Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Частина третя ПРИВАТНА ОСОБА



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка31/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

Частина третя
ПРИВАТНА ОСОБА


Розділ XXVI
ПАСАЖИР ЛІТЕРНОГО ПОЇЗДА


Біля асфальтового причалу Рязанського вокзалу в Москві стояв куций літерний поїзд. Він мав всього лише шість вагонів: багажний, де попри всі правила, містився не багаж, а зберігалися на льоду запаси їжі, вагон-ресторан, з якого визирав білий кухар, і урядовий салон. Решта вагонів були пасажирські і на їхніх канапах, покритих суворими смугастими чохлами, мали розміститися делегації робітників-ударників, а також іноземні та радянські кореспонденти. Поїзд готувався вийти на змичку рейок Східної Магістралі. Подорож мала бути тривалою. Ударники запихали у вагонний тамбур дорожні корзини з чорними замочками, що погойдувалися на залізному пруті. Радянська преса метушилася на пероні, вимахуючи лакованими фанерними саквояжами. Іноземці стежили за носильниками, що переносили їхні товсті шкіряні чемодани, кофри і картонки з кольоровими наклейками туристських бюро і пароплавних компаній. Пасажири встигли запастися книжкою «Східна Магістраль», на обкладинці якої було намальовано верблюда, що нюхав рейку. Книжку продавали тут же, з багажного візка. Автор книжки журналіст Паламидов вже кілька разів проходив повз візок, ревно поглядаючи на покупців. Його вважали знавцем Магістралі, і він їхав туди вже втретє. Наближався час від'їзду, але прощальна сцена нічим не нагадувала відхід звичайного пасажирського поїзда. На пероні не було стареньких бабусь, ніхто не висовував з вікна немовлятко, що мало востаннє глянути на свого дідуся. Зрозуміло, не було й дідуся, у вицвілих очах якого завжди відбивається страх перед залізничними протягами. І, ясна річ, ніхто не цілувався. Делегацію робітників-ударників на вокзал привезли профспілчанські діячі, які ще не встигли опрацювати питання про прощальні поцілунки. Московських кореспондентів проводжали редакційні працівники, які в таких випадках намагалися відбутися рукостисканням. Іноземні ж кореспонденти, — їх було понад тридцять чоловік, — їхали на відкриття Магістралі у повному складі, з дружинами і грамофонами, отож проводжати їх було нікому. Учасники експедиції, відповідно до обставин, розмовляли голосніше, ніж завжди, без потреби хапалися за блокноти і картали тих, котрі проводжали, що вони не їдуть разом з ними у таку цікаву подорож. Особливо репетував журналіст Лавуазьян. Він був молодий душею, але в його кучерях, як місяць у джунглях, світилася лисина. — Огидно на вас дивитися! — кричав він на тих, що проводжали. — Хіба ви не можете зрозуміти, що таке Східна Магістраль! Коли б у руках запального Лавуазьяна не було друкарської машинки в царатовому кучерському чохлі, то він, можливо, навіть побив би когось з друзів— стільки було в ньому пристрасті і так він був відданий справі газетної інформації. Йому вже зараз хотілося послати до своєї редакції телеграму-блискавку, але не було про що. Співробітник профспілчанського органу Ухудшанський, що прибув на вокзал раніше всіх, походжав неквапно вздовж поїзда. Він ніс з собою «Туркестанский край, полное географическое описание нашего отечества, настольная и дорожная книга для русских людей», твір Семенова-Тянь-Шанського, виданий 1903 року. Він спинявся біля груп тих, що від'їжджали, і тих, що проводжали, і з якоюсь сатиричною нотою в голосі казав: — Виїжджаєте? Ну, ну! Або: — Залишаєтесь? Ну, ну! Так він пройшов весь поїзд аж до паровоза, довго, задерши голову, дивився на паровоз і нарешті сказав машиністові: — Працюєте? Ну, ну! Аж потім журналіст Ухудшанський зайшов до купе, розгорнув останній номер свого профоргану і заглибився в читання власної статті під назвою: «Поліпшити роботу крамничних комісій» з підзаголовком: «Комісії перебудовуються недостатньо». Стаття являла собою звіт про якесь засідання, отож ставлення автора до описаної ним події можна було визначити одним реченням: «Засідаєте? Ну, ну!» Ухудшанський читав до самого від'їзду. Один з тих, що проводжали, людина з рожевим плюшевим носом і бархатними бачками на скронях, сказав кілька пророчих слів, які всіх страшенно налякали. — Я знаю такі поїздки, — заявив він, — сам їздив. Ваше майбутнє мені відоме. Тут вас чоловік сто. їздити ви будете загалом цілий місяць. Двоє з вас відстануть від поїзда на маленькій глухій станції без грошей і документів і наздоженуть вас лише через тиждень, голодні й обірвані. У когось обов'язково украдуть чемодан. Можливо, у Паламидова, або в Лавуазьяна, чи в Навроцького. І потерпілий скиглитиме цілу дорогу і проситиме у сусідів щіточку поголитись. Щіточку він повертатиме непомитою, а мисочку згубить. Один з мандрівників, звичайно, помре, і друзі померлого, замість того щоб їхати на змичку, змушені будуть везти дорогий прах до Москви. Це дуже нудно і огидно — возити прах. Крім того, в дорозі почнуться чвари. Повірте мені! Хто-небудь, хоч би той же Паламидов чи Ухудшанський викине якусь антирадянську вихватку і ви будете довго і нудно його судити, а він з виском і стогонами відмежовуватиметься. Мені все відомо. Ідете ви зараз у капелюхах і кепках, а назад повернетесь у тюбетейках. Найдурніший з вас купить усі атрибути бухарського єврея: бархатну шапку, облямовану шакалом, і товсту ватяну ковдру, зшиту як халат. І, без сумніву, всі ви щовечора співатимете у вагоні «Стеньку Разіна», будете несамовито волати: «И за борт ее бросает в набежавшую волну». Цього ще замало, співатимуть навіть іноземці: «Вниз по матушке по Волге», «сюр нотр мер Вольга, по нашій матері Волзі». Лавуазьян розлютився і замахнувся на пророка друкарською машинкою. — Ви нам заздрите! — сказав він. — Ми не співатимемо. — Заспіваєте, голубчики. Це неминуче. Мені все відомо. — Не будемо співати. — Будете. І якщо ви чесні люди, то негайно ж напишіть мені про це в листівці. У цю мить почувся стриманий крик. З даху багажного вагона впав фоторепортер Меншов. Він видерся туди, щоб зазняти моменти від'їзду. Кілька секунд Меншов лежав на пероні, тримаючи під головою апарат. Потім він підвівся, занепокоєно перевірив апарат і знову поліз на дах. — Падаєте? — запитав Ухудшанський, висовуючись з вікна з газетою в руках. — Хіба це падіння! — зневажливо сказав фоторепортер. — От коли б ви бачили, як я падав із спірального спуску в Парку культури й відпочинку! — Ну, ну! — зауважив представник профоргану і зник у вікні. Видершись на дах і припавши на одне коліно, Меншов продовжував роботу. На нього з виразом виняткового задоволення дивився норвезький письменник, що вже розмістив свої речі в купе і вийшов на перон прогулятись. У письменника було світле дитяче волосся і великий варязький ніс. Норвежець був так захоплений фотомолодецтвом Меншова, що відчув потребу поділитися з. кимсь своїми почуттями. Швидкою ходою він підійшов до дідуся ударника з Трьохгорки, приставив свій вказівний палець до його грудей і верескливо вигукнув: — Ви!! Потім вказав на власні груди і так само верескливо викрикнув: — Я!! Вичерпавши ось так усі відомі йому російські слова, письменник привітно усміхнувся й побіг до свого вагона, оскільки вже пролунав другий дзвінок. Ударник і собі побіг до свого вагона. Меншов зліз на землю. Закивали голови, з'явилися останні усмішки, майнув фейлетоніст у пальті з чорним бархатним коміром. Коли хвіст поїзда вихляв на вихідній стрільці, з» буфетного залу вискочили два брати-кореспонденти — Лев Рубашкін і Ян Скамейкін. В зубах Скамейкіна застряв шніцель по-віденськи. Брати, плигаючи, як молоді собаки, промчали уздовж перону, зіскочили на землю у нафтових плямах і тільки тут, серед шпал, зрозуміли, що поїзда Їм не наздогнати. А поїзд, вибігаючи з Москви у риштованнях, вже завів свою приголомшливу пісню. Він бив колесами, реготав пекельним реготом під мостами і, лише врізавшись у глибину дачних лісів, трохи заспокоївся і розвинув велику швидкість. Він мав викреслити на глобусі чималу криву, змінити кілька кліматичних провінцій, переміститися з центральної прохолоди у гарячу пустелю, проминути багато великих і малих міст і обігнати московський час на чотири години. Увечері першого ж дня у вагоні радянських кореспондентів з'явилися двоє вісників капіталістичного світу: представник свободомислячої австрійської газети пан Гейнріх і американець Хірам Бурман. Вони прийшли знайомитися. Пан Гейнріх був невисокого зросту. Містер Хірам прийшов у м'якому капелюху з підкрученими крисами. Обидва говорили по-російськи досить добре і правильно. Якийсь час усі мовчки стояли в коридорі, з зацікавленням розглядаючи один одного. Для розгону заговорили про Художній театр. Гейнріх театр похвалив, а містер Бурман від дискусії ухилився, зауваживши, що його, як сіоніста, більш за все цікавить в СРСР єврейське питання. — У нас такого питання вже немає,—сказав Паламидов. — Як може не бути єврейського питання? — здивувався Хірам. — Нема. Не існує. Містер Бурман захвилювався. Все життя він писав у своїй газеті статті про єврейське питання, і розставатися з цим питанням йому було б боляче. — Але ж в Росії є євреї? — сказав він обережно. — Є, — відповів Паламидов. — Отже, є й питання. — Ні. Євреї є, а питання немає. Електрика, якої у вагонному коридорі стало забагато, трохи розрядилася з появою Ухудшанського. Він ішов до умивальника з рушником на шиї. — Розмовляєте? — сказав він, похитуючись від швидкого руху поїзда. — Ну, ну! Коли він повертався назад, чистий і бадьорий, з краплями води на скронях, дискусія охопила вже весь коридор. З купе вийшли раджурналісти, з сусіднього вагона з'явилося кілька ударників, прийшли ще два іноземці — італійський кореспондент з фашистським жетоном, — лікторськими різками і сокирою, і німецький професор-сходознавець, що їхав на свято на запрошення ВКТЗ[15]. Фронт дискусії був досить широкий — від будівництва соціалізму в СРСР до чоловічих беретів, що входили в моду на Заході. І з усіх пунктів питань, які б вони не. були, виникали суперечки. — Сперечаєтесь? Ну, ну! — сказав Ухудшаяський, йдучи у своє купе. В загальному гаморі можна було почути лише окремі вигуки. — Якщо так, — говорив пан Гейнріх, хапаючи путіловця Суворова за косоворотку, — то чого ж ви тринадцять років тільки базікаєте? Чому ви не робите світову революцію, про яку стільки говорите? Отже, не можете? Тоді годі базікати. — А ми й не будемо робити у вас революцій! Самі зробите. — Я? Ні, я не робитиму революції. — Ну без вас зроблять, і вас не спитають. Містер Хірам Бурман стояв, притулившись до тисненого шкіряного простінку і байдуже дивився на сперечальників. Єврейське питання провалилося в якусь дискусійну тріщину на самому початку розмови, а інші теми не викликали в його душі ніяких емоцій. Від групи, в якій німецький професор схвально висловився про переваги радянського шлюбу над церковним, відійшов фейлетоніст-віршувальник, який підписувався псевдонімом Гаргантюа. Він став біля замріяного Хірама і почав йому щось гарячкове пояснювати. Хірам слухав, та швидко переконався, що не зможе нічого розібрати. Гаргантюа весь час поправляв щось у туалеті Хірама, підв'язував йому галстука або ж знімав з нього пушинку чи застебував і знову розстебував ґудзика; говорив голосно і, як йому» здавалося, навіть виразно. Та в його вимові був якийсь невловимий дефект, що перетворював слова на патолоч. Цю свою біду Гаргантюа збільшував ще й тим, що після кожного речення, замиловуючись розмовою, вимагав від співбесідника згоди чи підтвердження. — Адже так? — говорив він, похитуючи головою, ніби збирався своїм великим носом клюнути якийсь харч. — Хіба не так? Лише ці слова й були зрозумілі з усієї розмови Гаргантюа. Все інше зливалося в один дивовижний настирливий рокіт. Містер Бурман з чемністю погоджувався і швидко втік. З Гаргантюа погоджувалися всі, і він вважав себе за людину, яка здатна переконати будь у чому кого б то не було. — Ось бачите, — сказав він Паламидову, — ви не вмієте розмовляти з людьми. А я його переконав. Я щойно йому довів, і він зі мною погодився, що ніякого єврейського питання у нас вже не існує. Адже так? Адже правильно? Паламидов нічого не розібрав і, кивнувши головою, почав прислухатися до розмови, що відбувалася поміж німецьким сходознавцем і провідником вагона. Провідник давно поривався втрутитись у розмову і лише зараз знайшов вільного співбесідника, собі рівню. Дізнавшись спочатку про знання опонента, а також запитавши ім'я та прізвище співбесідника, провідник відклав убік віник і поволі почав: — Ви, мабуть, не чули, громадянине професор, що в Середній Азії є така тварина, зветься верблюд. У нього на спині є дві купини. І був у мене знайомий залізничник, ви, мабуть, чули, товариш Должностюк, багажний роздавальник. Сів на цього верблюда поміж купин і вдарив його лозиною. Верблюд був лютий і почав його отими своїми купинами давити. Трохи на смерть не задавив. Должностюк, проте, встиг зіскочити. Бойовий був паруб'яга, ви, мабуть, чули? Ну, верблюд йому весь кітель обплював, а кітель щойно з пральні… Вечірня бесіда вже вичерпалася. Зіткнення двох світів закінчилося благополучно. Сварки якось не виникло. Співіснування двох систем — капіталістичної і соціалістичної — в літерному поїзді, хоч-не-хоч, мало продовжуватись щось близько місяця. Ворог світової революції, пан Гейнріх, розповів старий дорожний анекдот, після чого всі пішли до ресторану вечеряти, переходячи з вагона у вагон хисткими залізними щитами і мружачи очі від пронизливого вітру. Та в ресторані населення поїзда розсілося нарізно. Тут же, під час вечері, відбулися оглядини. Закордон, репрезентований кореспондентами найбільших газет і телеграфних агентств усього світу, добропристойно налягав на горілку і з жахом, але ввічливо поглядав на ударників в чоботях і на радянських журналістів, які заявилися сюди по-домашньому, в нічних пантофлях і з самими запонками замість галстуків. Усякі люди сиділи у вагоні-ресторані: і провінціал з Нью-Йорка містер Бурман, і канадська дівчина, що прибула з-за океану лише за годину до відходу літерного поїзда і через те ще як очманіла крутила головою над котлетою в продовгуватій металевій тарілочці, і японський дипломат, і ще один японець, трохи молодший, і пан Гейнріх, жовті очі якого чомусь посміхалися, і молодий англійський дипломат з тонкою тенісною талією, і німець-сходознавець, що терпляче слухав розповідь провідника про існування дивовижної тварини з двома купинами на спині, і американський економіст, і чехословак, і поляк, і четверо американських кореспондентів, — зокрема і пастор, що пише для газети спілки християн-молодиків, і стопроцентна американка з древньої піонерської родини з голландським прізвищем, яка уславилася тим, що минулого року відстала в Мінеральних Водах від поїзда і з метою реклами якийсь час переховувалася у станційному буфеті (ця подія викликала в американській пресі великий переполох. Три дні друкувалися статті під інтригуючими заголовками: «Дівчина з старовинної сім'ї в лабетах кавказьких горців-дикунів» і «Смерть або викуп») і багато інших. Одні ставилися до всього радянського вороже, другі мали надію в найкоротший термін розгадати загадкові душі азіатів, треті ж намагалися добросовісно зрозуміти, що ж, врешті-решт, діється в Країні Рад. Радянська сторона гомоніла за своїми столиками. Ударники принесли з собою їжу в паперових кульках і налягали на чай у підстаканниках з білого круппівського металу. Грошовитіші журналісти замовляли шніцелі, а Лавуазьян, якого раптом охопив приступ слов'янізму, вирішив похизуватися перед іноземцями і замовив нирки-соте. Нирок він не з'їв, бо не любив їх змалку, та все ж поглядав гордо й бундючно на іноземців. І на радянській стороні були різні люди. Був тут сормовський робітник, посланий у цю подорож загальними зборами, і будівник з Сталінградського тракторного заводу, який десять років тому лежав в окопах проти Врангеля на тому ж полі, де зараз стоїть тракторний гігант, і ткач із Серпухова, якого цікавила Східна Магістраль, бо вона мала прискорити доставку бавовни в текстильні райони. Сиділи тут і металісти з Ленінграда, і шахтарі з Донбасу, і машиніст з України, і керівник делегації у білій російській сорочці з великою бухарською зіркою, одержаною за боротьбу з еміром. Як би здивувався дипломат з тенісною талією, коли б дізнався, що маленький ввічливий віршотворець Гаргантюа вісім разів побував у полоні у різних гайдамацьких отаманів і був навіть розстріляний махновцями, про що він не любив розповідати, бо це викликало дуже неприємні спогади про могилу, з якої йому довелося вибиратися з простріленим плечем. Можливо, що і представник християн-молодиків схопився б за серце, з'ясувавши, що веселий Паламидов був головою армійського трибуналу, а Лавуазьян заради газетної інформації переодягся жінкою і пробрався на збори баптисток, про що і написав велику антирелігійну кореспонденцію, що жоден з присутніх тут. радянських громадян не хрестив своїх дітей і що серед цього кодла є навіть четверо письменників. Різні люди сиділи в вагоні-ресторані. Другого дня збулися слова плюшевого пророка. Коли поїзд, гуркочучи і ухкаючи, переходив Сизранським мостом Волгу, літерні пасажири неприємними міськими голосами затягли пісню про волзького богатиря. Співаючи, вони намагалися не дивитися один одному в вічі. В сусідньому вагоні іноземці, яким не було добре відомо, де і що належить співати, з захопленням виконували: «Ей, полным полна коробочка», прилучивши до неї дивний приспів: «Ей, юхнем». Листівки людині з плюшевим носом ніхто не надіслав, було совісно. Один лише Ухудшанський стримував себе, не співав разом з усіма. Тоді як пісенний розпал охопив увесь поїзд, лише один він мовчав, зціпивши зуби і вдаючи, що читає «Полное географическое описание нашего отечества». Він був суворо покараний. Музичний пароксизм стався з ним вночі, далеко за Самарою. Опівночі, коли цей незвичайний поїзд уже спав, з купе Ухудшанського долинув хиткий голос: «Єсть на Волге утес, диким мохом порос». Подорож взяла своє. А ще пізніше, коли заснув і Ухудшанський, двері на площадці відчинилися, на мить долинув вільний гуркіт коліс, і в порожній розкішний коридор, озираючись, увійшов Остап Бендер, Якусь мить він вагався, а потім сонно зробив помах рукою і відчинив перші ж двері купе. При світлі синьої нічної лампочки спали Гаргантюа, Ухудшанський і фотограф Меншов. Четвертий, верхній диванчик був вільний. Великий комбінатор недовго роздумував. Відчуваючи втому в ногах після тяжких поневірянь, безповоротних втрат і двогодинного стояння на підніжці вагона, він поліз нагору. Звідтіль він уздрів дивовижне видіння: біля вікна на столику, задерши ніжки вгору, як голоблі, лежала білотіла варена курка. — Я йду непевною стежкою Паніковського, — прошепотів Остап. Сказавши це, він потяг курку до себе і з'їв Її без хліба і солі. Кістки він засунув під твердий полотняний валик. Він заснув щасливий під скрипіння переборок, вдихаючи неповторний залізничний запах фарби.  

Розділ XXVII
«ДОЗВОЛЬТЕ УВІЙТИ НАЙМАНЦЕВІ КАПІТАЛУ»


Вночі Остапові наснилося засмучене, як у тумані, обличчя Зосі, а потім привидівся Паніковський. Порушник конвенції був у кучерському капелюсі з пером і, заламуючи руки, казав: «Бендере! Бендере! Ви не знаєте, що таке курка! Це дивовижний жирний птах, курка!» Остап не розумів і сердився: «Яка курка? Адже ваш фах — гуска!» Та Паніковський наполягав на своєму: «Курка, курка, курка!» Бендер проснувся. Низько над головою він побачив стелю, вигнуту, як вікно бабусиної скрині. Біля самісінького носа великого комбінатора ворушилася багажна сітка. В купе було дуже багато світла. Крізь напівопущене вікно вривалося гаряче повітря Оренбурзького степу. — Курка! — долинуло знизу. — Куди ж могла подітися моя курка? Окрім нас, у купе нікого нема. Адже правда, немає? Дозвольте, а це чиї ноги? Остап затулив очі рукою і одразу згадав, що так робив і Паніковський, коли йому загрожувала біда. Віднявши руку, великий комбінатор побачив голови, які з'явилися на рівні його полиці. — Спите? Ну, ну! — сказала перша голова. — Скажіть, шановний, — доброзичливо промовила друга це ви з'їли мою курку? Адже правда? Хіба не так? Фоторепортер Меншов сидів унизу, засунувши обидві руки по лікті в чорний фотографічний мішок. Він перезаряджував касети. — Так, — стримано сказав Остап. — Я з'їв її. — От спасибі! — несподівано вигукнув Гаргантюа. — А я вже не знав, що мені з нею робити. Адже спека, курка могла зіпсуватися. Добре! Викидати шкода! Хіба не так? — Звісно, — сказав обережно Остап, — я дуже радий, що міг зробити вам цю невеличку послугу. — Ви з якої газети? — запитав фоторепортер, продовжуючи з млосною посмішкою шарудіти у мішку. — Ви не в Москві сіли? — Ви, я бачу, фотограф, — сказав Остап, ухиляючись від прямої відповіді, — я знав одного провінціального фотографа, який навіть консерви відкривав тільки при червоному світлі, боявся, що інакше вони зіпсуються. Меншов засміявся. Дотеп нового пасажира був йому до смаку. І цього ранку більш ніхто не ставив великому комбінаторові слизьких запитань. Він сплигнув з канапи і, погладивши свої щоки, на яких за три дні виросла розбійницька щетина, допитливо глянув на доброго Гаргантюа. Фейлетоніст-віршувальник розпакував чемодан, вийняв звідтіль приладдя для гоління і, подаючи його Остапові, довго щось пояснював, клюючи невидимий харч і щохвилини вимагаючи підтвердження своїх слів. Поки Остап голився, мився й чистився, Меншов, оперезаний фотографічними пасками, поширював по всьому вагонові звістку, що в їхньому купе їде новий провінціальний кореспондент, що наздогнав поїзд вночі літаком і з'їв курку Гаргантюа. Розповідь про курку викликала велике пожвавлення. Майже всі кореспонденти прихопили з собою в дорогу домашній харч: коржики, січені котлети, батони і круті яйця. Цей харч ніхто не їв. Кореспонденти віддавали перевагу ресторанові. І не встиг Бендер закінчити свій туалет, як у купе заявився товстун-письменник у м'якій дитячій курточці. Він поклав перед Остапом дванадцять яєць і сказав: — З'їжте. Це яйця. Оскільки яйця існують, хтось же мусить їх їсти? Потім письменник визирнув у вікно, поглянув на бородавчатий степ і з прикрістю сказав: — Пустеля — це бездарно. Але вона існує. І з цим треба рахуватись. Він був філософ. Вислухавши подяку Остапа, письменник струснув головою і пішов до свого купе дописувати оповідання. Як людина пунктуальна, він будь-що вирішив щодня писати оповідання. І це він виконував з старанністю кращого учня. Очевидно, його надихала думка про те, що, оскільки існує папір, то мусить же хтось на ньому писати. Приклад філософа наслідували й інші пасажири. Навроцький приніс у банці фарширований перець. Лавуазьян — котлети, на які налипли газетні рядки, Сапєгін — оселедця і коржики, а Днєстров — склянку яблучного повидла. Приходили й інші, та Остап припинив прийом. — Не можу, не можу, друзі мої, — казав він, — зроби одному послугу, як уже всі насядуть. Кореспонденти йому дуже сподобалися. Остап ладен був розчулитися, але відтак наївся, що не мав змоги віддатися ніяким почуттям. Він ледве заліз на свою полицю і проспав майже цілий день. Минала третя доба подорожі. Чекаючи подій, літерний поїзд нудився. До Магістралі було ще далеко, нічого вартого уваги не сталося, і все ж таки московські кореспонденти, змучені бездіяльністю, скоса поглядали один на одного. «А що, коли хто-небудь щось знає і послав про це блискавку до своєї редакції?» Нарешті Лавуазьян не витримав і послав телеграфне повідомлення: «Проїхали Оренбург крпк труби паровоза валить дим крпк настрій бадьорий кома делегатських вагонах розмови лише Східну Магістраль крпк шліть інструкції блискавкою Аральське море Лавуазьян». Таємницю швидко було розкрито, і на наступній же станції біля телеграфного віконця стала черга. Всі послали стислі повідомлення про бадьорий настрій і про паровозну трубу, з якої валує дим. Для іноземців широке поле діяльності відкрилося одразу ж за Оренбургом, коли вони побачили першого верблюда, першу юрту і першого казаха у гостроверхій хутровій шапці і з батогом у руці. На полустанку, де випадково зупинився поїзд, принаймні двадцять фотоапаратів націлилися на верблюжу морду. Почалася екзотика, кораблі пустелі, волелюбні сини степів та інше романтичне тягло. Американка з старовинної сім'ї в круглих окулярах з темними скельцями вийшла з вагона. Від сонячного світла її захищав також зелений зонтик. У цьому вигляді її довго знімав ручною кінокамерою «Аймо» сивий американець. Спочатку вона стояла поряд з верблюдом, потім попереду нього і нарешті на ньому, примостившись поміж купинами, про які так зворушливо розповідав провідник. Маленький і злий Гейнріх вештався у натовпі й усім казав: — Ви за нею стежте, а то вона випадково застрягне на станції і знову в американській пресі буде сенсація: «Відважна кореспондентка в лабетах оскаженілого верблюда». Японський дипломат стояв за два кроки від казаха. Обидва мовчки дивилися один на одного. У них були зовсім однакові сплюснуті обличчя, жорсткі вуса, жовта лакована шкіра і припухлі, вузенькі очі. Їх би вважали за близнят, коли б казах був не в баранячому кожусі, підперезаному ситцевим очкуром, а японець — в сірому костюмі з Лондона, коли б казах не почав читати лише минулого року, а японець не скінчив двадцять років тому два університети — в Токіо і в Парижі. Дипломат відійшов на крок, прихилив голову до дзеркальця і клацнув фотокамерою. Казах засміявся, сів на свого кошлатого коника і рушив у степ. Та вже на наступній станції в романтичну повість увійшли нові елементи. За станційним приміщенням лежали червоні циліндричні бочки — залізна тара для пального, жовтів новий дерев'яний будинок і перед ним, важко вгрузаючи в землю гусеницями, тяглася тракторна шеренга: на стосі шпал, укладених як грати, стояла дівчина-трактористка в чорних робочих штанях і у валянках. Тут радянські кореспонденти взяли реванш. Три-маючи фотоапарати на рівні очей, вони пішли в атаку на дівчину. Попереду всіх підкрався Меншов. В зубах він тримав алюмінієву касету і своїми рухами нагадував стрільця, що робить перебіжку в цепу. Та, якщо верблюд фотографувався, розуміючи своє незаперечне право на славу, то трактористка виявилася значно скромнішою. Знімків п'ять вона трималася спокійно, а потім почервоніла і пішла. Фотографи переключилися на трактори. До речі, на обрії, позаду машин, з'явився ланцюжок верблюдів. Все це — трактори і верблюди — чудово вкладалося в рамки кадру під назвою «Старе і нове», або ж «Хто кого?» Остап проснувся перед заходом сонця. Поїзд продовжував бігти пустелею. Коридором блукав Лавуазьян, підбиваючи товаришів на видання спеціальної поїзної газети. Він навіть вже придумав назву: «На всіх парах». — Хіба це назва? — сказав Остап. — Ось я бачив стінгазету в одній пожежній команді. Вона звалася «З вогню та в полум'я». Це була назва! — Ви — професіонал пера! — закричав Лавуазьян. — Признайтесь, що ви просто лінуєтесь писати для рупора поїзної громадськості. Великий комбінатор не заперечував, що він — професіонал пера. В разі потреби він міг, не моргнувши й оком, пояснити, що він репрезентує собою в цьому поїзді «Чорноморську газету». А втім, потреби в цьому не було, бо поїзд був спеціальний і його не навідували сердиті контролери з нікелевими щипцями. Та Лавуазьян уже сидів із своєю друкарською машинкою у вагоні ударників, де його пропозиція викликала метушню. Старик з Трьохгорки вже писав хімічним олівцем допис про необхідність влаштувати в поїзді вечір обміну досвідом і літературні читання, вже підшукували карикатуриста і мобілізували Навроцького збирати анкети про те, які підприємства з числа представлених делегатами краще виконали свій промфінплан. Увечері в купе Гаргантюа, Меншова, Ухудшанського і Бендера зібралося багато газетного люду. Сиділи тісно, по шість чоловік на канапі. Згори звисали голови і ноги. Холод ночі відчутно освіжив журналістів, яких цілий день мучила спека, а довгі такти коліс, що не змовкали вже три дні, настроювали на дружбу. Говорили про Східну Магістраль, згадували своїх редакторів і секретарів, розповідали про смішні газетні ляпсуси і всім гамузом докоряли Ухудшанському за відсутність в його характері журналістської жилки. Ухудшанський високо задирав голову і з почуттям своєї зверхності відповідав: — Базікаєте? Ну, ну! В розпалі веселих розмов з'явився пан Гейнріх. — Дозвольте ввійти найманцеві капіталу, — розв'язано сказав він. Гейнріх прилаштувався на колінах товстуна-письменника, від чого письменник закректав і стоїчно подумав: «Якщо у мене є коліна, то мусить же на них хтось сидіти? Ну, от він і сидить». — Ну, як будується соціалізм? — нахабно запитав представник свободомислячої газети. Якось так склалося, що до всіх поїзних іноземців зверталися чемно, додаючи до їхніх прізвищ ще й «містер», «гер», чи «сеньйор», а кореспондента свободомислячої газети називали просто Гейнріх, вважали базікалом, ставились до нього несерйозно. Тому на поставлене руба питання Паламидов відповів: — Гейнріх! Ви даремно клопочетесь. Зараз ви знову лаятимете Радянську владу, це нудно і нецікаво. До того ж ми це можемо почути від злої баби в черзі. — Зовсім не те, — сказав Гейнріх, — я хочу розказати біблейську історію про Адама і Єву. Ви дозволите? — Слухайте, Гейнріх, чому ви так добре розмовляєте російською мовою? — запитав Сапєгін. — Навчився в Одесі, коли в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році з армією генерала фон Бельца окупував це чудове місто. Я тоді був у чині лейтенанта. Ви, напевне, чули про фон Бельца? — Не тільки чули, — сказав Паламидов, — а й бачили. Ваш фон Бельц лежав у своєму золотому кабінеті в палаці командуючого Одеським військовим округом з простреленою головою. Він застрелився, дізнавшись, що у вашій країні вибухнула революція. Почувши слово «революція», пан Гейнріх офіціально посміхнувся і сказав: — Генерал лишився вірним присязі. — А ви чому не застрелилися, Гейнріх? — запитали з горішньої полиці. — Як у вас вийшло з присягою? — Ну, то будете слухати біблейську історію? — роздратовано запитав представник свободомислячої газети. Одначе його ще якийсь час розпікали запитаннями про присягу і лише тоді, коли він уже зовсім образився і збирався йти, погодилися слухати історію. РОЗПОВІДЬ ПАНА ГЕЙНРІХА ПРО АДАМА ТА ЄВУ — Жив, панове, у Москві молодий чоловік, комсомолець. Звали його Адам. І була в тому ж місті молода дівчина, комсомолка Єва. І от ці молоді люди пішли якось погуляти до московського раю — в Парк культури і відпочинку. Не знаю, про що вони там розмовляли. У нас молоді люди здебільшого розмовляють про любов. Та ваші Адам і Єва були марксистами і, можливо, говорили про світову революцію. В усякому разі, сталось так, що, прогулюючись колишнім Нескучним садом, вони присіли на траву під дерево. Не знаю, яке це було дерево Можливо, це було древо пізнання добра і зла. Та марксисти, як вам відомо, не люблять містики. їм, очевидно, здалося, що це звичайнісінька горобина. Продовжуючи розмову, Єва зірвала з дерева гілку і подарувала її Адамові. Та в цю мить з'явилася людина, яку позбавлені фантазії молоді марксисти сприйняли за садового сторожа. А це був, очевидно, ангел з вогненним мечем. Невдоволений ангел, лаючись, повів Адама і Єву до контори для складання протоколу за шкоду, вчинену садовому господарству. Ця незначна побутова подія відвернула увагу молодих людей від високої політики, і Адам помітив, що перед ним стоїть ніжна Єва, а Єва помітила, що перед нею стоїть мужній Адам. І молоді люди покохали одне одного. Через три роки в них уже було два сина. Дійшовши до цього місця, пан Гейнріх несподівано замовк, запихуючи в рукава м'якенькі смугасті манжети. — Ну й що? — запитав Лавуазьян. — А те, — гордо сказав Гейнріх, — що одного сина звуть Каїн, а другого — Авель і що за певний час Каїн уб'є Авеля, Авраам народить Ісаака, Ісаак народить Іакова, і взагалі вся біблейська історія почнеться спочатку, і ніякий марксизм перешкодити цьому не зможе. Все повторюється. Буде й потоп, буде й Ной з трьома синами, і Хам образить Ноя, буде і Вавілонська башта, яку ніколи не добудують, панове. І так далі. І нічого нового на світі не станеться. Так що ви даремно гарячкували з приводу нового життя. І Гейнріх задоволено відкинувся назад, придавивши вузенькою, як в оселедця, спиною добродушного товстуна-письменника. — Все це було б чудово, — сказав Паламидов, — коли б було підтверджено доказами. Та доказів у вас немає. Вам просто хочеться, щоб було так. Забороняти вам вірити в чудо немає потреби. Вірте, моліться. — А у вас є докази, що буде інакше? — вигукнув представник свободомислячої газети. — Є, — відповів Паламидов, — один з них ви побачите післязавтра, на змичці Східної Магістралі. — Ну-у, починається! — забурчав Гейнріх. — Будівництво! Заводи! П'ятирічка! Що ви мені тикаєте в очі це залізо? Найважливіше — дух! Все повториться! Буде й тридцятилітня війна, і столітня! І знову спалюватимуть людей, які насміляться сказати, що. земля кругла. І знову дуритимуть бідного Іакова, примусять його працювати задарма сім років і підсунуть йому некрасиву короткозору дружину Лію замість пишногрудої Рахілі. Все, все повториться. І Вічний Жид, як і колись, мандруватиме по землі… — Вічний Жид ніколи більше не мандруватиме! — раптом сказав великий комбінатор, оглянувши присутніх веселим поглядом. — І це ви теж можете довести фактами протягом двох днів? — заволав Гейнріх. — Хоч зараз, — ввічливо відповів Остап. — Якщо присутні дозволять, я розкажу про те, що сталося з так званим Вічним Жидом. Товариство охоче дозволило. Всі приготувалися слухати розповідь нового пасажира, а Ухудшанський навіть промовив: «Розповідаєте? Ну, ну». І великий комбінатор почав: РОЗПОВІДЬ ОСТАПА БЕНДЕРА ПРО ВІЧНОГО ЖИДА — Не буду нагадувати вам довгої і нудної історії Вічного єврея. Скажу лише, що близько двох тисяч років цей пошлий дідуган швендяв по всьому світу, не прописуючись в готелях, набридаючи громадянам своїми скаргами на високі залізничні тарифи, через які йому доводилося ходити пішки. Його бачили багато разів. Він був присутній на історичному засіданні, де Колумбу так і не пощастило звітувати за авансові суми, взяті ним на відкриття Америки. Ще зовсім юнаком йому довелося бачити римську пожежу. Років півтораста він прожив у Індії, викликаючи велике здивування йогів своєю живучістю і сварливим характером. Одно слово, старий міг би розповісти багато цікавого, якби наприкінці кожного сторіччя писав мемуари. Але Вічний Жид був неписьменний і до того ж мав діряву пам'ять. Не так давно старий проживав у прекрасному місті Ріо-де-Жанейро, пив прохолодні напої, дивився на океанські пароплави і розгулював під пальмами в білих штанях. Штани ці він придбав принагідно вісімсот років тому в Палестині у якогось лицаря, що відвоював гроб господній, і вони були ще зовсім як нові. І раптом старий занепокоївся. Захотілос йому в Росію, на Дніпро. Він бував всюди—і на Рейні, і на Гангу, і на Міссісіпі, і на Ян-Цз, і на Нігері, і на Волзі. Не був він тільки на Дніпрі. Заманулося йому, бачте, глянути на цю широку ріку. Акурат 1919 року Вічний Жид у своїх лицарських штанях нелегально перейшов румунський кордон. Чи варто говорити про те, що на животі він ніс вісім пар шовкових панчох і пляшечку паризьких парфумів, які одна кишинівська дама просила передати київським родичам. В той бурхливий час переправу контрабанди через кордон на животі називали «носити в припарку». Цьому ділу старого швидко навчили в Кишиневі. Коли Вічний Жид, виконавши доручення, стояв на березі Дніпра, звісивши неохайну зелену бороду, до нього підійшла людина з жовто-блакитними лампасами і петлюрівськими личками і суворо запитала: — Жид? — Жид, — відповів старий. — Ну, ходімо, — запросив суб'єкт з лампасами. І повів його до курінного отамана. — Жида спіймали, — доповів він, підштовхуючи старого коліном. — Жид? — запитав отаман з веселим подивом. — Жид, — відповів мандрівник. — А ось поставте його до стінки, — лагідно сказав курінний. — Але ж я Вічний! — заволав старий. Дві тисячі років він пожадливо чекав смерті, а зараз йому раптом захотілося жити. — Мовчи, жидівська морда! — радісно викрикнув губатий отаман. — Рубай його, хлопці-молодці! І Вічного мандрівника не стало. — От і все, — закінчив Остап. — Думаю, що вам, пане Гейнріху, як колишньому лейтенанту австрійської армії, відомі звички ваших друзів-петлюрівців? — сказав Паламидов. Гейнріх нічого не відповів і одразу ж пішов. Спочатку всі думали, що він образився, та вже наступного дня з'ясувалося, що кореспондент свободомислячої газети з радянського вагона пішов прямісінько до містера Хірама Бурмана, якому і продав історію про Вічного Жида за сорок доларів. І Хірам з першої ж станції передав, розповідь Остапа Бендера телеграфом до своєї газети.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка