Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXX ОЛЕКСАНДР ІБН-ІВАНОВИЧ



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка33/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

Розділ XXX
ОЛЕКСАНДР ІБН-ІВАНОВИЧ


У нагрітому і темному товарному вагоні повітря було густе, застояне, як у старому черевикові. Пахло шкірою і ногами. Корейко запалив кондукторський ліхтар і поліз під ліжко. Остап у задумі дивився на нього, сидячи на порожньому ящику з-під макаронів. Обидва комбінатори стомилися від боротьби і ставилися до події, якої Корейко так страшенно боявся, а Бендер чекав усе своє життя, з якимсь казенним заспокоєнням. Могло навіть здатися, що справа діється в кооперативному магазині: покупець вимагає продати йому щось на голову, а продавець ліньки викидає на прилавок лахмату кепку кольору дикого каменя. Йому однаково — візьме покупець кепку чи не візьме. Та й сам покупець не дуже-то хвилюється, запитуючи лише для заспокоєння совісті: «А може, є інші?» — на що завжди почує відповідь: «Беріть, беріть, бо й цього не буде». І обидва дивляться один на. одного зовсім байдуже. Корейко довго марудився під ліжком, очевидно, відстебуючи кришку чемодана, копирсався в ньому, беручи щось навмання. — Гей, там, на шхуні! — стомлено крикнув Остап. — Яке щастя, що ви не палите! Просити цигарку у такого скнари, як ви, було б просто мукою, ви б ніколи не простягли портсигара, побоюючись, що у вас замість однієї цигарки заберуть три. Ви довго копирсалися б у кишені, намагаючись розкрити коробку і витягли б звідти мізерну, ламану цигарку. Ви недобра людина. Ну, чого б вам не витягти весь чемодан! — Ще чого! — буркнув Корейко, важко дихаючи під ліжком. Порівняння з скнарою-курильником було йому неприємне. Саме в цю мить він витягав з чемодана грубенькі пачки. Нікелевий язичок замка царапав йому оголені до ліктів руки. Для зручності він ліг на спину і продовжував працювати, як шахтар в забої. З тюфяка в очі мільйонерові сипалася полова і інший солом'яний мотлох, якийсь порошок і хлібні устюки. «Ох, як погано, — думав Олександр Іванович, — погано і страшно! А раптом він мене тут задушить і забере всі гроші? Дуже просто. Розріже на частини і відправить малою швидкістю в різні міста. А голову заквасить у бочці з капустою». Корейка всього пройняло погрібною сирістю. Він злякано визирнув з-під ліжка. Бендер дрімав на своєму ящику, схиливши голову до залізничного ліхтаря. «А може, його… малою швидкістю? — подумав Олександр Іванович, продовжуючи витягати пачки. — В різні міста? — Він аж жахнувся. — Суворо конфіденціонально? Га? Він знову визирнув. Великий комбінатор потягнувся і відчайдушно позіхнув, як дог. Потім він узяв кондукторський ліхтар і почав ним розмахувати, викрикуючи: — Станція Хацепетовка! Виходьте, громадянине! Приїхали! До речі, зовсім забув вам сказати: може, ви маєте намір мене зарізати? То знайте — я проти. І потім мене вже один раз убивали. Був такий навіжений старик з порядної сім'ї, колишній предводитель дворянства, він же реєстратор загсу, Кіса Вороб'янинов. Ми з ним на паях шукали щастя на суму в сто п'ятдесят тисяч карбованців. І от перед самим розмежуванням здобутих грошей, дурноголовий предводитель полоснув мене бритвою по шиї. Ох, як це було пошло, Корейко! Пошло і боляче! Хірурги ледь-ледь врятували моє молоде життя, за що я їм глибоко вдячний. Нарешті Корейко виліз з-під ліжка, підсунувши до Остапових ніг пачки з грішми. Кожна пачка була акуратно заклеєна в білий папір і перев'язана мотузком. — Дев'яносто дев'ять пачок, — сказав Корейко тоскно, — по десять тисяч в кожній. Купюрами по двадцять п'ять червінців. Можете не перевіряти: у мене — як у банку. — А де ж сота пачка? — запитав захоплено Остап. — Десять тисяч я вирахував. Ви пограбували їх у мене на березі моря. — Ну, це вже свинство. Гроші витрачені на вас же. Не будьте формалістом. Корейко, зітхаючи, додав ще одну пачку, замість чого одержав свій життєпис у жовтій папці з шнурками від черевиків. Життєпис він одразу ж спалив у залізній грубці, труба якої виходила крізь вагонний дах. Остап в цей час взяв на пробу одну з пачок, зірвав обгортку і, переконавшись, що Корейко не обманює, засунув її до кишені. — А де ж валюта? — прискіпливо запитав великий комбінатор. — Де мексіканські долари, турецькі ліри, де фунти, рупії, пезети, центавоси, румунські леї, де лімітрофні лати і злоті? Дайте хоч частину валютою! — Беріть, беріть, що є, — відповів Корейко, сидячи перед грубкою і дивлячись на документи, що судомилися в огні, — беріть, бо й цього скоро не буде. Валюти не тримаю. — От я й мільйонер! — вигукнув Остап з веселим подивом. — Здійснилися мрії ідіота! І Остап враз відчув якусь розчарованість. Його вразила буденність усього, що сталося; його здивувало те, що світ не змінився в цю ж хвилину, і що нічого, ну зовсім нічого не сталось навколо нього. І хоч він знав, що ніякі таємничі печери, бочки з золотом і лампочки Аладіна в наш суворий час не типові, все ж йому чогось було жаль. Йому стало навіть трохи скучно, як Роальду Амундсену, коли він, пролітаючи дирижаблем «Норге» над Північним полюсом, до якого добирався все життя, без захоплення сказав своїм супутникам: «Ну, от ми і прилетіли». Внизу була бита крига, тріщини, холод, порожнеча. Таємницю розкрито, мети досягнено, робити далі нічого, і треба міняти професію. Але печаль хвилинна; бо попереду слава, пошана, — звучать хори, стоять шпалерами гімназистки в білих пелеринах, плачуть старенькі матері полярних дослідників, з'їдених товаришами по експедиції, виконуються національні гімни, спалахують ракети, і старий король притискає дослідника до своїх колючих орденів і зірок. Хвилинне розчарування швидко минуло. Остап повкидав пачки в мішечок, люб'язно запропонуваний Олександром Івановичем, взяв його під руку і відкотив важкі двері товарного вагона. Свято закінчувалося. Ракети золотими вудками закидалися в небо, виловлюючи звідтіль червоні і зелені рибки, холодний вогонь бризкав у вічі, крутилися піротехнічні сонця. За халупою, де містився телеграф, на дерев'яній сцені йшла вистава для кочівників. Деякі з них сиділи на лавах, інші дивилися виставу просто з своїх сідел. Часто іржали коні, літерний поїзд був освітлений з хвоста до голови. — Ага! — вигукнув Остап. — Банкет у вагоні-ресторані! Я й забув! Яка радість! Ходімо, Корейко, я вас пригощаю, я всіх пригощаю! Згідно закону гостинності! Коньяк з лимончиком, кльоцки з дичини, фрікандо з шампіньйонами, старе угорське, нове угорське вино, шампанське! — Фрікандо, фрікандо! — сказав люто Корейко. — А потім посадять. Я не хочу себе афішувати! — Я обіцяю вам райську вечерю на білій скатертині, — наполягав Остап. — Ходімо, ходімо! І взагалі скиньте схиму, годі бути відлюдником! Поспішайте випити вашу порцію спиртних напоїв, з'їсти свої двадцять тисяч котлет. А ні — то налетять сторонні суб'єкти і зжеруть вашу пайку. Я влаштую вас у літерному поїзді, я там своя людина, — і вже завтра ми будемо порівняно в культурному центрі. А там з вашими мільйонами… Олександре Івановичу!.. Великому комбінаторові зараз хотілося робити всім щось добре, хотілося, щоб усім було весело. Почорніле Корейкове обличчя гнітило його, і він почав умовляти Олександра Івановича. Він погоджувався з тим, що афішуватись не слід, але ж не варто і морити себе голодом. Остап і сам не розумів, навіщо потрібен йому цей веселий табельник, та, щось почавши, він уже не міг спинитися. Під кінець він навіть почав погрожувати. — Ось будете сидіти на своєму чемодані, а якогось погожого дня заявиться до вас костомаха — і косою по шиї. Ну? Уявляєте собі атракціон? Поспішайте, Олександре Івановичу, котлети ще на столі. Не будьте твердолобим. Після втрати мільйона Корейко став ще м'якішим і податливішим. — Може, й справді провітритись? — сказав він ще не зовсім певним голосом. — Прокотитись до центру? Звичайно, без всяких шиків, без цього гусарства. — Яке вже тут гусарство! Просто два лікарі, громадські діячі, їдуть до Москви, щоб відвідати Художній театр і на власні очі побачити мумію в Музеї витончених мистецтв. Беріть чемодан. Мільйонери пішли до поїзда. Остап зневажливо помахував своїм мішком, мов кадилом. Олександр Іванович посміхався ідіотською посмішкою. Літерні пасажири прогулювалися, намагаючись триматися ближче до вагонів, тому що вже чіпляли паровоз. В темряві блимали білі штани кореспондентів. В купе на горішній полиці Остапа лежала якась незнайома йому людина і читала газету. — Ну, злазьте, — по-дружньому сказав Остап, — прийшов хазяїн. — Це місце моє, товаришу, — зауважив незнайомий. — Я Лев Рубашкін. — Знаєте, Лев Рубашкін, не розбуджуйте в мені звіра, ідіть звідсіль. Великого комбінатора штовхав на сварку безтямний погляд Олександра Івановича. — На тобі! Новина! — сказав задирливо кореспондент. — Хто ви такий? — Не ваше собаче діло! Кажуть вам — злазьте! І злазьте! — Кожний п'яний, — завищав Рубашкін, — буде тут хуліганити. Остап мовчки схопив кореспондента за голу ногу. На крики Рубашкіна збігся весь вагон. Корейко про всяк випадок відійшов на площадку. — Б'єтесь? — запитав Ухудшанський. — Ну, ну! Остапа, який уже встиг уперіщити Рубашкіна мішком по голові, тримали за руки Гаргантюа і письменник-товстун у дитячій курточці. — Хай він покаже квиток! — надривався великий комбінатор. — Хай покаже плацкарту! Рубашкін, зовсім голий, переплигував з полиці на полицю і вимагав коменданта. Відірвавшись від дійсності, Остап теж наполягав викликати начальство. Скандал закінчився великою неприємністю; Рубашкін пред'явив і квиток, і плацкарту, після чого трагічним голосом почав вимагати, щоб показав овій квиток Бендер. — А я не покажу! Принципово! — заявив великий комбінатор, поспішно залишаючи місце скандалу. — У мене такі принципи! — Заєць! — завищав Лев Рубашкін, вискочивши в коридор голий. — Звертаю вашу увагу, товаришу комендант, тут їхав заєць! — Де заєць? — вигукнув комендант, і в його очах засвітився гончий блиск. Олександр Іванович, боязко причаївшись за причілком трибуни, вглядався в темряву, але нічого не міг побачити. Біля поїзда хиталися якісь постаті, підстрибували цигаркові вогники і чути було: «Прошу пред'явити!»—»А я вам кажу, що я принципово…» — «Хуліганство!» — «Хіба не так? Адже правильно?» — «Мусить же хтось їхати без квитка?» Стукнули буферні тарілки, над самою землею прошипіло гальмове повітря, і світлі вікна вагонів рушили з місця. Остап ще гороїжився, та повз нього вже їхали смугасті канапи, багажні сітки, провідники з ліхтарями, букети і пропелери у стелі вагона-ресторану. Залишався банкет з шампанським, з старим і новим угорським вином. З рук вирвалися кльоцки з дичини і помчали у ніч. Фрікандо, ніжне фрікандо, про яке так захоплено розповідав Остап, залишило Гремячий Ключ. Олександр Іванович підійшов. — Я цього так не залишу, — бурмотав Остап. — Кинути серед пустелі кореспондента радянської преси! Я підійму всю громадськість! Корейко! Ми виїжджаємо першим же кур'єрським поїздом! Закупимо всі місця в міжнародному вагоні! — Що ви, — сказав Корейко, — який там кур'єрський! Звідсіль ніякі поїзди не ходять. За планом експлуатація почнеться лише через два місяці. Остап підвів голову. Він побачив чорне абіссінське небо, дикі зорі і все зрозумів. Та обережне нагадування Корейка про банкет надало йому нових сил. — За горбом стоїть літак, — сказав Бендер, — той, що прибув на урочисте свято. Він полетить уранці. Ми встигнемо. Для того щоб встигнути, мільйонери пішли широкими дромадерськими кроками. їхні ноги грузли у піску. Горіли вогнища кочівників; нести чемодан і мішок було не так щоб важко, але дуже огидно. Поки вони видиралися на пагорб з боку Гремячого Ключа, з протилежного боку на пагорб у шумі пропелерів насував ранок. Вниз з пагорба Бендер і Корейко вже бігли, побою-ючись, щоб літак не полетів без них. Під високими, як дах, рифленими крилами літака ходили малесенькі механіки в шкіряних пальтах. Три пропелери поволі крутилися, вентилюючи пустелю. На квадратних вікнах пасажирської кабіни хиталися завіски з плюшевими кульками. Пілот, притулившись спиною до алюмінієвих сходів, їв пиріжок, запиваючи його нарзаном з пляшки. — Ми пасажири! — викрикнув Остап, важко дихаючи. — Два квитки першого класу! Йому ніхто не відповів. Пілот кинув пляшку і почав одягати рукавиці з розтрубами. — Є місця? — повторив Остап, хапаючи пілота за руку. — Пасажирів не беремо, — сказав пілот, взявшись за поручні сходів. — Це спеціальний рейс. — Я купую літак! — вигукнув великий комбінатор. — Загорніть у папір! — З дороги! — крикнув механік, підіймаючись вслід за пілотом. Пропелери зникли в коловороті швидкого руху. Здригаючись і похитуючись, літак почав робити розворот, стаючи проти вітру. Повітряний вихор відштовхнув мільйонерів назад до горба. З Остапа злетів капітанський картуз і покотився в бік Індії з такою швидкістю, що його прибуття в Калькутту можна було чекати не пізніше, як за три години. Так би він і вкотився на головну вулицю Калькутти, викликаючи своєю загадковою появою увагу кіл, близьких до Інтелліндженс-Сервіс, коли б літак не полетів і буря не припинилася. Літак ще блиснув у повітрі ребрами і зник у сонячному світлі. Остап збігав по картуз, який повис на кущі саксаулу, і промовив: — Транспорт відбився від рук. З залізницею ми посварилися. Повітряні шляхи сполучення для нас закриті. Пішки? Чотириста кілометрів. Це не викликає натхнення. Лишається одне — прийняти іслам і рухатись на верблюдах. Щодо ісламу, то Корейко промовчав, але думка про верблюди йому сподобалася. Манливий вигляд вагона-ресторану збудив у ньому бажання здійснити розважальну подорож лікаря — громадського діяча, звичайно, без гусарства, але й не позбавлену деякої пихи. Аули, які прибули на змичку, ще не роз'їхалися, і верблюдів пощастило купити недалеко від Гремячого Ключа. Кораблі пустелі обійшлися по сто вісімдесят карбованців. — Як дешево! — прошепотів Остап. — Давайте купимо п'ятдесят верблюдів. Або сто! — Це гусарство, — похмуро сказав Олександр Іванович. — Що з ними робити? Вистачить і двох. Казахи з вигуками посадили мандрівників поміж горбами, допомогли прив'язати чемодан, мішок і харчі на дорогу — бурдюк з кумисом і двох баранів. Верблюди підвелися спочатку на задні ноги, від чого мільйонери низько вклонилися, а потім на передні ноги і пішли уздовж полотна Східної Магістралі. Барани, прив'язані мотузками, трусилися позаду, час від часу лишаючи китяшки і наповнюючи повітря несамовитим меканням. — Гей, шейх Корейко! — вигукнув Остап. — Олександр Ібн-Іванович! Життя чудове? Шейх нічого не відповів. йому дістався ледачий верблюд, і він люто бив його по плішивому заду саксауловою палицею.  

Розділ XXXI
БАГДАД


Сім днів верблюди з новоявленими шейхами тяглися пустелею. На початку подорожі в Остапа був дуже веселий настрій. Все його тішило: і Олександр Ібн-Іванович, що смішно борсався поміж верблюжими горбами, і ледачий корабель пустелі, який намагався ухилитися від своїх обов'язків, і мішок з мільйоном — ним великий комбінатор підганяв непокірних баранів. Себе Остап називав полковником Лоуренсом. — Я — емір-динаміт! — викрикував він, погойдуючись на верблюжому хребті. — Якщо через два дні ми не дістанемо пристойних харчів, я здійму заколот якогось племені. Слово честі! Призначу себе уповноваженим пророка і оголошу священну війну, джіхад. Наприклад, Данії. Навіщо датчани замучили свого принца Гамлета? В сучасному політичному становищі навіть Лігу націй задовольнив би такий привід для війни. Їй-богу, куплю в англійців на мільйон гвинтівок — вони люблять продавати вогнепальну зброю племенам, — і марш-марш на Данію. Німеччина пропустить— в рахунок репарацій. Уявляєте собі вторгнення племен у Копенгаген? Попереду всіх — я на білому верблюді. Ех, немає Паніковського! Йому б датську гуску!.. Та через кілька днів, коли від баранів лишилися лише мотузки, а кумис весь випили, навіть емір-динаміт засмутився і лише меланхолійно бурмотів: — «В песчаных степях аравийской земли три гордые пальмы зачем-то росли». Обидва шейхи дуже схудли, обідралися, обросли бородами і стали схожими на дервішів з небагатої парафії. — Ще трохи терпіння, Ібн-Корейко, — і ми приїдемо до містечка, яке не поступиться перед Багдадом. Плоскі дахи, тубільні оркестри, східні ресторанчики, солодкі вина, легендарні дівчата і сорок тисяч шашликів, карських, турецьких, татарських, месопотамських і одеських. І нарешті — залізниця. На восьмий день мандрівники під'їхали до старовинного кладовища, До самого обрію закам'янілими хвилями простяглися ряди напівциркульних гробниць. Небіжчиків тут не закопували. їх клали на землю, обмуровуючи камінними ковпаками. Над попільним містом мертвих виблискувало страшне сонце. Древній Схід лежав у своїх гарячих трунах. Комбінатори шмагонули верблюдів і незабаром в'їхали в оазис. Зелені факели тополь далеко навколо осявали місто, віддзеркалюючись у залитих водою квадратних рисових полях. Самотньо стояли карагачі, які відтворювали форму гігантського глобуса на дерев'яній ніжці. Почали зустрічатися ішаки, на яких їхали верхи товстуни в халатах, з в'язками клеверу. Корейко і Бендер їхали повз крамнички, які торгували зеленим тютюном у порошку і смердючим милом, конусна форма якого нагадувала головки шрапнелі. Ремісники з білими серпанковими бородами морочилися над мідними листами, скручуючи з них тази і вузькогорлі глечики… Шевці сушили на сонці маленькі шкурки, пофарбовані чорнилом. Темно-сині, жовті і блакитні кахлі мечетей виблискували ріденьким, скляним світлом. Решту дня і всю ніч мільйонери як убиті проспали в готелі, а вранці, викупавшись у білих ваннах, поголилися і пішли до міста. Безхмарний настрій шейхам псувала необхідність волочити за собою чемодан і мішок. — Я вважаю своїм першим обов'язком, — сказав хвалькувато Бендер, — познайомити вас з чарівним погрібцем: зветься він «Під місяцем». Я тут бував років п'ять тому, читав лекції про боротьбу з абортами. Який погрібець! Ніжний присмерк, прохолода, хазяїн — з Тіфліса, місцевий оркестр, холодна горілка, танцюристки з бубонами і кімвалами. Заліземо туди на цілий день. Адже в лікаря — громадського діяча можуть бути свої мініатюрні слабкості? Я пригощаю. Золоте теля відповідає за все. І великий комбінатор потряс своїм мішком. Проте погрібка «Під місяцем» вже не було. Остап аж здивувався, дізнавшись, що не було і тієї вулиці, на якій дзвеніли бубони і кімвали. Тут йшла пряма європейська вулиця, яка забудовувалася одразу на всю свою довжину. Стояли паркани, нависла алебастрова пилюка і вантажні машини підігрівали і так пекуче повітря. Подивившись якусь мить на фасади з сірої цегли з довгастими вікнами, Остап штовхнув Корейка і, промовивши: «Є ще одне містечко, його держить один з Баку», — повів його на протилежний кінець міста. Але на «містечку» вже не було віршованої вивіски, яку складав сам духанщик з Баку: ПОВАЖАЙ СЕБЕ, ПОВАЖАЙ НАС, ПОВАЖАЙ КАВКАЗ. ЗАВІТАЙ ДО НАС. Замість цього перед очима шейхів виріс картонний плакат з арабськими і російськими літерами: МІСЬКИЙ МУЗЕЙ ВИТОНЧЕНИХ МИСТЕЦТВ. — Зайдімо, — сумно сказав Остап, — там хоч не так жарко. До того ж відвідування музеїв входить до програми мандруючих лікарів — громадських діячів. Вони ввішли до великої, вибіленої крейдою кімнати, поклали на підлогу свої мільйони і довго витирали рукавами спітнілі лоби. У музеї було лише вісім експонатів: зуб мамонта, подарований молодому музеєві містом Ташкентом, картина олією «Сутичка з басмачами», два емірських халати, золота рибка в акваріумі, вітрина з засушеною сараною, фарфорова статуетка фабрики Кузнецова і, нарешті, макет обеліска, який місто збиралося встановити на головній площі. Тут же, біля підніжжя проекту лежав великий бляшаний вінок з стрічками. Його нещодавно привезла спеціальна делегація з сусідньої республіки, але через те що обеліска ще не було (асигновані на нього кошти витратили на збудування лазні, в якій тут була більша потреба), делегація, виголосивши відповідні промови, поклала вінок на проект. До відвідувачів одразу ж підійшов юнак у бухарській килимовій тюбетейці на голеній голові і, хвилюючись, як автор, запитав: — Ваші враження, товариші? — Нічого собі, — сказав Остап. Молодик завідував музеєм. Він негайно ж почав скаржитись на труднощі, які переживає його дітище. Кредити занижено. Ташкент відкараскався одним зубом, а своїх цінностей, як художніх так і історичних, збирати нікому. Фахівців не присилають. — Мені б триста карбованців! — викрикнув завідуючий. — б тут зробив Лувр! — Скажіть, ви добре знаєте місто? — запитав Остап, підморгнувши Олександру Івановичу. — Чи не могли б ви показати нам кілька визначних місць? Я знав ваше місто, але воно якось змінилося. Завідуючий дуже зрадів. Викрикуючи, що все покаже сам, він замкнув музей і повів мільйонерів на ту ж вулицю, де вони півгодини тому шукали погрібок «Під місяцем». — Проспект імені Соціалізму! — сказав він, задоволено втягуючи в себе алебастрову пилюку. — Ах! Яке чудове повітря! Що тут буде через рік! Асфальт! Автобус! Інститут по іригації! Тропічний інститут! Ну, якщо Ташкент і цього разу не дасть наукових сил! Ви знаєте, вони мають стільки кісток мамонта, а мені прислали лише один зуб, в той час, коли в нашій республіці такий потяг до природознавства. — Ось як? — зауважив Корейко, дивлячись з докором на Остапа. — І ви знаєте, — зашепотів ентузіаст, — у мене є підозра, що це не зуб мамонта. Вони підсунули слоновий! — А як у вас з такими… ну, так би мовити… з шинками…. такими, азіатськими… знаєте, з тімпанами і флейтами? — нетерпляче запитав великий комбінатор. — Викорінили, — байдуже відповів юнак, — давно вже треба було знищити цю заразу, розплідник епідемій. Навесні якраз останній вертеп придушили. Називався «Під місяцем». — Придушили? — ахнув Корейко. — Слово честі! Але ж зате відкрили фабрику-кухню. Європейське меню. Тарілки миють і сушать з допомогою електрики. Крива шлункових захворювань різко пішла вниз. — Що діється! — вигукнув великий комбінатор, затуляючи обличчя руками. — Ви ще нічого не бачили, — сказав завідуючий музеєм, сором'язливо посміхаючись. — їдьмо на фабрику-кухню обідати. Вони всілися на лінійку під полотняним балдахіном з фестонами, обшитими синьою каймою і поїхали. По дорозі люб'язний провідник щохвилини примушував мільйонерів висовуватися з-під балдахіна — і показував їм будівлі, вже збудовані, і ті, що тільки будуються, і місця, на яких вони ще мають будуватися. Корейко поглядав на Остапа лютими очима. Остап одвертався і казав: — Який чудовий тубільський базар! Багдад! — Сімнадцятого почнемо зносити, — сказав молодий гід, — тут буде лікарня і коопцентр. — І вам не жаль цієї екзотики? Це ж Багдад! — Дуже красиво! — зітхнув Корейко. Юнак розсердився: — Це для вас красиво, для приїжджих, а нам тут жити треба. У просторому залі фабрики-кухні, серед кахельних стін, під стрічками-мухоморами, які звисали з стелі, мандрівники їли перловий, суп і маленькі коричневі биточки. Остап поцікавився, чи немає тут вина, але дістав захоплюючу відповідь, що недавно поблизу міста знайдено джерело мінеральної води, яка щодо смаку перевершує уславлений нарзан. Як доказ було подано пляшку нової води, яку тут же і розпили при цвинтарній тиші. — А як крива проституції? — з надією запитав Олександр Ібн-іванович. — Різко пішла на зниження, — відповів невмолимий юнак. — Ай, що робиться! — сказав Остап, фальшиво усміхаючись. Та він справді не знав, що робиться. Коли підвелися з-за столу, з'ясувалося, що юнак устиг заплатити за всіх. Він ні за що не погоджувався взяти гроші у мільйонерів, запевняючи, що післязавтра він одержує зарплату, а до того часу якось перекрутиться. — Ну, а сміх? Як місто розважається? — вже без екстазу запитував Остап. — Тімпани, кімвали? — Хіба ви не знаєте? — здивувався завідуючий музеєм. — Минулого тижня у нас відкрилася міська філармонія. Великий симфонічний квартет імені Бебеля і Паганіні. Ідемо зараз же. І як це я не згадав одразу! Після того, як він заплатив за обід, відмовлятися відвідати філармонію було нетактовно навіть з етичних міркувань. Виходячи з філармонії, Олександр Ібн-Іванович сказав голосом двірника: — Міська фісгармонія! Великий комбінатор почервонів. По дорозі в готель юнак несподівано зупинив візника, висадив мільйонерів, взяв їх за руки і, йдучи навшпиньках від захоплення, що аж розпирало його, підвів до невеличкого каменя, огородженого ґратами. — Тут стоятиме обеліск! — сказав він значуще. — Колона марксизму! Прощаючись, юнак просив приїжджати частіше. Добродушний Остап пообіцяв обов'язково приїхати, бо він ніколи ще не мав такого радісного дня, як сьогодні. — Я — на вокзал! — сказав Корейко, залишившись наодинці з Бендером. — Поїдемо гульнемо в інше місто? — запитав Остап. — В Ташкенті можна провести чудово днів зо три. — З мене досить, — відповів Олександр Іванович, — я поїду на вокзал здавати чемодан на схов, служитиму десь тут конторником. Підожду капіталізму. Тоді і погуляю. — Ну й ждіть, — сказав Остап досить грубо, — а я поїду. Сьогоднішній день — це прикре непорозуміння. На місцях перегнули… Золоте телятко в нашій країні ще має якусь владу! На вокзальній площі вони побачили юрму літерних кореспондентів, які після змички робили екскурсійну подорож по Середній Азії. Вони оточили Ухудшанського. Владар урочистого комплекта самовдоволено обертався на всі боки, вихвалюючись своїми покупками. На ньому була бархатна шапка, облямована хвостом шакала, і халат, викроєний з ватної ковдри. Віщування плюшевого пророка здійснювались і далі.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка