Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XVIII НА СУХОДОЛІ І НА МОРІ



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка27/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   35

Розділ XVIII
НА СУХОДОЛІ І НА МОРІ


Товариш Скумбрієвич з'явився на пляж, тримаючи в руках іменний портфель. До портфеля було прикуто срібну візитну картку з загнутим кутом і довжелезним курсивом, з якого можна було дізнатися, що Єгор Скумбрієвич вже встиг відсвяткувати п'ятирічний ювілей служби в «Геркулесі». Обличчя в нього було чисте, пряме, мужнє, як в англійця, що голиться на рекламному плакаті. Скумбрієвич постояв біля дошки, на якій сповіщали крейдою про температуру води, і, важко пересуваючи ноги по гарячому піску, пішов вибирати зручне місце. Табір купальників був багатолюдний. Легенькі бараки цього табору виникали зранку, і з заходом сонця зникали, лишаючи на піску брудні відходи міста — зів'яле лушпиння динь, шкаралупу від яєць і шматки газет, які потім на спорожнілому березі всю ніч ведуть таємниче життя, про щось шепочуться, шарудять і літають під скелями. Скумбрієвич продерся поміж курінцями з вафельних рушників, зонтиків і простирадел, напнутих на кілки. Під ними ховалися дівчата в купальних спідничках. Мужчини теж були в костюмах, але не всі. Дехто обмежувався лише фіговими листочками, та й ті листочки прикривали якраз не біблейські місця, а носи чорноморських джентльменів. Робилося це для того, щоб з носів не лізла шкіра. Ось так прилаштувавшись, мужчини лежали у найвільніших позах. Вряди-годи, прикривши рукою біблейське місце, вони входили у воду, поринали і одразу ж поверталися на свої влежані, продавлені в піску місця, щоб не втратити жодного кубічного сантиметра цілющої сонячної ванни. Цілковитою протилежністю скупості одягу цих громадян був джентльмен зовсім іншого вигляду. Він був у хромових черевиках на ґудзиках, у візитних штанях, у піджаку, застебнутому на всі ґудзики, з якого звисав годинниковий ланцюжок, при комірці і в фетровому капелюсі. Товсті вуса і віконна вата у вухах доповнювали його зовнішність. Поруч з ним стирчала, заткнута перпендикулярно в пісок, палиця з скляним набалдашником. — Спека мучила його. Комірець аж набряк від поту. Під пахвами у джентльмена було гаряче, як у домні, там можна було плавити руду, та він продовжував нерухомо лежати. На кожному пляжі світу можна зустріти одну ось таку людину. Хто вона така, чому прийшла сюди, чому лежить у всій амуніції — нічого невідомо. Але такі люди є по одному на кожний пляж. Можливо, це члени якоїсь таємничої ліги дурнів, чи рештки колись могутнього ордену розенкрейцерів, чи з'їхавші з глузду холостяки — хтозна… Єгор Скумбрієвич розташувався поруч з членом ліги дурнів і швидко роздягся. Голий Скумбрієвич був зовсім не схожий на Скумбрієвича одягненого. Сухувата голова англійця сиділа на білому дамському тілі з пологими плечима і дуже широким тазом. Єгор підійшов до води, попробував її ногою і завищав. Потім всунув у воду другу ногу і теж завищав. Потім він зробив кілька кроків вперед, заткнув вуха великими пальцями, а вказівними закрив очі, середнім здавив ніздрі, і з несамовитим криком пірнув чотири рази. І лише після цього всього він поплив вперед навимашки, відвертаючи голову при кожному помаху руки. І дрібна хвиля прийняла на себе Єгора Скумбрієвича — зразкового геркулесівця і видатного громадського працівника… Через п'ять хвилин, коли стомлений громадський діяч перевернувся на спину і його кругле глобусне пузо загойдалося на поверхні моря, з кручі над пляжем почувся антилопівський матчиш. З машини вийшли Остап Бендер, Балаганов і бухгалтер Бер-лага, на обличчі якого відбивалося цілковите підкорення долі. Всі троє зійшли вниз, і, безцеремонно розглядаючи обличчя пляжників, заходилися когось розшукувати. — Це його штани, — нарешті сказав Берлага, спиняючись над одягом Скумбрієвича, котрий нічого не підозрівав. — Він, напевно, далеко заплив. — Досить! — вигукує великий комбінатор. — Більше чекати я не маю наміру! Доводиться діяти не лише на суходолі, а й на морі. Він скинув костюм і сорочку, під якою виявилися купальні труси і, розмахуючи руками, поліз у воду. На грудях великого комбінатора був витатуїрований синім порохом Наполеон у трикутному капелюсі і з пивним кухлем у короткій руці. — Балаганов! — крикнув Остап уже з води. — Роздягніть і приготуйте Берлагу. Можливо, він буде потрібний. І великий комбінатор поплив боком, розсуваючи води мідним плечем і тримаючи курс на північ і на північний схід, де поблискував перламутровий живіт Єгора Скумбрієвича. Перш ніж погрузнути у морську пучину, Остапові довелося багато попрацювати на континенті. Магістральний слід завів великого комбінатора під золоті літери «Геркулеса», і він багато часу проводив у цій установі. його вже не дивували кімнати з альковами й умивальниками, статуї і швейцар у картузі з золотим зигзагом, який любив погомоніти про вогняні похорони. З сумбурних пояснень одчайдушного Берлаги випливла напіввідповідальна фігура товариша Скумбрієвича. Він займав великий номер на два вікна, в якому колись спинялися закордонні капітани, приборкувачі левів, або ж багаті студенти з Києва. В кімнаті часто й дражливо дзеленчали телефони, іноді окремо, іноді обидва разом. Та ніхто не брав трубок. Ще частіше розчинялися двері, стрижена голова службовця, просунувшись у кімнату, розгублено поводила очима і зникала, щоб поступитись місцем іншій голові, але вже не стриженій, а оброслій довгими патлами, або ж просто голій, ліловій, як цибуля. Але й цибульний череп ненадовго застрявав у дверній щілині. В кімнаті нікого не було. Коли двері відчинилися, мабуть, уже в п'ятдесятий раз у цей день, до кімнати зазирнув Бендер. Він, як і всі, покрутив головою зліва направо і справа наліво, і, як усі, переконався в тому, що товариша Скумбрієвича в кімнаті немає. Зухвало виявляючи своє невдоволення, великий комбінатор поплентався по окремих відділах, секціях, секторах і кабінетах, запитуючи, чи не бачив хто товариша Скумбрієвича. І в усіх цих місцях він чув одну й ту ж відповідь: «Скумбрієвич щойно тут був»— або ж: «Скумбрієвич хвилину тому вийшов». Напіввідповідальний Єгор належав до численних екземплярів службовців, які або ж «щойно тут були», або ж «хвилину тому вийшли». Деякі з них протягом всього службового дня і не можуть навіть добратися до свого кабінету. Рівно о дев'ятій годині така людина входить у вестибюль установи і, сповнена добрих намірів, заносить ніжку на першу приступку сходів. її чекають великі діла. Вона призначила у своєму кабінеті вісім важливих рандеву, двоє поширених засідань і одне вузьке. На письмовому столі лежать стоси паперів, які вимагають негайної відповіді. Взагалі, справ велике множество, не вистачить доби. І напіввідповідальний чи відповідальний громадянин бадьоро заносить ніжку на мармурову приступку. Та поставити її не так уже й легко. «Товаришу Парусинов, на одну хвилину, — чути воркуючий голос. — Якраз я хотів проробити з вами одне питаннячко». Парусинова ніжно беруть під руку і відводять у затишний куточок вестибюля. І з цього моменту відповідальний чи напіввідповідальний працівник пропав для країни — він пішов по руках. Не встигне він проробити питаннячко і пробігти три приступки, як його знову підхоплюють, відводять до вікна чи в темний коридор, чи в якийсь пустуючий закапелок, куди нечепура завгосп накидав порожніх ящиків, і щось йому втовкмачують, чогось домагаються, на чомусь наполягають і просять щось провернути в терміновому порядку. До третьої години дня він все ж таки добирається до першої площадки сходів. До п'ятої години йому навіть щастить пробитися на площадку другого поверху. Але через те, що його кабінет на третьому поверсі, а службовий день уже закінчився, він швидко біжить вниз і залишає установу, щоб встигнути на термінову міжвідомчу нараду. А в цей час у кабінеті дзеленчать телефони, зриваються призначені рандеву, листування залишається без відповіді, а члени двох поширених засідань і одного вузького безтурботно п'ють чай і теревенять про трамвайні порядки. У Єгора Скумбрієвича всі ці особливості були надзвичайно ускладнені громадською працею, якій він віддавався з зайвою гарячковістю. Він уміло й вигідно використовував взаємний і всебічний обман, який непомітно якось прижився в «Геркулесі» і чомусь мав назву «громадське навантаження». Геркулесівці сиділи на зборах по три години підряд, слухаючи ганебну балаканину Скумбрієвича. їм усім дуже хотілося вхопити Єгора за товстенькі ляжки і викинути у вікно з чималої висоти. Інколи їм навіть здавалося, що ніякої громадської діяльності взагалі не існує і ніколи не існувало, хоч вони й знали, що за стінами «Геркулеса» є якесь-то друге, правильне громадське життя. «Ну й скотина, — думали вони, тоскно покручуючи в руках олівці й чайні ложечки, — симулянт проклятий!» Та придертись до Скумбрієвича, викрити його було не під силу. Єгор виголошував правильні промови про радянську громадськість, про культроботу, профнавчання і про гуртки самодіяльності. Але за всіма цими запальними словами нічого не було. П'ятнадцять гуртків, політичних і музично-драматичних, ось уже два роки складали свої перспективні плани; осередки добровільних товариств, які своєю метою ставили сприяння розвиткові авіації, хімічних знань, автомобілізму, кінного спорту, дорожної справи, а також найшвидшому знищенню великодержавного шовінізму, існували лише в гарячковій уяві членів місцевкому. А школа профнавчання, створення якої Скумбрієвич вважав своєю особливою заслугою, весь час перебудовувалась, що, як відомо, свідчить про цілковиту бездіяльність. Коли б Скумбрієвич був чесною людиною, він, очевидно, сам би сказав, що вся ця робота провадиться «в порядку міражу». Але в місцевкомі цей міраж перевтілювався у звіти, і у вищестоящій профінстанції існування музично-політичних гуртків уже не викликало жодних сумнівів. Школа ж профнавчання вимальовувалась там у вигляді великого кам'яного будинку, в якому стоять парти, і меткий вчитель виводить крейдою на дошці криву зросту безробітних у Сполучених Штатах, а. вусаті учні політично зростають прямо на очах. З усього вулканічного кільця громадської діяльності, яким Скумбрієвич охопив «Геркулес», діяли лише дві вогнедишні точки: стінна газета «Голос голови», яка виходила раз на місяць і робилася в службовий час Скумбрієвичем і Бомзе, і фанерна дошка з написом: «Ті, що перестали пити і закликають інших», під якою не було зазначено жодного прізвища. Гонитва за Скумбрієвичем по всіх поверхах «Геркулеса» насточортіла Бендерові. Великий комбінатор ніяк не міг наздогнати славнозвісного громадського діяча. Він вислизав з рук. Ось тут, у місцевкомі, він щойно говорив по телефону, ще була гаряча мембрана і з чорного лаку телефонної трубки ще не зійшов туман його дихання. Ось тут, на підвіконні, ще сиділа людина, з якою він хвилину тому розмовляв. Одного разу Остап навіть побачив відбиток Скумбрієвича у дзеркалі на сходах. Він кинувся вперед, але дзеркало вже очистилося і відбивало лише вікно з далекою хмаринкою. — Матінко-заступнице, міліціє троєручнице! — вигукнув Остап, важко дихаючи. — Що за банальний, огидний всім бюрократизм! В нашій Чорноморській філії теж є свої слабкі сторони, мовляв, самі в гріхах, як свиня в реп'яхах, але такого, як у «Геркулесі»… Чи не так, Шуро? Уповноважений у справі копит зітхнув важким насосним зітханням. Вони знову опинилися в прохолодному коридорі другого поверху, де встигли побувати за цей день разів п'ятнадцять. І знову, в п'ятнадцятий раз, вони пройшли повз дерев'яну канапу, що стояла у полихаєвському кабінеті. На канапі зранку сидів виписаний з Німеччини за великі гроші німець-спеціаліст, інженер Генріх Марія Заузе. Він був у звичайному європейському костюмі, і лише українська сорочечка, розшита запорозьким візерунком, свідчила про те, що інженер пробув у Росії тижнів зо три і вже встиг побувати в магазині кустарних виробів. Він сидів нерухомо, відкинувши голову на дерев'яну спинку канапи і примруживши очі, як людина, яку мають голити. На перший погляд могло здатися, що він дрімає. Та молочні брати, що не раз пробігали повз нього у пошуках Скумбрієвича, встигли помітити, що кольори на нерухомому обличчі заморського гостя весь час міняються. На початок службового дня, коли інженер зайняв позицію біля дверей Полихаєва, обличчя його було нормально рум'яним. З кожною годиною воно все більше розгорялося і до перерви на сніданок уже набуло кольору поштового сургуча. Очевидно, товариш Полихаєв до цього часу дійшов лише до другого поверху. Після перерви зміна кольорів пішла в зворотному порядку. Сургучевий колір змінився якимись скарлатиновими плямами. Потім Генріх Марія почав полотніти і до середини дня, коли начальникові «Геркулеса», очевидно, пощастило прорватися на другу площадку сходів, обличчя іноземного спеціаліста стало крохмально-білим. — Що робиться з цією людиною? — шепнув Остап Балаганову. — Яка гама переживань! Тільки він встиг промовити ці слова, як Генріх Марія Заузе підскочив на канапі і люто подивився на полихаєвські двері, за якими лунали холості телефонні дзвоники. ««Wolokita»! — вискнув він дискантом і, кинувшись до великого комбінатора, почав з усіх сил трясти його за плечі. — Геносе Полихаєв! — кричав він, підстрибуючи перед Остапом. — Геносе Полихаєв! Він витягав годинника, тикав його під ніс Балаганову, стенав плечима і знову накидався на Бендера. — Вас махен зі? — ошелешено запитав Остап, показуючи деяке знайомство з німецькою мовою. — Вас волен зі від бідного відвідувача? Але Генріх Марія Заузе не відставав, продовжуючи тримати ліву руку на Бендеровому плечі, правою рукою він притяг поближче до себе Балаганова і виголосив перед ними велику пристрасну промову, під час якої Остап нетерпеливо поглядав на всі боки, в надії впіймати Скумбрієвича, а уповноважений у справі копит неголосно ікав, поважно затуляючи рота рукою і бездумно дивлячись на черевики іноземця. Інженер Генріх Марія Заузе підписав контракт на рік роботи в СРСР або, як визначав сам Генріх, який любив точність, в «концерні «Геркулес». «Глядіть, пане Заузе, — застерігав його знайомий доктор математики Бернгард Гернгросс, — за свої гроші більшовики заставлять вас попрацювати». Але Заузе пояснив, що роботи не боїться і давно вже шукає широкого поля для застосування своїх знань в галузі механізації лісового господарства. Коли Скумбрієвич доповів Полихаєву про приїзд іноземного спеціаліста, начальник «Геркулеса» заметушився під своїми пальмами. — Він потрібен нам до зарізу! Куди ви його поділи? — Поки що в готель. Хай відпочине з дороги. — Який там може бути відпочинок! — викрикнув Полихаєв. — Стільки грошей за нього заплачено, валюти! Завтра ж, рівно о десятій, він мусить бути тут. Без п'ять хвилин десять Генріх Марія Заузе, виблискуючи штаньми кольору кави, усміхнений, мріючи про широке поле діяльності, увійшов до полихаєвського кабінету. Начальника ще не було. Не було його також і через годину, і через дві. Генріх почав нудитись. Розважав його лише Скумбрієвич, який час від часу з'являвся і з невинною посмішкою запитував: — Що, хіба геносе Полихаєв ще не приходив? Дивно. Ще через дві години Скумбрієвич спинив у коридорі снідаючого Бомзе і почав з ним перешіптуватися. — Просто не знаю, що робити. Полихаєв призначив німцеві на десять годин ранку, а сам виїхав до Москви клопотатись за приміщення. Повернеться не раніш як за тиждень. Виручайте, Адольфе Миколайовичу! У мене громадське навантаження, профнавчання ось ніяк перебудувати не можемо. Посидьте з німцем, розважте його. Адже за нього заплачено гроші, валюта. Бомзе востаннє понюхав свою щоденну котлетку, проковтнув її, і, струсивши крихти, пішов знайомитися з гостем. Протягом тижня інженер Заузе під керівництвом люб'язного Адольфа Миколайовича встиг оглянути три музеї, побувати на балеті «Спляча красуня» і просидіти годин десять на урочистому засіданні, влаштованому на честь його приїзду. Після засідання відбулася неофіціальна частина, під час якої геркулесівські обранці дуже веселилися, потрясали лафітничками, севастопольськими стопками і, звертаючись до Заузе, кричали: «Пий до дна!» «Дорога Тілі, — писав інженер своїй нареченій в Аахен, — ось уже десять днів я живу в Чорноморську, але до роботи в концерні «Геркулес» ще не приступив. Боюсь, що за ці дні мені вирахують з договірних сум». Одначе п'ятнадцятого числа артільник-касир вручив Заузе півмісячну зарплатню. — Чи не здається вам, — сказав Генріх своєму новому другові Бомзе, — що гроші мені виплатили даремно? Я не виконую ніякої роботи. - — Облиште, колего, ці похмурі думки! — вигукнув Адольф Миколайович. — А втім, якщо хочете, можемо поставити вам спеціальний стіл у моєму кабінеті. Після цього Заузе, сидячи за спеціальним особистим столом, писав своїй нареченій: «Мила крихітко! Я живу дивним і незвичним життям. Я нічого не роблю, але одержую гроші пунктуально, у терміни, визначені угодою. Все це мене дивує. Розкажи про це нашому другові, доктору Бернгарду Гернгроссу. Це його зацікавить». Полихаєв, приїхавши з Москви і дізнавшись, що Заузе вже має стіл, зрадів: — Ну, от і добре! — сказав він. — Хай Скумбрієвич введе німця в курс справи. Та Скумбрієвич, який з запалом віддався організації великого гуртка гармоністів-баяністів, перекинув німця Адольфу Миколайовичу. Бомзе це не сподобалося. Німець заважав йому закушувати і взагалі ліз не в свої справи, і Бомзе здав його в експлуатаційний відділ. Але через те, що цей відділ в той час перебудовував свою роботу, що позначалося у безкінечному пересовуванні столів з місця на місце, Генріха Марію сплавили у фінобліковий зал. Тут Арников, Дрейфус, Сахарков, Корейко і Борисохлєбський, які не знали (німецької мови, вирішили, що Заузе іноземний турист з Аргентіни і цілими днями роз'яснювали йому геркулесівську систему бухгалтерії. При цьому вони користувалися азбукою для глухонімих. Через місяць дуже збуджений Заузе спіймав Скумбрієвича в буфеті і почав кричати: — Я не хочу одержувати гроші дарjм! Дайте мені роботу! Якщо так буде й далі, я скаржитимусь вашому патронові! Кінець промови іноземного спеціаліста не сподобався Скумбрієвичу. Він викликав до себе Бомзе. — Що з німцем? — запитав він. — Чого він казиться? — Знаєте що, — сказав Бомзе, — по-моєму, він просто склочник. Їй-богу. Сидить людина за столом, нічого не робить, дістає тьму грошей, ще й скаржиться. — Дійсно, склочник, — погодився Скумбрієвич. — А ще й німець. До нього треба застосувати репресії. Я скажу при нагоді Полихаєву. Той враз зігне його в баранячий ріг! Одначе Генріх Марія вирішив пробитися до Полихаєва сам. Але в зв'язку з тим, що начальник «Геркулеса» був гідним представником працівників, які «хвилину тому вийшли» чи «щойно були тут», спроба ця привела його лише до сидіння на дерев'яній канапі і до вибуху, жертвою якого стали невинні діти лейтенанта Шмідта. — Бюрократизмус! — кричав німець, в нестямі переходячи на російську мову. Остап мовчки взяв європейського гостя за руку, підвів його до скриньки для скарг, яка висіла на стіні, і сказав, як глухому: — Сюди! Розумієте? В скриньку. Шрайбен, шріб, гешрібен. Писати. Розумієте? Я пишу, ти пишеш, він пише, вона, воно пише. Розумієте? Ми, ви, вони пишуть скарги і кладуть у цей ящик. Класти! Дієслово «класти». Ми, ви, вони кладуть скарги… І ніхто їх не виймає. Виймати! Я не виймаю, ти не виймаєш… Та в цю мить комбінатор побачив у кінці коридора широкі стегна Скумбрієвича і, не закінчивши урок граматики, побіг за невловимим громадським діячем. — Тримайся, Німеччино! — підбадьорливо крикнув німцеві Балаганов, наздоганяючи командора. Та як Остапові не було прикро, Скумбрієвич знову зник, ніби раптом дематеріалізувався. — Це вже містика, — сказав Бендер, покручуючи головою. — Щойно була людина — й нема її. Молочні брати в нестямі почали відчиняти всі двері підряд. Але вже з третьої кімнати Балаганов вискочив як з ополонки. Лице його невралгічно скособочилось. — Ва-ва, — сказав уповноважений у справі копит, притиснувшись до стіни. — Ва-ва-ва… — Що з вами, дитино моя? — запитав Бендер. — Вас хтось образив? — Там, — пробурмотів Балаганов, простягаючи тремтячу руку. Остап відчинив двері й побачив чорну труну. Труна стояла посеред кімнати на канцелярському столі з тумбами. Остап зняв свій капітанський картуз і навшпиньки підійшов до труни. Балаганов з острахом стежив за його діями. За хвилину Остап пальцем покликав Балаганова і вказав йому на великий білий напис на чорних схилах труни: — Ви бачите, Шуро, що тут написано? — сказав він. — «Смерть бюрократизму!» Тепер ви заспокоїлись! Так, це була чудова агітаційна труна, яку у великі свята геркулесівці виволікали на вулицю і з піснями носили по всьому місту. Як правило, труну підтримували плечима Скумбрієвич, Бомзе, Берлага і сам Полихаєв, який був людиною демократичною і не соромився показуватися на людях разом із своїми підлеглими на різних демонстраціях і політкарнавалах. Скумбрієвич дуже поважав цю труну і надавав їй великого значення. Іноді, підв'язавшись фартухом, Єгор власноручно перефарбовував труну і поновлював антибюрократичні заклики — в ті години, коли в його кабінеті хрипли і захлиналися телефони і найрізноманітніші голови, просовуючись у двері, тоскно водили очима. Єгор так і не знайшовся. Швейцар у картузі з зигзагом повідомив Бендера, що товариш Скумбрієвич Хвилину тому був тут і щойно поїхав купатися на Комендантський пляж, що, як він сам казав, давало йому зарядку бадьорості. Прихопивши на всякий випадок Берлагу і розбудивши поштовхами Козлевича, що дрімав за кермом, антилопівці рушили за місто. Чи треба дивуватися тому, що роз'ятрений усім попереднім, Остап, не чекаючи й хвилини, поліз за Скумбрієвичем у воду, і трохи не засмучуючись тим, що важливу розмову про нечисті акціонерні справи доведеться вести в Чорному морі. Балаганов точно виконав наказ командора. Він роздяг покірного Берлагу, підвів до води і, притримуючи його обома руками за стан, терпляче чекав. У морі, як видно, відбувалася важка розмова. Остап кричав, як морський цар. Слів не можна було розібрати. Видно тільки було, що Скумбрієвич спробував узяти курс на берег, та Остап відрізав йому дорогу і погнав у відкрите море. Потім голоси стали різкішими; почулися окремі слова: «Інтенсивник!», «А хто брав?», «Папа римський брав?», «При чому тут я…» Берлага давно вже переступав з ноги на ногу, вичавлюючи босими п'ятками на піску індійські сліди. Нарешті з моря почувся крик: — Можна пускать! Балаганов спустив у море бухгалтера, який поплив з незвичайною швидкістю, по-собачому, б'ючи по воді руками й ногами. Побачивши Берлагу, Єгор Скумбрієвич зі страху пірнув з головою. А уповноважений у справі копит у цей час розлігся на пісочку і запалив цигарку. Ждати йому довелося хвилин двадцять. Першим повернувся Берлага. Він присів навпочіпки, вийняв з кишені штанів носовик і, витираючи обличчя, сказав: — Признався наш Скумбрієвич. Очної ставки не витримав. — Виказав, гадюка? — доброзичливо запитав Шура. І, скинувши з губи великим і вказівним пальцями недокурок, прицмокнув язиком. При цьому з його рота вилетів плювок, стрімкий і довгий, як торпеда. Підстрибуючи на одній нозі і націлюючись другою ногою в холошу, Берлага туманно пояснював: — Я це зробив не в інтересах істини, а в інтересах правди. Другим прибув великий комбінатор. Він з розмаху ліг на живіт і, припавши щокою до нагрітого піску, довго і багатозначно дивився на посинілого Скумбрієвича, що вилізав з води. Потім він узяв з рук Балаганова папку і, змочуючи олівець язиком, почав вписувати в справу добуті важкою працею нові відомості. Дивна метаморфоза сталася з Єгором Скумбрієвичем. Ще півгодини тому хвиля прийняла на себе найактивнішого громадського діяча, людину, про яку навіть голова місцевкому товариш Нидерландюк казав: «Хто-хто, а Скумбрієвич не підкача». А Скумбрієвич підкачав. Та ще й як підкачав! Дрібна літня хвиля прибила до берега вже не дивовижне жіноче тіло з головою англійця, що голиться, а якийсь безформений бурдюк, напханий гірчицею і хріном. В той час, коли великий комбінатор піратствував у морі, Генріх Марія Заузе, який усе ж таки підстеріг Полихаєва і мав з ним відверту розмову, виходив з кабінету, нічого не розуміючи. Дивно посміхаючись, він пішов на поштамт і там, стоячи за конторкою, покритою скляною дошкою, написав листа нареченій в місто Аахен. «Дорога дівчинко, спішу поділитися з тобою радісною новиною. Нарешті мій патрон Полихаєв посилає мене на виробництво. Та ось мене вражає, дорога Тілі, — в концерні «Геркулес» це називають «зігнути в баранячий ріг» («Signut w baranjatshy rih»). Мій новий друг Бомзе сказав: те, що мене посилають на виробництво, це є покарання. Чи ти можеш собі це уявити? І чи зможе це коли-небудь збагнути наш добрий математик Бернгард Гернгросс?»  

Розділ XIX
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ШТЕМПЕЛЬ


До дванадцятої години наступного дня по «Геркулесу» поповзла чутка про те, що начальник зачинився з якимсь відвідувачем у своєму пальмовому залі і ось уже три години не озивається ні на стукання Серни Михайлівни, ні на дзвінки внутрішнього телефону. Геркулесівці губилися в здогадах. Вони звикли до того, що Полихаєва весь день водять під ручку по коридорах, садовлять на підвіконня чи затягають попід сходи, де й вирішуються всі справи. Виникло навіть припущення: чи не відійшов начальник від категорії працівників, які «тільки що вийшли» і чи не приєднався до досить впливової групи «затворників», які, як правило, пробираються до своїх кабінетів рано-вранці, зачиняються там, знімають трубки з телефонів і, відгородившись таким чином від усього світу, творять найрізноманітніші доповіді. А між тим робота йшла, папери вимагали підписів, відповідей і резолюцій. Серна Михайлівна невдоволено підходила до полихаєвських дверей і прислухалася. При цьому в її великих вухах погойдувалися легенькі кульки-перли. — Безпрецедентний факт! — глибокодумно сказала секретарка. — Та хто ж там у нього? — запитував Бомзе, від якого несло змішаним запахом одеколону і котлет. — Може, хтось з інспекції? — Та ні, кажу ж вам, — звичайний відвідувач. — І Полихаєв сидить з ним уже три години? — Безпрецедентний факт! — повторила Серна Михайлівна. — Де ж вихід з цього безвиходу? — захвилювався Бомзе. — Мені терміново потрібна резолюція Полихаєва. У мене розширена доповідь про непридатність колишнього приміщення «Бляха й бекон» до умов роботи «Геркулеса». Я не можу без резолюції. Серну Михайлівну з усіх боків узяли в облогу співробітники. Всі вони тримали в руках великі і малі папери. Прождавши ще годину, протягом якої шум за дверима не затихав, Серна Михайлівна всілася за свій стіл і лагідно сказала: — Гаразд, товариші. Підходьте з вашими паперами. Вона вийняла з шафи довгу дерев'яну поличку, на якій похитувалися тридцять шість штемпелів з товстенькими лаковими головками, і, вправно виймаючи з гнізд потрібні печатки, почала тискати їх на термінових паперах. Начальник «Геркулеса» вже давно не підписував папери вручну. В разі потреби він виймав з кишені жилетки печатку, любовно дмухав на неї і видавлював проти свого титулу фіолетове факсиміле. Цей трудовий процес йому дуже подобався. Він наштовхнув його навіть на думку, що деякі резолюції, які найбільш вживаються, не погано було б теж перевести на гуму. Ось так з'явилися на світ перші каучукові афоризми: «Не заперечую. Полихаєв». «Згоден. Полихаєв». «Чудова думка. Полихаєв». «Втілити в життя. Полихаєв». Перевіривши новий прилад на практиці, начальник «Геркулеса» прийшов до Висновку, що він у значній мірі раціоналізує його трудові процеси, отже, потребує подальшого розвитку й заохочення. Незабаром було запущено в роботу нову партію гуми. Цього разу резолюції були багатослівніші: «Оголосити догану в наказі. Полихаєв». «Зауважити. Полихаєв». «Кинути на периферію. Полихаєв». «Звільнити без вихідної допомоги. Полихаєв». Боротьба, яку вів начальник «Геркулеса» з комунвідділом за приміщення, надихала його на нові стандартні тексти: «Комунвідділові не підлягаю. Полихаєв». «Що вони там, побожеволіли? Полихаєв». «Не заважайте працювати. Полихаєв». «Я вам не нічний сторож. Полихаєв». «Готель належить нам — і крапка. Полихаєв». «Знаю я ваші витівки. Полихаєв». «Ні ліжок не дам, ні умивальників. Полихаєв». Цієї серії замовили три комплекти. Боротьба передбачалася затяжна, і далекоглядний начальник не без підстав побоювався, що одного комплекту не вистачить. Потім було замовлено комплект резолюцій для внутрішніх геркулесівських потреб. «Запитайте Серну Михайлівну. Полихаєв». «Не морочте мені голову. Полихаєв». «Тихіше їдеш — далі будеш. Полихаєв». «Ану вас всіх! Полихаєв». Творча думка начальника не обмежилася, звичайно, виключно адміністративною стороною справи. Як людина широких поглядів, він не міг пройти осторонь питань біжучої політики. І він замовив чудовий універсальний штамп, над текстом якого трудився кілька днів. Це була дивовижна гумова думка, яку Полихаєв міг пристоувати до будь-якого випадку життя. Окрім того, що вона давала можливість негайно відукнутися на події, вона також звільняла його від необхідності щоразу болісно думати. Штамп був побудований так зручно, що досить було заповнити залишені в ньому порожні місця, щоб вийшла злободенна резолюція. У відповідь на………. ми, геркулесівці, всі, як один, відповімо: а) підвищенням якості службової переписки; б) збільшенням продуктивності праці; в) посиленням боротьби з бюрократизмом, тяганиною, кумівством і підлабузництвом; г) знищенням прогулів і іменин; д) зменшенням накладних витрат на календарі і портрети; е) загальним зростом профспілчанської активності; ж) відмовленням від святкування різдва, паски, тройці, благовіщення, водохреща, курбан-байрама, йом-кіпура, рамазана, пуріма й інших релігійних свят; з) нещадною боротьбою з головотяпством, хуліганством, п'янством, знеосібкою, безхребетністю і переверзевщиною; і) поголовним вступом до лав товариства «Геть рутину з оперних підмостків»; к) суцільним переходом на сою; л) суцільним переводом діловодства на латинський алфавіт. а також усім, що може знадобитись у майбутньому. Пунктирні місця Полихаєв заповнював особисто в силу необхідності, пристосовуючись до вимог біжучого моменту. Поступово Полихаєв, пізнавши смак штампу, все більше й більше давав ходу своїй універсальній резолюції. Дійшов до того, що він відповідав нею на підступні вихватки, підлі вилазки, бешкети і неподобства співробітників. Наприклад: «У відповідь на зухвале неподобство, вчинене бухгалтером Кукушкіндом, який насмілився вимагати сплати йому надурочних, ми відповімо…» Або: «У відповідь на мерзенні підступи і підлі вихватки співробітника Борисохлєбського, який просив позачергову відпустку, відповімо…» — і так далі. І на все це треба було негайно відповісти підвищенням, збільшенням, посиленням, знищенням, зменшенням, загальним зростом, відмовленням від, нещадною боротьбою, поголовним переходом, поголовним переводом, а також усім, що може знадобитись у майбутньому. І, лише відчитавши таким чином Кукушкінда і Борисохлєбського, начальник пускав у діло коротеньку гумову резолюцію: «Зауважити. Полихаєв», — або: «Кинути на периферію. Полихаєв». При першому знайомстві з гумовою резолюцією дехто з геркулесівців засумував. Їх лякала велика кількість пунктів. Особливо бентежив пункт про латинський алфавіт і поголовний вступ до товариства «Геть рутину з оперних підмостків». Одначе все закінчилося мирно. Скумбрієвич, правда, розмахнувся і організував, крім згаданого товариства, ще й гурток «Геть Хованщину», але цим усе і обмежилося. І поки за полихаєвськими дверима чувся вентиляторний шум голосів, Серна Михайлівна жваво працювала. Поличка з штемпелями, розставленими за ростом — від найменшого: «Не заперечую. Полихаєв», — до найбільшого — універсального, нагадувала хитромудрий цирковий інструмент, на якому білий клоун з сонцем нижче спини грає паличками серенаду Брага. Секретарка вибирала приблизно відповідний до змісту штемпель і таврувала ним папери. Більш усього вона налягала на обережну гумку: «Тихіше їдеш — далі будеш», пам'ятаючи, що це була найулюбленіша резолюція начальника. Робота йшла без затримки. Гума прекрасно замінила людину. Гумовий Полихаєв анітрохи не поступався перед Полихаєвим живим. Вже спорожнів «Геркулес» і босоногі прибиральниці ходили по коридору з брудними відрами, вже пішла остання друкарка, яка затрималася на годину, щоб передрукувати особисто для себе рядки Єсеніна: «Влача стихов злаченные рогожи, мне хочется вам нежное сказать», вже Серна Михайлівна, якій набридло чекати, підвелася і, перед тим як вийти на вулицю, почала масирувати повіки холодними пальцями, — коли двері полихаєвського кабінету затремтіли, відчинилися, і звідтіль ліниво вийшов Остап Бендер. Він сонно подивився на Серну Михайлівну і пішов собі, розмахуючи жовтою папкою з шнурками від черевиків. Услід за ним з-під живлющої тіні пальм і сикомор виринув Полихаєв. Серна глянула на свого високого друга і як заніміла опустилася на квадратний матрасик, який пом'якшував жорсткість її стільця. Як добре, що співробітники вже розійшлися і в Цю хвилину не могли бачити свого начальника! На його вусах, як пташка на гілці, сиділа алмазна сльоза. Полихаєв на диво швидко моргав очима і так енергійно тер руки, ніби хотів цим тертям добути вогонь засобом дикунів Океанії. Він побіг услід за Остапом, жалюгідно посміхаючись і вигинаючи стан. — Що ж буде? — бурмотів він, забігаючи то з одного боку, то з другого. — Я не загину? Ну, скажіть же, золотий мій, срібний, я не загину? Я можу бути спокійний? Йому хотілося додати, що в нього дружина, діти, Серна, діти від Серни і ще однієї жінки, яка живе в Ростові-на-Дону, але в горлі щось само по собі писнуло, і він промовчав. Скиглячи і підвиваючи, він супроводив Остапа до самісінького вестибюля. У спорожнілому залі вони зустріли лише двох людей. В кінці коридора стояв Єгор Скумбрієвич. Побачивши великого комбінатора, він вхопився за щелепу і відступив у нішу. Внизу, на сходах, з-за мармурової дівчини з електричним факелом виглядав бухгалтер Берлага. Він раболіпно вклонився Остапові і навіть промовив: «Здрастуйте!», але Остап не відповів на вітання віце-короля. Біля виходу Полихаєв вхопив Остапа за. рукав і пробулькотів: — Я нічого не приховав. Слово честі! Я можу бути спокійний? Правда? — Цілковитий спокій людині може дати лише страховий поліс, — відповів Остап, не притишуючи ходи. — Так вам скаже перший-ліпший агент по страхуванню життя. Мені особисто ви більше не потрібні. А держава, вона, напевне, незабаром вами зацікавиться.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка