Ірен Роздобудько Одного разу… Передмова Нестерпна легкість буття Ірен Роздобудько



Сторінка9/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

«Як писати книжки»

У Стівена Кінга є книга, котра не має нічого спільного з його іншими творами: «Як писати книжки». Майже посібник-підручник. І – пастка! Адже попри всю теорію, викладену від «А» (як розробити історію, як тримати лінію сюжету і т. п.) до «Я» (яким має бути робоче місце письменника і його остаточна редактура), там є і такий пасаж: «Я не вірю, що письменником можна стати через обставини або за власною волею. Потрібен деякий набір початкового інструменту…» І оцей «набір початкового інструменту» – річ незрозуміла, як і саме словосполучення. Адже про який «інструмент» ідеться? Папір, ручка, комп’ютерні клавіші? Щось інше?  



одного разу моя мама в якійсь поїздці познайомилася з жінкою, яка назвалася письменницею. Це так її вразило, що вона потоваришувала з нею і деякий час спілкувалася, розпитуючи про «письменницьке життя-буття». Виявилося, що жінка тільки починає писати роман і не вбачає в тому нічого складного. Я крутилася у них під ногами й чула, «як пишеться роман»: – Все просто, – розповідала мамина подруга, сьорбаючи чай. – Важливий обсяг! Роман же має бути товстим. Тому я беру якогось героя і роблю так: на дві-три сторінки описую його фігуру – зріст, статура, ширина плечей, ноги і таке інше. На обличчя приблизно має «йти» від чотирьох до шести сторінок, на очі – п’ять: колір, розріз, погляд, те як він дивиться на різні предмети, тощо. А одяг! Про те, як він одягається, можна писати сторінок десять, не менше. Звички – ще чотири сторінки. Про дитинство і родину – тут уже складніше, треба добряче спітніти. Але я беру якісь приклади зі своїх знайомих. Потім сторінок двадцять присвячую його дружині, чи супутниці, чи жінці, з якою він щойно познайомився. Там те саме: статура, вік, очі, волосся, одяг. І п’ятдесят сторінок у кишені! А розмови! Розмова може потягнути за сорок сторінок. Вона ж «в розбивочку» пишеться: кожна репліка – абзац! От і виходить: ти ще нічого не написав, а сто чи сто двадцять сторінок уже маєш. Це ж роман! Має бути от таким! І вона розвела пальці на товщину цеглини. – А про що він? – наважилася втрутитись у розмову я. – Як про що? – здивувалася письменниця. – Усі романи пишуться про любов! Тут взагалі просто: він зустрічає її. Або навпаки. Це ще тридцять сторінок: яка була погода, як вони поглянули одне на одного і те-пе. Потім конфлікт: він її кинув. Потягне на всі шістдесят: страждання і те-пе. Ще можна сюди додати подруг чи домашніх тварин, сусідів, якусь суперницю-розлучницю, ревнивого чоловіка. Та все, що завгодно. Он «Анна Кареніна» – про що? Все одне й те саме. Нічого складного! «Анну Кареніну» я ще не читала, але книжка дійсно була «широкою», мов півцеглини. Після спілкування з маминою подругою я ходила в піднесеному настрої, адже вже мріяла й собі «писати книжки», тільки не знала як. І цей майстер-клас здався мені дуже корисним. А жінка – небожителькою. Того ж вечора я почала писати «роман» про Виделку, Ніж і Чашку, котрі жили на столі в кухні, а ночами, коли всі засинали, розігрували між собою свої драми і комедії. Але – о горе! – розтягнути на двадцять сторінок змалювання їхніх очей, ротів та вух у мене не вийшло. Навіть півсторінки не набігло! А діалог вийшов лише на дві «з хвостиком». Потім Чашка, котра виявилася надто пихатою, взагалі впала зі столу й розбилася… Причому я зовсім не хотіла її розбивати: просто вона так повелася з друзями, що інакшого виходу для неї не було! А Виделка й Ніж замість того, щоби закохатися в одне одного до нестями (сторінок на сорок), узагалі розсварилися. Ніж пішов полювати на котлети, а Виделка вийшла заміж за Чайника. Одне слово, справжнього товстелезного роману не вийшло. А ще я помітила дивну річ: герої говорили і діяли зовсім не так, як я запланувала від початку. Це так мене налякало, обурило і здивувало, що я покинула це хибне заняття. До наступного дня. Коли до мене заговорили Шафа і Лисяча Шкура, що лежала перед диваном…  

«Початковий інструмент» – те, з чим народжуєшся на світ. Які в тебе руки, до чого вони пристосовані – вправно тесати каміння, тримати пензля чи смичок, ручку чи відбійний молот. Важливо, що все це ти триматимеш у руках відповідно до свого покликання. І, звісно, матимеш погляд і мислення – у тій же гармонії з руками. З «написанням книжок» відбувається майже так само, як із тим, що я називаю «даром любити». І «початковий інструмент» майже той самий – те, що ти маєш у душі, всередині себе. І носиш те все в собі, як стокілограмову гирю. Є тисячі причин, через які люди починають писати. Від химерного бажання заробити до не менш химерного прагнення слави. Не знаю, чи є серед цих причин найважливіша – щоби не померти… Цю причину сформулював для мене (дуже давно) Борис Пастернак, сказавши, що «рядки з кров’ю вбивають»: «Нахлынут горлом – и убьют…» Коли часом хтось надсилає свої твори з питанням порадити, чи варто писати далі, частіше за все, я відповідаю так: якщо виникає така дилема – «писати чи ні» – краще швидше покинути це заняття! Воно небезпечне. Воно здається райдужним лише після перших публікацій, а далі – «емоційна гойдалка», з якої можна злетіти прямо в прірву. Кидайте, поки маєте такий вибір! Адже такого питання і такого вибору не мусить бути, якщо ти не можеш НЕ писати – добре чи не дуже, не має значення. Якщо «добре» – то надрукують, якщо «не дуже» і не надрукують, не читатимуть – все одно таким чином ти не схибиш, принаймні перед собою. Чому – «кидайте»? Можливо, я надто максималістична і в такому питанні, як творчість мені важко щось узагальнювати – це дійсно особисті речі. І мої перестороги та попередження комусь видадуться смішними. Адже що тут такого складного – писати книжку? Вигадав героїв, сюжет, визначив ідею, а можна ще й «синопсис» (план) зробити – і пиши собі! Не забувай про «епітети-порівняння». Був би час… А от чому одними книжками зачитуються роками або сторіччями, а інші – забувають, щойно прочитавши, у чому секрет? Мені завжди було цікаво думати про такі речі. Думати й говорити. Я досі шалено ціную «кухонні розмови» про психологію творчості, але майже ніколи не виносила їх поза межі «кухні». Тому коротко хочу поділитися уривками цих міркувань – різних років (починаючи від 1988-го) і з різних своїх щоденникових записів. Як відрізнити поганий твір від справжнього. «Справжній» має «ефект нігтя»! Тобто, читаючи, ти обов’язково мусиш щось «відкреслити», помітити, запам’ятати. Якщо в книзі є бодай два-три речення, з котрими хочеться жити далі, – то вже є доброю книгою. Поганий твір – мов жмуток сіна: пожуєш і виплюнеш. Матриця. …це – страшно, адже нагадує фільм жахів: у твою оболонку з міцним ударом вселяється хтось інший! Мало того, що вселяється цілком безцеремонно – він ще й хоче говорити, діяти, робити вчинки, які тобі зовсім непритаманні. І ти мусиш вистояти, витерпіти, прийняти його в свою оболонку, мов у матрицю, у котру заливають свинець або… накладають тісто чи якусь іншу субстанцію. Небезпечно, коли ти посилаєш його на смерть – можна й самому не повернутися. Магія слів. Можна написати, що «надворі було літо і в саду дозріли яблука». А можна так: «Важкі сади стікали схилами Дніпра». Це – Паустовський. Буває і так, що всі метафори – зайві, вони лише захаращують те «просте», що по своїй суті вже є поезією. Невідома субстанція. Відчуваю над собою якусь невідому субстанцію, що зависла над головою і хоче висловити себе – через мене. Навіщось. Можливо, тому, що ми – близькі за якимось набором ДНК чи порядком розташування клітин. Як це страшно! Вона, ця субстанція, говорить до мене, немов крізь щільні шари вати, а я намагаюсь розібрати слова. І дещо таки вловлюю, але повністю висловити – не можу, не вмію. Лише видаю якісь незрозумілі звуки, ворушу губами. Але ж «ТАМ» – чекають! Адже це можу сказати лише я, а я – мовчу або імітую… Жах! Але жах полягає ще й у тому, що не менше мучиться і та невідома субстанція, котра поклала свої надії саме на мене! Крамольні думки про великих. …бачу Набокова, що схилився над метеликом з тонкою гострою голкою, якою він розправляє крильця, проколює тулуб і пришпилює до картону. Метелик рефлекторно смикається. Набоков – неперевершений ентомолог. Але я не про науку… Мені здається, що Набоков не добрий. Стиль його – дистильований, чистий, мов озон. Але він усіх пришпилює ним до картону гострою голкою. І соромно, і незатишно, і боляче… …найбільший талант Марини Цвєтаєвої – її донька Аріадна. …поети бувають: від Бога і від горя. Решта – імітатори. …Ніцше – Мефістофель за плечима людства. Він звертається до гіршої частини душі людини – і вона відгукується. Тому що навіть у найчистішій душі закладена певна частина гріховності. І ця частина більш рухома, більш активна, більш здатна штовхати до вчинків. …Ахматова – Ганна Горенко. Мені здається, що вона більше любила у віршах, ніж у житті. У житті вона лише дозволяла любити себе – з холодною величчю. Інакше як може бути в жінки стільки «коханих чоловіків»? Чоловіків може бути й багато, але коханий – один. Тоді навіщо ж ці – «багато»? Страх самотності? Але ж вона все одно була самотньою, як справжній поет… …учора в Києві (примітка: запис від 19 листопада 1989 року) відбулося перепоховання праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Якби найменший янгол шепнув їм на вухо – тоді! – що ось так воно буде! Що ось так буде зустрічати їх Україна, наскільки б легше стало їм зносити тортури! Невже не було ЇМ жодного знаку? Ані видіння? Ані пророчого сну?… Впевнена: були! Два «ч». Успіх письменника визначають два «ч»: Читач і Час. Читач може помилятися – тому його рішення – тимчасове, сьогоденне. Час підтверджує цінність творчості. Деталі. Є такий не дуже добре зрозумілий (принаймні мені) вислів: «диявол ховається в деталях»… Впевнена в іншому: в деталях ховається Бог. Все в житті починається саме з деталей: з кінчиків нігтів співрозмовників до кінчиків їхніх чобіт, з ганчірки під порогом будинку до кавалочка пилу під ліжком. Деталі можуть сказати про людину і світ більше, ніж велика яскрава вивіска на фасаді. Огида до слова. Давно-давно мені потрапили на очі рядки Євгена Євтушенка про те, що «поет починається тоді, коли надходить відчуття… огиди до слова». Це мене страшенно обурило! Адже Слово було для мене Богом, як і написано в Біблії. Все в мені було суцільним пафосом щодо письменників, літератури, тієї ноосфери, що її утворюють книжки й особистості. Минуло багато років, і з усім жахом, з усією оголеною правдою і безвихіддю, я несподівано зрозуміла, що він мав на увазі. І відчула ту ж огиду. Адже нині надто багато слів і надто багато тих, хто вправно й навіть майстерно-талановито складає їх на папері. Приєднує і припасовує одне до одного, цементує розчином, штукатурить і що там ще… – «облицьовує». І не відчуває жодної муки та жодних сумнівів. І тієї «огиди», коли слова вистрибують, мов веселі цвіркуни, одне схоже на інше… Так, «поет» починається в мовчанні. Він мусить починатися – наново, з кожної нової книжки, закреслюючи всі попередні. Забуваючи про них. Вважаючи, що нічого ще не написав. Це здається мені єдино правильним. Можливо, я помиляюсь… Як писати книжки. Цього навчити неможливо й навіть не потрібно. Щоб навчитись добре писати, як це не парадоксально, важливо навчитись зовсім інших речей! Їх багато. По-перше, треба й самому багато читати, щоби навчитись розрізняти справжній твір від «словесної потерухи», тобто виховати в собі добрий смак. А по-друге й десяте – навчитися співчувати, приймати чужий біль за свій, не соромитись показувати свої почуття, мати власну думку та не боятися висловити її, навіть якщо вона йде супроти загальноприйнятої, сприймати всі прояви життя і все, що тобі дається, гідно, і все використовувати на досвід, вміти слухати і спостерігати, не розраховувати на успіх і славу – знати, що ти маєш все відшкодувати власним життям. * * *

Але все то так – «думки вголос». Зрештою, гонорар теж важливий. І місце роботи – письменницький кабінет, де завжди тихо й пахне кавою або цигарками. І хтось із домашніх шанобливо зазирає в шпарку: чи не подати ще кави? І всі довкола зітхають: він (вона) пише РОМАН! А потім іде на прогулянку, щоб нагуляти нові думки. І не забути про… дві-три сторінки – «на очі», п’ять – «на одяг» і зо двадцять – «на розвиток стосунків»…



Книжкові заходи


одного разу ми їхали потягом «Київ-Варшава». На Міжнародний книжковий ярмарок. Їхали-доїхали. Побули-відбули. Купила собі велетенський чорний капелюх на Маршалківській… Повернулись. І кожен із тих, хто там був, написав свою статтю. Як завжди, дала свою «на оцінку» Лесі. – Я не хочу бути «міледі»! Вона погано закінчила! – пручалася Леся, коли прочитала моє писання. – Але це мені потрібно для заспіву, – умовляла я. Умовила. Відіслала статтю до газети. Ось якою вона вийшла. «…За дві години до відправлення потяга «Київ – Варшава» я заслабла, мов Констанція Бонасьє у монастирській келії. Уявила, як дитяча письменниця Леся Воронина, котра теж їхала в складі делегації, умовляє мене голосом «міледі» взяти себе в руки. – Ні, ні, – кажу я. – Їдьте самі. Ви ж бачите: я не можу… – Я без вас нікуди не поїду! – рішуче каже «міледі». – Благаю вас, залиште мене тут, – каже «Констанція». За вікном лунає цокання копит. – Що це? – лякається напівпритомна «Констанція». – Це – наші? – Ваші, ваші, – загадково посміхається «міледі», визираючи у вікно, де на конях весело скаче когорта на чолі з Андруховичем та Жаданом. – Ану ж бо, негайно підводьтеся! – Краще вбийте мене! Дайте отрути! – кричить перелякана «Констанція». …Ось приблизно так я вирушала на Варшавський міжнародний книжковий ярмарок, увесь час міркуючи, навіщо мене туди покликали. Нічого «суспільно-значущого» я не пишу, «маси» до мене не дослухаються. Тоді – навіщо? Інтуїція не підвела. …Вагон номер 3 був переповнений знайомими, яких я не бачила сто років. Всі збуджено ділилися враженнями про отримання візи в передостанній день та придбання квитків після багатогодинного стояння у довжелезних чергах. Адже всі з якогось дива вирішили, що держава, котра везе на ярмарок письменників у ролі «гонорових гостей» (цього року 52-й Міжнародний ярмарок присвячено саме Україні), піднесе їм все це на блюдечку. На кордоні пізно вночі наш вагон розібрали на запчастини – в буквальному розумінні. Разом із прикордонниками прийшли хлопці в робочих комбінезонах із електровикрутками й завзято почали розгвинчувати стіни та стелю. За годину наполегливої праці з нашого та сусіднього вагона, на очах вражених пасажирів, повиносили… 50 мішків сигарет, що були запхані не лише в стіни, але й у деякі матраци. Тобто – все почалося з контрабанди. …А на Варшаву, як співалося в популярній пісні 60-х, «падав дощ». Нас зустріли й повезли в готель, оголосивши, що з «носа» належить віддати за двомісний номер по 90 доларів, за одномісний – 150. І що ці гроші вже люб’язно за нас проплатили наперед, отож хоч-не-хоч, а мусиш поселилися і мусиш віддати бакси. Це трохи всіх нас здивувало, адже в мене були зовсім інші (і, як виявилося, хибні) уявлення про подібні заходи. Якщо це КНИЖКОВЕ свято, думала я, то на ньому мають бути хоча б зо двадцять-тридцять, а то й більше, знаних українських письменників, купа видавництв і величезна кількість різних книжкових заходів у великих залах. Але про які зали йдеться, якщо… не було перекладачів? Власне, вони були й не потрібні, адже письменники, котрі мали презентації, проводили їх у невеличкому залі при експозиції – для самих себе й десятка своїх співвітчизників. Власне, з письменників я бачила лише Марічку Матіос, Юрка Покальчука, Галину Тарасюк. Десь на горизонті, далеко поза межами української експозиції, з’являлися ті, хто давно зробив прорив до Польщі й почувався там, як риба у воді. Вони, оминаючи державний стенд, активно вантажили пачки з новими книжками, презентували їх у великих залах, зустрічалися зі своїми закордонними шанувальниками. І чхати хотіли на те, що відбувається на першому поверсі під синьо-жовтими прапорами. У принципі, це з їхнього боку було мудро. Я ж весь час вирішувала, чи потрібні мені ці міжнародні збіговиська й навіщо? Щоб поставити на крилі літака ще одну «зірочку» – «Учасник міжнародного ярмарку у Варшаві»? Звучить? Як брязкіт консервної бляшанки, прив’язаної до котячого хвоста. Після цієї поїздки я зробила кілька висновків. Ось вони. Доки у нас не буде літературних агенцій (що, в принципі, могло б стати потужним бізнесом, враховуючи цікавість до української сучасної літератури в світі), тим із письменників, хто не має особистих контактів за кордоном, на таких помпезних заходах нема чого робити, крім того, щоб бути державною «ширмою». Цю думку підтвердила й польська перекладачка, з якою я випадково познайомилася на Варшавському ярмарку. По-друге, державні установи – це потужна і незламна СИСТЕМА, котра працює лише на себе. Тому письменників було мало, а натомість був грандіозний концерт за участю сотні (може, і більше) артистів та величезний «фуршет» після нього. У привітанні віце-прем’єра з гуманітарних питань не прозвучало жодного імені письменника, проте ми дізналися, що книговидання у нас шалено розвивається. Хотілося додати: але без жодної підтримки держави. Швидше – навпаки… А найголовніший висновок: справжня література та її лідери мають завжди бути в опозиції до будь-якого, навіть найпрогресивнішого, державного устрою. Це природно і нормально. Інакше суспільство застрягне в болоті, розучиться думати і стане зомбованим стадом. Кінець цитати…

Мій перший Форум, або Як я перемогла Пауло Коельйо


…потрапити до Львова на Форум Видавців хоч раз у житті мусить кожен! Часом, розмовляючи з кимось про те, що в Україні «мало читають», я ловлю себе на думці, що використовую останній аргумент Михайла Самуеловича Паніковського, і кажу: «Їдьте, Шуро, у Львів!» Обов’язково – у вересні. І сходіть на Коперника. І ви побачите там шалені черги, але не за ганчір’яним мотлохом, а за книжками. Адже Львівський Форум – це одне з небагатьох інтелектуальних свят, де можна зустріти лише своїх – чужі тут просто не ходять. А якщо і промайнуть у супроводі телекамер, то лише саме для цих телекамер, щоб із обізнаним виглядом потицяти перстом в обкладинку класика зі шкільної програми. Але саме тут можна побачити й усвідомити: скільки ж тут своїх! Тих, хто ЧИТАЄ книжки. Адже у звичайному буденному режимі вони розчиняються серед інших, мов цукор у воді. А тут концентрація сягає такої щільності, що доводиться добряче попрацювати ліктями, аби пробитися до видавничих стендів. І, відверто кажучи, саме це мені й подобається на Форумі! Ось ця концентрація інтелектуалів на один квадратний метр. Мій перший Форум (здається, це був 2004 рік) був схожим на… На що? На «перший раз – у перший клас», на випускний вечір, на перше побачення, перше весілля, а також – на держіспит і перше попередження інспектора ДАІ. Одне слово, на все те, що викликає жах і захват водночас, а потім ніколи не повторюється, як, власне, все те, що відбувається уперше… Моя перша книжка також більше ніколи не повториться. Вона давно вже існує в зовсім інших виглядах, навіть має одну престижну відзнаку. А тоді це був маленький «пробний» покетбук розміром з долоню, виданий у Львівському видавництві «Піраміда» (низький уклін!) – «Ранковий прибиральник». Слова, яких доти не знала, що воно таке – «автографсесія», «презентація» – стукали в скронях, як «Ленінградська симфонія» Дмитра Шостоковича, без переможної кульмінації. Дійсно: до стенду, де я сиділа, мов наречена, вирядившись у білий костюм, за кілька годин підійшло людини зо дві. (До речі, обіцяю: хто принесе цю книжечку з моїм підписом того року – отримає приз!) Сором і жах… А сама презентація мала відбутися в етнографічному музеї – одна на трьох: з Богданом Жолдаком і Володимиром Єшкілевим. Можливо, нині хлопці образяться, але засвідчую: представників видавництва вкупі з нами була така сама кількість, як і «вдячних слухачів» у залі. Двоє з них – Леся Воронина і Марина Муляр – були з боку «нареченої», решта – чоловік зо п’ять, певно, були друзями хлопців. Нічого, виступили, оком не змигнувши! Адже в нас було чудове виправдання: саме в цей час мав презентацію сам Пауло Коельйо! Черга до нього розтягнулася аж по всій довжині вулиці Коперника. І усвідомлення того, що десяток божевільних ентузіастів прийшли саме до нас, а не потонули у вирі прихильників великого Пауло, ми вирішили вважати неабияким досягненням. – Роздобудя, ну, ми ж прийшли! – втішала мене Леся. А Маринка пискнула про те, що мені дуже личить білий костюм… На цьому свою місію на Форумі та подальших подібних дійствах я могла б вважати закінченою: куди мені (навіть і всю в білому!) до священних письменницьких лав, а головне – до читачів, котрим на мене начхати (навіть і всю в білому!). Але, як кажуть у казках, «не так сталося, як складалося». І попри такий шалений провал, наступного року я вже досить мужньо «відсиділа» на двох стендах видавництв з двома наступними книжками. І навіть уже змогла безстрашно дивитися в очі покупців без залицяння бездомного цуцика і відчаєм пофарбованої коняки на циганському ярмарку… …З того першого в своєму житті Форуму приїжджаю у Львів регулярно, безперебійно, майже «наркоматично», адже без цього вересневого ковтка Свободи Слова весь наступний рік буде здаватися прісним і «недоукомплектованим». Як авто без керма. Як застілля без друзів. Адже в усьому цьому шаленому вирі, яким є Форум – з неймовірними читацькими чергами до стендів, зі штовханиною на сходах, з безліччю заходів, до яких треба вчасно добігти, з неможливістю осягнути неосяжне (до речі, саме цей шалений вир мені й подобається!) – головним вважаю зустрічі з друзями. Однодумцями. Опонентами. ЧИТАЧАМИ!

Чорний квадрат


Часом здається, що всі ми тупо борсаємося в мілкій, укритій зеленим слизом калюжі амбіцій і дикого небажання почути одне одного. І не здатні сказати королю, що він голий. Непрофесіоналізм міцним кільцем стискає все живе, все, що поки ще може називатися мистецтвом. Це дуже тісна калюжа, яка спершу може здатися рікою, морем чи навіть океаном – аж поки ти переплив її з кінця в кінець. До того ж вона переповнена «родичами родичів» – мафією, на яку не полює поліція. Адже вона – невловима. Про що йдеться? Про тупі серіали, тупі журнали, ідіотичні ток-шоу, бездарні й бездушні художні проекти, «гопацькі» державні заходи, політичний паноптикум. Про «совок», який закінчиться лише із (прости, Господи!) останнім його могіканином – з вахтеркою на дверях театру, буфетницею у привокзальному ресторані, «жеківкою», що видає довідки, чиновником, що кланяється, мов китайський порцеляновий песик… Про те, що Тетяна Толстая назвала «Чорним квадратом». Я не знаю, чи потрапить вам до рук цей нарис, але не можу втриматися від того, аби не навести цей уривок… «Митець «доквадратової епохи» вчиться свого ремесла все життя, бореться із мертвою, сталою, хаотичною матерією, намагаючись вдихнути в неї життя… Часом його праця і молитви увінчуються успіхом; на коротку мить чи на мить довгу «воно» трапляється, «воно» надходить. Бог (янгол, дух, муза, часом – демон) поступаються, згоджуються, випускають із рук ті речі, ті ефемерні почуття, ті клаптики небесного вогню, імені яких ми не можемо назвати, котрі вони зберігали для себе, для свого, прихованого від нас, дивовижного помешкання. Випрохавши божественний подарунок, художник відчуває мить гострої вдячності, неприниженої покори, незганьбленої гордості, мить особливих, світлих сліз, що очищують… «Воно» накотилось – «воно» проминає, як хвиля… Художник «післяквадратової епохи», художник, що помолився на квадрат, зазирнув у чорну діру і з жахом не відсахнувся – не вірить музам і янголам. У нього свої чорні янголи з короткими металевими крилами, прагматичні й пихаті істоти, які знають ціну слави земної і те, як загарбати її найжирніші шматки… Люди полюбляють нове – треба вигадати нове, люди полюбляють обурюватись – треба їх обурити, люди байдужі – треба їх епатувати: підсунути під ніс смердюче, ганебне, моторошне…» І ще одне. «Десакралізація – гасло ХХ сторіччя, гасло неуків, посередності та бездарності. Це індульгенція, яку одні нездари видають іншим, переконуючи третіх, що так воно й мусить бути – все має бути безтямним, низьким (нібито демократичним, нібито доступним), що кожен має право судити про кожного, що авторитетів не може бути в принципі, що ієрархія цінностей непристойна (адже всі – рівні), що цінність мистецтва визначають попит і гроші…» І ще одне. …Про справжнє і несправжнє. Або про те, як відрізнити талановиту людину від неталановитої. Дуже просто. Талановита людина – НЕ ЗАЗДРИТЬ. Усе талановите ЛЮБИТЬ усе талановите. Інакше не може бути. Все заздрісне користується поняттями «успіх», «мода», «популярність», і при цьому презирливо кривить губи, і – гоп! – швиденько (щойно відійдеш) – перевертає привітну маску іншим боком: тим, де темними прорізами в картонці зяє порожнеча. Гадаю, що справжній художник хоче бути почутим. Просто – почутим. Він хоче збагнути і зрозуміти суть цього короткого, безглуздого і прекрасного життя, бодай одним штрихом (літерою, нотою) додати до нього трохи немаргінальних думок і почуттів, трохи доброти. За Ліною Василівною Костенко: «…сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів». Хоче збагнути всю печаль і самотність світу, розмотати цей щільний шовковий клубок, щоб знайти всередині відповідь на свої запитання у вигляді крихітного і, можливо, нікому не потрібного зернятка, виростити його і зібрати під ним бодай п’ятьох однодумців… Якщо ж їх буде більше, набагато більше – це вже назвуть «успіхом». Але – інші, не він. Бо йому на це, власне, начхати. Бо він завтра може померти. А сьогодні йому важливо зробити цей штрих… Навіщо? Ніхто не знає. І він сам – не знає. Таємниця…

Післямова-2006

…одного разу я сіла за комп’ютер, аби написати статтю до львівського «Поступу», адже один із її керівників сказав: «Пиши про що хочеш і як хочеш. Можна зі стьобом, можна – з ненормативною лексикою. Байдуже. Потім можеш використати це для книжки…» …одного разу я і почала писати про те, що відчувала в ту мить: «…Усе набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перелічити всяку гидоту. Навіть у задоволеннях неможливо визначити пріоритет. А якщо розпочати з того, від чого нудить, і з часом зрозуміти, що все це і є життя?… Тобто – переформулювати проблему, як радять психологи?…» І от у що це все вилилось – у таку неправильну книгу… Але для кого вона писалася? Для себе? Лесі? Лізки? Галі? Можливо, для тієї невідомої дівчинки, що сиділа в нічному осінньому сквері під ліхтарем і читала… «Ґудзик»? Про неї мені розповіла здивована співробітниця, що в цей час проходила сквером. Сто разів потім я намагалася уявити ту дівчину: що вона там вичитала, чому зупинилася на півдорозі додому – одна під ліхтарем? Про що хотіла почути в цю мить? І чи почула?! Чи для тієї жінки, про яку мені теж розповіла одна знайома журналістка: в театрі (?!) під час вистави вона підсвічувала мобільним телефоном «Амулет Паскаля»? Чи для старенької бабусі з ціпком, котра подолала сходи кав’ярні «Смачна плітка», щоб поспілкуватися, адже, за її словами, «наступного разу для неї вже не буде»? Потім (та й зараз!) я шукаю її в юрмі – і не знаходжу! І думаю, чи все їй сказала тоді?… Для юнака, що сплів мені бісерний шнурок для окулярів – сунув до рук і щез у натовпі? Відверто кажучи, сама не знаю. Не знаю, де всі ці люди і що роблять зараз, у цю саму мить, коли я згадую про них. І хочу зазирнути в кожне обличчя… Почути уривки фраз… Усміхнутися… Помахати рукою… І тихо причинити за собою двері…



Післямова-2014

А з цим уже складніше… Власне, вся книжка переписана відсотків на 70. Перебудована, як стара сільська хата, у якій тіснувато жилося і в якій було забагато дзеркал, у котрі полюбляє зазирати кожен автор. Власне, трохи з них все ж таки лишилося – я це визнаю і вибачаюсь, якщо зображення було кращим за оригінал. Але про це можуть знати лише ті, з ким сиділа за одним столом, їла з однієї тарілки чи пила з однієї пляшки… Але й зараз, через стільки років, я досі не знаю – для кого вона писалася? І всі інші? Для кого, навіщо?… Можливо, саме тут і потрібне те, що я називаю «переформулюванням»: не «для кого» – а для чого? Відповідь на це запитання я знаю. Вона проста: щоб не померти. Адже навіщось була дана ця хвороба: все записувати? Скористаюся цитатою Стівена Кінга (котрого вважаю письменником набагато серйознішим, ніж його звикли вважати в світі): «Якщо ви знайдете те, до чого маєте більший хист, ви будете ЦЕ робити, поки не піде кров з пальців або очі з орбіт не вистрибнуть. Навіть якщо вас ніхто не почує!..» Певно, саме зараз настав час, коли мені байдуже, почують мене чи ні, внесуть у «рейтинги» чи «курми загребуть». Час збирати каміння… За ці роки з’явилося багато нових авторів, від яких можна почути фразу: «Коли я входив (входила) в літературу…» Важко уявити, що так сказав би хтось зі старшого покоління – Дімаров, Гуцало, Загребельний… Відверто кажучи, я заздрю такій упевненості. Тому що напевне знаю: увійти «в літературу» неможливо. Це все одно, що вхопити Бога за бороду. Принаймні про це – через багато років – скажуть два «ч»: Час і Читач. А я переформулюю навпаки: література увійшла в мене, як «удар блискавки», як хвороба, поглинула і роздушила, мов дев’ята хвиля. Це сталося зненацька. …одного разу я, розпашіла і захоплена біганиною у дворі, з якогось дива забігла у відчинені двері невідомого закладу, щоби сховатися від погоні «фашистів» (ми грали у «війнушку») і заклякла посеред сотні високих полиць, до верху заставлених книжками. Тобто я випадково потрапила до бібліотеки. І одразу забула про «війнушку», адже мене вже понесло в те море, де стільки невідомих мені людей століттями говорили саме до мене! Я мусила дізнатися – про що? Вигризти з тих полиць усе те, про що не знала і могла не дізнатися ніколи. Аби не цей випадок. А чи був це – випадок? Не знаю… Я досі захлинаюсь у цьому незбагненному морі, яке то кидає тебе на задушливий берег і лишає на гарячому піску з тим же питанням: «Навіщо?», то виносить на гребінь, з висоти якого ти бачиш, що твоя «щаслива хвиля» – лише крихітний «баранець» у порівнянні з іншими – потужнішими. Але, яким би недолугим і неправильним не було все те, що виходить з-під твоєї руки, ти не можеш жити інакше. Просто – не можеш жити… А наостанок дозволю собі скористатися ще однією порадою пана Стівена: «Чим коротша книга, тим менше в ній брехні!» І попрощаюсь. …До наступного переформулювання!  



З повагою, ваша І. Р. notes

Примечания


1


Герой роману І. Роздобудько «Амулет Паскаля».
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка