Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XVI ЯРБУХ ФЮР ПСИХОАНАЛІТИК



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка26/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   35

Розділ XVI
ЯРБУХ ФЮР ПСИХОАНАЛІТИК


Робочий день у фінансово-обліковому відділі «Геркулеса» почався, як завжди, рівно о дев'ятій. Вже Кукушкінд підняв полу піджака, щоб протерти нею скельця своїх окулярів, а заодно повідомити співробітникам про те, що робити в банкірській конторі «Сікоморський і Цесаревич» було. куди спокійніше, ніж у геркулесівському содомі: вже Тезоіменитський перекрутився на своїй гвинтовій табуретці до стіни і простяг руку, щоб зірвати листок календаря, вже Лапідус-молодший роззявив рота на шматок хліба, намазаний форшмаком з оселедця, коли двері розчинились і на порозі з'явився ніхто інший, як бухгалтер Берлага. Це несподіване антре викликало у фінобліковому залі збентеженість. Тезоіменитський послизнувся на своїй гвинтовій тарілочці, і календарний листок, може, вперше за три роки, залишився не зірваним. Лапідус-молодший забув вкусити бутерброд і рухав порожніми щелепами. Дрейфус, Чеважевська і Сахарков безмірно здивувались. Корейко підвів голову і одразу ж схилив. А старий Кукушкінд мерщій одягнув окуляри, навіть не протерши їх, чого за тридцять років службової діяльності з ним не бувало ніколи. Берлага, ніби нічого й не сталося, сів за свій стіл і, не відповідаючи на ледь помітну посмішку Лапідуса-молодшого, розкрив свої книги. — Як здоров'я? — нарешті-таки запитав Лапідус. — П'яточний нерв? — Все минулося, — відповів Берлага, не підводячи голови. — Я навіть не вірю, що такий нерв у людини є. До обідньої перерви весь фіноблік не міг всидіти на своїх табуретках і подушечках; всіх мучила цікавість. І коли залунав авральний дзвінок, верхівка рахівничого світу оточила Берлагу. Але втікач майже не відповідав на запитання. Він відвів убік чотирьох найвірніших, переконавшись, що поблизу немає нікого стороннього, розповів їм про свої незвичайні пригоди у божевільні. Свою розповідь бухгалтер-втікач супроводив великою кількістю мудрованих висловів і різноманітних вигуків, які тут не наводяться з метою збереження складності розповіді. РОЗПОВІДЬ БУХГАЛТЕРА БЕРЛАГИ, ЩО ЯК ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ РОЗКАЗАВ БОРИСОХЛЄБСЬКОМУ, ДРЕЙФУСУ, САХАРКОВУ І ЛАПІДУСУ-МОЛОДШОМУ ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ 3 НИМ У БОЖЕВІЛЬНІ Як вже повідомлялось, бухгалтер Берлага втік до божевільні, побоюючись чистки. В цьому лікувальному закладі він мав намір пересидіти тривожний час і повернутися до «Геркулеса». коли грім затихне і вісім товаришів з сіренькими очима перекочують до сусідньої установи. Все це діло облагодив йому шуряк. Він дістав книжку про звички і поводження душевнохворих і після довгих сперечань, яку саме обрати манію, вирішили спинитися на манії величі. — Тобі нічого не доведеться робити, — токмачив йому шуряк, — ти лише мусиш усім і кожному кричати на вухо: «Я Наполеон!», або: «Я Еміль Золя!», чи «Магомет!», якщо хочеш. — А віце-короля Індії можна? — довірливо запитав Берлага. — Можна, можна. Божевільному все можна. Отже — віце-король Індії? Шуряк говорив так авторитетно, ніби він принаймні був молодшим ординатором психолікарні. Насправді ж це був скромний агент, що розповсюджував розкішні підписні видання Держвидаву, і від колишньої комерційної величі в його скриньці зберігся лише віденський капелюх-»котелок» на білій шовковій підкладці. Шуряк побіг до телефону викликати карету, а новий віце-король Індії скинув толстовку, порвав на собі мадеполамову сорочку і про всяк випадок вилив на голову пляшечку кращого копірувального залізо-галусового чорнила першого сорту. Потім ліг животом на підлогу і, не чекаючи приходу санітарів, почав викрикувати: — Я всього-на-всього віце-король Індії. Де мої вірні наїби, магараджі, мої абреки, мої кунаки, мої слони? Слухаючи це марення величі, шуряк скрушно похитував головою. На його думку, абреки й кунаки для індійського короля не годилися. Та санітари лише витерли мокрою хусткою обличчя бухгалтера, вимащене першосортним чорнилом, і гуртом посадовили його в карету. Ляснули лаковані дверцята, залунав тривожний медичний гудок, і автомобіль відвіз віце-короля Бер-лагу в його нові володіння. По дорозі хворий розмахував руками і щось белькотав, думаючи з острахом про першу зустріч зі справжніми божевільними. Він уже побоювався, що вони його кривдитимуть, а може, навіть уб'ють. Лікарня була зовсім не такою, як уявляв її собі Берлага. У просторому, світлому помешканні сиділи на канапах, лежапи в ліжках чи просто прогулювалися люди а голубуватих халатах. Бухгалтер помітив, що божевільні один з одним майже не розмовляють. їм ніколи розмовляти. Вони думають. Вони завжди думають. У них безліч думок, треба щось пригадати, пригадати найважливіше, від чого залежатиме їхнє щастя. А думки розвалюються, і, що найприкріше, блимнуть — і зникають. І знову треба думати, треба нарешті зрозуміти, що ж сталося, чому все зараз погано, коли раніш все було добре. Повз Берлагу вже кілька разів пройшов божевільний, нещасний, скуйовджений. Стиснувши пальцями підборіддя, він робив кроки по одній лінії — від вікна до дверей і від дверей до вікна і знову від вікна до дверей. В його бідній голові буяло стільки думок, що він підтримував лоб другою рукою і прискорював ходу. — Я віце-король Індії! — крикнув Берлага, озирнувшись на санітара. Божевільний навіть не глянув у бік бухгалтера. Болісно мружачись, він знову почав збирати свої думки, що порозбігалися від дикого викрику Берлаги. Зате до віце-короля підійшов низькорослий ідіот і, довірливо обнявши його за стан, сказав кілька слів пташиною мовою. — Що? — запобігливо перепитав зляканий Берлага. — Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба, — виразно промовив новий знайомий. Сказавши «ой», Берлага відійшов якомога далі від ідіота. Зробивши цю еволюцію, він наблизився до людини з лимонною лисиною. Той одразу ж відвернувся до стіни і підозріливо глянув на бухгалтера. — Де мої магараджі? — запитав його Берлага, відчуваючи необхідність підтримати репутацію божевільного. Але в цю мить хворий, який сидів на ліжку в глибині палати, підвівся на тоненькі і жовті, як церковні свічки, ноги і мученицьким голосом закричав: — На волю! На волю! В пампаси! Як пізніше бухгалтер довідався, в пампаси просився старий учитель географії, за підручником якого юний Берлага знайомився свого часу з вулканами, мисами і перешийками. Географ збожеволів зовсім несподівано: якось він глянув на карту обох півкуль і не знайшов на ній Берінгової протоки. Цілісінький день старий учитель вдивлявся в карту. Все було на місці: і Ньюфаундленд, і Суецький канал, і Мадагаскар, і Сандвічеві острови з головним містом Гонолулу, і навіть вулкан Попокатепетль, а Берінгової протоки не було. І тут же, біля карти, старий збожеволів.[14] Це був добрий божевільний, який не робив нічого злого, та Берлага злякався. Ці викрики розривали його душу. — На волю! — продовжував кричати географ. — В пампаси! Він краще за всіх на світі знав, що таке воля. Він був географ, і йому були відомі такі простори, про які звичайні, заклопотані своїми нудними справами люди навіть не мають уяви. Йому хотілося на волю, хотілося мчати на спітнілому мустангу крізь зарості. До палати увійшла молода лікарка з сумними блакитними очима і одразу до Берлаги. — Ну, як ви себе почуваєте, голубчику? — запитала вона, торкаючись теплою рукою пульсу бухгалтера. Адже вам краще, правда? — Я віце-король Індії! — відрапортував він, червоніючи. — Віддайте мені улюбленого слона! — Це у вас марення, — лагідно сказала лікарка, — ви в лікарні, ми вас вилікуємо. — О-о-о! Мій слон! — з викликом крикнув Берлага. — Та ви зрозумійте, — ще лагідніше промовила лікарка, — ви не віце-король, все це марення, розумієте, марення! — Ні, не марення, — заперечив Берлага, який знав, що перш за все треба ні з чим не погоджуватись. — Ні, марення. — Ні, не марення! — Марення! — Не марення! Бухгалтер, бачачи, що залізо гаряче, почав його кувати. Він штовхнув люб'язну лікарку й так завив, що перелякав усіх хворих, особливо низькорослого ідіота, що сів на підлогу і, пускаючи слину, сказав: — Ен, ден, труакатр, мадмазель Журоватр. І Берлага з задоволенням почув за своєю спиною голос лікарки, яка зверталася до санітара: — Треба буде перевести його до тих трьох, а то він нам всю палату перелякає. Двоє терпеливих санітари відвели буйного віце-короля в невелику палату для хворих з ненормальною поведінкою, де сумирно лежали троє мужчин. Лише тут бухгалтер збагнув, що таке справжні божевільні. Побачивши відвідувачів, хворі виявили надзвичайну активність. Товстун скотився з ліжка, швидко став рачки і, високо піднявши обтягнутий як мандоліна зад, почав гавкати й розгрібати паркет задніми лапами у лікарняних туфлях. Другий обгорнувся ковдрою і почав викрикувати: «І ти, Брут, продався більшовикам!» Ця людина, без сумніву, уявляла себе Кайєм Юлієм Цезарем. А втім, іноді в його збаламученій голові заскакував якийсь важель, і він, плутаючись, кричав: «Я Генріх Юлій Ціммерман!» — Вийдіть! Я гола! — кричав третій. — Не дивіться на мене. Мені соромно. Я гола жінка. Насправді ж був одягнений і був мужчиною з вусами. Санітари пішли. Віце-короля Індії охопив такий страх, що він вже й не думав вимагати повернення улюбленого слона, магарадж, вірних наїбів, а також загадкових абреків і кунаків. «Ці враз придушать», — думав він, похоловши. І він уже пошкодував, що наскандалив у тихій палаті. Як хороше було б зараз сидіти біля ніг доброго вчителя географії і слухати ніжне белькотання маленького ідіота: «Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба». Проте нічого страшного не сталося. Людина-собака гавкнув ще кілька разів, щось бурмочучи, заліз на своє ліжко. Кай Юлій скинув з себе ковдру, відчайдушно позіхнув і потягся всім тілом. Жінка з вусами запалив люльку, і солодкий запах тютюну «Наш кепстен» заспокоїв збентежену душу Берлаги. — Я віце-король Індії, — заявив він, осмілівши. — Мовчи, наволоч! — ліниво відповів на це Кай Юлій. І з відвертістю римлянина додав — Уб'ю! Душу вийму! Це зауваження найхоробрішого з імператорів і воїнів враз бухгалтера протверезило. Він сховався під ковдру і, тяжко думаючи про своє сповнене тривог життя, задрімав. Вранці Берлага крізь сон почув дивні слова: — Посадили психа на нашу голову. Так було добре втрьох — і раптом… Май тепер клопіт з ним! Чого доброго, цей проклятий віце-король усіх нас перекусає. По голосу Берлага зрозумів, що слова ці вимовив Кай Юлій Цезар. За якусь хвилину, розплющивши очі, він побачив, що на нього з надзвичайним зацікавленням дивиться людина-собака. «Кінець, — подумав віце-король, — зараз вкусить!» Але людина-собака несподівано сплеснув руками і запитав людським голосом: — Скажіть, ви не син Хоми Берлаги? — Син, — відповів бухгалтер і, схаменувшись, одразу ж заволав — Віддайте нещасному віце-королю його вірного слона! — Погляньте на мене, — запросила людина-дворняга. — Невже ви мене не пізнаєте? — Михайле Олександровичу! — викрикнув бухгалтер, який ураз прозрів. — Оце так зустріч! І віце-король щиросердо розцілувався з людиною-собакою. При цьому вони обидва з розмаху вдарилися лобами. Почувся стук, як в більярді. На очах Михайла Олександровича були сльози. — То ви не божевільний? — запитав Берлага. — Чого ж ви дурня корчите? — А ти чого дурня корчиш? Теж! Слонів йому подавай! І потім, мушу вам сказати, друже Берлага, віце-король для доброго божевільного — це слабувато, слабувато, слабувато. — А мені шуряк сказав, що можна, — запечалився Берлага. — Візьміть, наприклад, мене, — сказав Михайло Олександрович, — тонка гра. Людина-собака Шизофренічне марення, ускладнене Маніакально-депресивним психозом і до того ж майте на увазі, Берлаго, похмурий стан душі. Ви гадаєте, це мені легко далося? Я працював над першоджерелами. Ви читали книгу професора Блейлера «Аутистичне мислення»? — Н-ні, — признався Берлага голосом віце-короля, з якого зірвали орден Підв'язки і розжалували у денщики. — Панове! — закричав Михайло Олександрович. — Він не читав книги Блейлера! Та не бійтесь, ідіть сюди. Він такий же король, як ви — Цезар. Двоє інших мешканців невеличкої палати для осіб з неправильним поводженням наблизилися. — Ви не читали Блейлера? — запитав Кай Юлій здивовано. — Дозвольте, по яких же матеріалах ви готувалися? — Він напевне виписував німецький журнал «Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік», — висловив свої міркування неповноцінний вусач. Берлага стояв як обпльований. А знавці так і сипали хитромудрими висловами з теорії і практики психоаналізу. Всі зійшлися на тому, що Берлазі буде недобре і що головний лікар Титанушкін, повернення якого з відрядження чекали з дня на день, викриє його за п'ять хвилин. Про те, що повернення Титанушкіна наганяло і на них сум, вони не вважали за потрібне говорити. — Може, мені треба знайти іншу манію? — лякливо запитав Берлага. — А що, коли я стану Емілем Золя чи Магометом? — Пізно, — сказав Кай Юлій. — В історії хвороби вже записано, що ви — віце-король. А божевільний не може міняти свої манії, як шкарпетки. Тепер ви все своє життя будете в ідіотському становищі короля. Ми сидимо тут уже тиждень і знаємо порядки. За годину Берлага вже знав з усіма подробицями невигадані історії хвороб своїх сусідів по палаті. Поява Михайла Олександровича в божевільному домі пояснювалася ділами досить простими, житейськими. Він був відомим непманом, який випадково не доплатив сорок три тисячі прибуткового податку. Це загрожувало йому вимушеною поїздкою на північ, а справи настирливо вимагали присутності Михайла Олександровича тут, в Чорноморську. Дуванов, — так звали мужчину, який вдавав з себе жінку, був, як видно, дрібним шкідником, який не без підстав побоювався арешту. Але зовсім не схожим на них був Кай Юлій Цезар, який у паспорті значився колишнім присяжним повіреним І. М. Старохамським. Кай Юлій Старохамський пішов до божевільного дому з високих ідейних міркувань. — В Радянській Росії, — казав він, задрапувавшись у ковдру, як у тогу, — божевільний дім — це єдине місце, де може жити нормальна людина. Все останнє— це надбедлам. Ні, з більшовиками я жити не можу. Вже краще я поживу тут, поруч зі звичайними божевільними. В усякому разі, ці хоч не будують соціалізм. Потім, тут же годують. А там, в їхньому бедламі, треба працювати. Але я на їхній соціалізм працювати не буду. Нарешті, тут у мене є особиста свобода. Свобода совісті. Свобода слова… Побачивши санітара, що проходив мимо, Кай Юлій Старо-хамський верескливо закричав: — Хай живуть Установчі збори! Усі на форум! І ти, Брут, продався відповідальним працівникам! — І обернувшись до Берлаги, додав — Бачили? Що хочу, те й кричу. А спробуйте на вулиці! Весь день і майже усю ніч четверо хворих з неправильною поведінкою різалися в «шістдесят шість» без двадцяти і сорока, гру хитру, яка вимагала самовладання, кмітливості, чистоти духу і ясності мислення. Вранці повернувся з відрядження професор Титанушкін. Він швидко оглянув усіх чотирьох і одразу ж наказав вигнати їх з лікарні. Не допомогли ані книга Блейлера, ані похмурий стан душі, ускладнений маніакально-депресивним психозом, ані «Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік». Професор Титанушкін не поважав симулянтів. І вони побігли вулицею, розштовхуючи перехожих ліктями. Попереду біг Кай Юлій. За ним поспішали жінка-мужчина і людина-собака. Позад усіх плентався розвінчаний віце-король, проклинаючи шуряка і з жахом думаючи, що тепер буде? Закінчивши цю повчальну історію, бухгалтер Берлага журно глянув спочатку на Борисохлєбського, потім на Дрейфуса, потім на Сахаркова і, нарешті, на Лапідуса-молодшого, голови яких, як йому здалося, співчутливо похитувалися у півтемряві коридора. — Ось бачте, що ви наробили своїми фантазіями, — промовив жорстокосердий Лапідус-молодший. — Ви хотіли уникнути однієї чистки, а потрапили в іншу. Тепер вам буде зле. Якщо вас вичистили з дому божевільних, то з «Геркулеса» вичистять і поготів. Борисохлєбський, Дрейфус і Сахарков не сказали нічого. І, нічого не сказавши, стали потроху танути в темряві. — Друзі! — неголосно викрикнув бухгалтер. — Куди ж ви? Але друзі вже тікали на всі заставки, і їхні сирітські штани, блимнувши в останній раз на сходах, зовсім зникли. — Погано, Берлага, — холодно сказав Лапідус, — даремно ви мене вплутуєте у свою брудну антирадянську плутню. Адьє! І віце-король Індії залишився сам. Що ж ти наробив, бухгалтер Берлага? Де були твої очі, бухгалтере? І що сказав би твій батько Хома, коли б дізнався, що син його у таких літах подався у віце-королі? Ось куди завели тебе, бухгалтере, твої підозрілі зв'язки з паном фунтом, головою багатьох акціонерних товариств зі змішаним і нечистим капіталом. Навіть страшно подумати, що сказав би — старий Хома про витівки свого улюбленого сина. Та давно вже лежить Хома на другому християнському кладовищі, під кам'яним серафимом з одбитим крилом, і тільки хлопчаки, що забігають сюди красти бузок, кидають іноді байдужий погляд на надгробний напис: «Твій путь закінчено. Спи, бідолахо, любий усіма X. Берлага». А може б; і нічого не сказав старий. Ну, звичайно, нічого б не сказав, бо й сам вів життя не дуже вже й праведно. Просто порадив би поводити себе обережніше і в серйозних справах не звірятися на шуряка. Так! Чортзна-що ти наробив, бухгалтере Берлага! Тяжкий роздум, який охопив екс-намісника Георга П'ятого в Індії був порушений криками, що линули зі сходів: — Берлага! Де він? Його хтось питає. Ага, ось він стоїть! Пройдіть, громадянине! У коридорі з'явився уповноважений по копитах. По-гвардійському розмахуючи руками-лопатами, Балаганов підійшов до Берлаги і вручив йому повідомлення: «Тов. Бэрлагэ. С получэниэм сэго прэдлагаэтся нэмэдлэнно явиться для выяснэния нэкоторых обстоятэльств». Папірець мав штамп Чорноморської філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит і стверджувався круглою печаткою, зміст якої розібрати було б важко, коли б навіть Берлазі і спало таке на думку. Та бідний бухгалтер був настільки пригнічений своїми бідами, що лише запитав: — Додому подзвонити можна? — Чого там дзвонити, — похмуро сказав завідуючий копитами. Через дві години натовп, що стояв біля кіно «Капітолій», чекаючи першого сеансу і від байдикування лупаючи навколо очима, помітив, що з дверей контори по заготівлі рогів вийшла людина, і, тримаючись за серце, пішла геть. Це був бухгалтер Берлага. Спочатку він ледь-ледь пересував ноги, потім почав прискорювати ходу. Звернувши за ріг, бухгалтер непомітно перехрестився і побіг що було сили. Незабаром він уже сидів за своїм столом у фінобліковому залі й ошаленіло дивився у «головну книгу». Цифри зливалися і танцювали йому в очах. Великий комбінатор захлопнув папку зі «справою Корейка», подивився на Фунта, що сидів під новою табличкою: «Голова правління» — і сказав: — Коли я був дуже молодий, дуже бідний і жив з того, що показував на Херсонській ярмарці товстого, грудастого ченця, видаючи його за жінку з бородою — незрозумілий феномен природи, — то і тоді я не опускався до таких моральних низин, як оцей пошляк Берлага. — Мізерна, дрібна людина, — підтвердив Паніковський, розносячи по столиках чай: йому приємно було знати, що на світі є люди, ще дрібніші, ніж він сам. — Берлага — це не голова, — заявив зіцголова з притаманною йому неквапливістю. — Макдональд — це голова. Його ідея класового миру в промисловості… — Досить, досить, — сказав Бендер. — Ми призначимо спеціальне засідання, щоб з'ясувати ваші погляди на Макдональда та інших буржуазних діячів. Мені зараз ніколи. Берлага — це, справді, не голова, але він нам дещо повідомив про життя і діяльність самозгоряючих акціонерних товариств. Раптом великому комбінаторові стало весело. Все йшло відмінно. Смердючих рогів більше ніхто не приносив. Роботу Чорноморської філії можна було вважати задовільною, хоча з черговою поштою в контору знов надійшла ціла купа нових паперів, циркулярів і вимог, і Паніковський уже двічі бігав на біржу праці по конторницю. — Ага! — раптом викрикнув Остап. — Де Козлевич? Де «Антилопа»? Що це за установа без автомобіля? Мені треба їхати на засідання. Всі запрошують, без мене жити не можуть. Де Козлевич? Паніковський відвів очі вбік і, зітхнувши, сказав: — З Козлевичем погано. — Як це — погано? П'яний він, чи що? — Гірше, — відповів Паніковський, — ми вже боялися вам казати. його охмурили ксьондзи. При цьому кур'єр подивився на уповноваженого в справі копит і вони обоє з сумом похитали головами.  

Розділ XVII
БЛУДНИЙ СИН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ


Великий комбінатор не любив ксьондзів. Так само він ставився і до рабинів, далай-ламів, попів, муедзинів, шаманів і інших служителів культу. — Я й сам маю нахил до шантажу і обману, — говорив він, — зараз, наприклад, я займаюся виманюванням солідної суми в одного впертого громадянина. Та я не супроводжую свої сумнівні діяння ні тужними співами, ні ревом органів, ні дурними заклинаннями латинською чи церковнослов'янською мовою. І взагалі я люблю працювати без ладану і астральних дзвоників. І поки Балаганоа і Паніковський, перебиваючи один одного, розповідали про злу долю, яка спіткала водія «Антилопи», мужнє серце Остапа сповнювалося гнівом і прикрістю. Ксьондзи спіймали душу Козлевича на заїжджому дворі, де серед парокінних німецьких фургонів і молдаванських фруктових возів у гнойовій каші стояла «Антилопа». Ксьондз Кушаковський частенько заходив на заїжджий двір для моральних бесід з католиками-колоністами. Помітивши «Антилопу», служитель культу обійшов її з усіх боків і помацав пальцем шину. Він порозмовляв з Козлевичем, і дізнався, що Адам Казимирович належить до римсько-католицької церкви, але не сповідався вже років двадцять. Сказавши «недобре, недобре, пане Козлевич», ксьондз Кушаковський пішов, притримуючи обома руками чорну. спідницю і перестрибуючи через піняві пивні калюжі. Другого дня, ні світ, ні зоря, коли фургонщики вивозили на базар до містечка Кошари збуджених дрібних спекулянтів, всадовивши їх по п'ятнадцять чоловік на один фургон, ксьондз Кушаковський з'явився знову. Цього разу його супроводив ще один ксьондз Алоїзій Морошек. Поки Кушаковський здоровкався з Адамом Казимировичем, ксьондз Морошек уважно оглянув автомобіль, і не лише доторкнувся пальцем до шини, а навіть натис на грушу, видавивши звуки матчишу. Після того ксьондзи перезирнулися, підійшли до Козлевича з обох боків і почали його охмуряти. Охмуряли вони його весь день. Як тільки замовкав Кушаковський, починав Морошек. І не встигав він зупинитись, щоб витерти піт, як за Адама знову брався Кушаковський. Іноді Кушаковський здіймав до неба жовтий вказівний палець, а Морошек в цей час перебирав чотки. Іноді ж чотки перебирав Кушаковський, а на небо вказував Морошек. Кілька разів ксьондзи починали тихо співати по-латинському, і вже надвечір першого дня Адам Казимирович почав їм підтягувати. При цьому обидва патери діловито поглядали на машину. Через якийсь час Паніковський помітив, що хазяїн «Антилопи» якось змінився. Адам Казимирович промовляв якісь смутні слова про царство небесне. Це стверджував і Балаганов. Потім Козлевич почав надовго зникати і нарешті зовсім виїхав з заїжджого двору. — Чому ж ви мені не доповіли? — обурився великий комбінатор. Вони хотіли доповісти, але вони боялися гніву командора. Вони сподівалися, що Козлевич опам'ятається і повернеться сам. Але тепер надії втрачено. Ксьондзи охмурили його остаточно. Не далі як учора кур'єр і уповноважений в справі копит випадково зустріли Козлевича, Він сидів у машині біля паперті костьолу Вони не встигли до нього підійти. З костьолу вийшов ксьондз Алоїзій Морошек з хлопчиком у мереживах. — Розумієте, Бендер, — сказав Шура, — все кодло всілося в нашу «Антилопу», бідолашний Козлевич зняв шапку, хлопчина подзвонив у дзвіночок і вони поїхали. Просто болісно дивитися на нашого Адама. Не бачити нам більше «Антилопи». Великий комбінатор мовчки одяг свій капітанський картуз з лакованим козирком і попрямував до виходу. — Фунт, — сказав він, — ви лишаєтесь в конторі! Рогів і копит не приймати ні в якому разі. Якщо буде пошта, скидайте в корзину. Конторниця потім дасть лад. Зрозуміло? Коли зіцголова розтулив рота для відповіді (це сталося рівно через п'ять хвилин), осиротілі антилопівці були вже далеко. Процесію очолював, роблячи гігантські кроки, командор. Він коли-не-коли повертав голову назад і бурмотів: «Не зберегли ніжного Козлевича, меланхоліки! Всіх дезавуїрую! Ох вже мені це біле і чорне духовенство!» Бортмеханік йшов мовчки, вдаючи, що ці докори адресуються не йому. Паніковський підстрибував, як мавпа, підігріваючи почуття помсти до викрадачів Козлевича, хоч на душі у нього лежала велика холодна жаба. Він боявся чорних ксьондзів, гадаючи, що в них є безліч всілякого чародійства. У такому порядку весь підвідділ в справі заготівлі рогів і копит прибув до підніжжя костьолу. Перед залізними ґратами, сплетеними з хрестів і спіралей, стояла порожня «Антилопа». Костьол був величезний. Він врізався в небо, колючий і гострий, як кістка риби. Він застрявав у горлі. Полірована червона цегла, черепичні схили даху, бляшані прапорці, глухі контрфорси і красиві кам'яні ідоли, що поховалися від дощу в нішах, — вся ця виструнчена солдатська готика враз навалилася на антилопівців. Вони відчули себе маленькими. Остап заліз в автомобіль, потяг носом повітря і з огидою сказав: — Яка гидота! Наша «Антилопа» вже смердить свічками, карнавками на побудову храму і ксьондзівськими чобітьми. Звичайно, роз'їжджати з требами автомобілем приємніше, ніж візником. До того ж на дурничку. Та ні, дорогі батюшки, наші треби куди важливіші! З цими словами Бендер ввійшов у церковний двір і, проминувши дітей, що грали в «класи» на розмальованому крейдою асфальті, піднявся гранітними банківськими сходами до дверей храму. На товстих дверях, оббитих обручним залізом, барельєфні святі, розсаджені у квадратики, посилали один одному повітряні поцілунки, або показували руками в різні боки, або ж розважалися читанням товстеньких книжок, на яких сумлінний різьбяр повирізав навіть латинські літери. Великий комбінатор сіпнув за двері, та вони не піддалися його силі. Зсередини линули сумирні звуки фісгармонії. — Охмуряють! — вигукнув Остап, сходячи вниз. — Зараз саме йде охмур! Під солодкий бренькіт мандоліни. — Може, підемо? — запитав Паніковський, мнучи в руках капелюх. — Все ж таки храм божий Незручно. Та Остап, не звертаючи на нього уваги, підійшов до «Антилопи» і почав нетерпляче тиснути на грушу. Він грав матчиш доти, поки за товстими дверима не почувся брязкіт ключів. Антилопівці задерли голови. Двері розчинилися на дві половини, і веселі святі у своїх дубових квадратиках тихо від'їхали в глибінь костьолу. З темряви порталу вийшов на світлу високу паперть Адам Казимирович. Він був блідий. Його кондукторські вуса відсиріли і жалібно звисали з-під ніздрів. В руках він тримав молитовник. З обох боків його підтримували ксьондзи. Ліворуч — ксьондз Кушаковський, праворуч — ксьондз Алоїзій Моршек. Очі патерів були єлейні. — Алло, Козлевич! — крикнув Остап знизу. — Вам ще не набридло? — Здрастуйте, Адаме Казимировичу, — розв'язно сказав Паніковський, ховаючись все ж таки за спину командора. Балаганов підняв руку на знак привіту і скорчив пику, що, як видно, значило; «Адаме, киньте ваші штучки!» Тіло водія «Антилопи» зробило крок вперед, але душа, яку підстебували з обох боків убивчими поглядами Кушаковський і Морошек, рвонулась назад. Козлевич тоскно подивився на друзів і похнюпився. І почалася велика боротьба за безсмертну душу шофера. — Гей, ви, херувими і серафими! — сказав Остап, викликаючи ворогів на диспут — Бога нема! — Ні, є, — заперечив ксьондз Алоїзій Морошек, закриваючи своїм тілом Козлевича. — Це просто хуліганство, — забурмотів ксьондз Кушаковський. — Нема, нема, — продовжував великий комбінатор, — і ніколи не було. Це медичний факт. — Я вважаю цю розмову недоречною, — сердито заявив Кушаковський. — А машину забирати — це доречно? — закричав нетактовний Балаганов. — Адаме! Вони просто хочуть забрати «Антилопу». Почувши це, шофер підвів голову і запитливо поглянув на ксьондзів. Ксьондзи заметушилися і, посвистуючи шовковими сутанами, спробували відвести Козлевича назад. Але він вперся. — Все ж таки, як буде з богом? — наполягав великий комбінатор. Ксьондзам довелося почати дискусію. Діти припинили своє скакання на одній ніжці і підійшли поближче. — Як же ви стверджуєте, що бога немає, — почав Алоїзій Морошек задушевним голосом, — коли все живе сотворене ним!.. — Знаю, знаю, — сказав Остап. — Я сам старий католик і латиніст. Пуер, соцер, веспер, генер, лібер, мізер, аспер, тенер. Ці латинські винятки з правил, зазубрені Остапом ще в третьому класі приватної гімназії Іліади, що й досі по-дурному застряли в його голові, справили на Козлевича магнетичну дію. Душа його з'єдналася з тілом, і в результаті цього з'єднання шофер несміливо зробив крок вперед. — Сину мій, — сказав Кушаковський, дивлячись з ненавистю на Остапа, — ви помиляєтесь, сину мій. Чудеса господні свідчать… — Ксьондзе! Годі теревенити! — суворо сказав великий комбінатор. — Я сам творив чудеса. Не далі, як чотири роки тому мені в одному містечку довелося кілька днів бути Ісусом Христом. І все було до ладу. Я навіть нагодував п'ятьма хлібами кілька тисяч віруючих. Нагодувати їх я таки нагодував, але яка була тиснява! Диспут продовжувався у такому ж трохи дивному плані. Непереконливі, зате веселі докази Остапа впливали на Козлевича, як живляча вода. Щоки шофера вже зарожевіли, і його вуса поступово почали підійматися вгору. — Давай, давай! — почулися підбадьорливі вигуки з-за хрестів і спиралей костьольних ґрат, де вже зібрався чималий натовп. — Ти їм про римського папу скажи, про хрестовий похід! Остап сказав і про папу. Він затаврував Олександра Борджіа за погану поведінку, згадав ні з того ні з сього Серафима Саровського і особливо натиснув на інквізицію, яка переслідувала Галілея. Він так захопився, що у всіх бідах великого вченого звинуватив безпосередньо Кушаковського і Морошека. Це була остання крапля. Почувши про страшну долю Галілея, Адам Казимирович враз поклав молитовник на приступку і впав, як у широкі ворота, в обійми Балаганова. Паніковський терся тут же, погладжуючи блудного сина по жорстких щоках. У повітрі повисли щасливі поцілунки. — Пане Козлевичу! — застогнали ксьондзи. — Доконд пан іде? Опамєнтайсє, пан! Але герої автопробігу вже сідали в машину. — Ось бачте, — крикнув Остап засмученим ксьондзам, зайнявши своє командорське місце, — я ж казав вам, що бога нема. Науковий факт, прощавайте, ксьондзи! До побачення, патери! Під схвальні вигуки натовпу «Антилопа» від'їхала, і за якусь хвилину бляшані прапорці і черепичні скати костьолу зникли з очей. На радощах антилопівці спинилися біля пивного рундука. — От спасибі, братці, — говорив Козлевич, тримаючи в руках важкий кухоль. — Був би зовсім загинув. Охмурили мене ксьондзи. Особливо Кушаковський. Ох і хитрий же, чорт! Вірите, постити заставляв. Інакше, каже, не потраплю на небо. — Небо! — сказав Остап. — Небо тепер запустіло. Не та доба, Не той відрізок часу. Ангелам тепер хочеться на землю. На землі добре, там комунальні послуги, там є планетарій, можна подивитись на зорі у супроводі антирелігійної лекції. Після восьмого кухля Козлевич зажадав налити ще й дев'ятий, високо підняв його над головою і, пососавши свій кондукторський вус, захоплено запитав: — Немає бога? — Немає, — відповів Остап. — Значить, немає? Ну, будьмо здорові. Так він по тому завжди пив, примовляючи перед кожним новим кухлем: — Бог є? Немає? Ну, будьмо здорові. Паніковський пив нарівно з усіма, але про бога не висловлювався. Він не хотів вплутуватися в це спірне діло. Після повернення блудного сина і «Антилопи» Чорноморська філія Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит набула блиску, якого їй бракувало. Біля дверей колишнього комбінату п'яти приватників тепер постійно вартувала машина. Звичайно, їй далеко було до блакитних «б'юїків» і довготелесих «Лінкольнів», далеко було їй і до фордівських кареток, та все ж це була машина, автомобіль, екіпаж, котрий, як казав Остап, при всіх своїх недоліках, одначе, може іноді рухатись вулицями без допомоги коней. Остап працював з захопленням. Коли б він скерував свою енергію на справжню заготівлю рогів чи копит, то, треба думати, мундштучне і гребінцеве виробництво було б забезпечене сировиною не менше як до кінця поточного бюджетного сторіччя. Та начальник контори займався зовсім іншим ділом. Відірвавшись від Фунта і Берлаги, повідомлення яких були дуже цікаві, але безпосередньо до Корейка ще не вели, Остап вирішив, в інтересах справи, здружитися з Зосею Синицькою і між двома ввічливими поцілунками у затінку нічної акації провентилювати питання щодо Олександра Івановича, і не стільки щодо нього, скільки щодо його грошових справ. Але тривалі спостереження, проведені уповноваженим в справі копит, показали, що поміж Зосею і Корейком немає ніякої любові і що той, за висловом Шури, даремно стежку топче. — Де немає кохання, — зітхнувши, коментував Остап, — там про гроші не говорять. Дівчину скинемо з балансу. І в той час, коли Корейко з посмішкою згадував шахрая у міліцейському кашкеті, який робив жалюгідну спробу третьосортного шантажу, начальник філії ганяв по місту в жовтому автомобілі і знаходив людей і людців, про яких конторник-мільйонер вже давно забув, але які добре пам'ятали його. Декілька разів Остап розмовляв з Москвою, викликаючи до телефону знайомого приватника, відомого доку в справі комерційних таємниць. Тепер до контори надходили листи і телеграми, які Остап негайно ж забирав з загальної пошти, — в ній, як і раніш, переважали повістки, що запрошували на наради, замовлення на роги, і догани з приводу недостатньо енергійної заготівлі копит. Дещо з цих листів і телеграм попало до папки з шнурками від черевиків. Наприкінці липня Остап зібрався у відрядження на Кавказ. Справа вимагала особистої присутності великого комбінатора у невеличкій виноградній республіці. У день від'їзду начальника в конторі сталася скандальна подія. Паніковський, якого послали з тридцятьма карбованцями на пристань по квиток, повернувся за півгодини п'яний, без квитка і без грошей. Він нічого не міг сказати у своє виправдання, лише вивертав кишені, що висіли в нього як більярдні лузи, і безупинно реготав. Все його смішило: і гнів командора, і докірливий погляд Балаганова, і довірений йому самовар, і Фунт з насунутою на ніс панамою, який дрімав за своїм столом. Коли ж Паніковський глянув на оленячі роги, гордість і прикрасу контори, його охопив такий сміх, що він впав на підлогу і швидко заснув, радісно посміхаючись фіолетовим ротом. — Тепер у нас справжня установа, — сказав Остап, — є власний розтратник, він же швейцар-п'яниця. Обидва ці типи роблять реальними всі наші починання. Коли Остапа в конторі не було, під її вікнами кілька разів з'являлися Алоїзій Моршек і Кушаковський. Забачивши ксьондзів, Козлевич ховався у найдальший закуток установи. Ксьондзи відчиняли двері, зазирали в контору і тихо кликали: — Пане Козлевич! Пане Козлевич! Чи чуєш глос ойца небесного? Опамєнтайсє, пан! При цих словах ксьондз Кушаковський підіймав палець до неба, а ксьондз Алоїзій Моршек перебирав чотки. Тоді назустріч служителям культу виходив Балаганов і мовчки показував їм огнистий кулак. І ксьондзи відступали, похмуро позираючи на «Антилопу». Остап повернувся за два тижні. Його зустрічала вся установа. З високої чорної стіни пришвартованого пароплава великий комбінатор поглянув на своїх підлеглих дружелюбно і лагідно. Від нього пахло молодим баранцем й імеретинським вином. В Чорноморській філії, крім конторниці, найнятій ще Остапом, сиділи двоє молодиків в чоботях. Це були студенти, прислані з тваринницького технікуму для стажування. — От і добре, — сказав Остап кисло. — Зміна йде. Але у мене, дорогі товариші, доведеться попрацювати. Ви, звичайно, знаєте, що роги, тобто вирости, вкриті шерстю або ж твердим роговим нашаруванням, є ніщо інше, як придатки до черепа і зустрічаються, переважно, у ссавців? — Це ми знаємо, — рішуче сказали студенти, — нам би пройти практику. Щоб позбутися студентів, довелося застосувати складний і досить дорогий засіб. Великий комбінатор відрядив їх у калмицькі степи для організації заготівельних пунктів. Це коштувало конторі шістсот карбованців, та іншого виходу не було: студенти заважали б закінчити справу, яка посувалася досить вдало. Коли Паніковський дізнався, скільки коштували їм студенти, він відвів Балаганова вбік і роздратовано прошепотів: — А мене у відрядження не посилають. І відпустки не дають. Мені треба їхати в Єсентуки на лікування. І вихідних днів я не маю, і спецодягу не дають. Ні, Шуро, мені ці умови не підходять. І взагалі я дізнався, що в «Геркулесі» ставки вищі. Піду до них за кур'єра. Ось тобі чесне, благородне слово — піду! Увечері Остап знову викликав до себе Берлагу. — На коліна! — викрикнув він голосом Миколи Першого, як тільки побачив бухгалтера. І все ж їхня розмова мала дружній характер і тривала дві години. Після цього Остап наказав подати наступного ранку «Антилопу» до під'їзду «Геркулеса».  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка