Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXXII БРАМА ВЕЛИКИХ МОЖЛИВОСТЕЙ



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка34/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

Розділ XXXII
БРАМА ВЕЛИКИХ МОЖЛИВОСТЕЙ


Того сумного і світлого осіннього дня, коли в московських скверах садівники зрізають квіти і роздають їх дітям, головний син лейтенанта Шмідта Шура Балаганов спав на лаві в пасажирському залі Рязанського вокзалу. Він лежав, поклавши голову на дерев'яний поручень. Зім'ята кепка була насунута на ніс. Видно було по всьому, що бортмеханік «Антилопи» і уповноважений в справі копит не здобув щастя. Він жебрак. До його неголеної щоки прилипла роздроблена яєчна шкаралупа. Парусинові черевики втратили як форму, так і колір і нагадували швидше молдаванські постоли. Ластівки літали під високою стелею залуна два світла. Завеликими немитими вікнами видно було блокування, семафори та інші предмети, потрібні в залізничному господарстві. Побігли носильники, і незабаром через зал попливло населення поїзда, який щойно прибув на станцію. Останнім з перону ввійшов пасажир в чистому одязі. З-під розстебнутого легкого макінтоша виглядав костюм у дрібну-предрібну калейдоскопічну клітку. Штани спадали водоспадом на лаковані туфлі. Закордонний вигляд пасажира доповнював м'який капелюх, трохи скособочений. Послугами носильника він не скористався і ніс овій чемодан сам. Пасажир ліниво йшов спорожнілим залом і, без сумніву, увійшов би у вестибюль, якби раптом не помітив жалюгідну постать Балаганова. Він примружив око, підійшов ближче і якусь мить розглядав сонного. Потім обережно, двома пальцями в рукавичці зсунув кепку з обличчя бортмеханіка і посміхнувся. — Вставайте, графе, вас кличуть з підземелля! — сказав він, штовхаючи Балаганова. Шура сів, потер обличчя рукою і тільки тоді признав пасажира. — Командор! — викрикнув він. — Ні, ні, — зауважив Бендер, захищаючись долонею, — не обнімайте мене. Я тепер гордий. Балаганов закрутився навколо командора. Він не впізнавав його. Змінився не лише костюм. Остап схуд, в очах з'явилася розгубленість, обличчя було колоніальне засмагле. — Став бурий, бурий! — радісно вигукнув Балаганов. — Ну й бурий! — Так, я став бурий, — повідомив Бендер з почуттям власної гідності. — Погляньте на мої штани. Європа —»Га»! А це бачили? На підмізинному пальці моєї лівої руки діамантовий перстень. Чотири карати. Ну, а які у вас досягнення? Все ще в синах? — Та так, — запнувся Шура, — більше по дрібничках. В буфеті Остап наказав подати білого вина і бісквітів для себе і пива з бутербродами для бортмеханіка. — Скажіть, Шуро, чесно, скільки вам потрібно грошей для щастя? — запитав Остап. — Але підрахуйте все. — Сто карбованців, — відповів Балаганов, з жалем відриваючись на мить від хліба з ковбасою. — Та ні, ви мене не зрозуміли. Не на один день, а взагалі. Для щастя. Ясно? Щоб вам було добре на світі. Балаганов довго думав, несміливо посміхнувся і нарешті оголосив, що для абсолютного щастя йому потрібно шість тисяч чотириста карбованців і що з такими грошима йому буде на світі дуже добре. — Гаразд, — сказав Остап. — Одержуйте п'ятдесят тисяч. Він розстебнув на колінах квадратний саквояж і сунув до рук Балаганову п'ять білих пачок, перев'язаних мотузками. У бортмеханіка одразу ж зник апетит. Він перестав їсти, заховав гроші у кишені і вже не виймав з кишень рук. — Невже тарілочка? — запитав він захоплено. — Так, так, тарілочка, — відповів Остап зовсім байдуже. — З голубою каймою. Підзахисний приніс у зубах. Довго махав хвостом, перш ніж я погодився взяти її. Тепер я командую парадом! Почуваю себе чудово. Останні слова він промовив невпевнено. Парад, треба сказати правду, не налагоджувався, і великий комбінатор брехав, стверджуючи, ніби він почуває себе чудово. Правдивіше було б сказати, що він відчуває якусь незручність, в чому, одначе, він не хоче признатися навіть сам собі. З того часу, як він розлучився з Олександром Івановичем біля камери схову ручного багажу, куди підпільний мільйонер здав свій чемодан, минув місяць. В першому ж місті, в яке Остап в'їхав з гордістю завойовника, він не зміг дістати номера в готелі. — Я заплачу скільки завгодно! — гоноровито сказав великий комбінатор. — Нічого не вийде, громадянине, — відповів портьє, — конгрес ґрунтознавців приїхав у повному складі оглядати дослідну станцію. Заброньовано за представниками науки. І ввічливе обличчя портьє являло собою закінчену повагу перед конгресом. Остапові забажалося закричати, що він головний, що його треба поважати, ставитись до нього з пошаною, що в нього в мішку мільйон, але він вирішив за краще стриматися і вийшов на вулицю дуже роздратований. Весь день він їздив візником по місту. В кращому ресторані він півтори години страждав, чекаючи, поки ґрунтознавці, які обідали всім конгресом, не звільнять столи. В театрі в цей день показували виставу для ґрунтознавців, і квитків для іншої публіки не продавали. До того ж Остапа не впустили б до залу з мішком в руках, а подіти його нікуди. Щоб не ночувати заради науки на вулиці, мільйонер того ж вечора виїхав. Відіспався він у міжнародному вагоні. Вранці Бендер зійшов у великому волзькому місті. З дерев, кружляючи, злітало жовте прозоре листя. Волга дихала вітром. Номерів не було в жодному готелі. — Може, тільки через місяць, — з сумнівом говорили завідуючі з борідками і без борідок, вусаті і зовсім голені, — поки на електроцентралі не змонтують третій агрегат, — на номер і не сподівайтесь. Все віддано спеціалістам. А потім окружний з'їзд комсомолу. Нічого не можемо вдіяти. Поки великий комбінатор стирчав біля високих конторок портьє, сходами готелів поспішали інженери, техніки, іноземні спеціалісти і комсомольці — делегати з'їзду. І знову Остапові довелося провести день на візникові, з нетерпінням чекаючи кур'єрського поїзда, де можна було вмитись, відпочити і почитати газетку. Великий комбінатор провів п'ятнадцять ночей у різних поїздах, переїжджаючи з міста до міста, бо ніде не було номерів. В одному місці будували домну, в другому — холодильник, в третьому — цинковий завод. Все було переповнено діловими людьми. В четвертому місці Остапові поперек дороги став піонерський зльот, і в номері, де мільйонер міг би непогано провести вечір з подругою, галасували діти. В дорозі він обжився, придбав чемодан для мільйона, дорожні речі і екіпірувався. Остап вже обмірковував тривалу і спокійну подорож до Владивостока, розрахувавши, що поїздка туди й назад забере тижнів зо три, як раптом відчув, що коли він зараз же не осяде на твердій землі, то помре від якоїсь загадкової залізничної хвороби. І він зробив те, що робив завжди, коли в його кишенях було порожньо. Він почав видавати себе за когось іншого, телеграфуючи наперед, що, мовляв, їде інженер, чи лікар — громадський діяч, або ж відомий тенор чи письменник. Він дивувався: всім людям, які приїздили у справі, номери давали; Остап трохи відпочив від поїзної качки. Одного разу, для того щоб дістати номер, йому довелося видати себе за сина лейтенанта Шмідта. Після цього епізоду великий комбінатор віддався тривалим і не зовсім веселим роздумам. «І це шлях мільйонера! — думав він у розпачі.—Де ж повага? Де пошана? Де слава? Де влада?» Навіть Європа — «А», якою Остап хизувався перед Балагановим — костюм, черевики і капелюх — були придбані в комісійному магазині і, попри всі свої виключні якості, — мали істотний недолік: це були речі не свої, не рідні, з чужого плеча. їх. уже хтось носив, може, недовго, годину, хвилину, а все ж таки носив хтось чужий. Прикро було й те, що уряд не звертає ніякої уваги на скрутне становище мільйонерів і розподіляє блага в плановому порядку. І взагалі все було погано. Начальник станції не брав під козирок, що раніш він робив перед першим-ліпшим купчиком з капітальцем в п'ятдесят тисяч, батьки міста не приїжджали в готель з візитом, преса не поспішала брати інтерв'ю і замість фотографій мільйонерів друкувала портрети якихось ударників, що заробляли сто двадцять карбованців у місяць. Остап щодня перещупував свій мільйон — і все був мільйон без якоїсь там дрібниці. Він докладав усіх зусиль, обідав по кілька разів на день, пив колекційні вина, давав всюди і по багато на чай, купив перстень, японську вазу і шубу на хорковому хутрі. Шубу й вазу довелося подарувати номерному, тому що Остап не любив возитися з громіздкими речами. В разі потреби він міг накупити безліч ось таких шуб і ваз. І все ж за місяць він зміг витратити лише шість тисяч. Ні! Парад, було зрозуміло, не вийшов, хоч усе було на місці. Своєчасно вислано лінійних, у визначені строки прибули частини, грав оркестр. То полки дивились не на нього, не йому кричали «ура», не для нього вимахував руками капельмейстер. Проте Остап не відступав. Він покладав великі надії на Москву. — А як Ріо-де-Жанейро? — збуджено запитав Балаганов. — Поїдемо? — Ну його к бісу! — з несподіваною люттю відказав Остап. — Все це вигадки, немає ніякого Ріо-де-Жанейро, і Америки немає, і Європи немає, нічого нема. І взагалі останнє місто — це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану. — Ну й діла! — зітхнув Балаганов. — Мені один лікар усе пояснив, — продовжував Остап, — закордон — це міф по загробне життя. Хто туди потрапить, той назад не повертається. — Ну просто цирк! — викрикнув Шура, нічого не зрозумівши. — Ух, як я тепер заживу! Бідний Паніковський! Звичайно, він порушив конвенцію, та бог з ним! От би зрадів старий! — Пропоную вшанувати пам'ять померлого вставанням, — сказав Бендер. Молочні брати підвелися і хвилину постояли мовчки, дивлячись униз, на поламані бісквіти і нез'їдені бутерброди. Тяжке мовчання порушив Балаганов. — Знаєте, що з Козлевичем? — сказав він. — Просто цирк! Він все ж таки зібрав «Антилопу» і працює в Чорноморську. Листа прислали. Ось… Бортмеханік вийняв з кепки листа. «Здрастуйте, Шуро, — писав водій «Антилопи», — як живете? Ви все ще син л. Ш.? Мені живеться добре, тільки немає грошей, а машина після ремонту щось капризує і працює лише одну годину на день. Весь час її лагоджу, просто не вистачає сили. Пасажири ремствують. Може, ви, дорогий Шуро, надішлете мені олієпровідний шланг, хоч би не новий. Тут на базарі не можна дістати. Пошукайте на Смоленському ринку, там, де продають старі замки і ключі. А якщо вам недобре, то приїздіть, якось переб'ємося. Я стою на розі вулиці Мерінга, на біржі. Де тепер О. Б.? Ваш з повагою Адам Козлевич. Забув написати: до мене на біржу приходили ксьондзи, Кушаковський і Морошек. Був скандал. А. К.» — Зараз побіжу шукати шланг, — діловито сказав Балаганов. — Не треба, — відповів Остап, — я йому нову машину куплю. їдьмо в «Гранд-Отель», я забронював по телеграфу номер для диригента симфонічного оркестру. А вас треба пристойніше одягти, помити, дати вам капітальний ремонт. Перед вами, Шуро, відкривається брама великих можливостей. Вони вийшли на Каланчевську площу. Таксі не було. Їхати візником Остап відмовився. — Це карета минулого, — сказав він гидливо, — нею далеко не поїдеш. Та й ще там, у підкладці, живуть маленькі миші. Довелося сісти в трамвай. Вагон був переповнений. Це був один з тих заражених сварками вагонів, які часто циркулюють по столиці. Починає яка-небудь мстива бабуся в ранкові години передслужбової давки. Поступово в сварку втягуються всі пасажири вагона, навіть ті, що потрапили туди вже через півгодини після початку інцидента. Люта бабуся вже давно зійшла, забулася вже й причина сварки, а крики й взаємні образи ще тривають, і до лайки залучаються нові кадри пасажирів. І в такому вагоні до пізньої ночі не затихає лайка. Схвильовані, нервові пасажири швидко відтиснули Балаганова від Остапа і за хвилину молочні брати вже гойдалися в різних кінцях вагона, стиснуті чиїмись грудьми і кошиками. Остап висів на паску, щосили видираючи чемодан, який увесь час несла течія. Раптом, перекриваючи звичайну трамвайну лайку, з боку, де гойдався Балаганов, долинув жіночий зойк: — Вкрали! Держіть! Та ось же він стоїть! Всі повернули голови. До місця події, аж захлинаючись від цікавості, поспішали любителі таких справ. Остап побачив збентежене обличчя Балаганова. Бортмеханік ще й сам не розумів, що трапилося, як його вже схопили за руку, в якій була міцно затиснута копійчана жіноча сумочка з тоненьким бронзовим ланцюжком. — Бандит! — кричала жінка. — Тільки одвернулася, а він… Володар п'ятдесяти тисяч викрав сумочку, в якій була черепахова пудрениця, профспілчанський квиток і один карбованець сімдесят копійок грошей. Вагон спинився. Любителі потягли Балаганова до виходу. Проходячи повз Остапа, Шура тужно прошепотів: — Що ж це таке? Я ж машинально… — Я тобі покажу машинально! — сказав любитель в пенсне і з портфелем і з насолодою зацідив бортмеханіка по шиї. Остап бачив у вікно, як до групи швидкими кроками підійшов міліціонер, як він повів злочинця бруківкою. Великий комбінатор відвернувся.  

Розділ XXXIII
ІНДІЙСЬКИЙ ГІСТЬ


В чотирикутному закритому дворі «Гранд-отеля» чути було кухонні шуми, шипіння пари і вигуки: «Два чайних комплекти в шістнадцятий!», а в білих коридорах було тихо і світло, як в розподільному залі електростанції. У ста п'ятдесяти номерах спав конгрес ґрунтознавців, повернувшись з поїздки; тридцять номерів було відведено для закордонних комерсантів, які з'ясовували наболіле питання, чи можна, зрештою, вигідно торгувати з Радянським Союзом, кращий апартамент з чотирьох кімнат займав славнозвісний індуський поет і філософ, а в маленькому номері, відведеному диригентові симфонічного оркестру, спав Остап Бендер. Він лежав на плюшевій ковдрі, в одежі, притискуючи до грудей чемодан з мільйонами. За ніч великий комбінатор вдихнув у себе весь кисень, який був в кімнаті, і всі інші хімічні елементи, які тут в ній лишилися, можна було назвати азотом лише з ввічливості. Пахло прокислим вином, пекельними котлетами і ще чимсь невимовне гидким. Остап застогнав і поворухнувся. Чемодан упав на підлогу. Остап враз розплющив очі. — Що ж це було? — пробурмотів він, роблячи гримаси. — Гусарство у ресторанному залі! І, здається, навіть кавалергардство! Тьху! Вів себе як купець другої гільдії. Боже мій! А чи не образив я кого з присутніх? Там якийсь дурень кричав: «Ґрунтознавці! Встаньте!», — а потім плакав і присягався, що в душі він сам ґрунтознавець. Звичайно, це був я! Так, але ж з якого це приводу? І він згадав, що вчора, вирішивши почати життя, яке йому личить, він ухвалив збудувати собі особняк у маврітанському стилі. Ранок він провів у грандіозних мріях. Він уявляв собі дім з мінаретами, швейцара з обличчям пам'ятника, більярдну, малу вітальню і якийсь конференц-зал. В земельному відділі Рад великому комбінаторові пояснили, що ділянку одержати можна. Але вже в будівельній конторі все рухнуло. Впав швейцар, загримів кам'яною мордою, захитався золотий конференц-зал і розвалилися мінарети. — Ви приватна особа? — запитали мільйонера в конторі. — Так, — відповів Остап, — яскраво виражена індивідуальність. — На жаль, будуємо лише для колективів і організацій. — Кооперативних, громадських і господарчих? — перепитав Остап з гіркотою. — Так, для них. — А я? — А ви будуйте самі. — Так, але ж… де я дістану камінь, шпінгалети? Зрештою, плінтуси? — Добудьте якось. Хоч це важко. Контингенти вже розподілено за заявками промисловості і кооперації. Очевидно, це й було причиною його гусарства, нічного неподобства. Остап, лежачи, вийняв записну книжечку і почав підраховувати витрати з часів одержання мільйона. На першій сторінці читав запис: Верблюд 180 к. Баран 30 к. Кумис 1 к. 75 к. Разом 211 к. 75к. Далі було не краще. Шуба, соус, залізничний квиток, знову соус, знову квиток, три чалми, придбані про чорний день, візники, ваза і всяка дрібниця. Якщо не рахувати п'ятдесяти тисяч Балаганову, які не принесли йому щастя, мільйон був на місці. «Не дають робити капіталовкладення! — обурювався Остап. — Не дають! Може, зажити інтелектуальним життям, як мій друг Лоханкін? Зрештою, матеріальні цінності я вже маю, треба потроху подбати про цінності духовні. Треба негайно з'ясувати, в чому сенс життя? Він згадав, що в вестибюлі готелю цілий день товпляться дівчата, які марять порозмовляти з приїжджим індуським філософом про душу. «Піду до індуса, — вирішив він, — і дізнаюся нарешті в чому справа. Звичайно, це піжонство, та іншого виходу немає». Не розлучаючись з чемоданом, Бендер, як був, у зім'ятому костюмі, зійшов у бельетаж і постукав у двері кімнати великої людини. Йому відчинив перекладач. — Філософ приймає? — запитав Остап. — Зважаючи кого, — відповів перекладач увічливо. — Ви приватна особа? — Ні, ні, — злякано сказав великий комбінатор, — я від однієї кооперативної організації. — Ви з групою? Скільки вас? Бо вчителеві, знаєте, важко приймати людей окремо. Він віддає перевагу бесідам… — З колективом? — підхопив Остап. — Якраз мене колектив уповноважив розв'язати одне дуже окладне принципове питання: в чому сенс життя? Перекладач пішов і за п'ять хвилин повернувся. Він розсунув портьєру і бундючно сказав: — Хай увійде кооперативна організація, яка має бажання дізнатися, в чому є сенс життя. У кріслі з високою і незручною різьбляною спинкою сидів великий філософ і поет у коричневій бархатній рясі і в такому ж ковпаку. Обличчя його було смугляве і ніжне, а очі чорні, як у підпоручика. Борода біла й широка наче фрачна манишка, закривала груди. Біля його ніг сиділа стенографістка. Два перекладачі, індус і англієць, сиділи з боків. Побачивши Остапа з чемоданом, філософ засовався у кріслі і щось стривожено зашепотів перекладачеві, стенографістка почала поспіхом записувати, а перекладач звернувся до великого комбінатора: — Вчитель хоче знати, чи не містить чемодан прибулого пісень і саг і чи не має намір прибулий прочитати їх уголос, оскільки вчителеві вже багато прочитали пісень і саг і більше він не може їх чути. — Скажіть вчителеві, що саг немає, — з повагою відповів Остап. Чорноокий старий ще дужче занепокоївся і, жваво розмовляючи, почав з острахом показувати на чемодан. — Вчитель запитує, — почав перекладач, — чи не має наміру прибулий оселитися у нього в номері, бо до нього на прийом ще ніхто не приходив з чемоданом. І лише після того, як Остап заспокоїв перекладача, а перекладач філософа, напруження слало і почалася бесіда. — Перш ніж дати відповідь на ваше запитання, в чому сенс життя, — сказав перекладач, — учитель хоче сказати кілька слів про народну освіту в Індії. — Передайте вчителеві, — відповів Остап, — що проблема народної освіти хвилює мене з дитинства. Філософ заплющив очі і почав неквапно говорити. Першу годину він говорив англійською мовою, а другу — по-бенгальськи. Іноді він починав співати тихим приємним голосом, ато якось навіть підвівся і, ледь піднявши рясу, зробив кілька танцювальних рухів, показуючи, очевидно, якусь з ігор школярів Пенджаба. Аж тоді він сів і знову заплющив очі, а Остап довго слухав переклад. Спочатку Остап увічливо кивав головою, потім сонно дивився у вікно, і, нарешті, почав розважатися — перебирав пальцями в кишені дрібні гроші, милувався перснем і навіть досить недвозначно підмигнув гарненькій стенографістці, після чого вона ще швидше забігала олівцем. — А як же все ж таки буде з сенсом життя? — запитав мільйонер, знайшовши зручну хвилину. — Вчитель має бажання, — пояснив перекладач, — спочатку познайомити прибулого з великим матеріалом, який він зібрав для ознайомлення зі станом справи народної освіти в СРСР. — Передайте його благородію, — відповів Остап, — що прибулий не заперечує. І машина знову запрацювала. Вчитель говорив, співав піонерські пісні, показував стінгазету, яку йому піднесли діти сто сорок шостої трудової школи, і раз навіть заплакав. Перекладачі бубоніли у два голоси, стенографістка записувала, а Остап неуважно чистив нігті. Нарешті Остап голосно кашлянув. — Знаєте, — сказав він, — перекладати більше не треба. Я став якось розуміти по-бенгальському. Ось коли почнеться про сенс життя, тоді прошу, перекладайте. Коли філософу переклали настирливе бажання Остапа, чорноокий старий захвилювався. — Вчитель каже, — заявив перекладач, — що він сам приїхав до вашої великої країни, щоб дізнатися, в чому сенс життя. Тільки там, де народну освіту поставлено на таку височінь, як у вас, життя стає осмисленим. Колектив… — До побачення, — обірвав великий комбінатор, — передайте вчителеві, що прибулий- просить дозволу негайно вийти. Та філософ уже співав ніжним голосом «Марш Будьонного», якому його навчили радянські діти. І Остап вийшов без дозволу. — Кришна! — кричав великий комбінатор, бігаючи по своєму номеру. — Вішну! Що діється на світі? Де сірячна правда? А може, я дурень і нічого не розумію і життя проминуло по-дурному, безсистемно? Справжній індус, бачте, знає все про нашу неосяжну країну, а я, як оперний індійський гість, товчу одне і те ж: «Не счесть алмазов пламенных в лабазах каменных». Гидко! Цього дня Остап обідав без горілки і вперше залишив чемодан у номері. Потім він сумирно сидів на підвіконні і зацікав- лено розглядав звичайних перехожих, які плигали в автобус, як білки. Вночі великий комбінатор раптом проснувся і сів на ліжку. Було тихо і лише з ресторану крізь замочну дірочку пробивався меланхолійний бостон. — Як же я міг забути! — сказав він сердито. Потім він засміявся, увімкнув світло і швидко написав телеграму. «Чорноморськ Зосі Синицькій У зв'язку з помилкою життя можу летіти Чорноморськ крилах кохання відповідь блискавкою Москва Гранд-отель Бендер». Він подзвонив і наказав, щоб телеграма була відправлена негайно блискавкою. Зося не відповіла. Не було відповіді і на інші телеграми, написані у тому ж відчайдушному і ліричному тоні.  

Розділ XXXIV
ДРУЖБА З ЮНІСТЮ


Поїзд йшов до Чорноморська. Перший пасажир скинув піджак, повісив його на мідний завиток багажника, потім стягнув черевики, по черзі підніс товсті ноги майже до обличчя і озув пантофлі з язичками. — Ви чули історію, яка сталася з одним воронезьким землеміром, що виявився родичем японського мікадо? — запитав він, наперед посміхаючись. Другий і третій пасажири присунулися ближче. Четвертий пасажир уже лежав на горішній полиці під колючою малиновою ковдрою, невдоволено проглядаючи ілюстрований журнал. — Невже не чули? Один час про це багато говорили. Це був звичайнісінький землемір — дружина, одна кімната, сто двадцять карбованців платні. Прізвище Бігусов. Звичайна, ну, зовсім нічим непримітна людина, навіть, коли хочете знати, між нами кажучи, хам. Приходить він якось зі служби, а в нього в кімнаті сидить японець у такому, між нами кажучи, пречудовому костюмі, в окулярах, і, коли хочете знати, в черевиках зі зміїної шкіри, останній шик моди. «Ваше прізвище Бігусов?»— запитує япо-нець. «Так», — каже Бігусов, «А ім'я та по батькові?» — «Таке-то», — відповідає. «Правильно, — каже японець, — в такому разі, чи не будете ви ласкаві і чи не скинете толстовку — мені треба оглянути вас голого». — «Будь ласка», — каже. Ну, між нами кажучи, якщо хочете знати, японець голий тулуб навіть не розглядав, а зразу ж кинувся до родимої плями. Була у Бігусова така пляма на боці. Подивився на неї японець крізь лупу, сполотнів і каже: «Поздоровляю вас, громадянине Бігусов, і дозвольте вручити вам пакунок і пакет». Дружина, зрозуміло, розпаковує… А там, коли хочете знати, лежить у стружках японський меч, гострий з обох боків. «Навіщо ж мені меч?»— запитав землемір. «А ви, — каже, — прочитайте лист. Там все написано. Ви самурай!» Воронеж, якщо хочете знати, не дуже великий центр. Між нами кажучи, яке може бути ставлення до самураїв? Найнегативніше. Ну, робити нічого. Бігусов бере лист, знімає чотирнадцять воскових печатей і читає його. Що ж ви думаєте? Виявляється, що рівно тридцять шість років тому через Воронезьку губернію проїздив якийсь японський напівпринц—інкогніто. Ну, звичайно, між нами кажучи, його високість спутався з якоюсь воронезькою дівчиною, прижив інкогніто дитину. І навіть мав намір одружитися, але мікадо шифрованою телеграмою заборонив. Напівпринцеві довелося виїхати, а дитя лишилося незаконним. Це й був Бігусов. І от через багато років напівпринц став помирати, а тут, як на зло, законних дітей немає, нікому передати спадщину. І до того ж згасає знаменитий рід, що для японця найгірше за все. Ну, довелося згадати про Бігусова. І опало ж на долю людині таке щастя! Зараз, кажуть, він уже в Японії. Старий помер. А Бігусов тепер принц, родич мікадо і до того ще, між нами кажучи, одержав готівкою мільйон ієн. Мільйон! Такому дурневі! — Дали б мені мільйон! — сказав другий пасажир, совгаючи ногами, — я б їм показав, що робити з мільйоном! У прогоні між горішніми полицями з'явилася голова четвертого пасажира. Він уважно поглядав на людину, яка так упевнено знала, що можна зробити з мільйоном, і нічого не сказавши, знову запнувся журналом. — Це — так, — сказав третій пасажир, розриваючи залізничний пакетик з двома індивідуальними сухарями, — бувають різні факти в галузі обігу грошей. В однієї московської дівиці помер у Варшаві дядько і лишив їй у спадщину мільйон, а вона навіть не знала. Але там, за кордоном, пронюхали, і вже через місяць у Москву заявився досить пристойний іноземець. Цей голубчик вирішив одружитися з дівчиною, поки вона не дізналася про спадщину. А в неї в Москві був жених, теж досить пристойний молодий чоловік з Палати мір і ваги. Вона його дуже любила, і, природно, не хотіла виходити заміж за іншого. А той, іноземець, просто божеволіє, шле їй букети, цукерки, фільдеперсові панчохи. Виявляється, іноземний голубчик приїхав не сам від себе, а від акціонерного товариства, яке організувалося спеціально для експлуатації дядькової спадщини. У них навіть був основний капітал на вісімнадцять тисяч злотих. Цей їхній уповноважений мав щоб там не було одружитися з дівчиною і вивезти її за кордон! Дуже романтична історія! Уявляєте собі становище уповноваженого! Яка відповідальність! Адже він взяв аванс і не може його виправдати через отого радянського жениха! А там, у Варшаві, кошмар! Акціонери чекають, хвилюються, акції падають. Одно слово, все закінчилося крахом. Дівчина вийшла заміж за свого, за радянського. Так вона ні про що і не дізналася. — Ну й дурепа! — сказав другий пасажир. — Дали б мені цей мільйон! І, розхвилювавшись, він навіть ухопив з рук сусіда сухар і з'їв його. Мешканець на горішній полиці придирливо закашляв. Очевидно, розмови заважали йому спати. Внизу заговорили тихіше. Тепер пасажири сиділи тісно, голова до голови, і, захлинаючись, шепотіли: — Нещодавно міжнародна організація Червоного Хреста давала об'яву в газетах про те, що розшукують нащадків американського солдата Гаррі Ковальчука, який загинув у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році на війні. Спадщина — мільйон! Цебто було менше мільйона, але наросли проценти… І от у глухому селі на Волині… На горішній полиці метлялася малинова ковдра. Бендерові було погано. Йому набридли вагони, горішні і нижні канапи, весь цей вічно рухливий світ мандрів. Він з радістю віддав би півмільйона, аби лише заснути, та шепіт внизу не припинявся. — … Розумієте, в один житлокооп заявилася бабуся і каже: «Я, — каже, — у себе в підвалі знайшла горщечок, не знаю, що в горщечку, ви вже зробіть ласку, подивіться самі». Заглянуло правління житлокоопу в той горщечок — а там золоті індійські рупії, мільйон рупій… — Ну й дурепа! Знайшла кому казати!.. Дали б мені цей мільйончик… от я б… — Між нами кажучи, якщо хочете знати, — гроші — це все. — А в якійсь печері під Можайськом… Згори долинав стогін, гучний, повноцінний стогін загибаючого індивідуума. Співрозмовники на мить засмутилися, але зачарування несподіваними багатствами, що ллються з кишень японських принців, варшавських родичів чи американських солдатів, було таке велике, що вони знову почали хапати один одного за коліна, бормочучи: — І коли розкрили мощі, там, між нами кажучи, знайшли на мільйон. Вранці, ще не зовсім прокинувшись від сну, Остап почув шарудіння штори і голос: — Мільйон! Розумієте, цілий мільйон… Це вже було занадто. Великий комбінатор гнівно зирнув вниз. Та вчорашніх пасажирів вже не було. Вони зійшли на світанку в Харкові, лишивши по собі. зім'яті постелі, просалений аркушик арифметичного паперу, залишки котлет, крихти хліба, а також мотузку. Новий пасажир, що стояв біля вікна, байдуже глянув на Остапа і, звертаючись до своїх супутників, продовжував: — Мільйон тонн чавуну. До кінця року. Комісія вважає, що об'єднання може це дати. І що найсмішніше — Харків затвердив! Остап не бачив у цих словах нічого смішного. Та нові пасажири почали всі разом реготати. При цьому на всіх трьох зарипіли гумові пальта, яких вони ще не встигли зняти. — А як же Бубешко, Іван Миколайович? — запитав наймолодший з пасажирів з азартом. — Напевне, землю носом риє? — Вже не риє. Попав у ідіотське становище. Але що було! Спочатку він поліз у бійку… ви знаєте, Іван Миколайович — характер… Вісімсот двадцять п'ять тисяч тонн — і ні одної тонни більше. Тут почалося серйозне діло. Применшення можливостей… Факт! Рівняння на вузькі місця — факт! Людині треба було одразу ж визнати свою помилку. Так ні ж! Амбіція! Подумаєш — благородне дворянство! Визнати — і все. А він почав по частинах. Вирішив авторитет зберегти. І от почалася музика, достоєвщина: «З одного боку визнаю, але, з другого, підкреслюю». А що там підкреслювати, що за безхребетне виляння! Довелося нашому Бубешку писати другий лист. Пасажири знову засміялися. — Але й там про свій опортунізм він не сказав жодного слова. І пішла писанина. Щодня новий лист. Хочуть для нього спеціальний відділ завести: «Поправки і відмежування». І він сам знає, що зашився, хоче якось видертися, але таке сам наговорив, що не може. Він до того дійшов, що востаннє навіть написав: «Так, — мовляв, — і так… помилку визнаю, а цей лист вважаю недостатнім…» Остап уже давно пішов умиватися, а нові пасажири все ще посміхалися. Коли він повернувся, купе було підметено, канапи спущені і виходив провідник, підтримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл. Молоді люди, не боячись протягу, відчинили вікно, і по куле, як морська хвиля, замкнута в ящик, заскакав і зав'юнив осінній вітер. Остап закинув чемодан з мільйоном у сітку і всівся внизу, доброзичливо поглядаючи на нових сусідів, які якось особливо завзято обживалися з побутом міжнародного вагона, — часто зазирали у дзеркало в дверях, підстрибували на канапі, випробовуючи його пружини і федеркант, схвально говорили про якість полірованої червоної обшивки і натискували на кнопки. Час від часу один з них зникав на кілька хвилин і, повернувшись, шепотівся з товаришами. Нарешті у дверях з'явилася дівчина у бобриковому чоловічому пальті і гімнастичних туфлях з шнурками, обмотаними навколо ніг, як у древніх греків. — Товариші! — сказала вона рішуче. — Це свинство. Ми теж хочемо їхати в розкошах. На першій же станції ми поміняємось місцями. Бендерові попутники, протестуючи, загаласували. — Нічого, нічого. Всі мають такі ж права, як і ви, — наполягала дівчина. — Ми вже кинули жеребки. Випало Тарасову, Паровицькому і мені. Вимітайтесь у третій клас. З гамору, який виник, Остап зрозумів, що в поїзді їде велика група студентів політехнікуму, яка повертається з літньої заводської практики в Чорноморськ. У твердому вагоні на всіх не вистачило місць, і три квитки довелося купити а міжнародний, розкинувши різницю на всю компанію. В результаті дівчина лишилася в купе, а троє перших пішли з почуттям власної гідності, яке трохи запізніло. На їхні місця зразу ж з'явилися Тарасов і Паровицький. Вони теж негайно почали підстрибувати на канапах і натискувати на кнопки. Дівчина метушилася разом з ними. Не минуло й півгодини, як у купе заявилася перша трійка. Її пригнав назад жаль за втраченою розкішшю. А вслід за трьома, соромливо посміхаючись, з'явилося ще двоє, а потім ще один вусатий. Вусатому припала черга їхати у цій розкоші на другий день, та він не міг витерпіти. його поява викликала особливо збуджені викрики, на які негайно ж з'явився провідник. — Що ж це, громадяни, — сказав він казенним голосом, — ціла шайка-ряжка зібралася. Котрі з третього класу, виходьте. Бо, єй, піду до головного. Шайка-ряжка сторопіла. — Це гості, — сказала дівчина, засмутившись. — Вони прийшли тільки посидіти. — У правилах заборонено, — заявив провідник, — виходьте. Вусатий теж посунув до виходу, але тут в конфлікт втрутився великий комбінатор. — Що ж це ви, папаша, — сказав він провідникові, — пасажирів не треба лінчувати без особливої потреби. Навіщо так суворо дотримуватися букви закону? Треба бути гостинним. Знаєте, як на Сході! Ходімо, я вам усе поясню. Поговоривши з Остапом в коридорі, провідник настільки збагнув усю гостинність Сходу, що вже і на думці не мав виганяти шайку-ряжку, навпаки, приніс їй дев'ять склянок чаю у важких підстаканниках і весь запас індивідуальних сухарів. Він навіть не взяв грошей. — За східним звичаєм, — сказав Остап товариству, — згідно з законами гостинності, як казав один робітник кулінарного сектору. Цю послугу було зроблено з такою легкістю і простотою, що відмовитись від неї не можна було. Тріщали розірвані сухарні пакетики. Остап, як господар, роздавав чай і враз подружив зі всіма вісьмома студентами і однією студенткою. — Мене давно цікавила проблема загального, рівного і таємного навчання, — белькотав він радісно, — нещодавно я навіть бесідував з цього приводу з індуським філософом-аматором. Лю дина безмірно вчена. І тому все, що б він не сказав, зараз же записується на грамофонну пластинку. А так як старий любить поговорити, — є за ним такий грішок, — то пластинок набралось вже вісімсот вагонів і тепер з них роблять ґудзики. Почавши з цієї вільної імпровізації, великий комбінатор узяв у руки сухарик, — Цьому сухарикові, — сказав він, — один крок до точильного каменя. І цей крок уже зроблено. Дружба, підігріта дотепами подібного гатунку, розвивалася дуже швидко, і незабаром вся шайка-ряжка під диригування Остапа виспівувала частівку: Ой, у Петра Великого
Родичів нема нікого,
Тільки кінь та змія –
От і вся його сім'я.

До вечора Остап знав, як звати студентів, а де з ким уже був на «ти». Але багато з того, про що говорили молоді люди, він не розумів. Раптом він сам собі здався дуже старим. Перед ним сиділа юність, трохи груба, прямолінійна, якась до болю нехитра. Він у свої двадцять літ був зовсім іншим. Він сам признавався собі, що у свої двадцять літ він був різнобічніший і гірший. Він тоді не сміявся, а лише посміхався. А ці безугавно реготали. «Чому так радіє ця товстопика юнь? — подумав він з несподіваною роздратованістю. — Слово честі, я починаю заздрити». І хоч Остап, без сумніву, був у центрі уваги всього купе і його слова лилися без запинок, і всі ставилися до нього дуже добре, він не відчував тут ні балагановського обожнювання, ні боязкого запобігання Паніковського, ні відданої любові Козлевича. В студентах почувалася зверхність глядачів над конферансьє. Глядачі слухають громадянина у фраці, іноді посміхаються, ліньки аплодують йому, та, зрештою, йдуть додому, і немає їм більше ніякого діла до конферансьє. А конферансьє після вистави приходить в артистичний клуб, сидить засмучений над котлетою і скаржиться дружкові по Робмису — оперетковому комікові, що публіка його не розуміє, а уряд не цінує. Комік п'є горілку і теж скаржиться, що не розуміють його. А що там не розуміти? Дотепи старі і прийоми старі, а переучуватися пізно. Здається, все ясно. Історію з Бубешком, що применшив плани, було розказано вдруге, цього разу зумисне для Остапа. Він ходив з своїми друзями в твердий вагон переконати студентку Ліду Писарівську прийти до них у гості, і при цьому так теревенив, що сором'язлива і скромна Ліда таки прийшла і взяла участь в загальному гаморі. Раптове довір'я зросло до таких розмірів, що, прогулюючись на пероні великої вузлової станції з дівчиною у чоловічому пальті, великий комбінатор підвів її майже до вихідного семафора і тут, несподівано для себе, вилив перед нею всю душу в досить пошлій формі. — Розумієте, — втокмачував він, — світив місяць, король ландшафту. Ми сиділи на приступках музею древностей, і раптом я відчув, що я її люблю. Але того ж вечора мені довелося виїхати, так усе і розладналося. Вона, здається, образилася. Навіть без сумніву образилася. — Вас послали у відрядження? — запитала дівчина. — Хм… Наче відрядження. Тобто не зовсім щоб відрядження, але термінова справа. А тепер я страждаю. Гордо і по-дурному страждаю. — Це не страшно, — сказала дівчина, — переключіть зайвину вашої енергії на виконання якогось трудового процесу. Наприклад, ріжте дрова. Зараз є така течія. Остап пообіцяв переключитися і, хоч не уявляв собі, як це він замінить собі Зосю різанням дров, все-таки відчув велике полегшення. Вони повернулися до вагона з таємничим виглядом і потім кілька разів виходили в коридор і шепотіли про нерозділене кохання й про нові течії в цій галузі. В купе Остап, як і раніш, з шкіри ліз, щоб сподобатися компанії. І він цього досяг: студенти почали вважати його за свого. А грубіян Паровицький щосили ляснув Остапа по плечу і викрикнув: — Іди до нас, в політехнікум. їй-богу! Дістанеш стипендію, сімдесят п'ять карбованців. Житимеш як бог. У нас—їдальня, щодня м'ясо. Потім на Урал поїдемо на практику. — Я вже закінчив один гуманітарний вуз, — поспішно сказав великий комбінатор. — А що ж ти зараз робиш? — запитав Паровицький. — Та так… по фінансовій лінії… — Служиш у банку? Остап раптом саркастично поглянув на студента і сказав: — Ні, не служу. Я мільйонер. Звичайно, ця заява ні до чого Остапа не зобов'язувала і все це можна було перетворити на жарт, але Паровицький засміявся так глузливо, що великому комбінаторові стало прикро. Його охопило бажання приголомшити своїх супутників, викликати в них ще більший подив і захоплення. — Скільки ж у вас мільйонів? — запитала дівчина в гімнастичних туфлях, підбиваючи його на веселу відповідь. — Один, — сказав Остап, блідий від гордості. — Щось малувато, — заявив вусатий. — Мало, мало, — закричали всі. — З мене досить, — сказав Бендер урочисто. І з цими словами він узяв свій чемодан, клацнув нікелевими защіпками і висипав на диван усе, що в ньому було. Паперові брусочки лягли гіркою, сповзаючи вниз. Остап зігнув одну пачку, обгортка розірвалася, почувся карточний тріск. — В кожній пачці по десять тисяч. Вам мало? Мільйон без чогось там… І ніякісінького фальшу: підписи, паркетна сітка і водяні знаки. Запала тиша. Остап згріб гроші знову у чемодан і закинув його, як йому здалося, царственим жестом у багажник. І знову сів на канапу, розвалився на ній, широко розставив ноги і поглянув на шайку-ряжку. — Як бачите, гуманітарні науки теж приносять свої плоди, — сказав мільйонер, запрошуючи студентів повеселитися з ним. Студенти мовчали, розглядуючи різні кнопки і защіпки на орнаментованих стінах купе. — Живу, як бог, — продовжував Остап, — вірніше, як півбог, що зрештою одне й те ж. Трохи почекавши, великий комбінатор занепокоєно засовався і викрикнув товариським тоном: — «Что ж вы, черти, приуныли?» — Ну, я пішов, — сказав усатий, подумавши. — Піду до своїх, погляну, як там і що. І він вискочив з купе. — Дивна річ, просто незвичайна річ, — зауважив Остап, — ще тільки сьогодні вранці ми не були навіть знайомі, а зараз почуваємо себе так, ніби знаємо один одного десять років. Що це, флюїди діють? — Скільки з нас за чай? — запитав Паровицький. — Скільки ми випили, товариші? Дев'ять склянок чи десять? Треба запитати провідника. Зараз я прийду. За ним зірвалося ще четверо, загорівшись бажанням допомогти Паровицькому розраховуватися з провідником. — Може, щось заспіваємо? — запропонував Остап. — Що-небудь залізне. Наприклад: «Сергій піп, Сергій піп!» Хочете? У мене чудовий волзький бас. І, не чекаючи відповіді, великий комбінатор похапливо заспівав: «Вдоль да по речке, вдоль да по Казанке, сизый селезень плывет». Коли треба було підхопити приспів хором, Остап по-капельмейстерському зробив помах руками і притупнув ногою, але грізного й дружнього хорового викрику не почулося. Лише Ліда Писарівська соромливо пискнула: «Сергій піп, Сергій піп, Сергій піп!» — та одразу ж осіклася і вибігла. Дружба гинула на очах. За якусь хвилину в купе лишилася тільки добра і чуйна дівчина у гімнастичних туфлях. — Куди ж це всі побігли? — запитав Бендер. — Справді, — прошепотіла дівчина, — треба взнати. Вона спритно кинулася до дверей, але нещасний мільйонер схопив її за руку. — Я пожартував, — забурмотів він, — я трудящий. Я диригент симфонічного оркестру!.. Я син лейтенанта Шмідта!.. Мій батько турецький підданий. Повірте мені!.. — Пустіть! — шепотіла дівчина. Купе тряслось і скрипіло. Ложечки ворушилися в порожніх склянках, і вся чайна отара тихенько сунулася на край столика. У дверях з'явився провідник, притримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка