Ірен Роздобудько Одного разу… Передмова Нестерпна легкість буття Ірен Роздобудько



Сторінка6/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Хто ховається в деталях


одного разу – це було років дванадцять тому – я вперше виїхала за кордон. До Хорватії. Відтоді я подорожую. Але дивна річ: все бачу якось неправильно, навиворіт. Коли після першої поїздки в кінці 90-х мене запитали: «Як там в Америці?», я не знала, що відповісти. Потім моя подруга-журналістка написала: «Якщо Роздобудько послати на Місяць, а потім запитати: ну, як там, вона відповість: “Місяць, як Місяць…”» Я звикла придивлятися до деталей. На мене не справляє враження те, що відполіроване мільйонами поглядів. Проте почуваюся щасливою на вузеньких вуличках, у маленьких кав’ярнях, серед строкатої публіки. Дивлюся за паркани котеджів і думаю, що й там життя таке саме, як і будь-де. І всі – ті, хто живе за високими парканами, на власних островах, і ті, хто рахує копійки від зарплати до зарплати, – насправді хочуть мати три речі (можливо, п’ять). А можливо, й одну, в яку входять усі п’ять: бути щасливими… Отже, про подорожі… …тепер я напевно знаю, що відчуває людина, яка падає з висоти трьох дев’ятиповерхових будинків! Щоправда, за цими відчуттями не треба було їздити так далеко – до Малайзії, а скористатися послугами київської «тарзанки». Але ця «тарзанка» в десять разів нижча за китайську вежу в горах Гентінгайленду, що за дві години їзди від малайської столиці – Куала-Лумпура. Навіщо мене занесло на цю вежу, я міркувала всю «дорогу», поки здіймалася на ту височінь. Можливо, хотіла отримати трохи гострих відчуттів у країні, де немає ані зими, ані літа. Весь час одна й та сама температура – за 30 градусів. Рано сутеніє… пізно світає… І пальми, пальми, пальми… Увесь час доводиться щипати себе за руку й промовляти: «Ти – в раю! У тебе на батьківщині нині – зима, Різдво, Водохреще…» Але в зиму мало віриться, адже… у вікна лізуть мавпи! Вони полюють на гаманці, блискучі дрібнички або просто хочуть спілкування. Це, мабуть, грішно, але перша жива істота, якій я сказала: «Христос народився!» – була мила мавпочка, що зазирнула до кімнати й умить поцупила зі столика пластикову склянку з йогуртом. Малайзію мені приємніше називати так, як це слово звучить на місцевих діалектах (а їх тут три: малайський, китайський та індійський) – Малейша чи Малесіа. Кожна з трьох націй вважає, що саме вона найбільше вплинула на розвиток країни. Насправді її розвивали колонізатори-завойовники, а корінні малайці лише усміхалися до них своїми філософсько-відстороненими усмішками й не чинили жодного опору. Першими на ці землі приїхали аборигени з Суматри в чотирнадцятому сторіччі. Вони ще не встигли побудувати свої бунгало на традиційних палях, як їх «завоювали» португальські хрестоносці, а португальців змінили голландці. Але по-справжньому розвинули країну британці, що прийшли сюди у пошуках олова. Звісно, самим бабратися в «брудних потоках» (тобто «куала лумпурі», як нині називається столиця Малайзії) вони не збиралися. Тому привели з собою своїх індійських рабів. Китайці прийшли сюди самі, рятуючись від голоду. Тепер ці три нації – головне населення Малейші. Зі своїми власними рисами характеру. Малайці «ширяють у хмарах», вони привітні та безтурботні в очікуванні на «інше», щасливіше життя, звертатися до них із проханнями – марна справа. Вони вислухають, покивають головами й випустять із лівого вуха те, що влетіло в праве. Китайці – з ранку до ночі метушаться, працюють, не покладаючи рук, і вважають, що саме вони тут найголовніші, індійці контролюють сферу харчової промисловості й живуть, як і в себе на батьківщині, за суворими законами каст. І жодних «диких племен», про які мене попереджали. Усе цивілізовано. Навіть прикро, що країна, яка отримала волю всього 150 років тому, виглядає як європейська. Особливо це помітно в Куала-Лумпурі. Хмарочоси, чисті вулиці. Середня зарплата робітників – тисяча баксів. Перший міф про дикість та екзотичність було розвіяно в перший же день. Але лишилося ще кілька. Наприклад, про небезпечних комах та всілякі хвороби. Але для того, щоб поїхати до Малайзії, не потрібно ніяких щеплень! Навіть комарі не дошкуляють. Адже в кожному кутку навіть найменшої кав’ярні куриться спеціальне зілля, що відганяє кровососів. А від шлункових хвороб рятують гострі місцеві страви. На перший погляд може видатись, що малайці знущаються з європейців – тут все «спайс», навіть традиційний малайський суп з курятиною та великими шматками овочів – «айям». Перець та інші гострі приправи та спеції здавна допомагали довше зберігати продукти, а тепер ще й дезінфікують нутрощі не звиклих до специфічної кухні гостей країни. Взагалі, у Малайзії – культ їжі. Тут замість звичного: «Як справи?», малайці перш за все запитають: «Ти поїв?» – і, почувши відповідь, задоволено закивають головами. Але дивує, що до столу в жодному ресторані не подають ножів: малайці та індійці традиційно їдять руками, китайці вправно орудують паличками. І лише європейці мусять копирсати розкішну запечену з овочами рибу виделкою, порушуючи красу страви. Але до цього швидко звикаєш, бо смак – найголовніше. До речі, я зрозуміла, що це – моя кухня, адже я обожнюю усе «спайс». Другий міф був пов’язаний із «сезоном дощів», бо вирушала в дорогу якраз у цей час. Сезон дощів по-малайськи – це дрібний тридцятихвилинний дощик, що з вересня до лютого йде раз на день. Можна перетерпіти. Їдучи сюди, вважала, що опинюся в ролі «полковника, якому ніхто не пише». Нічого подібного! Навіть про якісь страшні «повені» в Малайзії я дізналася від переляканих друзів, що писали мені СМС з України. Тут про це не говорили навіть по телевізору. Міф третій: «Якщо це так далеко, мабуть, там все дорого». Дорога лише… дорога. Адже летіти довелось 13 годин, і це не враховуючи часу, який пішов на переліт із Києва до Амстердама (зайві три години), і ще один – від Сінгапуру до Куала-Лумпура (сорок хвилин). Решта – їжа, лахи, таксі, розваги – копійки. Особливо позаздрила малайським жінкам. Розмаїттям фасонів їхній одяг не вирізняється, проте вражають кольори дешевого і зручного вбрання. Сукні – звичайні прямокутники з діркою для голови. У них жінки схожі на екзотичних метеликів. Особливо дивовижно виглядає такий «мусульманський метелик» на мотоциклі – головному засобі пересування в малазійських містах, містечках та селищах. Їздять навіть бабці, зодягаючи поверх традиційної чорної хустки важкий шолом. Виглядає досить кумедно. Ще раз упевнилася, що мені страшенно подобається… паранджа. Хоча жінок у цьому вбранні тут небагато. Виглядають вони загадково і трохи моторошно, коли з маленького отвору в хустині, що закриває обличчя, дивляться величезні чорні очі. Соромно зізнаватися своїм феміністичним колежанкам, але я залюбки ходила б саме так… І – цілком добровільно… А ще можна позаздрити малайським красуням у тому, що вони споживають насправді екзотичний і «невиїзний» фрукт (його вивіз карається законом) – «горіх жуна». Взагалі фруктів тут багато, але… майже всі вони нині є і в наших супермаркетах. Навіть пухнасті горішки «лінчі», вже не кажучи про ананаси чи манго. А от горішки жуна – то повний малайський «ексклюзив». Його чудодійні якості помітили багато сторіч тому, і тепер жінки вживають його для збереження фігури, блиску очей, зміцнення нігтів та волосся. Довелося покуштувати шматочок, не відходячи від дерева. Виявилося – несмачно. Блиску в очах чи шаленого росту нігтів я не дочекалася, адже треба було вирушати на Лангкаві – один із мальовничих островів Малайзії. Саме там я нарешті відчула екзотику: в мій номер почали лазити нахабні мавпи, яких тут більше, ніж у нас вуличних котів. Лангкаві є батьківщиною автентичного малайського мистецтва – батику. Одна з технологій розпису по шовку виникла саме тут. А ще саме тут тече тропічна ріка Мангоф, над якою кружляють красиві білокрилі орли, і по якій плавають двометрові ігуани… І саме тут я й зустріла Різдво 2007-го року. З мавпами та ігуанами. У бунгало на «курячих ніжках», що височіло над морем. І… констатувала це як факт. Адже, як виявилося, навіть Малайзія давно жила в мені маленьким зернятком. І в призначений час просто проросла з серця, мов екзотична рослина, не порушивши систему кровообігу. До речі, одного ранку біля свого бунгало я знайшла велетенську квасолину й поклала її в кишеню… Тягала її там всю подорож, забувши, що вона в мене є, і таким чином «контрабандою» довезла додому. Ні на що не сподіваючись, устромила в горщик із землею. І вона почала рости! Вже вигналося стебло з кількома великими листками. Я не знаю, що з нього виросте і як воно називається. А головне – чому я підібрала ту квасолину?… А раптом з неї, мов у казці, виросте велетенське дерево, на верхівці якого я знайду те, що шукаю все життя…

Неправильна книга

…я добре усвідомлюю, що це – неправильна книга. Що вона буде цікава лише тим, хто в своєму житті переживав щось подібне. І дуже хочу втриматися від нарцисизму. Адже «спогади» оприлюднюються лише в двох випадках: коли тобі більше нема чого сказати, а від тебе ще чогось чекають. «Геніального» роману, наприклад. Доки він пишеться, ти просто в такий спосіб заповнюєш паузу. Або коли тобі років за вісімдесят і вже нема чого втрачати та кого соромитись. Але це не спогади. Тут немає ніякої хронології. Це просто – неправильна книга (варто було б її так і назвати, мабуть, я так і зроблю). А от як уникнути нарцисизму? Звісно, сміючись із себе! Коли я бачу довкола стільки очей, котрі випромінюють увагу, на яку я аж ніяк не заслуговую, хочу все перекреслити і сказати: «Я – потворний крокодил!» І зізнатися у всіх смертних гріхах. Написати щось брутальне. Намалювати чортика. Роздушити в себе на голові сире яйце… Щоб усе було проти правил, які завжди намагалася ламати. І – максимально уникнути «художності», з якою пишуться щоденники, коли ти (нехай і підсвідомо) будеш пропонувати для «загального читання». …так от, про крокодила. Одного разу… Дозволю собі вліпити чергове «одного разу», хоча це відбувається саме зараз – у цю мить, коли пишу, я випила коньяку. На роботі. Тобто прямо на робочому місті. І зрозуміла, що життя прекрасне. Хоча й, б… – муха, коротке. Мені дивно, чому часом ми боїмося бути такими, якими ми є насправді? Навіщо надимати щоки і щось виголошувати на публіці, якщо ти і є частиною цієї «публіки»? Колись давно, коли я боялася зателефонувати комусь із «зіркових» героїв публікацій, я подумала: ми всі (всі, без винятку!) колись будемо лежати в одній класичній позі під двома – класичними (!) – метрами землі. То чому ж нині я так боюся зробити один крок назустріч, знявши слухавку й подзвонивши? Бувають часи й навіть дні, коли мене охоплює величезний жаль до людства. Особливо, коли я перебуваю за кордоном і розумію, що всі ми – бідні й багаті – живемо ОДНАКОВО, з тією різницею, що хтось ставить на стіл яке-небудь фондю-бланж-манже, а інші – гречану кашу. І навіть те, що ми робимо заради дітей, не додасть їм особистого щастя. Бо кожен має розбити свого власного лоба. І тому варто жити на найвищих обертах, не міркуючи про всяку фігню на кшталт «крісел-портфелів-кар’єр-квартир-канар-потрібних знайомств»… Коли ти пам’ятаєш про «класичну позу під класичними метрами», ти просто починаєш шалено любити цей світ і жаліти всіх, кому випадково пощастило в ньому з’явитися.  



…я помічаю, що свідомо відкладаю той момент, коли вперше промовила: «Це місто – моє!» Це місто Київ. Власне, так я подумала зовсім недавно. І, одного разу, коли я буду в Парижі чи Римі – впевнена, що подумаю так само. Але насправді це міг би бути й не Київ… А будь-яке місце, де я б відчула себе потрібною. Просто, пишучи про те, як приїхала до Києва з двома валізами, набитими дитячими речами, маю пригадувати різні подробиці. А мені б цього дуже не хотілося. Не маю на це ніякого права. Воно стосується лише «спілкування із Шекспіром». Але, якщо цю тему не обійти, краще задовольнитися метафорами або ж цитатами з творів моїх улюблених письменників, котрі пишуть про себе, як про всіх одразу, а про всіх одразу – як про себе… Отже, ніколи не вважала, що жінка має «робити кар’єру», і не дуже розуміюся на фемінізмі. Я завжди була як хлопчик. Можливо, як цуцик. А можливо, як у пісні Розенбаума, яку я горлала в потязі «Київ-Харків» із Андрюшкою Кокотюхою та Сергієм Жаданом: «Лєчіть – так лєчіть, гулять – так гулять, стрєлять – так стрєлять, любі-і-і-ть – так любіть…» Нещодавно, коли я знову сіла в цей потяг із рюкзаком за плечима і квитками в обидва кінці, я подумала: дивно, що це в мене за життя?… Навіщо?… Бачила за вікном вологі вогні київського вокзалу, і мені було сумно… Потім це минулося. Впевнена, у чоловіків ніколи не виникає таких питань. Бо в них є неперевершений компас, який веде їх по життю. І часом заводить туди, куди вони й не збиралися йти… …одного разу (точніше, майже тридцять років тому) я приїхала до Києва, щоб дізнатися, куди подівся мій рукопис віршів, котрий надсилала до видавництва «Молодь». Дізналася. А потім мені стало байдуже, куди він подівся і чи будуть надруковані мої жалюгідні віршики взагалі. Тому що я із захватом зрозуміла, що існують зовсім інші люди, інші поети, інші стосунки – і це було важливіше за будь-які амбіції і навіть за публікацію книжки. Але тут варто зауважити: це не був візит захопленої «поетки» в лігво київської богеми. Хоча зовні воно так і виглядало… Таких «поеток», мабуть, як куріпок недорізаних у почті кожного більш-менш вартісного митця. Часом вони про них говорять як про речі: штопор чи зубну щітку… Цього добра має бути багато в кожного джентльмена. Отже, я, як ось така «зубна щітка», сиділа мовчки в колі поетів у гуртожитку одного кінорежисера й кліпала очима. Вони вважали, що я – чергова «поетка», яка «впала на хвіст» одному з них. Бр-р-р… Я ж, слухаючи вірші, «дисидентські» розмови й пісні Віктора Морозова, беззаперечно приготувалася до… заслання в Сибір, до будь-яких тортур у КДБ і дико соромилася того, що погано розмовляю українською. Якби ж вони знали, що серед них мовчки сидить такий собі «маленький упертий албанець», який нарешті побачив мету свого напівзмарнованого двадцятидворічного життя! …мені подобаються дві цитати з Кортасара, адже вони так влучно характеризують цього «впертого албанця» – метафорами, котрі я б не хотіла, даруйте, розшифровувати. Ось вони… «…я ніколи не приводив тебе до мадам Леоні, щоб вона поворожила тобі по руці, скоріш за все, тому, що боявся, аби вона прочитала по твоїй руці яку-небудь правду про мене, оскільки ти завжди була відображенням мене самого, якимось моторошним механізмом повторів, і того, що ми називали «любити одне одного», можливо, я просто стояв перед тобою з жовтою квіткою в руці, і ти тримала два підсвічники із зеленими свічками, а час осипав нас дощем відмов та прощань та квитками на метро…» «…не встигли ми познайомитись, як життя одразу ж почало копітку працю, аби розлучити нас, розвести в різні боки. Оскільки ти не вміла прикидатися, я одразу зрозумів: якщо я хочу бачити тебе такою, яка ти є, треба спершу заплющити очі, і тоді побачиш щось схоже на жовтенькі зірочки (що плавають у чомусь схожому на оксамитне желе), потім червону пляму – стрибок до веселощів, що чергуються з молитвою, і, нарешті, повільно потрапиш у світ Маги, де на кожному кроці безлад і плутанина, ніби йдеш крізь павутиння папороті, сплетене павуком Клеє, і раптом потрапляєш у коло Міро, оточене попелястим полиском дзеркал Вієйри да Сильви, – світ, де ти рухалась, мов шаховий кінь, котрий ходить як тура, яка пішла як слон…» Кортасар написав про одну жінку – як про всіх, і про всіх – як про одну жінку. Мені нема чого більше додати. Оскільки це неправильна книга, я дозволю собі робити в ній усе що заманеться! І тому, аби зробити «велику рекламну паузу», розважу вас майже вигаданими історіями.

Все буде…


…Ось уже кілька днів поспіль мені телефонує знайома й довго розповідає про те, що «загалом, усе погано». Дивним чином, вислуховуючи її вп’яте, я несподівано знайшла чудодійний спосіб не просто змінити її безнадійну інтонацію в голосі, але й пробудити бойовий дух і навіть деяку радість саме від того, що здається їй таким жахливим. Хочу поділитися цим досвідом. Адже він – перевірено! – дієвий. Отже, на перший дзвінок зі скаргами на життя (перелічувати їх немає сенсу, оскільки простіше увімкнути телевізор і послухати новини), я відповіла тими самими ж скаргами. З міркувань чистої солідарності. Адже якось ніяково радісно розраджувати людину, у якої «все погано». Ось я і пообіцяла, що далі буде «ще гірше» і тому сьогоднішній день варто сприймати з оптимізмом. Аргумент не подіяв. Знайома розридалася. І пообіцяла повіситися. На другий дзвінок я вирішила реагувати помірковано і делікатно. І, виходячи з тих міркувань, що людині в своїх стражданнях варто знати, що вона не одна, що є ті, кому «ще гірше», зробила «відповідь Чемберлену» у вигляді докладного перерахування своїх проблем, вад і негараздів. А також перерахувала негаразди всіх своїх далеких і близьких знайомих. Ось, мовляв, одну звільнили з роботи, у другої – чоловіка, у третьої взагалі – і її, і чоловіка, у четвертої чоловіка не звільнили, але він – алкоголік і т. д. і т. п. Знайома трохи підбадьорилася. Але цього разу пообіцяла повіситися я, адже все перераховане здалося мені жахливим і безвихідним. Наступного дзвінка я очікувала з жахом. Як і передбачала, макабричними голосами ми переповіли одна одній зміст газетних шпальт і теленовин. Всадивши слухавку в телефонний апарат, мов сокиру в плаху, залиту кров’ю, я розлютилася, згадавши булгаковське: «розруха – в головах!» Особисто мені не хочеться мати в мізках такий «подаруночок»! І коли наступного разу я почула зі слухавки чергове зведення поганих новин, сказала: «Чудово!», чим, вочевидь, збила з пантелику мою знайому, адже в слухавці зависла глибока пауза. Чудово, повторила я: життя в черговий раз дає нам шанс довести хоча б самим собі, що ми – не фуфло, не царство тіней і не ляльковий театр Карабаса Барабаса, котрий старанно смикає нас за нерви, пророкуючи те, на що ми так легко ведемося – «все буде погано і… довго». Отже, продовжувала я, дослухаючись до тиші на тому кінці дроту, особисто я не дам загнати себе в цей ляльковий театр і зробити з себе плаксивого П’єро. А якщо доведеться починати все з нуля, то це набагато цікавіше, ніж одразу потрапити «в десятку». Адже той, хто не пізнав, що таке справжній нуль, ніколи не дізнається, на що здатен у вирішальну мить. А хто ніколи не падав, ніколи не пізнає, який це кайф, коли злітаєш! До того ж – з голого асфальту, об який тебе хотіли розтерти на порох. Одне слово, у розмові з нещасною знайомою, я так розлютилася, що навіть перейшла до цитування Ніцше, котрий, як відомо, дуже не полюбляв ниючих і скиглячих громадян і віщував їм потрапити під лопаті природного відбору. Відчувши, що стаю дедалі різкішою, я подумала, що мої аргументи не для слабкодухих, що, можливо, я не маю рації і варто було б черговий раз поскиглити разом, нарікаючи на «кризу-владу-банки-тарабанки» і на традиційній песимістичній ноті побажати одна одній традиційного безсоння. Або ж довести не менш традиційні докази про те, що «пташка Божа» знаходить свої крихти в трудах праведних. Що розпач – гріх. І що «терпіння і труд все перетруть»… – Зрештою, – додала я, не розуміючи мовчання своєї знайомої. – У студентській юності нам доводилося жити на смажених кабачках, і знаєш, я тоді була в кращій формі. А зараз ледь влізаю в сорок шостий… Я вже хотіла кинути слухавку, як почула з неї цілком спокійний голос: – Ну що ти мене умовляєш?! Гадаєш, я сама цього не розумію! Дістануть вони мене – як же! – Що й треба було довести! Швидше за все, моя знайома не зрозуміла що й кому «треба довести». Я й сама не знаю, чому вимовила саме це. Адже доводити нічого не треба – і так зрозуміло, що оптимізм кращий від песимізму, що добро (не «бабло», хоч як би дехто не намагався довести протилежне!) переможе і що лялькар, навіть якщо він – Карабас Барабас – зрештою залишається сидіти в калюжі. Тому я додаю: «Все буде…» – й обережно кладу слухавку.

Р-р-романтика!


…У моєї подруги виник Чоловік. Прошу зауважити: не «завівся», не «намалювався», не «звалився на голову», а саме – виник! І не «кадр», не «мужчинка», не «типчик», а Чоловік. З великої-превеликої літери. Цей Чоловік виник, як і годиться диву, в мандрівці з промерзлої столиці до берега Криму в складі (не будемо уточнювати якої) делегації. Тобто все було від початку – романтично. Так, як і полюбляє моя подруга. А полюбляє вона все незвичайне, оригінальне – щоби було трохи «з бісовщинкою та божеволінкою», «не так, як в усіх». Адже – куди від правди подітися – нині мало хто з представників сильної статі здатний на прояви романтики. Повести в ресторанчик – так, квіти-цукерки – само собою, але щоби ось так… Шампанське на даху чи білий кінь посеред міста – це вже занадто! А ЦЕЙ був саме такий. Він виник у перший же вечір у вікні її готельного номеру в… масці й ластах. Уявляєте?! Одинадцятий поверх, на вулиці – легка хуртовина, вузький парапет – і оголений торс на тлі зоряного неба. Звісно ж, моя подруга розчахнула вікно, аби врятувати небесного іхтіандра від неминучого падіння. – Ось, пропливав мимо… – посміхнувся він, влізаючи до кімнати й додав з «Іронії долі»: – Ми перестали лазити у вікна до коханих жінок! Тобто ось так одразу й без зайвих слів моя подруга, котра перебувала в халаті, бігуді й невимовному здивуванні, стала ще й коханою. Потім вони запалювали вогнище на порожньому нічному пляжі, і він вистелив їй стежку до прохолодних хвиль власним пальто. Потім, знехтувавши службовими обов’язками (адже перебували в складі делегації), вони втекли й автостопом помчали по кримських селищах, скуповуючи в місцевих мешканців домашнє вино, котре заїдали смачнючою курагою в посріблених памороззю стогах і стодолах. І наздогнали потяг вже на одній зі станцій на під’їзді до столиці. Пристрасно розпрощавшись біля виходу метро, кожен поплив у свій бік. Вона – збожеволіла від щастя, він – з почуттям виконаного чоловічого обов’язку. Це щастя тривало три роки. І було воно на заздрість усім – незвичайне. Оберемки троянд, на шипи яких були майстерно нанизані крихітні солоні огірки, слоїк з екзотичною білою жабою, котра під ранок опинялася в неї на подушці, пісні під балконом, ключі від «подарованого» авто, котрими вона безуспішно намагалася відчинити дверцята сусідського фіата з пізнішими поясненнями в міліції: «…ох, він у мене такий жартівник!», походи із зав’язаними очима в… чоловічу сауну, нічні виклики таксі з проханням доїхати до бібліотеки, де «біля третьої колони» на неї чекала записка: «Добраніч, кохана!» Одного спекотного дня він прийшов до неї в дублянці й валянках, запропонувавши відсвяткувати Новий рік. А взимку з’явився в чому мати народила, перевитий лише квітами, мов міфічний фавн, добряче налякавши матусю, що приїхала «на оглядини». Якось, за всіма правилами піротехніки, він влаштував у її маленькій, щойно відремонтованій квартирці, «венеційський феєрверк», після якого нові шпалери на стінах скрутилися печальними чорними рурочками. До його візитів треба було готуватися, як до бойових дій. І вона запасалася різними необхідними для нових сюрпризів речами: придбала протигаз, китайський розмовник, відро й лопату, сітку для ловлі різної дрібної живності, шахтарську каску, альпеншток, набір «Юний медик», газовий балончик і довідку від психіатра – так, про всяк випадок… Одне слово, все те, що могло попередити або допомогти розібратися з громадськістю в разі надто бурхливих проявів його романтичної натури. Терпець увірвався, коли він прокукурікав на порозі її офісу, не зваживши на присутність у ньому іноземних інвесторів. Вона зрозуміла, що треба готуватися до звільнення. Але справа полягала навіть не в цьому! З чіткою ясністю, котру затьмарював флер його божевільних фантазій, вона зрозуміла головне: її романтичний чоловік прикрашав виключно своє життя, у якому вона була лише об’єктом. Об’єктом для його запеклої боротьби з прозою життя. Відшукавши цей вдячний об’єкт у її особі, він виростав над собою, мов гриб-порхавка, притрушений сосновими голками в темному лісі буденності. Він любив себе пристрасно, шалено й ніжно, ретельно уникаючи всього прозаїчного, того, що могло б зруйнувати його світлий лик у її розширених від вічного здивування очах. А вона була тут ні до чого! Її настрої, бажання, її робота. Адже варто було їй поскаржитись на здоров’я або попросити прибити «о-о-о-ось цю поличку на о-о-о-ось цей (ще не забитий) цвяшок», як його благородний погляд казкового бетмена тьмянів і сповнювався невимовним сумом. Одне слово, вона несподівано зрозуміла, що більше не хоче пригод, котрі ніяк не узгоджуються з її повсякденним життям. Кілька тижнів вона збирала всі розкидані по квартирі «засоби бойової оборони» в мішок, а потім зі слізьми палила їх на галявині, прощаючись із мрією про незвичайні стосунки. Щоби – «з бісовщинкою», «не так, як в усіх»…

Не тягнись за сірником!
(Кілька простих думок з приводу гідності)


…це відбувалося в Німеччині. У той час, коли в Берліні ще не була знесена стіна, за якою ретельно приховувалися «пережитки капіталізму, що загнивав» від запашних благ комунізму, котрий «ось-ось» настане. Ми з подружкою (її звали Марина) потрапили в НДР у складі молодіжного десанту, метою якого було ознайомитися з «прогресивними німецькими ровесниками». Нам було так мало років, що нині здається – стільки не буває. І, як кажуть, «вітер свободи вдарив їм у голову». Адже життя німецьких ровесників все ж таки дуже відрізнялося від нашого навіть у ті часи. Щовечора, після відвідувань промислових підприємств і нудних обов’язкових зустрічей з «відмінниками соціалістичної праці», нас (делегацію) водили на вечірки в різноманітні молодіжні клуби. Там закінчувалася пролетарська показуха, лунав «Пінк Флойд» і «дим стояв перевеслом». Цей бік життя «прогресивної німецької молоді», порівняно з нашим, здавався нам кадрами з голлівудського фільму. Отже, ми вперше сиділи в пабі (!) під суворими поглядами хлопчиків «від ЦК комсомолу» (яких, до речі, завжди приставляли до подібних делегацій) і… навчились «західному життю». А кажучи простіше – вчилися… курити. Адже саме це, прямо скажемо, не корисне для здорового способу життя, дійство здавалося нам проявом вищого ступеня свободи. Про решту ми просто ще не знали. Але саме через нього й виник той життєвий девіз, котрий потім вплинув на подальше життя. Марина взяла сигарету, і той, хто сидів навпроти, послужливо чиркнув сірником. І я побачила, як подруга, кумедно витягуючи шию і трохи підвівшись з місця, потягнулася за вогником. – Не тягнись за сірником! – несподівано вирвалося з мене те «доленосне» гасло. Марина миттєво розпрямилася. І – о диво німецького джентльменства! – вогник сам опинився біля її носа. …Звісно, сірник тут ні до чого! А розшифровка гасла виявилася простою: пізніше, коли життя ставило нас у принизливу позу «того, хто тягнеться за вогником», я завжди згадувала цю давню ситуацію і суворо наказувала випростатися, додаючи з набутого досвіду: «Самі піднесуть!» Це може здатися дивним, але почуття власної гідності починається саме з цих простих істин, котрі починаються з частки «не»: не плач, не бійся, не проси! А за великим рахунком – не нарікай на життя, не принижуйся. Отримаєш – на копійку, втратиш – на мільйон. Наведу ще один простий приклад, пов’язаний із почуттям гідності – такий же непафосний і, мабуть, трохи кумедний. Але ми спостерігаємо його щоденно, не пов’язуючи його з таким важливим і глибоким почуттям. Отже, картинка з натури. Ранок. Зупинка. До зупинки йде елегантна жінка – все в ній підібрано «до тону»: біла куртка, рожевий шалик, рожева помада на вустах і – прекрасна, «вранішня» посмішка. Пливе, ніби яхточка. Приємно дивитися. До зупинки підкочується маршрутка. І «яхточка» миттєво перетворюється на рибальський баркас! Жінка, підхопивши спідницю, пихкотить, набираючи швидкість на доленосній десятиметрівці аби встигнути закинути на сходинку бодай одну ногу, доки нахаба-водій не зачинив дверцята. Власне, він це й робить, із садистським задоволенням спостерігаючи в люстерко, як з облич чарівних панянок стікає піт, макіяж і вранішні посмішки… Спостерігаючи таке багато років на будь-який зупинці, відкрила собі нове правило: «Не бігай за транспортом!» Навіть якщо цей «транспорт» – «мерседес» або «майбах». А тепер переформулюю більш глобально. Нас принижуватимуть доти, доки ми самі не припинимо тягнутися за сірником і бігати за маршрутками на втіху веселим керманичам. І з елегантних, незалежних і таких гордих на перший погляд перетворюватимемося на рабів обставин. Часом мізерних. Але й мізерні обставини здатні оселити в душі комплекс неповноцінності. Саме він, цей комплекс, і є тією «кнопкою», на котру тиснуть всі, кому кортить перетворити тебе на «прекрасне ніщо». Аби ти ось так комічно бігла, ламаючи підбори…

Краса мрії та логіка мети


…Якось у невимушеній атмосфері, котра не передбачала розумових зусиль, у строкатій компанії жінок, які мило туркотіли «ні про що», розмова зайшла про мрії. Послухавши, хто про що мріє, я дійшла сумного висновку: а мріяти ми таки не вміємо! Це по-перше. А по-друге – невміння мріяти призводить до… підміни життєво важливих понять. Отже, про що ви мрієте?… Наведу лише три типових відповіді. Адже в решті випадків вони суттєво не відрізнялися. Відрізнялися лише жінки – та й то хіба що рівнем своїх запитів залежно від статусу і статків. «Я давно мрію про джип, – сказала одна, – і ніяк не можу довести чоловікові, що сплю і бачу великий чорний джип. А він зібрався подарувати “фіат”…» Друга зізналася, що вже багато років мріє з’їздити до Парижа. І теж додала: «Сплю і бачу…» Третя (у цій альтруїстичній категорії теж виявилося чимало) побажала здоров’я і щастя своїм близьким, додавши: «А більшого мені й не треба!» Мрії були озвучені. І настала черга другого запитання: а що, власне, треба для того, щоби мрія здійснилася? Співрозмовниці замислились. І виявилося таке: а) для купівлі джипа треба всього лише переконати люблячого чоловіка, а водійські права й навички їзди вже є; б) турбюро «горящих» путівок (за досить поміркованими цінами) – за рогом, гроші назбирані, а відпустка – не за горами; в) рідні та близькі живі-здорові й навіть активно користуються альтруїзмом своєї матусі та дружини. Але, перепрошую, якщо це все так доступно, то чи може воно бути мрією? Адже для втілення її в життя варто просто докласти цілком певних зусиль. Тобто це пристрасне «сплю і бачу» за всією логікою трьох поставлених запитань є лише… метою. І аж ніяк тим романтичним поняттям, котре визначає дещо більш недосяжне – мрію. Постав перед собою цю мету, як підручник з домашнім завданням, і методично виконуй вправу за вправою, наближаючись до її здійснення. А жіноче населення нашої країни – та що там країни – планети! – нині таке, що, поставивши перед собою мету, здатне йти до неї, незважаючи на будь-які перепони. І досягає багато чого. Часом – більшого, ніж їхні обтяжені залізною логікою супутники. Варто лише правильно сформулювати цю саму мету й не вважати її недосяжною. Адже недосяжною вона може бути лише в категорії мрії. Такий-от парадокс… Заплутавшись у моїх теоретичних міркуваннях, всі хором почали довідуватися, а про що ж мрію я. Не відповісти на це запитання, послухавши відповіді інших, було б некоректно. І я зізналася, що довгий час мріяла майже про те саме – про щось матеріальне (на кшталт авто чи якоїсь побутової техніки), про Париж (а також Рим, Венецію чи навіть Хургаду), благополуччя близьких. Про якісь покупки, ремонти. Про те, щоб усього було багато й одразу. А в певні часи навіть про… склянку арахісового масла, котрим об’їдалися герої голлівудських стрічок. Додала сюди ще й давню ідею поплавати серед риб з аквалангом. А потім віддаватися подібним мріям набридло. Адже в усьому переліченому чітко прозирали прості та реальні цілі. І відкрила секрет: коли мрії переходять до розряду мети, життя стає цікавішим. До першого відкриття додалося друге: досягнувши однієї мети, набагато легше дістатися наступної! А от, відповідаючи на каверзне питання про мрію, довелося добряче поламати голову, поритися у спогадах і потрудитися, аби зчистити зі свого дорослого життя нашарування буднів. І спробувати сформулювати щось дійсно недосяжне, прекрасне і казкове, а не джипи з парижами. Адже мрія – як прикраса на верхівці новорічної ялинки: маячить десь високо, вабить і виблискує. Зняти – не можна, дивитися – приємно. Це – прикраса твого життя… Так от. Багато років тому я була цілком серйозно впевнена, що люди можуть літати! Але цього треба вчитися з самого дитинства. Я брала до рук два бабусині китайські віяла, виходила на подвір’я і до пізнього вечора стрибала і падала, намагаючись злетіти. Часом здавалося, що з кожним днем я дійсно трохи відриваюся від землі. І лишилося ще зовсім трошки, аби… Але цього «трошки» не вистачило. Почалася школа, уроки, потім і зовсім інше життя, у якому місця старим віялам не знайшлося… І от тепер я думаю: а що, як це шалене бажання злетіти і є тією мрією? Кумедною. Абсурдною. Нереальною. Як і годиться бути мрії! Власне, подумала я, написавши ці рядки, а чому ж нереальною? Я ж літаю! І ті жінки, з якими почалася ця розмова, також. Тільки кожна – по-своєму. Але це вже зовсім інша розмова…

Успіх із запахом цибулі


Успіх – слово, яке в усіх на вустах. Воно коротке й гучне, мов постріл: нема його – немає тебе! Світ любить успішних. Інші його не цікавлять. Навіть манна каша не лізе до рота малюка без того, аби матуся не сказала: «А цю ложечку – за успіх!» За маму-тата з бабусею на додаток – то вже минулий день. Сьогодні не до сентиментів. Мама з татом нікуди не подінуться, а успіх – це актуально. Одна моя знайома саме так і годує свого шестирічного сина. – А можна – за машинку? – питає він. – Можна, – відповідає матуся, – тільки не за машинку, а за справжнє авто. Велике-превелике! Малюк тяжко зітхає, розуміючи, що покупка іграшки йому сьогодні не світить, але про всяк випадок ковтає огидну кашу. Як підвалину на майбутнє. – Молодець! А цю ложечку – за диплом адвоката! – А цю – за багато-багато грошей! Цікаво, думаю я, а за що б сьогодні вона сама ковтала цю кашу? – Та за це ж саме – тільки для нього, – відповідає вона. – У мене ж все є! Дійсно, нині в неї є багато: дах над головою за площиною стандартної пострадянської «фазенди» в шість соток, звісно, є і «сотки» за нестандартним розміром новітніх часів, авто, шалений любовний досвід, донька від першого шлюбу та син – від третього, статус, гроші, престиж… І все ж таки, якщо покопирсатися в пам’яті, першу ложку манної каші вона з’їла за… «Барбі». У всіх тоді була ця цицькаста лялька на високих ніжках, а в неї – ні! А все тому, що її «успіх» починався довго й марудно в однокімнатній «готельці» на околиці провінційного містечка, продовжився заводською прохідною, а потім ще довго прів у каструлі «факультету наречених» – філфаці зі стипендією в десять умовних одиниць, розповсюджуючи з-під покришки запах смаженої цибулі. Навіть згадувати огидно! А вже розповісти про це кому-небудь – взагалі неможливо. Не престижно. Тому її нинішній чоловік упевнений, що одружений з топ-моделлю, «трішки художницею» і спадкоємицею давнього роду шотландських королів. Свій непоказний диплом учительки вона, певно, мужньо з’їла прямо на порозі шлюбної спальні, немов розвідник перед відправою в тил ворога. Адже до успіху треба в’їжджати, як на показових виступах серфінгістів: упіймав хвилю – тримайся на гребені! Балансуй на тремтячих ніжках, щоб не злетіти в безодню догори дриґом. Ох, і тяжка це робота. Проте – який успіх! Насправді, нічого складного немає. Адже успіх – та аура, що її довкола тебе утворюють інші. Їм, стороннім, видніше, наскільки ти успішний. А головне, ставлення до чужої успішності – ніби лакмусовий папірець для власних амбіцій. У такому випадку ознаками успіху може бути й «багато-багато грошей» або будь-який інший еквівалент того, що саме ти вважаєш за успіх. Хоча є і щось кумедно-щемливе в нинішніх «успішних». Така собі віддушка підсмаженої цибулі. – Ось поглянь, – каже мені знайома, обводячи рукою чотири колони заміського будинку, – одну з них нам привезли із самої Греції. Прямо з дна моря! Їй більше сотні сторіч. Ми навіть сертифікат маємо! – І серйозно додає: – Але скільки ж зусиль було докладено, аби її відшліфувати! Щоби не вибивалася із загального ансамблю! Одне слово, проблем вистачає. Адже до аури успіху треба постійно підкидати хмизу, щоб не згасла. От, наприклад, ця шкіра австралійського поні, що лежить перед диваном у стилі «ампір». Скільки народу зібралося подивитися! Спеціально влаштовували «party» з живим оркестром. Адже поні той – не простий, а «свіжозастрелений». Бігав десь по степах і преріях, доки на нього «замовлення» не надійшло: щоби не магазинний був, а справжній, дикий. І щоби обов’язково – «хлопчик»: по фен-шую, кажуть, це несе удачу в дім. Хіба не диво?! Всі були в захваті, цмокали язиками, дізнавшись про ціну. Заздрили. Тепер у неї все – з царини дива. У вітальні, скажімо, «диво інтелектуального дизайну» – двадцять вісім квадратних метрів корінців книг! Є і повне зібрання «шпалерного» Шекспіра, видання 1806 року. Шкода лише, що вийняти з полиці не вдасться! Та, власне, навіщо? Кому нині спаде до голови Шекспіра читати, коли є «фейсбук»? Хіба що який-небудь «лузер-книжковий черв’як» клюнув би. Та такі сюди не заходять. Нудно з ними. Ніби про ту давню «Барбі» згадувати. Нудно й неприємно… А яка мораль? А ніякої! Ну, можливо, така: не шліфуйте давньогрецькі колони. Можливо, до них доторкався Діоген Синопський. Хто це? Та був колись такий невдаха. Кажуть, жив у діжці. Двадцять п’ять сторіч тому…

Без знижок


Як би пафосно це не пролунало і якими б скептиками-прагматиками ми не були, але від цієї істини нікуди не подінешся: кожному воздається по вірі… Що далі живеш, то ясніше й чіткіше постає ця істина. Адже все збувається! Віриш у силу грошей – працюватимеш на них все життя. Будеш примножувати, накопичувати, підкорятися їхній владі й володарювати тим, що можна купити. Віриш у дружбу – ніколи не лишишся на самоті. Віриш у любов – вона знайде тебе і в пустелі. Важливо лише зробити правильний вибір і повірити в нього по-справжньому. А ще краще зробити його якомога раніше, поки в душі живуть казка, мрія, свіжість бажань. Адже – чого ж приховувати? – нагромадження побутових дрібниць, метушня і ланцюжок життєвих розчарувань нашаровується на них, як мул і водорості на боки баржі, подрібнює і робить «літературними» та смішними. Про яку віру йдеться, якщо треба вгризатися в життя, поки маєш гострі зуби та лікті! А яке може статися диво, якщо всі чудеса світу в буквальному сенсі лежать на долоні – на екранчику смартфона?! Попри це, дівчинка, що чекала пурпурові вітрила, і хлопчик, який витратив усі гроші на рулони червоного шовку, живуть і досі. Продираються крізь натовп скептиків, потерпають від насмішок, борються з нерозумінням і заздрістю тих, хто давно зневірився в існуванні дива. Звісно, дівчинка могла б і не дочекатися тих вітрил! Принаймні так своєчасно, як того хотів Грін. Зробимо знижку на реальність. Звісно, вона могла б побачити пурпуровий відблиск на горизонті лише на схилі своїх років, маючи купу побутових проблем. Або взагалі не помітити його, стоячи біля плити або в черзі. Проїхати повз нього, засліплена зустрічними фарами. Заклякнути перед екраном телевізора замість того, аби бігти на причал. Все могло б статися. Власне, так воно й буває: замайорить на горизонті твій довгоочікуваний вітрильник, а ти стоїш перед холодильником у якому-небудь супермаркеті й тяжко вирішуєш: купити цей чи о-о-он той з червоними дверцятами. А головне – давно пішла віра. Та сама, за якою тобі має воздатися. Що ж – отримуй натомість новий холодильник! Але я – про інших. Про тих, хто постійно – щодня і щомиті – вміє дивитися «на горизонт». Про тих, хто вірить в обраність своєї долі… Хоча… Зробимо ще одну знижку. Іноді буває так: якщо дуже чогось чекати, можна й помилитися. Полетіти на перший же вогник, сплутавши його тьмяний відблиск із сяянням вітрил. І отримати в подарунок майстерно зроблений муляж замість справжнього корабля. Тобто прийняти бажане за дійсне. І що далі? Продовжувати таке життя чи повернутися на вихідну точку? Туди, де віра була міцніша за прагматизм. Звісно, сидіти у звичному теплі перед телевізором комфортніше, ніж знову опинитися на порожньому березі, випробовуючи на собі всі пориви вітру. Не таке це вже й приємне заняття! Зробимо іще одну знижку. Змінити показне благополуччя на кригу й вогонь очікувань – випробування не для слабких. Тим більше, що ніхто не може гарантувати позитивного результату. А якщо його взагалі не буде? І твій довгоочікуваний вітрильник потрапив у бурю, збився з курсу чи взагалі пришвартувався в сусідній гавані… А ти сидиш на камені, мов дурна: і назад шляху немає, і попереду – ані щогли, ані вогника. І думаєш: ох, даремно я це все заварила, даремно повірила в дурну казку… У тебе підтримує цілий хор співчутливих матрон, кажуть – ну, слава Богу, видужала, стала нормальною, іди-но до нас, ми все знаємо, всього навчимо й додають: «Краще синиця в руці…» або ще щось подібне. Але відкрию секрет: вони так говорять, аби… в їхньому полку прибуло! Щоби ще одна романтична душа загасила в собі це дивне, незрозуміле, тривожне почуття очікування дива й віри в нього. Щоби стала, як вони: робота-дім-розмови ні про що. І ані кроку в бік загадкового морського берега! Адже вони свого часу його не зробили. Ось і ти сиди. Але знаєте що? Давайте не будемо робити ніяких знижок! Адже той, хто живе по вірі своїй, не залишиться в дурнях. Навіть якщо природа дійсно дасть збій і поведе призначений тобі вітрильник до інших берегів. Все одно він там постоїть-постоїть, помайорить на вітрі безбарвними крильцями, а потім розгорне їх і наповнить вітром свої пурпурові вітрила. Можливо, це станеться завтра. Без усіляких знижок.

Казка про Розум та Красу


одного разу засперечалися Розум та Краса, хто з них важливіший. – Звісно, я! – сказала Краса. – Адже всі звертають на мене увагу! – Але ж ти з часом зникаєш… – сказав Розум. – А я лишаюся з людиною на все життя! – Та кому ж ти потрібен, якщо не маєш зовнішньої привабливості?! – заперечила Краса. – А хто ж тебе оцінить, якщо ти така нерозумна? – відказав Розум. Образились вони одне на одного й розійшлися по різних кутках. Точніше, по різних тілах. На біду своїм хазяйкам. Вимовить красуня на якій-небудь вечірці кілька слів – і лишається на самоті. Сидить собі, очима на всі боки стріляє. Сукенка – «від кутюр», ноги – від кінчиків волосся, вії та нігті – на півметра, вуста – на півобличчя, очі – прозорі, не спотворені інтелектом. Тільки «стріляти» і вміють. «Настріляє» собі багатенького Івана-дурника й радіє: розум йому ні до чого! Йому важливо, аби гарна «вивіска» над його багатством сяяла, щоби не соромно було з цією «вивіскою» на люди вийти, у круїз з’їздити, партнерам про бізнесу показати, похвалитись. Що ж далі? Нудно стане – поміняє «вивіску». Але й розумниці не легше. Про неї кажуть: «Горе від розуму». Теж сидить. На голові в неї – так-сяк… «Живенько», як у героїні зі «Службового роману». Костюмчик – пристойний, чоловічого крою, за яким одразу видно: жінка серйозна, а не яка-небудь… І обличчя серйозне, без «вульгарщини» – без сучка й зазубринки, без жодного штриха макіяжу. Усе природне, все своє: тіні під очима від читання розумних книжок, шкіра благородного сірого кольору, кущики брів. Мовляв, полюби мене такою, яка є. Мовляв, з лиця ж воду не пити! Багато в неї, у розумниці, відмовок, аби зайвий раз волосся гребінцем не псувати. От і сидять обидві по своїх кутках: красуня – в золотій клітці, котру для неї Іван-дурник змайстрував, розумниця – на службі, звідки веде лише одна доріжка: робота-дім. І – ніякої романтики, бісівщини чи пригоди. Але ж не може бути все так сумно? Звісно, не може. Адже казка, як відомо, брехня… Ось вона і втручається. Але не зозла, а в ім’я спасіння. А значить, не брехня вона, а… мудра жіноча хитрість. Тихо нашепоче красуні списочок – які книжки варто прочитати, які фільми подивитися, яких музикантів чи вчених варто знати. Обережно так натякне: ти тільки почни, поцікався, чим розумні люди цікавляться, а там – хто зна? – і сама розуму наберешся, досвіду та сенс життя для себе відкриєш. А як відкриєш, то й Івана-дурника на Королевича зміниш. А може, і сама хазяйкою своєї долі станеш. Хто зна?… Штовхає в бік розумницю: підсовує їй корисні поради: як очі візуально розширити, а носик – звузити, як із кущиків над очима брівки сотворити, які нині тенденції в перукарській моді й що нині Шерон Стоун носить. А як розлютиться розумниця, зачувши про «Шерон», так інформацію їй підсуне про її «ай-к’ю» – майже «ейнштейнівське». Мовляв, нічого поганого в розумній красі немає – на те вона й розумна. А ось трішки художнього безладу не завадить! Тільки на користь піде. І виявиться, що краса розуму – не перешкода, а розум красі – не конкурент. А щоби урок цей закріпити, запросить хитрюща мудрість на допомогу своїх сестер, без яких і розум – не розум, і краса – не краса. А імена їм – Доброта, Порядність, Чесність, Відвертість, Любов…

Цінності й дорогоцінності


У дитинстві в мене була купа дорогоцінностей! Стільки, що батьки наполегливо благали позбутися хоча б половини з них. У старому бабусиному ридикюлі зберігалися діаманти, у коробці з-під маминого взуття – смарагди, рубіни й топази, а ящики були вщерть забиті «найціннішим» – камінням, що впало з Місяця і Марса! – Що в тебе тут? – питали подруги. І я гордо відповідала: – Дорогоцінності! І вони зомлівали від захвату, перебираючи уламки розбитих філіжанок, зелені й коричневі скалки від пляшок і дивні камінці, підібрані на берегу моря. Але ні в кого з нас не було й найменшого сумніву, що це – справжні дорогоцінності. Бачите, я і зараз не беру це слово в лапки! Нитками й металевими дротиками ми прикручували ці скалки та камінці до пальців і почувалися королевами. Аж доки одна зі старших дівчат не прийшла до нашого королівства зі справжнім перстеником на пальчику. І жорстоко висміяла наші саморобні прикраси, пояснивши, що (вочевидь, так сказала їй матуся) тільки справжнє золото має цінність. Звісно, вона мала рацію. Як з’ясувалося пізніше, у дорослому світі, тебе можуть добре зустріти лише «по одежі» й по тій кількості «золота-діамантів», які ти маєш у своєму здобутку. І все ж таки наші міркування з цього приводу розійшлися… Адже одна справа – обвішати себе дорогоцінними дрібничками й зовсім інша – почуватися в них щасливою. А друге можливо лише тоді, коли ця «дрібничка» несе в собі закодовану інформацію твого чи чужого життя. Мабуть, тому існує поняття «родинної реліквії», котру передають від покоління до покоління. І тоді заповітна скринька, котра є чи не в кожної жінки, перетворюється на… родинний літопис. Ось цей золотий годинник ознаменував твоє народження, а цим перстеником тебе – всією родиною! – привітали із закінченням школи, а ці кульчики – на честь закінчення університету, а золоте сердечко… Власне, нехай це залишиться таємницею. Адже дорогоцінності мусять зберігати не тільки твої, але й чужі таємниці. По-справжньому цінне лише те, про що ти згадуватимеш довгі роки, а сама річ – лише знак і нагадування того, що відбулося у житті. І про що варто пам’ятати. І не тільки тобі… В одних мертвим вантажем, «про чорний день», лежать кульчики й ланцюжки з необрізаними цінниками, як знак «вдалого капіталовкладення». Інші, надягнувши на палець старовинний перстень, відчують біля себе дихання вічності, згадають бабусю та її урочисту, трохи сором’язливу промову, котра супроводжуватиме все життя. Речі мають здатність жити довше, ніж їхні хазяї, переходити з рук до рук, здійснювати подорожі в часі – як золоті змійки цариці Нефертіті, як алмаз англійської династії «Кохінор» або діамант «Регент» з корони Людовиків. У яких – ого! – який родовід. Але повірте, бабусин перстеник для вас матиме не меншу цінність. І ось ще що… Ми звикли довіряти розтиражованим фразам великих світу цього, не замислюючись над їхньою суттю. Прекрасна білявка Мерилін Монро якось необережно зронила слова про те, що «кращі друзі дівчини – діаманти». Переживши сотні розчарувань, назавжди схована під маскою «секс-символа» і, зрештою, лишившись на самоті зі своєю красою і нереалізованим талантом серйозної актриси, вона, певно, мала право на цю гірку фразу. Адже в тяжку хвилину «друзі» їй так і не допомогли…

Самотність у мережах


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка