Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XI Алфавіт «Дзеркало Життя»



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка5/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Розділ XI
Алфавіт «Дзеркало Життя»


Другого дня компаньйони пересвідчилися, що жити в двірницькій далі незручно. Буркотів Тихін, що зовсім очманів після того, як побачив пана спочатку чорновусим, потім зеленовусим, а під кінець і зовсім без вусів. Спати було ні на чім. У двірницькій стояв запах гнилого кізяка, що струмував від нових валянків Тихона. Старі валянки стояли в кутку і теж повітря не озонували. — Вважаю вечір спогадів закритим, — сказав Остап, — треба переїздити до готелю. Іполит Матвійович здригнувся: — Цього не можна. — Чому? — Там доведеться прописатись. — З паспортом не гаразд? — Та ні, з паспортом усе гаразд, але в місті моє прізвище широко відоме. Піде поголос. Концесіонери замріяно помовчали. — А прізвище Міхельсон вам подобається? — несподівано запитав прекрасний Остап. — Який Міхельсон? Сенатор? — Ні. Член спілки радторгслужбовців. — Я вас не розумію. — Це через брак технічних навичок. Не будьте невинним ягнятком. Бендер витяг із зеленого піджака профспілкову книжку і передав Іполитові Матвійовичу. — Конрад Карлович Міхельсон, сорока восьми років, безпартійний, не одружений, член спілки з тисяча дев'ятсот двадцять першого року, надзвичайно моральна особа, мій добрий знайомий, здається, друг дітей… Але ви можете не дружити з дітьми: цього від вас міліція не зажадає. Іполит Матвійович зашарівся: — Та чи зручно це? — Порівняно з нашою концесією цей вчинок, хоч і передбачений Карним кодексом, проте має невинний характер дитячої гри в панаса. Вороб'янінов все-таки затявся. — Ви ідеаліст, Конраде Карловичу. Вам іще пощастило, а то, уявіть собі, раптом вам довелось би стати яким-небудь Папа-Христозопулом або Зловуновим. Одразу ж дано згоду, і концесіонери, не попрощавшись із Тихоном, вибрались на вулицю. Зупинились вони в мебльованих кімнатах «Сорбонна». Остап переполошив увесь невеликий штат готельної обслуги. Спершу він оглядав номери на сім карбованців, але був невдоволений з їхнього вмеблювання. Оздоблення номерів на п'ять карбованців сподобалось йому більше, але килими були якісь облізлі і обурював запах. У номерах на три карбованці було все гаразд, за винятком картин. — Я не можу жити в одній кімнаті з пейзажами, — сказав Остап. Довелось оселитися в номері за карбованець вісімдесят. Там не було пейзажів, не було килимів, а меблювання було строго додержано: два ліжка і нічний столик. — Стиль кам'яного віку, — схвально зауважив Остап. — А доісторичні тварини в матрацах не водяться? — Як на який сезон, — відказав лукавий коридорний, — якщо, приміром, губернський з'їзд який-небудь, то, звичайно, нема, бо пасажирів буває багато і перед ними роблять генеральну чистку. А іншим часом справді трапляється, що й набігають. Із сусідніх номерів «Лівадія». Того ж дня концесіонери побували в Старкомгоспі, де дістали всі потрібні відомості. Виявилося, що житловідділ був розформований 1921 року і що великий архів його був з'єднаний з архівом Старкомгоспу. До справи взявся великий комбінатор. Надвечір компаньйони вже знали хатню адресу завідувача архіву Варфоломія Коробейникова, колишнього чиновника канцелярії градоначальства, нині службовця конторської праці. Остап прибрався в гарусний жилет, вибив об бильце ліжка піджак, видурив в Іполита Матвійовича карбованець двадцять копійок на представництво й попрямував з візитом до архіваріуса. Іполит Матвійович залишився в «Сорбонні» і, хвилюючись, почав ходити в прогалині поміж двома ліжками. «Цього вечора, зеленого й холодного, вирішувалась доля всього задуму. Якщо пощастить дістати копії ордерів, за якими розподілялись вилучені з вороб'яніновського особняка меблі, можна вважати, що справа наполовину вдалася. Попереду чекали ще труднощі, звичайно, неймовірні, але нитка була б уже в руках. — Аби нам ордери дістати, — прошепотів Іполит Матвійович, падаючи на ліжко, — аби нам ордери!.. Пружини розбитого матраца кусали його, як блохи. Він не відчував цього. Він ще неясно уявляв собі, що станеться після одержання ордерів, але був певний, що тоді все піде як по маслу: «А маслом, — чомусь крутилося у нього в голові, — каші не зіпсуєш». Тим часом каша заварювалась велика. Опанований рожевою мрією, Іполит Матвійович перекидався з боку на бік на ліжку. Пружини під ним мекали. Остапові довелося перетяти все місто. Коробейников жив на Гусищі — околиці Старгорода. Там жили переважно залізничники. Іноді над будинками, по насипу, обгородженому бетонним тонкостінним муром, із сопінням заднім ходом проходив паровоз. Дахи будинків на мить опромінювались спалахами паровозної топки. Іноді котились порожні вагони, іноді вибухали петарди. Серед халуп і тимчасових бараків тяглися довгі цегляні корпуси іще вогких кооперативних будинків. Остап поминув світлосяйний острів — залізничний клуб, у папірці перевірив адресу і зупинився біля будиночка архіваріуса. Він крутнув дзвінок з опуклими літерами «прошу крутити». Після довгих запитань, «до кого» та «чого», йому відчинили, і він опинився в темному, заставленому шафами передпокої. У пітьмі хтось дихав на Остапа, але нічого не говорив, — Де тут громадянин Коробейников? — запитав Бендер.  

Мовчазнодишна людина взяла Остапа за руку і ввела до освітленої висячою гасовою лампою їдальні. Остап побачив перед собою маленького дідка — чепуруна з надзвичайно гнучкою спиною. Не було жодного сумніву, що цей старий і є громадянин Коробейников. Остап без запрошення присунув стілець і сів» Дідок небоязко дивився на самоправця і мовчав. Остап ґречно почав розмову перший: — Я до вас у справі. Ви служите в архіві Старкомгоспу? Спина дідкові зарухалась і вигнулась — на знак згоди. — А перед тим служили в житловідділі? — Я скрізь служив, — сказав старий весело. — Навіть в канцелярії градоначальства? При цьому Остап граціозно посміхнувся. Спина дідка довго гадючилась і нарешті зупинилась у положенні, яке свідчило, що служба в градоначальстві — діло давнє і що все держати в пам'яті річ абсолютно неможлива. — А дозвольте все-таки довідатись, чим зобов'язаний? — запитав хазяїн, з цікавістю дивлячись на гостя. — Дозволю, — одказав гість, — Я — Вороб'янінова син. — Це якого ж? Предводителя? — Його. — А він що, живий? — Помер, громадянине Коробейников. Спочив. — Так, — без особливої жури промовив старий, — сумна подія. Але ж, здається, у нього дітей не було? — Не було, — люб'язно потвердив Остап. — Як це ж?.. — Нічого. Я від морганатичного шлюбу. — Чи не Олени Станіславівни синок будете? — Еге ж. Її. — А як її здоров'я? — Маман давно в могилі. — Так, так, ой, як сумно! І довго ще старий дивився з сльозами співчуття на Остапа, хоч не далі як сьогодні бачив Олену Станіславівну на базарі, коло м'ясних яток. — Усі помирають, — сказав він. — А все-таки дозволите узнати, в якій справі, шановний, пробачте, не знаю вашого імені… — Вольдемар, — швидко повідомив Остап. — Володимир Іполитович? Дуже добре. Так, Я вас слухаю, Володимире Іполитовичу. Дідок присів до столу, застеленого цератою у візерунках, і зазирнув у самі очі Остапові. Остап добірними словами висловив свій родинний сум. Він дуже шкодує, що вдерся так пізно до житла вельмиповажного архіваріуса і завдав йому клопоту своїм візитом, але сподівається, що вельмиповажний архіваріус пробачить йому, коли дізнається, яке почуття змусило його до цього. — Я хотів би, — з невимовною синівською любов'ю закінчив Остап, — найти що-небудь із меблів свого батька, щоб зберегти про нього пам'ять. Чи не знаєте ви, кому передано меблі з дому мого папа? — Складна справа, — відказав старий, подумавши, — це тільки багатій людині під силу… А ваша, пробачте, яка професія? — Вільна професія. Власна м'ясохолодобойня на артільних засадах у Самарі. Старий із сумнівом глянув на зелений реквізит молодого Вороб'янінова, але не заперечував. «Моторний молодик», — подумав він. Остап, який на той час закінчив свої спостереження над Коробейниковим, вирішив, що «дідок — типова сволота». — Так от, — сказав Остап. — Так от, — сказав архіваріус, — важко, але можна… — Потрібні витрати? — допоміг власник м'ясохолодобойні. — Невелика сума… — Ближче до тіла, як каже Мопассан. Відомості будуть оплачені. — Ну що ж, покладіть сімдесят карбованців. — Це ж чому так багато? Овес нині дорогий? Дідок дрібно задеренчав, вихиляючись хребтом. — Зволите жартувати… — Згода, папашо. Грощі проти ордерів. Коли до вас завітати? — Гроші при вас? Остап недвозначно поляскав себе по кишені. — Тоді, будь ласка, хоч зараз, — урочисто сказав Коробейников. Він засвітив свічку і повів Остапа до сусідньої кімнати. Там, опріч ліжка, на якому, очевидно, спав хазяїн дому, стояв письмовий стіл, закиданий бухгалтерськими книгами, і довга канцелярська шафа з відкритими полицями. До ребер полиць було приклеєно друковані літери: А, Б, В і далі, до ар'єргардної літери Я. На полицях лежали пачки ордерів, перев'язані свіжим мотуззям. — Ого! — сказав Остап у захваті. — Повний архів удома! — Абсолютно повний, — скромно відказав архіваріус. — Я, знаєте, на всяк випадок… Комунгоспові він не потрібний, а мені на старості літ може стати в пригоді… Живемо ми, знаєте, як на вулкані… Все може статися… Кинуться тоді люди шукати меблі, а де вони, меблі? От вони де! Тут вони! У шафі. А хто зберіг, хто доглянув? Коробейников! От панове спасибі і скажуть старенькому, допоможуть на старості літ… А мені багато не треба — десяточку за кожний ордерок подадуть — і за те спасибі… А то іди, спробуй, шукай вітру в полі» Без мене не найдуть! Остап захоплено дивився на дідка. — Дивна канцелярія, — сказав він, — повна механізація. Ви просто герой праці! Улещений архіваріус почав знайомити гостя з деталями улюбленої праці. Він розгорнув велетенські книжки обліку і розподілу. — Все тут, — сказав він, — весь Старгород! Усі меблі! У кого коли взято, кому коли видано. А оце — алфавітна книга, дзеркало життя! Вам про чиї меблі? Купця першої гільдії Ангелова? Будь ласка. Дивіться на літеру А. Літера А, Ак, Ам, Ан, Ангелов… Номер? Он він! 82 742. Тепер книгу обліку сюди. Сторінка 142. Де Ангелов? От Ангелов. Узято в Ангелова 18 грудня 1918 року: рояль «Беккер» № 97 012, табурет до нього м'який, бюро дві штуки, гардеробів чотири (два червоного дерева), шифоньєр один і таке інше… А кому дано?.. Дивимось книгу розподілу. Той самий номер 82 742… Дано… Шифоньєр — у міськвійськкомат, гардеробів три штуки — в дитячий інтернат «Жайворонок»… І ще один гардероб — в особисте розпорядження секретаря Старпродкомгубу. А рояль куди пішов? Пішов рояль у соцзабез, в 2-й будинок. І по цей день там рояль є… «Щось не бачив я там такого рояля», — подумав Остап, згадавши сором'язне личко. Альхена. — Або, приміром, в управителя канцелярії міської управи Муріна… На літеру М, отже, і треба шукати. Все тут. Усе місто. Роялі тут, козетки всілякі, трюмо, крісла, канапочки, пуфики, люстри… Сервізи навіть, і ті є… — Ну, — сказав Остап, — вам пам'ятник нерукотворний треба поставити. Однак ближче до діла. Приміром, літера В. — Є літера В, — охоче обізвався Коробейнкков. — Зараз. Вм, Вн, Ворицький, № 48 238 Вороб'янінов, Іполит Матвійович, батько ваш, царство йому небесне, великої душі був чоловік… Рояль «Беккер» № 54 809, вази китайські, маркіровані — чотири, французького заводу «Севр», килимів обюсонів — вісім, різних на розмір, гобелен «Пастушка», гобелен «Пастух», текінських килимів — два, хоросанських килимів — один, опудало ведмеже з тацею — одне, спальний гарнітур — дванадцять місць, гарнітур для їдальні — шістнадцять місць, гарнітур для вітальні — чотирнадцять місць, горіховий, майстра Гамбса роботи… — А кому роздане? — нетерпляче запитав Остап. — Це ми зараз. Опудало ведмеже з тацею — в другий район міліції. Гобелен «Пастушка» в клуб водників. Килими обюсон, текінські і хоросан — у Наркомзовнішторг, Гарнітур спальний — у спілку мисливців, гарнітур для їдальні — в Старгородську філію Головчаю. Гарнітур для вітальні горіховий — частинами. Стіл круглий і стілець один — у 2-й будинок соцзабезу, канапа з гнутою спинкою — в розпорядження житловідділу (до цього часу в передпокої стоїть, всю оббивку замусолила сволота); і ще один стілець — товаришеві Грицацуєву, як інваліду імперіалістичної війни, згідно з його заявою і резолюцією завжитловідділу т. Буркіна. Десять стільців у Москву, в музей мебльової майстерності, згідно з циркулярним листом Наркомосвіти… Вази китайські, маркіровані… — Хвалю, — сказав Остап, тріумфуючи, — це конгеніально! Добре було б і на ордери подивитись. — Зараз, зараз і до ордерів доберемося. На № 48 238, літера В. Архіваріус підійшов до шафи і, ставши навшпиньки, дістав потрібну пачку. — От вона. Всі вашого батька меблі тут. Вам усі ордери? — Куди мені всі.. Так… спогади дитинства — гарнітур з вітальні… Пам'ятаю, грався я в вітальні на килимі хоросан, дивлячись на гобелен «Пастушка»… Чудовий був час, золоте дитинство!.. Так от гарнітуром з вітальні ми, папашо, й обмежимось.  

Архіваріус з любов'ю почав розгладжувати пачку зелених корінців і заходився розшукувати там потрібні ордери. Коробейников одібрав п'ять штук. Один ордер на десять стільців, два — по одному стільцю, один — на круглий стіл і один — на гобелен «Пастушка». — Будь ласка. Все як слід. Де що стоїть — усе відомо. На корінцях усі адреси прописані і власноручний підпис одержувача. Отже, ніхто, на випадок чого, не одкараскається. Може, хочете генеральші Попової гарнітур? Дуже гарний. Теж гамбсівська робота. Але Остап, під впливом любові виключно до батьків, схопив ордери, засунув їх аж на дно бічної кишені, а від генеральшиного гарнітура відмовився. — Можна розписочку писати? — запитав архіваріус, ловко вигинаючись. — Можна, — люб'язно сказав Бендер, — пишіть, борець за ідею. — Так я вже напишу. — Катайте! Перейшли до першої кімнати. Коробейников каліграфічним почерком написав розписку і, усміхаючись, передав її гостеві. Головний концесіонер надзвичайно шанобливо взяв папірець двома пальцями правої руки і поклав його в ту саму кишеню, де вже лежали дорогоцінні ордери. — Ну, бувайте, — сказав він, примружившись, — я вам, здається, завдав чимало турбот. Не смію більше заважати вам своєю присутністю. Вашу руку, управителю канцелярії. Ошелешений архіваріус в'яло потис подану йому руку. — Бувайте, — повторив Остап. Він рушив до виходу. Коробейников нічого не зрозумів. Він навіть глянув на стіл, чи не залишив там гість грошей, але й на столі грошей не було. Тоді архіваріус дуже тихо спитав: — А гроші? — Які гроші? — сказав Остап, одчиняючи двері. — Ви, здається, запитали про якісь гроші? — Аякже ж! За меблі! За ордери! — Голубе, — проспівав Остап, — їй-богу, клянусь честю небіжчика батька. Рада б душа, та нема, забув взяти з поточного рахунку… Дідок затремтів і витяг наперед недолугу свою лапку, намагаючись затримати нічного відвідувача. — Тихше, дурню, — сказав Остап грізно, — говорять тобі не китайською мовою — завтра, значить завтра. Ну, бувайте! Пишіть листи!.. Двері з тріском зачинились. Коробейников знову відчинив їх і вибіг на вулицю, але Остапа вже не було. Він швидко йшов повз міст. Локомотив, що проїздив через віадук, освітив його своїми вогнями і оклубив димом. — Крига скресла! — закричав Остап машиністові. — Крига скресла, панове присяжні засідателі! Машиніст недочув, махнув рукою, колеса машини дужче засмикали стальні лікті кривошипів, і паровоз помчав далі. Коробейников постояв на лютому вітрі хвилини зо дві і, гидко лихословлячи, повернув до свого будиночка. Нестерпна гіркота огорнула його. Він стаз посеред кімнати і почав шалено штурхати ногою стіл. Підстрибувала попільничка, зроблена на манір калоші з червоним написом «Треугольник», і склянка цокнулася з карафкою. Ще ніколи Варфоломій Коробейников не був так підло обдурений. Він міг обдурити кого завгодно, але тут його ошукали з такою геніальною простотою, що він довго ще стояв, калатаючи по товстих ніжках обіднього столу. Коробейникова на Гусищі звали Варфоломійовичем. Звертались до нього тільки в крайній потребі. Варфоломійович брав у заклад речі і визначав людожерські проценти. Він жив з цього уже кілька років і ще ні разу не попався. А тепер він прогорав на кращій своїй комерційній справі, від якої сподівався великих баришів і забезпеченої старості — Жартуєте?! — скрикнув він, згадавши пропащі ордери. — Тепер гроші тільки наперед. І як же це так я маху дав? Своїми руками віддав горіховий гарнітур для вітальні!.. Самому гобеленові «Пастушка» ціни не скласти! Ручна робота!.. Дзвінок «прошу крутити» давно вже крутила чиясь непевна рука, і не встиг Варфоломійович згадати, що вхідні двері зостались одчинені, я у передпоої щось важко гуркнуло, і голос людини, що заблукала в лабіринті шаф, благально гукнув: — Куди тут зайти? Варфоломійович вийшов у передпокій, потяг до себе чиєсь пальто (на дотик — драп) і ввів до їдальні панотця Федора. — Великодушно пробачте, — сказав панотець Федір. Через десять хвилин взаємних недомовок і хитрощів з'ясувалося, що громадянин Коробейников справді має деякі відомості про меблі Вороб'янінова, а панотець Федір не відмовляється за ці відомості заплатити. Крім того, на превелику втіху архіваріуса, виявилося, що відвідувач рідний брат колишнього предводителя і палко бажає зберегти про нього пам'ять, придбавши горіховий гарнітур для вітальні. З цим гарнітуром у брата Вороб'янінова були пов'язані найтепліші спогади юнацтва. Варфоломійович запросив сто карбованців. Пам'ять брата відвідувач розцінював куди нижче, карбованців на тридцять. Погодились на п'ятдесяти. — Гроші я попросив би наперед, — заявив архіваріус, — це моє правило. — А це нічого, що я золотими десятками? — заспішив панотець Федір, розриваючи підшивку піджака. — За курсом візьму. По дев'ять з половиною. Сьогоднішній курс. Востриков витрусив з ковбаски п'ять жовтячків, досипав до них два з половиною сріблом і підсунув всю купку до архіваріуса. Варфоломійович двічі перелічив монети, згріб їх у жменю, попросив гостя хвилиночку зачекати і пішов по ордери. У таємній своїй канцелярії Варфоломійович довго не думав, розгорнув алфавіт — дзеркало життя на літеру П, швидко найшов потрібний номер і взяв з полиці пачку ордерів генеральші Попової. Розпанахавши пачку, Варфоломійович вибрав із неї тільки ордер, виданий тов. Брунсу, що проживає по Виноградній, 34, на дванадцять горіхових стільців фабрики Гамбса. Дивуючись своїй кмітливості й умінню викручуватись, архіваріус посміхнувся і одніс ордери покупцеві. — Усі в одному місці? — скрикнув покупець. — Один до одного. Усі там стоять. Гарнітур прекрасний. Пальчики оближете. А втім, чи вам про це говорити! Ви самі знаєте! Панотець Федір довго й захоплено тряс руку архіваріусові і, скуштувавши рясних ударів об шафи в передпокої, зник у нічній темряві. Варфоломійович довго ще глузував з пошитого в дурні покупця. Золоті монети він розклав рядком на столі і довго сидів, сонно дивлячись на п'ять ясних кружалець. «І чого це їх на вороб'яніновські меблі потягло? — подумав він. — З глузду з'їхали». Він роздягся, неуважно помолився богу, ліг у вузеньку дівочу постіль і заклопотано заснув.  

Розділ XII
Палка жінка — мрія поета


Ніч пожерла холод до останку. Стало так тепло, що у ранніх перехожих нили ноги. Горобці верзли всілякі дурниці. Навіть курка, що вийшла з кухні в готельний двір, відчула приплив сил і спробувала злетіти. Небо було в дрібних хмарних галушках, з ящика для сміття струмив запах фіалки і супу пейзан. Вітер млів під карнизом. Коти розляглись на даху і, поблажливо мружачись, дивились у двір, через який біг коридорний Олександр із пакою брудної білизни. У коридорах «Сорбонни» зашуміли. На відкриття трамвая з повітів з'їжджалися делегати. З готельної лінійки з вивіскою «Сорбонна» висипав їх цілий гурт. Сонце гріло що було сили. Злітали д'горі жолоблені залізні штори магазинів. Радпрацівники, що вийшли на службу у ватних пальто, задихаючись, розстібались, відчуваючи тягар весни. На Кооперативній вулиці біля переповненого вантажного автомобіля Млинбуду лопнула ресора, і Віктор Михайлович Полєсов, прибувши на місце події, давав поради. У номері, умебльованім з діловою розкішшю (два ліжка і нічний столик), почулося кінське хропіння й іржання: Іполит Матвійович весело вмивався і прочищав ніс. Великий комбінатор лежав у ліжку, розглядаючи пошкодження на штиблетах. — До речі, — сказав він, — прошу сплатити заборгованість. Іполит Матвійович винирнув з рушника і глянув на компаньйона банькатими, без пенсне, очима. — Що ви на мене дивитесь, немов солдат на вошу? Що вас здивувало? Заборгованість? Так! Ви мені винні гроші. Я вчора забув вам сказати, що за ордери я заплатив, згідно з вашими повноваженнями, сімдесят карбованців. До цього додаю розписку. Перекиньте сюди тридцять п'ять карбованців. Концесіонери, сподіваюсь, беруть участь у витратах на однакових підставах? Іполит Матвійович надів пенсне, прочитав записку і з сумом оддав гроші. Але навіть це не могло затьмарити його радості. Багатство було в руках. Порошинка тридцяти карбованців зникла в сяйві діамантової гори. Іполит Матвійович, променисто усміхаючись, вийшов у коридор і почав прогулюватись. Плани нового, побудованого на дорогоцінному фундаменті, життя тішили його. «А святий панотець? — єхидно думав він. — Дурень дурнем зостався. Не бачити йому стільців, як своєї бороди». Дійшовши кінець коридора, Вороб'янінов обернувся. Білі в тріщинах двері № 13 розчинились, і просто назустріч йому вийшов панотець Федір у синій косоворотці, підперезаній потертим чорним шнурком з пишною китицею. Добре обличчя його розпливалося від щастя. Він теж вийшов у коридор на прогулянку. Суперники кілька разів зустрічалися і, переможно поглядаючи один на одного, ішли далі. Кінець коридора обидва разом поверталися і знову зближались… У грудях Іполита Матвійовича вирувало захоплення. Тим самим почуттям був опанований і панотець Федір. Почуття жалю до переможеного супротивника опановувало обох. Нарешті, під час п'ятого рейсу, Іполит Матвійович не витримав. — Здрастуйте, батюшко, — сказав він невимовно облесливо. Панотець Федір зібрав увесь сарказм, дарований йому від бога, і відповів: — Доброго ранку, Іполите Матвійовичу. Вороги розійшлися. Коли шляхи їм збіглися знову Вороб'янінов мовив: — Чи не ударив я вас під час останньої зустрічі? — Та ні, що це ви, дуже приємно було зустрітись, — одказав радісно панотець Федір. Їх знову рознесло. Фізіономія панотця Федора почала обурювати Іполита Матвійовича. — Служби, мабуть, уже не правите? — запитав він при наступній зустрічі. — Де там правити! Парафіяни по містах розбіглись, скарбів шукають. — Зауважте — свої скарби. Свої. — Мені невідомо чиї, а тільки шукають. Іполит Матвійович хотів сказати яку-небудь гидоту і навіть розтулив для цього рота, але вигадати нічого не зміг і сердито попрямував у свій номер. Через хвилину звідти вийшов син турецько-підданого — Остап Бендер, у голубому жилеті, і, наступаючи на шнурки від своїх черевиків, подався до Вострикова. Троянди на щоках панотця Федора зів'яли і обернулися на попіл. — Купуєте старі речі? — запитав Остап грізно. — Стільці? Тельбухи? Коробочки з-під вакси? — Чого вам треба? — прошепотів панотець Федір. — Мені треба продати вам старі штани. Священик заледенів і одсунувся. — Що ж ви мовчите, як архієрей на прийомі? Панотець Федір повільно рушив до свого номера. — Старі речі купуємо, нові крадемо! — крикнув Остап услід. Востриков утягнув голову і зупинився біля своїх дверей. Остап глумився далі: — Що ж ви скажете про штани, вельмишановний служителю культу? Берете? Є іще від жилетки рукава, дірка від бублика і від мертвого віслюка вуха. Гуртом всю партію — дешевше буде. І в стільцях вони не лежать, шукати не треба! Га? Двері за служителем культу зачинилися. Задоволений Остап, ляпаючи шнурками по килиму, повагом пішов назад. Коли його огрядна постать була досить далеко, панотець Федір швидко просунув голову у двері і, довго стримуючи обурення, пискнув: — Сам ти дурень! — Що? — крикнув Остап, кидаючись назад, але двері було вже замкнено, і тільки клацнув замок. Остап нахилився до замочної щілини, приклав до рота долоню трубою і виразно сказав: — Почому опіум для народу? За дверима мовчали. — Папашо, ви ница людина! — прокричав Остап. Ту ж мить із замочної щілини вискочив і засовався олівець, вістрям якого панотець Федір намагався вжалити ворога. Концесіонер вчасно відскочив і вхопився за олівець. Вороги, роз'єднані дверима, мовчки кожен до себе почали тягти олівець. Перемогла молодість, і олівець, упираючись, як скалка, повільно виповз із щілини. З цим трофеєм Остап повернув до свого номера. Компаньйони ще більш повеселіли. — «И враг бежит, бежит, бежит!» — проспівав Остап. На ребрі олівця він вирізав складаним ножиком образливе слово, вибіг у коридор і, вкинувши олівець у замочну амбразуру, відразу ж вернувся. Друзі витягли на світ зелені корінці ордерів і почали їх пильно вивчати. — Ордер на гобелен «Пастушка», — мрійно сказав Іполит Матвійович. — Я купив цей гобелен у петербурзького антиквара. — На біса пастушка! — крикнув Остап, розриваючи ордер на локшину. — Стіл круглий… Очевидно, від гарнітура… — Дайте сюди столик. К чортовій матері столик! Залишились два ордери: один — на десять стільців» виданий музею мебльової майстерності в Москві, другий — на один стілець — т. Грицацуєву, в Старгороді, по вулиці Плеханова, 15. — Готуйте гроші, — сказав Остап, — можливо, в Москву доведеться їхати. — Але ж тут теж є стілець? — Один шанс проти десяти. Чиста математика. Та й то якщо громадянин Грицацуєв не розпалював ним буржуйки. — Не жартуйте так, не треба. — Дарма, дарма, лібер фатер Конрад Карлович Міхельсон, найдемо! Святе діло! Батистові онучі носити, крем Марго їсти. — Мені здається чомусь, — зауважив Іполит Матвійович, — що коштовності мають бути саме в цьому стільці. — Ось як! Вам здається? Що вам іще здається? Нічого? Ну, гаразд. Будемо працювати по-марксистськи. Хай у небі ширяють птиці, а ми ближче до стільців. Мене мучить бажання якомога скорше побачитись з інвалідом імперіалістичної війни, громадянином Грицацуєвим, вулиця Плеханова, будинок п'ятнадцять. Не відставайте, Конраде Карловичу. План розробимо по дорозі Проходячи мимо дверей панотця Федора, мстивий син турецько-підданого ткнув їх ногою. З номера долинуло кволе ричання зацькованого конкурента. — Хоч би він за нами не пішов! — перелякався Іполит Матвійович. — Після сьогоднішнього побачення міністрів на яхті жодне зближення неможливе. Він мене боїться. Друзі повернулися тільки надвечір. Іполит Матвійович був заклопотаний, Остап сяяв. На ньому були нові малинові черевики, на закаблуках яких було пригвинчено круглі гумові набійки, шахові шкарпетки в зелену і чорну клітинку, кремова кепка і напівшовковий шарф румунського відтінку. — Він-то є, — сказав Іполит Матвійович, згадуючи візит до вдови Грицацуєвої, — але як цей стілець дістати? Купити? — Аякже, — мовив Остап, — не кажучи вже про зовсім непродуктивні витрати, це породить плітки. Чому один стілець,? Чому саме цей стілець?.. — Що ж робити? Остап з любов'ю оглянув закаблуки своїх нових штиблет. — Шик-модерн, — сказав він. — Що робити? Не хвилюйтесь, голово, беру операцію на себе. Перед цими черевиками жоден стілець не встоїть. — Ні, ви знаєте, — пожвавішав Іполит Матвійович, — коли ви розмовляли з панею Грицацуєвою про повідь, я сів на наш стілець і, слово честі, я відчув під собою щось тверде. Вони там, їй-богу, там… Ну, от, їй же богу, я почуваю. — Не хвилюйтесь, громадянине Міхельсон. — Його треба вночі викрасти! Їй-богу, викрасти! — Однак для предводителя дворянства у вас надто мізерні масштаби. А техніку цього діла ви знаєте? Може, у вас у чемодані похідний несесер з комплектом відмичок? Викиньте з голови! Це типове піжонство — грабувати бідну вдову. Іполит Матвійович отямився. — Але ж хочеться скоріше, — сказав він благально. — Скоро тільки коти плодяться, — зауважив повчально Остап. — Я одружуся з нею. — З ким? — З мадам Грицацуєвою. — Навіщо ж? — Щоб спокійно, без шуму покопатись у стільці. — Але ж ви себе зв'язуєте на все життя! — Чого не зробиш заради концесії! — На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович. Іполит Матвійович від крайнього здивування розвів руками. Пасторське голене лице його вишкірилось. Показались не чищені з дня від'їзду з міста N голубі зуби. — На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович. — Це велика жертва. — Життя! — сказав Остап. — Жертва! Що ви знаєте про життя і про жертви? Ви думаєте, що, коли вас виселили з особняка, то ви знаєте життя? І коли у вас реквізували фальшиву китайську вазу, то це жертва? Життя, панове присяжні засідателі, це штука складна, але, панове присяжні засідателі, цю складну штуку відкривають просто, як шухляду. Треба тільки вміти її одкрити. Хто не може одкрити, той гине. Ви чули про гусара-схимника? Іполит Матвійович не чув. — Буланов! Не чули? Герой аристократичного Петербурга. Зараз почуєте. І Остап Бендер розповів Іполитові Матвійовичу історію, дивовижний початок якої схвилював увесь світський Петербург, а ще дивовижніший кінець загубився і прийшов ніким абсолютно не помічений в останні роки.  

Оповідання про гусара-схимника

Блискучий гусар, граф Олексій Буланов, як влучно сказав Бендер, був справді героєм аристократичного Петербурга. Ім'я чудового кавалериста й гуляки не сходило з уст бундючних мешканців палаців, на Англійській набережній і з шпальт світської хроніки. Дуже часто на сторінках ілюстрованих журналів з'являвся фотографічний портрет гусара красеня — куртка, розшита бранденбурами і облямована зернистим каракулем, високі прилизані скроні і короткий переможний ніс. За графом Булановим котилася слава учасника багатьох таємних дуелей з фатальним кінцем, явних романів з найгарнішими, найнеприступнішими дамами світу, божевільних вихваток проти поважаних у суспільстві осіб і гучних бенкетів, що неминуче кінчалися лупцюванням штафірок. Граф був уродливий, молодий, багатий, щасливий у коханні, щасливий у картах і в одержанні спадщини. Родичі його вмирали часто, і їхнє майно збільшувало і так величезні багатства гусара. Він був зухвалий і сміливий. Він помагав абіссінському негусові Менеліку в його війні з італійцями. Він сидів під великими абіссінськими зорями, загорнувшись у білий бурнус, дивлячись на триверстну карту місцевості. Світло смолоскипів кидало мерехтливі тіні на прилизані скроні графа. Біля ніг його сидів новий друг — абіссінський хлопчик Васько. Розгромивши військо італійського короля, граф повернув до Петербурга разом з абіссінцем Васьком. Петербург зустрів героя квітами й шампанським. Граф Олексій знову поринув у безтурботну безодню насолод, як то кажуть у великосвітських романах. Про нього все ще говорили з подвоєним захопленням, жінки труїлись через нього, мужчини заздрили. На зап'ятках графської карети, що пролітала по Мільйонній, незмінно стояв абіссінець, дивуючи перехожих своєю чорнотою і тонким станом. І раптом все скінчилося. Граф Олексій Буланов зник. Княгиня Білорусько-Балтійська, остання пасія графа, була в розпачі. Зникнення графа наробило чимало шуму. Газети були сповнені здогадів. Агенти розшуку збилися з ніг. Але все було даремно. Сліди графа губилися. Коли шум уже затихав, з Аверкієвої пустелі надійшов лист, який усе пояснив. Блискучий граф, герой аристократичного Петербурга, Валтасар XIX сторіччя, постригся у схиму. Переказували жахливі подробиці. Подейкували, що граф-схимник носить вериги в кілька пудів, що він, звиклий до тонкої французької кухні, харчується тепер тільки картопляними лушпайками. Заклубив вихор здогадів. Говорили, що графові було видіння померлої матері. Жінки плакали. Біля під'їзду княгині Білорусько-Балтійської стояли валки карет. Княгиня з чоловіком приймали співчуття. Виникали нові чутки. Очікували графа назад. Говорили, що це тимчасове божевілля на релігійному грунті. Запевняли, що граф утік від боргів. Переказували, що причиною всьому — нещасливий роман. А насправді гусар пішов у ченці, і щоб збагнути життя. Назад він не вернувся. Згодом про нього забули. Княгиня Балтійська познайомилася з італійським співаком, а абіссінець Васько виїхав на батьківщину. У монастирі граф Олексій Буланов, що прибрав ім'я Євпла, мучив себе великими подвигами. Він справді носив вериги, але йому здалося, що цього не досить для пізнання життя. Тоді він вигадав для себе спеціальну чернечу форму: клобук з прямовисним козирком, що затуляв лице, і рясу, що зв'язувала рухи. З благословення ігумена він почав носити цю форму. Але й цього здалось йому замало. Опанований гординею, він переселився в лісову землянку і почав жити в дубовій труні. Подвиг схимника Євпла сповнив монастир подивом. Він їв тільки сухарі, запас яких поновлювали раз на три місяці. Так минуло двадцять років. Євпл вважав, що життя його мудре, правильне і єдино правдиве. Жити йому стало надзвичайно легко, і думки його були кришталеві Він збагнув життя і зрозумів, що інакше жити не можна. Якось він із здивуванням помітив, що на тому місці, де він протягом двадцяти років звик знаходити сухарі, нічого не було. Він не їв чотири дні. На п'ятий день прийшов невідомий йому дідок у личаках і сказав, що ченців виселили більшовики і організували в монастирі радгосп. Залишивши трошки сухарів, дідок, плачучи, пішов собі геть. Схимник не зрозумів старого. Світлий і тихий, він лежав у труні і радів, що пізнав життя. Дідок селянин весь час носив йому сухарі. Так минуло ще кілька безтривожних років. Одного тільки разу двері розчинились, і кілька чоловік, зігнувшись, увійшли до землянки. Вони підійшли до труни і мовчки почали розглядати старця. Це були рослі люди в чоботах з острогами, у величезних галіфе і з маузерами в дерев'яних полірованих ящиках. Старець лежав у труні, простягти руки, і дивився на гостей осіянним поглядом. Довга і легка сива борода закривала половину труни. Незнайомі задзвеніли острогами, знизали плечима і пішли геть, бережно причинивши за собою двері. Збігав час. Життя розкрилось перед схимником на всю свою широчінь і привабність. Уночі, після того дня, коли схимник остаточно зрозумів, що все в його пізнанні ясно, він несподівано прокинувся. Це його здивувало. Він ніколи не прокидався вночі. Міркуючи про те, що його розбудило, він знову заснув і одразу ж знову прокинувся — щось до болю пекло його в спину. Осягаючи розумом причини цього, він намагався заснути, але не міг. Щось заважало йому. Він не спав до ранку. Другої ночі його знову хтось розбудив. Він перевертався до ранку, тихо стогнучи і непомітно для самого себе чухаючи руки. Вдень, підвівшись, він випадково заглянув у труну. Тоді він зрозумів усе: по кутках його непривітної постелі швидко перебігали вишневі блощиці. Схимникові стало гидко. Того ж дня прийшов дідок з сухарями. І от подвижник, що мовчав двадцять п'ять років, заговорив. Він попросив принести йому трошки гасу. Почувши мову великого мовчальника, селянин отетерів. Однак, соромлячись і ховаючи пляшечку, він приніс гас. Скоро дідок пішов, схимник тремтячою рукою змазав усі шви і шпарини труни. Вперше за три дні Євпл заснув спокійно. Його ніщо не потурбувало. Змазував він гасом труну і в наступні дні. Але через два місяці зрозумів, що гасом вивести блощиць не можна. Ночами він швидко перевертався і голосно молився, але молитви допомагали ще менше, ніж гас. Минуло півроку в невимовних муках, перше ніж пустельник звернувся до дідка знову. Друге прохання ще дужче вразило дідка. Схимник просив привезти йому з міста порошок «Арагац» проти блощиць. Але й «Арагац» не поміг. Блощиці множилися надзвичайно швидко. Могутнє здоров'я схимника, якого не міг зламати двадцятип'ятирічний піст, помітно гіршало. Почалося темне, розпачливе життя. Труна почала здаватися схимникові Євплу огидною і незручною. Вночі, за порадою селянина, він палив блощиць скалкою. Блощиці вмирали, але не здавались. Випробувано останній засіб: продукти бр. Глік — рожева рідина із запахом отруєного персика під назвою «Клопін». Але й це не помогло. Становище погіршувалося. Через два роки від початку великої боротьби пустельник випадково помітив, що зовсім перестав думати про сенс життя, бо цілісіньку добу полював на блощиць. Тоді він зрозумів, що помилився. Життя так само, як і двадцять п'ять років тому, було темне і загадкове. Втекти від земної тривоги не пощастило. Виявилось: жити тілом на землі, а душею на небі неможливо. Тоді старець устав і поквапно вийшов із землянки. Він стояв серед темного зеленого лісу. Була рання, суха осінь. Біля самої землянки виткнулась з-під землі ціла сім'я білих грибів. Невідомий птах сидів на галузці й співав соло. Почувся шум поїзда. Земля затремтіла. Життя було прекрасне. Старець, не оглядаючись пішов уперед. Тепер він працює за кучера кінної бази Московського комунального господарства. Розповівши Іполитові Матвійовичу цю на диво повчальну історію, Остап потер рукавом піджака свої малинові черевики, зіграв на губах туш і пішов собі геть. Над ранок він ввалився в номер, роззувся, поставив малинове взуття на нічний столик і почав гладити глянсувату шкіру, з ніжною пристрастю примовляючи: — Мої маленькі друзі. — Де ви були? — спитав Іполит Матвійович спросоння. — У вдови, — глухо відказав Остап. — Ну? — Іполит Матвійович сперся на лікоть. — І ви одружитесь з нею? Очі Остапа заіскрилися: — Тепер я вже мушу женитись, як чесна людина. Іполит Матвійович сконфужено хрюкнув. — Палка жінка, — сказав Остап, — мрія поета. Провінціальна безпосередність. У центрі таких субтропіків давно вже нема, але на периферії, на місцях — ще трапляються. — Коли ж весілля? — Позавтра. Завтра не можна: Перше травня — все закрито. — Як же буде з нашим ділом? Ви женитесь… А нам, може, доведеться їхати до Москви. — Ну, чого ви турбуєтесь? Засідання триває далі. — А дружина? — Дружина? Діамантова вдовиця? Зайве питання! Раптовий від'їзд на виклик центру. Невеличка доповідь у Малому Раднаркомі. Прощальна сцена і курча на дорогу. Поїдемо з комфортом. Спіть. Завтра у нас вільний день.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка