Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка15/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   48

Відчуття минулого


 

— Величносте! Всі сторонні особи вже пішли, і навіть дворяни теж покинули палац. На те було багато причин, і я бачу принаймні три. По-перше, ви нікого не затримували й не просили зостатись, а якраз навпаки. По-друге, ви сьогодні дуже раділи, незвичайно раділи, і для більшості така радість незбагненна. Хіба для іспанців. Вони єдині віддають вам належне, тому її забралися геть, як справжні, непримиренні вороги вашої величності. Зате ті, хто зостався тут, уже не сміють виставляти себе вашими ворогами, тепер це було б невчасно. Від них сподіваються, що вони вмить стануть вашими щирими друзями й підданими— не просто зі страху перед карою, що було б цілком зрозуміле й згідне з людською природою. Ні, без ніякої кари, завдяки вашому незглибимому милосердю, величносте, всі поспіль зрадники, душогуби, шалені підбурювачі та оббріхувачі мають ураз притихнути й перемінити свою душу. Ви, величносте, краще за будь-кого розумієте, що жоден з них цього не бажає, хоч би навіть і міг. Оце вам друга причина, з якої ці зали спорожніли. — А третя? — спитав Анрі, бо Арманьяк замовк і взявся за щось інше. — Ти ж сказав, що причин три. — Так, є ще одна, — підтвердив дворянин повільно, викресавши вогонь і засвітивши кілька воскових свічок. — От добре, що ваші достойні міські старшини свічечок принесли. Огляньтесь-но довкола, величносте. Ви за весь день ще й не роззирнулися по своєму Луврському палацу. Анрі послухався — і нарешті помітив, що кругом пустка. А й справді, хіба серед своєї бентежної й багатолицьої радості ним уже давно не володіло таке почуття, ніби він і тут, і не тут? Це Лувр — але порожній, спустошений; ось у чому він пересвідчився, разом з паном д'Арманьяком походивши скрізь по лунких галереях та сходах. У кімнаті старої королеви Катерини Медічі першим погляд його впав на ту скриню, де звичайно сиділа Марго, його Марго, встромивши носа в якийсь оправлений у шкіру фоліант. Але він зразу переконався, що та скриня — тільки видиво, створене мигтінням свічки та його спогадом, а насправді там порожнє місце. Як більшість колишніх мешканців палацу, так і його покої були мертві. Ось до цього колись у давній-давній день увійшли двоє в чорному й розгорнули на столі аркуш паперу з зображенням розпиляного черепа, а мати юного Анрі недавно померла від отрути, і та, кого він вважав отруйницею, сиділа навпроти нього. Стола вже нема, тож нема й усього іншого. Найяскравіше минуле блідне, коли не стало скрині й стола. Але загляньмо ще в одну кімнату: там високий камін іще підпирають кам'яні постаті Марса й Церери роботи майстра на ім'я Гужон. Їхній вигляд викликає в пам'яті ту гру, що колись відбувалася тут. Із примарних глибин піднімається картярський стіл з моторошною партією в карти. Тоді з-під карт без кінця точилась і точилась кров; то був знак для гравців, і всі вони вже на тому світі, і не знайдеш тепер ні карт їхніх, ні їхньої крові. Ось тут між гобеленами, яких уже нема, горлаючи, гупав йогами Карл Дев'ятий, оце вікно, на якому вже нема завіс, він зачиняв, щоб не чути крику мордованих. Від своєї Варфоломіївської ночі він тікав у шаленство. Він удавав із себе буйного божевільною на всьому шляху по палацу, що був шляхом через пекло. Труп на трупі — друзі й вороги, де ви? Де поділась Марго? Коли нема перекинутих крісел і нема гаптування, жовтого з фіалковим, яким отут були накриті два юнацькі трупи, що лежали один на одному, — тоді, певне, всього цього й не було? Без декорації нема й вистави; сумнівна стає й історія, коли місце дії спустошене. «Я й радію, і не можу повірити, що я справді тут», — ця думка снувалась у голові в самотнього короля, коли він, тримаючи перед собою недогарок свічки, все повільніше, все тихіше ходив, а краще сказати — скрадався попід стінами. Його єдиний живий супутник спустився в старе подвір'я, прозване Луврським колодязем, щоб розшукати в кухнях когось із челяді й, можливо, добути щось на вечерю. Він час від часу підбадьорливо погукував знизу, бо Арманьякові сьогодні дуже не подобався душевний стан його владаря, і він будь-що хотів дістати й принести йому вина. Анрі справді було недалеко до галюцинацій. У великій галереї він відчув сильний протяг. У тьмяних рамах давно не відчиняних вікон йому являлись примарні обриси людей; він розрізняв кавалерів і дам колишнього двору, що тислися там, аби подивитись на круків. Хмара птахів, шелестячи крильми, спустилась у Луврський колодязь; їж скликав принадний для них запах, і, тільки-но смеркло, вони накинулись на здобич. Видиво розпливлось, коли Арманьяк гукнув знизу, що він неначе вгледів смужечку світла в котромусь із далеких вікон. Якщо й це йому тільки привиділось, тоді він пошле когось із сторожі біля брами, — не може ж його владар лишитись без келиха вина в такий вечір! — Потерпіть ще трохи, величносте! Та ні, в цю хвилину терпіння було найостаннішою з з якостей його владаря. Він раптом рвучко обернувся: наближалися чиїсь скрадливі кроки, майже нечутні навіть для такого слуху, як у нього. Його попередило скоріш якесь інше відчуття — як він гадав, те саме відчуття минулого, що явило йомупостаті придворного товариства давнини. Та духів треба зустрічати так, як і живих. Хто дасть їм узнаки, що має їх за щось інше, тому вони справді можуть дошкулити. І він, високо піднявши недогарок, відважно став чекати, хто ж там з'явиться. З'явилася згорблена постать, досить схожа на новоспеченого маршала Бріссака; у першу мить Анрі подумав, що це він і є. Але саме за ту мить постать увійшла в тьмяне коло світла, і він побачив незнайоме, чуже обличчя — навіть не чуже, а наче не з цього світу. Очі погаслі, риси нечіткі; між білими патлами та бородою теж щось біліло, але якесь безтілесне, і здавалось, торкни його рукою — і все зникне. А шкода було б. — Мене звуть Олів'є,— почувся примарний голос. Анрі помітив, що поява іще дужче згорбилась і що вона видимо боїться. Ну, а страх — це останнє з почуттів, що їх будь-коли виявляли духи. Та й справді, перед чим іще їм тремтіти! А ця поява, що назвала себе Олів'є, тремтіла. — Забирайся геть! — гукнув Анрі не стільки зі злості, скільки випробовуючи появу. І вона справді відповіла: — Не можу. Я прикутий до цього палацу. — Дуже шкода, — відказав Анрі так само різко, хоч і не втямив, які це загадкові сили могли прикувати когось до спустошеного Лувру. — І давно ти тут? — З незапам'ятних часів, — зітхнула примара. — Спершу недовгі літа втіх, а потім — нескінченна спокута. — Кажи ясніше, — зажадав Анрі, якому стало просто-таки моторошно. — Коли ти маєш що мені відкрити, то висловлюйся зрозуміло. Мара на ім'я Олів'є впала навколішки — правда, обережно й нечутно, і все ж той рух очевидячки був зовсім не примарний: просто жалюгідна людина спустилась у своєму впокоренні ще на один щабель, — і заскиглила зразу:  

— Величносте! Пощадіть мої похилі літа. Яка вам користь із того, що ви накажете мене повісити? Меблі ж не повернуться. Я й так уже довго й тяжко караюся за те, що не досить чесно порядкував у вашому Луврі. Анрі все зрозумів — і заспокоївся. — Отже, це ти спустошив палац, — сказав він. — Гаразд. Ти крав, ти все нишком поспродував; так і будемо вважати. Але я хотів би ще знати, як це робилось, а головне — яким це чином такого шахрая настановили управителем палацу королів Франції. — Тепер я й сам дивуюсь, — відповіла, не підводячись, жалюгідна поява. — Та коли мені надали цю посаду, всі були згодні з тим, що обрано такого достойного чоловіка, котрий завжди вправно порядкував власним майном. Усі думали, що він убереже від збитків і корону Франції. Я й сам заприсягся б у цьому. Величносте! Я не був шахраєм, тільки, на жаль, на собі звідав, як стають ним. — І як же? — Є кілька причин. — Мабуть, три? — Так, справді, три. А звідки ви знаєте, величносте? — Олів'є перебив сам себе ще жалібнішим скиглінням, а тоді благально підніс угору обидві долоні.— Я не можу довше стояти на кінчиках пальців однієї ноги й на коліні другої, бо це неприродна постава, а я до того ж ледь не помираю з голоду. Страх перед зашморгом ось уже стільки років приковує мене до цього покинутого замку та до його найглибших підвалів. Здебільшого я не важусь і світло світити, бо воно може пробитись у шпаринку, а добувати якусь їжу скрадаюсь тільки ночами. — І показав наочно, як він скрадається: на всіх чотирьох. Вигляд у нього був зовсім собачий. Із цього найнижчого щабля впокорення він промовив: — А як я колись, багато років тому, вперше з'явився сюди, то ходив гордо випростаний попереду цілого полку служників, і мені були довірені незліченні багатства. Ось тут стояв стіл з чистого золота, з ніжками в подобі лап, а замість пазурів — рубіни. А в оцьому простінку па килимах було п'ятьма тисячами перлин вигаптувано картину — весілля Самсона й Даліли[51], а також подвиги Геліогабала[52].— Оповідаючи, колишній повелитель палацу перебігав до певних місць на всіх чотирьох, але напрочуд моторно: видно було, що він давно вже не пересувається інакше. — Годі! — звелів Анрі.— Встань! Біла грива над підлогою затрусилась, паче па пуделі, але старий підвівся, хоч і похитуючись. — Ну-бо, старигане, — підбадьорливо мовив Анрі,— відкрий мені свої таємниці! Він мав надію, що цей божевільний хоч дещицю зі зниклих скарбів заховав у закутках та всяких важко приступних підземеллях Лувру; Анрі пригадав, що й сам мусив вишукувати тут різні таємні схованки, коли йому йшлося про життя і смерть. Та божевільний сказав щось інше зовсім несподіване: — Величносте! Я спіткав вас у темряві самого, втікаючи від нашого придворного, бо він уже помітив моє світло. Певне, ви бачили в цій пітьмі давніх знайомих. Повернувся колишній двір. Повітря наситилось парфумами дам та кавалерів, а до них домішувались пахощі з кухні. Великі смолоскипи лили червоне світло на всю буйну розкіш зал та покоїв. — Ну, до цього ще не дійшло, — промурмотів Анрі, вражений і знов діткнутий жахом, хоч це й сердило його. — А в мене доходило й до цього, — відказав стариган і навіть спробував засміятись. — Я весь час, безнастанно відчуваю на собі пильне око невидимих, і не завжди вони лишались такі. Це була моя розплата за те, що я знав історію й був освіченим гуманістом. Мені ще тоді слід було усунутись, відмовитись від служби управителя. А що я зробив натомість? Почав улаштовувати пишні свята, бенкетував з іншими багатіями мого штибу, терпів коло себе блюдолизів, коли тільки вони більш менш правдоподібно зображували колишній двір. А найбільше назбирав я прекрасних, дуже дорогих дам, достеменних перлин жіноцтва; вони й справді поглинули врешті моє багатство. — Це легко було передбачити, — докинув Анрі. — Але якби я хоч на одну-однісіньку ніч зостався в палаці сам, — зашепотів божевільний, — то оті невидимі, що були всюди і час від часу являли свої обличчя, напевне скрутили б мені голову. — Отже, тобі нестерпно було жити тут, — зауважив Анрі.— А друга причина? — Друга причина — це самі часи. Весь Париж із тяжкого збентеження запав у розпусту, тоді як ваша величність здобували перемоги у своїх славнозвісних битвах, а коли вам того хотілось, облягали місто й морили нас голодом. Хто не міг кидатися грішми, той лив кров. Я вже не кажу, що й тут, під час безнастанних оргій…  

— Годі! — ще раз перебив його Анрі.— Розповідай далі. Помалу склалося так, що ти мусив спустошити палац. Жалюгідна постать зігнулася, і білі патли закрили все обличчя. — Мною тоді володіли і пиха, й відчай. Величносте, повірте освіченому гуманістові: відчай вселяє в нас пиху, а пиха межує з відчаєм. Я хотів дійти до кінця того, що почав, і в цьому таїлась моя спокуса. Я й досі пишаюся тим, що піддався їй, як і годилося великій і могутній колись людині, що вичерпала всі втіхи й спустошила дощенту палац французьких королів. Анрі підсумував: — По-перше, місце твоє було не тут, по-друге, в усьому, що було звичне за твоїх часів, навіть у людожерстві, винен і ти. І, нарешті, ти дозволив собі виявляти цікавість щодо смерті. Ну, зараз ти з нею й зустрінешся. Та враз пролунав голос живої людини — пана д'Арманьяка. Він озвався знадвору, з-під одного вікна, до якого спромігся видертись так, що міг зазирнути в кімнату. Адже йому цікаво було, з ким там розмовляє в темряві його владар. Останній недогарок, приліплений на підлозі, ледь блищав. Арманьяк устиг почути чимало. — Величносте! — сказав він. — Викиньте того шахрая сюди, він у мене дістане своє. І зразу той, хто називав себе Олів'є, наче забув про всі земні справи, опріч своїх власних, схованих у душі. Він ніби не почув ні останніх слів короля, ні вигуку його дворянина. — А тепер я побігаю по-собачому, — шепнув він, ніби сам до себе, і справді впав на руки й напрочуд моторно оббіг кімнату. Випростався, наскільки це було ще дано йому, і з майже людською силою сказав: — Собача подоба — це нескінченна спокута, а до того були недовгі літа втіх. Але спершу звольте помилуватись на архігультяя й півня в курнику: ось він перед вами. Коли я вивіз із палацу священні скарби королів та обернув їх на гроші — о, як швидко мої вельми дорогі дами відібрали їх у мене! Як вони пишалися походженням моїх грошей і як любили мене за них, щирим серцем любили! — Всі? — спитав Анрі з гидливим співчуттям. — Усі. А було їх чимало — двозначне число, і друга цифра в чотири рази більша за першу. Несподівано біле, розпливчасте обличчя вперше за весь час моргнуло до нього, і з-під примружених повік блиснула тьмяна іскринка; таку Анрі вже бачив у останнього зі своїх убивць. А втім, число його не здивувало — те само число коханок, яке приписували і йому. Тільки воно й ніяке більш мало зараз пролунати з уст божевільного; та ні, він не такий уже божевільний, щоб проґавити пагоду приплести й короля до своїх паскудств і тим самим прикрасити їх, в останню хвилину виправдати. — Двадцять вісім, — ледь чутно шепнув собака й півень, фальшивий владар, вампір, безчесний управитель і примарний шахрай. Тоді Анрі без церемоній ухопив його за комір і викинув у вікно. Пан д'Арманьяк підхопив той клунок і зразу поніс куди треба. Кроки його помалу даленіли. Останній недогарок догорів, розплився, погас; але королю, що того дня взяв у свої руки владу, в ту мить іще дужче бракувало стільця. День був нелегкий, а остання година його здалась Анрі найтяжчою. Щойно скінчена розмова доконала його; вона була хоч і найзагадковіша, але, безперечно, і найповчальніша. Хай навіть їй бракувало розумного сенсу, та в ній були ущипливі натяки, і той божевільний, що називає себе — ох, як ущипливо! — освіченим гуманістом, не зовсім безглуздо приплітає короля до своїх темних справ. «Зрештою, мені одна жінка обходиться дорожче, ніж усі оті знамениті двадцять вісім коханок, якби я їх справді мав. У мене три сорочки. Свою столицю я на десять років звільнив від усяких податків, чиншів та виплат, і це аж ніяк не полегшить мені викуплення решти міст мого королівства. Я маю привести до розквіту ремесла — замість війни, що досі була найважливішим промислом. І я ще не бачу, звідки в кожного з моїх підданих, хай лише вряди-годи, візьметься півень у горщику». Він підступив до вікна, в яке нарешті впав з розірваних хмар місячний промінь. «Роботи, — думав він, — не для однієї пари рук. Ще одного, хто працюватиме зі мною, я знаю, а більше — жодного надійного. Це королівство вимагає всього зразу і повинне в день моєї смерті бути першим серед держав Заходу. Тримайтеся ж, король Анрі та його вірний слуга Роні, поки ви ще є на світі. А що буде після мене? Я одружений і не маю спадкоємця. Люба моя владарко, дай мені сина, щоб я справді володів своїм королівством». — Я ніколи не володітиму ним без тебе й без твого лона, — ці останні слова він вимовив уже не подумки, він послав їх у небо, до місяця, — слова інтимні, як і його світло. З тої хвилини король, що того дня взяв владу в свої руки, спрямував думки до небесного світила, де, як йому тої миті здавалося, жила чарівна Габрієль. Адже він сам оселив її в скромному палаці, що світить білими стінами неподалік, і сумирне світило теж, здається, так само недалеко. «О цій порі у ваших залах, пані, певне, горять гірлянди воскових свічок. Я стою, прислухаюсь і дихаю вашим відблиском, маркізо». В отаких буйних мареннях застав його перший камердинер, що зразу повернув його на землю практичнішими повідомленнями. Насамперед — йому пощастило розшукати для короля спальню, і він повів Анрі туди. Король зоставив позад себе чимало сходів та переходів, на які й не дивився. Байдуже було йому й те, що д'Арманьяк устиг іще впорати. І той, роззуваючи владаря, почав оповідати сам. — Так званого Олів'є вже закуто й ув'язнено. — Ув'язнений він був і тут, у Луврі, вже давно, — зауважив Анрі, позіхнувши. Д'Арманьяк не без суворості поправив: — Голову вашого парламенту розбудили вдома, і він мерщій приїхав допитати його. Обвинувачений признався в усіх злочинах; тільки щоб скласти їхній список, потрібно буде кількох писарів. На світанку його судитимуть. — Ото квапляться. А де він має висіти? І що ти робиш із моїми черевиками, чого ти так довго їх смикаєш? — Повісять його на Луврському мосту, щоб Париж на власні очі побачив, як карає король. Ваші черевики, величносте, доведеться розрізати. Їх не можна стягти. В них набилось багно з усього міста, і вони присмоктались вам до ніг. — Найрясніший дощ був, коли відходили іспанці. Зостав черевики в мене на ногах, щоб я тих іспанців і вві сні згадував. А вироку Олів'є я не підпишу. — Величносте! Народ не любитиме вас, якщо отой собака, півень чи шахрай, що спродав ваші меблі, не повисне на Луврському мосту. Арманьяк пепомітно розрізав затверділу шкіру і, звільнивши ноги свого пана, відігрів їх у своїх долонях. Роблячи це, він звів обличчя до нього, і Анрі завважив: це вже не той Арманьяк, що двадцять років тому. Той не сказав би: «Величносте! Народ не любитиме вас». Його б це анітрохи не турбувало — по-перше, тому, що він навіть думки такої не припускав, а по-друге — тодішній відважний рубака взагалі не дуже про що задумувався. Він завжди з'являвся вчасно, коли його пан попадав у якусь халепу, і герцога де Гіза, обожнюваного улюбленця народу, Арманьяк розрубав би на дві рівнісінькі половини, як він і оголосив у своїй пишній промові після дуже доречного втручання. Герцог, вислухавши її, поблід. — Старий друже, — стурбовано промовив Анрі.— Що сталося а тобою? На обличчі дворянина відбилась лагідність, що межувала з несміливістю. — Колись ти б не виміряв любов мого народу до мене шибеницею. «Він старіє,— подумав король, але вголос не сказав. — Мабуть, з літами впевненість у собі згасає», — подумав Анрі ще. — Ви впізнаєте спальню? — раптом спитав Арманьяк. Анрі сторопіло озирнувся довкола. Звичайна, не дуже й велика кімната, вбоге дощано ліжко з соломою; дивно тільки, що вгорі, під облупленою стелею, висять рештки балдахіна. Це ж вони цілі десятиріччя тримались над тим місцем, де колись молодий король Наваррський лежав із своєю дружиною в подружньому ложі, а його сорок дворян обступали їх обох; але він надто рано покинув те ліжко. Була ще ніч — та, що мала стати ніччю різанини, різанини аж до білого дня. — Чому це я тут? — спитав король, ще того дня взяв владу в свої руки. — Я не хочу думати про це. Повісьте вашого злодюгу на мосту, щоб моя столиця бачила: привидів звідси вигнано. Мені більш не стрінеться жоден. Я мешкатиму в Луврі, як у новому палаці, і щоб ні слова про старий, ні згадки. У мене й народ новий, він мовчить про те, що було, мовчить, як і я, нерушимо. Я трудитимуся разом зі своїм новим народом. Привид хай висить — і квит. Мій народ любитиме мене, бо я з ним трудитимусь.  

Два трудівники


 

Дивні гості відвідали того ранку майстерню чинбаря Жерома — відкриту повітку між вулицею й подвір'ям, у дуже людному місці. Їх було двоє. Нижчий на зріст — король, вищий — його вірний слуга на ім'я Роні. Про це вся вулиця вже знала, тільки-но вони з'явились. Кілька вояків очищали їм дорогу посеред вулиці, гукаючи: — Дорогу! Король іде! Сміхота почалась, коли король спитав старого ремісника: — Ну як, чоловіче добрий? Підмайстер тобі не потрібен? Чинбар, сторопівши, сказав, що потрібен; тоді король умить скинув колет, а рукава сорочки закатав аж до пліч і заходився коло роботи: він же бачив щойно, як її робить майстер. Та виходило в нього погано; а найгірше те, що шкури падали з його рук у воду, і їх відносило геть по стічному рівчаку, що тягся через подвір'я до глибокої ями. Кілька шкур уже спливло туди, поки старий чинбар помітив цей збиток. Спершу він завагався, як повестись: чи шанобливо, як підданий з королем, чи так, як майстер з підмайстром. Урешті він надумався вчинити як майстер, а не як підданий, і зажадати, щоб збиток йому відшкодували. На вході тислися цікаві. Кмітливий господар певен був, що витягне в короля принаймні по золотому за кожну шкуру, впущену в яму. Проте переконався, що тут є людина, яка краще за нього знається на грошових розрахунках: отой показний королівський слуга-дворянин. Цей пан де Роні вперто торгувався, аж поки не зійшлися приблизно на справжній вартості шкур. Чинбар здивовано чухав потилицю, а глядачі сміялися з нього. Король, що доти мовчки працював, нарешті махнув рукою, щоб усі замовкли, і, миючи руки та одягаючись, звернувся до присутніх: — Люди добрі, я ось тут скуштував нового ремесла і мушу визнати: не дуже воно в мене виходило, бо всяке діло на початку трудне. Та, звісно, й не збиравсь я вчити вас, як слід за всіма правилами чинити шкіру. Ні, я хотів тільки показати вам, чому нашої французької шкіри, колись так високо цінованої в усій Європі, ніхто більш не купує. Причина тут у тому, що після нескінченної міжусобної війни, коли панував безлад і безробіття, чинбарі можуть знайти тільки таких нікудишніх підмайстрів, як оце я. Мій майстер Жером таких більш не найме, бо вони йому всі шкури за водою пустять. Правда, майстре? — Величносте, золоті ваші слова, — підтвердив чинбар, бо вирішив, що тепер час і шанобу показати. — І звідки лишень така особа, як ви, може знати про ці простацькі справи? Aнpi знав про них від свого щирого слуги, а той уже вивідав їх хтозна й як. Хист до всього господарського у вояка Роні був надзвичайний, і король вирішив користатися з нього; тому ж то вони вдвох отак по-чудному навідували людні вулиці. Король нишком моргнув своєму слузі, а тоді ще раз звернувся до людей. — Дітки! — сказав він цього разу. — Дітки, пам'ятайте про добру славу наших ремесел! Адже ви б хотіли відкладати в панчоху дзвінкі екю, га? Вони відповіли «так» — іще трохи нерішуче. А король допитувався далі: — А попоїсти добре, дітки? Хіба не любите? Щоб у неділю курка в горщику. Тепер люди засвідчили свою згоду вже гучнішими голосами. Дві бідні жінки вигукнули: «Хай живе король!» — А мій народ хай добре їсть, — відказав він. — Ви маєте синів? — допитувався далі.— Великі вже? І що вони роблять? І дізнався, що хлопці не роблять нічого, «бо ремесла зійшли нінащо». — Бо ваші сини не вчаться! Де вони? Ану, сюди їх! — звелів король, а що хлопці справді були серед юрби глядачів (а де ж би ще — як на цій вулиці народився, то й товктимешся тут), то король незабаром доручив їх майстрові. Ще й по голівках погладив. Від цього — і ні від чого більше — обидві матері аж заплакали. Інші жінки підхопили, і вся ця сценка вийшла б надзвичайно повчальна та зворушлива, якби Роні з чинбарем ізнов не почали торгуватись дуже вперто щодо плати за хлоп'ячу науку. Нарешті слуга короля таки вручив гроші чинбареві— широким жестом, блиснувши самоцвітами в перснях. Король іще нагадав майстрові, щоб давав хлопцям удосталь білого хліба й вина; а коли виявляться зовсім незугарні до роботи, то половина плати за науку лишається майстрові, а другу половину хай поверне до Лувру. Така скрупульозність короля сподобалась людям іще дужче, ніж його щедрість. Тому перед ним на вулиці розступалися самі, без втручання вояків. І саме в цю точно розраховану хвилину па вулиці з'явився паланкін. Нa його розмальованому й полакованому дашку гойдалися пишні пір'їни. Перед будинком чинбаря носії поставили його додолу. — Це вулиця Лa-Феронрі? — спитала в одного з них дама, що сиділа в паланкіні. Але пан де Роні вже стояв поряд і швидко прошепотів: — Пані, ради бога, мовчіть! Ми ж домовилися, що ви попадете сюди чисто випадково. — Пробачте. Це моя голова! Я забула свою роль, — сказала Габрієль, справді бліда й утомлена на вигляд. Пан де Роні тоді сам проказав її дальшу репліку, щоб вона не збилася знову: — Ну чи не диво! В такому великому місті стрілися, немовби тут тільки одна вулиця. Далі вже Анрі не пропустив своєї черги. В ту ж таки хвилину на найближчій церкві дзвони продзвонили полудень. — Це ви, пані? — сказав король, скинувши капелюха. — А я саме збирався додому, щоб разом з вами сісти за обідній стіл, як усі порядні люди в цю годину. Відчувши таку повагу до своїх звичаїв, люд схвально загомонів. Коли паланкін уже підняли, Габрієль швидко кинула ще одне зауваження; вона взагалі весь час порушувала розроблений план. — Величносте, яка чудна вивіска на цьому будинку, що з нього ви вийшли! Анрі озирнувся. На стіні над підворіттям було вирізьблене серце, увінчане короною і пробите стрілою. Анрі злякався; сам не знав чому, але його серце пронизав холодний дрож. Увінчане й пробите!.. Повернувшись до Габрієлі, він промовив: — Пані! Є одне серце, якому й ви присудили таку саму долю: увінчане й пробите. Він сказав це тихо, для неї самої. Доторкнувся до кінчиків її пальців, які вона простягла йому, і провів даму в паланкіні поміж людом, що схвально перешіптувався. Роні йшов позаду, і обличчя його не виражало нічого, крім гордої впевненості. А за цією маскою він думав: «Тинди-ринди». Їй тільки цього й треба. А втім, його думку про красуню д'Естре вже й так неможливо було змінити: «Дурепа». Проте він ладен був заплющити очі на цей брак розуму, та й на інші, ще небезпечніші риси її, і поки що ладнати з нею. Це необхідно для слуг молодої держави, аби посіяти віру в нову владу, бо вона має набрати твердої форми в свідомості людей. Отак вони й ішли: носії з паланкіном, король, його щирий слуга — йшли під захистом нечисленної охорони через багатолюдний Париж, який іще недавно не пропустив би їх отак мирно. Роні всю дорогу пильно прислухався до того, що говорили люди. Анрі вдавав, ніби нічого не чує і зайнятий тільки своєю дамою. Але не пропускав ні слівця. Хтось у натовпі голосно спитав: «Що це за красуня?» Неотеса вояк, відпихаючи цікавого з дороги, відповів: «Це хвойда короля», — промовив без ніякої зневаги, просто вживши знайомого й звичного слова. Та все ж то був охоронець самого короля, і люди засміялися. Перше ніж той сміх став злісним, Анрі підхопив його, і так усе обернулось невинним жартом. Він і хотів, щоб усе проходило невинно. Перехід від недавнього беззаконня до влади закону мав відбутись непомітно, ніби ніде нічого. Але сам він, навпаки, весь був пройнятий почуттям, що ці дні вирішальні — як для нього, так і для королівства; і того, що тепер пустиш самопливом, потім уже не надолужиш. Уже п'ятий рік він був король тільки за назвою. «І звідки лишень у мене стільки терпіння», — думав він потай. Ним володіло гарячкове напруження, ніби йому треба бути повсюди водночас, бо рятунок залежить від кожної хвилини. Але назовні він не показував нічого — ні людові на вулицях та у своєму наново вмебльованому палаці, ані своїй таємній раді. Був простий, лагідний, добродушний, і саме через це врешті у нього почалась сильна гарячка — та сама, що нею він завжди розплачувався за велике напруження сил і вирішальні повороти в житті. Та недуга вже непомітно назрівала в ньому, але зовні не було видно нічого, — хіба що серед тих багатьох людей, які його оточували, знайшовся б дуже вдумливий спостерігач. Той принаймні згодом дещо зрозумів би. Коли його величність нарешті звалився в тій гарячці й почав тихо мугикати в ковдру щось чутне тільки для його сестри та для першого камердинера, — то були гугенотські псалми, і тепер дехто міг би сказати: «Ага! Он воно що. Тепер не одна загадка стає зрозуміла». Його звичайний супутник, Роні, до таких розважань не був схильний і, звичайно, не помічав наближення гарячки в короля. Його поглинали економіка й балістика, не беручи вже до уваги турбот про власні успіхи. Губернатор міста Манта — то було все, чого він поки що досяг. Його милостивий, але обережний владар і не думав уводити протестанта до фінансової колегії; члени її, поспіль католики, сприйняли б таке призначення як передвістя справжнього перевороту. І то не стільки з турбот про віру, як із тривоги за власні незліченні прибутки. Досі розкрадання прибутків королівства було для цілого війська фінансових урядовців, аж до його верхівки, чимось природним, дозволенним. І тонке чуття враз підказало їм, що перехід влади в руки короля Анрі ставить їхні звички під сумнів, коли не під загрозу. Король пробував остерігати їх — спочатку тільки жартома, при різних нагодах, коли стикався з простим людом, а таких нагод йому не бракувало ніколи. Він і досі ще не відмовляв собі в цьому: поїхавши у своїх справах до якогось міста, грав там з городянами у м'яча й виграні гроші складав у капелюх. — Цих грошиків я з рук не випущу, — гукав він, — і ніхто їх у мене не поцупить, бо вони не проходять крізь руки моїх скарбничих! — І це зразу доходило до фінансових урядовців. Та все ж вони не дуже боялись короля, що в доброму гуморі міг сказати й зайве слово; ні, вони відчували, що небезпека насувається з іншого боку. В будинку, що називався арсеналом, сидів один чоловік і неухильно перевіряв їх. Це вони знали. З того відлюдного будинку не просочувалось ні слова, окрім шепоту їхніх шпигів. Той чоловік у своєму пильно стереженому кабінеті виписував довгі колонки цифр; вони показували, наскільки зросли ціни, поки ще в країну рясно пливло іспанське золото. А заробітки за цінами не встигали; і що ж зосталось, коли пересохли потоки пістолів? Дорожнеча; для тпх небагатьох, котрим пощастило, — розкіш, а для більшості — злидні. Звідси стільки самогубств, а з другого боку — грабунки на шляхах. І те, й те — і гріховні замахи на власне життя, і злочинні розбійницькі напади — звичайно пояснюють занепадом віри в бога та відвертим опором державному порядкові. Мовчазний трудівник у будинку, званому арсеналом, досліджував інші причини, і розголошення їх було небажане для багатьох. Вони охоче викурили б його звідти. А до Сени там сотня кроків, і дуже добре було б у темну ніч скупати цього чоловіка разом з його розрахунками в річці, та так скупати, щоб уже й не виплив. На жаль, він не тільки знавець господарства, а ще й артилерист. Його письмові доповіді королю стосуються не тільки ремесел та хліборобства, а й удосконалення гармат. На подвір'ї його дому стоять кулеврини та фальконети, тут-таки — і їхня обслуга, тож його нелегко схопити. Він ніколи не виїздить без охорони — особливо коли везе королю свої доповіді. Звісно, і ескорт, і всі коштовності, що виблискують на ньому, свідчать про пиху. Але насамперед — він наскрізь бачить усіх отих шановних слуг держави, що добряче наживаються на ній. І все свідчить за те, що він спонукає короля до ризикованих заходів. А от і ні. Ніхто цього Роні не розумів, хоч усі бачили його завжди за роботою. В чому він сильний, до чого прагне? Підірвати вежу, заклавши під неї багато пороху, зуміє будь-хто. Коли була нагода підкупити губернатора, він як посередник без великих хитрощів здобув для короля місто Руан, але посади начальника артилерії для себе не здобув. Вона дісталась батькові «любої владарки», бовдурові, який що день то більше зсовується з глузду. Пан де Роні, як відомо, не пробачив цього. Усі знали, що він ладнає з «любою владаркою», як собака з кішкою; у глибині серця, коли припустити, що цей чоловік із кам'яним обличчям має там якусь глибину, він ненавидів і короля — щодо цього не було сумнівів. Пан де Вільруа потай розказав це, і воно розійшлося. Пан де Роні ненавидить короля, він тільки слушно боїться, що буде вбитий, як покине його. А з другого боку — зажерливий він дивовижно, тож ми легко перетягнемо його на свій бік обіцянками та завдатками, які легко буде повернути собі після його передчасної смерті. Власне, він цього від нас і чекає; цей шахрай пише свої доповіді, аби тільки витиснути з нас більше. Пан де Вільруа, який помилявся щодо Роні так прикро, взагалі бачив у світі самих тільки шахраїв: власний досвід не навчив його, що можна чогось досягти й не таким шляхом. Він сам он скільки разів продавав то короля Лізі, то Лігу королю, і то без якихсь особливих хитрощів та хисту до прикидання, які давали змогу освіченому гуманістові й мухоловові Бріссаку майстерно розігрувати комедію й ошукувати байдуже кого, просто для власної приємності. Така манера не була властива панові де Вільруа, куди брутальнішому пройдисвітові. Анрі, що знався на людях, принаймні на чоловіках, першого ж таки дня призначив його до своєї фінансової ради. Там Вільруа крав, мав повні руки діла і завдяки тому вже не піддавався ще гіршим спокусам, як-от: викрасти короля, завезти його до одної з іще не підкорених провінцій і розпочати торг за його життя чи смерть. Якщо заплатять більше проводирі заколотників — він загине. Якщо ж він сам — то лишиться живий. Чудово знаючи пана де Вільруа і все його поріддя, Анрі поки що давав їм змогу збагачуватись, хоч це й не заважало йому остерігати їх — завжди жартівливо, завжди по-простацькому, навіть тоді, коли не довіряв цієї остороги поголосці, а висловлював її у вічі. Пан де Вільруа має чудовий маєток, король навідується туди — цілком випадково, скромно, десяток-півтора дворян, без слуг і без припасів, усі зголоднілі. Король іде прямо до корівні; там якась жінка доїть корів. — Величносте, ви добрий владар, — каже вона. — Я добрий до всіх, хто чесно трудиться, як ти, — відказує він і просить налити йому молока. Всі дворяни сідають з королем за стіл у багатія Вільруа, але король не дозволяє подавати ніяких страв, тільки молоко в мисках. Та багатій Вільруа не бентежиться. Адже король — романтик, він любить прості дари природи. — На ще якісь страви в цій корчмі нам не стане грошей, — каже Анрі, висьорбавши молоко, бо не вміє мовчати й конче мусить посмішити товариство. Пан де Вільруа сміється разом з усіма. Цей хвацький жартун — не з тих королів, що можуть піймати його, Вільруа. Про Людовіка Одинадцятого та його катів згадувати не варто. Оті стовпчики цифр, що виводить якийсь там Роні, можуть тільки знудити цього відчайдуха кіннотника. Артилерист проїдатиме вуха кіннотникові господарськими заходами, що збурять проти нього народ і всіх значних людей, коли він захоче здійснити ці заходи. І це неминуче коштуватиме йому королівства, казав потім Вільруа у фінансовій раді, де його слухали з порозумінням. Нова влада однаково довго не втримається, тож нащо скидати її,— вона ще має дати нам багато грошей, поки впаде. А пан де Роні їхав до Лувру. То ще були перші дні нової влади, квітнева негода, вершник попав під рясний дощ. А він цінував добру одежу: не годиться, щоб капелюх намок і втратив форму, а збрижений комір розм'як і обвис. А як же із діамантами, що оздоблюють і одне, й друге, та ще й кавалерів плащ? Перед старим Сен-Мішельсьішм мостом, по якому плюскотіла злива, пан де Роні звернув у одне підворіття; супровід його міг побути й під дощем. І там він став свідком однієї сценки — на жаль, досить звичайної. Якийсь чоловік збирався скочити з мосту в воду. Його наміри були очевидні; на безлюдному мосту він був перед очима в усіх, якщо тільки хто дивився з будинків обабіч. Та глядачів не було: чи то через дощ, чи просто таке видовище вже давно стало для них нецікаве. Самогубець скинув черевики — хтозна й нащо, бо з них і так небагато зосталось. І каптан — дірка на дірці — теж кинув поперед себе у воду. Сорочки на ньому не було — голе тіло, самі ребра; пан де Роні подумав, що такому й справді не варто триматись за цей світ. І все ж він гукнув би своїм людям, але той хирляк уже видерся на поруччя, перевалився через них — тільки пуститись руками, і все, ніхто б уже не встиг добігти до нього. Та ні. З того боку — так швидко, що годі було добрати, звідки, — хтось не прибіг, а, можна сказати, прилетів — такими величезними стрибками мчав він. Ухопив самогубця за ногу й шарпнув назад. Той скрикнув: шершаве каміння, по якому його тягли, обдирало йому шкіру. Закривавлений, принижений, розлючений став він перед своїм рятівником, уже підніс кулак — і раптом опустив його, а сам упав па коліна. Його рятівник був король. Цього разу емальово-голубі очі папа де Роні розплющились так широко, що далі нікуди. Йому було не до вподоби те, що він побачив, але він відчував, що тут потрібні ще й інші глядачі — щоб береги не були такі пустельні. До цієї вистави, акторами в якій виступали король і врятований, пасував би натовп. Пан де Роні був певен, чи майже певен, що сценку підготовано, хоча й не так детально, як ту, що в чинбаря. Крім того, негода розігнала публіку. Та все ж трохи глядачів зібралось, бо хмари розійшлись і дощ тільки ледь накрапав. Пан де Роні побачив, що король скидає з себе плаща, — так, справді,— й накидає його на голе тіло самогубцеві. Кинувши погляд круг себе, пан де Роні пересвідчився, що принаймні цей хід не лишився непомічений, а потім вирішив, що і йому слід показатись на сцені. Він вивів коня на міст і запропонував його королю якнайуклінніше, неначе самому святому Мартінові. Анрі від усього серця засміявся й сказав: — Гляньте на цей плащ! Чи він набагато кращий від того каптана, що поплив за водою? Дайте цьому бідоласі грошей. Якщо я не маю для нього роботи, то мушу годувати його. Пошліть кого-небудь із ним до лікарні, щоб його там прийняли. І вихопився на коня. Сценка була коротка, але кожне слово влучало в ціль. Хто з глядачів не зрозумів і не відчув нічого, той не був і варт її. Врятований чемно вклонився й проказав останню репліку. — Величносте! — мовив він не без вишуканості.— Мене чекає смерть. Ваша величність не спроможеться прогодувати всіх таких, як я, коли ні сукна не тчуться, ні шкіра не чиниться, а родюча земля лежить облогом. А що я колись вивчав богослов'я, то вже зумію на тому світі розповісти про велику, діяльну любов до людей нашого короля Анрі. І пішов до лікарні в супроводі одного солдата; в очах натовпу, бо вже зібрався таки справжній натовп, його роль була найголовніша: адже він побував так близько до того світу! Кожен би залюбки доручив йому щось переказати там. А король поряд із ним уже здавався персонажем хоч і значним, проте другорядним, неспроможним зворушити серця. Коли він пустив коня риссю, люди розступилися, щоб їх не забризкало, але не виявили ні приязні, ні неприязні. Він ще швидше пустив сивого коня пана де Роні, а той їхав на півкорпуса позаду на коні того солдата, що спішився й повів урятованого до лікарні. Невеличка кавалькада — шестеро чи семеро вершників, — не привертаючи особливої уваги, скоро доїхала до Луврського палацу Там Роні попросив аудієнції, і король завів його до великої порожньої кімнати вікнами на річку, відкритої вітрові та сонцю, квітневому сонцю, що саме пробилося крізь хмари. Анрі, ходячи по кімнаті, сказав: — Оця стоятиме порожня, поки не привезуть меблі з мого замку в По. Ні в якій більше я не хочу жити. Бо мої меблі в По найкращі, найпрекрасніші з усіх, які я за цілий вік свій бачив у палацах королівства. Хоч яке обмежене було коло почуттів і знань Роні, але тут він щось зрозумів чи відчув. Його владар хоче тяжкі обставини, в яких опинився тепер, пов'язати з колишніми, легшими. Може, йому потрібне підбадьорення? Чи, може, успадковане вмеблювання материного дому своїм виглядом має нагадувати йому, як високо він піднісся? — Величносте! — почав щирий слуга. — Те, що владу взяв у свої руки принц крові, зрозуміле всім. Справжньому королю нема потреби начіплювати на себе ланцюжки та персні, як простому дворянинові, що не має досі ні посади, ні титулу. І все ж не виїздіть із Лувру без супроводу кількох осіб, що мають такий вигляд, як я! Тоді вам можна, коли вже так треба, носити й старого плаща, щоб подарувати його при нагоді комусь голому. Ці слова здивували Анрі — не тим, що були такі сміливі, а тим, що вони грунтувались на хибних припущеннях. Насправді він опинився без ніякого ескорту біля Сен-Мішельського мосту зовсім не тому, що там на нього, як на рятівника, чекав самогубець. Замість відповіді він розповів таке: — Вчора я сам-один їхав Сен-Жерменським шляхом. Хотів побачити, чи справді на ланах не працюють, бо мої селяни через надмірний утиск воліють іти в розбійники. І таки справді пересвідчився: сам попав розбійникам у руки. Їхній отаман був не селянин, а якийсь аптекар. Я спитав його, чи він для того підстерігає подорожніх на шляху, щоб ставити їм клістири, згідно зі своїм фахом. Уся ватага зареготала, і я був уже наполовину врятований. А коли повивертав кишені, мене відпустили. Може, почуте налякало Роні, чи обурило, чи приголомшило; але його обличчя лишилось незворушне. Тільки мовчанка його затяглася ледь-ледь задовго. А коли король, швидко пройшовшись по кімнаті, повернувся і втупив у нього очі, Роні не без поспіху видобув свою доповідь. Анрі стояв на місці — незвичайна для нього річ — і дивився в ті аркуші, з яких усе читав і читав Роні. Коли починалися колонки цифр, Анрі водив по них пальцем, не задовольняючись тим, що пробігав їх очима з-під високо піднятих брів. Ось вони дійшли до шести тисяч безробітних сукнярів. — Ви правильно обрахували число, — сказав Анрі. Панові де Роні аж мову відібрало, і король пояснив: — Мені назвав його один чоловік на Сен-Мішельському мосту. Один богослов, що зі скрути подався в сукнярі, але й там годі було заробити шматок хліба: їх уже шість тисяч голодують. Паризькі фарбарні раніш обробляли за рік шістсот тисяч сувоїв сукна, а тепер — тільки сто тисяч. Ви маєте ці цифри, Роні? А, бачу, ось вони записані. Ви добре рахуєте. А я добре чую — особливо коли студент, що хотів стати сукнярем, а тоді зовсім зблизька побачив той світ, розповідає мені про цей. Ми з вами, друже мій, справні трудівники. Нам лишається тільки з'ясувати, що ми повинні робити, щоб усе стало інакше. — Ваша величність це знає,— сказав Роні не принижено й не підлесливо, щоб не зрівнятись із звичайними придворними. — Ви схоплюєте все напрочуд легко й тонко, я таким похвалитись не можу. — А проте виклав свою програму, спочатку щодо сільського господарства. Одна з вимог була — очистити шляхи від розбійників.  

— Це я пообіцяв і своєму аптекареві,— докинув Анрі. — Як ви вже зауважили, величносте, я не приніс вам нічого нового. Браконьєри — це ті самі розбійники. Треба повісити кількох, як осторогу для всього селянського бидла, що полює в королівських лісах. — А що мені робити з тими дворянами, чиї копі й собаки витолочують селянам посіви, пане де Роні? — спитав король; із його скісно нахиленого обличчя було видно, що він трохи побоюється відповіді. — Величносте! Полювання — це давній привілей дворянства. Ваші провінційні дворяни крім цього мало що мають, а вони ж постачають вас офіцерами. — Треба бути справедливим, — сказав Анрі. Це можна було витлумачити і так, і сяк. Але дальші слова він вимовив із притиском, а голову випростав: — На селянах непосильний тягар. — Ось, — тільки й відказав Роні; погортав свої папери й підніс королю сторінку. Заглянувши в неї, Анрі поблід. — Так докладно я цього не знав, — промурмотів він. — Погане діло. — Величносте, тут нема нічого нового. Нове тільки те, що тепер у нас досвідчений і відважний король. Він ще давно не боявся в своєму маленькому королівстві Наваррі, навіть і під час війни, робити те, що має зробити зараз. — Війни більш не буде, — рішуче сказав Анрі.— Я не хочу воювати з власними підданими. Краще я повикупляю свої провінції, хоч би довелось іти жебрати до Англії чи до Голландії. Руан і Париж коштували мені викупу. Ви знаєте, якого, і знаєте, чи довго ще можна так робити. — Звичайно, — Роні кивнув головою і обвів поглядом голу кімнату, яка тільки підсилювала враження тимчасовості й ненадійності. Але Анрі відмів геть усі сумніви. — Хай буде, що буде, але податки з селян треба зменшити на третину. Великий рахівник мовчки показав йому готовий, ретельно розроблений план, що передбачав поступове зменшення податків із селянства. Анрі прочитав і сказав: — Навіть не на третину. І розтягнено на кілька років. Цим я свого селянства не здобуду. Ще одна сторінка перегорнулась ніби сама собою. Там були перелічені внутрішні мита, що відгороджували провінцію від провінції й душили торгівлю виробами сільського господарства. З усіх колонок цифр ця була найгустіша. Анрі ляснув себе по стегну. — Оце для мене новина. Тут я наведу лад. Пане де Роні, ви той, хто мені потрібен. Ці його слова почув не тільки Роні. В ту саму мить відчинилися двері, і на порозі стала люба владарка. Щирому слузі не сподобалося, що їх перебили, проте він низько вклонивсь. А Анрі поквапився назустріч їй. Поважність і стурбованість умить покинули його, і він урочисто ввів її до кімнати. — Люба владарко, ми страшенно раді, що ви прийшли, — сказав він. — Величносте, той, хто вам потрібен, — це пан де Роні,— відказала вона, і страдницька усмішка її віддалась болем у його серці, але й сповнила його щастям. — У вас із ним важливі справи. А я хотіла тільки побачити вас. На це він церемонно відповів: — Пані, там, де з'являєтесь ви, кожен, навіть пап до Роні, забуває, що він хотів сказати. — Величносте! — вигукнув пан де Роні.— Я б сам у цьому признався, якби ви не випередили мене. Стільця для ласкавої пані! — гукнув він і, перше ніж з'явився служник, сам побіг по стільця. Повертаючись до кімнати, він застиг на порозі й хотів було відвернутись. Бо король уже став на одне коліно, а на друге поставив ніжку любої владарки й гладив її. Розумний Роні збагнув, що доведеться схвалити й це. Він вніс стільця, і Габрієль сіла. Тоді подала руку королю, і той підвівся. Немовби нічого й не було, він повів мову далі. — Це для мене новина, пане де Роні. Збіжжя не матиме твердої ціни, поки провінції будуть розмежовані митом. Я його скасую. Бо в одній провінції голодують, а в іншій селянин нічого не одержує за свою зайвину. Я скасовую мито. Моя воля така, щоб обіг товарів у всьому королівстві був вільний. Роні розтулив був рота, але Анрі відмахнувся: — Ви хочете сказати — сполучення. Його нема. Я його налагоджу. По всіх шляхах і путівцях мають їздити підводи, з ранку до вечора, і що дванадцять — п'ятнадцять миль мінятимуться коні.— Він постукав пальцем по оправі доповіді, яку Роні вже згорнув, ніби вона була тепер зайва.  

— Там це є,— сказав Анрі задоволено. — Так, величносте, там це є, тільки на одній із дальших сторінок, ви її ще не бачили. Ваш розум крилатий. А перо мого писаря повзе. — Ну, як ми вам подобаємось, пані? — спитав Анрі. Габрієль, приклавши до щоки пальчик своєї прекрасної руки, мовчала. — Роботи собі завдали на десять років. Бог відає, чи побачимо її скінченою, — сказав він і несподівано перехрестився. — Але ми починаємо! — вигукнув він радісно. — Сьогодні ж таки, коли нашкрябаємо перші кілька тисяч екю, щоб усе це оплатити. — Величносте, ваші фінанси можна направити, — сказав пан де Роні спокійно й упевнено. Анрі й Габрієль уважно й очікувально глянули на нього. — Коли ваша величність не має грошей і навіть сорочок, винен тут загальний непорядок, усілякі зловживання, крадійство й марнотратство без кінця й краю, щедрість без усякої міри. — Перелічуючи ті причини, він дедалі дужче запалювався. — Порядкування вашою скарбницею пройшло всі щаблі безгосподарності — від звичайного шахрайства і до безсоромного роздаровування державних прибутків можновладним людям, яких я можу назвати на ім'я, маю намір це зробити і ось тут уже списав їх усіх. — Він різко ляснув по оправі доповіді.— І не заспокоюсь, поки їх не буде скинуто й покарано. В ту мить і Габрієль, і Анрі звернули увагу на його очі: вони потемніли й стали несамовиті. Химерні, завжди чітко вималювані рум'янці від бурхливого хвилювання розлились по всьому обличчі. Такого вони ще не бачили в нього. Вони вгледіли іншого Роні, не повсякденного, але, можливо, справжнього. Габрієль злякалась, бо відчула: «Цей ніколи не пробачить мені». Вражений Анрі дивився на свого щирого слугу з глибоким зацікавленням. Він збагнув виразніше, ніж будь-коли, що відданість і віра — це не дрібнички і що вони, коли справді глибокі, не можуть існувати в людині так, між іншим. Ні, вони є пристрастю. «Кам'яний лицар, що його я зняв для себе з соборного фасаду, тепер ожив, у ньому є життя, та ще й яке! Якби дати йому волю, він би шаленів. Його неймовірна чесність легко може коштувати йому життя, та це вже його діло. Але мені вона врешті-решт пошкодить більше, ніж усі злодії вкупі. Треба стерегтися кам'яного чоловіка!» — Друже мій, — сказав Анрі.— Ваша відданість і непохитна віра добре мені відомі, краще, ніж ваші стовпчики цифр, і я повною мірою користатимуся з них на добро собі й своєму королівству. Роботою я вас забезпечу на все життя. Але ви ніколи не зможете вичавити з моїх фінансових установ стільки грошей, скільки там застрягає. — Зможу, — запевнив Роні шанобливо і вже зовсім заспокоєно; очі в нього знов були голубі, а щоки — як у дівчини. — Як же? — Ризикуючи власною головою. Пояснювати він не став, але його словам можна було повірити. Анрі: — Ну, гаразд. Покажіть мені найближче ваше бойовище і того, кого ви збираєтесь там розбити. Роні: — Багатьох, і саме там, де вони відчувають за собою право. Бо найжахливіші зловживання відбуваються законним шляхом. Мито на сіль передане на відкуп, і до державної каси потрапляє заледве чверть його. А решта збагачує кількох панів і дам. Вони поділили між собою паї, але не заплатили за них нічого. Величносте! Вам важко буде повірити, але до цього причетний сам головний управитель вашого фінансового відомства пан д'О. — Саме лиш О, і більш нічого, — Анрі загадково усміхнувся й глянув на Габрієль. — Старий парубок, черево як бодня, чи принаймні було. Тепер він, певне, зовсім стух. — Невже ви не знаєте, пане де Роні? Він лежить при смерті,— озвалась Габрієль. Ні. Чоловік з арсеналу почув новину. Всі його дні минали за рахунками. Але він дивувався недовго і вмить запропонував: — Конфіскуємо його майно, як тільки він помре. Такі люди разом із життям утрачають і спільників, що могли б захистити їх. — Це треба обміркувати, — сказав Анрі, але в думці вирішив обмірковувати ще довгенько. — Самі розумієте, пане де Роні, що не слід надто поквапно відбирати роботу в інших, навіть у смерті. Кам'яний лицар із собору, чоловік з арсеналу вмовк. Анрі не порушував того мовчання. Порушила його Габрієль, її голос задзвенів дзвіночком. — Величносте, — промовила Габрієль д'Естре, — я прошу у вас ласки. На місце того, хто має померти, поставте пана де Роні. Більше вона нічого не сказала, а стала чекати. Пан де Роні не був її другом, це вона знала, на жаль. Але ж король сказав йому: «Ви той, хто мені потрібен»; а на початку нової влади тим, у чиїх вона руках, слід триматися разом. Їх і так поки що лиш троє — троє в голій кімнаті. Очі в жінки стали напрочуд промовисті, вони волали до слуги короля: «Ми одне без одного не обійдемось. Я допоможу тобі. А ти допоможи мені!» Але незворушний Роні подумав: «Тинди-ринди. Ти, моя красунечко, ніколи не станеш королевою. А я працюю — і дійду до своєї мети, хоч як далеко вона тим часом». Анрі не сказав нічого — або сказав дуже багато. Він узяв руку своєї любої владарки й поцілував її.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка