Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка14/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   48

Дама в масці


 

Париж уже достиг для того, щоби впустити короля, й навіть перестиг. Навіть сам герцог де Феріа[49], що й досі правив містом як намісник його католицької величності,— навіть він не міг уже вірити, що там, як і перше, існує іспанська партія. Брати до уваги доводилось лише затятість небагатьох непоправних та страх значно більшого числа тих, котрі не вірили, що їм можуть пробачити давнє. Проводирі Ліги на чолі з самим Майєнном про всяк випадок заховали своє рухоме майно й поховалися самі. Жоден з тих шістнадцятьох, що правили округами столиці, не пропустив нагоди потай запевнити короля у своїй відданості; отой кравець — у дні, коли вороги короля повісили його верховного суддю, — тільки випередив решту. Досить уже крові! Проповідники, що закликали до звірства, вже не мали успіху серед люду — їм самим слід було стерегтись. Бо люд тим часом перейнявся поблажливим і поміркованим настроєм — часом ладен був навіть до насильства вдаватись, обстоюючи добро. Через це бували заворушення; їх придушували, але більше для годиться. Котрий це можновладець, що має хоч сяку-таку владу, зречеться її і втече, поки ще має зброю — хай навіть саму зброю, а не руки, здатні нею володіти. Іспанський командувач мав понад чотири тисячі чужоземних вояків, і вони могли обороняти принаймні вали та брами. Королю ще не так просто ввійти до міста. Тим чотирьом тисячам дати раду легко, та нелегко дати раду доброті люду, що чекає доброго короля. Король дозволив парижанам добувати припаси за мурами, аби не голодувати; то як же він може тепер стріляти з гармат по їхніх будинках і вдиратися до своєї столиці серед різанини? Йому цього не дозволено. Він мусить діяти у відповідності зі своєю доброю славою в народі і здобувати владу так, як личить королю — улюбленцеві народу. Анрі кілька тижнів витратив, умисне зміцнюючи свою репутацію приступної для всіх людини. Nihil est tam populare quam bonitas[50]. Якось він знову заблудив на ловах, а такі випадки завжди можна використати; вночі, о другій годині, сам-один прибився до якоїсь господині, і то було зовсім не розбійницьке кубло. Дім належав одному службовцеві його-таки податкової управи, і король знав про те; він взагалі добре знав своє королівство. Але дівчина, що впустила його, не впізнала короля; Анрі просто сказав їй, хто він такий, з'їв скибку хліба з маслом і простягся долі перед каміном, а не в ліжку. А вранці притьмом захотів до утрені; священика довелось привозити за три милі. Де ви бачили, щоб король був такий простий, а недавній єретик — такий ревний у вірі! Декотрі нізащо не хотіли повірити в це, як, наприклад, один торговець свиньми, що з ним король сидів у сільській корчмі за одним столом, — він-бо знов заблудився. Люди, що були в корчмі, не впізнали його, а може, прикинулись дурниками: коли король удається до хитрощів, селянин його завше перехитрує. Одне слово, той торговець свиньми зважився наговорити йому всяких зухвалих слів, бо нібито не впізнав його. Анрі більш нічого не зоставалось, як зійти зі сцени з великою помпою. Він визирнув у вікно, і зразу до корчми під'їхало кілька панів на конях — вони, певно, розшукували заблукалого короля. А селяни загомоніли: оце-то так! То це ми самому королю правду в вічі сказали? І він ту правду стерпів? Торговця свиньми поплескав по плечу, відповів йому по-доброму й нічим не покарав. Потім ті селяни почали говорити між собою про Париж: мовляв, ті городяни зовсім не знають короля, а то б вони впустили його в місто. Бо такий спритний чоловік однаково свого допне. А найкращу науку щодо цього дістала від Анрі одна дама в масці. Вона навмисне приїхала з Парижа до Сен-Дені, де він знову жив, і довірчо повідомила його про все, що діється в Парижі на його користь. Говорила вона так тихо, що в сусідній кімнаті крізь відчинені двері не почули жодного слівця. Крім королівських придворних, там були ще й гості з Парижа, що приїхали того дня ніби випадково. Ніхто в сусідній кімнаті не піддався ілюзіям щодо тієї дами. Всі питали: і оце справді звичайна добромисна городянка? Коли так, то що вона може знати? А по-друге — як це король, що так боїться ножа, зважився на самоті розмовляти з особою, яка навіть не відкрила свого обличчя? Вкрай неймовірно, треба сказати. Та ось пролунав голос короля, і говорив він зовсім не криючись: хай чують усі, хоч би й у самому Парижі. Він доручив дамі в масці, щоб вона переказала його щирим друзям там, у Парижі: він стоїть тут із сильним військом і стоятиме, поки не ввійде до міста, але без ніякого насильства. Хай тільки не вірять жодному слову герцога Майєнна. Миру хоче тільки їхній законний король, нехай навіть мир зі своєю столицею обійдеться йому недешево. Він нагадав дамі в масці про всі інші міста, які відкрили йому брами й тільки виграли від того. Десять років парижани не платитимуть йому податків, старшини цехів дістануть дворянство, а його щирі друзі, які сприяли йому, довіку будуть щасливі й задоволені. — А хто мене зрадив, того хай судить бог. Усе це він виклав перед дамою в масці, немовби не сама вона була з ним у цій кімнаті, а весь народ, не довіряти якому він не хотів — байдуже, чи той народ показує йому своє справжнє обличчя, чи ні. А потім він попрощався з нею; маски вона так і не скинула. Вона вийшла, закутана в широкий плащ, і так пройшла між придворними. А вони провели її аж до карети. Двоє зостались осторонь, вони не зазирали до карети і між собою не перезирались. Один був Агріппа д'Обінье, другий — такий собі пан де Сен-Люк, що служив у короля. Тим часом над'їхав запилюжений верхівець — поспів якраз до від'їзду дами в масці, що сподобилась довіри короля. Той верхівець у шкіряному колеті, певне, вважав, що теж гідний такої довіри. Він увійшов без церемоній. Король стояв посеред порожньої зали, не гордий, не самовпевнений: він дивився в підлогу й підняв голову, тільки почувши гупання важких чобіт. — Пастор Дамур! — сказав він. — Оце вас мені бракувало — саме в таку митть. — Величносте! Отже, ви й матимете якраз те. чого хотіли. До вас промовляє суворий голос із давніх часів. — У слушну мить, — додав Анрі.  

— Величносте! Я це бачу, бо щойно звідси поїхала якась особа, що не відкрила свого обличчя. Тільки ви бачили її й тільки ви знаєте, чи то не був сам диявол. — З дияволом я не знаюся. Краще вмерти. Краще позбутися всякої влади. Пастор стоячи ляснув себе по стегнах і хрипко засміявся. — Влада! Задля влади ви зреклися віри — що проти цього смерть! Задля влади ж таки ви тепер щохвилини розігруєте хитру комедію. Про ваші хитрощі вже гомонять люди, а часом і сміються — з певним виразом. Не хотів би я, щоб про мене так говорили і так з мене сміялися. — Невже я не маю успіхів, пасторе? — В тому ж бо й річ. Ви ловите людей. Я не хотів би вловити так і пічкура. І враз пастор гордо випростався, скинув капелюха (досі він цього не зробив) і заспівав, так, заспівав, як колись у бою: О господи, яви свій вид —


І зразу щезне навіть слід
По ворогах навіки.

Голос гримів на всю залу. Пастор Дамур підняв праву руку й виставив уперед ногу. Ще раз у бою, ще раз попереду старих гугенотів, і їхні полеглі крокують поряд, і всі підхоплюють псалом, вирішальний псалом гучнішає, ворог, охоплений страхом, лякається й відступає. Перемога борців за віру. Хто дише злобою на нас,


Погибель тих спіткає враз,
Наш господи великий.

Голос гримів на всю залу. Король махнув рукою, і спів урвався. Пастор не тільки опустив руку — він понурив голову. Він отямився. Зате Анрі тепер забув про довколишню дійсність, і обидва мовчали, споглядаючи в думці свої давні діла — чесні й нелукаві. Тоді Анрі взяв пастора за руку й промовив: — Ваша голова й борода посивіли, а гляньте на мої. Обличчя у вас не тільки суворе, воно скорботне. А тепер я відверто показую вам своє. Чи воно веселе? І все ж я вам признаюся: здобуття влади — це де в чому сміхота. — Так, сміхота, — повторив він і квапливо додав: — Люди варті того, щоб владу над ними здобували саме так. І сама влада схиляє до того.  



— А ви — якраз підходяща людина для цього, — докінчив старий. Король лагідно відповів йому: — Кожен діє, як йому призначено. Тому я й дозволив вам вилити душу до кінця, пасторе Дамур. — Ви мусите дати вилитись гнівові господньому! — сказав старий запально, і на скронях у нього випнулись жили. — Так, мушу. — Король говорив ще лагідно, але пасторові час уже було знайти інший тон. Він це зрозумів, і кров відлинула йому від скронь. — Хай простить ваша величність простій людині, Габрієлеві Дамуру, що він з'явився перед ваші очі. Тоді Анрі розкрив обійми. — Впізнаю вас. Отаким я хотів би завжди вас бачити: з гнівом господнім у всіх помислах і з непохитною вірністю в серці. Він чекав з розкритими обіймами. Це була вирішальпа мить для всіх його протестантів. Від докорів ще можна очиститись, він прагне в це вірити. Як усе зважити, то постійна недовіра більше шкодить королям, ніж прислужується їм. Якби й усі давні друзі це зрозуміли, хоча їх уже зраджено й позбавлено привілеїв! Але в розкриті обійми ніхто не кинувся. І Анрі опустив руки, але сказав іще: — Пасторе, те, що я мушу робити, робиться і для вас. Ви отримаєте свої права, коли я здобуду владу. — Величносте! Пробачте бідному Габрієлеві Дамуру, але він вам не вірить. Анрі зітхнув. Він іще сказав примирливо: — Тоді вислухайте одну веселу історію — про даму в масці. Вона вже безперечно правдива, бо хвалитися мені тут нема чим. Але пастор уже був коло дверей. — То чого ж ви хочете? — гукнув услід йому Анрі.— Щоб я розвалив свою столицю з гармат? Щоб я всіх силоміць навернув до протестантства? Щоб я, поки живу, провадив війну й чинив як нелюд? — Величносте, відпустіть з миром бідного Габрієля Дамура, — Це прозвучало вже не докором і не гнівом господнім, аж ніяк. Той, хто там, уже далеко від короля, стискав рукою дверну клямку, неначе поменшав, і не тільки через відстань, ні,— він весь зіщулився. — Я хочу висповідатись перед вами, Габрієлю Дамур, — сказав здаля король. — Величносте! Не я, а тільки ваше сумління має почути правду. — Слова суворі, але голос тихий. Анрі зрозумів тільки тому, що, власне, сам казав собі таке. Він відвернувся. А коли глянув до дверей — знову був сам. Тоді він став обличчям до стіни, наскрізь пройнятий свідомістю того, що це було прощання з його протестантами. Та ні, це прощання не на все життя, він іще покаже їм, що в нього було на думці і яким він залишився. Але за нинішніх обставин йому не вірив ніхто; інші вірили не більше, ніж цей. «І стережися зрадників! — нагадав собі Анрі.— Ніхто не годиться для цієї ролі так, як давні друзі». Він дивився на стіну й перебирав в уяві всіх, хто міг би його зрадити. Дивно — з'явився образ Морнея, а він же був такий певний саме за нього! Морней, або Чеснота, — цей служитиме тобі й далі вірою і правдою. Тільки не жадай, щоб він схвалив твій спосіб здобуття влади і став хоч на дрібочку менш доброчесним. І це дуже дошкуляло королю, бо в ті дні зрада й зрадники стали для нього зручні і звичні. Йому неприємно було бачити перед собою сократівське обличчя свого Морнея, і Анрі стер з уяви той образ, викликав інший. «Жодного друга, ми зовсім самотні в цьому хитромудрому й прикрому ділі здобування влади. Зате спільників та поплічників — удосталь. Ми допускаємо до себе якихось дам у масках; добре хоч, що пастор не захотів знати, хто та дама, і ця витівка лишиться назавжди таємницею. Бо хто може подумати, що то рідна дочка самого губернатора, і це з її батьком я потай заграю. Що це робиться з людьми, — я ж раніше вважав його чесним! Мені не до вподоби Морнеєва доброчесність. Але ще дужче не подобається мені, що Бріссак зраджує. Ще його попередника запідозрено в зносинах зі мною. Майєнн скинув його, а призначив графа Бріссака — саме за його просте серце. Ну, коли це називається простосердям, то я й сам не хитріший і не потайніший від малої дитини. Адже цей чоловік спокушає мене на те, щоб я здобув свою столицю підступом; він мені осоружний». Усе це Анрі промовляв до стіни, — а він же більше звик думати про свої справи ходячи — швидко й розгонисто, щоб чоло обвівав вітер. У двері хтось пошкрябався і сполохав його пригнічені таємні думи. А тоді ввійшло двоє радісних вісників; як же не зустріти їх так само радісно? Першого, його славного Агріппу, видимо розпирало від новин, він насилу втримував їх у собі. Молодий пан де Сен-Люк був терплячіший — завдяки своїй відвертій самовдоволеності. Дуже ревно дотримуючись етикету, він привітав короля з вишуканою скромністю й безмежною шанобою, а тоді полишив говорити панові д'Обіньє. — Ми запізнилися, — сказав Агріппа, — бо мусили спершу принаджувати, а потім спроваджувати слухачів: адже після від'їзду дами в масці вони стали непотрібні. — Скоріш небажані,— підтвердив Анрі.— Відколи вона поїхала, в мене побував ще один гість, і це була досить гостра сценка, не призначена для третіх осіб. Агріппа навіть не спитав, хто ж був той гість. — Величносте, ви й не здогадуєтеся, хто була та дама в масці. — Ви ж поручилися, що вона не небезпечна. А я не цікавий. — А що б ви сказали, величносте, якби вам хтось розповів, що я був у Парижі? — Ти? Не може бути! — А от і був. Правда, в подобі старої селянки, а браму проїхав на возі з капустою. — От так диво! І ти бачив губернатора? — Він купив у мене на ринку всю мою цибулю — сам Бріссак у плоті й крові. А водночас ми домовилися, що задля більшої безпеки вашої особи і задля надійності до вас приїде пані де Сен-Люк, — так, так, рідна дочка губернатора Бріссака, — і вислухає те, що ви зволите переказати. Що, несподіванка? — Я не можу отямитись від подиву, — сказав Анрі, хоч його сам Бріссак повідомив про візит пані де Сен-Люк. Бо в кожного все ж таки має бути хоч якась таємниця від інших. Чим хитромудріша роль, тим цікавішою вона здається нам. «Totus mundus exercet histrionem», — то чом би не грати й мені? Мого Агріппу здобуття Парижа зовсім не потішило б, якби йому не довелося зіграти роль селянки. І його так захопила ця гра, що йому й не в голові страждання бідолахи Габрієля Дамура; а хто відає, яку роль обрав собі сам бідолаха Габрієль Дамур? Його виступ був просто-таки біблійний». Та це між іншим. Усі ці думки не перешкоджали Анрі випитувати свого давнього сподвижника, і то так по-дитячому докладно, що молодий Сен-Люк, стоячи позад Агріппи, аж губи кусав, щоб не засміятись. Чи, власне, удавав, ніби йому смішно: хай король як слід побачить, що пан де Сен-Люк, по-перше, свідомий своєї великої переваги над людиною старшого покоління, а по-друге — як і король, воліє ставитись до неї поблажливо. Анрі ця міміка не сподобалась, і він звернувся до Сен-Люка: — Пані де Сен-Люк так чудово замаскувалася, що навіть ви не впізнали її? Коли король сподівався, що цей молодик марнолюбно захоче похвалитись проникливістю, то він помилявся. — Ваша правда, величносте, — підтвердив Сен-Люк. — Я не впізнав її. — Брешете, — сказав Анрі.— Ви брешете, аби в чомусь перевершити нас, — він позирнув на Агріппу, — хоч би в скромності. — Величносте, ви мораліст! — Надто сьогодні,— відказав Анрі.— Тому я хотів би знати, чого це пан де Бріссак надумав удавати зрадника. Га? Ви, певне, знаєте про свого тестя щось таке, чого не знаю я, бо я ж не можу знати про нього все. При дворі мого попередника він здавався мені дуже простосердим, таким собі збирачем картин. Я був у спілці з Анрі Валуа, і Бріссак міг би лишитися зі мною, та й розуму б у нього вистачило зробити правильний вибір. Нащо йому було перекидатися до іспанців, коли це мало скінчитись тим, що тепер він їх ошукує й зраджує заради мене? — Ваша величність виявляє мені дуже дивну честь такою відвертістю, що могла б зашкодити вашій справі, якби її витлумачити хибно. Нарешті розумна й відверта відповідь, і Анрі вмить настроївся зичливіше. Він кинув ніби мимохідь: — Бріссак уже не може відступити, він зайшов зі мною надто далеко. — А потім подивився в очі молодому придворному, чекаючи його пояснень. Той прокашлявся, озирнувся, ніби шукав підтримки, але признався, що йому просто потрібен стілець. — Я можу думати тільки сидячи. — А я мушу ходити. Але ж думати зараз треба вам, а не мені, тож сядьмо, — вирішив Анрі. Агріппа також сів, дуже здивований: про що тут можна говорити так поважно чи навіть урочисто? Про Бріссака? То людина зовсім не вояцького вигляду, хитруватий простак, купує в фальшивої селянки цибулю, торгується, відходить, повертається знов — і щоразу кидає потай кілька слів. Адже це все курям на сміх, коли взагалі варте згадки. Натомість молодий Сен-Люк говорив палко й задоволено, бо почував себе в цьому питанні впевнено: — Пан де Бріссак — то неабияка загадка для кожного мораліста. Коли я сватав його дочку, він привів її до кімнати в масці, отак, як вона з'явилась і до вас. Та я однаково здогадався, що то не вона, а якась інша. Він гадає, ніби ніхто не вміє щось по-справжньому розгледіти, — тільки він сам, знавець картин. — Загадка неабияка, згоден, — сказав Анрі. — Він вивчив картин без ліку, не рахуючи книжок. — Він поводиться не вояцькому, — озвавсь Агріппа. — Навіть більше. — Сен-Люк поворушив руками, ніби розгортав щось невидиме, і впало в очі, що з однієї руки — лівої — він не скинув рукавички. — Пан де Бріссак збирає предмети мистецтва не просто для того, щоб вішати їх на стінах чи ставити у вітринки, — він невтомно збагачує свій розум усілякими образами та одкровеннями. Він проймається ними. І живе їхнім життям. — А від нього самого нічого не лишається, — зрозумів Анрі. Та Сен-Люк пояснював далі: — Він не вдає зрадника, величносте. Він справді став ним, постійними вправами розвинув у собі зрадливість. — Чи й він називає себе гуманістом? — спитав Агріппа д'Обіньє і схопився зі стільця. — Ми колись були гуманістами щиро й чесно. Я складав свої вірші на коні, з мечем у руці. А коли, як справжній хробак, босоніж копав шанці перед боєм на службі у войовничого гуманіста, мені являлись небесні видива. Анрі сказав, ні на кого не дивлячись: — Це один спосіб. Та є ще й другий, складніший; він вселяє непевність і позбавляє людину обличчя. — Тоді, обернувшись до Сен-Люка, засміявся: — Нехай собі граф Бріссак і далі користується своїм методом — збирати картини та читати античних авторів, — коли цей метод привів його до того, що він так хитро здає мені мою столицю. А той іспанець, Феріа, ні в чому його не підозрює? — Та звідки! Пан де Бріссак сам запропонував герцогові де Феріа замурувати кілька брам, щоб легше було обороняти мури. Феріа не солдат, він і не помітить, що з замурованих брам знято варту і якраз ними має проникнути до міста ваша величність. Само собою зрозуміло, що насправді брами будуть тільки забиті землею. — Це виявиться передчасно. — Виявилось би, якби мій пронозливий тесть не був у спілці зі старшиною купецтва, з ратманами й з усіма на світі. Вже дійшло до того, що люди питають, чи є ще в Парижі хтось пошитий у дурні, крім Феріа, який поздоровляє себе з тим, що губернатор у нього такий недотепа. — Кожен, мабуть, хоче знати, яку вигоду матиме з цього діла. — Пан де Бріссак сподівається, що з ласки вашої величності стане маршалом Франції. — Сміхота, — сказав Анрі — спочатку з поважним обличчям. Тоді повторив це слово, і враз його з незвичайною силою пройняв весь огидний комізм становища. Людина, що боролась увесь свій вік, — це він сам. Власною рукою рубав ворога, власною волею зберігав твердість — увесь свій вік. За віру й королівство боровся весь свій вік, і все це було б марне без отакого схибленого збирача картин та зрадника здуру. Сміх душив короля, але він стримав його, хоч від натуги аж посинів. Цей сміх, що рвався з нього, був би занадто злий. Король підвівся й відійшов до вікна. Сен-Люк хвилинку зачекав, а тоді, нечутно ступаючи, теж підійшов: видно, розумівся-таки на порухах душі. Він наважився заговорити, але, щоб підкреслити свою підлеглість, висловлювався вкрай манірно і аж сюсюкав. Король і справді відчув погорду, але йому не хотілось вірити, що Сен-Люк прагнув саме цього. Не повертаючи голови, він повторив почуте: — Кажете, той дивак уже віддав гаптувати перев'язь? Архангел Гавриїл, чи то Габрієль, — дуже промовисто й доречно, Габрієль на білому шовку. Цю перев'язь піднесе мені мій маршал у день мого вступу до міста… бозна-коли той день настане, — додав він, бо надто неправдоподібною здавалась ця картина. — Сьогодні чотирнадцяте. Лишається тиждень, — просюсюкав пан де Сен-Люк. Анрі, почувши, рвучко обернувся. — Ви знаєте більше, ніж слід вам знати. Чи, може, ви самі бачили губернатора? Ви були, перевдягнені, в Парижі? — Ні, де там! Проте ось тут записані для вашої величності всі подробиці змови. — І молодий придвориий вийняв з рукавички — лівої, якої не скидав, — якийсь папір. Анрі вихопив аркуш у цього.  

— Хто це вам дав? — Сам Бріссак. — То він тут? — Або ж був тут — звісно, з дозволу герцога де Феріа. Він приїздив із двома нотарями, щоб уладнати зі мною деякі невідкладні родинні справи. Я покинув їх, тільки-но отримав цей папір. — Усе це він говорив уже зовсім не збентежено, не відчувалось також бажання здивувати. Цей молодик завжди влучав точно куди треба; то навіщо затримуватися з ним довше? — Коня! — гукнув Анрі з вікна. — Ви його вже не застанете, величносте. Та Анрі вже вибіг надвір, вихопився в сідло й помчав паризьким шляхом. Скоро він побачив попереду величезну карету, що похитувалась на вибоях, займаючи всю ширину дороги, так що й не об'їдеш. Довелось випередити її просто лісом, а тоді стати між двома деревами й зачекати. Ось вона важко під'їздить; спереду в неї широке вікно, і Анрі розгледів нотарів: їх було троє. Всі, як один, у чорному, на головах високі шпичасті капелюхи, сухі обличчя, всі троє вже старі люди, втомлені дорогою, і жоден з них не захотів навіть глянути на непроханих вершників. Навпаки — вони позаплющували очі, порозтуляли роти й стали вже зовсім однакові. Анрі хотів гукнути, але стримався, і так та мара й прогуркотіла повз нього. В останню хвилину один з трьох нотарів поворухнув рукою: човником зігнув долоню, повільно-повільно підняв її до носа того, котрий куняв навпроти нього, а тоді черк — і спіймав муху. Ох, як засяяв простакувато-хитруватий вид! На чужому носі спіймано муху, а король, якому він має здати його столицю, сидить у сідлі й дивиться. Тепер Анрі вже знав досить, тому й не став зупиняти карету. Він по-справжньому засумнівався: чи всі дома в цієї людини? «Як вони пнуться зі шкіри, щоб не ходити навпростець і не чинити по-розумному!» Ось про що він думав, ступою їдучи назад. Так, у його пам'яті вже назбиралось чимало зразків людей розумово схиблених — починаючи з Варфоломіївської ночі, і далі, й далі. Його призначення — змінити саме це, а інакше навіщо бути королем? «Вони й далі ставитимуть тобі перешкоди, Анрі. Ловити мух — замість розпізнавального знаку — і посилати до тебе дам у масках для таємного порозуміння. І ти мусиш миритися з цим».  



Захоплення влади


 

Все сталось, як було умовлено. Щодо обачності Бріссакові не було рівних. Він сказав іспанцям, щоб ті звірились на нього й сиділи тихо, аби не сполохати зрадників. Бо треба їм знати, що в місті є зрадники і вони легко можуть здогадатися, що Бріссак надумав їх переловити. Отож горді іспанці з недбальства полишили все па примху долі. Анрі дуже добре підіграв своєму партнерові. Правда, черев помилку трохи-трохи не взяв його в полон. Двадцять другого о четвертій годині ранку Бріссак був уже запепав духом, бо королівські солдати все не з'являлися. Але причиною був лише густий туман, і, щойно виїхавши за мури, губернатор наткнувся на них. На щастя, то був саме загін, яким командував його зять, пан де Сен-Люк, і обійшлося без непорозумінь. Обидві замкнені брами відчинили, і, тільки-но вдарили вранішні дзвони, король вступив до столиці. Його дворянам не терпілося; при повній зброї вони стрибали через останні перешкоди. А сам він, упершись рукою в бік і трохи нахиливши голову, вдавав, ніби оце повернувся з кількагодинних ловів. А насправді він не був тут вісімнадцять років. Перший, на кого він наткнувся, був Бріссак з обличчям янгола. Таку чистоту виразу й сумління не часто зустрінеш, вона дуже рідко буває відбита на людських обличчях. Схиливши коліно просто у вуличне багно, а голубі очі звівши вгору, Бріссак підніс королю білу перев'язь. Король зразу пов'язав йому на груди свою, обняв ного й назвав «паном маршалом». За це Бріссак віддячив йому доброю порадою: хай король краще надягне панцер. Бо хтозна… Хоча це, звісно, дуже мило — ходити поміж людом у простому колеті, як, видно, бажає його величність. Анрі злякався. Він зовсім забув про ніж… Та ні, Бріссак мав на увазі з'юрмище, тісняву, штовханину, яку дуже легко умисне зчинити у такому великому місті, а вона може стати небезпечною, бо й королю недовго загубитись у ній і попасти в руки ворогів. Анрі відповів, що його нізащо не спіймають. Та вони навряд чи й прагнуть цього. — Таких пташок, як я, ніхто не любить тримати в клітці. Одначе послухався і в'їхав у свою столицю, маючи на собі, під плащем, панцер. Замість капелюха з розкішним білим плюмажем, що звістував би мир, на ньому був сталевий шолом. Такий убір трохи пригасив у ньому почуття тріумфу — а втім, це зробили вже й дощ та безлюддя на вулицях. Там у цю світанкову годину не було нікого, та й з вікон дивилось небагато; королівське військо, що розділилось на кілька загонів, дорогою розігнало трохи іспанців, уклали або повкидали в воду три десятки ландскнехтів, і це, власне, все. Панові де Сен-Люку та його загонові стрілась дорогою купка міщан, що пробували обороняти укріплений будинок; але король на своєму шляху не натрапив і на таке. Він послав гінця переказати герцогові де Феріа, що той має залишити місто, і квит. А другий гонець помчав до собору Богоматері повідомити, що прибув король. Прокинувшись і повстававши, парижани й віри не йняли новині, хоч вона летіла з дому в дім: король уже в місті. Вони перелякались на смерть. Перша думка була про грабунки та різанину — дарма що багато їх бачили короля зблизька ще в Сен-Дені, коли він зрікався своєї віри, або й у Шартрі під час коронації й були йому віддані тілом і душею. Що з того… Одна річ — пишнота святкового дня, інша — година тріумфу переможця: вона, звичайно, має бути кривавою. А в нього й на думці такого не було, він і не здогадувався, що люд охоплений страхом. Та новоспечений маршал Бріссак це врахував: він розіслав дозорців на дуже рослих конях, з гучними голосами, щоб вони оголошували, по-перше, ласку й прощення, а по-друге — що в руках короля уже все місто. І хай парижани спокійно сидять по домівках. Але вони, навпаки, висипали на вулиці вітати французів у білих перев'язях, королівських сурмачів, а самого короля на плечах внесли до собору. На Богоматері Паризькій дзвонили всі дзвони — кожен своїм голосом, по якому його впізнавали й прозивали. Попереду короля йшли сто французьких дворян, отже, це таки справжній король. Але ж той самий старий собор не так давно бачив процесії на честь святої Женев'єви, які мали вмолити її, щоб захистила від нього своє місто Париж. Про це згадали інші — архієпископ, що виголошував, як умовлено, вітання, і кардинал, що так і не показався. А от люд умить про все забув: саме люд, у своєму загалі, а не окремі люди, бо кожен про себе зберігав у пам'яті чимало. Проте весь люд, мовби нічого й не було, плавом плив до собору, радів, був щасливий і побожний. Король мусив відповідати на вітання, він викинув з голови все, що не стосувалось цієї хвилини, і все ж був трохи отуманілий. Досі він виразніше уявляв собі, як має відбутися цей в'їзд, і в думці бачив усе в ясніших барвах. Він відповів архієпископові: «Я хочу захищати й полегшувати життя свого народу, за це я віддам власне життя до останньої краплі крові!» Запевнив його й у відданості католицькій вірі, закликавши у свідки й бога, і святу діву. Але туман у голові лишався. Анрі мав таке відчуття, ніби він тут не присутній, та й інші теж тільки ввижаються. Того, що діялось насправді, йому було замало. Занадто довго він чекав на нього. «Париж! Париж мій, і всі визнають, що він мій. А он у тому притворі мене самого намальовано в подобі диявола. Ось уже помітили, що я дивлюсь туди, і картину прибирають геть». Він стояв навколішки на кліросі й слухав месу. А потім, коли вийшов із собору на бруковану площу, то на цілу хвилину забув про дійсність: перед його внутрішнім зором постав дерев'яний поміст, завішений килимами, — він стояв на оцьому самому місці в незапам'ятні часи. На тому помості його вінчали з принцесою де Валуа. Він подумки відміряв на фасаді собору висоту того помосту. Виставлений там напоказ серед цвіту королівства, він тоді поглядав з радісної висоти на святковий люд, немов йому судилося легке життя, немов інакше й бути не може! Та лиш тоді почалася школа нещастя, і він спізнав неміч думки, зрісся з турботами життя. І ось тепер — Париж. «Але що означає «тепер»? Те, що мені й далі судились турботи, судилося пізнавати ще більше, кожне нещастя обертати в добро, а Париж — його я маю здобувати, поки й живу на світі». Тієї хвилини, яку король пробув па самоті з собою па площі перед собором Богоматері Паризької, цієї його короткої відсутності вистачило, щоб солдати відтіснили натовп аж до найдальших країв площі. Повернувшись до дійсності, король злякався. — Я бачу, — сказав він, — що цей нещасний люд заляканий тиранством, — ніби хотів аж тепер розділити з цим людом свою власну давню й тривалу боротьбу. Він наказав, щоб натовп знову допустили до нього. — Вони знудьгувалися за справжнім королем, — додав він, виражаючи цими словами, як багато зробив для всіх і скільки витерпів сам. Він поводився дуже поважно — це неминуче в такі дні. Вже того ж таки ранку на ще напівтемній вулиці трохи не покарав власноручно одного солдата — тільки за те, що він хотів узяти хлібину, не заплативши. Просто не звик інакше. Але ж король був у своєму Парижі! Грабувати в його Парижі?! З цього б не здивувався навіть сам пекар. А в одному будинку на розі стояв коло вікна якийсь чоловік і, не скидаючи капелюха, з викликом дивився на короля. Він, певне, думав, що й так уже попав до чорних списків, тож йому нема чого втрачати. Охоронці короля хотіли побігти й схопити того нахабу, але король заборонив; усі навіть подумали, що цим він порушує заведений звичай. Дорогою з собору до Лувру короля зворушував кожен вигук «слава!»; але потай його обурювала й дратувала така непристойна безтурботність тих, що гукали. Він перед очима в усіх ходив по столиці, що нарешті була під його владою, і добре знав, що мусить показати їй цю владу, а ні в якому разі не дозволяти, щоб з оцих купок людей то там, то там лупало ріденьке «слава!». Адже в тисячу разів більше було тих, що не відривались від свого звичайного діла — на кухні чи в крамниці — і хіба що між тим ділом казали: «Що, король дуже пишається, що вступив до Парижа? Дарма, вгамується!» Колись, у незапам'ятну давнину, в провінційному місті, яке називалось Оз, такий собі молодий король Наваррський бенкетував на ринку з бідними й багатими, які спочатку побоювалися, що він їх переб'є, бо вони, бач, не відчинили йому брами добровільно. А він сів з ними до столу. Завдяки йому вони спізнали новину, яка звалась «людяність», і були вкрай здивовані. А що ми змалку й до останку однакові, то й тепер Анрі ладенп був обняти й поцілувати в обидві щоки всю свою столицю зразу, хоч яка вона велика. Проте між Озом і Парижем, на всьому довгому шляху крізь десятиріччя, стояли два ряди воїнів у обладунку; то були уроки досвіду, і тому короля дратувало кожне «слава!» отут, між Богоматір'ю Паризькою та Лувром, хоча й зворушувало його. По суті, він чекав сутичок — та їх і не забракло. Один патер, озброєний протазаном, підбурював люд проти нього. Якийсь старий душогубець, ще з часів Варфоломіївської ночі, так шаленів, що гепнувся додолу, зламавши свою дерев'янку і мушкета. З вікон цілилися в королівських вояків. Король сам бачив, як в одному місці намагалися спорудити барикаду, і це було дужче схоже на справжнє життя, тож і не дало йому збитися з шляху. А по випадах своїх ворогів він розпізнав той шлях і нарешті щасливо дістався до Луврського палацу. Сів за стіл у великій галереї, обід чекав на нього, придворні та слуги на місці — все мало такий вигляд і відбувалось так, наче ці вісімнадцять років його тільки й дожидали тут. Він їв і нічим не турбувався, навіть не розглядався круг себе; тільки повторив свій наказ, щоб до третьої години іспанці, якщо їм дороге життя, покинули місто. Герцог де Феріа, намісник його католицької величності, ще й досі з цим не змирився: він утримував частину передмість. Король звелів переказати йому кілька гострих слів, і Феріа, що не був воїном, скорився. Він послухався наказу навіть трохи раніше, ніж паризькі поплічники Філіппа, що отримали від нього вісімдесят тисяч пістолів. А втім, гроші ті були давно розтрачені, тож і віра в повелителя світу вичерпалась. Поза центром міста — від Богоматері Паризької до Лувру, — який король міцно тримав у руках, ще ворушилися не дуже численні недобитки колишньої Ліги. То були шаленці всіляких мастей, що вимахували зброєю, корчили страшні пики, але за годину мали стати посміховиськом; одначе досі ще були грізні й навіть гідні поваги, бо до останку боронили вже програну справу. Що ж там сталось? Назустріч їм на їхньому ж таки терені висипали юрми беззбройного люду. Там були здебільшого діти, і вони дзвінко кричали: «Хай живе король!» І біснувата орда спинилась. За дітьми їхали верхи герольди з сурмами; вони проголошували мир і прощення. За ними — судові урядовці; і ото перед ними шаленці нарешті склали зброю. Роззирнулися довкола й побачили, що робити більш нема чого, бо їм, як і всім іншим, ідуть назустріч і простягають руку. Декотрі просто розгубились — вони не могли так швидко зректися свого життєвого досвіду й звичок: яке пуття з шаленства, насильства та всяких таких недоладностей, коли діти і правники в вирішальну хвилину являють вам таку відважну миролюбність? Кілька шаленців тут-таки згинуло, не витримавши надто різкого переходу від безумства до розуму. З усього, що сталось того дня, — а сталося немало, — король Анрі жадав тільки одного, жадав палко й невідступно й хотів будь-що його побачити. Він піднявся на браму Сен-Дені й став біля вікна. Третя година вже надходить. Чому ж не йдуть іспанці! Ага, йдуть уже! Ступають повільно, несучи капелюхи в руках. Усі мовчать, очі в усіх похнюплені. Це найпихатіші зі смертних, вони вважали безсмертними коли не самих себе, то свою державу. Нехай вони й раніше втрачали міста, але з жодного ще не відступали так, як із цього, — без бою, просто тому, що їхній час минув і їхній володар зрікся їх. Дощ сіявся на них. Вони не згинали спин; на возах вони везли своє майно — невелике, бо вони ніколи не крали. Їхні численні діти невесело дріботіли за ними, їхні собаки позвішували вуха. Одна жінка гукнула з воза: «Покажіть мені короля!» Довго дивилась па нього, тоді на весь голос закричала: «Добрий королю, великий королю, я молитиму в бога щастя для тебе!» Отака горда була іспанка. А в щільно зачиненій карсті від'їздив папський легат. Король хотів був помахати йому вслід рукою, але й сам поки що не зрозумів, чому рука, вже піднята для іронічного жесту, спинилась. Герцог де Феріа, худий, суворий, вийшов з карети, щоб віддати належну переможцеві шану. Він з гідністю вклонився і, дерев'яно ступаючи ногами, пройшов повз короля, перше ніж той спромігся на слово. Іспанські солдати знов оточили герцогову карету. Решта війська були неаполітанці, німецькі ландскнехти й валлони — скорочений реєстр підданців всесвітньої держави. Командири останніх чот напружено повернули голови до короля, коли той вигукнув: — Вітайте вашого владаря, але більш не повертайтесь! — А тихіше, для тих, хто стояв коло нього, додав: — Бажаю йому видужати. Всі засміялись. Анрі стримував свою радість, щоб вона не переродилась у щось інше; він не довіряв собі. «Коли наше життя має якусь мету, нам не дано знати, яку саме, і ми ніколи не досягаємо її. Та однаково — ми стоїмо на брамі, а іспанці йдуть геть». Він з великою приємністю відчував, що про мочив ноги. Це ж іспанцям доведеться всю далеку дорогу тюпати в промоклих черевиках. «Мабуть, погожі дні були, коли ви простували сюди з півдня, загарбували моє королівство, таборились у моїй столиці? Я був ще дитиною, коли вперше почув, що на світі є вороги, і моїми ворогами були ви. А тепер бачите мою сиву бороду? Важко мені жилось через вас. А втім, це тільки як подумати, то важко, але завдяки чесному ворогові я півжиття прожив весело й без вагань. А сьогодні я отримав нагороду; хоч і натрудився за неї в десять разів більше, ніж хтось, та я її отримав. Ідіть же, і хай вам щастить, чесні вороги!» Погляд його затуманився, і він аж спіткнувся на сходах, ідучи вниз. У Луврі на нього чекали справи, та він сказав: — Я п'яний від радості. Що там ви говорите? Він довго мовчки ходив туди й сюди по галереї, тоді раптом зупинився й гордо пройшовся ніби на дерев'яних ногах, опустивши уявного капелюха. Так, він передражнив сповнений гідності й смутку уклін герцога де Феріа. Присутні зрозуміли — і не схвалили цього. А Анрі до кінця дня твердив, ніби не тямить, де він. — Пане канцлере, — питав він приятеля пані де Сурді,— чи вірити мені, що я справді тут? Він отямився аж тоді, коли з'явились засвідчити йому пошану кілька високопоставлених членів Ліги. Він відповідав їм різко, а тоді повернувся до них спиною, і всі надміру поквапно вирішили, що кожен дістане по заслузі. Але той спалах гніву був просто відлунням невтримної радості. Вже через кілька годин Анрі прийняв такі вияви покори, що не могли бути щирими: міські старшини принесли йому хмільного меду та свічок, нарікаючи на свою бідність, і він похвалив їх принаймні за добре серце. А передусім послав гінця навздогін папському легатові, щоб той повернувся. Нехай легат вимагає чого хоче, — вірний син церкви й на коліна перед ним стане, і погодиться виявити будь-які, навіть найнеймовірніші, знаки покори. Одначе прелат у щільно зачиненій кареті поїхав далі. Чи наздогнали його спішні гінці короля, того вечора в Лувр не повідомлено. Палац стоїть посеред столиці, сьогодні король узяв владу в свої руки. Завтра новина прогримить на весь світ, у ці нічні години звістка летить по всіх його шляхах; завтра велич короля сповнить помисли всіх людей, ця нагорода за його труди розворушить усіх. Ніщо начебто не встоїть перед його ім'ям, слава його буде найгучніша на всій землі,— але під безнастанним дощем, по розгрузлнх дорогах, що всі, як відомо, ведуть до Рима, їде, їде, віддаляючись, щільно зачинена карета. Король Анрі у своєму Луврі бачив її ніби навіч — маленьку, як комашка, але видну виразно. І ця повзуча тваринка виявиться швидшою від окриленої Фами, богині слави. Куди б не долетіло ім'я короля, вона вже буде там. «Щоразу, як при дворах чи серед народів заговорять: «Король Франції вже у своїй столиці, він узяв у руки владу», — ті ж таки голоси заперечать: «А Рим його не визнає». І вийде, що нічого не відбулося, що я насправді зовсім не тут». За звичкою він казав усім, хто до нього з'являвся: «Я до нестями радий, що я вже тут», — та це були тільки слова. З мимовільних порухів його пліч дедалі більше людей здогадувалися, що він їм не радий, і одне по одному щезали. Король сам не зміг би сказати, по яких залах чи покоях свого палацу Лувру він блукає. Часом він зупинявся, хапався за голову, ніби згадавши щось зовсім нове; але то було все те саме. «Я пропустив карету, ще й хотів помахати їй услід. Рука моя мимовільно спинилась; аж тепер я збагнув, чому». — Ну, що там чути? — гукнув він сполохано, побачивши перед собою кількох нежданих вісників, але вже й сам відчув — і не помилився, — що вісті недобрі. Йому розповіли, що в якомусь капуцинському монастирі вбили необачного ченця, який радив своїм братам визнати короля. Анрі знизав плечима, ніби то була марничка. Та зразу ж йому на очі набігли сльози. Правда, він сказав тим вісникам: — Які-бо славні в мене вороги! Самі один одного мордують, щоб мені менше клопоту. Тоді вже й ці панове побачили з поруху його пліч, що треба зоставити його самого. Та він зупинив одного з них і доручив йому негайно поїхати до герцогинь де Гіз і де Монпансьє: вони, його ненависниці, тепер, напевне, тремтять перед його помстою. Нехай заспокояться й покладуться на його приязнь, звелів він переказати. Та врешті він таки зостався, по суті, сам. — Арманьяк, де ж це люди? Перший камердинер вийшов із якогось тихого кутка, обійшов усі покої й підтвердив, що нікого нема. Аж потім він висловив свої враження докладніше; адже він уже давно стежив за своїм паном, як робив і завжди, а тому знав точно весь перебіг нинішнього дня — того дня, коли його пан узяв владу в свої руки.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка