більш-менш пишався. «Королик», як свого часу називала стара Катерина Медічі свого маленького бранця. Відтоді цей королик уже так виріс, що збирає круг себе цілий двір вельможних дам. «Він їх дуже потребує,— думала його супротивниця. — Він же не має королеви, а коханка сміється з нього і зраджує його. Проти пані де Немур цей недоросток не дозволить собі нічого. Вона приїде й захистить мене. Та, власне, він нічого не посміє мені заподіяти». Це була її остання ясна думка. В своїй туалетній вона раптом гукнула, щоб покликали Амбруаза Паре — лікаря, що давно помер. Він колись кидав їй кров, коли вона знепритомніла на цілих три години від своєї шаленої ненависті, що була якоюсь двозначною і якраз через це жахала її саму. «Король Наварри», — так вона називала його, щоб не казати «Франції», тоді як її збентежене серце промовляло: «Анрі», — звелів розірвати кіньми настоятеля того монастиря, звідки був її ченчик; він помстився за свого попередника, короля Анрі Валуа. «Він уже тут?» — спитала тоді герцогиня хірурга, що відволодав її; вона ще не повернулась цілком до тями, але обличчя й голос у неї були такі, що старий відсахнувся. Отак і тепер її камеристки розбіглись по кутках, коли вона схопилась і почала кликати давно померлого. Пані де Монпапсьє до певної міри могла сама стримувати або попускати своє божевілля. Звичайно вона не виявляла нічого ні перед лікарем, ні перед своїми прислужницями. Вона була самотня, покинута всіма; герцог, що служив у короля, умисне цурався її; а літа її самі собою були критичні. Їй бракувало тільки чоловіка, що допоміг би їй бути такою, як вона хотіла: буйною божевільною; і от сьогодні він з'явився. Вона бігала по кімнаті, розметавши чорні, з сивими пасмами, коси, а руками стискала непогамовні груди. Вона була жінка висока, дебела й тілиста. Ось вона кинулась в один куток, і зразу покоївка, що забилась туди, безвладно впала додолу. І всі ці жалюгідні створіння, тремтячи й цокотячи зубами, позирали з-під меблів на ту пекельну бурю. «Це про?кляті душі! — подумав би кожен. — Отак вони стогнуть. Це їхні зойки». Нещасна кликала померлих, бо через своє божевілля й сама була вже почасти на тому світі: свого ченчика, його настоятеля — обох вона в своїй несамовитій уяві навіки припинала до кілків, а потім уявляла, як коні роздирають їх і розтягують у різні боки. А ті роздерті тіла вона в нестямній радості називала ім'ям Анрі, і зразу в неї виривалися зойки ще жахливішої муки. Її власна плоть відчувала те, що вона накликала на інших, і вона без ніякого милосердя переживала свою власну страту, як ото буває де з ким уві сні. А ця жінка бачила сни наяву. Коли все минуло, вона отямилась на стільці, знесилена, і, трусячись від холоду, зажадала, щоб її добили кинджалом. «Хай хтось це зробить!» — невідчепно домагалась вона. Камеристки піднесли їй нюхальну сіль, і тоді вона згадала, що це був сон — такий, як уже часто навідував її. Коли вже почне снитися власна страта, цей сон повертається знов і знов. Про те, що було ще в тому сні і що лежало в його основі, вона розважливо забувала. Вона захотіла, щоб її причесали, та швидше, — одну занадто повільну служницю аж ударила. Паж, що вже чекав біля дверей, кинувся тікати, але герцогиня помітила його й таким чином дізналася, що пані де Немур приїхала. — Годі,— сказала вона. — Рум'янити не треба. Я не хочу молодитися. Нехай зразу будуть видні її літа: це найповніший захист, і не тільки від в'язниці, а, можливо, і від нових помилок. Ідучи вниз, до парадних покоїв, вона, крім того, зрозуміла, що треба звіритися з усім герцогині де Немур, тоді вона почуватиме себе підготовленою. І справді, вона насамперед розповіла гості сон про свою страту: якраз сьогодні він знову мучив її. Пані де Немур дуже зацікавилася, особливо тому, що віднедавна помічала: пані де Монпапсьє дуже змарніла. Вона стала допитуватись про загадкові подробиці сну, поцікавилась, чи з'являвся в ньому й король Анрі. Герцогиня вперто заперечувала, але приятелька, що дивилась їй в очі, не вірила жодному слову.  

— У вашому сні він гине разом з вами. Розкажіть йому про це, неодмінно. Він вірить у призвістки й заради себе самого бажатиме, щоб ви жили дуже довго. — Хоч говорила вона так, та думала інакше: «Страхіття! Ця жінка ще й досі думає про душогубство, хоч сама тяжко боїться, щоб її не вбили. Треба остерегти короля». В ту мить вибило десяту, і з передпокою ще через дві кімнати почулись голоси — то прибув король із почтом. Він лишив усіх у передпокої, а сам увійшов і швидко рушив до двох дам повз високі вікна, крізь які щедро лилося сонячне проміння. Поперед нього, тільки догори ногами, рухалось його відображення в дзеркалі паркету. В кіпці того шляху його зустріли погляди двох жінок, і він узявся однією рукою в бік, а другою збив назад капелюха, щоб краще розглядіти обох. Рукави у нього, як і штани, вгорі були зібрані пишними буфами, і вся постать від того здавалася ще стрункішою. Опуклі груди, легка гра м'язів під час руху — міцний, схожий на підлітка чоловік, і ввійшов він паче до себе додому, привітався з любою родичкою, ніби повернувся з недовгої дороги. Перше ніж дами встигли підвестися, він уже сів коло них, почав розпитувати й сміятись. У кутиках його очей світилась іронія; вона найвиразніше виказувала його літа, бо була приправлена смутком. Чи дами дуже здивовані, що бачать його в Парижі, безтурботно спитав він обох, а потім — чи їх не пограбовано. Ні? А втім, і їхній бакалійник мав би їм сказати, що в нього ніхто й крихти не взяв, не заплативши, — навіть послідуща потолоч, що увійшла до міста з військом. — Що ви на це скажете, люба кузино? Мадам де Монпансьє відповіла: — Величносте! Ви справді великий король — милосердний, великодушний і шляхетний. «І оцей страчує мене в моїх снах!» — подумала вона розчаровано й дала собі слово більше не снити. А він вирішив, що вона боїться, і трохи подражнився з нею. Певне, вона проклинає пана де Бріссака за те, що здав йому столицю? Та вона запевнила, що тільки воліла б, щоб це зробив не Бріссак, а її брат Майенн. А він весело вигукнув: — Цього мені задовго довелось би чекати! Під час розмови герцогиня помалу випростувалась: його проста поведінка збурювала в ній гордість. Може, він нічого не знає про те, що часом коять жінки уві сні? Він тямить тільки державні справи, і який же він мізерний супроти тої пристрасті, що вона марнувала на нього! Аж шкода. Чи, може, він усе-таки хоче знищити її? Тоді вона не дозволить йому гратися з нею й далі. — Величносте! — холодно сказала вона. — Переможець ніколи не здійснює того, чого від пього чекають. Він скипів: — A то перед кожним будинком стояв би ешафот! — вигукнув гнівно; він і сам не думав, що може так спалахнути. Герцогиня знітилась у кріслі й заплющила очі. Анрі відступив на крок, потім ще на кілька — так би й пішов. Але пані де Немур затримала його. — Невже ви не бачите, що вона недужа й стара? — шепнула вона. І раптом ухопила його за руку: — Але ви поблідли, а рука у вас гаряча. Вам самому недобре. — Мені недобре, — повторив він. — Але я так ніколи й не міг цілком звикнути до того, що в мене є вороги не тільки на бойовищі. Пані де Немур сказала материнським тоном, немов матрона, ще захоплюється атлетом: — Хіба ж могли б ви стати великим, якби не мали ворогів! Тоді він лайнувся — своєю давньою, не зрозумілою для інших лайкою, яку вигадав сам, — і вигукнув: — Хай кожен пошукає в собі самому, там він знайде досить такого, що треба побороти. А мені хай дадуть робити моє діло, я прагну чогось більшого, ніж тільки остерігатись убивць. Не для того він сюди прийшов, щоб говорити такі речі, подумалось йому. Він приклав тремтячу руку до скроні й глянув на папі де Монпансьє; та вже оговталась, і її широко розплющені чорні очі дивляться прямо на нього. — Люба кузино, — Анрі говорить по-дружньому, як на початку. — Мені спекотно. Я б чимось закропився, коли ваша ласка. Трішечки компоту, і все. Герцогиня підводиться й іде до дверей. Він хоче її зупинити: нащо ж самій іти? Але пані де Немур каже: — Величносте, вона не повернеться, а пришле когось перепросити вас.  

Але вона повернулась у супроводі слуги, що ніс миску. В ній був компот з абрикосів; герцогиня зачерпнула його з миски й піднесла ложку до рота. Але Анрі схопив її за руку: — Тітусю, як ви могли подумати! — З переляку він назвав її так, бо вона справді була йому тіткою. — Як? — здивувалась вона. — Невже я ще не досить зробила, щоб стати підозрілою? — Ніхто вас не підозрює,— і Анрі вже ковтнув ложку компоту. Пані де Немур намагалась ніби ненароком штовхнути його, щоб компот вилився додолу. Вона вважала за можливе, що туди всипано отрути, і аж побіліла, коли король ковтнув його. А він думав: «Невже ця фурія чогось туди підсипала? Тоді вона й сама ладна була отруїтись. Ну, що сталось, те сталось. Я не в такому настрої, щоб труситись від страху». І доїв компот. Пані де Монпансьє раптом зітхнула: — Ох! Нам треба стати вашими слугами. — І в неї вирвалося здушене, безмежно болюче ридання. Анрі зітхнув з полегкістю й попрощався з обома дамами: він аж упрів, розмовляючи з ними. Любу кузину він запросив до Лувру. Коли він згодом святкуватиме урочистий в'їзд до своєї столиці, хай вона неодмінно буде присутня. А коли ж це буде, спитала пані де Немур. — Як тільки моя люба владарка подарує мені сина, — сказав він через плече, вже йдучи до дверей. Обличчя його дивно горіло. Коли він вийшов, одна з дам сказала до другої: — Дитина таки справді від нього. — А ви ж сумнівались, — зауважила друга. За обідом він майже нічого не їв, хоч звичайно мав чудовий апетит; а після обіду захотів проїхатись верхи. Взяв із собою й Бельгарда. Серед супроводу був і такий собі пан де Ліонн, загальний улюбленець, молодий, вродливий, чемний і люб'язний. Пан де Ліонн умів так чарувати людей, що вони були в захваті самі від себе, особливо жінки. Вони відчували, з яким розумінням і як делікатно намагається він не тільки сподобатись їм, а й їх зробити щасливими. Рідкісний кавалер — жодної не покривдив, такого за ним не знали. Анрі любив мати його при собі — власне, заради першого стайничого, щоб його старий Бляклий Лист щохвилини бачив, що є й більші, ніж він, улюбленці і що часи несхибних успіхів для нього скоро минуться. Бо Анрі ще трохи побоювався давнього суперника в коханні до чарівної Габрієлі, незважаючи ні на її відданість, якій він не міг сліпо довіряти, ні на її стан, який іще додавав їй жіночності. Вони їхали через містечко Булонь, кавалери ламали ще не зовсім розквітлий бузок і з коней простягали його дівчатам. Молоді селянки звабливо сміялись, але не давалися, щоб їх брали до себе на коня. Тільки одна взяла гілочку з іще не розпукнутими квітками, споважніла і сіла в сідло до пана де Ліонна. — Бляклий Листе! — гукнув Анрі.— Згадай, і з нами таке траплялось, як ми були ще молоді й не жовті на виду. — Величносте, я вже давно забув, коли те було, — запевнив Бельгард. А тим часом вони вже виїхали в поле. При дорозі стояло кілька хатин, укритих соломою; коло однієї хатини по-недільному зібрались селяни. Дві довгі лишки на трьох стовпцях — ото й стіл. Склянки вже спорожніли, зате голоси погучнішали. Товариство співало, і снів не урвався й тоді, коли пани позсідали з коней. — Агей! — гукнув перший королівський стайничий. — Прогуляйте наших коней, хлоп'ята! Застільники озирнулись, і кілька голосів відповіло без великої шаноби. — Тут ми хазяїни! — сказав один. А другий додав: — Поки ваші збирачі ще не відібрали в нас і стріху над головою. Король непомітно підсів за стіл і лайнувся своєю лайкою, яку знали в усій країні; тоді декотрі озирнулись на нього. — А ви не віддавайте! — гукнув він. — А то вони врешті й мене зоставлять без домівки. Селяни мовчали і тільки зціплювали над мисками вузлуваті кулаки. Німотою дихали навіть їхні спини й плечі. У старших з-поміж них під каптанами з бурої вовни вгадувались тіла, згорбатілі й покорчені від десятиріч мозольної одноманітної праці з завжди однаковими рухами, від тягарів, що гнули їх до землі. Ті, котрі не повернули до короля голови, поглядали то скоса на нього, то на свої власні неспокійні кулаки. У одних очі бігали туди й сюди, інші кивали головами, і це було схоже не на справжні, звичні, живі людські образи, a на якісь карикатури чи виплоди гарячкової маячні. Король підвівся й відійшов під горіхове дерево — йому стало жарко. Кілька дворян, поміж них і Бельгард, обступили його, відчуваючи якусь небезпеку. Усе врятував пан де Ліонн, коли справді така потреба існувала. Він вийшов із-за кущів з гарненькою дівчиною, тією самою, яку був посадив до себе на коня. Обоє видимо сховались у кущах, але тепер пан де Ліонн вів молоду селянку за кінчики пальців, наче придворну даму, високо піднявши її руку. Так вони, всміхаючись у добрій згоді, наближалися до столу й до наймолодшого з численних чоловіків довкола нього. Той юнак був ще зовсім не згорбатілий, стрункий, немов дворянин, хоча й важчий та повільніший у рухах — без тієї гнучкості, яку розвиває гра в м'яч та фехтування. Це виявилось тоді, коли він кинувся був на пана де Ліонна; той дуже легко вгамував його, показавши несподівано залізну силу, але від того нітрохи не втратив ані зграбності, ані чарівливості. Він скинув капелюха перед селянином, що знов гепнувся на лаву, і сказав, що має честь привести йому його дівчину, бо завжди намагається оберігати жінок від неприємних пригод на шляху. Старі люди, що сиділи поряд, схвально закивали головами. А юнакові, що й досі дивився спідлоба, пан де Ліонн запропонував побитись навкулачки і зразу почав молотити кулаками повітря — так весело, жваво, беззлобно, — очей не відведеш. Люди почали сміятись, і пан де Ліонн скористався цим успіхом, щоб обняти юнака. Той не опирався. Доброзвичайність вимагала відповісти на ті обійми, він тільки забарився з цим. Анрі мовив до свого стайничого: — Бляклий Листе, і все ж ти мені любіший. Бо це перша цілком бездоганна людина, яку я бачу. І коли я бачу її, мені стає страшно. Один із селян — уже, видно, немолодий — витяг із-під столу замлілі ноги й підійшов роздивитись короля. Сам він мав згорблені плечі — руки з вузлуватими пальцями звисали мало не до землі — і сумне обличчя шістдесятирічного діда, що ніколи не зазнав у житті справжньої радості. Король спитав селянина: — Скільки тобі років? — Пане, я спитав одного з ваших людей, скільки вам, наші літа однакові,— відповів селянин. — І не тільки це в нас однакове, — сказав король. — На нас обох життя зоставило такі самі сліди. І в тебе, і в мене на виду відбилось багато трудів і турбот.  

Селянин помовчав, примруживши очі, тоді відповів: — Це правда. Ще подумав, хотів щось сказати, але завагався. Король не квапив його. Стояв і чекав, широко розплющивши очі й звівши брови. — Величносте, ходімо зі мною, — зажадав селянин. — Недалеко, ось-о до потічка. Панові де Бельгарду, що хотів був іти за ними, король кивнув, щоб не йшов, і рушив за селянином сам. Селянин вивів його на берег; вода там була гладенька, як дзеркало. Король нахилився над нею; обличчя в нього аж горіло, йому хотілось занурити його в воду. Та воно почало пухнути; відображене в воді, розпухало на очах, хоч він розумів, що це тільки здається, бо насправді хвороба підкрадалася до нього давно. У селянина був тепер глибокий, проникливий погляд. Він сказав: — Величносте! Їдьте хутчій до вашого королівського палацу. Бо ви або помрете, або виживете, — як вам бог присудив. — Краще буде і для мене, і для тебе, щоб я вижив, — сказав Анрі й спробував усміхнутись. Та губи не корились йому; з усього, що зазнав він того дня, це було найприкріше. У ту ж мить він почув чиєсь хропіння; так хропуть із повним черевом. І це теж розсердило його. — Що це таке? Селянин пояснив: — Це той чоловік, що їсть за шістьох. Анрі не зрозумів. Уперше він побачив па обличчі в селянина радісну усмішку. — Як? — здивувався він. — Ти радієш із того, що хтось їсть за шістьох, хоча сам не маєш удосталь і для себе одного? Замість відповіді селянин показав королю на велику зелену купину; за нею здіймалось і опадало величезне черево. Селянин переступив через купину й почав термосити хропуна. — Кумцю! — гукав він. — Кумцю Ненажеро! Встань! Король хоче подивуватися з тебе. Чекати, поки сплюх підведеться, довелось довгенько. Анрі побачив грубезний тулуб, руки та ноги і обличчя наче у велетня-людожера з казки. Зразу над густими бровами починалась чуприна. В пащі й поза щоками помістився б не один фунт їжі, очі геть позапливали салом. Вся та гора м'яса аж хиталась від сонності. Король спитав: — Це правда? Ти можеш їсти за шістьох? Товстун рохкнув. — Може! — запевнив селянин. — Він прожер усе, що мав, і тепер ми гуртом годуємо його. Ось він і зараз покаже, як їсть за шістьох. Ходімо, кумцю! Покажи королю, як ти їси. Гора м'яса рушила вперед; лугова земля аж задвигтіла під нею. Селяни за довгим столом зустріли череваня вибухом радості, декотрі знов завели пісню. А коли почули, що той ладен ще раз пообідати за шістьох, умить поназносили всього, що знайшлось у них удома. За хвилину довгі дошки вже аж угиналися від шинки, сала, яєць, а порожні склянки зникли за здоровезними глеками. А потім кощаві, покорчені від тяжкої праці люди обступили гору м'яса й почали підштовхувати її до столу. Король тим часом дав знак, і його дворяни попідганяли селюків, а сам він загримів на череваня: — То це так ти обжираєш моїх селян? За шістьох їсти — це ти вмієш. Та чи й працюєш за шістьох? Черевань пробурчав, що він, звісно, працює — по своїх літах і по силі. Хіба легко стравити їжу, коли тебе примушують їсти за шістьох? Оце і є його робота. Король знову дав знак, і кілька його дворян накинулись на гору м'яса з нагаями й заходились ганяти її по колу. О, товстун міг хіба ж так бігати, коли треба! Селяни аж боки рвали зі сміху, але король щиро гнівився. Червоний і опухлий на виду, він кричав на них, що його королівства не вистачить, щоб напхати таких ні на що не здалих жерунів. — Якби в мене було багато таких, як ти, — горлав він на товстуна, коли той під ударами нагаїв пробігав повз нього, — то я б вас перевішав! Бо ви, падлюки, враз заморили б моє королівство голодом! Попри весь той гнів йому раптом стало холодно; його аж трусило, і він подумав, що це від вечірнього туману. Перше ніж сісти на коня, він іще наказав селянам, щоб самі з'їли все, що є на столі, але по їхніх обличчях побачив, що вони цього не зроблять. Вони й далі все, що спроможуться відірвати від свого рота, віддаватимуть тій ненажерливій потворі, бо то їхня гордість. І король роздратовано помчав геть. — Тобі холодно, Бляклий Листе?  

— Величносте, в нас у всіх ноги закоцюбли на вогкому лугу. Більшість кавалерів не зразу половили своїх коней, хоч король із першим стайничим були вже далеко. Останнім був пан де Ліонн. Він дочекався, поки всі поїдуть. Із-за кущів постежив за селянами; ті ще сиділи, спантеличені неймовірною вимогою короля, щоб вони поїли все самі. Пан де Ліонн підсадив у своє сідло ту саму дівчину, з якою приїхав сюди, і спочатку вів коня за повід, щоб він ішов спокійно й тихо. Діставшись до Лувру, Анрі мусив визнати, що він захворів. Зір йому застилав туман, і він знав, що плестиме маячню, коли заговорить. Він ліг у ліжко, лікарі зробили йому, що треба, і від того надмірна збудливість перейшла в байдужість до всього. Пізно ввечері до спальні ввійшов Бельгард і зразу почав розгублено, в нестямі: — Величносте! Пан де Ліонн… — Занадто бездоганна людина, — прошепотів Анрі.— Мене аж страх бере. — І недарма, величносте. Бо він, трохи від'їхавши від шляху, розпоров сільській дівчині живіт і застромив туди ноги, щоб погріти їх. — Оцього ще бракувало, — прошепотів Анрі. Щоб виразити обурення, йому в ту мить не ставало сили. Він насилу спромігся додати: — Нехай його судить мій суд і присудить четвертувати прилюдно. — Величносте! Він же дворянин, — сказав Бельгард аж занадто голосно і підняв обидві руки над головою, вжахнувшись незбагненним вироком. — А ти не дворянин? — спитав король Анрі нечутно, але з широко розплющеними очима. Бельгард опустив погляд і тихо вийшов. Трохи пізніше хворого провідала його люба сестриця, пані Катрін де Бурбон. Її розбудили, бо лікарі сказали, що стан її брата загрозливий. Коли вона побачила його обличчя, у неї ринули сльози: вона не впізнала його. Але перший камердинер пан д'Арманьяк, стоячи в ногах ліжка, показав їй на свого владаря, що ворушив губами. Сестра нахилила вухо і не стільки почула, скільки здогадалась; тоді стала навколішки й тихо заспівала разом із братом псалом. День скінчився, як і почався, спасенно.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка