Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXVIII СПІТНІЛИЙ ВАЛ НАТХНЕННЯ



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка32/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

Розділ XXVIII
СПІТНІЛИЙ ВАЛ НАТХНЕННЯ


На ранок четвертого дня путі поїзд взяв напрямок на схід. Проминувши снігові Гімалаї, пролітаючи з гуркотом штучні споруди (містки, тунелі, труби для проходження паводкових вод і таке інше), кидаючи трепетну тінь на гірські струмки, літерний поїзд проскочив містечко під тополями і довго вихляв під самісіньким боком великої снігової гори. Не маючи сили подолати перевал одразу, літерний підскакував догори то справа, то зліва, повертав назад, пихтів, знову повертався, терся об гору своїми сірими від пилюки боками, хитрував, мудрував — і таки видерся на волю. Вправно попрацювавши колесами, поїзд хвацько зупинився на останній станції перед початком Східної Магістралі. В клубках дивовижного сонячного світла, на фоні алюмінієвих гір, стояв паровоз кольору молодої трави. Це був подарунок станційних робітників новій залізниці. Протягом досить значного часу по лінії подарунків до свят і річниць у нас було не все гаразд. Здебільшого дарували або ж невеличку, завбільшки з кішку, модель паровоза, або ж, навпаки, зубило, розміром в телеграфний стовп. Таке нестерпне перетворення маленьких предметів у великі і навпаки відбирало багато часу і грошей. Нікчемні паровозики припадали пилом на канцелярських шафах, а титанічне зубило, перевезене на двох фургонах, безглуздо і дико іржавіло у дворі ювілейної установи. Та паровоз ОВ, ударно випущений з капітального ремонту, був зовсім нормальний, і по всьому видно було, що зубило, яким без сумніву його ремонтували, теж було звичайного розміру. Красивий подарунок негайно ж впрягли в поїзд, і «овечка», як звикли називати в смузі відчуження паровози серії ОВ, несучи на своєму передку плакат «Дайош змичку!», покотив до південного верхів'я Магістралі — станції Горної. Рівно два роки тому тут пролягла на емлі перша чорно-синя рейка, відлита на уральському заводі. З того часу з прокатних станів заводу безперервно вилітали вогненні штаби рейок. Магістраль вимагала їх усе більше й більше. Укладальні «містечка», які йшли назустріч одне одному, на довершення всього викликали одне одного на змагання і взяли такий темп, що всі постачальники матеріалів потрапили в скрутне становище. Вечір на станції Горній, освітленій рожевими і зеленими ракетами, був такий чудовий, що старожили, якби вони тут були, звичайно, сказали б, що такого вечора вони не пам'ятають. На щастя, старожилів в Горній не було. Ще 1928 року тут не було не тільки старожилів, а навіть будинків і станційних приміщень, ні залізничної колії, ні дерев'яної тріумфальної арки з закликами і прапорами, що лопотіли на вітрі. Саме поблизу неї спинився літерний поїзд. Поки під гасово-калільними ліхтарями відбувався мітинг і все населення скупчилося біля трибуни, фоторепортер Меншов з двома апаратами, штативом і машинкою для магнію кружляв навколо арки. Арка здавалася фотографу цілком придатною, вона б вийшла на знімку чудово. Але поїзд, що стояв кроків за двадцять від неї, вийшов би замалим. Якщо ж знімати з боку поїзда, то маленькою вийшла б арка. В таких випадках Магомет, як відомо, йшов до гори, прекрасно розуміючи, що гора до нього не піде. Та Меншов зробив те, що здалося йому найпростішим. Легким тоном, яким у трамваї просять трохи посунутись, він попросив подати поїзд під арку. Окрім того, він наполягав на тому, щоб з труби паровоза повалив густий білий пар. Він ще вимагав, щоб машиніст безстрашно дивився з віконця в простір, тримаючи долоню козирком над очима. Залізничники розгубилися і, гадаючи, що це саме так і треба, прохання задовольнили. Поїзд з брязкотом підтягся до арки, з труби валив потрібний фотографові пар, і машиніст, висунувшись з віконця, зробив звіряче обличчя. Тоді Меншов запалив стільки магнію, що затремтіла земля і на сто кілометрів навколо загавкали собаки. Зробивши знімок, фотограф стримано подякував залізничний персонал і поспіхом пішов до свого купе. Пізно вночі літерний поїзд уже йшов по Східній Магістралі. Коли населення поїзда лягало спати, в коридор вагона вийшов фотограф Меншов і, ні до кого не звертаючись, журно сказав: — Дивовижний випадок! Виявилося, що цю прокляту арку я знімав на порожню касету! Так що нічого не вийшло. — Не біда, — заспокоїв його Лавуазьян, — дрібниця. Попросите машиніста, і він враз дасть задній хід. За якихось три години ви знову будете в Горній і повторите свій знімок. А змичку можна буде на день відкласти. — Чорта пухлого тепер знімеш! — тужно промовив фоторепортер. — У мене вийшов весь магній, а то, звичайно, довелось би повернутись. Подорож по Східній Магістралі приносила великому комбінаторові багато радощів. Кожна година наближала його до Північного укладального містечка, де перебував Корейко. Подобались Остапові й літерні пасажири. Це були молоді веселі люди, без бюрократичних божевільностей, якими відзначалися його геркулесівські знайомці. Для повного щастя не вистачало грошей. Подаровану провізію він з'їв, а вагон-ресторан вимагав готівку. Спочатку Остап, коли нові друзі кликали його обідати, казав, що не має апетиту, та швидко зрозумів, що так жити не можна. Якийсь час він придивлявся до Ухудшанського, який цілий день просиджував біля вікна в коридорі, дивлячись на телеграфні стовпи і на пташок, що злітали з дротів. При цьому ледь помітна сатирична посмішка торкалася губи Ухудшанського. Він відкидав назад голову і шепотів птахам: «Пурхаєте! Ну, ну!» Остап настільки зацікавився Ухудшанським, що навіть познайомився з його статтею «Поліпшити роботу крамничних комісій». Після цього Бендер ще оглянув дивовижного журналіста з ніг до голови, недобре посміхнувся і, відчувши знайоме хвилювання стрільця-мисливця, зачинився в купе. Звідтіль він вийшов лише через три години, тримаючи в руках великий розграфлений, як відомість, аркуш паперу. — Пишете? — мляво запитав Ухудшанський. — Спеціально для вас, — відповів великий комбінатор. — Ви, я помічаю, весь час терзаєтесь муками творчості. Писати, звичайно, це нелегка річ. Як старий майстер передових, ваш собрат по перу, я можу це засвідчити. Але я винайшов таку штуковину, яка позбавляє необхідності чекати, поки на вас нахлине спітнілий вал натхнення. Ось. Можете глянути. І Остап поклав перед Ухудшанським аркуш, на якому було написано: УРОЧИСТИЙ КОМПЛЕКТ НЕЗАМІНИМИЙ ПІДРУЧНИК ДЛЯ НАПИСАННЯ ЮВІЛЕЙНИХ СТАТЕЙ, ТАБЕЛЬНИХ ФЕЙЛЕТОНІВ, А ТАКОЖ СВЯТКОВИХ ВІРШІВ, ОД І ТРОПАРІВ. РОЗДІЛ 1-й. СЛОВНИК ІМЕННИКИ 1. Вигуки. 2. Трудящі. 3. Зоря. 4. Життя. 5. Маяк. 6. Помилки. 7. Стяг (прапор). 8. Ваал. 9. Молох. 10. Прислужник. 11. Час. 12. Ворог. 13. Поступ. 14. Вал. 15. Піски. 16. Стрибок. 17. Кінь. 18. Серце. 19. Минуле. прикметники 1. Імперіалістичний. 2. Капіталістичний. 3. Історичний. 4. Останній. 5. Індустріальний. 6. Сталевий. 7. Залізний. дієслова 1. Пилити. 2. Здіймати (ся). 3. Викривати. 4. Червоніти. 5. Злітати (ся). 6. Вершити (ся). 7. Співати. 8. Обмовляти. 9. Скреготати. 10. Загрожувати. художні епітети 1. Злісний. 2. Зубовний. ІНШІ ЧАСТИНИ МОВИ 1. Дев'ятий. 2. Дванадцятий. 3. Хай! 4. Нехай! 5. Вперед! (вигуки, прийменники, сполучники, коми, три крапки, знаки оклику, лапки і таке інше). Примітка: Коми ставити перед «що», «котрий» і «якщо». Три крапки, знаки оклику і лапки — де тільки є можливість. РОЗДІЛ II. ТВОРЧА ЧАСТИНА (Складається виключно з слів 1-го розділу). § 1. ПЕРЕДОВА СТАТТЯ ДЕВ'ЯТИЙ ВАЛ Східна Магістраль — це залізний кінь, який, здіймаючи сталевими стрибками піски минулого, вершить поступ історії, викликаючи черговий зубовний скрегіт ворога, викриваючи його наклепи. На нього вже здійнявся дев'ятий вал, що загрожує дванадцятою годиною, останньою годиною прислужникам імперіалістичного Молоха, цього капіталістичного Ваала та, незважаючи на помилки, хай червоніють і нехай майорять стяги на маякові індустріалізації, що палає під вигуки трудящих, яким під пісню сердець виявляється зоря нового життя: вперед! § 2. ХУДОЖНІЙ НАРИС-ФЕЙЛЕТОН ХАЙ! — Вперед! Він палає під вигуки трудящих… Він виявляє зорю нового життя… — Маяк! Індустріалізації! Хай окремі помилки. Хай! Та зате як червоніють… Як зоріють… як злітають, як здіймаються стяги. Ці прапори! Хай — Ваал капіталізму! Хай — Молох імперіалізму! Хай! Та на прислужників уже здіймається: — Останній вал! — Дев'ята година! — Дванадцятий Ваал! Хай обмовляють! Хай скрегочуть. Хай виявляє себе злісний ворог! Завершується історичний поступ. Піски минулого злітають стрибками сталі. Це — «залізний» «кінь»… Це: — Східна! — Магістраль! «Співають серця»… § 3. ХУДОЖНІЙ ВІРШ А) ТРИНАДЦЯТИЙ ВААЛ Серця співають поступ днів. Маяк життя зоріє. І хай тремтять всі вороги Від громів індустрії. Залізний кінь несе вперед. Історій скік ламає, Сім'ю трудящих він несе Помилки виявляє. Здіймається останній час, Зачервонів дев'ятий вал, Вже йде дванадцята для вас Тобі, Молох — Ваал! Б) СХІДНИЙ ВАРІАНТ Урюк цвіте під гамір днів, Зорею затремтів кишлак. А між ариків і полів йде на прогулянку ішак. АЗІАТСЬКИЙ ОРНАМЕНТ 1. Урюк (абрикоси). 2. Арик (канал). 3. Ішак (осел). 4. Плов (страва). 5. Бай (недобра людина). 6. Басмач (недобра людина). 7. Шакал (тварина). 8. Кишлак (село). 9. Піала (чашка). 10. Медресе (духовне училище). 11. Ічиги (взуття). 12. Шайтан (чорт). 13. Арба (віз). 14. Шайтан-арба (Середньоазіатська залізниця). 15. Твоя — моя не понимай (вислови) 16. Мала-мала (вислови) ДОДАТОК. За допомогою матеріалів 1-го розділу по методу розподілу 2-го пишуться також: романи, повісті, поеми в прозі, оповідання, побутові зарисовки, художн. репортаж, хроніка, епопеї, п'єси, політогляди, гра в політфанти, радіоораторії і т. ін. Коли Ухудшанський ознайомився зі змістом документа; його очі, досі мутні, загорілися. Перед горе-журналістом, який перебивався на звітах про засідання, раптом відкрилися іскристі стилістичні високості. — І за все — двадцять п'ять тугриків, двадцять п'ять монгольських карбованців, — нетерпляче сказав великий комбінатор, страждаючи від голоду. — У мене немає монгольських, — промовив співробітник профоргану, не випускаючи з рук «Урочистий комплекс». Остап погодився взяти звичайними карбованцями, запросив Гаргантюа, якого вже називав «кумом та благодійником» і разом з ним пішов до вагона-ресторану. йому принесли карафку горілки, яка поблискувала кригою і ртуттю, салат і величезну, як підкова, котлету. Після горілки, від якої він відчув приємне запаморочення, великий комбінатор таємниче розповів кумові і благодійнику, що в Північному укладальному містечку він має надію розшукати людину, яка винна йому невелику суму. Тоді він покличе всіх кореспондентів на банкет. На це Гаргантюа відповів багатослівною переконливою промовою, з якої, як завжди, не можна було розібрати жодного слова. Остап підкликав буфетника і розпитав, чи той везе шампанське, і скільки пляшок, і що є ще з делікатесів, і в якій кількості. Він пояснив, що всі ці відомості йому потрібні, бо за два дні він має намір дати банкет своїм товаришам по перу. Буфетник заявив, що буде зроблено все, що можна зробити. — Згідно з законами гостинності,—додав він чомусь. Чим ближче було до місця змички, кочівників ставало все більше й більше. Вони спускалися з гір напереріз поїзду, в шапках, схожих на китайські пагоди. Літерний з гуркотом йшов далі крізь скелясті порфирні виїмки, пройшов уже новий трипролітний міст, останню ферму якого було поставлено ще тільки вчора, почав штурмувати знаменитий Кришталевий перевал. Знаменитим зробили його будівники Магістралі, виконавши всі підривні й укладальні роботи за — три місяці, замість восьми, зазначених у плані. Поїзд поступово обростав побутом. Іноземці, які виїхали з Москви у твердих, наче зроблених з аптекарської порцеляни комірцях, у важких шовкових галстуках і суконних костюмах, почали розсупонюватися. Доконала спека. Першим порушив форму одягу хтось з американців. Сором'язливо посміхаючись, він вийшов з свого вагона в дивовижному убранні. На ньому були грубі жовті черевики, панчохи і штани-гольф, рогові окуляри і російська косоворотка, вишита хрестиком, які носять хлібозаготівельники. І що більшала спека, то все менше лишалося іноземців, вірних ідеям європейського костюма. Косоворотки, апашки, гейші, сорочки-фантазі, толстовки, псевдотолстовки і напів-толстовки, одеські сандалії і капці зовсім змінили зовнішній вигляд робітників преси капіталістичного світу. Вони стали дуже схожими на старовинних радянських службовців, і їх до нестями хотілося чистити, випитувати, що вони робили до 1917 року, чи вони не бюрократи, чи не головотяпи, чи. благополучно у них з родичами. Старанна «овечка», обвішана прапорами і гірляндами, пізно вночі втягла літерний поїзд на станцію Гремячий Ключ, місце змички. Кінооператори палили римські свічки. В їхньому різкому білому світлі стояв начальник будівництва, схвильовано дивлячись на поїзд. Вогнів у вагонах не було. Всі спали. І тільки урядовий салон світився великими квадратними вікнами. Двері його швидко відчинилися, і на низьку землю сплигнув член уряду. Начальник Магістралі зробив крок уперед, узяв під козирок і виголосив рапорт, якого чекала вся країна. Східну Магістраль, що з'єднувала прямою дорогою Сибір і Середню Азію, було прокладено на рік раніше строку. Коли формальності було закінчено, рапорт віддано і прийнято, двоє немолодих і несентиментальних людей поцілувалися. Всі кореспонденти, як радянські, так і іноземні, і Лавуазьян, який посилав телеграму про дим, що йшов з паровозної труби, і канадська дівчина, яка стрімголов мчала сюди з-за океану, — всі спали. Лише один Паламидов метушився на свіжому насипу, розшукуючи телеграф. Він розрахував, що коли пошле блискавку негайно, то вона з'явиться ще в ранковому номері. І в чорній пустелі він знайшов наспіх збитий будиночок телеграфу. «Виблиску зірок, — писав він, лютуючи на олівець, — віддано рапорт закінчення Магістралі крпк був присутнім історичному поцілунку начальника Магістралі членом уряду Паламидов». Першу частину телеграми редакція надрукувала, а поцілунок викинула. Редактор сказав, що членові уряду цілуватися не личить.  

Розділ XXIX
ГРЕМЯЧИЙ КЛЮЧ


Сонце підвелося над пустелею о 5-й годині 02 хвилини 46 секунд. Остап прокинувся на хвилину пізніше. Фоторепортер Меншов уже обвішував себе сумками і ремінцями. Картуз він одягнув задом наперед, щоб козирок не заважав йому дивитися у візир. Фотограф готувався до знаменного дня. Остап теж мав свої надії на цей знаменний день і навіть не вмившись, вистрибнув з вагона. Жовту папку він прихопив з собою. З поїздів, які прибули сюди з гостями з Москви, Сибіру і Середньої Азії, утворилися вулиці і перевулки. З усіх боків ешелони підступали до трибуни, шипіли паровози, біла пара затримувалася на довгому полотняному плакаті: «Магістраль — первісток п'ятирічки». Ще всі спали і свіжий вітер лопотів прапорами на порожній трибуні, коли Остап побачив, що на чистому обрії пересіченої місцевості раптом з'явилися кубла пилу. З усіх сторін з-за барханів висовувалися гостроверхі шапки. Тисячі вершників, сидячи в дерев'яних сідлах, гнали волохатих конячок, поспішаючи до дерев'яної стріли, що височіла в самому центрі, де два роки тому і домовились здійснити майбутню змичку. Кочівники їхали цілими аулами. Батьки родин їхали верхи. Верхи, як і чоловіки, їхали дружини, діти сиділи по троє на одній коняці, навіть злі тещі гнали вперед своїх вірних конячок, б'ючи їх каблуками в живіт. Кінні загони гасали в пилу, гарцювали з червоними прапорами по полю, ставали на стремена і, повернувшись боком, з цікавістю оглядали диво. Чудес було багато — поїзди, колія, молодики-кінооператори, їдальня з ґратчастими вікнами, що несподівано виросла на голому місці, і радіорепродуктори, з яких лунав свіжий голос: «Раз, два, три, чотири, п'ять, шість», — перевірялась готовність радіоустановки. Два укладальних «містечка», два будівельних підприємства на колесах, з складами, їдальнями, канцеляріями, лазнями і житлом для робітників стояли один проти одного перед трибуною, розділені лише двадцятьма метрами шпал, ще не прошитих рейками. В цьому місці ляже остання рейка і буде забитий останній костиль. В голові Південного містечка висів плакат: «Дайош Північ!», в голові Північного: «Дайош Південь». Робітники обох містечок змішалися в одну кучу. Вони зустрілися вперше, хоч знали і пам'ятали один про одного з самого початку будівництва, коли їх ще розділяли півтори тисячі кілометрів пустелі, скель, рік і озер. Змагання в роботі прискорило побачення на рік. Останній місяць рейки вкладалися бігом. І Північ, і Південь намагалися випередити один одного і першими прийти до Гремячого Ключа. Перемогла Північ. Тепер начальники обох містечок, один у графітній толстовці, а другий у білій косоворотці, мирно розмовляли біля стріли, причому на обличчі начальника Півночі мимохіть час від часу з'являлася зміїна посмішка. Він спішив її зігнати з вуст і вихваляв Південь, та посмішка знову підіймала його вицвілі на сонці вуса. Остап підбіг до вагонів Північного містечка, але там нікого не було. Всі його мешканці пішли до трибуни, перед якою вже сиділи музиканти. Обпікаючи об гарячі металеві мундштуки губи, вони грали увертюру. Радянські журналісти зайняли ліве крило трибуни. Лавуазьян, перехилившись униз, благав Меншова зазняти його при виконанні службових обов'язків. Та Меншову було не до Лавуазьяна. Він знімав ударників Магістралі групами і поодинці, заставляючи костильників розмахувати молотами, а грабарів — спиратися на лопати. На правому крилі сиділи іноземці. Біля входу на трибуни черівоноармійці перевіряли запрошення. Остап запрошення не мав. Комендант поїзда видавав їх за списком, в якому представник «Чорноморської газети» О. Бендер не значився. Даремно Гаргантюа кликав великого комбінатора на трибуну, викрикуючи: «Адже вірно? Адже правильно?» — Остап мотав головою, оглядаючи трибуну, на якій містилися герої і гості. В першому ряду спокійно сидів табельник Північного укладального містечка Олександр Корейко. Щоб захистити голову від сонця, він прикрився треуголкою, зробивши її з газети. Він трохи висунув вухо, щоб краще чути першого промовця, що вже пробирався до мікрофона. — Олександре Івановичу! — крикнув Остап, склавши руки трубою. Корейко глянув вниз і підвівся. Музиканти заграли «Інтернаціонал», але багатий табельник слухав гімн неуважно. Безглузда постать великого комбінатора, який бігав по площадці, розчищеній для укладення останніх рейок, одразу ж позбавила його душевного спокою. Він подивився через голови людей, міркуючи, куди б утекти. Але навколо була пустеля. П'ятнадцять тисяч вершників безперервно гасали взад-вперед, десятки разів перебрели холодну річку і лише перед початком мітингу скупчилися кінним строєм позаду трибуни. А дехто, з гордощів чи, може, зі скромності, так і промаячив цілий день на схилах барханів, не наважуючись під'їхати ближче до мітингу, що гув і нуртував. Будівники Магістралі святкували свою перемогу бучно, весело, з викриками, музикою, підкидаючи високо в повітря своїх улюбленців і героїв. На полотно з передзвоном упали рейки. За хвилину їх уклали, і робітники-укладальники, що забили мільйони костилів, поступилися правом останніх ударів своїм керівникам. — Згідно з законом гостинності, — сказав буфетник, що сидів з кухарями на даху вагона-ресторану. Інженер-червонопрапорник зсунув на потилицю великий фетровий капелюх, вхопив молот з довгим держаком і, зробивши плаксиве обличчя, ударив по землі, викликавши незлостивий сміх костильників. Серед них були силачі, які забивали костиль з одного удару. Проте м'які удари в землю пішли вже впереміжку з переддзвоном і свідчили про те, що молот часом б'є і по костилю. Молотами розмахували секретар крайкому, члени уряду, начальник Півночі і Півдня та гості. Останній костиль загатив у шпалу за якихось півгодини начальник будівництва. Почалися промови. їх проголошували двічі: казахською і російською мовами. — Товариші,—поспішаючи, сказав ударник-костильник, намагаючись не дивитися на орден Червоного Прапора, щойно приколотий до його сорочки, — що зроблено, те зроблено, і говорити тут багато нічого. А від усього нашого укладального колективу прохання урядові — негайно послати нас на нове будівництво. Ми добре разом спрацювалися і за останні місяці укладали по п'ять кілометрів рейок на день. Беремо зобов'язання цю норму утримати і збільшити. І хай живе наша світова революція! Я ще хотів, товариші, сказати, що багато шпал нам присилали бракованих, доводилося викидати. Цю справу треба поставити на висоту. Кореспонденти вже не могли скаржитися на брак подій. Записувались промови. Інженерів хапали за талії і вимагали від них відомостей з точними цифровими даними. Стало жарко, курно і діловито. Мітинг у пустелі задимівся, як величезне вогнище. Лавуазьян, нашкрябавши десять рядків, біг на телеграф, посилав блискавку і знову починав записувати. Ухудшанський не записував нічого і телеграм не посилав. В його кишені лежав «Урочистий комплект», який давав можливість за п'ять хвилин скласти чудову кореспонденцію з азіатським орнаментом. Майбутнє Ухудшанського було забезпечене. І через те він з більшою аніж коли сатиричною нотою в голосі, говорив своїм братам по перу: — Стараєтесь? Ну, ну! Несподівано в ложі радянських журналістів з'явилися Лев Рубашкін і Ян Скамейкін, які відстали у Москві. Їх підібрав літак, що прилетів на змичку вранці. Він приземлився за десять кілометрів від Гремячого Ключа, за далеким барханом, на природному аеродромі, і брати-кореспонденти тільки зараз добрели сюди пішки. Ледь привітавшись, Лев Рубашкін і Ян Скамейкін вихопили з кишень блокноти і почали надолужувати втрачений час. Фотоапарати іноземців цокали безперервно. Горлянки попересихали від промов і спеки. Учасники мітингу все частіше позирали вниз, на прохолодну річку, на їдальню, де смугасті тіні піддашшя лягали на довжелезні банкетні столи, заставлені зеленими нарзанними пляшками. Поруч розташувалися кіоски, куди час від часу забігали учасники мітингу випити води. Корейка мучила спрага, та він тримався, сидячи під своєю дитячою треуголкою. Великий комбінатор здаля дратував його, підіймаючи над головою пляшку лимонаду і жовту папку з шнурками для черевиків. На стіл, поряд з графином і мікрофоном, поставили дівчинку-піонерку. — Ну, дівчинко, — весело сказав начальник будівництва, — скажи, що ти думаєш про Східну Магістраль? Нікого б не здивувало, якби дівчинка раптом затупотіла ніжкою і почала: «Товариші! Дозвольте мені зробити підсумок тим досягненням, які…»— і так далі, бо у нас трапляються такі зразкові діти, які з сумною старанністю виголошують двогодинні промови. Та піонерка з Гремячого Ключа своїми маленькими ручками зразу вхопила бика за роги і тоненьким смішним голосочком закричала: — Хай живе п'ятирічка! Паламидов підійшов до іноземного професора-економіста з наміром одержати від нього інтерв'ю. — Я захоплений, — сказав професор, — все будівництво, яке. я бачив в СРСР, грандіозне. Я не маю сумнівів, що п'ятирічка буде виконана. Я про це писатиму. І про це він справді через півроку написав книгу, в якій на двохстах сторінках доводив, що п'ятирічка буде виконана в зазначені строки і що СРСР стане однією з могутніх індустріальних країн. А на двісті першій сторінці професор заявив, що саме з цих причин Країну Рад треба якомога швидше знищити, інакше вона принесе закономірну загибель капіталістичному суспільству. Професор виявився значно діловитішою людиною, аніж базіка Гейнріх. З-за пагорба злетів білий літак. Казахи кинулися врозтіч хто куди. Велика тінь літака накрила трибуну і, вигинаючись, побігла далі в пустелю. Казахи з вигуками, цьвохкаючи батогами, погналися за тінню. Кінооператори затривожилися і завертіли свої машинки. Стало ще безладніше, і знялася ще більша курява. Мітинг закінчився. — Ось що, товариші, — говорив Паламидов, поспішаючи разом з своїми друзями по перу до їдальні,—якби ми домовились: пошлих речей не писати. — Пошлість огидна! — підтримав Лавуазьян. — Вона жахлива! І дорогою до їдальні кореспонденти одноголосно домовилися не писати про Узун-Кулак, що означає Довге Вухо, або степовий телеграф. Про це писали вже всі, хто побував на Сході, і про це вже нудно було читати. Не писати нарисів під назвою «Легенда озера Іссик-Куль». Досить ось такого пошлого смакування! На спорожнілій трибуні серед недокурків, розірваних записокі піску, нанесеного з пустелі, сидів лише Корейко. Він ніяк не наважувався зійти вниз. — Зійдіть, Олександре Івановичу! — кричав Остап. — Пожалійте себе! Ковток холодного нарзану! Га? Не хочете? Ну, тоді пожалійте мене! Я хочу їсти! Адже я все одно не піду. А може, ви хочете, щоб я проспівав вам серенаду Шуберта «Легеньким кроком прийди, друже мій». Я можу! Та Корейко не став чекати. Йому й без серенади було ясно, що гроші доведеться віддати. Пригнувшись, спиняючись на кожній приступці, він почав сходити вниз. — На вас трикутний капелюх? — грався з своєю жертвою Остап. — А де ж сірий похідний піджак? Ви не можете собі уявити, як я нудьгував без вас. Ну, здрастуйте, здрастуйте! Може, поцілуємося? Чи підемо одразу до засіка, у печеру Лейхтвейса, де ви зберігаєте свої тугрики? — Спочатку пообідаємо, — сказав Корейко; його язик пересох від спраги і царапався, як рашпіль. — Можна й пообідати. Тільки цього разу без дурощів. А втім, у вас ніяких шансів. За барханами залягли мої хлопці, — збрехав про всяк випадок Остап. І, згадавши хлопців, він зітхнув. Обід для будівельників і гостей був влаштований з євразійським смаком. Казахи розташувалися на килимах, підібгавши ноги під себе, як це роблять на Сході всі, а на Заході лише кравці. Казахи їли плов з білих мисочок, запиваючи його лимонадом. Європейці сіли за столи. Багато трудів, хвилювань і турбот довелося зазнати будівельникам Магістралі за два роки роботи. Та не менше турбот викликала у них організація парадного обіду в центрі пустелі. Довго обмірковувалось меню, азіатське і європейське. Велику і тривалу дискусію викликало питання спиртних напоїв. У ці дні управління будівництвом нагадувало Сполучені Штати перед виборами президента. Прихильники сухої і мокрої проблеми розпочали двобій. Нарешті осередок висловився проти спиртного. Тоді випливла інша обставина — а як же іноземці, дипломати, москвичі? Як нагодувати їх хоча б найделікатніше? Все ж таки вони там, у себе, в Лондонах і Нью-Йорках, звикли до різних кулінарних ексцесів. Ну і виписали з Ташкента старого фахівця Івана Йосиповича. Колись він був метрдотелем у Москві у відомого Мартяновича і тепер доживав свої дні завідуючим нархарчівською їдальнею біля Курячого базару. — Ви ж дивіться, Іване Йосиповичу, — казали йому в управлінні, — не підкачайте. Іноземці будуть. Треба зробити щось таке фасонисте, виняткове. — Повірте мені,—бурмотів старий з сльозами на очах, — я таких людей годував! Принца Вюртембергського годував! Мені і грошей не треба платити. Якже мені наприкінці життя людей не погодувати? Погодую — тоді й помру! Іван Йосипович хвилювався страшенно. Дізнавшись про остаточну заборону спиртних, він трохи не захворів, та полишати Європу без обіду не насмілився. Складений ним кошторис дуже підрізали і старий, промугикавши собі під ніс: «Нагодую і помру», додав шістдесят карбованців з власних заощаджень. В день обіду він прийшов у нафталіновому фраці. Поки відбувався мітинг, він нервував, поглядав на сонце й покрикував на кочівників, що заради інтересу намагалися в'їхати до їдальні верхи. Старий махав на них серветкою і бубонів: — Відійди, Мамай, не бачиш, що робиться! Ох господи! Соус пікан перестоїть. І консоме з пашотом ще не готове! На столі вже стояли закуски. Все було сервіровано дуже гарно і з великою майстерністю. Сторчма стояли тверді серветки, на скляних тарілочках лежало масло з льодом, скручене в бутони; оселедці тримали в роті серсо з цибулі І маслин; були квіти і навіть звичайнісінький сірий хліб виглядав дуже презентабельно. Нарешті гості повсідалися за стіл. Всі припали пилюкою, всі були червоні від спеки, і всі були дуже голодні. Ніхто з них не був схожий на принца Вюртембергського. Іван Йосипович раптом відчув біду. — Прошу гостей пробачити, — сказав він запобігливо, — ще п'ять хвилиночок і почнемо обідати. Я маю до вас особисте прохання: не чіпайте на столі нічого до початку обіду, щоб усе було як належить. На хвилину він вийшов у кухню, пританцьовуючи по-світському, а коли повернувся, несучи на таці якусь парадну рибу, то побачив жахливу картину. Стіл був пограбований. Це так було не схоже на розроблений Іваном Йосиповичем церемоніал споживання їжі, що він аж остовпів. Англієць з тенісною талією безтурботно уминав хліб з маслом, а Гейнріх, перехилившись через стіл, витягав пальцями маслину з оселедцевого рота. На столі все перемішалося. Гості, задовольняючи перший голод, весело ділилися враженнями. — Та що ж це таке? — запитав старий ослаблим голосом. — А де ж суп, папаша? — закричав Гейнріх з набитим ротом. Іван Йосипович не відповів нічого. Він лише зробив помах серветкою і пішов геть. Усі подальші турботи про стіл він передав своїм підлеглим. Коли комбінатори продерлися до столу, товстун з обвислим, як банан, носом виголошував першу застольну промову. Остап дуже здивувався, пізнавши в цьому товстунові інженера Талмудовського. — Так! Ми герої! — вигукнув Талмудовський, простягаючи у простір склянку з нарзаном. — Привіт вам, будівники Магістралі! Але ж які в нас умови праці, громадяни! Скажу, наприклад, про зарплатню. Не заперечую, на Магістралі оклади кращі, аніж в інших місцях, але ж культурні незручності! Театру немає! Пустеля! Каналізації ніякої!.. Ні, я так працювати не можу! — Хто це такий? — перепитували один одного будівники. — Ви не знаєте? А тим часом Талмудовський вже витяг з-під столу чемодани. — Плював я на угоду! — кричав він, прямуючи до виходу. — Що? Повернути підйомні? Тільки через суд! Тільки через суд! І навіть штовхаючи чемоданами тих, що обідали, він замість «пардон» люто вигукував: «Тільки через суд!» Пізно вночі він вже мчав моторною дрезиною, приєднавшись до дорожних майстрів, що їхали у справах до південної частини Магістралі. Талмудовський сидів верхи на чемоданах і роз'яснював майстрам причини, через які чесний спеціаліст не може працювати в цій дірі. З ним їхав додому і метрдотель Іван Йосипович. З горя він не встиг навіть зняти фрака. Він був дуже п'яний. — Варвари! — кричав він, висовуючись на зустрічний вітер і погрожуючи кулаком у бік Гремячого Ключа. — Всю сервіровку ік свиням собачим!.. Антона Павловича годував! Принца Вюртембергського!.. Приїду додому і помру! Згадають тоді Івана Йосиповича. Сервіруй, скажуть, банкетний стіл на вісімдесят чотири персони, ік свиням собачим. І не буде кому! Немає Івана Йосиповича Трикартова! Помер! Відійшов у кращий світ, іде же нєсть ні болєзні, ні печалі, ні воздиханія, но жизнь бесконечная!.. Ві-і-ічная па-а-м'ять… І поки старий правив сам над собою панахиду, хвости його фрака лопотіли на вітрі, як вимпели! Остап не дав Корейкові доїсти компот, витяг його з-за столу і повів розрахуватись. Приставною драбиною комбінатори влізли в товарний вагон, де містилася канцелярія Північної укладки і стояло полотняне ліжко табельника. Тут вони замкнулися. Після обіду, коли літерні пасажири відпочивали, набираючись сил і снаги для участі у вечірній гулянці, фейлетоніст Гаргантюа спіймав братів-кореспондентів за недозволеним заняттям. Лев Рубашкін і Ян Скамейкін несли на телеграф два папірці. На одному з них було стисле повідомлення: «Термінова Москва степовий телеграф тире узун-кулак лапки довге вухо кома розніс аулам звістку змичку яка відбулася Магістралі Рубашкін». Другий папірець був списаний згори донизу. Ось що було в ньому: ЛЕГЕНДА ОЗЕРА ІССИК-КУЛЬ Старий каракалпак Ухум Бухеєв розповів мені цю легенду, овіяну диханням віків. Двісті тисяч чотириста вісмідесят п'ять місяців тому молода, швидконога, як джайран (гірський баран), дружина хана красуня Сумбурун палко покохала молодого нукера Ай-Булака. Велике горе спіткало старого хана, коли він дізнався про зраду дружини/яку він палко любив. Дванадцять місяців старий молився, а потім зі сльозами на очах посадив красуню в бочку і, прив'язавши до неї злиток чистого золота вагою в сім джасасин (18 кіло), кинув дорогоцінну бочку в гірське озеро. З того часу озеро й дістало назву — Іссик-Куль, що означає: «Серце красуні здатне на зраду»… Ян Скамейкін-Сарматський (Поршень) — Хіба не так? — запитував Гаргантюа, показуючи відібрані у братів папірці.—Адже правильно? — Ясна річ, обурливо! — відповідав Паламидов. — Як ви насмілилися написати легенду після всього, що було сказано? По-вашому, Іссик-Куль перекладається як «Серце красуні здатне на зраду?» Ой, чи так? Чи не набрехав вам липовий каракалпак Ухум Бухеєв? Чи не звучить ця назва ось в такий спосіб: «Не кидайте молодих красунь в озеро, а кидайте в озеро легковажних кореспондентів, які підпадають під вплив згубної екзотики?» Письменник у дитячій курточці почервонів. В його записній книжці вже значилися і Узун-Кулак, і дві запашні легенди, приправлені східним орнаментом. — А на мій погляд, — сказав він, — в цьому немає нічого страшного. Якщо Узун-Кулак існує, мусить же хтось про нього писати? — Але ж писали вже тисячу разів! — сказав Лавуазьян. — Узун-Кулак існує, — зітхнув письменник, — і на це доводиться зважати.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка