Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка7/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   35

Частина друга
У Москві


Розділ XV
Серед океану стільців


Статистика знає все. З точністю підраховано кількість орної землі в СРСР з поділом на чорнозем, суглинок і ліс. Усіх громадян обох статей записано в акуратні грубі книги, так добре відомі Іполитові Матвійовичу Вороб'янінову — книги загсів. Відомо, скільки якого харчу з'їдає за один рік пересічний громадянин республіки. Відомо, скільки цей пересічний громадянин випиває пересічно горілки, з приблизним реєстром споживаної закуски. Відомо, скільки в країні мисливців, балерин, револьверних верстатів, собак усіх порід, велосипедів, пам'ятників, дівчат, маяків і швейних машинок. Яка безодня життя, повного запалу, пристрастей і думки, дивиться на нас із статистичних таблиць! Хто він, рожевовидий індивід, що сидить із серветкою на грудях за столиком і з апетитом нищить паруюче їство? Навколо нього лежать стада мініатюрних биків. Жирні свині збились у куток таблиці. У спеціальному статистичному басейні хлюпочуть незчисленні осетри, миньки і риба чехоня. На плечах, руках і голові індивіда сидять кури. У прозорих хмарках літають свійські гуси, качки й індики. Під столом ховаються два кролики. На обрії височіють піраміди і вавілони з печеного хліба. Невелику фортецю з варення омиває молочна річка. Огірок, завбільшки з Пізанську башту, стоїть на обрії. За фортечними валами з солі і перцю півротами марширують вина, горілки й наливки. В ар'єргарді жалюгідною купкою плентаються безалкогольні напої: нестройові нарзани, лимонади й сифони в дротяних сітках. Хто ж цей рожевовидий індивід — ненажера, п'яниця й ласун? Гаргантюа, король дипсодів? Силач Фосс? Легендарний солдат Яшка Червона Сорочка? Лукулл? Це не Лукулл. Це — Іван Іванович Сидоров або Сидір Сидорович Іванов: пересічний громадянин, що з'їдає пересічно за все своє життя всю намальовану на таблиці харч. Це — нормальний споживач калорій і вітамінів, тихий сорокалітній парубок, що служить у держмагазині галантереї і трикотажу. Від статистики не сховаєшся ніде. Вона має точні відомості не тільки про число зубних лікарів, ковбас, шприців, двірників, кінорежисерів, проституток, солом'яних покрівель, удів, візників і дзвонів, але знає навіть, скільки в країні статистиків. Лише одного вона не знає. Не знає вона, скільки в СРСР стільців. Стільців дуже багато. Останній статистичний перепис визначив кількість людності союзних республік — сто сорок три мільйони чоловік. Якщо відкинути дев'яносто мільйонів селян, що віддають перевагу перед стільцями ослонам, лежанкам, призьбам, а на Сході — потертим килимам і паласам, то все ж таки залишається п'ятдесят мільйонів чоловік, у хатньому господарстві яких стільці становлять речі першої необхідності. Коли ж узяти до уваги можливі помилки в обчисленнях і звичку декого з громадян Союзу сидіти поміж двох стільців, то, зменшивши про всяк випадок загальну кількість удвоє, одержимо, що стільців у країні повинно бути щонайменше двадцять шість з половиною мільйона. Для певності відкинемо ще шість з половиною мільйона. Решта — двадцять мільйонів — буде число мінімальне. Серед цього океану стільців, зроблених з горіха, дуба, ясеня, палісандра, червоного дерева і карельської берези, серед стільців ялинових і соснових герої роману повинні Найти горіховий гамбсівський стілець із гнутими ніжками, що ховає в своєму оббитому англійським ситцем череві скарби мадам Пєтухової. Концесіонери ежали на горішніх полицях і ще спали, коли поїзд обережно перейшов Оку і, збільшивши швидкість, почав наближатись до Москви.  

Розділ XVI
Гуртожиток імені ченця Бертольда Шварца


Іполит Матвійович і Остап, натискаючи один на одного, стояли біля відчиненого вікна твердого вагона і уважно дивились на корів, що повільно сходили з насипу, на хвою, на дощані дачні платформи. Усі дорожні анекдоти уже було розказано. «Старгородську правду» з вівторка прочитано до об'яв і вкрито масними плямами. Усі курчата, варені яйця і маслини з'їдено. Залишалася найнудніша дільниця путі — остання година перед Москвою. З ріденьких лісочків і гайків підстрибували до насипу веселенькі дачки. Були серед них дерев'яні палаци, що блищали склом веранд і свіжопофарбованими залізними дахами. Були і прості дерев'яні зруби з крихітними квадратними віконцями, справжні капкани для дачників. У той час як пасажири з виглядом знавців роздивлялися горизонт і, перебріхуючи залишки спогадів про битву під Калкою, розповідали одне одному минуле і сучасне Москви, Іполит Матвійович уперто намагався уявити собі музей меблів. Музей уявлявся йому у формі багатоверстового коридора, під стінами якого шпалерами стояли стільці. Вороб'янінов сам бачив свою постать, що швидко йшла поміж них. — Як іще буде з музеєм меблів, невідомо. Обійдеться? — стривожено говорив він. — Вам, предводителю, час уже лікуватись електрикою. Не впадайте в передчасну істерику. Якщо ви вже не можете не переживати, то переживайте мовчки. Поїзд стрибав на стрілках. Дивлячись на нього, семафори роззявляли роти. Колії частішали. Відчувалось наближення величезного залізничного вузла. Трава зникла, її змінив шлак. Свистіли маневрові паровози. Стрілочники сурмили. Раптом гуркіт став дужчий. Поїзд вкотив у коридор між порожніми составами і, клацаючи, як турнікет, почав рахувати вагони. Колії здвоювалися. Поїзд вискочив з коридора. Ударило сонце. Низько, при самій землі, розбігались стрілочні ліхтарі, подібні до сокир. Шугав дим. Паровоз, відсапуючись, випустив білосніжні бакенбарди. На поворотнім колі стояв галас. Деповці заганяли паровоз у стійло. Від рвучкого гальмування хряснули поїзні суглоби. Все завищало, і Іполитові Матвійовичу здалося, що він потрапив у царство зубного болю. Поїзд причалив до асфальтового перону. Це була Москва. Це був Рязанський — найсвіжіший і найновіший з усіх московських вокзалів. Ні на одному з восьми інших вокзалів Москви немає таких просторих і високих приміщень, як на Рязанському. Весь Ярославський вокзал з його псевдоросійськими гребінцями і геральдичними курочками, легко може вміститись у великому буфеті-ресторані Рязанського вокзалу. Московські вокзали — ворота міста. Щодня вони впускають і випускають тридцять тисяч пасажирів. Через Олександрівський вокзал входить до Москви іноземець на каучукових підошвах, у костюмі для гольфа (шаровари і товсті вовняні панчохи наверх). З Курського — потрапляє до Москви кавказець в коричневій баранячій шапці з вентиляційними дірочками і рослий волгар у конопляній бороді. З Жовтневого — вискакує напіввідповідальний працівник з портфелем з дивовижної свинячої шкіри. Він приїхав з Ленінграда в справах налагодження, погодження і конкретного охоплення. Представники Києва й Одеси проходять в столицю через Брянський вокзал. Уже на станції Тихонова пустинь кияни починають презирливо посміхатись. Їм дуже добре відомо, що Хрещатик — найкраща вулиця в світі. Одесити тягнуть із собою кошики і плоскі коробки з копченою скумбрією. Їм теж відома найкраща вулиця в світі Але це, звичайно, не Хрещатик, це вулиця Лассаля, колишня Дерібасівська. З Саратова, Аткарська, Тамбова, Ртіщева і Козлова до Москви приїжджають, з Павелецького вокзалу. Наймізерніше число людей прибуває до Москви через Савеловський. Це — шевці з Талдома, мешканці міста Дмитрова, робітники Яхромської мануфактури або понурий дачник, що живе взимку і влітку на станції Хлєбниково. Їхати тут до Москви недовго. Найбільша відстань по цій лінії — сто тридцять верстов. З Ярославського вокзалу до столиці потрапляють люди, що приїхали з Владивостока, Хабаровська, Чити, з міст дальніх і великих. Найдивовижніші пасажири все-таки на Рязанському вокзалі. Це узбеки в білих кисейних чалмах і барвистих халатах, червонобороді таджики, туркмени, хівинці й бухарці, над республіками яких сяє вічне сонце. Концесіонери ледве пробились до виходу і опинились на Каланчівському майдані. Праворуч від них височіли геральдичні курочки Ярославського вокзалу. Прямо проти них тьмяно вилискував Жовтневий вокзал, пофарбований олійною фарбою в два кольори. Годинник на ньому показував п'ять хвилин на одинадцяту. На годиннику Ярославського вокзалу було рівно десять. А глянувши на темно-синій, прикрашений знаками зодіаку циферблат Рязанського вокзалу, мандрівники помітили, що годинник показував за п'ять хвилин десяту. — Дуже зручно для побачень! — сказав Остап. — Завжди є десять хвилин фори. Візник поцілунково плямкнув губами. Проїхали під мостом і перед мандрівниками розгорнулась велична панорама столичного міста. — Куди ми, однак, їдемо? — запитав Іполит Матвійович. — До добрих людей, — відказав Остап, — у Москві їх безліч. І всі мої знайомі. — І ми у них спинимось? — Це гуртожиток. Не в того, то в іншого завжди найдеться місце. В Охотному ряду була метушня. Врозтіч, з лотками на головах, мов гуси, бігли безпатентні лоточники. За ними ліниво трюхав міліціонер. Безпритульні сиділи біля асфальтового казана і з насолодою вдихали запах киплячої смоли. Виїхали на Арбатський майдан, проїхали Пречистенським бульваром і, повернувши праворуч, зупинились на Сивцевому Вражку. — Що це за будинок? — запитав Іполит Матвійович. Остап глянув на рожевий будиночок з мезоніном і відказав: — Гуртожиток студентів хіміків імені ченця Бертольда Шварца. — Невже ченця? — Ну, пожартував, пожартував. Імені Семашка. Як і годиться рядовому студентському гуртожитку в Москві, будинок студентів хіміків давно вже був заселений людьми, досить від хімії далекими. Студенти розповзлися. Частина з них закінчила курс і роз'їхалась на посади, частину виключено за академічну неуспішність. Саме ця частина, рік у рік зростаючи, утворила в рожевому будиночку щось середнє між житлотовариством і феодальним селищем. Марно намагались ряди нових студентів вдертись до гуртожитку. Екс-хіміки були надзвичайно винахідливі і давали відсіч усім атакам. На будиночок махнули рукою. Його почали вважати диким, і він зник з усіх планів МУНМу[2]. Неначе його й не було. А тим часом він був і в ньому жили люди. Концесіонери піднялись сходами на другий поверх і повернули в зовсім темний коридор. — Світло і повітря, — сказав Остап. Несподівано в темряві, біля самого ліктя Іполита Матвійовича, хтось засопів. — Не лякайтесь, — зауважив Остап, — це не в коридорі. Це за стіною. Фанера, як відомо з фізики, — найкращий провідник звуку. Обережніше! Держіться за мене! Тут десь має бути вогнетривка шафа. Крик, що в ту ж мить злетів з уст Вороб'янінова, який ударився грудьми об гострий залізний ріг, посвідчив, що шафа справді десь тут. — Що, боляче? — запитав Остап. — Це ще нічого. Це — фізичні муки, Зате скільки тут було моральних мук — страшно згадати. Тут от поряд стояв кістяк, власність студента Іванопуло. Він купив його на Сухарівці, а держати в кімнаті боявся. Отже, відвідувачі спочатку наскакували на касу, а потім на них падав кістяк. Вагітні жінки були дуже невдоволені. Гвинтовими сходами компаньйони піднялись в мезонін. Велика кімната мезоніна була розрізана фанерними перегородками на довгі шматки, два аршини завширшки кожний. Кімнати були схожі на пенали, з тою лише відміною, що, крім олівців і ручок, тут були люди і примуси. — Ти дома, Колю? — тихо запитав Остап, зупинившись біля центральних дверей. У відповідь на це в усіх п'яти пеналах заметушились і загалакали. — Дома, — відповіли за дверима. — Знов до цього дурня гості з раннього ранку прийшли! — зашепотів жіночий голос з крайнього пенала ліворуч. — Та дайте ж людині поспати! — буркнув пенал № 2. У третьому пеналі радісно зашипіли: — До Кольки з міліції прийшли. За вчорашню шибку. У п'ятому пеналі мовчали. Там іржав примус і цілувались. Остап штовхнув двері ногою. Вся фанерна споруда затрусилась, і концесіонери пролізли в Кольчину щілину. Картина, що стала перед очі Остапа, попри всю свою зовнішню невинність, була жахлива. У кімнаті з меблів був тільки матрац у червону пасмугу, що лежав на чотирьох цеглинах. Але не це стурбувало Остапа. Кольчині меблі були йому відомі давно. Не здивував його і сам Колька, що сидів на матраці з ногами. Але поруч сиділо таке небесне створіння, що Остап одразу спохмурнів. Такі дівчата ніколи не бувають діловими знайомими — для цього у них надто голубі очі і чиста шия. Це коханки або, ще гірше, це дружини — і дружини улюблені. І справді. Коля називав створіння Лізою, говорив їй «ти» і показував їй ріжки. Іполит Матвійович зняв свій касторовий капелюх. Остап викликав Колю в коридор. Там вони довго шепотілися. — Чудовий ранок, добродійко, — сказав Іполит Матвійович. Голубоока добродійка засміялась і без жодного зв'язку із зауваженням Іполита Матвійовича заговорила про те, які дурні живуть у сусідньому пеналі. — Вони навмисне заводять примус, щоб не було чути, як вони цілуються. Але ви зрозумійте, це ж безглуздя. Ми все чуємо. А от вони так справді нічого вже не чують через свій примус. Хочете, я вам зараз покажу? Слухайте! І Коліна дружина, що збагнула всі таємниці примуса, голосно сказала: — Звєрєви дурні! За стіною почувся пекельний спів примуса і звуки поцілунків. — Бачите? Вони нічого не чують. Звєрєви дурні, недотепи і психопати. Бачите!.. — Бачу, — сказав Іполит Матвійович. — А ми примуса не держимо. Навіщо? Ми ходимо обідати у вегетаріанську їдальню, хоч я проти вегетаріанської їдальні. Але коли ми з Колею одружилися, він мріяв про те, як ми разом ходитимем у вегетаріанку. Ну от ми і ходимо. Я дуже люблю м'ясо. А там котлети з локшини. Тільки ви, будь ласка, нічого не кажіть Колі… У цей час вернувся Коля з Остапом. — Ну що ж, коли у тебе рішуче не можна спинитись, ми підемо до Пантелія. — Справді, хлопці! — закричав Коля. — Ідіть до Іванопуло. Це свій хлопець. — Приходьте до нас у гості, — сказала Коліна дружина, — ми з чоловіком будемо дуже раді. — Знов у гості кличуть! — обурились у крайньому пеналі ліворуч. — Мало їм гостей! — А ви — дурні, недотепи і психопати, не ваше діло! — сказала Коліна дружина, не підіймаючи голосу. — Ти чуєш, Іване Андрійовичу, — захвилювались у крайньому пеналі, — твою дружину ображають, а ти мовчиш. Подали свій голос незримі коментатори і з інших пеналів. Словесна баталія наростала. Компаньйони спустилися вниз, до Іванопуло. Студента не було дома. Іполит Матвійович засвітив сірник. На дверях висіла записка: «Буду не раніш як о 9 г. Пантелій». — Не біда, — сказав Остап, — я знаю, де ключ. Він понишпорив під вогнетривкою касою, дістав ключ і відчинив двері. Кімната студента Іванопуло була такого ж самісінького розміру, як і Коліна, але зате кутова. Одна стіна її була камінна, чим студент вельми пишався. Іполит Матвійович з сумом зауважив, що у студента не було навіть матраца. — Прекрасно улаштуємось, — сказав Остап, — пристойна кубатура для Москви. Якщо ми ляжемо усі втрьох на підлозі, то навіть залишиться трохи місця. А Пантелій — сучий син! Куди він подів матрац, хотілося б мені знати? Вікно виходило в провулок. Там ходив міліціонер. Навпроти, в будиночку, побудованому на манір готичної башти, містилося посольство крихітної держави. За залізними ґратами грали в теніс. Літав білий м'ячик. Лунали короткі вигуки. — Аут, — сказав Остап, — клас гри невисокий. Однак давайте спочинемо. Концесіонери розстелили на підлозі газети. Іполит Матвійович витяг подушку-думку, яку возив із собою. Остап упав на телеграми й заснув. Іполит Матвійович спав уже давно.  

Розділ XVII
Шануйте матраци, громадяни!



— Лізо, ходім обідати! — Мені не хочеться. Я вчора вже обідала. — Я тебе не розумію. — Не піду я їсти фальшивого зайця. — Ну, і безглуздо! — Я не можу харчуватися вегетаріанськими сосисками. — Сьогодні їстимеш шарлотку. — Мені чомусь не хочеться. — Говори тихіше. Все чути. І молоде подружжя перейшло на драматичний шепіт. Через дві хвилини Коля зрозумів уперше за три місяці подружнього життя, що кохана жінка любить морквяні, картопляні й горохові сосиски далеко менше, ніж він. — То ти волієш собачину, ніж дієтичне харчування? — закричав Коля, в запалі не взявши до уваги підслуховуючих сусідів. — Та говори тихіше! — голосно закричала Ліза. — І крім того, ти до мене погано ставишся. Так! Я люблю м'ясо! Інколи. Що ж тут поганого? Коля здивовано замовк. Цей поворот був для нього несподіваним. М'ясо завдало б Колиному бюджетові великої, непоправної шкоди. Прогулюючись уздовж матраца, на якому, згорнувшись клубочком, сиділа розчервоніла Ліза, молодий чоловік робив відчайдушні обрахунки. Копіювання на кальку в креслярському бюро «Техносила» давало Колі Калачову навіть у найщасливіші місяці максимум сорок карбованців. За квартиру Коля не платив. У дикому селищі не було кербуда, і квартирна плата була там поняттям абстрактним. Десять карбованців ішло на навчання Лізи крою і шиття на курсах з правами будівельного технікуму. Обід на двох (одне перше — борщ монастирський і одне друге — фальшивий заєць або справжні локшини), що його вони їли чесно навпіл у вегетаріанській їдальні «Не украдь», виривав з бюджету подружжя тринадцять карбованців на місяць. Решта грошей, розпливалась невідь-куди. Це найдужче бентежило Колю. «Куди ідуть гроші?» — задумувався він, проводячи рейсфедером на небесного кольору кальці довгу і тонку лінію. За таких умов перейти на м'ясоспоживання означало загибель. Тому-то Коля палко заговорив: — Подумай тільки, пожирати трупи убитих тварин! Людожерство під машкарою культури! Усі хвороби мають джерелом м'ясо. — Аякже, — з сором'язною іронією сказала Ліза, — приміром, ангіна. — Так, так, і ангіна! А що ти думаєш? Організм, виснажений вічним вживанням м'яса, не має сили чинити опір інфекції. — Як це нерозумно! — Не це нерозумно. Нерозумний той, хто прагне набити свій шлунок, не дбаючи про кількість вітамінів. Коля раптом замовк. Дедалі більше заступаючи фон з прісних і в'ялих локшовиків, каші і чогось іще картопляного, перед Колиним внутрішнім оком замаячіла величезна свиняча котлета. Вона, як видно, щойно зіскочила із сковороди. Вона ще шипіла, булькала і випускала духмяний дим. Кістка з котлети стирчала, як дуельний пістолет. — Але ж ти зрозумій! — закричав Коля. — Якась там свиняча котлета одбирає в людини тиждень життя. — Хай одбирає! — сказала Ліза. — Фальшивий заєць одбирає півроку. Вчора, коли ми з'їли морквяну другу страву, я відчула, що умираю. Тільки я не хотіла тобі говорити. — Чому ж ти не хотіла говорити? — Мені забракло сили. Я боялась заплакати. — А тепер ти не боїшся? — Тепер мені байдуже. Ліза схлипнула. — Лев Толстой, — сказав Коля тремтячим голосом, — теж не їв м'яса. — Та-ак, — відповіла Ліза, гикаючи од сліз, — граф їв спаржу. — Спаржа не м'ясо! — А коли він писав «Війну і мир», він їв м'ясо! Їв, Їв, Їв! І коли «Анну Кареніну» писав, — їв, їв, їв! — Та замовчи! — Їв! Їв! Їв! — А коли «Крейцерову сонату» писав, тоді теж лопав? — ущипливо запитав Коля, — «Крейцерова соната» маленька. Хай би він написав «Війну і мир», сидячи на вегетаріанських сосисках! — Чого ти нарешті присікалась до мене зі своїм Толстим? — Я до тебе присікалася з Толстим? Я? Я до вас присікалася з Толстим? Коля й собі перейшов на «ви». У пеналах гучно раділи. Ліза поквапно з потилиці на лоб натягала голубу плетену шапочку. — Куди ти йдеш? — Дай мені спокій. Їду в справі. І Ліза втекла. «Куди вона могла піти?» — подумав Коля. Він прислухався. — Багато волі дано вашій сестрі за Радянської влади, — сказали в крайньому пеналі ліворуч. — Утопиться! — вирішили в третім пеналі. П'ятий пенал розпалив примус і почав свої повсякденні поцілунки. Ліза схвильовано бігла вулицями. Була та година недільного дня, коли щасливці везуть по Арбату з ринку матраци. Молодожони і радянські середняки — головні покупці пружинних матраців. Вони везуть їх ставма і обнімають обома руками. Та як їм не обіймати голубу, в лискучих квіточках, основу свого щастя!. Громадяни! Шануйте пружинний матрац у голубих квіточках! Це — родинне вогнище, альфа і омега меблювання, загальне і ціле хатнього затишку, любовна база, батько примуса! Як солодко спати під демократичний дзвін його пружин! Які чудові сни бачить людина, засинаючи на його голубій ряднині! Якою пошаною користується кожний матрацоволодар! Людина, що не має матраца, жалюгідна. Вона не існує. Вона не платить податків, не має дружини, знайомі не дають їй в борг грошей «до середи», шофери таксі посилають їй навздогін образливі слова, дівчата сміються з неї: вони не люблять ідеалістів. Людина, що не має матраца, здебільшого пише вірші: Під чистий дзвін годинника Буре хто подрімати заборонить?
Мете сніжок. Як мрії, на подвір'ї маячать ворони.

Творить вона за високою конторкою телеграфа, затримуючи ділових матрацоволодарів, що прийшли подати телеграми. Матрац ламає людське життя. У його оббивці й пружинах захована незнана сила, приваблива і до цього часу не досліджена. На кличний дзвін його пружин сходяться люди і речі. Приходять фінагенти і дівчата. Вони хочуть дружити з матрацоволодарями. Фінагент робить це з метою фіскальною, що має на оці державну користь, а дівчата — цілком безкорисно, підлягаючи законам природи. Починається цвітіння молодості. Фінагент, зібравши податок, як бджола збирає весняний узяток, з радісним дзумом летить у свій дільничний вулик. А зниклих дівчат заміняє дружина і примус «Ювель № 1». Матрац ненажерний. Він вимагає жертв. Ночами злітає а нього дзвін упалого м'яча. Йому потрібна етажерка. Йому потрібен стіл на тумбах. Брязкаючи пружинами, він вимагає штор, портьєр і кухонного посуду. Він штовхає людину і каже їй: — Піди! Купи рубель і качалку! — Мені соромно за тебе, чоловіче, у тебе досі немає килима! — Працюй, я скоро принесу тобі дітей! Тобі потрібні гроші на пелюшки і дитячий візочок! Матрац усе пам'ятає і все робить по-своєму. Навіть поет не може уникнути загальної долі. От він везе з ринку матрац, із жахом притискаючись до його м'якого черева. — Я зламаю твою впертість, поете! — каже матрац. — Тобі вже не треба буде бігати на телеграф писати вірші. Та й загалом чи варто їх писати? Служи! І сальдо буде завжди тобі на користь. Подумай про дружину і дітей. — У мене немає жінки! — кричить поет, одсахнувшись од пружинного вчителя. — Вона буде. І я не ручуся, що це буде найкраща дівчина в світі. Я не знаю навіть, чи буде вона добра. Приготуйся до всього. У тебе родяться діти. — Я не люблю дітей! — Ти полюбиш їх! — Ви лякаєте мене, громадянине матрац! — Мовчи, дурню! Ти не знаєш всього! Ти ще візьмеш у Мосдереві кредит на меблі. — Я уб'ю тебе, матраце! — Щеня! Коли ти насмілишся таке вчинити, сусіди донесуть на тебе в домоуправління. Так щонеділі, під радісний дзвін матраців, циркулюють по Москві щасливці. Але не тільки цим, певна річ, знаменна московська неділя. Неділя — музейний день. Є в Москві особлива категорія людей. Вона не розуміється зовсім на живописі, не цікавиться архітектурою і не любить пам'яток старовини. Ця категорія одвідує музеї тільки тому, що вони містяться в прекрасних будинках. Ці люди вештаються по світлосяйних залах, заздро розглядають розмальовані стелі, мацають руками те, що мацати заборонено, і безупинно бурмочуть: — Ех! Люди жили! Їм байдуже, що стіни розмальовані французом Пюві де Шаванном. Їм цікаво дізнатися, скільки це обійшлося колишньому власникові особняка. Вони піднімаються сходами з мармуровими статуями на площадках і уявляють собі, скільки лакеїв стояло тут, скільки платні та чайових одержував кожен лакей. На каміні стоїть порцеляна, але вони не звертають на неї уваги, доходять висновку, що камін — штука невигідна: надто багато пожирає дров. У їдальні, обшитій дубовою панеллю, вони не дивляться на чудову різьбу. Їх мучить одна думка: що їв тут колишній власник-купець і скільки б це коштувало за теперішньої дорожнечі? У першому-ліпшому музеї можна знайти таких людей. Тим часом як екскурсії бадьоро марширують од шедевра до шедевра, такий чоловік стоїть посеред зали і, не дивлячись ні на що, мимрить тужно: — Ех! Люди жили! Ліза бігла по вулиці, ковтаючи сльози. Думки підганяли її. Вона думала про своє щасливе і бідне життя: «От, якби був іще стіл та два стільці, було б зовсім добре. І примус врешті-решт треба завести. Треба якось влаштуватись». Вона пішла повільніше, бо раптом згадала про сварку з Колею. Крім того, їй дуже хотілося їсти. Ненависть до чоловіка спалахнула в ній несподівано. — Це просто чортзна-що! — сказала вона вголос, їсти захотілося ще дужче. — Добре ж, добре. Я сама знаю, що мені робити.  

І Ліза, червоніючи, купила у перекупки бутерброд з вареною ковбасою. Хоч яка була вона голодна, їсти на вулиці видалося їй незручним. Все-таки вона була матрацоволодарка і тонко розбиралась у житті. Вона озирнулася і ввійшла в під'їзд двоповерхового особняка. Там, відчуваючи велику насолоду, вона почала вминати бутерброд. Ковбаса була напрочуд смачна. Велика екскурсія ввійшла в під'їзд. Проходячи повз Лізу, що стояла під стінкою, екскурсанти поглядали на неї. «Хай бачать!» — подумала розлючено Ліза.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка