Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка13/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   48

Купіль


 

Король Анрі сидів у воді, якої, бігаючи на кухню й з кухпі, наносили служники й служниці. Її гріли на вогні, а потім виливали в заглибину посеред кімнати-лазні. Кімната була вузенька й низька, заглибина-купіль обмурована цеглою, вниз вели сходинки; на першій знизу голяка сидів король. Перший камердинер, пан д'Арманьяк, жмутом листатих гілок колотив воду, обхлюпуючи нею свого пана, а тоді виймав гілки з води і струшував з них на короля дощ крапель. Для такої мокрої роботи д'Арманьяк теж роздягся майже зовсім — на ньому був самий фартух. Анрі, як було в них двох заведено, цитував йому рядки латинянина Марціала в перекладі. «Раб, із чорної шкури фартух пов'язавши, слугує тобі, як у теплій сидиш ти купелі». Перший камердинер відповідав тими самими рядками, тільки мовою першотвору; його, як і короля, щоразу бавило те, що поет мав на увазі не чоловіка, а римську даму, яку розтирає у купелі раб. Дворяпин-слуга й цього разу, мабуть, чекав від короля якогось легковажного жарту, але не дуже здивувався, не почувши його: сьогодні король був якийсь на диво замріяний. Та ще хтозна, чи тільки замріяний, а не заглиблений у похмурі думки чи в якісь нові лихі передчуття. Д'Арманьяк замовк, скропляючи легким дощем з гілок голову й груди свого владаря, та врешті, коли Анрі потягся й звів очі до побілених сволоків, перший камердинер поклав жмут на край купелі й відступив, скільки міг. Простір круг заглибленої в підлогу купелі був зовсім вузький, у кутку стояв залізний триніжок із запаленими свічками, а навпроти, позаду короля, лежало на стільці його вбрання. Чи не лежало, а сиділо: цупкі від золотого гаптування, штани й колет сиділи на стільці, ніби людина без голови та шиї. «Навіть святкове багаття може обпекти, — про це думав Анрі в купелі.— То сумне й недобре святкове багаття, вони штовхають туди кого лишень зможуть, і мене б залюбки штовхнули. Вони вагаються, і наше єднання лишається ненадійним. Однією месою ще нічого не зарадиш. Мені доведеться весь час завойовувати людей наново, так само, як уже було призначено мені досі. Під колоною в церкві я почув оті слова й злякався, бо вони були жахливі й недобрі. Що ж робить Шіко? Слова ті стали правдою ще раніше, ніж були вимовлені. Примружений здоровило залюбки справдив би їх. Ніж! Правник сказав: «Тепер він готовий». Де ж це Шіко? Та й він не поможе. Смертельний стрибок — я ж наважився на нього». Анрі простягся на сходинках, вода захлюпалась, його змагала сонність. Пан д'Арманьяк чекав стоячи, не зворухнувшись, аж поки йому здалося, що його давній бойовий товариш розслабився до кінця. Він думав: «Ми старіємо. Марна річ удавати незламного, хоча тільки так нам годиться поводитись». Перший камердинер, нечутно ступаючи босими ногами, вийшов, обережно причинив двері й став коло них на сторожі. Час від часу він заглядав у замкову шпарку, чи не змінилося там щось. Одного разу він приклав до шпарки вухо; Анрі крізь сон промовив уголос: «Де ж це Шіко?» Тa коли той, кого кликано, справді з'явився в кінці переходу, пан д'Арманьяк, широко розставивши ноги, загородив собою двері. Він іще здалеку відчув, що ця поява тільки розтривожить короля в його купелі. Коли дворянин підійшов ближче, підстав не впускати його ще побільшало; пан д'Арманьяк схрестив руки на грудях і випростався, як замолоду. Та Шіко сказав: — Не бійтесь, добродію. Я не добиватимусь туди. — І не думайте, добродію. Від вас смердить, як від цапа, а до того ж ви п'яні. — Самі ви цап, добродію, з вашим шкуратяним фартухом та волохатими литками. Що ж до мого смороду, то я його завдячую огидній помийній ямі: мене змусив туди стрибнути один черевомовець. І що я трохи перебрав вина, коли виліз, — це теж цілком природно. Я був пригнічений невдалою пригодою і не знав, як розповісти його величності про те, що зі мною було, — хіба що напідпитку. — Ви не ввійдете, — повторив пан д'Арманьяк непохитно, але тільки про око. У купелі захлюпотіло: король прокинувся. Шіко говорив дзвінко, на повний голос. Він був цілком тверезий і точно розрахував, що треба сказати королю напрямки, що замовчати, що пом'якшити і на що тільки натякнути: — Величносте! — сказав би я, якби король міг мене почути, — вигукнув він дуже голосно. — Величносте! Ваш убивця, чи той чоловік, що мав ним стати, був солдат і доти ніколи й не подумав нічого лихого. Його звело на манівці тільки кохання. Ну як стерпіти коханцеві, коли кохана весь час глумиться з нього, аби посмішити легковажний двір? І при якому це легковажному дворі могло таке статися? — запитав сам Шіко, бо ніхто більше цього не питав. — Моя історія відбувається в замку високославної дами, званої королевою Наваррською. І чого лишень не діється там! Він перевів дух. За дверима захлюпотіла вода, наче в ній хтось рвучко повернувся. Та марно чекав Шіко заперечення або наказу. — Безділля всі вади плодить, — заявив він нарешті.— В цілому замку тільки й діла, що кохання та романи; то як же бідному солдатові не очманіти й не уявити себе бозна-чим! Він, бачте, надумав убити короля. Звичайно, славетна наваррська дама кинула його в найглибшу темницю. — Гей! Не бреши там! — озвалося з лазні. — Але вона заплакала! — скрушно, збентежено провадив Шіко. — Вона гірко заплакала й вигнала солдата з замку. — І не повідомила мене про це, — зітхнув Анрі в своїй цегляній купелі. — Як же вона могла! — жалібно мовив Шіко і почав вигадувати — але дуже правдоподібні, на його думку, речі.— Адже ченці, патери й прелати весь час напосідались на неї, загрожували смертю і їй самій, стерегли її, перехоплювали її листи, тож вона й мусила мовчати, хоч у затишній кімнатці лила сльози. В ту мить із грудей пана д'Арманьяка несподівано вирвалось ридання. Королева Наваррська, хоч Шіко розповідав про неї як про витвір поетичної уяви, для першого камердинера була справжньою супутницею в пору кривавих ночей, пройденої школи нещастя, всіх трудів життя, що їх він зі своїм паном витримував багато років. Тоді вона бувала і жрицею жаги, і провідною зорею, сходила з ложа й вела до трону — і звалась Марго. Її боготворило ціле покоління, віддане людській красі, пізнанню людини, — поміж нього і цей дворянин, якому вона подавала свою незрівнянну руку. Спогадавши все це, він знову заридав і вже не міг зупинитись. «Наша Марго, — думав постарілий лицар, — тепер ненавидить нас смертельно». Неспроможний стримати глибоко хвилювання, він покинув свій пост. Відходячи в самому фартусі з овечої шкури, він давився невиплаканими сльозами й задихався від гірких ридань. А в лазні запала інша. Той, хто сидить там, легко пускає сльозу, і через те більшості здається ненадійним. Чому ж він цього разу не плаче? Шіко покивав головою, і кумедний чубчик захитався над його лисим лобом. Він міг би зазирнути в замкову шпарину, але не зробив цього. Той, хто за дверима, — сам-один, схований від чужих очей, голий, і йому загрожує ніж; а незрівнянна рука, яку він колись любив над усе, не спинила того ножа. А наготував його один із тих, що витанцьовують круг святкових багать, — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і з усіма, з усіма він з'єднався. Заради них вислухав чудову месу, зважився на смертельний стрибок. «Хай же буде так! Хай же воно станеться!» — певне, думає той, хто сидить у купелі. — Шіко! Минула добра хвилина. Той, хто стояв під дверима, вже не прислухався, він поринув у думи. Почувши, що його кличуть, він стрепенувся й кинувся в лазню. — Причини двері! — наказав голісінький король. — Багато людей причетні до замаху? — спитав він тихо. Шіко перелічив усіх, більш не намагаючись нічого прикрасити. В гострому розумі блазня шлях убивці лежав як на долоні, і він змалював той шлях. У королівстві не лишилось людного місця, що не могло б стати душогубським кублом — таким, як те, звідки він щойно прийшов. Але й душогубські кубла бувають кумедні: принаймні можна посміятись і з солдата-черевомовця, який сподівається після вбивства стати невидимим, та й з шинкаря. І все ж у лазні панувало напруження, від якого обличчя кам'яніли. Прекумедно — не навмисне, а просто за звичкою — блазень переповів свою суперечку з шинкарем щодо засолювання чи колесування. А обличчя в обох кам'яні. Бовдур з розпанаханим боком — через власну необачну кровожерність; черевомовлення, п'ятеро спільників і помийна яма — все прекумедне, але обличчя кам'яні. Бовдур утік — дарма, нікуди він не дінеться. Він нагострить з обох боків нового ножа, ще раз підстереже короля, і його схоплять, бо вже знають. Годі про нього. Шіко докінчив і замовк, бо й король міг тільки мовчати. Зненацька він підвів голову. — Одне я хотів би знати. Лa Бар ні разу не наближався до мене так, щоб дістати ножем. Як же він думав це зробити? Шіко вмить вихопив із штанів ножа (звідти ж таки, де ховав його на собі вбивця) і пожбурив його так швидко, що король і не завважив, куди. Він обвів поглядом кімнатку. Позад нього сидів на стільці його білий шовковий убір, неначе він сам, тільки без голови й шиї. І там, де мала бути шия, у стіні стримів ніж із лікоть завдовжки, точнісінько в горлянці, якої не було. — Добре вцілив! — сказав Анрі.— Сто екю дав би, якби мав їх. — І, голісінький, зареготав. — Так, — ще раз глянув на ніж і зареготав голосно. Шіко з чемності теж скривив якусь усмішку. «Я ваш блазень, — означала вона. — Коли я блазнюю, то не сміюсь». Та враз Анрі згадалося: — Там у церкві під пілястром стояв ще один чоловік, то він сказав щось на вухо своєму сусідові, а я почув. То був один з моїх учених правників, і сказав він таке: «Ох! Тепер він пропащий. Досі він ще не був готовий на заріз, а тепер готовий!» На ці слова — «готовий на заріз» — Шіко заіржав наче кінь, бо то був не його жарт. Анрі теж сміявся, але помірно. Щоб не втрачати настрою, він мусив раз у раз поглядати на ніж, що стримів точнісінько там, де могла бути — але не була — його шия.

IV. РАДІСНЕ СЛУЖІННЯ


Урочистий акт


 

Святе миро для помазання й посвячення королів Франції зберігалось у Реймському соборі; але місто Реймс іще належало Лізі. Столиця теж іще була в руках ворога. Анрі палко прагнув увійти до Парижа, та для цього спершу його мали миропомазати й коронувати. Сам він, може, й злегковажив би цей обов'язок, але всі інші надавали йому величезної ваги, і тому взялися шукати святого мира десь інде. Найкраще, яке знайшлося, було пов'язане з пам'яттю святого Мартіна, і це було для Анрі вирішальним. У своєму королівстві, за яке боровся так довго, він знав кожну п'ядь, знав, який святий є патроном у якому містечку чи селі, бо мусив усі їх завоювати. І найчастіше це був святий Мартін. Гаразд, зупинімось на Мартіні, а замість Реймса оберімо місто Шартр із його повсюди шанованим собором. Жоден щирий католик не зневажатиме урочистого акту, якщо той акт відбудеться в Шартрському соборі. Анрі, звичайно, пам'ятав, що й у Сен-Дені, коли він зрікся ересі, прийняв праву віру, тріумфально з'єднався з усіма, і всі кругом раділи, ба й з Парижа прийшло чимало люду, — що й там урешті звідкись вигулькнув убивця. Тобто, власне, убивця був там із самого початку, він мало чим вирізнявся з люду, серед якого ховався, — люду начебто відданого королю душею й тілом. Ні, це помилка: людям так само легко вбивати, як і славословити та падати на коліна. Обставини змінюються, а людська душа багатолика. Наша провина, наша найбільша провина в тому, що ми не можемо переконати так званих добрих людей, щоб вони завжди були добрі. Тільки життєрадісність, поблажливість та милосердя гідні істот, наділених розумом. Але державу, де панують ці якості, треба спершу збудувати. І тим необхідніші урочисті акти, бо вони сприяють очищенню розбещених душ. «Коли частіше вдаватися до таких актів, — думає Анрі,— можливо, врешті навіть моїм убивцям набіжать на очі сльози чистого зворушення, хоч на це важко сподіватись. Я можу тільки сам подавати приклад. Не вбивати, а допомагати жити. Ото була б справді королівська влада, воістину влада», — збагнув він, і то вже не вперше, бо цей шлях був від природи накреслений для нього; але навіть при такій високій нагоді він не міг до кінця зглибити думкою сутність влади: надто багато діла стояло перед ним. Урочистий акт у Шартрі доводилось підготовляти зовсім наново; всього бракувало — як виконавців, так і предметів, що вони мали тримати в руках. Корону, скіпетр та інші атрибути влади бунтівники залежно від матеріалу перетопили, розламали, порвали чи просто розікрали. Ті сановники, що їм належало здійснювати акт, або стояли на боці ворога, або ж були в полоні у нього, зокрема єпископи. Декотрі зі світських вельмож відмоглися, бо не вірили в міцність королівської влади. Париж лишається в руках іспанців, яке ж пуття з урочистого акту? На щастя, завжди знаходяться віддані люди, що не гаючись беруться до невідкладного діла, добувають необхідні предмети, як-от руку правосуддя з випростаними для присяги пальцями, лицарський меч і парчеві полотнища, досить великі, щоб позавішувати стіни в храмі. Все це поспіхом добувалось або виготовлялось; замість відсутніх статистів підшукували інших, репетирували з ними всю церемонію, щоб ніхто не спартачив ролі, а в день урочистого акту двоє дворян устали вдосвіта, о третій годині, щоб опорядити собор. Весь попередній день зайняли в короля проповіді, в яких йому розтлумачували сенс урочистого акту, а також сповідь та молитви. Двадцять сьомого лютого вранці його повели на урочисту церемонію два єпископи й кілька вельмож, серед яких він грав роль першого. На ньому були такі шати, що аж віри не йнялося: широченна мантія з посрібленого полотна, а під нею довга сорочка з карміново-червоного шовку. Він мав вигляд якоїсь примари з невідомих часів, але так забажали його дами — люба сестриця й кохана владарка, а за тією, власне, стояла пані Сурді, бо її приятель, канцлер Шеверні, надавав великої ваги пишноті й урочистості. Канцлер і ще кілька високих урядовців ішли зразу позад короля, поміж них і головний стайничий герцог де Бельгард. Анрі на слух вирізнив ходу свого давнього приятеля Бляклого Листа й залюбки озирнувся б та всміхнувся до нього, але цьому перешкоджав дивовижний убір, не кажучи вже про все інше. Адже й у цьому соборі він був знову виставлений напоказ численному з'юрмищу. Перед ним по плитах церковного нефу ступали герольди, несли з великою помпою емблеми королівської влади, і йшов навіть конетабль з оголеним мечем. А далі йшов сам він, один одним, з таким урочистим виглядом, що ніхто, а насамперед він сам не міг збагнути, чи вигляд той величний, а чи просто кумедний. Герольди почали виголошувати імена — легендарні дванадцять імен давніх вельмож цього королівства. Звичайно, на поклик герольдів не озвався герцог Аквітанський[47], бо такого давно не існувало, тож він і не міг з'явитись, а то попишався б давно забутим маскарадним костюмом, як і сам Анрі. Зате Анрі почув, як відгукнувся добряга Суассон, коханий його сестри; і далі кожен, хто був тут, озивався замість когось відсутнього, що або вже сто років як помер, або ухилився від урочистого акту. А коли єнпископ Шартрський замість єпископа Реймського помазав короля святим миром, теж не справжнім, помазаникові залоскотало, і він, щоб не засміятись, кахикнув. Усе це в найблагочестивішій поставі, зі схиленим чолом; і тільки потай, подумки він перемовився з чарівною Габріеллю, що сиділа на хорах, — бо він принаймні гадав, що чарівна Габрієль дивиться на всю церемонію з такими, як і в нього, почуттями. «Ти завважила Бляклого Листа, моя кохана красуне? Ти ще пам'ятаєш, як він лежав під ліжком, а я кидав йому цукерки? А тут у нього така урочиста міна!» Проте чарівній Габрієлі на високих хорах середнього нефу й не в голові були такі спомини. Її любий владар і тут повторив усі належні присяги, зокрема ту, що проти єретиків, і ось єпископ наклав йому на голову корону — так, справді, корону, — і її любий владар уже коронований. У самих глибинах душі вона ніколи в це не вірила. Слухай, Габрієль д'Естре, як люди гукають: «Хай живе король!» Ось уже на його честь заспівали «Те Deum», а він же з'являвся до тебе в подобі маленького селюка з запилюженим обличчям, пішки пробрався до замку Кевр, і ти йому сказала: «Величносте! Який ви бридкий!» А потім довго глузувала з нього, раз по раз його дурила й лиш помалу піддалася, щоб він здобув тебе, бо при своєму кочовому дворі він мав славу великої людини. Хоча що то був за двір, який мусив переїздити туди чи сюди залежно від примх воєнного талану. Ти мусила спритно лавірувати між пасторами й прелатами, а метою твоєю було збагачення власної родини: пан д'Естре крав, а ти його захищала, і через твої родинні почуття пан де Роні став твоїм ворогом. Ти сприяла наверненню твого єретика — спочатку тихенько, потаємно, як тобі й наказано; тоді ти ще кохала іншого й мало не втекла з ним. Аж зовсім під кінець, у ніч сліз і загадкових видінь, ти зрозуміла, від кого ти носиш під серцем дитину І хто насправді твій любий владар. Отак і сталося, чарівна Габрієль, що ти високо на церковних хорах тремтиш від гордості й радості, твій зір туманить нестерпне блаженство, бо твій владар приймає корону. Як ми можемо помилятись! Анрі не нажився позирнути вгору, до своєї любої владарки: він боявся, що і їй доведеться кахикати, як йому, аби стримати сміх. Урочисті акти нічого не виграють від повторення, коли ти відчуваєш фальш і усвідомлюєш, що це комедія. Анрі зужив усю свою поважність у боротьбі за сумління, під час тяжких роздумів та в смертельному стрибку. Його здійснено, і не питаймо себе, нащо. Якби хоч задля влади, так ми ж досить довго п'ялись до неї і знаємо їй ціну. Герольд вигукує ім'я давно померлого, а відгукується живий. Єпископ — такий, якого пощастило добути, — підносить фіал і і миром — найпристойніший з усіх, які пощастило знайти. А тоді опускає корону на голову, сповнену сумнівів, а не віри; та корона мала бути шанованою у віках, а вона — щойно з рук ювеліра. Отака й влада — її показний бік. Сонячний промінь виблискує на мечі, якого маршал де Матіньйон[48] тримає прямовисно перед собою: це буцімто меч конетабля. А насправді Матіньйон — ніякий не конетабль, зате він складає двозначні віршики й латиною, і рідною мовою; може, в нього й тепер уже є якісь напоготові, в ту мить, коли в його руках виблискує страхітний меч. Отака ця влада. Тим часом Анрі думає про іншу, яку він носить у серці, і то, власне, й є влада над серцями. Урочистий акт йому не подобається; він не бачить, яким чином цей акт може прислужитись очищенню розбещених душ. Правда, не відчуває він тут і присутності вбивці — а це, по-перше, велика полегкість: можливо все ж таки, що помазання, коронація і вся вага сьогоднішньої церемонії зроблять його особу хоч на якийсь час недоторканною. Врешті-решт, учений правник зі своїми гіркими словами помилився. А по-друге, оскільки небезпека для життя усунута, цей король стає поважним, до нього повертається поважність, що була зосталася в горбатому шиночку, де головну роль грав блазень, або в лазні, коли там з'явився той самий блазень. Зовсім інша річ, коли король дивиться на свого вірного Роні. Поки тривала церемонія, Анрі час від часу поглядав у обличчя баронові й щоразу лякався: то було єдине щире обличчя в соборі. Цей чоловік неначе зійшов із соборного фасаду; він би й там був на своєму місці, як кам'яна статуя з простими, величними рисами, яких ніщо не може зворушити. Протестант чув, як король присягається винищити єретиків, але обличчя його лишалось незворушне. Він був присутній, грав належну йому роль, але все нутро його промовляло: «Тинди-ринди». То безмовно озивалась у ньому сувора простота гугенотів, то була його думка про урочистий акт. «Сухозлітка, жіночі витребеньки, мерзота перед господом», так би вигукнув його внутрішній голос, якби барон дозволив. Та практичний Роні прирік тому недоречному голосові мовчати, а сам усією поставою й виглядом виражав, що він вірний і непохитний слуга свого короля. Анрі, що взагалі добре знав чоловіків, знав і свого Роні, але тільки тут, посеред урочистого акту, впевнився до кінця, що той довіку буде з ним. Невдовзі по тому він призначив барона до королівської ради. Далі вже Роні сам подбав про те, щоб стати герцогом де Сюллі, всемогутнім розпорядником фінансів королівства, начальником артилерії, такої, як світ іще не бачив, і, практично, правою рукою короля — лиш доти, поки його великий король жив на світі, і ні хвилини не довше. Йому Роні віддав свою душу, з ним зв'язав свою долю, всупереч внутрішньому голосові давнього гугенота. «Скільки варт я для тебе, стільки й ти будеш для мене». Початок його висхідного шляху був тут, був складником цього урочистого акту: адже Анрі час від часу поглядав на обличчя барона. І щоразу лякався. Бо він поглядав у лице Обов'язкові й кам'яній Поважності — попри таємне «тинди-ринди». Анрі думав: «Пересічна людина, щоб не сказати посередність. От якби я міг брати з нього приклад!» Так думав Анрі, бо простота в той час йому здавалась вельми бажаною. Але досягти її найважче в світі — якщо ти не Роні. Король вийшов із собору більш по-королівському, ніж увійшов туди. І хода, й постава були вже справді величні, а фантастичні шати здавалися цілком природними. Мавши таке осереддя, вся процесія набула куди більшої пишноти, особливо супроти того, якою була спочатку. Натовп понад шляхом безмовно падав навколішки. Звичайно, потім Анрі для обіду переодягся — відмахнувся від пана д'Арманьяка, коли той приніс йому білий шовковий убір, і сказав, що хоче почувати себе зручно, як щодня. В бенкетній залі він сидів під балдахіном, та це не зіпсувало йому апетиту; сидів за своїм столом сам і міг бачити по праву руку стіл духовних вельмож, а по ліву — стіл вельмож світських, і всі вони квапились наїстися, подібні в цьому до нього. Взагалі вважалося, що тепер вони й в усьому такі, як він, тільки він перший серед рівних, а разом вони й становлять королівство. Та він думав не так; він гадав, що це надмірна претензія, а з другого боку, що цього мало. Він і тепер наказав відчинити двері і впускати весь люд. Він не боявся тисняви; нарікали тільки вельможі. Та скоро він спромігся відновити веселий настрій. Тим дворянам, що прислуговували йому, він сказав, що дон Філіпп, повелитель світу, доп'яв собі ганебну хворобу. Всі не могли надивуватися з незбагненного гріхопадіння його католицької величності після такої тривалої здержливості. Один-однісінький гріх — і зразу кара. Що б то було, якби кожен король-зальотник отак із першого разу попадався! Враз усі, й за лівим, і за правим столом, обернулись до короля, що сидів під балдахіном за поставленим упоперек столом. Король засміявся й тим дозволив сміятися всім. Ото вже потішилися з католицької величності — короля Іспанії — та з його сміховинного нещастя! Декотрі з присутніх сприйняли всю історію як жарт, хоча й дуже ризикований; саме ці й сміялись найдовше. Декотрі з вельмож, особливо з духовних, аж боки рвали і все плескали в долоні, піднявши вгору руки та обернувшись до короля: виражали йому своє захоплення. Адже цей король незрівнянно частіше від іспанського наражався на таку хворобу, проте не підхопив її. Так мало того — тепер вона ще й точить його ворога. Як же не захоплюватись таким щастям! Декотрі замислились; їм перехотілося сміятись. Кому так щастить, того треба стерегтися. І подвійна гра його коштом може скінчитися зле; отже, тим учасникам бенкету, котрі ще мали зносини з іспанцями в Парижі, час було їх урвати. Іспанці не зостануться в Парижі, коли їхній володар доп'яв таку хворобу. Щастя подає знак; не знехтуй його! Хтось голосно сказав, що ганебна хвороба точить не тільки повелителя світу, а й усю його всесвітню державу, що вона гниє і від її тіла відпадає частина за частиною. Ці слова рознеслися по всіх столах, і їх обговорювали вельми жваво. Тим часом від вина та наїдків обличчя почервоніли, а голоси стали гучніші. Цей бенкет вельмож через новину з Іспанії почав перетворюватись у невтримну пиятику, і королю захотілось урвати його. Ті, котрі кмітливіші, помітили це. До них належав і кардинал дю Перрон — це він підкладав подушку під коліна королю, коли той зрікався своєї хибної віри. Дю Перрон подав королю чашу для обмивання рук, уклонився й попросив дозволу проспівати пісню (дивна річ для князя церкви), і всі зразу притихли. Кардинал співав королю на вухо, пісня була коротенька і, видно, дуже зворушлива, бо в короля вогко заблищали очі. За ближчими кінцями обох столів розчули й ті нечисленні слова: «Уста твої коралі, а зуби кість слонова. А підборіддя повне — яке ж воно звабливе!» По королевих сльозах спочатку ближчі, потім дальші збагнули, про кого пісня. Усі один по одному попідводились, обернулись до короля і, стоячи, безмовно віддали шану його щастю, як щойно плескали в долоні його успіхові. Втілення того щастя звалося Габрієллю, про це здогадались майже всі — навіть найтупішим ситий обід прояснив у головах. Декотрі в думці порівнювали той скарб, що припав йому, із гнітючими новинами з Іспанії. Поодинокі міркували глибше: вони бачили, як змінився цей колись легковажний чоловік, і в його вірності та сталості відчували тверде бажання осісти й володіти. Але володіти в цьому світі чимсь малим він не захоче. Його войовничість межує з величчю. Войовничості ж тільки й бракує володіння, щоб називатись величчю. Така принаймні думка розважливих; а найрозважливіший з усіх, пан де Роні, цілком безумовно пов'язував ідею величі з ідеєю володіння. Тому, всупереч своїй натурі й бажанню, він у цю хвилину вирішив укласти мир з пані де Ліанкур. Тільки-но спожили одну багату трапезу, як уже чекала друга, надвечір, цього разу вже з дамами. Декотрі з гостей лягли поспати, інші збавляли час у розмовах. Сам Анрі грав у м'яча — важкими довгастими шкіряними м'ячами, що їх нелегко кидати з повним шлунком, а як улучить котрий, то лишить принаймні синця. А удар у повний живіт буває просто нищівний, і тому один із гравців незабаром простягся на траві, а інші ще раніш визнали себе переможеними. Але Анрі будь-що-будь хотів грати далі і за браком дворян покликав у партнери городян, глядачів тієї гри. Хто з них найкраще грає в м'яча, спитав він і, на їхній подив, зразу несхибно вибрав тих гравців сам, бо оцінював поглядом будову тіла. Обранцями стали один різник, один бондар, два пекарі й один фігляр, що ненароком затесався між шановних людей; але у грі він зразу здобув пошану й вагу. Звичайно ніхто не має охоти водитися з линвоходцем, фігляром і видимим пройдисвітом. Тільки гра рівняє всіх, і на якийсь час завдяки фаховій виучці й з фігляра може стати щось порядне. Король своїми далекими кидками спочатку вибив із гри одного з пекарів. Решта витримували з годину, поки врешті різник, бондар і другий пекар здалися; всі троє повернулись і пошкутильгали геть. — Ану, давай! — гукнув король до фігляра, і обидва почали кидати один одному м'ячі з якоюсь дивовижною легкістю, ніби за допомогою чарів. Перебігали з місця на місце, наче ртуть, і тільки простягали руки, а м'ячі ніби самі влипали в долоню — не один, а три, чотири, п'ять — і здавались легкими, ніби мильні бульки. На те видовище надивитись не можна було. Зібрався густий натовп, і світські, й духовні вельможі забули про травлення, і всі дивились на чудовну гру короля з фігляром. А ті двоє справді вдавали з себе якихось безтілесних духів, проте надовго їх не вистачило. Одна річ мистецтво, а інша — дійсність. У обох уже змокріли чуби, піт стікав по лобі, заливав очі й заважав ловити м'ячі. Тоді обидва водночас поскидали колеги, — в лютневий день, надвечір, — і люди побачили обох, і короля, і його партнера, в самих сорочках. Побачили й ще дещо. На линвоходцеві й жонглерові була добра сорочка, а в короля — луснула вздовж усієї спини. Вона була стара, виношена й не витримала різких рухів. Анрі зразу не збагнув, чому всі довкола перешіптуються. Він чув ремство, розрізняв зітхання, але нарешті хтось наважився сказати голосно: — Величносте! У вас на сорочці дірка. Коли все з'ясувалося, прикра ніяковість змінилася веселощами. Перший засміявся сам король, хоча намагався вдавати великий гнів. — Арманьяк! — гукнув він, а коли перший камердинер з'явився, Анрі спитав: — Хіба в мене нема шести сорочок? — Ох, — зітхнув д'Арманьяк. — Уже зосталось тільки три. — Оце дожився… Скоро голий ходитиму. Отаке буває з королем, коли він не стягує податків з міст і викупляє їх у губернаторів Ліги, що просто-таки душили їх своїм здирством. А селянам я дарую їхні садиби, спершу відвойовуючи їх по одній. Звісно, що на коронаційний убір мені ще вистачає, а на сорочки — вже ні. Сказав, повернувся і пішов — саме вчасно, щоб його мова зосталась у вухах у всіх. Він говорив сміливо й гордо. Дірка на сорочці обернулася жертвою, принесеною королівству, і примножила славу короля. Оце справжній король! Усі ще раз побачили в уяві, як він іде через собор у своєму фантастичному одінні, що здається на ньому природним, — порівняли, і цей, у подертій сорочці, видався їм навіть величнішим. Анрі надів найкраще своє вбрання, бо на великому бенкеті, що почнеться незабаром, мали бути й дами — на чолі їх, у ролі господині дому, його люба владарка Габрієль. Велика зала архієпископського палацу в Шартрі від незліченних свічок сяяла тепло-золотими барвами. Жмути свічок в іскристих канделябрах, перед настінними дзеркалами та на столах обливали численних гостей у блискучих уборах сяйвом, яке кожного прикрашало й вирізняло. Завдяки цьому всі жінки на цьому бенкеті здавалися красунями, а чоловіки, що вже прожили чимало, видимо помолодшали — і щоки свіжі, і чоло гладеньке. Світло рясних свічок усім надавало вельможного виразу й марнотратної пишноти; вони самі ледве впізнавали одне одного, так чудово була освітлена ця зала. Весь блиск і сяйво були спрямовані на стіл, а за спинами в гостей чіткі обриси зразу танули, і там аж до стелі витала невиразно-осяйна імла, наче туман у тьмяному місячному світлі. Король і пані де Ліанкур сиділи одне навпроти одного, як господар і господиня дому. По обидва боки Габрієлі розмістилися вряд дворяни. Ліворуч від Анрі сиділа пані Катрін де Бурбон — його люба сестриця; далі — принцеси й герцогині де Конті, де Немур, де Роган і де Рец. Праворуч від нього першою була принцеса де Конде, родичка його дому, а за нею — пані де Нівернуа й де Невер. Ці імена він сам перебирав у думці, бо то були великі імена його королівства, і носійки їхні сиділи тут, немов так і повинно бути; але він знав, скільки це коштувало. Чоловік тієї чи тієї ще й досі був на боці ворога, принаймні про людське око, і правив — теж тільки для годиться — Парижем, а дружина вже бенкетувала у короля. Такого бенкету не могло бути без попередніх інтриг, куди довших, ніж найдовший обід. Цей бенкетний стіл стоїть у кінці довгої низки мозольних трудів, таємних ходів, кривавих боїв. Якби ж то знати, що справді — в кінці! Про це думав Анрі, перебираючи в думці своїх сусідок, що з них кожна й гадки не мала, як дорого вона обійшлася. А воднораз він жваво розважав їх, немовби вони сиділи тут просто так собі, як і годилось Кілька разів він перезирався з пані де Ліанкур, і погляди обох промовляли: «Ось чого ми досягли!» Або: «А могло бути й не так». Або ще: «Дякую тобі. Кохаю тебе». Для Анрі Габрієль ще ніколи не була такою прекрасною, як тепер, бо він дивився на неї і гордо, й розчулено. Вбрання на ній було аж виклично розкішне; дами не могли відірвати від нього очей. Як м'яко лежить цей оксамит, а ко?льорові й назви не добереш — старе золото, осіннє листя, неяскраве сонячне свтло… І пишні, за іспанською модою, рукава. Хто коли бачив таку сукню, довершену, як цей день і цей вечір! А шию королевої подруги обнімає дрібно збрижений комір, і золотаві коси осяває алмазна діадема, подібна до сонця, і вони й самі аж міняться аж б'ють в очі блиском. Звичайно, дами виражають свій захват не зовсім щиро, хоч як вабить їх ця картина, і десь у душі вони недалекі від бажання, щоб це сонце зайшло. Але сама Габрієль зворушувала їх. Саме сьогодні вагітність накладала такий відбиток на її обличчя, що не тільки її владар аж терпнув від ніжності й страху. Воно було таке бліде, таке тонке, від оспіваного повного підборіддя лишився тільки натяк, а шкіра просвічується прозорістю перлини. Тільки очі ще побільшали, і їхній гарячковий блиск будив жаль, примушував забувати те, що її біле тіло світиться перлово, а на ньому іскриться карбоване золото, рубіни і справжні перли. Кавалери позад неї притихли, та ще співчутливіше билися серця дам, які, нахиляючись до неї через стіл, підбадьорювали вагітну ласкавими словами. Пані Катрін, сестра короля, пильнувала, коли господиня за столом має віддати якийсь наказ, і замість неї кивала слугам подати таріль чи карафку. Один із дальших її сусідів (то був пан де Роні) схопився зі стільця й, випередивши служника, підняв ложку, що випала в Габрієлі з нетвердої руки. Побачивши, що учта на честь коронування владаря перетворилась в ушанування його любої владарки, Анрі оголосив, не довго думаючи, на весь стіл, що він збирається домогтись від папи розірвання його шлюбу й одружитися з пані де Ліанкур. А її, звісно, духовний суд розлучить із чоловіком: адже той визнав, що його хвицнув кінь. Почувся сміх, Анрі сприйняв його як загальне схвалення і пішов ще й далі: сказав, що його кохана владарка незабаром дістане титул маркізи. І це ще не все: він підняв келих на честь маркізи й так довго та поважно, дивився на неї, широко розплющивши очі та звівши брови, що всі зрозуміли: її шлях веде ще вище. Піднесення чарівної Габрієлі скінчиться лиш тоді, коли вона поруч із ним прикрасить собою французький трон. Вона буде нашою королевою. Проте загальне схваленим тільки ввижалось йому, та й то лиш поки він був щасливий і розчулений. Бо хто ж не знає, як вони уявляють собі королеву Франції: насамперед вона повинна бути не тутешньою, щоб ніхто не знав її й не почував себе витісненим нею — і щодо цього були вразливі не тільки жінки. Саме з цієї хвилини пан де Роні починає виявляти той затятий опір, на який Габрієль натраплятиме і в усіх інших, поки вона живе на світі і владарює над королем. Та поки що, за цим столом, ворожнеча ще не діймає Габрієлі. Хіба вона житиме вічно? Може, й пологів не переживе, вигляд її не віщує доброго й викликає жаль до неї. А насамперед — усі знають короля та його шлюбні обіцянки. Якби він — так, як досі,— хоч не висловлював їх прилюдно, тоді б їх можна було боятись. А сказав — то вже зламав. Одне слово, так чи так, а заздрити красуні д'Естре нема чого. Тому Габрієль і дістала багато доказів співчуття й шаноби, коли, за прикладом короля, все товариство нарешті підвелося з-за столу. Анрі підвів до неї принцес де Бурбон і де Конде, і вони обняли й поцілували її. Серед усіх інших жінок теж не знайшлося жодної, котра, ставши нарешті перед її лицем, не запевнила б її, що вона така чарівна, як іще ніколи. І кожна говорила щиро, вони не відчували до неї ні ворожнечі, ні заздрості, а навпаки, якусь жіночу спорідненість — завдяки її станові, а то й просто людську спорідненість, бо цю учту на її честь, можливо, навідала невидима гостя, що пройняла всіх дрожем. Хто не похвалив би пишної вроди, що пишається своєю нетлінністю, як мистецький твір! Але перед красою, яка вже, можливо, у спілці зі смертю, люди схиляються. Наостанці відчинили двері, за якими зразу починалися сходи. Кілька дворян узяли з рук у служників свічники з численними свічками і вишикувались по двоє на кожній сходинці — з обох боків. Попереду вшановуваної пари йшли принцеси королівського роду, а позаду, на деякій відстані,— всі інші дами та кавалери. Посередині Анрі вів Габрієль за високо підняту руку. Їм світили, вони піднімалися сходами. «Урочистий акт!» — так почував Анрі, молодий і щасливий. Урочистість була порушена — а може, ще й підсилена — тим, що вагітна відчула млість, і коханому довелось підхопити й підтримувати її. Весь супровід відстав, останні вогні лишилися внизу, а вони нагорі поринули в непевну сутінь, наче в туман, осяяний тьмяним місяцем, і зникли — немов розтанули.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка