Ірен Роздобудько Одного разу… Передмова Нестерпна легкість буття Ірен Роздобудько



Сторінка2/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Право розмовляти з Шекспіром


одного разу у Львові ми з Оксанкою Ватуляк пішли до «Ням-Ням». Була похмура погода, від якої ми шаленіли, бо це, за словами Оксанки, – справжня львівська погода. Перед тим вона водила мене на службу в собор святого Михайла. Я була в джинсах, Оксанка – так само (я певна, у Києві на нас одразу посипалися б розлючені бабусі). Чому я роблю такий стрибок? Не знаю. Я не хочу вибудовувати ніяких сюжетних ліній. З певного часу я зрозуміла одну просту, але дивовижну та чудову річ. Точніше, я її відкрила для багатьох інших, хто ще лякається самих себе й не може наважитися говорити вголос: раптом ляпнеш щось не те, а вночі гризтимеш подушку від сорому? Так от. Це дуже проста річ. Така проста і, можливо, зухвала, що я навіть чую, як хтось (тут варто зауважити, що я зовсім не уявляю, хто це може бути – чи не той дядько, що колупався у вусі в маршрутці), скаже: «Якась божевільна ця жінка! За кого вона себе має?!» Цю річ я умовно назвала – «право розмовляти з Шекспіром». Звісно, Шекспіра я поставила сюди цілком довільно, бо його можна замінити будь-яким іншим генієм, головне – мати це право. Виникає запитання: хто його надасть? Ще простіше: його НІХТО не надає. Воно має бути всередині. Як нирка чи ще якийсь важливий орган. Уявіть, якщо всередині тебе є таке право, наскільки повновартісним ти себе відчуваєш! І як живеш! Звісно, і це правило можна переформулювати – від того воно не стане гіршим: якщо ти берешся писати… м-м-м… скажімо, сценарій (до речі, у цьому правилі можна замінити слово «сценарій» на будь-яке інше – залежно від сфери твоєї діяльності) – пиши його так, ніби пишеш для Фелліні (прізвище так само замінюється, але незмінним залишається одне – це має бути ПРІЗВИЩЕ, важливе для тебе!). Звісно, що замість «для Фелліні» може вийти «для Васі Пупкіна», але головне, що ти сам для себе ставиш цю високу планку. І колись обов’язково її перестрибнеш. Принаймні намагатимешся. Із чого формувалися ці правила? Відмотаємо плівку на сто років назад, у рік 1979-й. Так. Ось я лежу на дивані, їм піонерську страву «Смерть шлунка»: батон зі згущеним молоком (звісно, жирію) і читаю казку про дівчинку Ассоль. І замість того, аби стежити за колізією незвичайного кохання, «перетравлюю» (разом із булкою) такі незначні слова, котрі промовила дівчинка до сто-другорядного персонажа – старого вугляра: «Коли ти кладеш до кошика вугілля – думай про те, що він (кошик)… зацвіте!» Це майже те саме, що мати право говорити до Шекспіра: вірити. Таке переформулювання… …так от ми з Оксанкою Ватуляк пішли до «Ням-Ням». Там привітний господар, який, проходячи повз столик, завжди каже: «Телятину вибирав сам!» або «Чи добре нарізані овочі?», або «Чи не надто міцна кава?» Падав дощ. У нас було мокре волосся. Ми замовили величезні порції (вони тут завжди величезні) відбивних із овочами. До мого потяга лишалося дві години. Я, як стара бабця, сотий раз переповідала Оксанці історію про те, як у Єрусалимі побачила ікону Божої Матері, про яку писала задовго до того, як її побачила. Та Божа Мати зображена із кинджалом, що стирчить із лівої груді. Він намальований там не як символ, а цілком реалістично. Звісно, писала я не про ікону, а про те, що людина має жити «із ножем у серці», щоби завжди відчувати біль і співчуття до болю іншої людини – тоді вона ніколи духовно не помре. Але тоді я не знала, що десь там, за тисячі кілометрів, у Храмі Гробу Господнього, є зображення жінки, з лівої груді якої стирчить кинджал. А хто може відчувати співчуття і біль так, як Вона? – Я про це тобі вже говорила? – схаменулася я. – Не має значення. Я готова слухати про це сто разів, – сказала Оксанка. Мені стало соромно: невже я здатна безкінечно співати одну й ту саму пісню, заплющивши очі від насолоди? І я «змінила платівку» на зовсім іншу. І розповіла про блузу за п’ятнадцять мільйонів…

Блуза за п’ятнадцять мільйонів

…буває, що ти живеш так, ніби похмуро бредеш повз ятки з ганчір’ям. Не зауважуючи, що в них продають. А варто придивитися – і розумієш, що на першому прилавку лежить не куплена тобою тканина на «пурпурові вітрила» (тобі 11–12), у другому – темні пляшки з «чорнилом» «Золота осінь» (15), у третьому… леза, мотузки, пігулки – одне слово, все, що тебе так цікавило, коли світ набрид остаточно (17). Далі йдуть ятки з більш привабливими та спокусливими речами – скажімо, квитками на літак в один кінець. А ще далі ти вже бачиш «ширвжиток» з лейблом «мейд ін Чайна». Далі йти нікуди, і ти повертаєшся назад. Але прилавок із «пурпуровим шовком» давно зник у тумані… – А я тобі розповідала, як гендлювала на базарі? – запитала я в Оксанки, коли ми перепочивали перед тим, як вдруге атакувати велетенські відбивні. Здається, про це я ще нікому не розповідала й сама забула, бо це був лише початок тих химерних яток життя. …якось мама принесла додому три жахливі шифонові блузки – синю, зелену й червону. Блузки були із величезними фальбанками, що спадали на груди. Дуже негарні – «прощавай, молодість!». Їх треба було продати. Я накупила блискіток (тільки зараз дізналася, що вони називаються «паєтки») і всю ніч пришивала блискітки на край фальбанки. А вранці поїхала на «Текстильник» – так називався найдальший район у Донецьку, де мешкала моя колишня колега по заводській радіогазеті. Тепер вона торгувала на ринку зеленою цибулею, адже був травень і… кінець голодних 80-х. Цибулю вона перекуповувала в якогось цигана. Ринок був стихійним, тому футболки, труси й зубна паста лежали поруч із огірками та жувальними гумками. Ніякої системи! Я з кофтинками прилаштувалася поруч. – За скільки ти хочеш це продати? – запитала Тетяна (її звали Тетяною). Відверто кажучи, мені легше було провалитися крізь землю, ніж пропонувати свої блузочки розпашілим тітонькам. – Ну, не знаю… – промимрила я. – Мільйонів за п’ятнадцять… (саме так, це були «мільйони»!) – і сховалася за ящики з цибулею. – Дурна! – знизала плечима Тетяна. – Хто ж купить, якщо ти будеш отак сидіти? Вчися, доки я жива! І вона голосно закричала: «Блузки від Кардена! Ручна робота!» Я тицьнулася лобом у ящик з цибулею і майже знепритомніла. Дивно, але до нас почали підходити жіночки. – Від Кардена? Скільки? – запитала одна у Тетяни. Але та витягнула мене з-за ящика і сказала: – Ось хазяйка, у неї й питайте. – П’ятнадцять… – пробурмотіла я. Жінка почала ритися в гаманці. У мене очі полізли на лоба. Жінка дістала гроші й кинула кофтинку до кошика. Варто було б загорнути її хоч у газету, подумала я. А ще подумала, що це дуже, ну просто дуже негарна блузка. На інші дві покупців так і не знайшлося. – Це смішно? – запитала я в Оксанки й побачила, що їй зовсім не смішно. Про «мільйони» вона через свій юний вік чула вперше. Але найсмішнішим виявилося те, що, повертаючись додому, на зароблені гроші я купила собі в сусідньому кіоску на тролейбусній зупинці… майже таку саму блузку. Такий тоді був «шопінг»…



Сон про зламаний ліфт у невідомому будинку

…ось уже кілька років мені сниться один сон: я підіймаюсь ліфтом у напівзруйнованому старовинному будинку. І сам ліфт дуже старий, його підлога – мов решето. Він рипить і ось-ось має розвалитися – просто розпастися під ногами! Крізь діри в стелі та підлозі я бачу напівзотлілі канати й іржаві коліщатка – увесь цей доісторичний, хисткий механізм. Ліфт підіймає мене кудись угору, але я точно знаю: один мій рух – і я зірвуся вниз разом із цією допотопною труною. Я бачу, як пропливають повз мене сходові майданчики – захаращені й порожні, усі двері зачинено. Освітлення – теракотове, як на старих чи стилізованих під старовину плівках. Я боюся дихати, я думаю про порожнечу піді мною, про підвал, куди зірветься ліфт, про пацюків, котрі розчавляться під ним, про павутиння, темряву і хвилі задушливого пилу, під якими я загину. Я могла б зазирнути до книги із назвою «Сонник» – колись мені таку подарували. Але була впевнена, що не варто… Ви можете це зробити хоч зараз, якщо у вас під рукою є така книга, або Інтернет. Тільки не кажіть про що цей сон мені. Добре? У цьому ліфті – вдруге, втретє чи вдесяте – я завжди сама. Мені треба їхати. Куди? Де знаходиться цей будинок? Підлога піді мною хитається. Коли стає зовсім нестерпно, я прокидаюсь. І думаю, що це був сон. Але чому в ньому – завжди один і той самий будинок, один і той самий ліфт? Я певна, що цей будинок існує. Я хотіла б розшукати його, прокататися там у ліфті – вгору і назад. Потім вийти і сказати: «Ги-ги-ги! Нічого страшного!» Взагалі, сміятися – то найкращі ліки від усього. Коли я була маленька, ми любили повторювати одну приказку – її треба було проказувати, коли, наприклад, упадеш на очах у всіх і розіб’єш коліно. А ще краще, коли тебе лупцює пацан зі старшої групи, а ти посміхаєшся і голосно вигукуєш (мовою оригіналу): Нічєво нє больна —


Курачка давольна!

Дуже діє на підсвідомість. Моя курочка завжди була «давольна», бо я так її виховала. Хоча це не дуже гарний рецепт, скажімо, у подружньому житті. Я колись із подивом помітила, що багато курочок невдоволено квокчуть за будь-яких обставин і стоять на дверях, поставивши руки в боки. І завжди виграють. А до чого тут ліфт? І їжджу в ньому багато років, його підлога хитається піді мною, погрожує ось-ось розвалитися, і я полечу в липке павутиння, у підвал до пацюків, під завали старих дощок – у темну безвість. Я це знаю. Але все одно, щоночі заходжу до хисткої кабіни й натискаю кнопку останнього поверху. І – нехай буде, як буде…



Буде, як буде

…я вступала на факультет журналістики з кількох причин: по-перше, я непогано писала шкільні твори, захоплювалася літературою і писала вірші, а по-друге… Справа в тім, що я ходила до театральної студії та певний час міркувала, як у часи Марії Заньковецької: «Або – на сцену, або – до очерету головою!» (Власне, з приводу багатьох інших речей я й нині думаю так само.) Але пізніше, у класі восьмому, поглянувши на себе в люстерко критичним поглядом, вирішила, що у «великі актриси» мені не пробитися, а «маленькою» бути не цікаво. До того ж мої родичі по батьковій лінії – дядько, тітонька та сестра – журналісти. Такі міркування і визначили мій вибір. Але заважало одне. У мене була страшенно низька, як нині кажуть психологи, самооцінка. Настільки низька, що ближче до закінчення школи мій дідусь обійшов усі ПТУ (професійно-технічні училища) міста Донецька, щоб дізнатися, куди можна прилаштувати онуку. Попри всі райдужні сподівання рідних, що я піду в будівельне ПТУ і стану добрим малярем-штукатуром, я поїхала до Києва, здала документи на журфак і на вступних іспитах несподівано набрала досить пристойні бали. Тільки зараз можу зізнатися, що, пишучи твір на вільну тему, «втюхала» туди цитати з власних віршів, підписуючи їх першими-ліпшими прізвищами, котрі спадали на думку. Власне, так само я робила і в школі. Але ніхто з учителів мене на цьому не спіймав. Щиро прошу мені вибачити! За той час, поки навчалася на заочному відділенні, встигла зробити чимало: купила велосипед, зрозуміла, що більше ніколи не хочу виходити заміж, і народила чудову донечку з великими рожевими щічками. У перервах між годуваннями займалася безліччю інших справ – пішла до «університету робітничих кореспондентів» (був такий), бігала до літературної студії і рік у рік опановувала купу бічних професій. І ніде надовго не затримувалась. Ех, знати б, якою марудною писаниною це все обернеться пізніше, коли для якихось справ треба заповнювати документи із переліком усіх професій, року вступу на посаду і звільнення з неї!  

Отже, працювала телетайпісткою, диктором заводської радіогазети, шпрехшталмейстером у цирку, взимку підробляла Снігуронькою, була кіномеханіком у відеосалоні та старшим методистом у кінотеатрі, пару місяців спробувала попрацювати в ресторані – офіціанткою в залі й на кухні молодшим помічником кухаря. Якось цілу добу (!) пропрацювала на посаді голови Товариства книголюбів і кілька днів (більше не витримала) вела гурток юного журналіста в Палаці піонерів. Чому так відбувалося? Гадаю, мене терзав дух авантюрництва й до кісток пропікав страх від газетних рядків, якими майоріли шпальти газет: «Сорок років на одному місці пропрацював почесний робітник нашого заводу, започаткувавши цілу династію: двадцять років трудиться в цьому ж цеху його син. Сюди ж прийшов і онук нашого почесного ветерана». Якось прочитавши таке, я подумала: це ж мишоловка! Багато речей, які іншим видавалися важливими і правильними, були для мене зовсім нецікаві. Я не збиралася започатковувати сорокарічну династію або робити кар’єру, йдучи тими самими сходами. Я постійно думала про якісь глобальні речі, що жодним чином не пов’язані з «ударним трудом» – наприклад, про тимчасовість і марність людського існування чи про влаштування Всесвіту. Про те, що неодмінно треба щось робити, але невідомо що… І тому…  

одного разу я зібрала дві валізи з дитячими речами й переїхала до Києва. Це міг бути й не Київ, а будь-яке інше місто, містечко, селище, село, край світу, задзеркалля, чорна діра, Сибір, заслання. Байдуже… Зі свого Донецька я втекла із трирічною донькою під пахвою і двома валізами, у яких найціннішими були домашні капці – символ хатнього затишку. Лише як символ, адже дому в столиці не передбачалося. Була орендована квартира на короткий, невизначений термін. Приблизно півтора року пішло на те, аби офіційно оформити все, що підлягало офіційному оформленню: новий шлюб, прописку, дитячий садок. Обкласти себе купою довідок, щоб підтвердити своє існування на новому місці. За цей час я встигла намалювати купу картинок, написати книжку сумних віршів, пожити чотири місяці в селі (більше діватися не було куди – квартира «закінчилася») із батьками та бабусею чоловіка, яких я любила (і завжди любитиму – Царство їм Небесне!) і які любили мене. Побачити, як живуть-виживають селяни – в щоденних праведних трудах і неправедних хворобах, зимовому холоді, коли лягаєш у ліжко, одягаючи на себе кілька светрів, і літніх клопотах, коли день розпочинається о п’ятій годині ранку. Як одна пора року змінює іншу – не в рядках добре написаної книжки, а реально: вчора в садку ще висіли яблука, а зранку чорні дерева вкриває сніг. Ніби хтось рукою по ньому провів… Потім я повернулася до Києва й почала влаштовуватися на роботу. Ну от, нарешті дійшла до того, про що й хотіла розповісти в цьому розділі! Доведеться почати його наново…



У м’ясорубці


…те, чого я не прагнула – справжня журналістська робота, – почалася для мене із газетярської м’ясорубки. Можливо, зараз я пишу не дуже цікаві речі, й тим, хто не цікавиться журналістикою, сторінок десять варто пропустити. А для тих, хто запитує мене, з чого почати, якщо починати немає з чого – ось ці пунктирні нотатки. Насправді «нуль» – важлива точка відліку, котра символізує абсолют, «чистий аркуш», ідеальний стан рівноваги, звідки починається відлік у будь-який бік. Хто не був на «нулі», той ніколи не пізнає радість руху. Отже, перед тим як потрапити до великої щоденної газети (назвемо її «ВВ»), мені довелося попрацювати в газетці Фонду Культури «Родослав», горе-коректором у журналі «Сучасність», і ведучою – на першому Національному і третьому каналах радіо. Для тих, хто хоч раз проходив повз цей будинок-монстр на Хрещатику, 26, скажу, що всередині він нагадує лабіринт із багатьма ліфтами, переходами та переходиками, коридорами та коридорчиками, у яких можна заблукати. На початку 90-х, цей монстр конвульсивно смикався, випускаючи останній подих. Облуплені стіни, допотопна техніка, зашкарублі методи роботи із обов’язковою «розшифровкою» усіх – навіть зовсім незначних інтерв’ю і… дивовижна фонотека із записами старих вистав, що зберігалися на плівках, які буквально розсипалися під пальцями. Заробітна платня, на котру чекали місяцями, нараховувалася в мільйонах. Як «оглядач» я отримувала приблизно п’ять мільйонів. Тут варто зазирнути до мого тодішнього щоденника (чомусь я записувала й ціни, бо мені вони здавалися досить кумедними): Буханець хліба – 26–40 тисяч. Десяток яєць – 50–60 тисяч. Вершкове масло – 400–600 тисяч за кілограм. М’ясо – 400–700 тисяч. Костюм – 15–20 мільйонів. Одне слово, ви зрозуміли, чого були варті ті мої п’ять мільйонів. Пізніше, коли мільйони припинили своє існування, ця сума становила 160 гривень… Дозволю собі знову процитувати щоденникові записи про тодішні ціни, адже, гадаю, це цікаво. Особливо для тих, хто забув ту економію середини 90-х. І тим, хто взагалі цього не пам’ятає. Отже, у гривнях все виглядало так: М’ясо – від 4 грн до 8 грн за кіло. Молоко – 60 коп. (літр). Яйця – 2 грн. Долар – 1 грн 80 коп. Квартплата – 70–80 грн. Зарплатня (на радіо) – 160 грн. До речі, навіть і ці гроші не видавали по два місяці. У коридорах, зустрічаючи одне одного, люди передусім виголошували «коронне» вітання: «Що чути сьогодні?!» і чудово розуміли, що йдеться про зарплатню. Переповідали страшні чутки про самотніх матерів, що вкоротили собі віку та про пенсіонерів, які померли від інфаркту, почувши звістку, що «грошей у касі немає і найближчим часом не буде». Морок, безвихідь, отупіння… (О, нехай хоч хтось із тих, хто перебував тоді у високих кабінетах, спробує закинути мені, що я «згущую фарби»!) Але була й одна перевага: опівдні ти міг бути вільним! Записав передачу, «звів» її воєдино (тобто «підчистив» затинання, кректання та бекання – своє та гостя, поєднав це все із музикою, здав до ВТК для ефіру) і – гуляй, Васю! Щоправда, «гуляти» було ні на що. Хоча чоловіки примудрялися вже зранку ходити під легеньким хмільним кайфом.  

одного разу ось у цій «творчій атмосфері» ми з колегою повели таку розмову: – Ох, мені б зарплату хоча б п’ятсот гривень… – мрійливо зітхнула вона. – Та ти шо-о-о?!! – обурилась я «нечєловєческим» вимогам. – Я б обійшлася і трьома сотнями. Тільки де її знайти, таку роботу? Мабуть, такого не може бути… – Може! – у свою чергу обурилася колега. – Наприклад, у великих газетах чи в глянцевих журналах! – Та хто нас туди візьме? – зітхнула я. – Так… – згодилася колега. – Там, мабуть, ТАКІ БАБИ працюють! І всі – свої, всі – «блатні»! Забігаючи наперед, скажу, що ця мила жінка досі працює на тому самому місці, де й відбулася ця розмова… Але вона якось розбурхала мою занурену в тоскне буття душу. Непомітним, ледь чутним перемиканням важеля мої думки потекли в іншому напрямі. До цього перемикання я: – свято вірила тому інститутові, який гордо іменується «держава»; – сподівалася, що «багатий вуйко», від котрого залежить, чи куплю я сьогодні півкіло сосисок, врешті розчулиться і дасть наказ виплатити такій-то і такій-то її законні 160 гривень; – була переконана, що хтось щось мені винен (наприклад, сантехнік має полагодити кран, а лікар вилікувати. І все це – без жодних дотацій з мого боку)… Одне слово, типова совдепівська ментальність. А тут ще й кіно підігналося. «Розвіяні вітром». Тоді воно вперше демонструвалося по телебаченню. Книгу я не читала і не читатиму – просто повірю на слово тим жінкам, для яких цей роман – друга Біблія, а от кіно мені сподобалося. Відсиділа перед екраном, що пломенів вогнем війни та пристрасті, належні пару годин і, миючи посуд, раптом згадала один епізод… Стоїть Скарлетт посеред чорного поля, гризе гнилу морквинку, а потім випростовується і каже: «Я вкраду, вб’ю, збрешу, але – присягаюсь! – я більше не голодуватиму!» І руде небо палає за її маленькою чорною фігуркою. Пригадую, ніби це було вчора, своє жалюгідне скавчання на кухні у подруги Лізи про те, як я мрію купити сірий гольфик, а також – йогурт (на той час – райська насолода) у півлітровій пластиковій скляночці… Звісно, ані красти, ані вбивати (ба, навіть брехати!) я не вмію апріорі. І тому, довідавшись, що в місті організувалась нова щоденна газета, я вирішила запхати свою «низьку самооцінку» куди подалі та сходити на прийом до головного редактора. Але прийшла не з порожніми руками, а з проектом власного «розвороту», на якому мав бути нарис, інтерв’ю, коментарі фахівців. …ось так і потрапила до «м’ясорубки»…



Гроші

Перед тим як піти далі, хочу «зістрибнути» ще з однієї дражливої теми. Ідеться про гроші. І ставлення до них. Взагалі-то, «грошове питання» ніколи не було для мене найголовнішим. Це просто папір, вигаданий людьми. Від нього багато чого залежить. Але, якщо подумати, за великим рахунком він не додасть тобі ані здоров’я, ані безсмертя, ані всього, що дає при народженні лише Бог. Але коли ти починаєш нарешті заробляти – це досить приємно. Особливо після того, як живеш на смажених кабачках. У часи економічної кризи на початку 90-х, коли люди в універсамах жадібно вихоплювали з візків кавалки масла, а на полицях стояли лише пачки з гороховим супом, зі мною трапилася прикра подія, котра вплинула на мене майже так само, як і той епізод із «Розвіяних вітром», і змінила моє ставлення до власної аморфності. Тоді до Києва на якийсь письменницький захід приїхала моя знайома поетеса з Донецька. Вона була набагато старша за мене, свого часу активно захищала мої «асоціальні» творіння на засіданнях літоб’єднання. Я пообіцяла заїхати до неї в готель із пляшкою вина і коробкою цукерок, а вранці побачила, що в моєму гаманці немає ані копійки! Навіть на проїзд у метро. Тоді я вчинила так, як прочитала у спогадах Ніни Берберової про Ходасевича: лягла в ліжко і накрилася з головою. Уявила, що мене – немає. Досі збереглося те відчуття сорому від власної безпорадності. Так от, вперше й востаннє говорячи про «меркантильне питання», хочу поділитися першою і останньою ейфорією від того, як приємно працювати і заробляти. Особливо, якщо заробляєш тим, «на що вчився», а не торгуєш на ринку, маючи два дипломи (гадаю, це дуже прикра і досить поширена ситуація). Першу «серйозну» зарплату я отримала у «ВВ». Але не одразу зрозуміла її «серйозність». Уявіть таку картину. Вечір, довгі ряди на Шулявському базарі, я дістаю гаманець і, за давньою звичкою, вирішую, що купити: півкіло м’яса чи двісті грамів докторської ковбаси. І несподівано розумію, що можу купити одразу і те, й інше. А потім, із ще більшим здивуванням, роблю «відкриття»: і те, й інше, і п’яте, й десяте… І… півлітровий йогурт у пластиковій скляночці! І чорні вовняні колготки, і светр – не тоскно-сірий, а ось той – блакитний. І не тільки собі – а ще й усім близьким. «Дорогенька моя, – каже мені внутрішній голос, – а ти, виявляється, звичайна міщанка!» І я посилаю його куди подалі, далеко-далеко: в ліжко, під ковдру. Тепер я напевно знаю: якщо життя повернеться до мене тим боком, на якому немає очей, я запросто зніму з себе «глянцеву корону» (власне, на мені її ніколи й не було!) і піду мити під’їзди, тягати цеглу, підмітати підворіття, писати комусь дипломи чи курсові. Але… «Але я більше не голодуватиму!» – додала б Скарлетт.  



…Отже, щоденна газета. Я працюю, заробляю і… за повною програмою відпрацьовую свої колготки та йогурти. Що таке суботній (тобто найбільш читабельний, бо розважальний) розворот у популярній газеті? Зараз поясню. У понеділок, потягом дня – обговорення та затвердження всіх тем у заввідділу й заступника головного редактора. У вівторок треба зробити, власне, все: взяти інтерв’ю, написати нарис, проконсультуватися із спеціалістами для фахових коментарів, зібрати «суспільну думку», вигадати есей. У середу мила жінка-літредактор вже нервово стукає наманікюреними нігтиками по стільниці. Це – натяк: коли я вже закінчу набирати тексти та скину їх для редагування? У четвер підготовлені матеріали читає заввідділу й зі священним трепетом несе заступникові головного редактора. А далі – як поталанить: той може відкласти, а може прочитати одразу. Адже таких, як я у нього, – 150 і кожен хоче вчасно піти додому. Я теж хочу. Але мушу чекати рішення. Я нудьгую. Іду до кав’ярні. Пишу там теми на наступний тиждень, хоча це марна справа, адже без попереднього обговорення вони не пройдуть. Знічев’я починаю писати свій перший роман (він і досі десь валяється в шухляді), аби не думати, а раптом – «зарубає», хоча верстка мого розвороту має бути завтра зранку. Чи встигну все переробити? А потім настає глупа ніч. Кав’ярня зачиняється… З дому телефонують щогодини, з такою ж регулярністю намагаюсь нагадувати про себе головному редактору. «Ще не прочитав!» – бадьоро каже він і кладе слухавку. Я чекаю. Ходжу спустошеним кабінетом, підстрибую, роблю сорок присідань. Я вистромляю носа в темний коридор. Світло горить лише біля столика охорони та його вузенька смужка виповзає з-під дверей вічних рабів – дизайнерів і верстальників. «Люди, де ви-и-и-?» Близько опівночі, думаю я, зачиниться метро. Я скрадаюсь темним коридором і бачу, що мені назустріч суне така ж похмура тінь. Сам! – А ти що тут робиш? – лякається шеф. – Як – що? Чекаю, коли ви підпишете мої шпальти! – кажу я і сором’язливо нагадую: – Завтра ж верстка… – О Господи! – б’є він себе по чолу. – Та йди додому. Все буде добре. Підпишу я твої шпальти. Мабуть, і хліба не встигнеш купити? – співчутливо додає він. «І хліба, і молока, і взагалі – хоч щось пожерти…» – подумки лаюсь я. І нарешті замикаю кабінет. Завтра я повернусь сюди першою, адже день верстки – це святе. Кожен журналіст, коли друкується його шпальта, стає священною коровою: його не чіпають, йому догоджають, пригощають кавою і говорять, мов над тяжко хворим. Потрапляю додому, коли всі вже сплять. Щойно заходжу до кухні, лунає дзвінок. Бадьорим голосом шеф (цікаво, коли він спить?), який нарешті прочитав мої опуси, каже: «У твоєму першому матеріалі 60 рядків – треба розвинути до 120. А для загального настрою – додай щось… щось… таке… коментарі якогось бізнесмена і судді. Зробиш?» Тут – стоп! Правило: ніколи, ніколи не кажи «ні» або «це неможливо». – Звісно! – кажу я і дивлюсь на годинника: пів на другу ночі. Вранці телефоную до знайомого бізнесмена прямо додому, розшукую суддю, дико вибачаюсь і збираю додаткову інформацію. О восьмій я вже у верстальному цеху. Іде верстка мого розвороту. Шеф демонструє неймовірну активність. На ходу перечитує нарис і, не відходячи від монітора, загадково промовляє: «М-гу… Тут би ще такого додати… Ну, такого… – він, ніби південний кухар, що стоїть над шашликом, тре в повітрі пальцями і лукаво підморгує. – Запаху… смаку… Щоб – ух! Ну, ти зрозуміла… Зробиш?» Він притоптує ніжкою і клацає великим та середнім перстами: «Смаку і запаху! Повітря, повітря! Рядків на сімдесят!» Я прожогом кидаюсь до свого кабінету, додаю ці сімдесят клятих рядків. Лечу назад, сміливо вриваюсь до шефа: у день верстки – до біса субординацію! – і майже кричу: «Не знаю, чи вийшло “ух”, – я роблю пірует, – але ось це, – я клацаю пальцями біля скроні, як іспанка, що виконує фламенко, – здається, вийшло!» Найдивніше, що ми чудово розуміємо одне одного! Шеф читає. Лишається задоволеним. Підписує. Верстка триває. Те, що я розширила до 120 рядків, скорочується до попередніх 60, коментар бізнесмена «злітає», есей розростається прямо на ходу, а фото категорично «не танцює» під текст нарису. Доводиться вигадувати нову текстівку й пришивати її до теми шпальти «білими нитками». Періодично з верстального залу я вриваюся до кабінету, де сидять мої колеги, і відчайдушно волаю: «Чаю!» Це ще нічого. Вчора так само сюди вбігала моя колега – щоправда, її відпоювали валер’янкою… Шпальта нарешті зверстана. Пішла, дорогенька, до друкарні… Все. Кінець. Фініта ля… До понеділка. А потім все почнеться знову. Часом мені здається, що витримати цей ритм неможливо. Але в суботу, коли я їду в метро, душу зігріває така картина: майже всі жінки розгорнули популярну газету на моїх сторінках. Дехто заглядає в неї через плече сусідки. Ілюзорна мить задоволення! Я готова обійняти всіх цих жінок. Обійняти й заплакати. І померти. Аби в понеділок була поважна причина не вийти на роботу…

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка