Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXIV ПОГОДА СПРИЯЛА КОХАННЮ



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка30/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

Розділ XXIV
ПОГОДА СПРИЯЛА КОХАННЮ


Про все, що великий комбінатор зробив у наступні після переселення на заїжджий двір дні, Паніковський відзивався дуже несхвально. — Бендер божеволіє! — казав він Балаганову. — Він нас зовсім погубить. Бо й справді, замість того щоб розтягти якомога на довше останні тридцять чотири карбованці, використавши їх винятково на закупку харчів, Остап пішов у квітковий магазин і купив за тридцять п'ять карбованців великий, як клумба, букет троянд, що наче аж ворушився. Карбованця, якого не вистачало, він взяв у Балаганова. Поміж квітами він вклав записку: «Чи ви чуєте, як б'ється моє велике серце?» Балаганову було наказано віднести квіти Зосі Синицькій. — Що ви робите? — сказав Балаганов, змахнувши букетом. — На біса цей шик? — Потрібно, Шуро, потрібно, — відповів Остап. — Нічого не вдієш! У мене велике серце. Як у теляти. А потім це все одно не гроші. Важлива ідея. Потім Остап сів в «Антилопу» і попросив Козлевича вивезти його куди-небудь за місто. — Мені необхідно, — сказав він, — пофілософствувати на самоті про все, що сталося, і зробити необхідні прогнози на майбутнє. Весь день вірний Адам катав великого комбінатора білими приморськими дорогами, мимо будинків відпочинку і санаторій, де відпочиваючі шльопали пантофлями, били молотками по крокетних кулях або ж підстрибували біля волейбольних сіток. Телеграфні дроти дзвеніли віолончелями. Дачниці носили в килимних кошиках сині баклажани і дині. Молоді люди з носовичками на мокрому після купання волоссі зухвало зазирали в очі жінкам і кидали в їхній бік люб'язні слова, повний набір яких мав кожний чорноморець віком до Двадцяти п'яти років. Якщо йшли дві дачниці, молоді чорноморці казали їм услід: «Ох, яка гарненька та, що скраю!» При цьому від душі реготали. Їх смішило те, що дачниці ніяк не зможуть з'ясувати, якій з них адресовано комплімент. Коли ж назустріч йшла одна дачниця, то дотепники спинялися, як вражені громом, і довго причмокували губами, виражаючи цим любовну знемогу. Молода дачниця червоніла і перебігала через дорогу, гублячи сині баклажани, що викликало у ловеласів гомеричний сміх. Остап, напівлежачи на твердих антилопівських подушках, думав. Вирвати гроші у Полихаєва чи у Скумбрієвського не пощастило — геркулесівці виїхали у відпустку. Божевільного бухгалтера Берлагу брати до уваги не доводилось: з нього не можна було що-небудь видоїти. А між тим плани Остапа і його велике серце вимагали перебування у Чорноморську. Термін цього перебування зараз не міг знати і він сам. Почувши знайомий замогильний голос, Остап глянув на тротуар. За шпалерою тополь йшла під руку немолода вже пара. Подружжя, очевидно, прямувало до ерега. Позаду плентався Лоханкін. Він ніс у руках жіночу парасольку і кошик, з якого визирав термос і звішувалось купальне простирало. — Варваро, — канючив він, — слухай, Варваро! — Чого тобі, горе моє? — запитала Птибурдукова, не обертаючись. — Я володіть тобою хочу, о Варваро! — Ну який же мерзотник! — зауважив Птибурдуков, теж не обертаючись. І дивна сім'я зникла в антилопівській пилюці. Коли пилюка уляглася на землі, Бендер побачив на фоні моря і квіткового партера велике скляне ательє. Гіпсові леви з вимазаними мордами сиділи — біля підніжжя широких сходів. З ательє бив дражливий запах грушевої есенції. Остап понюхав повітря і попросив Козлевича спинитись. Він вийшов з машини і знову почав вдихати ніздрями живлющий аромат есенції. — І як мені одразу не спало на думку! — пробурмотів він, заметушившись біля під'їзду. Він встромив свій погляд у вивіску: «1-ша Чорноморська кінофабрика», погладив по теплому загривку лева на сходах, і, промовивши: «Голконда», швидко повернувся на заїжджий двір. Усю ніч він сидів біля підвіконня і писав при світлі гасової лампочки. Вітер, що забігав у вікно, перегортав списані аркуші. Перед «сочинителем» одкривався не зовсім привабливий пейзаж. Делікатний місяць освітлював не такі вже й розкішні хороми. Заїжджий двір ворушився, дихав і хрипів уві сні. Невидимі у темних закутках, гарцювали коні. Дрібні спекулянти спали на підводах, підклавши під голови свій жалюгідний товар. У дворі блукала відв'язана коняка, обережно переступаючи через голоблі, волочачи за собою недоуздок, і совала морду в чужі підводи, шукаючи ячменю. Вона підійшла і до вікна «сочинителя», і, поклавши голову на підвіконня, сумно подивилася на Остапа. — Іди, іди, коняко, — зауважив великий комбінатор. — Це не твоїм розумом робити. На світанку, коли заїжджий двір почав оживати і між підводами вже вештався хлопчик з відром води, тоненько викрикуючи: «Кому коні напувати?», Остап закінчив свій труд, витяг з справи Корейка чистий аркуш паперу і вивів на ньому назву: «ШИЯ» Багатометражний фільм Сценарій О. Бендера. На 1-й Чорноморській кінофабриці був шарварок, який бував лише на кінських ярмарках і саме в ту хвилину, коли вся ярмарка ловить кишенькового злодія. У під'їзді сидів комендант. У всіх, хто входив, він суворо вимагав перепустку, але, якщо йому перепустки не давали, він впускав і так. Люди в синіх беретах наштовхувалися на людей в синіх робочих комбінезонах, розбігалися по численних сходах і негайно цими ж сходами бігли вниз. У вестибюлі вони робили коло, на мить спинялися, остовпіло дивилися поперед себе і знову бігли нагору так прудко, наче їх ззаду підстьобували мокрим ліньком. Стрімголов пробігали асистенти, консультанти, експерти, адміністратори, режисери зі своїми адютантшами, освітлювачі, редактори-монтажери, літні сценаристки, завідуючі комами і хранителі великої чавунної печатки. Остап почав ходити по фабриці своїми звичайними кроками, але враз помітив, що він чужерідне тіло у цьому метушливому світі. Ніхто не відповідав на його запитання, ніхто не спинявся. Все було в русі. — Що ж, треба буде пристосуватися до особливостей супротивника, — сказав Остап. Він тихенько побіг і одразу ж відчув полегшення. Йому пощастило навіть перекинутися двома словами з якоюсь ад'ютантшею. Тоді великий комбінатор побіг ще з більшою швидкістю і незабаром відчув, що він включився в загальний темп. Тепер він біг ніздря в ніздрю з завідуючим літературною частиною. — Сценарій! — викрикнув Остап. — Який? — запитав завліт, відбиваючи чітку рись. — Гарний! — відповів Остап, висуваючись на півкорпуса вперед. — Я вас запитую, який? Німий чи звуковий? — Німий. Легко викидаючи ноги в грубих шкарпетках, завліт перегнав Остапа на повороті і крикнув: — Не треба! — Тобто як — не треба? — запитав великий комбінатор, починаючи тяжко переступати. — А так! Німого кіно вже немає. Звертайтесь до звуковиків. Обидва вони на мить спинилися, остовпіло подивилися один на одного і розбіглися в різні сторони. За п'ять хвилин Бендер розмахуючи рукописом, знову біг у підходящому товаристві між двома рисистими консультантами. — Сценарій! — повідомив Остап, важко дихаючи. Консультанти, дружно перебираючи важелями, обернулися до Остапа: — Який сценарій? — Звуковий. — Не треба, — відповіли консультанти, наддавши ходи. Великий комбінатор знову збився з ніг і ганебно заскакав. — Як це — не треба? — Ось так і не треба. Звукового кіно ще нема. Протягом півгодинної добросовісної рисі Бендер з'ясував для себе трагікомічне становище на 1-й Чорноморській кінофабриці. Вся трагікомічність була в тому, що німе кіно вже не працювало в зв'язку з настанням ери звукового кіно, а звукове кіно ще не працювало з причин організаційних незлагод, пов'язаних з ліквідацією ери німого кіно. В розпалі робочого дня, коли галоп асистентів, адміністраторів, експертів, режисерів, ад'ютантш, освітлювачів, сценаристів і хранителів великої чавунної печатки досяг швидкості знаменитого в свій час «Крепиша», пішла чутка, що десь в якійсь-то кімнаті сидить людина, яка в терміновому порядку конструює звукове кіно. Остап з усього ходу скочив до великого кабінету і спинився, вражений тишею. За столом сиділа маленька на зріст людина з бедуїнською борідкою, в золотому пенсне з шнурком. Нахилившись, вона намагалася стягти з ноги черевика. — Здрастуйте, товаришу! — голосно сказав великий комбінатор. Але людина не відповіла. Вона зняла черевик і почала витрушувати з нього пісок. — Здрастуйте, — повторив Остап. — Я приніс сценарій. Людина з бедуїнською борідкою не поспішаючи взула черевик і мовчки почала його зашнуровувати. Закінчивши це діло, вона заглибилася у свої папери і, заплющивши одне око, почала виводити бісерні каракулі. — Що ж ви мовчите? — викрикнув Бендер з такою силою, що на столі кінодіяча задзеленчала телефонна трубка. Тільки тоді кінодіяч підвів голову, глянув на Остапа: — Будь ласка, говоріть голосніше. Я не чую. — Пишіть йому записки, — повторив консультант в картатій жилетці, який пробігав мимо, — він глухий. Остап підсів до столу і написав на клаптику паперу; «Ви звуковик?» — Так, — відповів глухий «Приніс звуковий сценарій. Назва «Шия», народна трагедія на шість частин», — швидко написав Остап. Глухий поглянув на записку крізь золоте пенсне і сказав: — Чудово! Ми зараз же втягнемо вас в роботу. Нам потрібні свіжі сили. «Радий допомогти. Як з авансом?» — написав Бендер. — «Шия» — це якраз те, що нам потрібно! — сказав глухий. — Посидьте тут, я зараз прийду. Тільки нікуди не ходіть. Одну хвилину. Глухий забрав з собою сценарій багатометражного фільму «Шия» і вислизнув з кімнати. — Ми вас втягнемо у звукову групу! — крикнув він, зникаючи за дверима. — За хвилину я повернусь. Після цього Остап просидів в кабінеті півтори години, але глухий не повертався. Лише коли Остап вийшов з кімнати на сходи і включився в темп, він дізнався, що глухий вже давно виїхав на машині і сьогодні не повернеться. І взагалі ніколи більше сюди не повернеться, бо його раптово перекинули в Умань для проведення культроботи серед візників-биндюжників. Та найжахливіше було те, що глухий завіз з собою і сценарій багатометражного фільму «Шия». Великий комбінатор вибрався з кола тих, що бігали, важко сів на лавці, схиливши голову на плече швейцара, що сидів тут же. — Ось, наприклад, я! — раптом заговорив швейцар, очевидно розвиваючи думку, яка давно мучила його. — Сказав мені помреж Терентьєв — відрости бороду. Навуходоносора, каже, гратимеш, або ж Валтасара у фільмі — не пригадую назви. Я й відростив. Глянь, яка борода! Патріарша! А тепер що з нею робити, з бородою? Помреж каже: не буде більше німого фільму, в звуковому, каже, тобі грати не можна, голос у тебе неприємний. От сиджу з бородою, тьху, як цап! Голити шкода, а носити совісно. Так і живу. — А зйомки у вас бувають? — запитав Бендер, поступово отямлюючись. — Які можуть бути зйомки? — поважно відповів бородатий швейцар. — Торік зняли німий фільм з римського життя. Досі розплутатися з судами не можуть. Потому — карна справа… — А чого вони всі бігають? — поцікавився великий комбінатор, показуючи на сходи. — У нас не всі бігають, — зауважив швейцар. — Ось товариш Супругов не бігає. Ділова людина. Все збираюся до нього піти, запитати про бороду. Як за бороду платитимуть? По відомості чи окремий ордер… Почувши слово «ордер», Остап пішов до Супругова. Швейцар не збрехав. Супругов не бігав по поверхах, не носив альпійського берета, не ходив навіть у закордонних приставських штанях-гольфах. На ньому приємно відпочивало око. Великого комбінатора він зустрів дуже стримано. — Я зайнятий, — сказав він павичевим голосом. — Вам я можу приділити всього дві хвилини. — Цього досить, — почав Остап. — Мій сценарій «Шия»… — Коротше, — сказав Супругов. — Сценарій «Шия»… — Ви кажіть ясно, що вам треба? — «Шия»… — Коротше. Скільки вам належить? — Якийсь глухий у мене… — Товаришу! Якщо ви зараз же не скажете, скільки вам належить, то я попрошу вас вийти! Мені ніколи. — Дев'ятсот карбованців, — пробурмотів великий комбінатор. — Триста! — категорично заявив Супругов. — Одержуйте і ідіть. І майте на увазі, ви вкрали в мене зайвих півхвилини. Супругов розмашистим почерком накатав записку в бухгалтерію, вручив її Остапові і вхопився за телефонну трубку. Вийшовши з бухгалтерії, Остап засунув гроші в кишеню і сказав: — Навуходоносор казав правду. Тут одна ділова людина — і той Супругов. Між тим бігання по сходах, метушня, вищання і клекіт на 1-й Чорноморській кінофабриці досяг свого апогею. Ад'ютантші шкірили зуби. Помрежі вели чорного цапа, захоплюючись його фотогенічністю. Консультанти, експерти і хранителі чавунної печатки налітали один на одного і хрипло реготали. Промчала якась кур'єрша з помелом. Великому комбінаторові здалось, що якийсь з асистентів-аспірантів у блакитних панталонах злетів над натовпом і, пропливши над люстрою, всівся на карнизі. І в ту ж хвилину почав бити вестибюльний годинник. «Бам-м», — ударив годинник. Зойки і клекіт потрясли скляне ательє. Асистенти, консультанти, експерти і редактори-монтажери котилися вниз по сходах. У вихідних дверях зчинилася бійка. «Бам-м! Бам-м!» — вибивав годинник. Тиша виходила із закутків. Зникли хранителі великої печатки, завідуючі комами, адміністратори і ад'ютантші. Востаннє блимнуло помело кур'єрші. З кутків виходила тиша. «Бам-м!» — вдарив годинник вчетверте. В ательє вже нікого не було. І тільки в дверях, зачепившись за мідну ручку кишенею піджака, борсався, жалібно повискував і довбав копитцями мармурову підлогу асистент-аспірант у блакитних панталонах. Службовий день закінчився. З берега, з рибальського селища, линула півняча пісня. Коли до каси антилопівців надійшли кіногроші, авторитет командора, який трохи збляк після втечі Корейка, знову зміцнів. Паніковському було видано невелику суму на кефір; до того ж йому пообіцяли золоті щелепи. Балаганову Остап купив піджак і в додачу до нього скрипучий, як сідло, шкіряний гаманець. Хоч гаманець був порожній, Шура часто виймав його- і зазирав всередину. Козлевичу було видано п'ятдесят карбованців на купівлю бензину. Антилопівці жили морально-чистим, майже селянським життям. Вони допомагали завідуючому заїжджим двором наводити лад і чистоту, їм довелося взнати ціни на ячмінь і сметану. Паніковський часом виходив у двір, клопітливо рознімав рота якій-небудь коняці, оглядав її зуби і бурмотів: «Добрий жеребець», хоч перед ним стояла добра кобила. Лише командор блукав десь цілими днями, а коли з'являвся на заїжджому дворі, то мав трохи розгублений, але веселий вигляд. Він підсідав до друзів, які пили чай у брудній скляній галереї, клав на коліно могутню ногу в червоному черевиці і приязно казав: — Чи справді життя прекрасне, Паніковський, чи мені це лише здається? — Де це ви шаленієте? — ревниво запитував порушник конвенції. — Старий! Ця дівчина не для вас, — відповідав Остап. Слухаючи це, Балаганов співчутливо реготав і зазирав у новий гаманець, а Козлевич посміхався у свої конструкторські вуса. Він уже не раз катав командора і Зосю по приморському шосе. Погода сприяла коханню. Пікейні жилетки стверджували, що такого серпня ще не було з часів порто-франко. Ніч радувала чистим телескопічним небом, а день котив до міста освіжаючу морську хвилю. Двірники у своїх підворіттях торгували смугастими монастирськими кавунами, і громадяни, надриваючись, стискували ті кавуни з полюсів, припадали до них вухом, щоб почути бажаний тріск. Увечері зі спортивних полів поверталися спітнілі щасливі футболісти. Слідом за ними, здіймаючи пилюку, бігли хлопчаки. Вони вказували пальцем на знаменитого голкіпера, а інколи навіть підіймали його на плечі і з повагою несли. Якось увечері командор попередив екіпаж «Антилопи», — що завтра відбудеться розважальна подорож за місто з роздачею гостинців. — У зв'язку з тим, що наш дитячий ранок відвідає одна дівчина, — сказав значуще Остап, — я б просив панів добровольців помити обличчя, почиститись, а головне, не вживати лайливих висловів. Паніковський дуже захвилювався, випросив у командора три карбованці, сходив у лазню і потім усю ніч чистився, шкріб себе, як солдат перед парадом. Він встав раніше за всіх і дуже підганяв Козлевича. Антилопівці дивилися на Паніковського з подивом. Він був чисто виголений і такий напудрений, що скидався на відставного конферансьє. Щохвилини він обсмикував на собі піджак і ледь повертав шию в оскар-уайльдівському комірці. 1 Під час прогулянки Паніковський тримав себе дуже добропристойно. Коли його знайомили з Зосею, він елегантно зігнув стан, але при цьому так засоромився, що на його щоках почервоніла навіть пудра. Сидячи в автомобілі, він підібгав ліву ногу, приховуючи дірявий черевик, з якого вилазив великий палець. Зося була в білій сукні, облямованій червоною ниткою. Антилопівці їй дуже сподобалися. її звеселяв грубий Шура Балаганов, який усю дорогу причісувався гребінцем «Собінов». Іноді ж він прочищав пальцем ніс, після чого обов'язково виймав носовичок і манірно ним обвіювався. Адам Казимирович учив Зосю правити «Антилопою», чим теж завоював її прихильність. Трохи бентежив її Паніковський. Вона думала, що він не розмовляє з нею, гордуючи. Та найчастіше вона спиняла свій погляд на медальному обличчі командора. Перед заходом сонця Остап роздав обіцяні гостинці. Козлевичу дістався брелок у вигляді компаса, який дуже припасувався до його товстого срібного годинника. Балаганову піднесли «Читця-декламатора» у дерматиновій обкладинці, а Паніковському — рожевий галстук з синіми квітками. — А тепер, друзі мої, — сказав Бендер, коли «Антилопа» повернулася до міста, — ми з Зосею Вікторівною трохи погуляємо, а вам час на заїжджий двір, бай-бай. Вже заїжджий двір поснув і Балаганов з Козлевичем виводили носами арпеджіо, а Паніковський з новим галстуком на шиї блукав серед підвід, заламуючи руки в німій тузі. — Яка феміна! — шепотів він. — Я люблю її, як дочку! Остап сидів з Зосею на приступках музею старовини. На площі, викладеній базальтом, прогулювалися, сміючись, молоді пари. За шеренгою платанів світилися вікна міжнародного клубу моряків. Іноземні матроси у м'яких брилях проходили по два й по три, кидаючи один одному незрозумілі зауваження. — Чому ви мене покохали? — запитала Зося, торкаючись Остапової руки. — Ви ніжна… Ви дивовижна, — відповів командор, — ви краща за всіх на світі. Вони довго сиділи мовчки у темному затінку музейних колон, думаючи про своє маленьке щастя. Було тепло і темно, як між долонями. — Пригадуєте, я вам розповідала про Корейка? — раптом сказала Зося. — Про того, що освідчувався мені. — Так, — сказав Остап мимохіть. — Це дуже кумедна людина, — продовжувала Зося, — пригадуєте, я вам розповідала, як він несподівано виїхав? — Так, — сказав Остап, слухаючи вже уважніше, — дуже кумедна. — Уявіть собі, сьогодні я одержала від нього листа, дуже дивного. | — Що? — вигукнув закоханий, підводячись з місця. — Ви ревнуєте? — лукаво запитала Зося. — Гм… Трохи… Що ж вам пише цей пошляк? і — Він зовсім не пошляк. Він просто нещасна і бідна людина. Сідайте, Остапе. Чому ви встали? Кажу серйозно, я зовсім його не люблю. Він просить мене приїхати до нього. — Куди? Куди приїхати? — викрикнув Остап. — Де він? — Ні-і, я вам не скажу. Ви ревнивий. Ви ще його вб'єте. — Та що ви, Зосю! — обережно сказав командор. — Просто цікаво знати, де люди влаштовуються. — О, він далеко, дуже далеко! Пише, що знайшов дуже вигідну службу; тут йому мало платили. Він тепер на будівництві Східної Магістралі. — Де саме? — Слово честі, ви занадто ним цікавитесь! Не можна бути таким Отелло! — Їй-богу, Зосю, ви мене смішите. Хіба я схожий на старого дурнуватого мавра? Просто хотілося знати, на якій ділянці Східної Магістралі люди влаштовуються. — Якщо ви так хочете, я скажу. Він працює табельником в Північному укладальному містечку, — лагідно сказала дівчина, — та це лише так зветься — містечко. Насправді це поїзд. Олександр Іванович мені дуже цікаво описав. Цей поїзд укладає рейки. Розумієте? І сам по них їде. А назустріч йому, з півдня, йде друге таке ж «містечко». Скоро вони зустрінуться. Тоді буде урочиста змичка. Все це в пустелі, пише він, верблюди… Правда, цікаво? — Надзвичайно цікаво, — сказав великий комбінатор, заметушившись під колонами. — Знаєте що, Зосю, вже треба йти. Вже пізно. І холодно. І, взагалі, ходімо! Він допоміг Зосі підвестись зі сходів, вивів її на площу, і тут знову засмикався. — Хіба ви не проведете мене додому? — занепокоєно запитала дівчина. — Що? — сказав Остап. — А-а, додому… Бачте, Зосю, я… — Гаразд, — сухо промовила Зося, — до побачення. І не приходьте більше до мене. Чуєте? Та великий комбінатор уже нічого не чув. Лише пробігши квартал, він зупинився. — Ніжна і дивночарівна! — пробурмотів він. Остап повернувся назад, пішов услід за коханою. Хвилини зо дві він біг за нею під чорними деревами. Потім знову зупинився, зняв капітанський картуз і затупотів на місці. — Ні, це не Ріо-де-Жанейро! — сказав він нарешті. Зробив ще два нерішучих кроки, знову спинився, насунув кашкета на лоба і, вже не вагаючись, побіг на заїжджий двір. Тієї ж ночі з воріт заїжджого двору, тьмяно поблискуючи фарами, виїхала «Антилопа». Заспаний Козлевич, напружуючись, вертів рулевим колесом. Під час коротких зборів Балаганов уже встиг заснути в машині, Паніковський тужно поводив очима, здригаючись від нічної прохолоди. На його обличчі ще виднілися залишки святкової пудри. — Карнавал скінчився! — викрикнув командор, коли «Антилопа» з гуркотом проїздила під залізничним мостом. — Починаються суворі будні. А в кімнаті старого ребусника біля букета засохлих троянд плакала ніжна і дивночарівна.  

Розділ XXV
ТРИ ДОРОГИ


«Антилопа» почувала себе кепсько. Вона спинялася навіть на невеликих узвозах і поза своєю волею котилася назад. В мо-торі чути було якісь сторонні шуми і хрипіння, наче під жовтим капотом автомобіля когось душили. Машина була перевантажена. Окрім екіпажу, вона несла на собі великий запас пального. В бідонах і бутлях, які заповнювали усі вільні місця, булькав бензин. Козлевич похитував головою, піддавав газу 1 засмучено дивився на Остапа, — Адаме, — говорив командор, — ви наш батько, ми ваші діти. Курс на схід! У вас є чудовий навігаційний прилад — компас-брелок. Не збийтесь з дороги! Антилопівці котили вже третій день, та, окрім Остапа, ніхто не знав кінцевої мети нової мандрівки. Паніковський тужно дивився на лохматі кукурудзяні лани і несміливо шепелявив: — Чого ми знову їдемо? Навіщо це все? Так добре було в Чорноморську. І, згадуючи чарівну феміну, він, судомлячись, зітхав. До того ж йому хотілося їсти, а їсти не було чого: гроші скінчились. — Вперед! — відповів Остап. — Не скигліть, старина. На вас чекають золоті щелепи, товстенька вдова і цілий басейн кефіру. Балаганову я куплю матроський костюмчик і віддам його до школи першого ступеня. Там він навчиться читати і писати, що в його літа конче необхідно, а Козлевич, наш вірний Адам, матиме нову машину. Яку ви хочете, Адаме Казимировичу? «Студебекер»? «Лінкольн»? «Ройс»? «Іспано-сюїз»? — «Ізотта-фраскіні», — сказав Козлевич, зашарівшись. — Гаразд. Ви її матимете. Вона зватиметься «Антилопа Друга» або «Дочка Антилопи». На ваш вибір. А зараз нема чого киснути. Харчами я вас забезпечу. Правда, мій Саквояж згорів, та лишились вогнетривкі ідеї. Якщо вже зовсім прикрутить, ми спинимося в якомусь щасливому містечку і влаштуємо там севільський бій биків. Паніковський буде пікадордм. Вже це одне викличе хворобливу зацікавленість публіки, а отже, і великі прибутки. і Машина просувалася широкою дорогою, позначеною слідами тракторних шпорів. Шофер несподівано загальмував. — Куди їхати? — запитав він. — Три дороги. Пасажири вилізли з машини і, розминаючи отерплі ноги, трохи пройшли вперед. На роздоріжжі стояв похилений кам'яний стовп, на якому сиділа товста ворона. Приплющене сонце сідало за кукурудзяні патли, вузька тінь Балаганова простяглася до обрію. Землю вже огортали темні фарби, і перша ударна зірка своєчасно сигналізувала настання ночі. Три дороги лежали перед антилопівцями: асфальтова, шосейна і ґрунтова. Асфальт ще жовтів від сонця, блакитний пар стояв над шосе, ґрунтова була зовсім темна і губилася в полі одразу ж за стовпом. Остап крикнув на ворону, яка дуже злякалася, але не полетіла, поблукав у роздумі на роздоріжжі і сказав: — Оголошую конференцію російських богатирів відкритою! Сюди прибули: Ілля Муромець — Остап Бендер, Добриня Никитич — Балаганов і Альоша Попович — всіма нами шанований Михайло Паніковський. Козлевич, скориставшись зупинкою, заліз під «Антилопу» з французьким ключем, отож до числа богатирів не потрапив. — Дорогий Добриня, — розпорядився Остап, — станьте, будь ласка, праворуч! Мосьє Попович, займіть ваше місце з лівого боку! Прикладіть долоні до лобів і дивіться вперед. — Це що за вигадки? — обурився Альоша Попович. — Я голодний. їдьмо швидше куди-небудь! — Посоромтесь, Альошенько, — сказав Остап, — станьте, як належить древньому витязеві. І поміркуйте. Подивіться, як поводить себе Добриня. З нього можна хоч зараз писати билину. Отже, богатирі, якою дорогою їхати? На якій з них валяються гроші, необхідні нам для біжучих витрат? Я знаю, Козлевич поїхав би асфальтом, шофери полюбляють гарні дороги. Адам — чесна людина, він погано знає життя. Витязям асфальт ні до чого. Він приведе нас, напевне, до зернового гіганта. Ми там загубимося в шумі машин. Нас там ще придушить якийсь «катерпілер» чи комбайн. Вмирати під комбайном — це нудно. Ні, богатирі, не їхати нам асфальтовою дорогою. Тепер — шосе. Козлевич, звичайно, теж від нього не відмовився б. Та повірте Іллі Муромцю, — шосе нам не підходить. Хай закидають, що ми відсталі, але ми не поїдемо цією дорогою. Чуття підказує мені зустріч з нетактовними колгоспниками та іншими зразковими громадянами. Окрім того, їм не до нас. По їхніх усуспільнених угіддях зараз мандрують численні літературні і музичні бригади, збираючи матеріали для агропоем і городніх кантат. Лишається ґрунтова, громадяни богатирі! Ось він, древній казковий шлях, по якому рушить «Антилопа». Тут руський дух! Тут Руссю пахне! Тут ще літає догоряюча жар-птиця, і людям нашого фаху перепадає золоте пір'ячко. Тут ще сидить на своїх скринях куркуль Кащей, що сотні років вважав себе безсмертним, а тепер з жахом переконався, що йому настає кінець. Та нам з вами, богатирі, дещо від нього перепаде, особливо коли ми відрекомендуємося йому як мандрівні ченці. З погляду дорожної техніки цей казковий шлях огидний. Та для нас іншої дороги немає. Адаме! Ми їдемо! - Козлевич, зажурившись, вивів на ґрунтовий шлях машину, де вона одразу ж почала виписувати кренделі, давати крен і підкидати вгору пасажирів. Антилопівці хапалися один за одного, нишком лаялися і билися коліньми об тверді бідони. — Я хочу їсти! — стогнав Паніковський. — Я хочу гуски! Навіщо ми виїхали з Чорноморська? Машина вищала, виповзаючи з глибокої вибоїни і знову ж провалювалася в неї. — Тримайтесь, Адаме! — кричав Бендер. — Будь що, тримайтесь! Хай лише «Антилопа» довезе нас до Східної Магістралі — і ми нагородимо її золотими шинами з мечами й бантами. Козлевич не слухав. Від скаженого підкидання кермо вислизало з його рук. Паніковський продовжував мучитись. — Бендер, — раптом захрипів він. — Ви знаєте, як я вас поважаю. Але ви нічого не розумієте. Ви не знаєте, що таке гуска! Ох, як я люблю цю птаху! Це дивовижно жирна птаха, чесне благородне слово. Гуска! Бендер! Крильце! Шийка! Ніжка! Ви знаєте, Бендер, як я ловлю гуску? Я вбиваю її як тореадор— з одного маху. Коли я йду на гуску — це опера! «Кармен»! — Знаємо, — сказав командор, — бачили в Арбатові. Вдруге не раджу. Паніковський змовк, але вже через хвилину, коли новий поштовх кинув його на Бендера, знову стало чути його гарячковий шепіт. — Бендер! Вона гуляє на дорозі! Гуска! Ця дивна птаха гуляє, а я стою і вдаю, ніби це мене й не цікавить. Вона підходить. Зараз вона зашипить на мене. Ці птахи гадають, що вони дужчі за всіх, і в цьому їхня слабкість. Бендер! В цьому їхня слабкість… — Тепер порушник конвенції вже просто співав — Вона йде на мене і шипить як грамофон. Та я не з лякливих, Бендер. Інший би на моєму місці втік, а я стою й чекаю. Ось вона підходить і простягає білу гусячу шию з жовтим дзьобом. Вона хоче мене вкусити. Зважте, Бендер, моральна перевага на моєму боці. Не я нападаю на неї: вона на мене нападає. І тут, звісна річ, для самозахисту, я хапаю її за… Та Паніковський не встиг закінчити свою промову. Залунав, жахливий нудотний тріск, і антилопівці вмить опинилися на дорозі в найрізноманітніших позах. Ноги Балаганова стирчали, з канави. На животі великого комбінатора лежав бідон з бензином. Паніковський стогнав, трохи придавлений ресорою. Козлевич підвівся на ноги, похитуючись, зробив кілька кроків. «Антилопи» не було. На дорозі лежала огидна купа уламків: поршні, подушки, ресори. Мідні кишки машини виблискували проти місяця. Розвернутий кузов перекинувся у канаву і лежав поруч з Балагановим, що вже опритомнював. Ланцюг сповзав в колію як гадюка. З тиші, яка раптом запала, долинув тоненький передзвін, і звідкілясь з пагорка прикотилося колесо, мабуть, відкинуте далеко ударом. Колесо зробило дугу і м'яко лягло. біля Козлевичевих ніг. І лише тепер шофер зрозумів, що все скінчилось. «Антилопа» загинула. Адам Казимирович сів на землю і охопив голову руками. За кілька хвилин командор торкнувся його плеча і сказав голосом, якого і сам не міг упізнати: — Адаме, треба йти. Козлевич підвівся і одразу ж знову сів на те самісіньке місце. — Треба йти, — повторив Остап. — »Антилопа» була така машина, що не підводила, але на світі є ще багато машин. Скоро ми зможемо вибрати, яку захочемо. Ходімо, нам треба поспішати. Треба десь переночувати, попоїсти, роздобути грошей на квитки. їхати доведеться далеко. Ходімо, ходімо, Козлевич! Життя чудове, незважаючи на недоліки. Де Паніковський? Де цей гусокрад? Шуро! Ведіть Адама! Козлевича потягли під руки. Він почував себе кавалеристом, у якого через його недогляд загинув кінь. Йому здавалося, що тепер з нього сміятимуться всі перехожі. Після загибелі «Антилопи» життя одразу ж ускладнилось. Ночувати довелося в полі. Гнівний Остап заснув одразу ж, заснули і Балаганов з Козлевичем, а Паніковський всю ніч сидів біля вогнища і тремтів. Антилопівці підвелися дуже рано, але дійти до найближчого села змогли лише на четверту годину дня. Всю дорогу Паніковський плентався позаду всіх. Він накульгував. Від голоду його очі виблискували по-котячому, і він усе скаржився на долю і на командора. В селі Остап наказав екіпажеві чекати на Третій вулиці і нікуди не розходитись, а сам пішов на Першу до сільради. Звідтіль він повернувся дуже швидко. — Все влаштовано, — сказав він повеселілим голосом, — зараз нас поставлять на квартиру і дадуть пообідати. Після обіду ми матимемо насолоду поніжитись на сіні. Пригадуєте — молоко і сіно. А ввечері ми даємо виставу. Я вже продав її за п'ятнадцять карбованців. Гроші одержав: Шуро! Вам доведеться що-небудь продекламувати з «Читця-декламатора», я показуватиму антирелігійні фокуси на картах, а Паніковський… Де ж Паніковський? Куди він подівся?. — Він щойно був тут, — сказав Козлевич. Та цієї ж миті за парканом, біля якого стояли антилопівці, почувся гусячий крик і баб'ячий виск; пролетіло біле пір'я, і на вулицю вибіг Паніковський. Очевидно, рука зрадила тореадорові, і він, зрозуміла річ, для самозахисту не зміг поцілити у птаха. За ним гналася хазяйка, розмахуючи поліном. — Жалюгідна, нікчемна жінка! — кричав Паніковський, тікаючи геть з села. — Ну й тріпло! — викрикнув Остап, не приховуючи розчарування. — Цей негідник зірвав нам виставу. Тікаймо, поки не відібрали п'ятнадцять карбованців. А в цей час розлютована хазяйка наздогнала Паніковського, прицілилася і огріла його поліном по хребту. Порушник конвенції упав на землю, але одразу ж підвівся й побіг неприродно швидко. Виконавши цей акт помсти, хазяйка, радіючи, поверталася додому. Ідучи повз антилопівців, вона їм погрозила поліном. — Тепер наша артистична кар'єра закінчилася, — сказав Остап, чимдуж втікаючи з села. — Обід, відпочинок — все пропало. Паніковського вони наздогнали лише кілометрів за три. Він лежав біля дороги в канаві і стогнав. Від утоми, страху і болю він зблід, і стареча рум'яність зійшла з його обличчя. Він мав такий жалюгідний вигляд, що командор скасував розправу, яку мав намір над ним учинити. — Ляснули Альошу Поповича та по могутній спинушці, — сказав Остап, проходячи мимо. Всі глянули на Паніковського з огидою. І він знову поплентався в кінці колони, канючачи: — Почекайте мене, не поспішайте. Я старий, я хворий… Мені недобре… Гуска! Ніжка! Шийка! Феміна!.. Жалюгідні, мізерні люди!.. Та антилопівці звикли до цього старечого скиглення і не звертали на нього уваги. Голод гнав їх уперед. Ніколи ще їм не було так тісно і незатишно на світі. Дорога тяглась безконечно, і Паніковський відставав усе більше й більше. Друзі вже зайшли у невеличкий жовтий вибалок, а порушник конвенції все ще маячив чорною цяткою на пагорку у присмерку зеленуватого неба. — Старий став неможливий, — сказав голодний Бендер. — Доведеться його звільнити. Ідіть, Шуро, приведіть цього симулянта! Невдоволений Балаганов пішов виконувати доручення. Поки він вибрався на пагорок, постать Паніковського зникла. — Щось сталося, — сказав через якусь хвилину Козлевич, дивлячись на пагорок, звідкіль Балаганов семафорив руками. Шофер і командор пішли і собі на пагорок. Порушник конвенції лежав посеред дороги нерухомо, як лялька. Рожева стрічка галстука лягла навскіс через його груди. Одна рука була підвернута під спину. Очі з викликом дивилися на небо. Паніковський був мертвий. — Параліч серця, — сказав Остал, щоб хоч що-небудь сказати. — Можу констатувати і без стетоскопа. Бідний старий! Він одвернувся. Балаганов не міг відвести погляду від небіжчика. Раптом він скривився і через силу видавив: — А я його бив за гирі. І ще раніш бився з ним. Козлевич, згадавши «Антилопу», з жахом глянув на Паніковського і почав співати латинську молитву. — Киньте, Адаме! — сказав великий комбінатор. — Я знаю все, що ви маєте зробити. Після псалма ви скажете: «Бог дав, бог і взяв», — потім: «Всі під богом ходимо», — а потім щось зовсім незрозуміле, скажімо: «Йому тепер усе ж таки краще, як нам». Нічого цього не потрібно, Адаме Казимировичу. Перед нами просте завдання: тіло треба віддати землі. Вже зовсім споночіло, коли порушник конвенції знайшов останнє пристановище. Це була звичайна яма, вимита дощами біля підніжжя кам'яної, перпендикулярно поставленої плити. Ця плита, очевидно, стояла давно понад шляхом. Може, колись вона пишалася написом: «Володіння поміщика майора у відставці Георгія Опанасовича Вовк-Лисицького», — а може, це був просто межовий знак з часів Потьомкіна. Та це не так важливо. Паніковського поклали в яму, накопали паліччям землі і засипали. Потім антилопівці налягли плечима на плиту, яка вже хиталася, і скинули її вниз. Тепер могила була готова. При світлі сірників великий комбінатор написав шматком цеглини на плиті епітафію: Тут лежить Михайло Самуїлович Паніковський людина без пашпорта. Остап скинув свій капітанський картуз і сказав: — Я часом був несправедливий до небіжчика. Але чи був вій морально чистою людиною? Ні, він не був морально чистою людиною. Це був колишній сліпий, самозванець і гусокрад. Усі свої сили він віддав на те, щоб жити за рахунок суспільства. Але суспільство не хотіло, щоб він жив за його рахунок. А примиритися з цими суперечностями у поглядах Михайло Самуїлович не міг, бо він мав запальний характер. Через те він і помер. Все! Козлевич і Балаганов були незадоволені Остаповим надгробним словом. Вони вважали, що було куди доречніше сказати про все добре, що зробив небіжчик суспільству, про його допомогу бідним, любов до дітей, згадати чутливу душу небіжчика, взагалі, сказати все те, що говорять про кожного померлого. Балаганов навіть підійшов до могили, щоб сказати все це самому, але командор уже одяг картуза і швидко відходив. Коли рештки антилопівської армії перейшли вибалок і перевалили ще через один пагорок, вони одразу ж побачили невеличку залізничну станцію. — Ну от і цивілізація, — сказав Остап. — Можливо, буфет, їжа. Поспимо на ослонах. Вранці рушимо на схід. Що ви скажете? Шофер і бортмеханік мовчали. — Що ж ви мовчите, як наречені? — Знаєте, Бендер, — нарешті сказав Балаганов, — я не поїду. Ви не ображайтесь, але я вам не вірю. Я не знаю, куди треба їхати. Ми там всі пропадемо. Я лишаюсь. — Я хотів сказати вам те саме, — підтримав Козлевич. — Як хочете, — промовив Остап з несподіваною сухістю. Буфету на станції не було. Горіла гасова лампа-блискавка. В пасажирському залі куняли на мішках дві баби. Весь залізничний персонал блукав на дощатому пероні, тривожно вглядаючись в передранкову темряву за семафором. — Який поїзд? — запитав Остап. — Літерний, — нервово відповів начальник станції, поправляючи червоний картуз з срібними позументами. — Особливого призначення. Затриманий на дві хвилини. Роз'їзд не дає пропуску. Загули, затремтіли дроти, з гуркоту вилупилися вовчі очі, і блискучий поїзд у кілька вагонів з розгону влетів на станцію. Засяяло широке скло м'яких вагонів, під самісіньким носом антилопівців промчали букети і пляшки з-під вагона-ресторану, на ходу зіскочили провідники з ліхтарями, і на пероні враз почулися весела російська мова і іноземна. Уздовж вагонів звисали хвойні гірлянди-дуги і гасла: «Привіт героям — будівникам Східної Магістралі!» Літерний поїзд з гостями йшов на відкриття дороги. Великий комбінатор зник. Через півхвилини він знову з'явився і зашепотів: — Я їду! Як їду — не знаю, але їду! Хочете зі мною? Востаннє запитую. — Ні, — сказав Балаганов. — Не поїду, — сказав Козлевич, — не можу більше. — Що ж ви робитимете? — А що мені робити? — відповів Шура. — Піду в діти лейтенанта Шмідта — і все. — «Антилопу» думаю зібрати, — жалібно промовив Адам Казимирович, — піду до неї, погляну, дам їй ремонт. Остап хотів щось сказати, але протяжний свисток не дав йому розкрити рота. Він притиснув до себе Балаганова, погладив його по спині, розцілувався з Козлевичем, махнув рукою і побіг до поїзда, вагони якого вже здригнулися від першого паровозного поштовху. Та вмить повернувся, сунув Козлевичеві в руку п'ятнадцять карбованців, які одержав за продану виставу, і вистрибнув на підніжку поїзда, що вже рушив. Обернувшись, він побачив у фіалковій імлі дві маленькі постаті, що сходили на залізничний насип. Балаганов повертався в неспокійне коло дітей лейтенанта Шмідта, Козлевич йшов до останків «Антилопи».  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка