Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XIII Дихайте глибше: ви схвильовані!



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка6/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Розділ XIII
Дихайте глибше: ви схвильовані!

Ранком Першого травня Віктор Михайлович Полєсов, змучений звичайною жадобою діяльності, вискочив на вулицю і помчав до центру. Спочатку його різноманітні таланти не могли найти собі належного застосування, бо народу було іще мало, і святкові під охороною кінних міліціонерів трибуни були порожні. Але години до дев'ятої в різних кінцях міста замурмотіли, засопіли і засвистіли оркестри. З воріт вибігали хатні господарки. Колона музпрацівників, у м'яких виложистих комірчиках, якось утиснулася всередину руху залізничників, плутаючись під ногами й усім заважаючи. Вантажний автомобіль, на який було насаджено зелений фанерний паровоз серії «Щ», весь час наскакував на музпрацівників ззаду. При цьому на працівників гобоя й флейти з самісінького паровозного черева линули крики: — Де ваш розпорядник? Хіба вам по Червоноармійській?! Не бачите, влізли — ні пройти ні проїхати! Тут, на лихо музпрацівникам, до справи встряв Віктор Михайлович. — Звичайно ж, вам сюди, в завулок треба завертати! Свя? та навіть не можуть організувати! — надривався Полєсов. — Сюди! Сюди! Жахливе неподобство! Вантажні автомобілі Старкомгоспу і Млинбуду розвозили дітей. Найменші стояли біля бортів автомобілів, а більші на зріст — всередині. Неповнолітнє вояцтво вимахувало паперовими прапорцями і веселилось до нестями. Стукотіли піонерські барабани. Допризовники випинали груди і намагались іти в ногу. Було тісно, гамірно і душно. Щохвилини утворювалась тиснява і щохвилини ж розсмоктувалась. Щоб згайнувати час у тисняві, підкидали старичків і активістів. Старички примовляли баб'ячими голосами. Активісти літали мовчки, з серйозними лицями. В одній веселій колоні Віктора Михайловича, що протовплювався на той бік, взяли за розпорядника і почали підкидати його. Полєсов дриґав ногами, наче блазень. Понесли опудало англійського міністра Чемберлена, якого робітник з анатомічною мускулатурою бив картонним молотком по циліндру. Проїхали автомобілем три комсомольці у фраках і білих рукавичках. Вони знічено позирали на юрбу. — Васько! — кричали з тротуару. — Буржуй! Віддай підтяжки! Дівчата співали. Серед натовпу службовців соцзабезу ішов Альхен з великим червоним бантом на грудях і задумано гугнявив: І від тайги до британських морів


Армії нашої чутно грім!..

Фізкультурники за командою вигукували щось незрозуміле. Все йшло, їхало й марширувало до нового трамвайного депо, звідки рівно о першій годині дня мав вийти перший у Старгороді вагон електричного трамвая. Ніхто до ладу не знав, коли почали будувати старгородський трамвай. Якось, двадцятого року, коли почались суботники, депозці й канатники пішли з музикою на Гусище і цілий день копали якісь ями. Накопали дуже багато глибоких і великих ям. Серед копачів бігав товариш в інженерному картузі За ним ходили з різнокольоровими жердинами десятники. Другого суботника працювали на тому самому місці. Дві ями, викопані не там, де треба, довелось знову засипати. Товариш в інженерному картузі налітав на десятників і вимагав пояснень. Нові ями копали ще глибше й ширше. Потім привезли цеглу, і з'явились справжні будівельники. Вони почали викладати фундамент. Далі все стихло. Товариш в інженерному картузі приходив ще інколи на спорожнілу будову і довго походжав по обложеній цеглою ямі, бурмочучи: — Госпрозрахунок. Він ляскав палицею по фундаменту і біг додому, в місто, затуляючи долонями замерзлі вуха. Прізвище інженера було Треухов. Трамвайну станцію, що її будування завмерло на фундаменті, задумав Треухов уже давно, ще 1912 року, але міська управа проект відхилила. Через два роки Треухов поновив штурм міської управи, але стала на перешкоді війна. Після війни на заваді стала революція. Тепер на перешкоді стали неп, госпрозрахунок, самооплатність. Фундамент на літо заростав квітами, а взимку діти влаштовували там льодові гірки. Треухов мріяв про велике діло. Йому нудно було служити у відділі упорядкування Старкомгоспу, лагодити узбіччя тротуарів та складати кошториси на афішні тумби. Але великого діла не було. Проект трамвая, знову поданий на розгляд, поневірявся у вищих губернських інстанціях, ухвалювався, не ухвалювався, переходив на розгляд до центру, але незалежно від ухвали чи неухвали припадав пилом, бо ні в тому, ні в другому разі грошей не давали. — Це варварство! — кричав Треухов на дружину. — Грошей нема? А переплачувати на візників, на гужовий перевіз товарів на станцію є гроші? Старгородські візники деруть з живого і з мертвого! Розуміється, монополія мародерів! Спробуй-но пішки з речами за п'ять верстов на вокзал пройтись!.. Трамвай сам оплатить себе за шість років! Його бляклі вуса гнівно обвисали. Кирпате лице ворушилося. Він виймав із столу надруковані світлописом на синьому папері рисунки і сердито показував їх дружиш в тисячний раз. Тут були плани станції, депо і дванадцяти трамвайних ліній. — Чорт з ними, дванадцятьма. Заждуть. Але три, три лінії! Без них Старгород задихнеться. Треухов фиркав і йшов у кухню пиляти дрова. Всі господарські роботи удома він виконував сам. Він сконструював і побудував люльку для дитини та пральну машину. Перший час сам прав білизну, пояснюючи дружиш, як треба ходити коло машини. Щонайменше п'ята частина платні йшла у Треухова на передплату іноземної технічної літератури. Щоб звести кінці з кінцями, він кинув курити. Потяг він свій проект і до нового завідувача Старкомгоспу Гавриліна, якого перевели до Старгорода з Самарканда. Почорнілий під туркестанським сонцем новий завідувач довго, але без особливої уваги, слухав Треухова, неуважно перегорнув усі рисунки і за останнім сказав: — А от у Самарканді ніякого трамвая не треба. Там усі ішаками їздять. Ішак три карбованці коштує — дурниця. А бере на себе пудів десять!.. Маленький такий ішачок, навіть дивно! — От це й є Азія! — сердито сказав Треухов. — Ішак три карбованці коштує, а згодувати йому треба тридцять карбованців на рік. — А трамваєм вашим ви багато на тридцять карбованців наїздите? Триста разів. Навіть не щодня за рік. — Ну, і виписуйте собі ваших ішаків! — закричав Треухов і вибіг з кабінету, грюкнувши дверима. Відтоді новий завідувач, зустрівши Треухова, ставив йому завжди глузливі запитання: — Ну що, ішаків випишемо чи трамваї побудуємо? Обличчя Гавриліна було схоже на гладко обстругану редьку. Очі лукавили. Місяців за два Гаврилін викликав до себе інженера й серйозно сказав йому: — У мене тут планик намітився. Мені одне ясно, що грошей нема, а трамвай не ішак — його за троячку не купиш. Тут матеріальну базу підводити треба. Практичне розв'язання яке? Акційне товариство! А ще яке? Позика! Під проценти. Трамвай через скільки років може себе оплатити? — З дня пуску в експлуатацію трьох ліній першої черги — через шість років. — Ну, скажімо, через десять. Тепер — акційне товариство. Хто увійде? Харчотрест, Маслоцентр. Канатникам трамвай потрібен? Потрібен! Ми до вокзалу вантажні вагони пустимо. Отже, канатники! НКШ, можливо, трохи дасть. Ну, губвиконком дасть. Це вже неодмінно. А коли почнемо — Держбанк і Комбанк дадуть позику. От який мій планик. У п'ятницю на президії губвиконкому буде обговорення. Коли ухвалимо — за вами зупинка. Треухов до пізньої ночі схвильовано прав білизну і пояснював дружині перевагу трамвайного транспорту перед гужовим. У п'ятницю питання розв'язано схвально. І почалися муки. Акційне товариство збивали з великою натугою. НКШ то вступав, то не вступав у число акціонерів. Харчотрест всіляко намагався замість 15 % акцій одержати тільки десять. Нарешті, весь пакет акцій був розподілений, хоч і не обійшлося без сутичок. Гавриліна за натиск викликали до губКК. А втім, усе обійшлося гаразд. Треба було починати. — Ну, товаришу Треухов, — сказав Гаврилін, — починай. Почуваєш, що можеш побудувати? Тож-бо то. Це тобі не ішака купити. Треухов поринув у роботу. Настала пора великого діла, про яке він мріяв довгі роки. Писано кошториси, складався план будівництва, роблено замовлення. Труднощі поставали там, де на них найменше сподівалися. Виявилося, що в місті нема фахівців-бетонярів, і їх довелося виписати з Ленінграда. Гаврилін квапив, але заводи обіцяли дати машини тільки через півтора року. А потрібні вони були найпізніше через рік. Вплинула тільки загроза замовити машини за кордоном. Потім пішли неприємності дрібніші. То не можна було знайти фасонного заліза потрібних розмірів, то замість просочених шпал пропонували непросочені. Нарешті, дали те, що треба, але Треухов, поїхавши сам на шпалопросочувальний завод, забракував 60 % шпал. У чавунних частинах були раковини. Ліс був сирий. Рейки були добрі, але вони почали прибувати із запізненням на місяць. Гаврилін часто приїздив у старому застудженному «фіаті» на будівництво станції. Тут між ним і Треуховим спалахували сварки. Поки будували і монтували трамвайну станцію та депо, старгородці тільки пускали жарти. У «Старгородській правді» трамвайним питанням відав відомий усьому місту фейлетоніст Принц Датський, що писав тепер під псевдонімом Маховик. Не менше як тричі на тиждень Маховик вибухав великим побутовим нарисом про перебіг будівництва. Третя шпальта газети, що рясніла дописами під скептичними заголовками: «Мало пахне клубом», «Найвразливіші пункти», «Огляди потрібні, але до чого тут блиск і довгі хвости», «І добре і… погано», «З чого ми раді і з чого ні», «Підкрутити шкідників освіти» і «З паперовим морем час кінчати», — почала обдаровувати читачів сонячними і бадьорими заголовками нарисів Маховика: «Як будуємо, як живемо», «Гігант незабаром почне працювати», «Скромний будівничий» і далі, в тому ж дусі Треухов з дрожем розгортав газету і, відчуваючи огиду до братів письменників, читав про свою особу бадьорі рядки: «… піднімаюсь кроквами: Вітер шумить у вухах. Нагорі — він, цей непомітний будівничий нашої могутньої трамвайної станції, цей худенький на вигляд, кирпатий чоловік, у засмальцьованім картузі з молоточками. Згадую: «На берегу пустынных волн стоял он, дум великих полн». Підходжу. Жодного вітерця. Крокви не ворухнуться. Питаю: — Як виконуєте завдання? Негарне обличчя будівничого, інженера Треухова, жвавішає. Він тисне мені руку. Він каже: — Сімдесят процентів завдання вже виконано…» Стаття кінчалася так: «Він тисне мені на прощання руку… Позад мене гудуть крокви. Робітники снують там і тут. Хто може забути це кипіння робітничого будівництва, цю непоказну постать нашого будівничого? МАХОВИК» Рятувало Треухова тільки те, що на читання газет бракувало часу і інколи щастило пропустити писання т. Маховика. Якось Треухов не втерпів і написав пильно продумане ущипливе спростування. «Зрозуміла річ, — писав він, — гайки можна називати трансмісією, але роблять це люди, що нічого не тямлять у будівельній справі Крім того, я хотів би зауважити т. Маховикові, що крокви гудуть тільки тоді, коли будівля збирається розвалитись. Говорити так про крокви — все одно, що твердити, ніби віолончель родить дітей. Прийміть і ін.» Після того ніхто не бачив на будівництві невгомонного Принца, але побутові нариси все ще прикрашали третю шпальту, вирізняючись на тлі буденних: «15 000 карбованців іржавіють», «Житлові грудочки», «Матеріал плаче» та «Курйози і сльози». Будівництво йшло до кінця. Термітним способом зварювали рейки, і вони тяглися без зазорів від самого вокзалу до боєнь і від привозного ринку до кладовища. Спочатку відкриття трамвая хотіли приурочити до Дев'ятої річниці Жовтня, але вагонобудівний завод, посилаючись на «арматуру», не здав вчасно вагонів. Відкриття довелося відкласти до Першого травня. На цей день уже все було готове. Концесіонери гуляючи дійшли разом з демонстраціями до Гусища. Там зібрався весь Старгород. Новий будинок депо оповивали хвойні дуги, лопотіли прапори, вітер бігав по гаслах. Кінний міліціонер галопував за першим морозивником, що бозна-як потрапив у порожнє, оточене трамвайниками коло. Поміж двома ворітьми депо височіла благенька, порожня іще трибуна з мікрофоном-посилювачем. До трибуни підходили делегати. Об'єднаний оркестр комунальників і канатників випробовував силу своїх легенів. Барабан лежав на землі. По світлому залу депо, де стояло десять ясно-зелених вагонів, занумерованих від 701 до 710, никав московський кореспондент у волохатім кепі. На грудях його висіло дзеркальце, в яке він часто й заклопотано зиркав. Кореспондент шукав головного інженера, щоб поставити йому кілька запитань на трамвайні теми. Хоч у голові кореспондента нарис про відкриття трамвая, навіть з конспектом ще невиголошених промов, був уже готовий, проте кореспондент сумлінно провадив розшуки, вбачаючи хибу лише в тім, що не було буфету. У натовпі співали, кричали і лузали насіння, дожидаючи пуску трамвая. На трибуну зійшла президія губвиконкому. Принц Датський, заїкаючись, перекидався фразами з колегою по перу. Дожидали приїзду московських кінохронікерів. — Товариші! — сказав Гаврилін. — Урочистий мітинг з нагоди відкриття старгородського трамвая дозвольте вважати відкритим. Мідні труби зарухалися, зітхнули і тричі підряд зіграли «Інтернаціонал». — Слово для доповіді надається товаришеві Гавриліну! — крикнув Гаврилін. Принц Датський-Маховик і московський гість, не змовляючись, записали до своїх записників: «Урочистий мітинг одкрився доповіддю голови Старкомгоcпу т. Гавриліна. Натовп завмер». Обидва кореспонденти були цілком протилежні люди. Московський гість був нежонатий і юний. Принцу Маховику, обтяженому великою родиною, давно переступило за четвертий десяток. Один завжди жив у Москві, другий ніколи в Москві не був. Москвич любив пиво, Маховик-Датський, крім горілки, нічого в рот не брав. Але ця протилежність характерів, віку, звичок і виховання не заважала обом журналістам виливати враження в однакові заяложена, старезні, пилом притрушені фрази. Олівці їхні зачиркали, і в записниках з'явився новий запис: «У день свята вулиці Старгорода стали начебто ширші…» Гаврилін почав свою промову добре і просто: — Трамвай побудувати, — сказав він, — це не ішака купити. Поміж натовпу раптом почувся гучний сміх Остапа Бендера. Він оцінив цю фразу. Підбадьорений щасливим початком, Гаврилін, сам не розуміючи чому, несподівано заговорив про міжнародне становище. Він кілька разів пробував пустити свою доповідь на трамвайні рейки, але з жахом помічав, що не може цього зробити. Слова самі собою, проти волі промовця, виходили якісь міжнародні. Після Чемберлена, якому Гаврилін приділив півгодини, на міжнародну арену вийшов американський сенатор Бора. Натовп обм'як. Кореспонденти разом записали: «Образними словами промовець змалював міжнародне становище нашого Союзу…» Захоплений промовою, Гаврилін сказав кілька недобрих слів на адресу румунських бояр і перейшов на Муссоліні. І тільки наприкінці промови він поборов свою другу міжнародну натуру і заговорив гарними діловими словами: — І я так думаю, товариші, що цей трамвай, який зараз вийде з депо, дякуючи кому він випущений? Звичайно, товариші, дякуючи от вам, дякуючи всім робітникам, які дійсне попрацювали не за страх, а, товариші, за совість. А ще, товариші, дякуючи чесному радянському спеціалістові, головному інженерові Треухову. Йому теж спасибі!.. Почали шукати Треухова, але не знайшли. Представник Маслоцентру, якого давно вже пекло, протиснувся до поручнів трибуни, махнув рукою і голосно заговорив про міжнародне становище. По закінченні його промови обидва кореспонденти, прислухаючись до ріденьких оплесків, швидко записали: «Гучні оплески, що переходять в овацію…» Потім подумали над тим, що «переходять в овацію» буде, мабуть, уже занадто. Москвич зважився й овацію викреслив. Маховик зітхнув і залишив. Сонце швидко котилося по похилій площині. З трибуни лунали привітання. Оркестр щохвилини грав туш. Ясно засинів вечір, а мітинг продовжувався. І промовці, і слухачі давно вже відчували, що сталося щось негаразд, що мітинг затягся, що треба якомога скоріше перейти до пуску трамвая. Але всі так звикли говорити, що не могли зупинитися. Нарешті найшли Треухова. Він був забруднений і, перш ніж піти на трибуну, довго мив у конторі обличчя і руки. — Слово надається головному інженерові, товаришу Треухову! — радісно проголосив Гаврилін. — Ну, починай, а то я зовсім не те говорив, — додав він пошепки. Треухов хотів сказати багато дечого. І про суботники, і про важку роботу, про все, що зроблено і що можна ще зробити. А зробити можна багато: можна звільнити місто від заразного привозного ринку, побудувати криті скляні корпуси, можна побудувати постійний міст замість тимчасового, який щороку зносить повідь, можна, нарешті, здійснити проект побудови величезної м'ясохолодобойні. Треухов одкрив рота і, запинаючись, заговорив: — Товариші! Міжнародне становище нашої держави… І далі замимрив такі прописні істини, що натовп, слухаючи вже шосту міжнародну промову, похолов. Тільки скінчивши, Треухов зрозумів, що і він ні слова не сказав про трамвай. «От прикро, — подумав він, — абсолютно ми не вміємо говорити, абсолютно». І йому пригадалась промова французького комуніста, яку він чув на зборах у Москві. Француз говорив про буржуазну пресу. «Ці акробати пера, — вигукував він, — ці віртуози фарсу, ці шакали ротаційних машин…» Першу частину промови француз виголосив в тоні ля, другу частину — в тоні до і останню, патетичну, — в тоні мі. Жести його були помірні і красиві «А ми тільки каламуть розводимо, — вирішив Треухов, — краще б зовсім не говорили».  

Вже зовсім стемніло, коли голова губвиконкому розрізав ножицями червону стрічку, що закривала вихід з депо. Робітники і представники громадських організацій з гомоном почали розсідатись по вагонах. Ударили тоненькі дзвіночки, і перший вагон трамвая, яким керував сам Треухов, викотив з депо під оглушливі крики натовпу і стогони оркестру. Освітлені вагони здавались ще яснішими, ніж удень. Усі вони пливли цугом по Гусищу; пройшовши під залізничним мостом, вони легко піднялися в місто і повернули на Велику Пушкінську. У другому вагоні їхав оркестр і, виставивши труби з вікон, грав марш Будьонного. Гаврилін, у кондукторській форменій тужурці, із сумкою через плече, стрибаючи з вагона у вагон, ніжно всміхався, давав непотрібні дзвінки і вручав пасажирам запрошення на 1 Травня о 9-й вечора УРОЧИСТИЙ ВЕЧІР У клубі комунальників за такою програмою: 1. Доповідь т. Мосіна. 2. Вручення грамоти від спілки комунальників. 3. Неофіційна частина: великий концерт і сімейна вечеря з буфетом. На площадці останнього вагона стояв, невідомо як потрапивши в число почесних гостей, Віктор Михайлович. Він принюхувався до мотора. На превелике здивування Полєсова, мотор мав чудовий вигляд і, очевидно, працював справно. Скло у вікнах не деренчало. Оглянувши їх детально, Віктор Михайлович пересвідчився, що вони все-таки на гумі. Він уже зробив кілька зауважень вагоноводові, і публіка вважала його за знавця трамвайної справи на Заході. — Повітряне гальмо працює поганенько, — заявив Полєсов, переможно поглядаючи на пасажирів, — не всмоктує. — Тебе не спитали, — одказав вагоновод, — може, засмокче. Проробивши святковий тур по місту, вагони повернули в депо, де їх очікував натовп. Треухова підкидали вже при повному сяйві електричних ламп. Підкинули і Гавриліна, але що він важив пудів шість і високо не літав, його скоро відпустили. Підкидали т. Мосіна, техніків і робітників. Удруге цього дня підкидали Віктора Михайловича. Тепер він уже не дриґав ногами, а, строго і серйозно втопивши зір у зоряне небо, злітав і шугав у нічній пітьмі. Спланерувавши в останній раз, Полєсов зауважив, що його тримає за ногу і сміється бридким смішком не хто інший, як колишній предводитель Іполит Матвійович Вороб'янінов. Полєсов ґречно звільнився з обіймів, одійшов трохи набік, але не спускав уже предводителя з ока. Помітивши, що Іполит Матвійович разом з невідомим молодиком, явно колишнім офіцером, ідуть, Віктор Михайлович нишком подався за ними. Коли все вже скінчилось і Гаврилін у своєму ліловому «фіаті» очікував Треухова, щоб їхати з ним у клуб, — Треухов давав останні розпорядження, — до воріт депо підкотив фордівський крихітний вантажний автомобіль з кінохронікерами. Першим з машини спритно вистрибнув мужчина в дванадцятикутних рогових окулярах і елегантному шкіряному сіряку без рукавів. Гостра довга борода росла у мужчини прямо з адамового яблука. Другий мужчина тяг кіноапарат, плутаючись у довгому шарфі того стилю, який Остап Бендер звичаєм прозивав «шик-модерн». Далі з автомобільчика поповзли асистенти, юпітери і дівчата. Вся група з криками ринула в депо. — Увага! — крикнув бородатий володар сіряка. — Колю! Став юпітера! Треухов зашарівся і рушив до нічних відвідувачів. — Це ви кіно? — спитав він. — Чому ж ви вдень не приїхали? — А на коли призначено відкриття трамвая? — Він уже відкритий. — Так, так, ми трохи затримались. Добряча натура трапилася. Сила роботи. Захід сонця! А втім, ми і так справимося. Колю! Давай світло! Обертове колесо! Великим планом! Ноги натовпу в русі — великим планом. Людо! Мілочко! Пройдіться! Колю, почали! Почали. Пішли! Ідіть, ідіть, ідіть… Досить… Спасибі. Тепер будемо знімати будівничого. Товариш Треухов? Будь ласка, товаришу Треухов. Ні, не так. У три чверті… От так, оригінальніше, на фоні трамвая… Колю! Почали! Говоріть що-небудь!.. — Ну, мені, єй-єей, так незручно!.. — Чудово!.. Добре!.. Ще говоріть!.. Тепер ви говоріть з першою пасажиркою трамвая… Людо! Увійдіть в рамку. Так. Дихайте глибше: ви схвильовані! Колю! Ноги великим планом!.. Почали!.. Так, так… Велике спасибі… Стоп! З давно тремтячого «фіата» важко зліз Гаврилін і прийшов кликати затриманого друга. Режисер з волохатим адамовим яблуком пожвавішав. — Колю! Сюди! Прекрасний типаж. Робітник! Пасажир трамвая! Дихайте глибше. Ви схвильовані. Ви ще ніколи не їздили трамваєм. Почали! Дихайте! Гаврилін люто засопів. — Чудово!.. Мілочко! Іди сюди! Привіт від комсомолу!.. Дихайте глибше. Ви схвильовані… Так… Чудово. Колю, кінчили. — А трамвай знімати не будете? — запитав Треухов соромливо. — Бачите, — промимрив шкіряний режисер, — умови освітлення не дозволяють. Доведеться покінчити знімання в Москві. Цілую! Кінохроніка блискавично зникла. — Ну, їдьмо, друже, спочивати, — сказав Гаврилін. — Ти що, закурив? — Закурив, — признався Треухов, — не витримав. На сімейному вечорі голодний очманілий від тютюну Треухов випив три чарки горілки і зовсім захмелів. Він цілувався з усіма, і всі його цілували. Він хотів сказати щось особливо приємне своїй дружині, але тільки розсміявся. Потім довго тряс руку Гавриліну і говорив: — Ти дивак! Тобі треба навчитися проектувати залізничні мости! Це чудесна наука. І головне — абсолютно проста. Міст через Гудзон… Через півгодини його розібрало остаточно, і він виголосив філіппіку, спрямовану проти буржуазної преси: — Ці акробати фарсу, ці гієни пера! Ці віртуози ротаційних машин! — вигукував він. Додому його відвезла дружина візником. — Хочу їхати трамваєм, — говорив він дружині, — ну, як ти цього не розумієш? Якщо є трамвай, — отже, ним треба їхати!.. Чому? По-перше, це вигідно…  

Полєсов ішов слідом за концесіонерами, довго кріпився і, улучивши хвилину, коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янінова. — Добрий вечір, пане Іполите Матвійовичу! — сказав він шанобливо. Вороб'янінову стало якось ніяково. — Не маю честі, — пробурмотів він. Остап висунув праве плече і підійшов до слюсаря-інтелігента. — Ну-ну, — мовив він, — що ви хочете сказати моєму другові? — Вам не слід турбуватися, — зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки. — Я від Олени Станіславівни… — Що ви кажете? Вона тут? — Тут. І дуже хоче вас бачити. — Навіщо? — запитав Остап. — А ви хто такий? — Я… Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю. — Я б хотів зайти до Олени Станіславівни, — нерішуче мовив Вороб'янінов. — Вона дуже і дуже просила вас прийти. — Так, але звідки вона довідалася?.. — Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Усе буде в цілковитій таємниці. — Знайома жінка? — запитав Остап діловито. — Еге, давня знайома… — Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано. — Про мене. — Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю. І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.  



Розділ XIV
Союз меча і рала


Коли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси. Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: «Хто там?» — Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду. — Як ви змінилися! — сказав він мимохіть. Стара кинулась йому на шию. — Спасибі, — сказала вона, — я знаю, чим ви рискували, прийшовши до мене. Ви такий самий великодушний лицар. Я не питаю вас, навіщо ви приїхали з Парижа. Як бачите, я не хвора на цікавість. — Але я приїхав зовсім не з Парижа, — розгублено сказав Вороб'янінов. — Ми з колегою прибули з Берліна, — поправив Остап, натискаючи на лікоть Іполитові Матвійовичу, — про це не рекомендується говорити вголос. — Ах, я така рада бачити вас! — заволала ворожка. — Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини? — О! — зауважив Остап. — Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу? Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни. За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими. — А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? — говорив Іполит Матвійович. — А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? — говорила Олена Станіславівна. «Здається, настав психологічний момент для вечері», — подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав: — У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це — рання вечеря чи пізній обід. Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню. — А тепер діяти, діяти і діяти! — сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності. Він узяв Полєсова за руку. — Стара не підведе? Надійна жінка? Полєсов молитовно склав руки. — Ваше політичне кредо? — Завжди! — захоплено відказав Полєсов. — Ви, сподіваюсь, кириловець? — Так точно. Полєсов випнувся, як струна. — Росія вас не забуде! — ревнув Остап. Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс. У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти. — Мадам, — сказав він, — ми щасливі бачити у вашій особі… Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь «ласкаво повеліти зволив». Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито: — Суворий секрет! Державна таємниця! Остап показав рукою на Вороб'якінова. — Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати. Це — гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора. Іполит Матвійович став на весь свій прекрасний зріст і розгублено подививсь увсебіч. Він нічого не розумів, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. У Полєсова ця сцена викликала дрож. Він стояв, задерши підборіддя до стелі, в такій позі, наче готувався пройти церемоніальним маршем. Олена Станіславівна сіла на стілець, з острахом дивлячись на Остапа. — Наших у місті багато? — прямо запитав Остап. — Який настрій? — За наявності відсутності… — сказав Віктор Михайлович і почав плутано оповідати про своє нещастя. Тут був і двірник будинку № 5, зарозумілий хам, і плашки на три восьмих дюйма, і трамвай, і багато чого іншого. — Гаразд! — гаркнув Остап. — Олено Станіславівно! З вашою допомогою ми хочемо налагодити зв'язки з найкращими людьми міста, яких лиха доля загнала в підпілля. Кого можна запросити до вас? — Кого ж можна запросити? Хіба що Максима Петровича з дружиною? — Без дружини, — поправив Остап, — без дружини! Ви будете єдиним приємним винятком. Іще кого? Під час обговорення, до якого діяльно прилучився і Віктор Михайлович, з'ясувалося, що запросити можна того ж таки Максима Петровича Чарушникова, колишнього гласного міської думи, а нині в чудесний спосіб прилученого до сонму радслужбовців, господаря «Швидкоупаку» Дядьєва, голову одеської бубличної артілі «Московські баранки» Кислярського і двох молодих людей без прізвищ, але цілком певних. — У такому разі прошу їх запросити негайно ж на маленьку нараду. Під величезним секретом. Заговорив Полєсов: — Я побіжу до Максима Петровича, по Нікешу і Владю, а вже ви, Олено Станіславівно, будь ласка, підіть до «Швидкоупаку» і по Кислярського. Полєсов помчав. Ворожка з благоговінням подивилась на Іполита Матвійовича і теж пішла. — Що це означає? — запитав Іполит Матвійович. — Це означає, — одказав Остап, — що ви відстала людина. — Чому? — Тому! Пробачте за вульгарне запитання: скільки у вас є грошей? — Яких грошей? — Всяких. Включно до срібла і міді. — Тридцять п'ять карбованців. — Із цими грошима ви збирались оплатити всі витрати нашої операції? Іполит Матвійович мовчав. — От що, дорогий патроне. Мені здається, що ви мене розумієте. Вам доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора. — Для чого? — Для того, що нам потрібен оборотний капітал. Завтра моє весілля. Я не жебрак. Я хочу бенкетувати в цей знаменний день. — Що ж я повинен робити? — простогнав Іполит Матвійович. — Ви повинні мовчати. Вряди-годи, для поважності, оддувайте щоки. — Але ж це… обман. — Хто це каже? Це каже граф Толстой? Або Дарвін? Ні. Я чую це з уст людини, яка ще вчора збиралася залізти вночі в квартиру Грицацуєвої і вкрасти у бідної вдови меблі. Не задумуйтесь. Мовчіть. І не забувайте надувати щоки. — Навіщо встрявати в таку небезпечну справу? Адже можуть виказати. — Про це не турбуйтесь. На кепські шанси я не ловлю. Діло поведемо так, що ніхто нічого не зрозуміє. Нумо до чаю. Поки концесіонери пили і їли, а папуга тріщав лушпинням соняшників, у квартиру входили гості Нікеша і Владя прийшли разом з Полєсовим. Віктор Михайлович не насмілився відрекомендувати молодих людей гігантові мислі. Вони засіли в куток і почали спостерігати, як батько російської демократії їсть холодну телятину. Нікеша і Владя були цілком дозрілі недотепи. Кожному з них було років під тридцять. Їм, видно, дуже подобалось, що їх запросили на засідання. Колишній гласний міської думи Чарушников, опасистий старик, довго тряс руку Іполитові Матвійовичу і заглядав йому в очі. Під наглядом Остапа старожили міста почали обмінюватися спогадами. Давши їм розговоритися, Остап звернувся до Чарушникова: — Ви в якому полку служили? Чарушников запихкав. — Я… я, сказати б, загалом не служив, бо, бувши вщасливлений довір'ям суспільства, проходив на виборах. — Ви дворянин? — Так. Був. — Ви, сподіваюсь, лишились ним і тепер? Будьте мужні. Ваша допомога буде потрібна. Полєсов вам говорив? Закордон нам допоможе. Усе залежить від громадської думки. Повна таємниця організації. Увага! Остап одігнав Полесова від Нікеші і Владі і з неудаваною суворістю спитав: — У якому полку служили? Доведеться послужити вітчизні. Ви дворяни? Дуже добре. Захід нам допоможе. Будьте мужні. Повна таємниця вкладів, тобто організації. Увага. Остапа несло. Справа начебто налагоджувалася. Відрекомендований Оленою Станіславівною власникові «Швидкоупаку» Остап одвів його набік, запропонував йому бути мужнім, поцікавився, в якому полку він служив, і обіцяв допомогу з-за кордону та повну таємницю організації. Першим почуттям власника «Швидкоупаку» було бажання якомога скорше втекти із змовницької квартири. Він вважав свою фірму за надто солідну, щоб встрявати в рисковану справу. Але, оглянувши зграбну фігуру Остапа, він завагався і почав міркувати: «А що як!.. А втім, все залежить від того, під яким соусом все це буде подано». Дружня бесіда за чайним столом пожвавішала. Поєднані таємницею, всі свято берегли її і розмовляли про міські новини. Останнім прийшов громадянин Кислярський, який, не бувши дворянином і не бувши ніколи в гвардійських полках, перекинувшись словом з Остапом, одразу з'ясував становище. — Будьте мужні, — сказав Остап повчально. Кислярський пообіцяв. — Ви, як представник приватного капіталу, не можете лишитись глухим до стогону вітчизни. Кислярський співчутливо засумував. — Ви знаєте, хто це сидить? — запитав Остап, показуючи на Іполита Матвійовича. — Звісно, — відказав Кислярський, — це пан Вороб'янінов. — Це, — сказав Остап, — гігант мислі, батько російської демократії, особа, близька до імператора. «У кращому разі, два роки з суворою ізоляцією, — подумав Кислярський, починаючи тремтіти. — Навіщо я сюди прийшов?» — Таємний Союз меча і рала! — лиховісно прошепотів Остап. «Десять років», — пронизала Кислярського думка. — А втім, ви можете піти геть, але у нас, попереджаю, довгі руки! «Я тобі покажу, сучий сину, — подумав Остап. — Менше, ніж за сто карбованців, я тебе не випущу». Кислярський став мармуровим. Іще сьогодні він так смачно і спокійно обідав, їв курячі пупочки, бульйон з горішками і нічого не знав про страшний Союз меча і рала. Він залишився: «довгі руки» справили на нього невигідне враження. — Громадяни! — сказав Остап, відкриваючи засідання. — Життя диктує свої закони, свої жорстокі закони. Я не говоритиму вам про мету наших зборів — вона вам відома. Мета свята. Звідусюди ми чуємо стогони. З усіх усюд нашої неосяжної країни волають про допомогу. Ми повинні простягти руку помочі, і ми її простягнемо. Одні з вас служать і їдять хліб із маслом, інші живуть з відходного промислу і їдять бутерброди з ікрою. І ті, і ті сплять у своїх постелях і вкриваються теплими ковдрами. Тільки маленькі діти, безпритульні діти, тиняються без догляду. Ці квіти вулиці, або, як кажуть пролетарі розумової праці, квіти на асфальті, заслуговують на кращу долю. Ми, панове присяжні засідателі, повинні їм допомогти. І ми, панове присяжні засідателі, їм допоможемо. Промова великого комбінатора збудила серед присутніх різні почуття. Полєсов не зрозумів свого нового друга — молодого гвардійця. «Які діти? — подумав він. — Чому діти?» Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він давно вже махнув на все рукою і мовчки сидів, надуваючи щоки. Олена Станіславівна зажурилася. Нікеша і Владя самовіддано дивилися на голубу жилетку Остапа. Власник «Швидкоупаку» був украй вдоволений. «Чудово скомпоновано, — вирішив він, — під таким соусом і гроші дати можна. На випадок успіху — пошана! Не вийшло — моє діло шістнадцяте. Помагав дітям — і край». Чарушников обмінявся значущим поглядом з Дядьєвим і, віддаючи належне конспіративній спритності доповідача, продовжував качати по столу хлібні кульки. Кислярський був на сьомому небі. «Золота голова», — думав він. Йому здавалося, що він ще ніколи так дуже не любив безпритульних дітей, як того вечора. — Товариші! — провадив далі Остап. — Потрібна негайна допомога. Ми мусимо вирвати дітей з невблаганних лабет вулиці, і ми їх вирвемо звідти. Допоможемо дітям. Пам'ятаймо, що діти — квіти життя. Я запрошую вас негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Ви мене розумієте? Остап витяг з бічної кишені квитанційну книжку. — Прошу робити внески. Іполит Матвійович ствердить мої повноваження. Іполит Матвійович надувся і нахилив голову. Тут навіть малотямущі Нікеша з Владею і сам метушливий слюсар зрозуміли таємну суть алегорій Остапа. — Додержуймо старшинства, панове, — сказав Остап, — почнімо з вельмиповажного Максима Петровича. Максим Петрович засовався і дав од сили тридцять карбованців. — Кращим часом дам більше! — заявив він. — Кращі часи незабаром настануть, — сказав Остап, — а втім, до безпритульних дітей, яких я в даний момент репрезентую, це не стосується. Вісім карбованців дали Нікеша з Владею. — Мало, молоді люди. Молоді люди зашарілись. Полєсов побіг додому і приніс п'ятдесят. — Браво, гусаре! — сказав Остап. — Для гусара-одинака з мотором цього на перший раз досить. Що скаже купецтво? Дядьєв і Кислярський довго торгувались і скаржились на зрівняльний. Остап був невблаганний: — У присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими. Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців. — Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми. Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців. Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами. — Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах. Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву. — Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов. Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю. Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців. — Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»! — Це можна, — сказав візник. Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану. — Що таке? Закрито? — З нагоди Першого травня. — А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш? Остап вирішив поїхати до своєї нареченої. — А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник. — Не знаю. — Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати. Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська. — Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську. — Ну, і катай! Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса. Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її. Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись. — Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!  

Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король — син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли. Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут було все: груди-кавуни, ніс — обухом, розмальовані щоки і могутня потилиця. Нового чоловіка вона обожнювала і вельми боялася. Тим-то звала його не на ім'я і навіть не по батькові, про що вона так ніколи й не довідалась, а на прізвище: товариш Бендер. Іполит Матвійович знову сидів на заповітному стільці. Під час всієї весільної вечері він підстрибував на нім, щоб відчути тверде. Іноді це йому щастило. Тоді всі присутні подобались йому, і він несамовито починав кричати «гірко». Остап весь час виголошував промови, спічі і тости. Пили за народну освіту та іригацію Узбекистану. Після цього гості почали розходитись. Іполит Матвійович затримався в передпокої і шепнув Бендерові: — То ви не баріться. Вони там. — Ви — грошолюб, — відповів п'яний Остап, — чекайте на мене в готелі. Нікуди не йдіть. Я можу прийти щохвилини. Заплатіть у готелі за номер. Щоб усе було напоготові. Адьє, фельдмаршале! Побажайте мені на добраніч. Іполит Матвійович побажав і попрямував до «Сорбонни» хвилюватись. О п'ятій годині ранку прийшов Остап із стільцем. Іполита Матвійовича пройняло жаром. Остап поставив стілець посеред кімнати і сів на нього. — Як це вам пощастило? — вимовив нарешті Вороб'янінов. — Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. «На заре ты ее не буди». Та ба! Довелося залишити коханій записку: «Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок». А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, — відпочивав на стільці по дорозі. Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця. — Тихо, — сказав Остап, — треба робити все без галасу. Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла. — Ви двері замкнули? — запитав Остап. Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках. — Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш. Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування. — Готово, — сказав Остап тихо. Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця. — Ну, — повторював Іполит Матвійович на різні лади. — Ну? Ну? — Ну й ну, — відказав Остап роздратовано, — один шанс проти одинадцяти. І цей шанс… Він ретельно порився в стільці і закінчив: — І цей шанс поки що не наш. Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця. Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий. — Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті. — Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам. Остап витяг з бічної кишені золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко. Іполит Матвійович з горя навіть не зміркував, що став співучасником звичайної крадіжки. — Ница річ, — зауважив Остап, — але погодьтесь, що я не міг покинути кохану жінку, не залишивши про неї жодного спогаду. Однак часу гаяти не слід. Це ще тільки початок. Кінець у Москві. А мебльовий музей — це вам не вдова: там куди важче буде! Компаньйони запхали уламки стільця під ліжко і, підрахувавши гроші (їх разом з пожертвами на користь дітям було п'ятсот тридцять п'ять карбованців), виїхали на вокзал до московського поїзда. Їхати довелося через все місто візником. На Кооперативній вони побачили Полєсова, що біг тротуаром, немов сполохана антилопа. За ним гнався двірник будинку № 5 на Перелешинському провулкові. Завертаючи за ріг, концесіонери встигли зауважити, що двірник наздогнав Віктора Михайловича і заходився його лупцювати. Полєсов кричав: «ґвалт!» і «хам!» До відходу поїзда сиділи в убиральні, побоюючись зустрічі з коханою жінкою. Поїзд віз друзів у гомінкий центр. Друзі припали до вікна. Вагони пролітали над Гусищем. Раптом Остап заревів і схопив Вороб'янінова за біцепс. — Дивіться, дивіться! — крикнув він. — Швидше! Альхен, с-сучий син!.. Іполит Матвійович глянув униз. Під, насипом кремезний вусань тяг тачку, навантажену фісгармонією і п'ятьма віконними рамами. Тачку підштовхував сором'язливого вигляду громадянин у мишачій толстовочці. Сонце пробилось крізь хмари. Сяяли хрести церков. Остап, регочучи, виставив погруддя з вікна і гаркнув: — Пашко! На товкучку їдеш? Паша Емільович підвів голову, але угледів тільки буфери останнього вагона і ще дужче запрацював ногами. — Бачили? — радісно запитав Остап. — Краса! От працюють люди! Остап поляскав засмученого Вороб'янінова по спині. — Нічого, папашо! Не журіться! Засідання триває далі. Завтра ввечері ми в Москві!  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка