Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ ІХ Де ваші локони?



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка4/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Розділ ІХ
Де ваші локони?


Поки Остап оглядав 2-й будинок Старсоцзабезу, Іполит Матвійович, вийшовши з двірницької і відчуваючи холод на голеній голові, рушив вулицями рідного міста. Бруком бігла ясна весняна вода. З дахів без упину линули тріскотнява і цокіт діамантових крапель. Горобці полювали на гній. Сонце сиділо на всіх дахах. Золоті битюги нарочито голосно гриміли копитами на голому бруку і, опустивши вниз вуха, із задоволенням прислухались до власного стукоту. На вогких телеграфних стовпах щулились мокрі об'яви з розплилими літерами: «Навчаю грати на гітарі за цифровою системою» і «Даю лекції суспільствознавства для вступу в народну консерваторію». Взвод червоноармійців у зимових шоломах перетинав калюжу, що починалася біля магазину Старгіко і тяглася аж до будинку губплану, фронтон якого був прикрашений гіпсовими тиграми, перемогами і кобрами. Іполит Матвійович ішов, цікаво поглядаючи на зустрічних перехожих. Він, що прожив у Росії все життя і революцію, бачив, як ламався, перелицьовувався і мінявся побут. Він звик до цього, але виявилось, що звик він тільки в одному пункті земної кулі — в повітовому місті N. Приїхавши в рідне місто, він побачив, що нічогісінько не розуміє. Йому було ніяково і дивно, немовби і справді він був емігрант і щойно приїхав з Парижа. Колись, проїжджаючи містом в екіпажі, він неодмінно зустрічав знайомих або ж відомих йому в обличчя людей. Нині він пройшов уже чотири квартали по вулиці Ленських подій, але знайомі не стрічались. Вони зникли, а може, постаріли так, що їх і не пізнати, а може, зробились непізнаваними, бо носили інший одяг, інші капелюхи. Може, вони змінили свою ходу. В усякому разі, їх не було. Іполит Матвійович ішов блідий, холодний, розгублений. Він зовсім забув, що йому треба розшукувати житловідділ. Він переходив з тротуару на тротуар і звертав у провулки, де розгнуздані битюги вже навмисне стукали копитами. У провулках було більше зими і де-не-де траплявся підгнилий лід. Усе місто було іншого кольору. Сині будинки стали зеленими, жовті — сірими, з каланчі зникли бомби, по ній не ходив уже пожежник, і на вулицях було куди шумніше, ніж це пам'ятав Іполит Матвійович. На Великій Пушкінській Іполита Матвійовича здивували ніколи не бачені ним у Старгороді рейки і трамвайні стовпи з дротами. Іполит Матвійович не читав газет і не знав, що на Перше травня в Старгороді збираються відкрити дві трамвайні лінії: Вокзальну і Привозну. То здавалось Іполитові Матвійовичу, що він ніколи не покидав Старгорода, то Старгород уявлявся йому місцем цілком незнайомим. Заглиблений у такі думки, він дійшов до вулиці Маркса і Енгельса. У цьому місці до нього повернулося дитяче відчуття, що от-от з-за рогу двоповерхового будинку з довгим балконом неодмінно має вийти знайомий. Іполит Матвійович навіть спинився чекально. Але знайомий не вийшов. Спочатку з-за рогу вигулькнув скляр з ящиком бемського скла і буханцем замазки мідного кольору. Виринув з-за рогу Джигун у замшевій кепці із шкіряним жовтим козирком. За ним вибігли діти, школярі першого ступеня, з книжками в ремінцях. Раптом Іполит Матвійович відчув жар у долонях і прохолоду в животі Просто на нього йшов незнайомий громадянин з добрим лицем, несучи стілець, немов віолончель. Іполит Матвійович, на якого несподівано напала гикавка, вдивився і одразу пізнав свій стілець. Так! Це був гамбсівський стілець, оббитий потемнілим у революційних бурях англійським ситцем у квіточках, це був горіховий стілець із гнутими ніжками. Іполит Матвійович відчув себе так, ніби йому стрельнули в ухо. — Точити ножі, ножиці, бритви правити! — закричав поблизу баритональний бас. І одразу ж долинуло тонкою луною: — Паяємо, лагодимо! — Московська гайзета «Звестие», журнал «Смехач», «Красная нива»!.. Десь угорі зі дзвоном вибили скло. Потрясаючи місто, проїхав вантажний автомобіль млинбуду. Засвистів міліціонер. Життя кипіло і било через край. Не можна було гаяти час. Іполит Матвійович стрибком леопарда наблизився до обурливого незнайомця і мовчки смикнув стілець до себе. Незнайомий смикнув стілець назад. Тоді Іполит Матвійович, тримаючись лівою рукою за ніжку, почав щосили відривати товсті пальці незнайомого від стільця. — Грабують, — пошепки сказав незнайомий, тримаючись за стілець ще міцніше. — Дозвольте, дозвольте, — мурмотів Іполит Матвійович, намагаючись відклеїти пальці незнайомого. Почав збиратися натовп. Чоловіка зо три вже стояло поблизу, з надзвичайною цікавістю стежачи за розвитком конфлікту. Тоді обидва боязко оглянулись і, не дивлячись один на одного, але не випускаючи стільця з чіпких рук, швидко пішли вперед, немов нічого й не сталося. «Що ж це таке?» — очманіло думав Іполит Матвійович. Що думав незнайомий, не можна було збагнути, але хода у нього була вельми рішуча. Вони йшли швидше і швидше і, угледівши в глухому завулкові пустир, засипаний щебенем і будівельними матеріалами, немов по команді, повернули туди. Тут сили Іполита Матвійовича збільшились учетверо. — Дозвольте ж! — закричав він, не соромлячись. — Про-о-бі! — ледве чутно скрикнув незнайомий. І що руки обом заклякли на стільці, вони почали штурхати один одного ногами. Чоботи незнайомого були з підковами, і Іполитові Матвійовичу спочатку щедро влетіло. Але він швидко пристосувався і, стрибаючи то вправо, то вліво, немов танцював краков'як, ухилявся від ударів супротивника і намагався вразити ворога в живіт. У живіт влучити йому не пощастило, бо заважав стілець, але зате він влучив у колінну чашечку сопротивника, після чого той міг брикатись тільки лівою ногою. — О господи! — зашепотів незнайомий. І тут Іполит Матвійович побачив, що незнайомий, який у найнахабніший спосіб украв його стілець, не хто інший, як священик церкви Фрола і Лавра — панотець Федір Востриков. Іполит Матвійович отетерів. — Батюшка! — скрикнув він, від здивування знімаючи руки із стільця. Панотець Востриков фіалково зацвів і нарешті одпустив свої пальці. Стілець, ніким не підтримуваний, упав на биту цеглу. — Де ж ваші вуса, шановний Іполите Матвійовичу? — з найтоншою ущипливістю спитала духовна особа. — А ваші локони де? Адже у вас були локони? Неймовірне презирство звучало в словах Іполита Матвійовича. Він окинув панотця Федора поглядом незвичайної шляхетності і, взявши під пахву стілець, повернувся, щоб піти геть. Але панотець Федір, уже зовсім отямившись, не дав Вороб'янінову такого легкого тріумфу. З криком: «Ні, прошу вас», — він знову ухопився за стілець. Було відновлено попередню позицію. Обидва супротивники стояли, вчепившись у ніжки, наче коти чи боксери, міряли один одного очима, походжаючи то туди, то сюди. Трагічна пауза тривала цілу хвилину. — То це ви, святий отче, — проскреготів Іполит Матвійович, — полюєте на моє майно? Із цими словами Іполит Матвійович хвицнув святого панотця ногою в стегно. Панотець примірився, люто пнув предводителя в пах, — той аж зігнувся. — Це не ваше майно. — А чиє ж? — Не ваше. — А чиє ж? — Не ваше, не ваше. — А чиє ж, чиє? — Не ваше. З таким шипінням вони несамовито брикались. — А чиє ж це майно? — верескнув предводитель, затопивши ногу в живіт святому панотцеві. Перемагаючи біль, святий панотець твердо сказав: — Це націоналізоване майно. — Націоналізоване? — Так, так, націоналізоване. Говорили вони з такою надзвичайною швидкістю, що слова зливались. — Ким націоналізоване? — Радянською владою! Радянською владою! — Якою владою? — Владою трудящих. — А-а-а!.. — сказав Іполит Матвійович, холонучи. — Владою робітників і селян? — Та-а-ак-с! — М-м-м!.. То, може, ви, святий отче, партійний? — М-можливо!  

Тут Іполитові Матвійовичу урвався терпець і, крикнувши «можливо?», він смачно плюнув в добре обличчя панотця Федора. Панотець Федір негайно плюнув в лице Іполитові Матвійовичу і теж влучив. Стерти слину було нічим: руки держали стілець. Іполит Матвійович випустив звук, немов розчинилися двері, і щосили штовхнув ворога стільцем. Ворог упав, тягнучи за собою засапаного Вороб'янінова. Боротьба точилась у партері. Раптом щось тріснуло: одламались відразу обидві передні ніжки. Забувши один про одного, супротивники заходились шматувати горіхове скарбосховище. Із сумним криком чайки лопнув англійський ситець у квіточках. Спинка відлетіла, відкинута могутнім поривом. Скарбошукачі рвонули рогожу разом з мідними ґудзиками і, здираючи об пружини руки до крові, запустили пальці в шерстяну набивку. Стривожені пружини співали. Через п'ять хвилин стілець було обгризено. Від нього лишились ріжки та ніжки. Увсебіч котилися пружини. Вітер носив гнилу шерсть по пустирю. Гнуті ніжки лежали в ямі. Діамантів не було. — Ну що, знайшли? — спитав Іполит Матвійович, задихаючись. Панотець Федір, весь укритий шматками шерсті, одсапувався і мовчав. — Ви аферист! — крикнув Іполит Матвійович. — Я вам морду наб'ю, панотче Федоре! — Руки короткі, — одказав батюшка. — Куди ж ви підете весь у пуху? — А вам яке діло? — Соромно, батюшко! Ви просто злодій! — Я у вас нічого не вкрав! — Як же ви довідались про це? Використали в своїх особистих інтересах таємницю сповіді? Дуже добре! Дуже гарно! Іполит Матвійович з обурливим «пфуй» покинув пустир і, чистячи на ходу рукава пальта, попростував додому. На розі вулиці Ленських подій і Єрофеївського провулка Вороб'янінов побачив свого компаньйона. Технічний директор і головний керівник концесії стояв трохи одвернувшись, піднявши ліву ногу, — йому чистили замшевий верх черевиків канареєчним кремом. Іполит Матвійович підбіг до нього. Директор безтурботно мугикав «Шимі»: Раніше проробляли це верблюди,


Раніше танцювали ботокуди,
А тепер танцює шимі цілий світ…

— Ну, як житловідділ? — спитав він діловито і одразу ж додав: — Заждіть, не розповідайте, ви надто схвильовані, охолоньте. Видавши чистильникові сім копійок, Остап узяв Вороб'янінова попід руку і потяг його вулицею. Все, що розповів схвильований Іполит Матвійович, Остап вислухав з великою увагою. — Ага! Невелика чорна борідка? Так-так! Пальто із смушевим коміром? Розумію. Цей стілець з богадільні. Куплений сьогодні вранці за три карбованці. — Та ви заждіть… І Іполит Матвійович розказав головному концесіонерові про всі підлоти панотця Федора. Остап спохмурнів. — Кисла справа, — сказав він, — печера Лейхтвейса. Таємничий суперник. Його треба випередити, а морду йому ми завжди помацати встигнемо. Поки друзі закушували в пивній «Стенька Разін» і Остап добував відомості, в якому домі був раніше житловідділ і яка установа міститься в ньому тепер, день кінчився. Золоті битюги знов стали коричневими. Діамантові краплі холоділи на льоту і падали із дзвоном на землю. У пивних і ресторані «Фенікс» пиво піднялося в ціні: настав вечір. На Великій Пушкінській засвітились електричні лампи і, повертаючись додому з першої весняної прогулянки з барабанним тупотом пройшов загін піонерів. Тигри, перемоги і кобри губплану таємничо світилися під місяцем, що входив у місто. Ідучи додому з примовклим раптом Остапом, Іполит Матвійович подивився на губпланівських тигрів і кобр. За його часів тут містилася губернська земська управа, і громадяни дуже пишалися кобрами, вважаючи їх за старгородську славну пам'ятку. «Найду», — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у гіпсову перемогу. Тигри лагідно вимахували хвостами, кобри радісно скорочувались, і душа Іполита Матвійовича сповнилася певністю.  



Розділ X
Слюсар, папуга і ворожка


Будинок № 7 у Перелешинськім провулку не належав до найкращих будівель Старгорода. Два його поверхи, побудовані в стилі Другої імперії, були оздоблені побитими левиними мордами, надзвичайно подібними до обличчя відомого в свій час письменника Арцибашева. Арцибашевських лиць було рівно вісім, відповідно до числа вікон, що виходили в провулок. Містилися ці левині пики у віконних ключах. Були на будинку ще дві прикраси, але вже суто комерційного характеру. По один бік висіла лазурна вивіска: ОДЕСЬКА БУБЛИЧНА АРТІЛЬ МОСКОВСЬКІ БАРАНКИ На вивісці було намальовано молодика у галстуку й коротких французьких брюках. Він держав в одній вивернутій руці казковий ріг достатків, звідки лавиною спадали охряні московські баранки, що продавалися на випадок попиту і за одеські бублики. До того ж молодик похітливо всміхався. По другий бік пакувальна контора «Швидкоупак» повідомляла про себе шановних громадян-замовників чорною вивіскою з круглими золотими буквами. Дарма що різниця у вивісках і величині оборотного капіталу була разюча, обидва ці різнорідні підприємства провадили одну справу: спекулювали мануфактурою всіх гатунків — грубошерстою, тонкошерстою, бавовняною, а коли траплявся шовк гарних кольорів і візерунків, то й шовком. Пройшовши ворота, залиті тунельним мороком і водою, і повернувши праворуч у двір з цементним колодязем, можна було побачити двоє дверей без ґанків, що виходили просто на гостре каміння двору. Дощечка тьмяної міді з вирізьбленим на ній писаними літерами прізвищем: В. М. Полєсов містилася на правих дверях. Ліві двері мали біленьку бляшанку: МОДИ І КАПЕЛЮХИ Це теж було лише про людське око. Усередині майстерні мод і капелюхів не було ні спартрі, ні оздоби, ні безголових манекенів з офіцерською виправкою, ні головатих болванок для елегантних дамських капелюшків. Замість усієї цієї мішури в трикімнатній квартирі жив непорочно білий папуга в червоних спідніх. Папугу обсіли блохи, але поскаржитись він нікому не міг, бо не говорив людським голосом. Цілими днями папуга гриз насіння і спльовував лушпайки на килим крізь грати баштової клітки. Йому бракувало тільки гармоніки і нових із присвистом калош, щоб бути подібним до підпилого кустаря-одинака. На вікнах коливалися темні коричневі завіски з блямбами. У квартирі переважали темно-коричневі тони. Над піаніно висіла репродукція з картини Бекліна «Острів мертвих» у рамі фантазі темно-зеленого полірованого дуба, під склом. Один ріг скла давно вилетів, і оголена частина картини була так засиджена мухами, що зовсім зливалася з рамою. Що діялося в цій частині острова мертвих — дізнатися було вже неможливо. У спальні на ліжку сиділа сама хазяйка і, спираючись ліктями на восьмикутний столик, застелений нечистою скатертиною рішельє, розкладала карти. Перед нею сиділа вдова Грицацуєва в пухнастій шалі. — Мушу вас попередити, дівчино, що я за сеанс менше як п'ятдесят копійок не беру, — сказала хазяйка. Вдова, що не знала перешкод у жадобі відшукати нового чоловіка, погодилась платити зазначену ціну. — Тільки ви, будь ласка, і майбутнє, — жалісно попросила вона. — Вам треба ворожити на даму треф. Вдова заперечила: — Я завжди була червова дама. Хазяйка байдуже погодилась і почала комбінувати карти. Визначення вдовиної долі начорно було дано вже через кілька хвилин. На вдову чекали великі і дрібні неприємності, а на серці у неї лежав трефовий король, з яким дружила бубнова дама. Набіло ворожили по руці. Лінії руки вдови Грицацуєвої були чисті, могутні і бездоганні. Лінія життя простяглась так далеко, що кінець її заїхав у пульс, і якщо лінія говорила правду, то вдова повинна була б дожити до страшного суду. Лінії розуму й мистецтва давали право сподіватись, що вдова покине торгівлю бакалією і подарує людству неперевершені шедеври в якій завгодно царині мистецтва, науки або суспільствознавства. Горбики Венери у вдови схожі були на маньчжурські сопки і промовляли за чудесні запаси любові й ніжності Все це ворожка пояснила вдові словами і термінами, вживаними поміж графологів, хіромантів і кінських баришників. — От спасибі вам, мадамочко, — сказала вдова, — я вже тепер знаю, хто трефовий король. І бубнова краля мені теж дуже відома. А король який, не мар'яжний? — Мар'яжний, дівчино. Окрилена вдова помчала додому. А ворожка, скинувши карти в шухляду, позіхнула, показавши пащу п'ятдесятилітньої жінки, і пішла на кухню. Там вона попоралась коло обіду, що грівся на гасниці «Грец», по-кухарськи витерла руки об фартух, взяла відро з відбитою де-не-де емаллю і вийшла надвір по воду. Вона йшла двором, важко пересуваючись на плоских ступнях, її напівспорохнілий бюст мляво стрибав у перефарбованій блузці. На голові ріс віничок сивуватого волосся. Вона була стара, була бруднувата, дивилася на всіх підозріло і любила солодке. Якби Іполит Матвійович побачив її зараз, то нізащо не пізнав би Олени Боур, давньої своєї коханки, про яку секретар суду сказав колись віршами, що вона «к по-целуям зовущая, вся такая воздушная». Біля колодязя мадам Боур привітав сусіда Віктор Михайлович Полєсов, слюсар-інтелігент, що набирав воду в бідон з-під бензину. У Полєсова було лице оперного чорта, якого старанно мазали сажею, перед тим як випустити на сцену. Обмінявшись привітаннями, сусіди заговорили про те, що цікавило весь Старгород. — До чого дожились, — іронічно сказав Полєсов, — учора все місто оббігав, плашок три восьмих дюйма дістати не міг. Немає. Нема! А ще трамвай збираються пускати. Олена Станіславівна, що мала про плашки на три восьмих дюйма таке саме уявлення, яке має про сільське господарство слухачка хореографічних курсів імені Леонардо да Вінчі, думаючи, що сир добувають з вареників, висловила, проте, своє співчуття: — Які тепер магазини! Тепер тільки черги, а магазинів нема. І назви у цих магазинів найжахливіші. Старгіко!.. — Ні, знаєте, Олено Станіславівно, це ще дурниці! У них чотири мотори «Загальної Електричної Компанії» лишились. Ну, ці сяк-так підуть, хоч кузови та-аке барахло!.. Скло не на гумі. Я сам бачив. Деренчати все це буде… Жах! А решта моторів — харківська робота. Самий держпромколірмет. Верстви не витягнуть. Я на них дивився… Слюсар роздратовано замовк. Його чорне лице блищало на сонці. Білки очей були жовтаві. З-поміж кустарів з мотором, на які багатий був Старгород, Віктор Михайлович Полєсов був найбільш неповороткий і частіше за інших осоромлювався. Причиною цього була його надміру запальна натура. Це був запальний ледар. Він завжди пінився. У власній його майстерні, що містилася в другому дворі будинку № 7 у Перелешинськім провулку, застати його було неможливо. Погасле переносне горно сиротою стояло посеред мурованого сарая, по закутках якого лежали купами проколоті камери, подерті протектори «Треугольник», руді замки — такі величезні, що ними можна було замикати міста, — м'які баки на пальне з написами «Indian» і «Wanderer», дитяча ресорна колясочка, навіки заглохла динамка, гнила шкіряна сириця, промащене клоччя, стертий наждачний папір, австрійський багнет і безліч подертого, гнутого і давленого мотлоху. Замовники не находили Віктора Михайловича. Віктор Михайлович уже десь давав розпорядження. Йому було не до роботи. Він не міг спокійно бачити биндюжника, куди б той не їхав з вантажем — у свій чи чужий двір. Полєсов одразу ж виходив у двір і, склавши руки на спині, презирливо спостерігав поведінку візника. Нарешті серце його не витримувало: — Хто ж так заїздить? — кричав він, жахаючись. — Завертай! Переляканий візник завертав. — Куди ж ти завертаєш, мордо?! — страждав Віктор Михайлович, налітаючи на коня. — Надавали б тобі за старих часів ляпасів, тоді б завертав. Покомандувавши так з півгодини, Полєсов збирався був уже вернути до майстерні, де дожидав його неполагоджений велосипедний насос, але тут спокійне життя міста звичайно знов порушувало яке-небудь непорозуміння. То на вулиці зчіплювались осями вози, і Віктор Михайлович показував, як найкраще і найшвидше їх розчепити; то міняли телеграфний стовп, і Полєсов перевіряв його перпендикулярність до землі власним, спеціально винесеним з майстерні виском: то, нарешті, проїздила пожежна команда, і Полєсов, схвильований звуками труби і попеліючи від полум'я неспокою, біг за колісницями. Однак вряди-годи Віктора Михайловича настигала стихія реальної дії. На кілька день він ховався в майстерню і мовчки працював. Діти вільно бігали по двору і кричали що хотіли, биндюжники описували у дворі які завгодно криві, вози на вулиці загалом переставали зчіплюватись, і пожежні колісниці та катафалки самотньо котили на пожежу, — Віктор Михайлович працював. Одного разу, після такого запою, він вивів у двір, як барана за роги, мотоцикл, складений зі шматочків автомобілів, вогнегасників, велосипедів і друкарських машинок. Мотор на півтори сили був вандерерівський, колеса давидсонівські, а решта головних частин уже давно втратила фірму. З сідла звисав на шпагатику картонний плакат «Проба». Зібрався натовп. Не дивлячись ні на кого, Віктор Михайлович закрутив рукою педаль. Іскри не було хвилин десять. Потім почулося залізне чавкання, прилад затремтів і оповився брудним димом. Віктор Михайлович кинувся в сідло, і мотоцикл, набравши шаленої швидкості, виніс його через тунель на середину бруку й одразу ж спинився, наче підтятий кулею. Віктор Михайлович збирався був уже злізти і обревізувати свою загадкову машину, як раптом вона дала задній хід і, пронісши свого творця через той самий тунель, зупинилась на вихідному пункті — посеред двору, буркітливо ахнула й вибухла. Віктор Михайлович уцілів чудом і з уламків мотоцикла в черговий запійний період змайстрував стаціонарний двигун, що вельми був подібний до справжнього, але не працював. Вінцем академічної діяльності слюсаря-інтелігента була епопея з ворітьми сусіднього будинку № 5. Житлотовариство цього будинку уклало з Віктором Михайловичем угоду, за якою Полєсов брав на себе зобов'язання полагодити залізні ворота будинку і пофарбувати їх у який-небудь економічний колір, на свій розсуд. З другого боку, житлотовариство зобов'язалось заплатити В. М. Полєсову після приймання роботи спеціальною комісією двадцять один карбованець сімдесят п'ять копійок. Гербові марки були віднесені на рахунок виконавця роботи. Віктор Михайлович підняв і поніс ворота, як Самсон. У майстерні він з ентузіазмом узявся до роботи. Два дні пішло на розклепування воріт. Розібрано їх на складові частини. Чавунні завитки лежали в дитячій колясочці; залізні штанги та списи складено під верстат. Ще кілька день пішло на огляд ушкоджень. А потім у місті сталася велика неприємність: на Дров'яній лопнула магістральна водопровідна труба, і Віктор Михайлович решту тижня провів на місці аварії, іронічно посміхаючись, покрикуючи на робітників і щохвилини заглядаючи в провалину. Коли організаторський запал Віктора Михайловича трохи вгамувався, він знов підступив до воріт, але було запізно: дворові діти гралися чавунними завитками та списами воріт будинку № 5. Угледівши розгніваного слюсаря, діти з переляку покидали цяцьки і розбіглись. Половини завитків уже не було, і найти їх не пощастило. Після цього випадку Віктор Михайлович зовсім збайдужів до воріт. А в будинку № 5, розчиненому навстіж, відбувалися жахливі події. З горищ крали мокру білизну і одного вечора потягли навіть закипілий у дворі самовар. Віктор Михайлович особисто брав участь у гонитві за злодієм, але злодій, хоч і ніс у витягнутих уперед руках кип'ячий самовар, з бляшаної труби якого било полум'я, біг дуже жваво і, обертаючись назад, шпетив переднього в гонитві Віктора Михайловича нечистими словами. Але найбільш за всіх потерпів двірник будинку № 5. Він утратив свій щонічний заробіток: воріт не було, нічого було відчиняти, і загулялим квартирантам ні за що було віддавати свої гривеники. Спочатку двірник приходив питати, чи скоро будуть зібрані ворота, потім благав Христом-богом, а під кінець почав виголошувати невиразні погрози. Житло-товариство посилало Вікторові Михайловичу листовні нагадування. Справа пахла судом. Становище напружувалось день при дні. Стоячи біля колодязя, ворожка і слюсар-ентузіаст провадили далі розмову. — За наявності відсутності просмолених шпал, — кричав Віктор Михайлович на весь двір, — це буде не трамвай, а лихо саме! — Коли ж все це скінчиться? — сказала Олена Станіславівна. — Живемо як дикуни. — Кінця-краю цьому нема… Овва! Знаєте, кого я сьогодні бачив? Вороб'янінова. Олена Станіславівна прихилилась до колодязя, від здивування так і держачи поперед себе повне відро з водою. — Приходжу я в комунгосп продовжити договір на оренду майстерні, іду коридором. Раптом підходять до мене двоє. Дивлюсь — щось знайоме. Начебто вороб'яніновське обличчя. І питають: «Скажіть, що тут за установа колись була в цьому будинку?» Я кажу, що колись тут була жіноча гімназія, а потім житловідділ. А вам навіщо? — питаю. А вони кажуть «спасибі» і пішли собі далі. Тут я ясно побачив, що це сам Вороб'янінов, тільки без усів. Звідки він тут узявся? І той, другий, з ним був — красень мужчина. Явно колишній офіцер. І тут я подумав… У цю хвилину Віктор Михайлович помітив щось неприємне. Урвавши мову, він схопив свій бідон і швидко сховався за ящик для сміття. У двір повагом увійшов двірник будинку № 5, зупинився біля колодязя і почав оглядати дворові будівлі. Не помітивши ніде Віктора Михайловича, він засумував. — Вітьки-слюсаря знову нема? — спитав він в Олени Станіславівни. — Ах, нічого я не знаю, — сказала ворожка, — нічого я не знаю. І опанована великим хвилюванням, вихлюпуючи воду з відра, вона поквапно пішла до себе. Двірник погладив цементний бік колодязя і попрямував до майстерні. За два кроки від вивіски: ХІД У СЛЮСАРНУ МАЙСТЕРНЮ красувалася вивіска: СЛЮСАРНА МАЙСТЕРНЯ І ЛАГОДЖЕННЯ ПРИМУСІВ під якою висів важкий замок. Двірник ударив ногою в замок і з ненавистю сказав: — У, гангрена! Двірник стояв біля майстерні ще хвилини зо три, наливаючись страшним отруйним гнівом, потім з гуркотом одірвав вивіску, поніс її на середину двору, до колодязя, і, ставши на неї обома ногами, зняв сварку. — Злодюги у вас у домі номер, сім живуть! — галасував двірник. — Сволота всяка! Гадюка семибатюшна! Середню освіту має!.. Що мені ота середня освіта!.. Гангрена проклята!.. У цей час семибатюшна гадюка з середньою освітою сиділа за смітником на бідоні й нудьгувала. З тріскотом розчинялися рами, і з вікон визирали веселі мешканці. З вулиці в двір неквапно входили цікаві. Угледівши аудиторію, двірник розпалився ще дужче. — Слюсар-механік! — вигукнув двірник. — Аристократ собачий! Парламентарні вислови двірник рясно пересипав нецензурними словами, яким віддавав перевагу. Утла жіноча стать, густо обліпивши підвіконня, страшенно обурювалась на двірника, але від вікон не відходила. — Морду розквашу! — скаженів двірник. — Освічений! Коли скандал був у зеніті, прибув міліціонер і мовчки почав тягти скандаліста до району. Міліціонерові допомагали молодці з «Швидкоупаку». Двірник покірно обняв міліціонера за шию і ридма заридав. Небезпека минула. Тоді з-за смітника вискочив знудьгований Віктор Михайлович. Аудиторія зашуміла. — Хам! — закричав Віктор Михайлович услід процесії. — Хам! Я тобі покажу! Мерзота! Двірник за гірким риданням нічого цього не почув. Його несли на руках у відділення. Туди ж, як речовий доказ, потягли вивіску «Слюсарна майстерня і лагодження примусів». Віктор Михайлович ще довго гороїжився. — Високо несуться, сучі сини! — говорив він глядачам. — Хами! — Годі вам, Вікторе Михайловичу! — крикнула з вікна Олена Станіславівна. — Зайдіть до мене на хвилиночку. Вона поставила перед Віктором Михайловичем блюдце компоту і, походжаючи по кімнаті, почала розпитувати. — Та кажу ж вам, що це він, без усів, але він, — своїм звичаєм кричав Віктор Михайлович, — ну от, знаю я його прекрасно! Вороб'янінов, викапаний! — Тихше ви, господи! Навіщо він сюди приїхав, як ви гадаєте? На чорному обличчі Віктора Михайловича склалась іронічна посмішка: — Ну, а як ви гадаєте? — Він посміхнувся з іще більшою іронією. — У всякому разі не договори ж із більшовиками підписувати. — Ви гадаєте, що йому загрожує небезпека? Запаси іронії, призбирані Віктором Михайловичем за десять років революції, були невичерпні. На обличчі йому заграли серії смішків різноманітної сили і скепсису. — Кому в Радянській Росії не загрожує небезпека, тим паче чоловікові в такому становищі, як Вороб'янінов? Вуса, Олено Станіславівно, дарма не голять. — Його прислали з-за кордону? — спитала Олена Станіславівна, мало не задихнувшись. — Безумовно, — відказав геніальний слюсар. — З якою ж він метою тут? — Не будьте дитиною. — Байдуже. Мені треба його бачити. — А ви знаєте, чим ризикуєте? — Та мені однаково! Після десяти років розлуки я не можу не побачитися з Іполитом Матвійовичем. Їй і справді здалося, що доля розлучила їх тоді, коли вони кохали одне одного. — Благаю вас, найдіть його! Довідайтесь, де він! Ви скрізь буваєте! Вам буде неважко! Перекажіть, що я хочу його бачити. Чуєте? Папуга в червоних підштанках, дрімавши на жердині, перелякався шумної розмови, перевернувся вниз головою і в такій позі завмер. — Олено Станіславівно, — сказав слюсар-механік, підводячись і притискаючи руку до грудей, — я найду його і налагоджу з ним зв'язок. — Може, ви хочете ще компоту? — розчулилась ворожка. Віктор Михайлович з'їв компот, прочитав злобну лекцію про неправильну будову папужої клітки і попрощався з Оленою Станіславівною, порекомендувавши їй держати все в найсуворішім секреті.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка