Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка11/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   48

Переможений


 

Його католицька величність, стоячи навколішки, прийняв відпущення гріхів. Сповідник доторкнувся долонею до ріденьких пасемець на схиленій голові, а тоді допоміг королю підвестись. — Відхили завіску! — наказав дон Філіпп патерові так зневажливо, ніби говорив з лакеєм. У ту мить він не визнавав над собою ніякої духовної влади, бо очистився від усіх гріхів. «Усі вони такі, поки не приповзуть знову», — подумав патер, поширивши свій загальний досвід і на його католицьку величність. Одначе скорився, відхилив завісу на вікні й погасив свічку — останню, котра ще горіла. Вона була прикріплена на стіні біля самого столу, і срібний щиток відбивав світло па папери. Спочатку їх освітлювало кілька пломінчиків, та вони один по одному догоріли, поки минала безсонна для короля ніч. До кімнати вже проникав сірий весняний світанок. Патер побачив, що в короля червоні повіки, й спитав, чи не треба відчинити вікно. — Зачекай, поки я сам тобі накажу, — буркнув старий державець. — Meні не кортить починати день. — Він сів і заплющив очі.— Не кортить до гамору й штовханини, а ще менше — до пустих людських жадань. — Він був весь у чорному, тільки комір білий. Усе пом'яте, руки в пилюці й чорнилі. Підборіддя косо лежало на брижах коміра: хоч уже й не цупкий, зім'ятий, той комір змушував до такої незручної постави голову, що шукала спочинку на власних грудях, бо не знаходила його більше ніде. Король хропнув, і патер виглянув у вікно, на вулицю, де в ту пору ще нічого не діялось. Навпроти, за рогом, валявся кінський труп — ще від учора чи й з минулого тижня; видно було тільки здуте черево. Зійде сонце — налетить мушва. Поки що будинки, які тісним широким півколом обступають королівський палац, безбарвні, вони паче попригиналися ще дужче, ще запобігливіше — хай видніша буде відстань між палацом і ними: їх, нікчемні, ще огортає густа тінь, і тільки палац підноситься вгору, назустріч першому промінню. Унизу під вікном вигулькнув хлопчик-жебрак, він тяг за собою непомірно гладку жінку, обшарпану, як і саме хлоп'я, тільки втричі старшу. Обоє ночували на кам'яній лаві між палацовими колонами, це знали всі; а тепер вони квапились підібрати з землі найкращі покидьки, поки їх не випередили інші жебраки. Тільки-но хлопчик помічав щось їстівне, він ляскав нечупару по заду, і вона квапилась туди. Паном був він. Патер зневажливо згадав усіх земних панів над людьми, зокрема того, що хропів у нього за спиною. Але сонний Філіпп стрепенувся, враз пробудився й сказав: — Досить. Світ не знає спокою. У ньому ще ніколи не вдавалось установити цілковитий спокій. — Навіть на майдані під вашими власними вікнами, — підтвердив патер. — Мир і спокій — тільки у бога. Короля настановлено, щоб він карав людей за їхні марні жадання… і ляскав по заду, — тихо додав він крізь зуби, для себе. — Мене настановлено, — повторив король. — Чому ж воно не вдається мені — вдається дедалі менше? Я вже не раз був недалеко від того, щоб поширити свою державну владу й суворий спокій на весь християнський світ. І щоразу знаходиться якийсь бунтівник і перешкоджає мені. Ви можете пояснити, чому бог попускає, щоб якийсь зухвалий розбишака… — Єретик, — поправив патер. — Єретики богові необхідні, бо їхня згуба весь час примножує його славу. — І мої клопоти. Моє безсоння, тілесні недуги й духовні спокуси. На цій здичавілій землі нема ладу. Один би день без бунту і єресі — і я нарешті дозрів би для найвищого миру. — Амінь, — докінчив патер. — Натомість я програю битви, а зухвалий розбишака виграє їх. І яке мені пуття з моєї католицької величності! В Парижі його обирають королем Франції. В мене з рук вислизає королівство — єдине, від якого все залежить, останнє, яке я повинен приєднати до володінь мого батька, імператора, щоб цей світ був підкорений, щоб у нього прийшло спасіння. — Це вам не підвладне. Упокортеся. Дон Філіпп закричав несподівано високим голосом: — А той розбишака упокориться? Він зречеться своєї єресі, увійде в лоно церкви і зразу стане королем Франції. І ви це допускаєте. Єпископи Французького королівства нині всі зібралися круг нього, напучують його у вірі, а він посміється з них і визнає все, чого вони хочуть. А тоді вступить у Париж зі своєю полюбовницею, бунтівник, єретик, розпусник, — і ви це дозволяєте. — Ви ж дали тільки вісімдесят тисяч пістолів, щоб купити Францію. — Я не тільки давав гроші, я зробив багато більше. Від папи Климента я домігся[43], щоб до єретика не наближався жоден священик. А тепер бач — усі вони зібралися круг нього і виявляють злочинну поблажливість до цього поганина й філософа, що ставить їм умови. Я тільки тому втратив це королівство, що ви зрадили віру. — Ні, скоріш ви проґавили це королівство з чисто людської слабості.— Патер нахилився до нього. — Чому ви самі не поїхали до Парижа разом з інфантою й не добилися, щоб її проголосили королевою Франції? Той розбишака сам, власною особою обстоює себе. А ви хочете здобути й те королівство, не встаючи з-за цього столу, але ви вже занадто старі, а стіл бачте який хиткий! — Патер поторгав стіл. Король хотів схопитись, та він зупинив його. — Річ зовсім не в тому, чи церква добре служить вам. Це гординя. Річ у тому, чи ви ще служите церкві,— ось що зважують у Римі. Тоді король весь знітився; крісло стало наче завелике для нього, а патер бовванів перед ним чорним велетнем. Від завданого йому удару в дона Філіппа обличчя зморщилось так, що й очі, й ніс, і губи — все стало просто клаптем зморшкуватої шкіри. Від зіжмаканого обличчя лишились тільки ріденька борода та ще вузький лоб, зверху освітлений сірим світанком. На гострому тім'ї стирчали рідкі біляві кучерики. Пауза минула, ляк переможено. Дон Філіпп повернув крісло спиною до вікна, і патерові довелось обійти його. — Служіння, — сказав король, подумав і повторив: — Служіння — ось чим було все моє життя. Зважуйте як завгодно, хоч і в самому Римі,— ви нітрохи нн зміните того, чим був я! Патер, не знайшовши що відповісти, мружився від дедалі яснішого світла, а обличчя дона Філіппа стало таке, як і було, — свавільне, відчужене від людей, котяче, як у ті години, коли він наказував. Йому не треба було говорити голосно: кожен, у найдальших краях і королівствах, підвладних йому, з самого страху зрозумів би його. — Я правив всесвітньою державою з-за цього столу, не користуючись руками й ногами, бо це принизливо й сміховинно. Самому лиш моєму духові земна куля виявляла покору, вона була наче грудка м'якої глини, й самим лише велінням волі я ліпив з неї, що хотів. А тим часом дурні розбишаки ганяли по колу, тупцювали на місці, не бачачи вищої мети. Я — розслаблений? То розбишака такий, а я був швидкий, мов янгол. Патер і бровою не повів. «Це ще пусте, — думав він. — Та зараз він почне звеличувати себе й скінчить дитинячим блюзнірством». — І чистий, як янгол. Я, наче безтілесна істота, утримувався від усього плотського, і то тільки силою свого духу, як і в усьому. Ви примушували мене молитись і каятись; тим легше я міг би пестити грубу плоть, як і розбишака, бо ви б мені відпустили цей гріх. Навіть сам господь всевишній не допомагав мені вподібнитись до святих. Це все зробили мій дух і воля — і тому я правив усесвітньою державою, не підпадаючи під владу людської плоті й не доторкаючись до неї. Груба плоть не піддавалась під моїми руками, вона не обдавала мене своїм запахом, не зволожувалася хіттю й не зачинала. Всією грубою плоттю я поступився розбишаці, бо йому ніколи й нізащо не досягти царства небесного. «Що з того, — подумав безмовний патер, — коли у вашій мові плоть виринула вже десять разів, а в думках ваших— і не злічити». — Врешті-решт влучний удар скине його в геєну вогненну. — Дон Філіпп уже не стримував свого запалу, він не говорив, а співав, очі йому закотились під лоба. — А мене руки господні скоро піднімуть до його трону. Стрімкі колони, і з них струменить сяйво, а не від самого господа — бо він тримається в тіні, як я тут. Але в тому сяйві спочиває плоть, безтілесна плоть янголів. У них напрочуд пишні жіночі форми, і їх можна торкатись, але неземним доторком, зовсім не подібним до насолоди грубою плоттю, що дісталася розбишаці. Патер вирішив, що настала його хвилина. Він сказав підкреслено лагідно: — Що ви знаєте про небо, доне Філіппе? Всесвітня держава не наблизилась до неба завдяки вашим зусиллям, а опинилась у тяжкій скруті. Між вами, що цілком належите до цього, земною світу, і вічним спасінням стоїть церква, не забувайте цього. Дон Філіпп утупився в нього з затятим, але безпорадним виразом. Спробував заперечити: він, мовляв, говорить як християнин, що тільки-но висповідався і в цю мить вільний від гріхів. Та це не могло збентежити патера, навпаки, він заговорив суворо. — Гріховні помисли. Все, в чому ви мені сповідаєтеся щоразу, знов і знов, — це гріховні помисли. І ви вже знов загрузли в цьому гріху по шию. Ви хочете стати святим? Це залежить тільки від мене. Моє слово відкидає в небуття ваші вчинки й стирає те, що ви подумали. — Ви певні? — спитав дон Філіпп, зовсім розгубившись: патер побачив це по його бляклих очах. — Засніть, — звелів він, — і стережіться снів. Розпусне життя короля Франції — це потаємна причина ваших спокус; я знав це раніше за вас. Засніть, а я вимолю в бога, щоб ви прокинулися безгрішним — до наступного разу. Дон Філіпп склепив повіки, але голова його не знайшла спокою і на власних грудях; їй би слід було лежати й шукати забуття на інших грудях, щоб жадана плоть піддавалась під вагою тієї голови, обдавала її своїм запахом. Дона Філіппа тяжко турбувало те, що патер, стоячи на варті коло нього, розгадує чи навіть просто бачить кожен його гріховний помисел. Він довгенько вдавав, ніби спить. А коли вдав, ніби прокидається, патера вже не було. Дон Філіпп важко підвівся, дочовгав до вікна, прочинив його й вистромив голову надвір. Сонце вже підбилось височенько, і біла повінь світла заливала землю по цей бік вулиці. По другий бік і далі, в глибині, будинки були ще темні, ще позамикані. Світло вирізняло на небрукованій землі різкі, глибокі вибоїни, в западинах купами лежали всякі нечистоти, і ранковий вітер мів понад ними пилюку. З-за рогу вибігли малі жебраки. Дон Філіпп утяг голову, бо вирішив, що його побачили. Та ні; з-за рогу на площу виїхав візок на двох колесах, запряжений трьома мулами. На візку — шовкові подушки, балдахін із золотої парчі. Погонич ішов поряд і махав батогом на хлопчаків, але марно. Їх було багато, вони спинили мулів, підкотившись їм під ноги цілим клубком з рук і ніг і ледве не перекинувши візка. Погонич облишив відганяти їх, служниця кинула крикунам грошей. З подушок підвелася пані. То була пишнотіла, багата дама, але не з придворних — король зразу це визначив. Вона роззирнулась довкола — чи то шукаючи допомоги, чи то цікавлячись, хто на неї дивиться; але, звичайно, в таку ранню годину нікого не побачила. Дон Філіпп підглядав, сховавшись за завісою. Пишна плотська врода, великі перса, облямовані чорним шовком, а зверху відкриті напоказ: мереживо зсунулось, і красуня не поправляла його. Навпаки, вона виставила й ногу, збираючись зійти з візка та подивитися зблизька, як вовтузиться жсбрачня. Донові Філіппу здалося, що вона більше хоче показати себе, і то саме йому, хоча він, напевне, помилявся. Адже година рання, і така особа не встане з ліжка в зухвалій надії, що старий повелитель світу після безсонної ночі визиратиме крізь завіси на вулицю. Його підманює нечисте сумління, а коло вікна тримає гріховний помисел. «Хто я такий? Цілі народи мусять гребти на моїх галерах. А я? Каторжник — без радості, без плоті. Десять кроків — крізь оті дверцята — до каплиці, де я спілкуюся з господом, бо інше товариство мені не личить. Патер ніколи про це не дізнається, але господь розмовляє зі мною довірчо, як з єдиним рівним йому. А потім, правда, відпускає мене до мого столу». І він уголос промовив: — Я — каторжник, я, Філіпп, другий після бога. — Не блюзни! — озвався патер. — Другий після бога — і воднораз каторжник, де такс чувано! — це вже відверто глузуючи. Король процідив крізь зуби: — Мовчи! Він ледве повернув голову — патер уже не лякав його. Ні тим, що з'явився не знати коли й звідки, ні силою й суворістю. Постійному своєму наглядачеві дон Філіпп звелів: — Скажи мені, хто ця жінка. Патер тільки зиркнув у вікно. — Хто її не знає. Найзнаменитіша блудниця. Вона сповідається в мене. Щоб ви знали, таким чином я розкриваю змови проти вашої безпеки. — Приведи її сюди.  

— Нащо? Вона недавно сповідалась і не скаже нічого нового. — Коли хочеш жити, піди й приведи її до мене. Тепер патер зрозумів і не став приховувати огиди. В тій огиді був і побожний жах, і звичайна зневага, але водночас на його виду з'явився і фамільярний вираз. — Я чиню тяжкий гріх, — сказав він як священик. — А крім того, будуть свідки, бо в палаці вже дехто встав. Почекайте до вечора. Дон Філіпп тільки глянув на нього, але глянув так, що патер сахнувся до дверей. — Я мушу спитати своїх старших. Може, справді ваш намір можна виправдати — адже гріховні помисли змагають вас. — І вийшов. Дон Філіпп, неначе на варті, почав ходити перед вікном туди й сюди, а повертаючись, щоразу пересвідчувався, що візок іще стоїть, а плоть збирається вилізти з нього. Вигодувана розпустою, пишна плоть вульгарно кричала й лаялась, бо жебрачня порвала одну посторонку, і погоничеві довелось перепрягати мула. Дон Філіпп ходив туди й сюди швидко, не човгаючи ногами, і з кожним поворотом у ньому наростали збудження й страх. Поки хитрий патер вийде з палацу, візок із плоттю поїде геть. І враз, попри своє хвилювання й метушню, він помітив, що в кімнаті щось ворухнулось, якась тінь під стіною. То був придворний, що приніс шоколад; він мав бути нечутний і невидимий, як тінь. Дон Філіпп у нестямі крикнув: — Випий сам! Чашка забряжчала, придворний перелякався. Чашку йому дав ключник, що одержав її від пажа, а паж — від служника, а той — від ще одного служника, і всі вони разом прийняли тацю від величного кухаря, а йому теж принесла її ціла вервечка кухарчуків, і на самому початку її стояла якась нечупарна проява, що зварила шоколад. Бідолаха придворний поквапно, бо його підганяв страх, перебрав усю ту низку. Пройшовши через стільки рук, шоколад устиг вихолонути, але якась невідома рука могла й підсипати туди отрути. «А король дізнався про це і тепер звинувачує мене, тому я й мушу випити шоколад!» Він випив — і зразу впав, зомлілий. Дон Філіпп не звернув на те уваги, бо патер нарешті вийшов до плоті. Патер ішов не манівцями, а навпростець. Знаменита блудниця вислухала запрошення, висловлене п'ятьма сухими словами, і дуже спокійно відхилила його, так що довелось пообіцяти більшу плату. Бона, мовляв, їде до утрені й має на те причини, тож хай її не затримують, бо здоров'я їй дорожче, ніж примха якогось старого пана. Дон Філіп здогадався, як ідуть переговори. Він подзвонив; пронизливий дзвінок не розбуркав зомлілого придворного, але секретар, що чекав за дверима, стрімголов убіг до кімнати.  



— Біжи швидше вниз. Дай більше за патера. Удвічі більше. Ціна вже й так була до того безсоромна, що патерові аж дух забило: — Що це ви собі надумали, небого? Та ви ще мусили б доплатити, дочко моя! Одначе вона стояла на тому, що зібралась до утрені й має на те поважні причини. Коли прибіг секретар, вона тільки голосно засміялась у відповідь на його пропозицію. — Паскудник, — сказала вона й уперше підвела обличчя просто до того вікна, з якого дивився король. Дона Філіппа наскрізь пройняло дрожем. Він забув відступити назад, і тепер вони дивились одне на одного, ніби оцінюючи: повелитель світу й знаменита плоть. Її очі жаріли крізь мереживну вуаль, а його зір насилу проникав крізь серпанок його маячні, його муки. Жінка влізла у візок, уже готовий рушати далі, і дала знак рукою. Патерові й секретареві вона вже відповідала через плече. Дон Філіпп одним стрибком опинився біля дворянина, що саме прокидався, блідий, із млості. — Спини її! Спини її, скажи, що вона одержить, скільки хоче. Коли так, то нічого не вдієш, подумала знаменита повія, завернула візок і пішла за офіцером. Вона вже доволі тлумачила їм, що хоче до утрені й має на те поважні причини. Вона попередила. Ще вчора вона помітила підозрілі ознаки й саме вибралась у таку ранню, безлюдну годину помолитися, щоб бог не допустив до хвороби. А їй не дали помолитись, і тому вона захворіла. А через кілька днів виявилося: дон Філіпп, повелитель світу, заразився.  

Роздуми


 

Великі переміни в житті такої людини, як Анрі, стаються і не внаслідок тривалих розрахунків, і не після раптової постанови. Ця людина стає на певний шлях, іще сама того не знаючи; а коли й знає, то ще не може повірити. Щось веде її на той шлях, інколи вона розпізнає страхітливу необхідність, але десь далеко-далеко попереду Вона вже ступила на шлях, повернути назад було б важко, мета непевна, і годі повірити, що можливо її досягти, аж раптом ти вже дійшов, неначе вві сні. Жодної миті Анрі не почував себе так, наче він спить, — він, що діяв безперестану! Удари й контрудари, вчинки, спрямовані невтомним прагненням до трону, тривкою пристрастю до цієї жінки, перемоги й поразки, — хто ж спить серед кипучої діяльності? Битви, облоги, переговори, стільки завойованих міст, не менше й куплених, і те саме з людьми: домовитись, перехитрувати, підкупити, присилувати. Коли його супротивник Майєнн надумав переманити від нього католиків, Анрі, навпаки, перехопив прибічників у нього, умовив їх на переговори й домігся від них зізнання, що їм перешкоджає визнати його королем єдине: його віра. І тоді він, звичайно, переказав зборам — навіть устами архієпископа, — що в такому разі все гаразд, він перемінить віру. Цe він обіцяв часто, і не диво, що багато хто не повірив йому. А все ж у Парижі обрали не Суассона (той навряд чи й міг поважно сподіватись цього) і не інфанту, бо іспанська партія вже потонула в безсоромності та жорстокості. Вони обрали законного короля — байдуже, зречеться він єресі чи ні. Правда, в сподіванні, що таки зречеться, — цим заспокоювали всі сумніви. І якби він потім обдурив їх, ніхто не був би винний, навіть він сам. Бо помалу більшість визнала, що він має своє сумління й право на це сумління. Коли люди вже занадто довго страждали від власної впертості, вони проникаються терпимістю Люди втаємничені, чудово поінформовані нізащо не хотіли вірити в його навернення. «Заради самої вигоди беарнець віри не перемінить», — казав один посол. І Анрі сам підтверджував його слова, хоча вже навіч бачив те, що має зробити. Єпископи й прелати, що оточували його, навчали його тоді тієї віри, якої держиться більшість, — власне, спростовували його заперечення, й не завжди успішно, бо син протестантки Жанни в богослов'ї вмів постояти за себе. Ще за три дні перед давно передбаченою подією він так само невтомно заперечував чистилище, яке називав невдалим жартом: невже ви, панове, справді сприймаєте його поважно? Відсилав їх геть із підготованим текстом зречення, і вони йшли, щоб повернутися з новим текстом. А тим часом папський легат взагалі заборонив їм і близько підходити до єретика. Анрі зі свого боку запевняв і велів запротоколювати, що на будь-які свої дії він питає ради тільки в свого сумління, і коли те сумління промовлятиме проти, то він і за четверо таких королівств не зречеться й не облишить віри, в якій був вигодуваний. Коли він вимовив ці слова й клірики-писарі записали їх, настала велика тиша. Настала вона не на раді, там і далі щось доводили, спростовували, владнували. Тиша лягла в душі у сина королеви Жанни. Ще зроду для нього не змовкало отак усе навкруги і сам він не бував настільки самотній. Уперше він відчув: це сон. «Я діяв тільки про людське око, моя воля й прагнення були белькотінням крізь сон. Над тим, що зі мною діється, я не владен. Я марно шукаю слова, що відігнали б цей дурман. Досі я снив. Те слово не приходить до мене, а то я знав би багато. А то я знав би, хто я такий». Тої ж таки ночі Габрієль плакала. Анрі лежав поруч, дивився на неї — й не бачив нічого. Це вона вперше скористалася з нічної близькості, щоб умовляти його перемінити віру. Досі ні вдень, ні під захистом спочивальні вона ще не натискала на нього з такою метою. Вона й не думавши розуміла, що тут її тіло і його кохання вирішувати не можуть, а коли вирішать, то без слів і без сліз. Найважче їй було саме плакати. Чарівна Габрієль не була сльозлива. Вона не вміла просити, не любила дякувати й рідко виявляла розчулення. Одначе тітка де Сурді приїхала й почала налаштовувати її та повчати, що й до чого. Король — пара ненадійна, він сперечається з прелатами, посилається на своє сумління, — хто ж робить так, уже наважившись на певний крок, а власне, вже зробивши його! — Не крок, — заперечила Габрієль тітці,— він це називає стрибком, він мені писав: «У неділю я зроблю смертельний стрибок». Вона промовила це ледь-ледь нетвердим голосом. Та однаково досвідчена Сурді помітила, що в її небоги пробуджується почуття, і не на користь практичному розумові. Тому вона не стала наводити всякі мало переконливі мотиви, як-от: інтереси віри, доля королівства чи небезпека для спасіння душі, коли християнка живе з єретиком. Відкинувши все це, вона вдалась до серйозних доказів, вона спитала: — Ти хочеш, щоб твого батьки вигнали з Нуайона? А пана де Сурді — з Шартра? А пан Шеверні має віддати назад печатку — і все це через твій норов? Король програє гру й муситиме втікати, усі ми — теж, і винна будеш ти. Добро, що є я. Що? Тобі жаль твого закоханого рогоносця, ти відмовляєшся зробити єдино потрібне для того, щоб він зрікся єресі? — А що саме — єдино потрібне? — спитала Габрієль, помітно налякана. — Не допускати його до свого тіла. Тоді він учинить так, як повинен. І я приїхала, щоб навчити тебе такої простої речі! — Я в це не вірю, — сказала Габрієль. Тітці аж мову відібрало. — Я тебе не впізнаю! — І вона демонстративно, але обережно втерла підмальовані очі.— Якщо ти не хочеш подумати про всіх нас, про злидні, про переслідування, що так дались нам узнаки й тепер загрожують знову, — дитя моє любе, хоч про себе подумай, коли не про нас! Тільки його перехід до законної церкви забезпечить твоє майбутнє. Він доможеться розлучення, він одружиться з тобою — піднесе тебе на трон. Усе це сьогодні ще в твоїй владі, і ти знаєш, яка на вигляд ця влада: така достоту, як ти сама, з твоїми грудьми, животом і стегнами. Коли проґавиш це сьогодні, сю ніч, завтра свого щастя вже не наздоженеш, воно залетить світ за очі. Тоді вийде, що ти принесла нещастя і йому, тоді він буде нещасливим королем, а це гірше, ніж зовсім не бути ним. Ніж так жаліти його за якесь там зречення, краще порятуй його від найгіршого. Ви житимете в нещасті: куди не повернися, скрізь нещастя. А в нещасті — повір мені, дитино моя кохана, — в нещасті ти не втримаєш нікого, а його й поготів. Острах, що його відчула була Габрієль, розвіявся. Габрієль неквапно всміхнулась і похитала головою. Вона була певна: його вона втримає. А пані Сурді від того просто знавісніла. Вона тупала ногами, бігала по кімнаті й пронизливим голосом вигукувала огидні лайки. — Ти й для повії занадто дурна! — така була остання. — І ось від кого доводиться залежати!  

Вона замахнулася, щоб дати небозі ляпаса, але Габріель перехопила руку. — Тітусю, — сказала вона напрочуд спокійно. — Де в чому ти, здається, маєш рацію. Тому я вирішила, що сьогодні вночі заплачу. — Заплачеш. Гаразд, заплач. — Тітка зразу й заспокоїлась. — І до свого тіла його не допустиш? На це Габрієль не відповіла нічого, тільки відчинила двері, впускаючи своїх служниць. Коли вона вночі почала хлипати, закривши обличчя своїми прекрасними руками, Анрі не спитав, чого вона плаче, і Габрієль крізь свої сльози все ж помітила: він не дивиться на неї й на її нещирі страждання, а не зводить погляду з різьбленої стелі, на якій мерехтіли відблиски нічника. Габрієль не розуміла його, але їй стало страшенно важко натискати на свого владаря, як вона пообіцяла тітці. Вона захлипала голосніше й почала просити його, щоб він, заради бога, перемінив віру, — адже він так обіцяв, і це єдиний порятунок. Чи він чув її? Вираз у нього був такий, наче він прислухався не знати до чого. І раптом вона покинула силувано ридати, зовсім змовкла, а потім озвалось її серце. Справжній голос його був тихий, ледве чутний: — У нас буде син. Вона вже забула, як двічі швидко кліпнула очима, немов спіймана на гарячому, коли він назвав її матір'ю своєї дитини, і відтоді він мовчав про це. В цю нічну хвилину вона була певна, що він — справді батько, та й надалі трималась цієї думки й ніколи в ній не сумнівалась. Бо це та хвилина, коли вона почала його кохати — зі співчуття і за його незбагненність. Але він несхибно розрізнив ніжний голос її серця, він притулився щокою до її щоки, вона обняла його за шию, і одна її сльоза, вже щира, скотилась йому на губи. Таке було цього разу їхнє поєднання. Вона заплющила очі, віддалася дрімоті, проте відчувала, що він так само лежить поряд і береже свою таємницю. Вже з напівсну спитала: — Любий владарю, що ви бачите там, на стелі? Він прошепотів сам до себе, бо вона вже дихала глибоко: — Я не побачити, а почути хочу, і чекаю слова. Думати — це не допомагає, треба слухати, прислухатися. Коли в мені всередині все зовсім стихає, тоді лунає скрипка — не знаю, звідки. У неї такий глухуватий звук. Це був би справді найкращий супровід. Мені тільки слова бракує. Я занадто зчудований.  



Уранці, прокинувшись, Габрієль уже не побачила його: він знову був зі своїми прелатами, що напучували його в новій вірі, яка мала стати для нього остаточною, бо потім уже не буде вибору й іспиту. І тому вони того дня, останнього, в суботу, п'ять годин не давали йому встати, хоча й сам він не думав нікуди йти, він скоріш боявся, що скінчаться ці розмови, які були, врешті, ще тільки розмовами. А в іншій кімнаті старого монастиря Сен-Дені, де відбувалось це нелегке діло, сиділи разом кохана короля і його сестра. Принцеса Катрін приїхала сюди так само, як і пані де Сурді, і з такими самими намірами, тільки ці наміри не в кожного мають однакову подобу. Її любий брат мав зректися віри, щоб досягти слави. Вона сподівалася, що це йому проститься, але аж ніяк не була певна, що все скінчиться добре; не знала, чи в бога королівство важить більше за душу. Тому їй було страшенно жаль свого любого брата: адже він глава їхнього дому, який має владарювати і мусить платити за це, — хоч би тільки бог дав, щоб не спасінням душі. «Якби не було іншої ради, — думала Катрін, — я й сама перейшла б у католицтво, щоб із моїм бідолашним Суассоном зійти на трон. Тоді я утратила б царство небесне, але вберегла б свого любого брата. А тепер він стане великим королем; мій Суассон був би не варт нічого, це я знаю найкраще. Власне, я ніколи не прагнула зрадити свого любого брата — скоріш урятувати його». Насправді вона не просто приїхала сюди, а, по суті, втекла, бо Суассон винуватив Катрін у своїй невдачі на виборах. Він казав, що вона діяла проти нього, на користь свого брата, і тому прощання їхнє було холодне. Це не вперше вони так розлучалися, щоб потім помиритись. Забагато вже вони змарнували обоє, щоб їм варто було жертвувати ще й самими своїми взаєминами. Вони, як і щоразу, зійдуться знов, але тепер Катрін почувала страх. Вона сиділа в братової коханки, пригнічена тривогою — як за нього, так і за себе. Габрієль почувалась так само, і коли не щось інше, то передчуття, яке без слів передавалось одній від одної, вже єднало їх. Цьому сприяло й ще багато дечого, а найголовніше — Катрін знала, що в Габрієлі буде дитина. Коли вони перемовлялись, то тільки пошепки, але здебільшого мовчали — під впливом напруги й поважного настрою в цьому домі. — Вже чотири години, як вони насідають на нього. Чи він підписав? — спитала сестра. — На завтра все буде готове. Мені він не каже ні «так», ні «ні», тільки дослухається до чогось ізгори і все таїть у собі,— відказала коханка. Довгенько обидві мовчали, тоді вона почала ще тихіше: — Я ж хотіла, щоб це обминуло його. Саме тепер… — це вже майже нечутно, — коли я чекаю… Коли він чекає сина від мене. Сестра зрозуміла по самому віддиху коханки — чи, може, здогадалася, легенько провівши рукою по її животу. Вона обняла Габрієль і сказала їй на вухо: — Ми — одна родина. Я чекаю твоєї дитини разом з тобою. Так було висловлене те, що Габрієль мала на думці, відколи сестра її любого владаря ввійшла до неї. Її прийнято… Вона вже не чужа. Зате чужими здалися їй обрахунки її тітки де Сурді. Коли вона, Габрієль, має стати королевою, справді королевою, це станеться природно, завдяки її лону, а ще тому, що сестра короля, яка зацікавлено провела по її животу рукою, віднині й надалі — і її сестра. Катрін тихо повернулась на своє місце. Вона читала на цьому прекрасному обличчі знемогу й страждання; але вони плідні. «А моє в'яне марно і вже ніколи не розквітне, навіть у іншому, маленькому личку, бо я не матиму дитини. Як жe тут не позаздрити? Мій легковажний брат цього разу лишається сталим і вірним, тут уже нічого не вдієш. Гаразд, люба моя, але королевою? Ти не станеш королевою, постривай, я його знаю. Він тягтиме, поки стане запізно». Принцесині очі тим часом блукали по кімнаті, обставленій дуже скупо. Єдина цінна річ — образ матері божої, щедро оздоблений самоцвітами. Катрін хотіла спитати про нього, та Габрієль почервоніла й відвернулась. Катрін не спитала. «Добре, люба моя. Вони приносили тобі коштовні подарунки, щоб і ти на нього натискала — сльозами, еге? Тяжким риданням — уночі, у хвилини любовних утіх». Тільки-но подумавши так, Катрін прикрила рукою очі й сказала:  

— Пробачте мені. В тому, що він зробить, вашої вини нема. Тут винні обставини й люди. Перші — всі на нього тиснули, а другі — всі його зраджували. Навіть я свого часу, навіть я. Вона вперше заговорила голосно, бо озвалось її сумління. «Мій бідолашний брат!» І враз відчинилися двері — не рвучко, не поштовхом, як звичайно робив Анрі. Але то був таки він. Він увійшов з опущеним поглядом, а тоді звів очі, побачив обох — найрідніших у його житті людей — і зразу став веселим, галасливим. Поцілував обох, сестру крутнув навколо себе, перед Габрієллю став навколішки, погладив її, засміявся. І все ж вони відчували, що йому не терпиться піти; власне, він і не був з ними. Він заходився передражнювати своїх прелатів та єпископів, їхні голоси, їхню поведінку. У Буржського — рило як у свині, а за Бонського доводиться боятись, що в нього ось-ось виростуть крила і він піднесеться на небо. Жінки слухали те все без усмішки. Раптом він умовк, повернув голову до вікна, прислухався, ще почекав і вийшов. — Наче й не він, — глибоко налякана, сказала сестра. Але Габрієль понурила голову: їй було соромно, що при ній він став таким сумним. Анрі спустився до старого саду; то була година перепочинку. Він порівнював її з такими годинами в Collegium Navarra, коли він був ще маленьким школяриком і на перервах між уроками бавився з двома друзями, яких тепер не було вже на світі. І раптом він побачив, що прийшов туди, де перед ним з'явилась нещасна Естер в пастором ла Феєм. Між одним і другим лежали невинність і провина, знання й невідання. Він зупинився й почув чиюсь розмову за живоплотом. Говорили півголосом, як і звичайно в ці гнітючі, моторошні дні. Один голос: — Тепер він нищитиме своїх давніх друзів. Хто сказав «А», мусить сказати й «Б». Другий: — Згодом, може, й так. Якщо доти не забуде про це. Ми вже знаємо, що він невдячний. А нові друзі мають іще вивчити його. Третій: — Тонкосльозий, забудькуватий, легковажний, — але хто з нас не любить його?  



Четвертий: — Такого як він став, — ніхто. Але того, що привів суденце аж у цю гавань, — усі. Анрі хотів був уже показатись їм, та перший почав знову: — Рятуймося! Хто як може. — Не потрібно, Тюренне, — сказав Анрі й вийшов із-за живоплоту. — Я ваш — і зостанусь вашим. Ви самі це скажете, коли настане час. Потім ухопив за руку Агріппу д'Обіньє, відвів його вбік, двічі широко ступнувши, і сказав йому на вухо: — Я жертвую спасінням душі ради вас. Очі широко розплющені, почервонілі; ні, він не тонкосльозий, не забудькуватий, не легковажний. Агріппа аж здригнувся з жалю. «І оцього от хтось із нас може не любити?» І все ж тільки Агріппа був відданий йому всім серцем; аж тепер це виявилося, хоч досі, при сприятливіших обставинах, приязнь оточувала Анрі неначе з усіх боків однаково. І ось тепле почуття цього єдиного на хвилину ще прикувало Анрі до гурту втрачених товаришів, перше ніж він подався далі, щоб за своєю звичкою бути на самоті й прислухатися. Вже зайшовши за живопліт, він обернувся до Філіппа Морнея, посла, що прибув з важливими новинами, а король досі ще не прийняв його. — Пане дю Плессі, ви зі мною привели наше суденце до гавані, але чи могли ви її вибирати? А тепер опинились у цій. Він швидко відійшов аж у кінець саду. Там цвірінчали пташки, але, на жаль, не самі вони. За невисоким муром то з'являлись, то зникали дві голови; їхні власники поклонами та випнутими як для поцілунку губами намагались переконати одне одного у своїй найпалкішій приязні. Пані де Сурді щебетала: — Будьте ж нашим другом, пане де Роні. Та ви, власне, вже наш друг, бо ми вам потрібні, як і ви нам. — Так, точнісінько так, шановна моя приятелько, — і голова Роні зникла, а голова пані Сурді виринула. — Хто б там іще пам'ятав про оте командування артилерією, — грайливо й упевнено сказала вона. — Замість того кулика, що спурхнув, ви встрелите десятьох. — Аби тільки ви не спурхнули, — попросив барон і знову щез за муром. — Король розірве свій шлюб, щоб одружитися з пані де Ліанкур. Підтримайте його в цьому намірі, то й самі матимете підтримку. Ох ви ж, пустун, — захихотіла дама й зникла. Натомість виринув кавалер — гладеньке обличчя, завжди сповнене гідності, хоч би що він говорив.  

— А я з ним наперед уклав такий план, шановна пані. Він тільки для того й переходить у католицтво, щоб піднести на трон свою любу владарку. А як це діло вигорить, тоді зразу всі стануть протестантами — і король, і королева, й навіть ви, шановна пані. По тих словах пані де Сурді не виринала довго, а коли випросталась, її очі були злі. Вона збагнула, що з неї глузують. — Ви ще пошкодуєте, — просичала вона й крутнулась так швидко, що сукня аж засвистіла в повітрі. Грюкнула хвіртка. Роні з так само незворушним виглядом рушив алеєю далі. На одній з лав сидів король. Він дочекався, поки тямущий і вірний слуга підійде ближче, а тоді притишеним голосом спитав: — А яка ваша справжня думка — тепер, у останню хвилину? — Величносте, якби католицьку віру розуміли й сприймали так, як треба, вона б могла бути дуже корисною. — Це я вже давно чув від вас. А більше нічого? — За той світ… — Роні задумався на хвильку. — За той світ я не ручуся. — Гладеньке обличчя неквапно приготувалося засміятись. Та не встигло: король схопився й пішов. Одне здивувало Роні: він співав. Під деревами вже темніло, і він співав, наче дитина в темряві. В трапезні старого абатства тим часом засвітили, і світло падало з вікон надвір. Коли воно впало на короля, урвався не тільки його дивний спів, — нагорі, на антресолях, скінчилися спокійні розмови, і вчені правникн, яких він скликав до себе, відійшли від повідчиняних вікон зустрічати його. Анрі швидко збіг по сходах нагору. В переході перед освітленими дверима було ще темніш, і Анрі, не помічений ніким, постояв там, дивлячись у залу; вона здавалася ще просторішою й наче порожньою від того, що людей у ній було так мало. «Оце мої», — подумав Анрі; та по них і видно було: судді й радники у виношеній одежі, глибокі тіні під очима, а очі блищать від гарячки, від злигоднів, від постійних смертельних небезпек. Слуги юстиції — такі самі, як і всі, що були до них і після них, — вони, проте, в ім'я права вперто опирались насильству. Звісно, юстиція — це ще не право. Відомо навіть, що вона звичайно буває спритним засобом викривляти право та обмежувати його. «Серед них нема жодного гугенота, — подумав Анрі,— і все ж вони боролись за королівство, як мої старі сподвижники під Кутра, Арком, Іврі, і без їхніх битв мої були б марні. Вони стояли на боці гнаних, а не можновладних, стояли за бідняків проти могутніх розбійників. Такий я й сам, і я ж таки тисячам і тисячам селян, кожному осібно, повертав, відвоювавши, їхні садиби, і з цього склалось моє королівство. А їхнє королівство — то право. Так вони ставляться до людей». Він увійшов, не скидаючи капелюха (так само й вони зоставались у своїх зношених капелюхах), і звернувся до них: — Панове гуманісти! Ми сідали на коней і брали в руки мечі, мої панове гуманісти. Та завдяки тому, що ми були дуже войовничі, ми й стоїмо тепер тут, і брама нашої столиці відчинена для нас. Паризький парламент відкрив її мені, бо жахлива смерть вашого голови Бріссона була першим знаком і останньою осторогою. Король скинув капелюха й схилив чоло; те саме зробили і його парламентарії. Коли безмовно вшанували пам'ять загиблого, заговорив головний суддя Руана Клод Грулар; хоча й католик, як усі вони, він рішуче наполягав на тому, щоб король не зрікався своєї віри, якщо його сумління проти цього. Анрі відповів: — Я завжди прагнув тільки спасіння душі й завжди благав господа всемогутнього, щоб він дав мені досягти його. І господь всемогутній дав мені знак отими нелюдськими страхіттями, що їх чинили в Парижі мої супротивники, а відповідати за них мав я, — дав мені знак, що моє спасіння полягає в утверджені права, бо право — найдовершеніша подоба людяності, яку лишень я знаю. Його слова припали до мислі вченим правникам, і вони загукали: — Хай живе король! Анрі не хотів більше дотримувати якоїсь відстані, тому вступив у їхній гурт і почав довірчо пояснювати декотрим, як важко було йому порозумітись із господом всемогутнім, поки той схвалив його перехід в іншу віру. Він не сказав «смертельний стрибок», хоча й подумав. Це сталося з ним під мурами його столиці, коли там панували страхіття. Він тоді по-справжньому змагався в богом. Адже сказано: «Не убий», — і цей закон такий людяний, що справді може бути тільки від бога. — Як і король, що шанує людей та їхнє життя, — докінчив замість нього хтось інший. Сам він повернув мову скромніше й запевнив, що бесіди з прелатами дали свої плоди, і навіянням святого духа він починає знаходити смак у їхніх повчаннях та доказах. А потім провів своїх парламентаріїв у глибину зали, до накритого столу, й пригостив їх іншими, не духовними плодами: там було досхочу динь та фіг, а також м'яса й вина. Давно вже вони не бачили такої розкоші, отож почали вгамовувати свій голод, а коли котрийсь із них підвів очі, Анрі вже не було. Він ліг у ліжко не ївши й заснув зразу. Коли він прокинувся, був уже ранок, і до ліжка підходив пастор ла Фей. Анрі запросив його сісти, поклав руку на потилицю старому й спитав його що раз: чи правда, що риси нашої вдачі з часом набувають інакшого змісту, як колись казав йому ла Фей. Так воно й є, відповів пастор. — І віра наша теж? — допитувавсь Анрі.— Чи може вона тепер стати фальшивою, коли раніш була істинною? — Величносте! Вам проститься. Ідіть до собору з радістю, щоб радів і наш господь. Анрі сидів у постелі, уткнувшись чолом у старечі груди — груди людини, що хотіла втішити його. Па грудях наставника своїх юнацьких літ він заговорив: — Я зрікаюся своєї віри й переходжу в іншу з чисто земних причин. У мене їх три. Пo-нерше, я боюсь ножа. Пo-друге, я хочу одружитися зі своєю любою владаркою. Пo-третє, я прагну здобути свою столицю й мирно володіти нею. А тепер виправдайте мене. — Ваша мука була тяжка, тому я виправдовую вас, — сказав пастор ла Фей і пішов. Перший камердинер, пан д'Арманьик, одягнув короля в усе біле — наче до першого причастя, сказав собі Анрі. Наче нову людину, і годі повірити, що це вже вп'яте. Ніякого бога це вже давно не цікавить. Хіба диявола, якщо він є… — І чого ви не схотіли викупатись перед церемонією, — дорікнув йому Арманьяк. — Після неї мені це буде потрібніше, — відказав Анрі. З його тону кмітливий слуга зрозумів, що король хоче лишитись на самоті. Анрі й сам не знав, навіщо йому це. І чому Габрієль не з ним? За мовчазною згодою з Катрін вони обидві того дня сиділи в одній кімнаті. Всі пішли, а його скоро поведуть з великою пишнотою, серед густого натовпу, щоб усі могли бачити, як він зрікатиметься. Він не тільки зрікатиметься себе давнього, він помириться з більшістю, стане таким, як вони. «Що я таке? Мішок праху, як і всі інші. Ще до вчора я сваволив, сперечався з прелатами за слова. Бог не слухав, питання віри йому нудні, його не хвилює, якого віровизнання тримаються люди. Він називає нашу ревність дитинячою, а нашу чистоту відкидає, як гординю. Мої протестанти не знають його, бо він ніколи не водив їх цим тернистим шляхом, і сміють казати «зрада», коли людина кориться життю й слухається розуму».  

Одначе тепер йому належало не думати, а робити інше: на своє святкове вбрання — білий шовк, аж до носків черевиків густо гаптований золотом, — він накинув чорного плаща, надів і чорного капелюха, а чорний плюмаж нахилив так, щоб він погойдувався. Несподівано він почув звук скрипки — той самий, що вже кілька разів йому вчувався, коли він прислухався до чогось у ці напружені дні, але слово, якого він шукав, не з'являлось, а долинали тільки звуки уявної музики. Тепер вони погучнішали, немов то була вже не уявна, а справжня скрипка, і Анрі зрозумів, що він готовий, що в порядку вже і його роздуми, і його убір — білий з золотом та густо-чорний. Роздуми він вичерпав у діяльності, в страхах і сумнівах, у бунті й примиренні, як душа будує свої творіння з розрахунків і мрій. «Ради вас я жертвую спасінням душі!» — скиглив я, а за хвилину вже козиряв тим, що моє спасіння — у відновленні права. Я співав у темряві, бо хтось налякав мене тим світом. Але ж я знаю: ми народжуємося, щоб шукати правду, а не щоб володіти нею; якраз на це спроможна тільки тогосвітня сила. Я маю панувати в цьому світі, а тут мій пострах — ніж. Неприємне зізнання, але я його висловив. Що сильніше — кохання до Габрієлі? Чи страх перед ножем? Та нелюдськість я вважаю за найгіршу ваду, найгірше нечестя, і навіть жінку я не шаную так, як розум». Все це одночасно й без зусиль пролітало в його звільненому мозку, бо все це він уже вичерпав і спізнав раніше — він уже не пам'ятав, у якій скруті й сумнівах. Йому здавалось, ніби якісь чисті чари, наче музика, перенесли його в стан найвищого щастя. «В біле з золотом, мої кохані». Але звук скрипки лине дедалі звучніше й ніжніше, хоча гра не бозна-яка майстерна. Хто ж це може грати, коли не Агріппа. Анрі виходить на балкон і за найближчим кущем помічає руку, що водить смичком. Він сміється, махає рукою, і показується Агріппа у звичайному буденному камзолі — в церкву він не піде. Він не буде при тому, як Анрі зрікатиметься істинної віри; але він підбадьорює його натхненними звуками інструмента, що зветься «віола д'аморе». Спочатку в Анрі ледь затремтіло підборіддя— він же, як відомо, легковажний і тонкосльозий. Та він вчасно помітив, що його славний Агріппа незлобливо й любовно підсміюється з нього. Тоді Анрі моргнув йому, і так вони робили по черзі: внизу давній друг, що грав на його честь, і потішаючи його, і трохи кепкуючи, а тут, на горі,— білий причасник із сивою бородою та обвітреним лицем. Урешті обом набридли поважні міни, і Анрі почав удавати вичепурену даму, що слухає серенаду, а Агріппа під звуки своєї скрипки надумав ще й кукурікати — це вже не годилось. Аж ось задзвонили соборні дзвони — зразу на повну силу. Обидва злякано здригнулись, і Агріппа зник за кущами. А другий кинувся до кімнати, поправив на собі вбрання, ще дужче нахилив плюмаж, щоб він погойдувався як слід, — і вже розчинилися двері. По нього прийшли.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка