Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка10/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   48

Нещасна Естер

 

Коханці не криючись оселилися разом у старому абатстві, і проповідник Буше репетував про це на весь Париж. Одначе вже не з таким успіхом, як давніше. Його слухачі вже не тислися так несамовито, і падучка не валила їх так часто — насамперед через те, що Генеральні штати нічого не вирішили. Люди нарешті побачили, що різні претенденти на французький трон усі не мають грунту під ногами, а перед брамою столиці чекає справжній король: йому досить тільки перемінити віру, і він може зразу ввійти до міста. Він доводив свою впевненість і тим, що більше не робив спроб удертись до столиці силою. Брами стояли відчинені, селяни привозили припаси, парижани важились виходити з міста. Вони вже від'їлись, а тому осміліли, і в них ожила цікавість, давно втрачена: адже хто з порожніми кишками слухає брехні все того ж таки Буше, той врешті-решт справді забуває, що треба самому подивитись і помізкувати. Парижани плавом пливли до Сен-Дені, але до старого абатства доходили тільки поодинокі чи щонайбільш удвох — приятелі, аби захищати один одного. Врешті там же не абихто, а сам антихрист; за це промовляло майже все, бо як міг би хтось відлучений від церкви так довго вистояти проти всієї Ліги, іспанських армій, Філіппового золота і папського прокляття? Двоє небагатих міщан одного дня прокрались до монастирського саду, набравши з собою харчів, сховалися там і вирішили чекати, поки не побачать короля. І справді, та почвара з'явилася в ту ж мить, наче диявол, викликаний заклинанням, тільки що не в сірчаній хмарі. Він не має при собі навіть охоронців, і не в обладунку, й не при зброї; та й убраний не по-королівському. І вже знайшов нас, хоч не міг бачити крізь живопліт. Ні, таки щось тут нечисте. — Величносте! Ми без ніяких лихих намірів. — І я теж. — Присягаємось, ми ніколи не вірили, ніби ви антихрист. — Та й я не мав вас за таких дурнів. А тепер час нам познайомитися ближче. Адже нам, усім трьом, ще довго разом жиги.  



На його знак вони вийшли з криївки, і незчувся він, як уже впали перед ним на коліна. Він добродушно посміявся з їхніх спантеличених облич, а тоді враз почав серйозно розпитувати про недавню скруту; а коли вони розповіли про якесь там борошно, що його справді добували на кладовищах, — тепер їм і самим уже в те не йнялося віри, — король заплющив очі й поблід. Про цю зустріч вони потім розповідали безлічі цікавих, але ті допитувались не так про слова короля, як про його вигляд і поведінку. Чи він лихий, чи добрий. — Він сумний, — заявив один з тих двох, що побачили його зблизька. Другий заперечив: — Звідки ти знаєш? Він же весь час жартував. Хоча… Справді…— і той, котрий побачив у королі жартуна, затнувся. — Хоча… Справді…— повторив, засумнівавшись, і той, котрому король видався засмученим. — Він великий чоловік. — Щодо цього обидва були згодні.— Високий на зріст, не пихатий, такий простий, що аж страшно, еге ж, такий простий, що… — Що хочеться подати йому руку, — докінчив другий. Перший збентежено мовчав. Він мало не прохопився, що вони падали королю в ноги. Там-таки, в монастирському саду, король прийняв одного дня пастора ла Фея, що вів за руку якусь жінку під запиналом. — Ми ввійшли непомічені,— такі були перші слова старого. Анрі не розумів, у чому річ; він перевів погляд з пастора на жінку, але запинало на ній було щільне. — Непомічені і неждані,— квапливо відказав він, бо поспішав до Габрієлі. — Величносте! Сину мій, — сказав старий. — Бог нічого не забуває, і, коли ми найменше сподіваємось того, він виставляє нам перед очі наші вчинки. І той, хто їх чинив, не повинен зрікатися їх. Аж тоді Анрі зрозумів. Цю жінку він, певне, знав — бозна-де і в бозна-які дні. Марно він шукав якогось знаку на її неприкритій руці. Жодного персня; але пальці були набряклі й порепані від роботи. Він перебирав у думці імена, боячися, що за ним підглядають, і йому хотілось озирнутися на вікна будинку. — Вона нашої віри, — сказав ла Фей і відгорнув запинало їй з обличчя. Перед Анрі стояла Естер з Лa-Рошелі; колись він кохав її, як і двадцятьох інших, і, може, палкіш, ніж десятьох із них, — хіба тепер вгадаєш? А зараз він ішов до Габрієлі.  

— Пані де Буаламбер, як бачу. Ви дуже невдало вибрали час, пані, у мене невідкладні справи. — А сам думав: «Це ж неодмінно нашепчуть Габрієлі!» Пастор ла Фей, з непокритою сивою головою, дуже рішуче: — Придивіться краще, величносте! Люди нашої віри не втікають від свого сумління. — А хто ж утікає! — Анрі вдав розгніваного, але помалу розгнівився й справді.— Я не втікаю, але в мене справи, і я не дозволю отак мене перепиняти. Навіть вам, пане пасторе. — Величносте, придивіться краще! — наполягав пастор. І тоді в душі Анрі ніби опали крила: його не спонукали вже ні жадання, ні гнів. Перед ним, тепер уже справді нічим не закрита, стояла постаріла, хирлява, нужденна жінка; але ж колись вона будила в ньому любовний захват і надихала його силою. Він не пробився б так далеко, аж до розчинених брам своєї столиці, якби всі отакі не захоплювали й не надихали його. «Естер! Ось що з тебе стало… Ла-Рошель, фортеця над морем, міцна твердиня гугенотів, з неї ми вирушали на численні бої, як борці за сумління. Не треба, пасторе, метати в мене блискавками, — ми ж заодно. Це слушна мить…» — Чого ви просите, пані? — спитав Анрі. Він думає: «Це слушна мить для гугенотки Естер — стати мені перед очі такою нужденною. Я маю зректися своєї віри, зате я щасливий з Єзавеллю, що спокушає царя Ахава служити богу Ваалу. Але потім її зжеруть собаки. О, як скоро на красу падає відплата, і наша невдячність тьмарить її; цій Естер з Ла-Рошелі горе й злидні потьмарили обличчя!» В цю мить він усе ж таки втік би, якби вона не заговорила. Кволим, хрипким голосом вона промовила: — Величносте! Ваше дитя померло. Відтоді ваша скарбниця нічого не виплачує мені. Свої відштовхнули мене, я самотня і злидарюю. Згляньтеся! Вона спробувала схилити коліно, але з великої кволості трохи не впала. Не Анрі — старий ла Фей підхопив її. Погляд його суворо блиснув, і Анрі відповів йому невтішним поглядом. А тоді пішов. Відходячи, він кивнув пасторові, ніби пообіцяв, що все залагодить. Він думав про це, поки простував переходами абатства, дедалі сповільнюючи ходу. «Що я наробив, і що я можу ще направити? Це ж найнепрощенніший приклад моєї безсердечності. Щоразу поплачу хвилинку і вже біжу до нової. Така й слава у мене, всі знають її, тільки я сам помічаю все останнім». Йому справді ніби очі розкрились, і він здивувався, що з ним могло таке статись. Він пускав у світ жертви. Керуючись добрими засадами й слухаючись власного сумління, він мав би чинити інакше, бо з власного досвіду знав дуже добре, яке тяжке життя, і завжди потребував внутрішньої твердості — як у школі нещастя, так і на шляху до трону. Але за нашу твердість і стійкість ми мусимо платити, жертвуючи кимось. Анрі ще раз згадав Естер, бо йому не було де взяти тієї пенсії, яку він хотів дати їй, довелось би врізати ці гроші у Габрієлі, своєї любої владарки. Ні, це неможливе, він боявся цього, бо вона, звісно, нічим не поступиться. Йому досить було тільки викликати в пам'яті прекрасну руку на бильці крісла й блискучий самоцвіт на пальці — той самоцвіт, що його вкрав пан д'Естре. Поринувши в турботи, він увійшов до її покоїв незвичайно тихо. З передпокою він зазирнув у прочинені двері; красуня сиділа за туалетним столиком. Вона писала. Але ця жінка не може писати нікому — тільки йому самому. Бо кожен інший лист був би підозрілий. Анрі йшов зовсім нечутно — тепер уже не через задуму. Нарешті він зазирнув Габрієлі через плече, і вона того не помітила, хоча сиділа перед круглим дзеркальцем, і на його ясній гладіні відбивалося все, що вони обоє робили. Анрі прочитав: «Пані, ви нещасні». Він злякався, бо зразу збагнув, до чого воно йдеться, і все ж із тривогою й зацікавленням слідкував за рухом пера. Воно рипіло, і, може, через це Габрієль не чула, як він дихає. Його віддих затуманив дзеркало. Перо розгонисто виводило: «Пані, така буває наша доля, коли ми повіримо гарним словам. Нам треба стерегтись, а то пропадемо — і по заслузі. Мені вас не жаль, бо ви принижуєте себе, і ваша поведінка в саду ганьбить усіх жінок. Щоб ви забралися геть, я дам вам грошей. Батько вашої померлої дитини дуже легко може забути про це». Вона писала й ще щось, але Анрі прочитав уже достатньо. Дзеркало зовсім затуманилось від його віддиху, і вона, раптово звівши очі, не розгледіла там його обличчя. Він зразу позадкував до дверей, певний, що вона знала про його присутність і писала не так для тієї, другої, як для нього.  

Він кудись поїхав на кілька днів, думав навіть про розрив із Габрієллю. В неї пихата й важка вдача. Цим листом вона дала втямки, що ніколи не пробачить йому, якщо він допоможе тій, іншій. І справді, він на це не наважився. Він їздив з міста до міста в усяких справах, аби забути примхи своєї владарки. Примхи він забув, та не забув її; і з великої туги за Габрієллю вже й разу не згадав тієї бідолахи. На третій день він дізнався, що його кохана приймала в себе герцога де Бельгарда. Він розпалився так, що здавалось, наче це гарячка — така, як та, що замолоду не раз валила його в ліжко після якихось надзвичайних зусиль: безсилля вольової натури, коли перед нею відкривається прірва. Через це — гарячка. Та сорокарічний чоловік уже не піддається. Розколину, яку дала його воля до життя, він затуляє власною рукою, — в такому загартованому віці на це стає сили. На коня, заскочити зрадників! Він зоставив далеко позаду своїх супутників і погнав назустріч вітрові словами скарги й помсти. Діяти! Не валятись у ліжку, віддаючись розпачеві, цього не можна, треба покарати їх обох! У непроглядній темряві мчав він по лісу, аж поки його кінь упав і він опинився на сухому листі. — Пане де Прален![37] — гукнув він, коли наспіли дворяни. У наставлене вухо він зашепотів накази, яких ніколи в житті не сподівався віддавати. Бельгард має померти. — Виконайте це! Власною головою відповідаєте. Прален не дуже любив головного стайничого і в двобої вклав би його залюбки, але він не вірив королю. Цей король не з тих, що можуть насилати потайних убивць, він не заподіяв смерті жодному особистому ворогові і навряд чи почне з Бляклого Листа. Прален розважно відповів: — Величносте, почекаймо до ранку. Король спалахнув. — Ви думаєте — я збожеволів? Я справді хочу того, що наказую вам. І не тільки Бельгард. Коли застанете їх удвох, убийте не тільки його. — У темряві я погано чую, — відказав пан де Прален. — Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності й того сумніву, що його філософи називають плідним. — Та невже? — хрипко спитав Анрі.— Нічого цього я вже не пам'ятаю. Обоє мають померти; жінка навіть першою, спочатку її.— Тоді скрикнув: — Нe можу я цього бачити! — і затулив очі рукою від того, що малювала йому уява. Свідок тієї темної години відійшов якомога далі, щоб уже не бути таким свідком. Нарешті король знову скочив у сідло. Поки доїхали до Сен-Дені, почало світати. Анрі, як шалений, біжить сходами нагору, вимагає, щоб його впустили; відчиняють не зразу, і він крізь щільно зачинені двері бачить так виразно, ніби сам стоїть у кімнаті, весь переполох поквапної втечі. Його мучить такий страх, що й ті, за дверима, не могли б відчувати більшого. Нарешті клацає замок — його люба владарка стоїть перед ним. Повернена; він раптом усвідомлює, що вже вважав її втраченою. Кров приливає йому до серця: він повернув її собі! Вона одягнена, наче в дорогу; вдосвіта — зовсім одягнена жінка біля вікна, і вікно щойно рипіло — хтось відчиняв його. І гупнуло в садку — хтось виплигнув. — Поясніть усе це, пані. Вона тримала голову високо й відповідала спокійно: — Один чоловік, що попав до вас у неласку, просив мене поклопотатись за нього. — Він виплигнув у вікно. Треба його затримати! Вона заступила йому дорогу. — Величносте! Ваші вороги з Ліги заманювали його, але він не зрадив вас. — І з Лігою, і з вами! Пані, чого це ви одягнені, а ліжко ваше пом'яте? Поклопотатись? Удосвіта, коло пом'ятого ліжка? Вона загородила ліжко широкою спідницею й сказала незворушно: — Того, чого ви боїтеся, не сталось. Він тупнув ногою, щоб уся ця сцена не здавалась такою мирною. — Виправдайтеся! Ви ще не знаєте, що я приїхав прогнати вас геть! Вона пильно подивилась йому в очі, немов побоюючись, що в нього починається напад гарячки. Тоді мовила гостро: — Сядьте! — І сіла сама, відкривши перед ним розкидану постіль. А тоді заговорила: — Величносте, це ви вже не вперше ображаєте мене. Ви зневажили пана д'Естре. Далі, ви принизили мене, прийнявши в саду оту жінку. Ви поїхали не попрощавшись, а я піддалася спокусі й відповіла на лист надійнішого друга. Те, що він прийшов до мене вдосвіта, ви повинні вважати делікатністю. Невже вам було б приємніше, якби всі в домі, прокинувшись, побачили нас? Він насилу дослухав її мову, стискаючи руками бильця, щоб не схопитись. Натомість він присунувся з кріслом до неї й роздільно, слово по слову, сказав їй у обличчя: — Він мав забрати тебе з собою, тому ти й одягнена. Ви хотіли втекти. Ви хотіли звінчатися. — З вашого дозволу, — відказала вона, ще вище піднявши голову, але не відсунувшись від нього. — Я ніколи його не дам, — прошепотів він. І раптом голосно додав: — Матері моєї дитини. На ті слова вона двічі швидко кліпнула очима — більше нічого; тоді запала мовчанка. Коліно при коліні, обличчя при обличчі, і обоє мовчали, не важачись дихнути. Він спочатку похолов, тоді йому враз пересохло в роті й горлянці, він не міг ковтнути. Встав, ступив до столу й напився води. А потім вийшов, більше й не глянувши на неї. Пані де Ліанкур не стала довше чекати, а наказала пакуватись. Вона не була певна, чи програла. Мабуть, найкраще поїхати до тітки, пані де Сурді. Та сказала б їй: «Хоч хай би що сталося, нічого не проси і, боронь боже, не дякуй». Габрієль ніби чула свою порадницю навіть на відстані, а сама тим часом неуважливо вказувала покоївкам, що і як пакувати. Звісно, вона не мала глибокого розуму і, не сильна в мисленні, інколи припускалася фатальних помилок, як-от із паном де Роні. Але цього разу вистачило того, що їй згадався завчений принцип: нічого не просити, ні за що не дякувати, тільки чекати, поки супротивник уласкавиться сам. «Він же не має нікого, — думала вона. — Нікого в усьому світі, та ще й готується до стрибка, який сам називає смертельним — і добре знає, чому. В нього менше шансів здобути королівство, ніж утратити прибічників. Коли ми вночі лежимо поряд, я здебільшого мовчу, а він розмовляє сам із собою. Я зовсім не проти того, щоб видаватись дурненькою». І вона наказала служницям облишити пакування. Зоставшись сама, наділа найлегший, найпрозоріший убір; раптом прийшла певність, що він повернеться. Його коханки майже всі зраджували його, а він тільки сміявся з цього. Він і не звик інакше — про це хто лиш не розповідає. «Він ніколи не був ревнивий, оце зі мною вперше. Йому це, мабуть, дуже тяжко», — вимовила вона півголосом і, м'яко поклавши руки на коліна, на мить відчула якийсь повів ніжності до того, хто заради неї змінив свою вдачу і з її допомогою збагатив свою здатність страждати. Вона була недалека від каяття. «А я ще кліпнула очима, коли він згадав про свою дитину!» Він увійшов, узяв її за обидві руки й сказав: — Пані, забудьмо все це. — Вам уже шкода, величносте, — відказала вона поблажливо, проте чудово постерегла, яка жахлива була для нього ця година. Його обличчя мало б видаватися блідим і змученим. Але обвітрене в усіх походах, здавна загартоване в боротьбі обличчя нн може бути блідим і змученим, хіба що ви зумієте зазирнути під шкіру. Саме це спробувала вона зробити — і розчулилась. — Величносте! Ви невідпорні, коли добиваєтесь мене. — І розкрила йому обійми — вже не просто покірливо й приязно, а нарешті жагуче. Коли хвилина палкої жаги для обох скінчилася, вони знову стали такими, як були: він — як і перше, невгамовний і запальний, а вона — загадкова і спокійна. — Північний янгол, — промовив він у розпачі.— Заприсягніться, що вашій вірності не дорівняється нічия, крім моєї.— Але не став слухати її запевнень. — У якій ще вірності ви могли б мені присягатись, коли вже двічі порушили її. Мої жахливі підозри ви сприймаєте незворушно, а іншому вибачаєте відверту зрадливість. Бляклий Лист боїться Ліги; він не тільки сватався до мадемуазель де Гіз, він іще має успіх у її матері. Ви для нього ніщо, і мені він не відданий. Ревнивець іще довго розпинався, на всякі лади принижуючи суперника й штурмуючи її неприступне серце. — Як ви могли писати йому! Після всіх своїх обіцянок! Ви більш не маєте права казати: «Я зроблю». Тільки: «Я роблю». Наважтесь, папі, мати одного лише слугу. Він застогнав і, притиснувши обидві руки до чола, вибіг із кімнати. «Нижче впасти вже неможливо», — таке почуття було в нього. У старому саду його дожидав пастор ла Фей. Анрі, побачивши його, спинився мов укопаний, так приголомшив його зв'язок між нещастям його й провиною. Пастор стояв за десять кроків, під деревами. — Нещасна Естер померла, — сказав він. Анрі похилив голову на груди й довго стояв безмовний; старому пасторові в затінку дерев стало аж моторошно. Він промовив: — Якби ж то це найбільша ваша провина, величносте! Нещасна Естер уже коло престолу вічної любові. Анрі підвів голову й сказав, через верхівки дерев звертаючись до небесної вишини: — В «Йосафатовій долині» я ще мав вибір. Тоді швидко пішов геть. Ла Фей, засмучений і обурений, зостався. Король блюзнить. Король у потьмаренні. Він збирається зректись істинної віри, а сам наважився порівняти себе зі спасителем, коли той боровся зі спокусою й переміг. Аж згодом пастор ла Фей довідався: «Йосафатовою долиною» прозивали королівський табір під Шартром, і коли одного дня король, весь у болоті, виліз із шанця, кого ж несли в паланкіні йому назустріч? Створіння, яке сам бог поставив на шляху короля для своєї недовідомої мети. Будь-який старий протестант нізащо не повірив би, ніби Габрієль д'Естре ні разу не умовляла свого коханця перемінити віру. І сам Анрі досі знав правду лиш настільки, наскільки її можна виявити з самих слів та замовчування. Проте, коли згодом хтось із близьких йому людей питав його: «Величносте! А хто, власне, навернув вас?» — він відповідав: «Моя люба владарка, чарівна Габрієль».

III. СМЕРТЕЛЬНИЙ СТРИБОК


Містерія кривди


 

Філіпп Морней мав у Англії всього лиш одного справжнього друга. Оскільки посол, що вже не раз їздив за Ла-Манш, тепер поїхав туди ще раз, і то з якнайтяжчим дорученням, йому довелось перебрати в нам'яті всіх своїх знайомих, їх було багато, з різних суспільних верств, і декотрих він не бачив уже так давно, що міг і забути. Але його найдавніше і найдовше перебування в Англії — то була колись пора вигнання, пора життєвої науки. І люди, у яких він учився, й досі жили в його пам'яті — декотрі з них уже тільки там. Майно втікача-протестанта було конфісковане, а якби його самого захопили на батьківщині, він би попав за грати, а то й на ешафот. Молодий іще чоловік, у тяжкій грошовій скруті, але тим завзятіший духом, він не гребував у Лондоні ніяким товариством і, маючи повну голову апокаліпсичних видінь Варфоломіївської ночі, виливав їх у розповідях, де тільки міг. За столом у дешевих харчівнях слухали його, і жоден навіть вусом не моргнув. Годі було з'ясувати, чи вони йому вірять. Вислухавши всі його нестямні прокляття душогубам, які захопили тоді владу в його країні, всі страхіття, які змальовував вигнанець, передрікаючи неминучі кари, небесні й земні, вислухавши все це, люди питали його: «Ви справді так думаєте?» У ту далеку пору свого життя Морней якось пішов до одного кравця полагодити вбрання, і кравець, працюючи, залюбки слухав його розповідь; а його дружина скликала ще й сусідів з усього будинку. Вигнанець у своїй одержимості довго не помічав, що робить із себе посміховище, сидячи в самій сорочці — бо скинутий для лагодження камзол був у нього єдиний — і оголюючи вслід за тілом ще й душу. А помітивши те, замовк, і його слухачі теж не промовили більше й слова, аж поки кравець не одягнув його. Тоді одна сусідка принесла йому дзбан пива і сказала: «Звісно, все воно так і сталось, як ви оповідаєте, тільки ж дуже далеко звідси. Я не знаю жодної жінки такої навіженої, щоб пила людську кров». Діставши цю науку, молодий Морней надалі уникав показувати свої почуття. Події, які начебто мусили збурити весь світ — такі вони були страхітні й так волали до бога, — за якусь сотню миль, у тому ж таки християнському світі, хвилювали людей не більше, ніж якась вигадка, та й то не дуже доладна. Відтоді вигнанець спирався тільки на знання: адже воно не втрачає істинності ні за якими кордонами і промовляє мовою, спільною для всіх. Так звичайно гадають. А тим часом він марно обходив усіх книгарів Лондона, щоб вони надрукували його теологічні праці. Одних лякали деякі думки, що були заборонені в цій країні, хоч вона й протестантська. Інші вимагали, щоб автор писав англійською мовою, а не латиною. Єдиною користю для нього було те, що по книгарнях він познайомився з кількома вченими й вельможами. Декотрі, зацікавившись, запрошували вигнанця до себе в дім, щоб подискутувати з ним, а їхніх дітей він навчав французької мови. Один з тих людей був лорд Барлі[38]. Він мав синів; найстарший з них був Морнеїв одноліток і напрочуд вразливий та чуйний юнак. Він не сприймав Морнеєве нещастя як щось цілком природне. «Ми обидва однієї віри, обидва багато думаємо й прагнемо вищої людяності, ми рівні походженням, як не рахувати того, що англійське дворянство взагалі стоїть вище, — одне слово, в нас із ним так багато спільного, що доля, коли б захотіла, могла б поміняти нас місцями». Так міркував вразливий та чуйний юнак, але нічим не виказував свого подиву з того, що саме йому припав щасливіший пай. «Я сиджу в безпеці, а йому довелось рятуватися втечею. Його пограбовано, він під загрозою, його знедолено до останку. Мені все йде назустріч, переді мною розгортається блискуче майбутнє — лиш тому, що я, такий схожий на нього, — англієць. Хай же благословить бог нашу королеву!» Син лорда був вдячний своїй щасливій зірці, але, мавши живу душу, гостро відчував, що й на ньому лежить якась вина за людську недолю, яку можна було відвернути. Непричетними бувають тільки тупаки. А обізнаний повинен діяти, докладати рук, щоб християнський світ, який становить одне ціле, єдину будівлю, не сточили ті кривди, на які ми дивимось байдуже. От уявімо собі християнство як єдину будівлю з багатьох поверхів, що вище, то вужчих, а найвищі зникають нам з очей у високостях. Маючи жваву уяву, молодий лорд зразу й накреслив ту будівлю, хоча доти ніколи не малював. Унизу — колони-опори, поставлені кожна зосібна, але поряд: то Англія, Франція та інші країни й королівства. На них і спочиває вся будівля. І ось у ту гармонійну картину вдирається, розмахуючи смолоскипом, якийсь лиходій. Сам не відаючи, що чинить, він підпалює першу колону, незабаром загоряється й друга, тоді ще кілька. А християнин стоїть осторонь, скрушно притискує руки до грудей, але ніяк не намагається відвернути лихо. Та лиха, навдивовижу, не стається. Над зруйнованими підпорами будівля лишається ціла, вона ніби витає в повітрі, і вершина її губиться у вишині. Коли автор малюнка показав його вигнанцеві, той, окинувши малюнок поглядом, сказав: — Кривда завжди таємнича. Ваш ескіз — це не більш і не менш як містерія кривди.  

Ці слова здивували автора малюнка, і він нахилився над аркушем, ніби вперше його побачив. А Морней — от як далеко веде дорога вигнанця і як багато вона навчає! — в ту мить відчув гордість за всю кривду, якої зазнав: адже вона — частина таємниці! І вже ніколи не покинув називати її в думці так, хоч у справжньому житті утверджував правду, а в правді нема нічого чудесного. Замолоду він зі своїм англійським приятелем більше грав у м'яча та веслував наперегонки, ніж провадив учені розмови. Вони обмінювалися книжками, ще частіше ділились товаришами та подругами — і те, й те по-братньому, невинно. Темза — і річка, й берег, і повітря — мінилася світлими вологими барвами, часом у неділю всі на ній почували себе щасливими дітьми, навіть вигнанець із чолом, позначеним стражданням. Як швидко ти розвіявся, о запашний раю, — прогулянки, пісні, цілунки, букети, таємні пестощі в альтанці, а ген за пагорбом тремтить звук скрипки… як швидко ти розвіявся, о запашний раю! Вигнанець повертається на батьківщину, вибирає державця, якому хоче служити, і, служачи йому, їздить послом до дворів — найчастіше до Англії. І це вже направду не дитяча гра. Тепер її жителі — предмет його дипломатичних заходів, і то не приємних і не легких. І все ж він щоразу легко зітхає, ступаючи на цей берег, на ці крейдяні урвища, — наче приїхав до друзів. А тим часом друга він тут має тільки одного. Той друг і від усіх інших віддячив йому за його приязнь до цієї країни. Країну люблять за дух, що панує в ній, за віру, за давню славу, а все це куди менш видне їй самій, ніж тому, хто приїздить уряди-годи і сходить на берег під урвищами. Лорд Барлі успадкував батьків титул і тепер був першим лордом-скарбничим королівства. Надзвичайний посол поїхав зразу до нього, ще й не відвідавши постійного посла свого короля. Він увійшов до будинку, окутаного в хмари — так осібно від інших стояв той дім, що мав за підніжжя берег з рибальськими хатинами. Морней застав свого друга в не дуже великій кімнаті, де міністр наглядав за роботою кількох писарів; оце тут було зосереджене керування фінансами країни. Коли ввійшов гість, писарі цікаво позводили очі, й він стояв під тими поглядами, поки вони не опустились самі: для цікавості не було поживи. Витримавши пристойну паузу, достойний лорд сказав: — Сподіваюся, що подорож минула добре. А тоді запросив до свого кабінету. Аж там вони привіталися за руку і довго вдивлялись один одному в обличчя. Задля пристойності обидва сказали: «Ти зовсім не змінився», — але насправді вони просто любили дивитись у очі один одному. — Становище складне, — почав Барлі, коли обидва сіли на тверді чорні стільці. Морней зрозумів, що приятель хоче допомогти йому висловитись. Він із зусиллям ковтнув слину. — Та до для вас діло звичне, — нагадав йому Барлі. — І я не втрачаю мужності,— спромігся відповісти Морпей. — Минулого разу вам тут нелегко довелось, але під кінець ви домоглися свого. — Бо ваша королева справедлива й вірна собі,— додав Морней. Він повторив: «справедлива», — і ще раз сказав: «вірна собі». Про кого ж він думав у ту хвилину, хто це не був ні такий, ні такий? Він квапливо відігнав невисловлену думку і вголос сказав: — Мій король у душі так само непохитний, через це я й служу йому весь час. Тільки його становище хистке, але не він сам. Ваша королева незадоволена, що він не захотів підкорити свою столицю голодом. А ще гірше те, що до її британської величності дійшли чутки, ніби мій король вагається, чи не зректись істинної віри. Барлі мовчав, суворо мовчав, і Морней спитав тихо: — А ви вірите цьому? — Тоді вже голосніше додав: — Бог мені свідок, що я певен: це неправда. — Тоді ви краще за будь-кого зумієте переконати й королеву, — почув він у відповідь. — А ви, Барлі, підтримаєте мене, як минулого разу? — Друже! — відказав достойний лорд, намагаючись віднайти давній приязний тон. — Минулого разу справа була яснісінька, й годі рівняти її з тією, про яку йтиметься тепер. Тоді в королеви на думці був чоловік[39]. Усі ми колись були молоді. — Молоді? Таж це було всього два роки тому. Міністр затнувся, прикинув подумки. Справді, всього два роки тому королева ще кохала, ще страждала. Але він не перебив Морнея, і той сказав: — Усього два роки; чи багато могло змінитись за цей час? У вашої великої королеви палка натура, і вона завжди буде такою, чи то йтиметься про чоловіка, чи про щось незрівнянно дорожче: про віру. Я ще через графа Ессекса сім потів пролив… І знову міністр подумав своє, не перебиваючи надзвичайного посла. «З пристрастями, — думав він, — легше впоратися, ніж із мудрістю. Що я можу вдіяти там, де вже не палають і не страждають…» — Я ще через графа Ессекса сім потів пролив, — казав Морней, — як же мені тепер поведеться… «Дивом надивуєшся, старий друже», — хотілося сказати лордові Барлі. Та він промовив тільки: — Любий мій, цього разу ви самі більше говоритимете й гарячкуватимете, ніж її величність. Королевиного гніву вам тепер боятись не доведеться. — Справді, Барлі? Коли Ессекс, не зважаючи на всі виклики та накази королеви, зоставався при своїх військах у Франції, бо волів попасти в неласку, аби тільки не проґавити прибуття герцога Пармського, — скільки тоді сипалось на мене погроз та докорів! Мовляв, мій король не прийняв Ессекса особисто, з належними почестями! Мій король легковажно наражає на небезпеку власне життя, а найнепрощенніше те, що він поставив англійське військо й Ессекса, самого Ессекса, в передні лави! Повернути негайно графа Ессекса, і жодного англійського солдата не буде більш послано проти знаменитого Фарнезе, поки Ессекс не повернеться до двору! Ці французькі справи вже остогидли її величності. Королева ще гнівно крикнула, що цілу ніч не спала, і їй стало недобре, довелось відкласти засідання. — Два роки тому, — повторив Барлі, опустивши очі. Тоді підвівся й сказав: Морней, не забувайте, що ви говорите про минуле. Ви врешті-решт таки отримали військо, хоча й уже після вашого від'їзду, коли повернувся Ессекс. Ми обидва, Морней, мали якусь вагу у великої королеви, бо не помічали — не зумисне, а просто завдяки нашій натурі й способові думки, — не помічали й не пам'ятали тих обставин, у котрих усі жінки однакові. Ви, Морней, симпатичні королеві. — Чи й досі? Поки мене тут не було, їй, здається, щось наклепали на мене. — То сміховина, — відмахнувся Барлі, підвівся й справді щиро засміявся, радий, що тяжка розмова зійшла на легкі стежки. — За вашим столом, коли ви облягали Париж, хтось покепкував із того, що королева погано говорить французькою. Вона вже великодушно забула про це, і вас приймуть, як ви заслужили. Ви ж надійний друг нашої країни та її володарки. Загалом побачення з Барлі підбадьорило Морнея. Доброю призвісткою можна було вважати й те, що королева вже на третій день викликала надзвичайного посла до себе. Вона прислала парадну карету до дому акредитованого при ній посла, і пан де Бовуар ла Нокль[40] поїхав з Морнеєм. За каретою їхав англійський почесний ескорт. У ту ж мить, коли обидва посли вступили до пишної зали, з дверей навпроти назустріч їм вийшла королева Єлизавета. Численний почет, що йшов за нею, розділився й вишикувався з обох боків. Якби не весь отой натовп кавалерів та дам, Морней іще дожидав би її британську величність, хоч вона вже власною особою стояла перед ним, дарма що між ними лежав чималий порожній простір. Вона здалась йому нижчою, ніж він її пам'ятав. Тулуб якось вільніше, не так випростано тримався на довгих ногах, і зачіска не була так високо підбита, як колись. Таж у неї на голові чепчик! Оце й усе, що постеріг посол, увійшовши. Решту він розгледів, аж опинившись за три кроки від неї, коли випростався після шанобливого уклону. Королева вже не була нарум'янена, тільки легенькі тіні, покладені коло очей синьою й чорною тушшю, пом'якшували погляд. Завдяки цьому її очі, сіро-голубі, неначе без повік, не були насторожені та застигло пильні, мов у сокола. Всі риси її за ці роки загострились, обличчя постаріло. Чи, власне, старості було дозволено позначити його, і спостерігача вразило це послаблення волі великої жінки: він усе своє життя вбачав у Єлизаветі Англійській незламну, неминущу силу — навіть чисто тілесну. Якби не її тривале правління та невмируща молодість, що сталось би в Європі зі свободою совісті, чиї запевнення й запоруки зміцнювали б дух короля Наварри, а згодом Франції, в часи найбільшої самотності? І враз Морнею впало в око тоненьке сиве пасемце, що вибилося з-під чепчика. Він поблід і насилу спромігся почати промову. А втім, ця промова була чисто парадна й церемоніальна, як усе, що діялось того дня. Королева стоячи вислухала урочисте привітання короля Франції, спочатку латиною, а потім англійською виголошене його надзвичайним послом. Щоб відповісти, вона сіла, піднявшись по чотирьох сходинках до крісла на підвищенні, але вже не такою легкою ходою, як іще недавно. Ні, вона йшла повільно — може, зумисне; Морней уже почав недовіряти їй. Переміни були занадто видимі, занадто різкі; а крім того, її умисна обважнілість дала одному з кавалерів привід подати їй руку; то був граф Ессекс. Єлизавета навіть не ковзнула по ньому поглядом, рука її ледве доторкнулась до його руки — і раптом до неї повернулась велична постава. Королева сидить на підвищенні, затягнена у вузький і тугий корсаж, убрана в темно-сірий шовк, а не в яскраві барви, що їх вона полюбляла так довго, незважаючи на літа. Її фаворитові щонайбільше двадцять шість років, хоч по гладенькому обличчю важко визначити точніше; тримається він по-хлоп'ячому безтурботно, трохи недбало, хоча й вишукано. А чого це одна з його струнких ніг зависла в повітрі? Він допомагав літній жінці піднятись по сходинках, та так і застиг у тому русі. Нехай усі бачать — тут ще є глядачі й із чужих країв, то нехай розносять звістку, що він важить при дворі більше, ніж ладна показати королева. Він міг би бути її паном, вона тільки тим і врятувалась від його чарів, що швидко постаріла. Це він показує самим своїм виглядом. Уся його запобігливість удавана, і навіть безперечна принадність штучно підкреслена. Цей красунчик напевне розпережеться, коли його покровителька не стерегтиметься. Струнка нога недовго лишатиметься отак у повітрі; королево, пильнуй кожного кроку цього непевного молодика, щоб заради пустого норову не обернувся він для тебе з забавки на пострах і кару. Фаворит анітрохи не сподобався надзвичайному послові, і його дужо потішило те, що сталося далі. Ессекс зухвало випхався наперед. Адмірал, гофмаршал, усі учасники церемонії поставали півколом позаду королевиного крісла, а Ессекс поводився так, ніби всі вони підлягають насамперед йому, а королеву він тільки виставив напоказ. Він кивнув своєму дядькові Лейтонові, той підштовхнув ще одного придворного, і, нарешті, третій виступив із сувоєм списаного паперу— неохоче, як було добре видно: всі були шоковані. Ессекс, не зважаючи на те, клацнув пальцями, щоб тронну промову швидше подавали йому — він сам передасть її королеві. І справді, коли він подавав її величності розгорнутий аркуш — водночас недбало й запобігливо, — здавалося, що така честь не належатиме більше нікому. Та в ту ж мить її величність різким рухом відштовхнула папір, і він упав додолу. А королева вже говорила. Фаворит, що зостався без діла, спочатку дурнувато кліпав очима, тоді помалу насупився. Що діялося з ним далі, невідомо, бо він тихенько позадкував і сховався за спиною в дядька. Голос її величності був ясний і владний, як завжди, його було чути аж за колонами та завісами, і дами порозтуляли роти, бо таку силу можна і вдихати. Єлизавета назвала короля Франції єдиним державцем християнського світу, що підносить меча проти Іспанії; тоді підвелась і зачекала, поки стихне схвальний гомін придворних. А потім ласкавими словами відпустила обох послів. Кланяючись їй, ті побачили, що сувій списаного паперу лежить там, де впав. Вони задки рушили до дверей, не зводячи очей з королевиного обличчя; і Морней, що пильно стежив за всім, помітив, як Єлизавета, спускаючись по сходинках убік, наступила на сувій. Королева змусила посла чекати всього п'ять днів, а потім конфіденційно викликала його до себе. Морней прийшов пішки й застав Єлизавету на самоті, за робочим столом із книжками. В палаці він не зустрів нікого. Цю обставину дипломат використав: він висловив захват щасливим становищем держави, яка не є військовим табором і не ставить коло дверей по двоє вартових, а знаходить опору в справедливих законах. Єлизавета, що ласкаво привітала Морнея, після перших його слів схилила голову так, щоб, дивлячись на нього знизу вгору, ніби питати безмовно, що він думає насправді. Про свою безпеку вона дбала, дарма що вартові не стовбичили в кожного на дорозі, і він, звичайно, знав це. Він тільки хотів таким способом перейти до своєї теми: що його владар, король Франції, започинає добу миру в країні — такого ж, як той, що його завдячує Англія своїй великій королеві. Цим і пояснюються деякі повороти й вагання в поведінці його владаря, які за інших умов могли б декого здивувати. Цими словами він мав намір перевести мову на чутки про переміну віри. Королева й не слухала їх. — Я часто мала підстави нарікати на короля Франції,— вимовила вона чітко, давно виробленим і випробуваним у виступах перед людьми голосом. А потім додала несподівано: — Він міг би взяти Руан збройною силою, для того я йому й посилала її. Морней пригадав: ще два роки тому вона здавалася стражденною душею без тіла, бо її Ессекса ніяк не можна було відкликати з-під Руана! А нині перед ним сидить жінка, що впокорилась. Бракує тільки чепчика, і видно сиві пасма, а між ними руді, не начесані старанно зверху, а прикриті, ніби золото, що його ховають. — А Париж він міг примусити до здачі голодом, — додала вона, але вже не так рішуче, як говорила про Руан. Морней зразу пустився в пояснення, які наготував заздалегідь: король повинен щадити життя своїх підданих, хоч би вони й бунтували проти нього. Бо й він, і вони мають, згідно з волею божою, жити одним життям. Вона ще раз придивилась до нього, наскільки він щирий. А потім зауважила просто: — Я схвалюю вашого короля. Посол уклонився на знак подяки. «А як же переміна віри?» — подумав він. А Єлизавета вже приязнішим тоном пояснила, що саме вона схвалює: — Ваш король — справжній державець. Він воліє викупляти свої міста, а не руйнувати їх гарматами. Для цього він користається гендлярами — такими, як отой Роні. — То вірний слуга, — якнайрішучіше заперечив Морней. Єлизавета кивнула головою. — Так, він іще з давніх друзів. А королі шукають нових. Старих вони відкидають… — Помах руки: — Коли ті відслужать своє. Морнеєві захотілося спитати, чи новим друзям дозволено бути негідниками й зрадниками. Але він мовчав і слухав далі. — Можливо, він обійшовся б і без переміни віри. — Ось, нарешті, ці двоє слів вимовлено. В посла стрепенулося серце. Єлизавета, з розтуленими губами, ніби прислухалась до чогось далекого. — Але тільки ціною великої крові,— докінчила вона півголосом, здвигнувши плечима. — І мирна доба настала б не скоро. Після кожної його битви держави вагались би: чи ще не зарано визнавати його? «Vederemo», — сказав папа. «Побачимо». Але союзникам короля Франції врешті це теж набридло б, і вони б утратили і надію, і терпіння. — Несподіваний гострий погляд прямо послові в очі. Той зрозумів — це слушна мить, але не знав, з чого почати. Він чекав, що його засиплють докорами; а Єлизавету, виходить, зовсім не обурюють ті фатальні чутки, — вона говорила так, ніби вони правдиві, і вдавала, ніби це бажане для неї. Морней не вірив їй. Велика протестантка не може втратити ні надії, ні терпіння, коли її союзник непохитно триматиметься їхньої віри. Це вона казала не про себе, її підозри стосувались інших. Морней припустив, що під личиною старості й покори вона ховає свою всім відому пристрасть до істинної віри, і те, як вона повертає розмову, не суперечить цьому. «Час квапить; гляди, не схиб! Не признавайся, що король може відступитись. Вона вивіряє тебе, щоб ти заговорив відверто. А ми так і говоритимемо — ми це можемо, не боячись. Мій король не зречеться віри!» Всього одну мить Морней підбадьорював себе такими словами, і до нього вже повернулись як давно вироблена дипломатична вправність, так і вся його душевна сила. Отож він почав помірковано: перелічив успіхи нової віри та боротьби за визволення людства. Це ж одне й те саме, і якраз тому протестантство завойовує світ. Венеція, найстародавніша республіка, визнала короля Франції, вона розраховує на нього і на його діла, щоб відмежуватись від Рима. Сам папа мусив сказати: «Побачимо», — бо він не зможе довше піддавати анафемі державця, за якого стоїть пів-Європи. — Це ж єдиний державець, що підносить меча проти Іспанії,— повторив Морней власні Єлизаветині слова. — І нехай Іспанія, вже занепадаючи, ще збиває армади, хай вона ще тисне на народи, мов труп, — на що вона здатна і чого досяне? Проти неї не тільки одинокий герой і державець, що підносить меч: проти неї народи Європи, боротьба за визволення людства. Хай ця боротьба знає і відступи, та з відступу переходять у наступ; хай вона зазнає й поразок, але тим певніш розгорятиметься. Мій король стоїть і бореться на твердому грунті: така воля божа в історії. Королева слухала й мовчала. На обличчі в неї був шанобливий вираз, мов у школярки, а врешті вона нахилилась низько над столом, зіпершись підборіддям на долоню. У Морнея майнула думка: «Цією промовою я граю комедію, а вона вчиться у мене майстерності. Оце й усе?» Але він не мав часу обмірковувати це враження. Його мета — захопити, переконати королеву. Але чим? Усі справжні факти вже названі. «Я вже так уклав їх, як мусять вони лежати, щоб довести непохитність мого владаря в істинній вірі. Ні, марна річ! — визнав Морней. — Я не можу йти ще далі, бо він не залишиться вірним їй. Він її зречеться». Це була перша незаперечна істина, яку відкрив у ту хвилину Морней, і випливла вона з його власної промови під схвальним поглядом королеви Англії. Він відірвав руки від билець крісла, вільно опустив їх, відвів погляд. І враз наважився: підвівся, притис праву руку до грудей і сказав просто: — Визнаю. Мій король зречеться нашої віри. Він готується до смертельного стрибка — і сам так це називає. Єлизавета мовчки притакнула: ми одної думки. Але чому лиш тепер? Морней відповів: — Бо хоч це і якнайочевидніша річ, та водночас і неправда. Двадцять років боротьби за нашу віру теж не менш очевидні, їх нічим не зітреш. У серці він не може зректися. Вона здвигнула плечима: ну, то зречеться не в серці. Морней заговорив твердіше: — Він уже п'ять разів міняв віровизнання. Тричі це було нещиро, під примусом, з необхідності. Цей раз буде четвертий. І теж ненадовго. Я ручуся, бо знаю. Мій король має, щоб стати великим, тільки боротьбу за нашу свободу, без неї він не мав би нічого. Ваша величносте, запам'ятайте цей день і скромного слугу, що дав вам добру пораду. Не сприймайте зречення мого короля поважно, не позбавляйте його своєї приязні й підтримки. — Морней перевів дух, щоб наважитись на дальші, останні слова; чи, власне, вони й зродились у нього, поки він переводив дух: — Король Франції заснує у своїй країні власну церкву: об'єднає обидва віровизнання, а папу з нашої релігії усуне. — 1 рішуче, бо тепер уже сам усе збагнув і усвідомив, докінчив готовою формулою: — Imminet schisma in Gallia[41]. Єлизавета подивилась на нього, задоволено покивала головою і тільки й відповіла, що з ревності він спроможен на те, чого йому не дала природа: на поетичний вимисел. — Si natura negat, facit indignatio versum[42],— сказала вона. Правда, це означало також: «Усе це ваша вигадка, і ви несповна розуму». Але вона говорила приязним тоном. А далі почала його напучувати: — Ваші слова про боротьбу за свободу, мій любий, дуже гарні. Це все, що він має, щоб стати великим. І тому він навіть після переміни віри воюватиме з його католицькою величністю королем Іспанії й перемагатиме його. За це я певна й буду його підтримувати. Але боротьба за віру… — Єдина гостра нота прозвучала в її голосі.— Пане дю Плессі, де ви були останні десять років? Він зрозумів: «Я програв і більш не потребую прикидатись, а можу говорити як християнин». І сказав: — Славити бога не менш важливо, ніж служити державцеві. Почувши ті слова, Єлизавета наче враз постаріла зовсім. — З такими думками готуйтеся до нового вигнання, — тремтячим голоском промовила вона, зворушена, здавалося, до сліз. — Ви наділені силою уяви й силою переконання. Ви таки добре напосілись на мене, але я стара королева й знаю, як воно буває. Ваш владар обніматиме вас, протестантів, бо в нього нібито добре серце, та як ви по-справжньому почнете йому опиратись, він почне стинати вам голови. Я й сама так робила зі своїми католиками, тільки що не обнімала їх. А воля божа — тут вона така, там інакша. Стинати голови… — повторила стара жінка скрушно і якби вона говорила інакше, у подобі самодержиці, звичнішим своїм ясним голосом, це прозвучало б огидно й нестерпно. Уже й тепер Морнеєві хотілось утекти. Вона ще сказала, немов згадавши про нього: — Але вас я порятую! Вам не станеться нічого, за вас я заступлюсь перед ним. Ви служили мені, як своєму королю, а такого я не забуваю. Але як його посол ви до мене більш не з'явитесь. З кожним словом вона ставала природніша й молодша. — Своєї протестантської слави він позбувся, коли взяв собі нову коханку. — Морней хотів заперечити, та вона відмахнулась. — Королеви знають і такі речі. Хто ж тепер буде кувати змови проти його католицької слави? До змов завжди причетні коханки. — Вона сиділа прямо, стискаючи пальцями кулі на кінцях брилець, і очі в неї стали схожі па пташині — сіро-блакитні, наче без повік. Схопилася, швидко ступила кілька кроків; через плече спитала, аж крикнула: — Ви його бачили? Морней заціпенів, побачивши перед собою фурію. — Я знаю його! — крикнула uoua. — Вже почала його розгадувати. Тоді ми насилу витягли його з під Руана, а краще було зоставити його там, — я ж наче й тоді вже мала досвід. Рвучко ступаючи цибатими ногами, вона підійшла до Морнея й нахилилась над ним.  

— Отой сувій паперу, га? Ви зрозуміли справжній сенс усієї церемонії? Він попереду всіх, а я — тільки напоказ? Тоді затямте, яка на вигляд небезпека. Ваш король це називає смертельним стрибком. Але я не хочу стрибати… — її крик перейшов у жалібний лемент. — Вашому королю доведеться стинати голови тим, кого він найбільше любив. Скажіть йому це! Нe забудьте остерегти його, щоб він випереджав усіх змовників. Він муситиме розгадувати їх, перше ніж вони самі втямлять, куди їх заведе їхній шлях. Ця жінка вже плакала щиро, вопа впала ницьма на скриню, на оксамитові подушки: нещасна фурія страждала простодушно й не соромлячись. «Мені не слід дивитися, — подумав Морней, але й не ворухнувся. — Це ж королева!» Його пронизував дрож — важко сказати, чи з відрази, чи від шаноби. Під личиною старості й упокорення вона все ж таїла пристрасті — хай там уже які. «Не за віру вона так уболіває, а за владу й за своє королівство», — подумав праведник, відганяючи ще гірші підозри. І все ж у його уяві постав чорний ешафот, і він побачив, хто сходить на нього. Він чекав, відвернувшись. А коли нарешті оглянувся, Єлизавета вже сиділа за столом із книжками. Одну з них вона розгорнула й читала, ворушачи губами. А помітивши його погляд, звернулася до нього: — Ви задумались, пане посол. А я тим часом читала латиною, не французькою, бо цю мову, як вам відомо, я знаю не дуже добре. Ви, напевне, думали про тяжкі часи, що настануть для вас. Можливо, й справді настануть… Знову вигнання — у ваші літа, коли людині вже треба спокою. Але я до вас прихильна, як і давніше, і надам вам притулок. З цими словами вона відпустила Морнея, і той повернувся до свого готелю над Темзою. Йому зараз не хотілось їхати ні до кого — ні до постійного посла, ні тим більше до лорда Барлі. Його кімната наслідувала палацову розкіш — без права на те й без сенсу, і нещасливець добачив у тому алегорію його власного становища. «Віднині ми — просто мальована гробниця. Якби я хоч мав мужність, потрібну для мого нового становища. До королеви я прийшов іще як жива людина; і їй довелось мені сказати, що мене викинуто між мерців». Він згадував: «Кілька разів я владнував дипломатичні справи, запевняючи, що мій король перемінить віру; але сам я вважав, що це неправда. А тепер це стало правдою, і одурений — я сам». Згорблено стояв він біля вікпа, під яким, виблискуючи, текла річка. Були ж колись літні дні, і на Темзі вода, повітря й берег мерехтіли світлими вологими барвами. Від цього всі обертались у щасливих дітей, навіть вигнанець. Були ж тут колись літні дні… Морней був не така людина, щоб поринати в розчулення надовго, і в розпач він не вдався. Наступний тиждень він просидів у своїй кімнаті,— сказавши, що нездужає; але насправді він писав учений, бездоганно обгрунтований трактат про необхідність галліканської державної церкви. Якби він міг негайно, в цій-таки кімнаті, скликати собор пасторів та прелатів, з участю короля, то напевне переконав би їх. Та роботу зроблено, а кімната, як була, пустельна й порожня… Морней розпалив камін і вкинув усе написане у вогонь. А тоді відвідав посла Бо-вуара, нічого не прикрашуючи розповів про свою невдачу в королеви, але й запевнив: коли наполягати, вона ще може поступитися — вій її давно знає. Нехай Бовуар виклопоче йому ще одну аудієнцію: Морней уже почував у собі силу домагатись від королеви, щоб вона висловила королю свій протест проти його зречення. Вона остереже його від хибного кроку, наголошував Морней. Бонуар погодився, хоча не хотів такого втручання англійської королеви, а Морнея вважав скоріш за богослова, ніж за вправного дипломата, хоча той і вдавав, ніби йому йдеться про справи земні. А втім, Єлизавета відповіла, що не має тепер часу, але вона сподівається незабаром знов побачити пана дю Плессі-Мориея, і її адмірал надасть йому для повернення до Франції судно з королівського флоту. Перше ніж те судно було готове, Морней іще попрощався зі своїм єдиним у Англії другом. Цього разу перший лорд-скарбничий не змусив його проходити через канцелярію з писарями, а відчинив йому потайні дверцята. Морней, нахилившись, пройшов до оздобленого чорним деревом кабінету. На столі стояла пляшка кларету — улюбленого вина короля Франції — і два келихи. — Випиймо за його щастя й удачу, — сказав лорд Барлі, і вони стоячи випили. Тоді сіли й помовчали. — Тепер ви знаєте все, — нарешті мовив достойний лорд і скривився, ніби вино раптом здалось йому кислим. — Ваш король, як і перше, має союзницю проти Іспанії. І проти нашої віри, подумали обидва. І проти справедливості. Такий наш світ, подумали вони. Жодному державцю не уникнути хиб і спокути. Морней говорив дуже повільно, бо намагався й почуттям вивірити свої слова: — Наш король, наважуючись на свій смертельний стрибок, виявляє велику самопожертву — ми на таку не здатні. І де знайти мені слова, щоб гідно вславити мудрість вашої великої королеви! Її величність просто-таки чудесним чином просвітила мене щодо того, що таке правда і кривда. — Чудесним чином, — повторив за ним Барлі. В нього заблищали очі, і він підніс вказівного пальця, ніби в його пам'яті зринали давні явлення про чудеса. — Розумію, — сказав він просто, як завжди. — Ваша спроба була марна. Пробачте мені, друже, що я не сказав вам про це наперед. Я знав королевину мудрість, знав і те, що з мудрістю важче боротись, ніж із пристрастями, а пристрасті свої вона вже поборола. Морней не відповів, він змовчав про те, як Єлизавета оголила перед ним душу, і волів би зовсім не бачити того. Натомість він сказав: — Між мною і моїм королем не зміниться ніщо. Я знаю свій обов'язок і після переходу короля в іншу віру виконуватиму його ще ревніше, бо мій владар опиниться в більшій небезпеці, ніж доти. Барлі глянув на нього скоса й докинув: — Вам самому доведеться перемінити віру. — Ні! — вигукнув Морней, але отямився й закінчив уже тихіше — чи то з покори, а чи з упертості: — Хто я такий, щоб заперечувати істину? Я дивуюся, що королі це роблять, а світ не завалюється. — Випийте ще келих, поки я щось розшукаю — попросив Барлі, підвівся й натиснув на одну панель у стіні. Панель повернулась. Він якусь хвильку пошукав, а тоді розгорнув на столі аркуш паперу, пожовклий і протертий па згинах. Малюнок, як і колись, зображував предковічну будівлю християнства, що спиналась угору дедалі вужчими ярусами — найвищі зникали у високості. Обидва мовчки розглядали його: як між колони вбігає загадковий лиходій зі смолоскипом, і колони вже горять, а християнин, охоплений жахом, стоїть і не робить нічого, але будівля все ж витає, цілісінька, над зруйнованими підпорами. Нарешті Барлі заговорив: — «Містерія кривди», — так назвали ви тоді мій малюнок. І скільки ми знали тоді — поки ще не дізналися?.. — І на що лишень ми сподіваємося й досі, коли вже нема на що сподіватись? — відказав Морней. Друг простяг йому аркуш, він склав його по протертих згинах і взяв із собою. — Прощавай, Філіппе, — сказав йому друг. Жоден з них не пролив і сльози; навпаки, обличчя їхні посуворішали. Та, проти свого звичаю, вони обнялися.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка