Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XIV ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка25/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   35

Розділ XIV
ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ


Коли Остап повернувся до готелю «Карлсбад» і, відбившись незліченну кількість разів у вестибюльних і коридорних дзеркалах, якими так люблять прикрашатись установи такого типу, увійшов у свій номер, його збентежив хаос, який він тут побачив. Червоне плюшеве крісло лежало куцими ногами догори, показуючи свій не зовсім привабливий джутовий спід. Оксамитова скатертина з позументами з'їхала зі столу. Навіть картина «Явлення Христа народу» і та висіла боком, втративши значну частину повчальності, яку вклав у неї художник. З балкона віяв свіжий пароплавний вітер, пересовуючи розкидані по ліжку гроші. Поміж них валялася бляшана коробка від цигарок «Кавказ». На килимі, вчепившись один в одного, мовчки борсалися Паніковський і Балаганов. Великий комбінатор з огидою переступив через них і вийшов на балкон. Внизу, на бульварі, щебетала публіка, хрускотів під ногами гравій, над чорними кленами линуло злите дихання симфонічного оркестру. В темній глибині порту хизувався вогнями і гуркав залізом холодильник, який ще будували. За брекватером гув і чогось вимагав невидимий пароплав, очевидно, просився в гавань. Повернувшись у номер, Остап побачив, що молочні брати вже сидять один проти одного на підлозі і, стомлено відштовхуючись ліктями, бурмочуть: «А ти хто такий?» — Не поділили щось? — запитав Бендер, запинаючи портьєру. Паніковський і Балаганов хутко підвелися на ноги і почали розповідати. Кожний з них приписував увесь успіх собі і чорнив дії другого. Образливі для обох подробиці вони, не змовляючись, пропускали, наводячи замість них велику кількість деталей, що змальовували їхнє завзяття і спритність у вигідному освітленні. — Ну, досить! — промовив Остап. — Не бийтеся лисинами об паркет. Картина битви мені зрозуміла. То ви говорите, з ним була дівчина? Це добре. Отже, дрібненький службовець носить собі в кишені… Ви, здається, полічили? Скільки там! Ого! Десять тисяч! Заробітна платня пана Корейка за двадцять років бездоганної служби. Видовище для богів, як пишуть дуже розумні передовики. Я вам часом не перешкодив? Ви щось тут робили, на підлозі. Ви ділили гроші? Продовжуйте, продовжуйте, я подивлюсь. — Я хотів чесно, — сказав Балаганов, збираючи гроші з ліжка, — справедливо. Усім порівно, по дві з половиною тисячі. І, розклавши гроші на чотири купки, він скромно відійшов убік, сказавши: — Вам, мені, йому і Козлевичу. — Дуже добре, — зауважив Остап. — А тепер хай ділить Паніковський, у нього, як видно, е свої міркування. Паніковський, який мав свої міркування, взявся за справу з великим запалом. Нахилившись над ліжком, він ворушив товстими губами, слюнив пальці й без упину пересовував кредитки з місця на місце, наче разкладав великий королівський пасьянс. Після всіх мудрувань на ковдрі стояло три купки: одна, велика, з чистих, новеньких купюр, друга, така ж, але з купюр уже забруднених, і третя, маленька, і зовсім брудна. — Нам з вами по чотири тисячі, — сказав він Бендеру, — а Балаганову дві. Він і на дві не зробив. — А Козлевичу? — запитав Балаганов, од люті затуляючи очі. — А за що ж Козлевичу? — вискнув Паніковський. — Це грабунок! Хто такий Козлевич, щоб з ним ділитися? Я не знаю ніякого Козлевича. — Все? — запитав великий комбінатор. — Все, — відповів Паніковський, не відводячи погляду від купи з чистими купюрами. — Який може бути в даний момент Козлевич? — А тепер ділитиму я, — по-хазяйськи сказав Остап. Він неквапливо згорнув усі купки в одну, склав гроші у бляшану коробку й засунув її в кишеню білих штанів. — Всі ці гроші, — резюмував він, — буде зараз же повернено потерпілому, тобто громадянинові Корейку. Вам подобається такий спосіб розподілу? — Ні, не подобається, — вирвалось у Паніковського. — Киньте жарти, Бендер, — невдоволено сказав Балаганов. — Треба поділити справедливо. — Цього не буде, — стримано промовив Остап. — І взагалі в цей пізній час я жартувати з вами не збираюсь. Паніковський сплеснув старечими посинілими долонями. Він з жахом глянув на великого комбінатора, відійшов в куток і принишк. Звідтіль тільки раз по раз поблискував золотий зуб порушника конвенції. Обличчя Балаганова зробилося враз мокре, наче яйце, що зварилося на сонці. — Навіщо ми трудилися? — сказав він, відхекуючись. Так не можна. Це… поясніть. — Вам, — ввічливо сказав Остап, — улюбленому сину лейтенанта, я можу повторити лише, те що я казав в Арбатові. Я поважаю карний кодекс. Я не нальотник, а ідейний борець за грошові знаки. До моїх чотирьохсот чесних засобів вилучення грошей пограбування не входить. Якось не вкладається і до того ж ми прибули сюди не за десятьма тисячами. Цих тисяч мені особисто потрібно принаймні п'ятсот. — Навіщо ж ви посилали нас? — запитав Балаганов, трохи охоловши. — Ми старалися… — Іншими словами, ви хочете запитати, чи відомо високоповажному командору, з якою метою він провів останню операцію? На це відповідаю — так, відомо. Справа в тім… В цю мить в кутку згас золотий зуб. Паніковський розвернувся, нахилив голову і з криком: «А ти хто такий?» — нестямно кинувся на Остапа. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, великий комбінатор ударом каучукового каблука повернув оскаженілого порушника конвенції на його місце і продовжував: — Справа в тім, Шуро, що це була перевірка. У службовця з зарплатнею сорок карбованців виявились в кишені десять тисяч карбованців, що трохи дивно і дає нам великі шанси, дозволяє, як кажуть марафони і бігові жуки, сподіватися на куш. П'ятсот тисяч це, безумовно, куш. І дістанемо ми його так. Я поверну Корейку десять тисяч, і він їх візьме. Хотів би я бачити людину, яка б не взяла назад свої гроші. І ось тут і буде йому кінець. його доконає скнарість. І як тільки він признається у своєму багатстві, я візьму його голими руками. Людина не дурна, він зрозуміє, що частина менше, аніж ціле, і віддасть мені цю частину, щоб не втратити все. І тут, Шурочко, з'явиться ота тарілочка з голубим обвідком… — Згода! — вигукнув Балаганов. В кутку плакав Паніковський: — Віддайте мені мої гроші! — шепелявив він. — Я зовсім бідний. Я рік не ходив до лазні. Я старий. Мене не люблять дівчата. — Зверніться до Всесвітньої ліги сексуальних реформ, — сказав Бендер. — Може, там допоможуть. — Мене ніхто не любить, — продовжував, тіпаючись, Паніковський. — А за що вас любити? Таких як ви, дівчата не люблять. Вони люблять молодих, довгоногих, політично грамотних. А ви скоро помрете. І ніхто не напише про вас у газеті: «Ще один згорів на роботі». І на могилі не сидітиме прекрасна вдова з перськими очима. І заплакані діти не питатимуть: «Тату, тату, чи ги чуєш нас?» — Не кажіть так! — закричав переляканий Паніковський. — Я переживу всіх вас. Ви не знаєте Паніковського. Паніковський вас всіх ще продасть і купить. Віддайте мої гроші. — Ви краще скажіть, будете служити у мене чи ні? Останній раз запитую. — Буду, — відповів Паніковський, витираючи поспіхом старечі сльози. Ніч, ніч, ніч огорнула всю країну. В чорноморському порту легко поверталися крани, в глибокі трюми іноземців спускалися сталеві стропи і знову оберталися, щоб обережно, з котячою любов'ю опустити на причал соснові ящики з обладнанням для Тракторобуду. Рожевий кометний вогонь виривався з високих димарів силікатних заводів. Палали сузір'я Дніпробуду, Магнітогорська і Сталінграда. На півночі зійшла Червонопутилівська зоря, а за нею засвітилося безліч зірок першої величини. Були тут фабрики, комбінати, електростанції, новобудови. Світилася вся п'ятирічка, затьмарюючи блиском старе, набридле ще єгиптянам небо. І молодий чоловік, що засидівся з коханою в робітничому клубі, похапливо запалював електрофіковану карту п'ятирічки і шепотів: — Поглянь, он червоний вогник. Там буде Сибкомбайн. Ми поїдемо туди, хочеш? І кохана тихо сміялася, звільняючи руки. Ніч, ніч, ніч, як уже було сказано, огорнула всю країну. Стогнав уві сні монархіст Хворобйов, якому привидився величезний профспільчанський квиток. У поїзді, на верхній полиці хропів інженер Талмудовський — він мчав з Харкова до Ростова, куди його манила краща платня. Гойдалися на широкій атлантичній хвилі американські джентльмени, вивозячи на батьківщину рецепт чудового пшеничного самогону. Крутився на своїй канапі Васисуалій Лоханкін, потираючи рукою потерпілі місця. Старий ребусник Синицький марно палив електрику, вимучуючи для журналу «Водопровідна справа» картинку-згадку: «Де голова цих загальних зборів робітників і службовців, що зібралися на вибори місцевкому насосної станції?» Він намагався робити це тихо, аби не розбудити Зосю. Полихаєв лежав у постелі з Серною Михайлівною. Інші геркулесівці спали тривожним сном у різних кінцях міста. Олександр Іванович Корейко не міг заснути, змучений думками про своє багатство. Якби цього багатства не було, він би спав спокійно. Що робили Бендер, Балаганов і Паніковський — вже відомо. І тільки про Козлевича, водія і власника «Антилопи-Гну» зараз нічого не буде сказано, хоч з ним уже й скоїлося нещастя надзвичайного політичного характеру. Раннім ранком Бендер розкрив свій акушерський саквояж, вийняв звідти міліцейський кашкет з гербом міста Києва і, поклавши його в кишеню, попрямував до Олександра Івановича Корейка. По дорозі він зачіпав молочниць, бо вже настала година цих спритних жінок, а година службовців ще не починалась, і мурмотів слова романса «И радость первого свидания мне не волнует больше кровь». Великий комбінатор трохи кривив душею. Перше побачення з мільйонером-конторником збуджувало його. Увійшовши в будинок номер 16 на Малій Касательній вулиці, він натягнув на себе офіційний кашкет і, насупивши брови, постукав у двері. Посеред кімнати стояв Олександр Іванович. Він був у сітці-безрукавці і вже встиг одягти штани дрібного службовця. Кімнату було обладнано із зразковою бідністю, притаманною сирітським притулкам і таким іншим організаціям дореволюційних часів, що перебували під покровительством імператриці Марії Федорівни. Тут було всього лише три предмети: залізне лазаретне ліжко, кухонний стіл з дверцятами, що мали дерев'яну защіпку, якою зачиняють дачні нужники, і облізлий віденський стілець. В кутку лежали гантелі й серед них дві великі гирі, втіха важкоатлета. Побачивши міліціонера, Олександр Іванович важко ступив наперед. — Громадянин. Корейко? — запитав Остап, променисто посміхаючись. — Я, — відповів Олександр Іванович, теж намагаючись показати на обличчі радість з приводу зустрічі з представником влади. — Олександр Іванович? — поцікавився далі Остап, посміхаючись ще більш променисто. — Так, так, — ствердив Корейко, — підігріваючи скільки можна і свою радість. Після цього великому комбінатору залишалося сісти на віденський стілець і зробити на своєму обличчі надприродну посмішку. Проробивши все це, він подивився на Олександра Івановича. Та мільйонер-конторник теж спромігся відобразити на обличчі якесь казна-що: і розчулення, і захоплення, і замилування, і навіть обожнювання. І все це з приводу щасливої зустрічі з представником влади. Це взаємне зростання почуттів і посмішок нагадувало рукопис композитора Франца Ліста, де на першій сторінці зазначено грати «швидко», на другій—»дуже швидко», на третій — «ще швидше», на четвертій — «швидко, як тільки можна» і на п'ятій — знову — «ще швидше». Побачивши, що Корейко дійшов уже п'ятої сторінки, і подальше змагання неможливе, Остап приступив до справи. — А я до вас з дорученням, — сказав він, роблячись серйозним. — Будь ласка, будь ласка, — зауважив Олександр Іванович, також спохмурнівши. — Хочемо вас порадувати. — Цікаво знати, чим. І з безмірним сумом Бендер поліз до кишені. Корейко стежив за його рухами вже з зовсім похоронним обличчям. На світ з'явилася бляшана коробка від цигарок «Кавказ». Отже, викрику подиву, якого чекав Остап, не було. Підпільний мільйонер дивився на коробку з цілковитою байдужістю. Остап вийняв гроші, старанно їх перелічив і, підсунувши пачку до Олександра Івановича, сказав: — Рівно десять тисяч. Зробіть ласку написати розписку, що ви їх одержали. — Ви помилились, товаришу, — сказав Корейко дуже тихо. — Які десять тисяч? Яка розписка? — Як це — яка? Вас вчора пограбували? — Мене ніхто не грабував. — Як не грабували? — захвилювався Остап. — Вчора, біля моря. І забрали десять тисяч. Грабіжників заарештовано. Пишіть розписку. — Та їй же богу, мене ніхто не грабував, — сказав Корейко, на обличчі якого промайнув світляний зайчик. — Тут справді помилка. Ще не збагнувши всієї глибини своєї поразки, великий комбінатор припустився непристойної метушливості, про що потім завжди згадував з соромом. Він наполягав, гнівався, совав гроші Олександру Івановичу і взагалі, як кажуть китайці, «втратив лице». Корейко лише стенав плечима, люб'язно посміхався, але грошей не брав. — Отже, вас не грабували? — Ніхто мене не грабував. — І десять тисяч у вас не брали? — Звичайно, не брали. Ну, як ви гадаєте, звідки у мене можуть бути такі гроші? — Правда, правда, — сказав Остап, трохи заспокоюючись. — Звідки у дрібного службовця така сила грошей. Отже, у вас все гаразд? — Все! — відповів мільйонер з чарівною посмішкою. — І з шлунком все у вас до ладу? — запитав Остап, посміхаючись ще чарівніше. — Цілком. Ви знаєте, я зовсім здорова людина. — І тяжкі сни вас не мучать? — Ні, не мучать. Щодо посмішок, то далі пішло все так, як у Ліста — швидко, дуже швидко, ще швидше, швидко, як тільки можна, і навіть ще швидше. Прощались нові знайомі так, ніби не могли один без одного жити. — Кашкетик міліцейський не забудьте, — говорив Олександр Іванович. — Він на столі лишився. — Не їжте на ніч сирих помідорів, — порадив Остап, — щоб не заподіяти шкоди шлункові. — На все добре, — говорив Корейко, радісно вклоняючись і шаркаючи ніжкою. — До побачення, до побачення, — відповідав Остап. — Ви цікава людина! Все у вас гаразд. Дивно, з таким щастям — і на волі. І все ще не знімаючи з обличчя вже непотрібну посмішку, великий комбінатор вилетів на вулицю. Кілька кварталів він йшов дуже швидко, забувши про те, що у нього на голові стирчить офіційний кашкет з гербом міста Києва, зовсім недоречний у місті Чорноморську. І лише опинившись у натовпі поважних старих людей, що гомоніли навпроти критої веранди їдальні нархарчу № 68, він отямився і почав спокійно зважувати шанси. Поки він віддавався цим роздумам, неуважно швендяючи взад і вперед, поважні старі люди продовжували займатись своїми щоденними справами. Це були дивні і смішні для нашого часу люди. Майже всі вони були в білих пікейних жилетках і в солом'яних капелюхах канотьє. Деякі носили навіть капелюхи з потемнілої панамської соломи. І, звичайно, всі були в пожовклих накрохмалених комірцях, з яких стирчали волохаті курячі шиї. Тут, в їдальні № 68, де раніш містилося славнозвісне кафе «Флоріда», збиралися уламки довоєнного комерційного Чорноморська: маклери, що лишилися без своїх контор, комісіонери, що зів'яли без комісійних справ, хлібні агенти, напівбожевільні бухгалтери і інша потолоч. Колись вони тут збиралися, щоб проводити всілякі операції. Зараз їх сюди, на сонячний куточок, тягла багаторічна звичка й потреба побазікати. Вони щодня прочитували московську «Правду»— місцеву пресу вони не поважали, — і все, щоб не скоїлося в світі, вони розглядали як прелюдію до оголошення Чорноморська вільним містом. Колись-то, років сто тому, Чорноморськ, ісправді був вільним містом і це було так весело і прибутково, що легенда про «порто-франко» досі ще осявала золотим промінням світлий ріг біля кафе «Флоріда». — Читали про конференцію в справі роззброєння? — зверталася одна пікейна жилетка до другої пікейної жилетки, — виступ графа Бернсторфа? — Бернсторф — це голова! — відповідала жилетка, яку запитали, таким тоном, ніби вона переконалася в цьому, будучи багато років знайома з тим графом. — А ви читали, яку промову виголосив Сноуден на зборах виборців у Бірмінгамі, цій цитаделі консерваторів? — Ну, про що говорити… Сноуден — це голова. Слухайте, Валіадіс, — зверталася вона до третього дідугана у панамі. — Що ви скажете про Сноудена? — Я скажу вам одверто, — відповідала панама, — Сноудену пальця в рот не клади. Я особисто свого пальця не поклав би. І анітрохи не засмутившись тим, що Сноуден нізащо на світі не дозволив би Валіадісу лізти пальцем у свій рот, продовжував: — Та щоб ви не говорили, я вам скажу одверто: Чемберлен все-таки теж голова. Пікейні жилетки здвигали плечима. Вони не заперечували, що Чемберлен теж голова. Але більше всього їх тішив Бріан. — Бріан! — казали вони з запалом. — Оце голова! Він зі своїм проектом пан-Європи. — Скажу вам одверто, мосьє Фунт, — шепотів Валіадіс, — все гаразд. Бенеш уже дав згоду на пан-Європу, але знаєте, на яких умовах? Пікейні жилетки зійшлися до гурту й повитягали курячі шиї. — З умовою, що Чорноморськ буде оголошено вільним містом. Бенеш — це голова. Адже їм потрібно збувати кому-небудь свої сільськогосподарські машини. От ми їх і купуватимемо. Під час цього повідомлення очі у дідків загорілися їм уже багато років хотілося купувати і продавати. — Бріан — це голова! — сказали вони, зітхаючи, — Бенеш — теж голова. Коли Остап отямився від своїх думок, він побачив, що його міцно тримає за лацкан піджака незнайомий дідуган у розчавленому солом'яному капелюсі з замусоленою чорною стрічкою. Його галстук з'їхав набік і просто на Остапа дивилася мідна запонка. — А я вам кажу, — викрикував старий над самим вухом великого комбінатора, — що Макдональд на цю вудочку не піде. Він не клюне на цю вудочку! Чуєте? Остап відсторонив рукою розгарячілого дідка й видерся з натовпу. — Гувер — це голова! — летіло йому навздогін. — І Гінденбург — це голова. В цей час Остап уже розробив план дії. Він перебрав у голові всі чотириста чесних засобів вилучення грошей, і, хоч серед них були такі перли, як організація акціонерного товариства в справі підняття затонулого під час Кримської війни корабля з золотом, чи велика гулянка на масляну на користь в'язнів капіталу, чи концесія на зняття магазинних вивісок, — жоден з них для даної ситуації не годився. І Остап винайшов чотириста перший засіб. «Взяти фортецю несподіваною атакою не пощастило, — думав. він, — доведеться почати справжню облогу. Головне з'ясовано. Гроші у підзахисного є. І, судячи з того, як він, не моргнувши оком, відмовився від десяти тисяч, — гроші величезні. Отже, в зв'язку з недомовленістю сторін, засідання продовжується». Він повернувся додому, купивши по дорозі тверду жовту папку з шнурками для черевиків. — Ну? — запитали в один голос змучені бажаннями Балаганов і Паніковський. Остап мовчки пішов до бамбукового столика, поклав перед собою папку і великими літерами вивів напис: «Справа Олександра Івановича Корейка. Розпочато 25 червня 1930 року. Закінчено…. го дня 193… р.» Через плече Бендера на папку дивилися молочні брати. — Що там всередині? — запитав допитливий Паніковський. — О! — сказав Остап. — Там всередині є все: пальми, дівчата, голубі експреси, синє море, білий пароплав, майже новісінький смокінг, лакей-японець, власний більярд, платинові зуби, не штопані шкарпетки, обіди на чистому вершковому маслі і, головне, мої маленькі друзі, слава і влада, яку дають гроші. І він розкрив перед враженими антилопівцями порожню папку.  

Розділ XV
РОГИ І КОПИТА

Жив на світі бідний приватник. Це був досить багатий чоловік; володар галантерейного магазину, розташованого навпростець від кіно «Капітолій». Він безтурботно торгував білизною, мереживними прошвами, галстуками, ґудзиками й іншим дрібним, але прибутковим крамом. Якось увечері пін повернувся додому з перекривленим обличчям. Мовчки поліз у буфет, дістав звідти ще не почату холодну курку і, ходячи по кімнаті, з'їв її всю. Зробивши це, він знову відчинив буфет, вийняв ціле кільце краківської ковбаси вагою з півкіла, сів на стілець, і, втупивши в стіну осклянілі очі в одне місце, поволеньки зжував всі півкіла. Коли вія націлився ще й на круті яйця, що лежали на столі, дружина злякано запитала: — Що сталося, Борю? — Нещастя! — відповів він, запихаючи в рот тверде гумове яйце. — Мене жахливо обклали податком. Ти навіть не можеш собі уявити. — Чого ж ти так багато їси? — Мені треба розважитись, — відповів приватник. — Мені страшно. І цілісіньку ніч приватник ходив по своїх кімнатах, де самих шифоньєрів було аж вісім, і їв. Він з'їв усе, що було в домі. йому було страшно. Наступного дня він здав півмагазину під торгівлю канцелярським приладдям. Тепер в одній вітрині містилися галстуки і підтяжки, а в другій висів на двох мотузках величезний жовтий олівець. Потім настали часи ще важчі. У магазині з'явився третій співвласник. Це був годинниковий майстер, що потіснив олівець убік і заставив піввікна бронзовим годинником з фігурою Психеї, але без стрілки, яка показує хвилини. І навпроти бідного галантерейника, який ще й зараз не переставав посміхатись, але вже іронічно сидів, крім остогидлого канцприладника, ще й годинникар з чорною лупою в оці. Горе-злощастя навідалося до галантерейника ще двічі. У магазині з'явився водопровідний майстер, що одразу ж запалив паяльний примус, і вже зовсім дивовижний купець, який вирішив, що саме 1930 року від різдва Христового населення Чорноморська накинеться на його крам — накрохмалені комірці. І колись горда, спокійна вивіска галантерейника набула просто мерзенного вигляду. торгівля ГАЛАНТЕРЕЙНИМИ ТОВАРАМИ галантпром Б. КУЛЬТУРТРИГЕР  

лагодження РІЗНИХ ГОДИННИКІВ Б. ПАВЕЛ БУРЕ Глазиус-Шенкер  

Канцап. ВСЕ ДЛЯ ХУДОЖНИКА і радслужбовця. Лев СОКОЛОВСЬКИЙ  

ремонт труб, раковин і унітазів М. Н. ФАНАТЮК  

спеціальність НАКРОХМАЛЕНИХ КОМІРЦІВ З Ленінграда КАРЛ ПАВІАЙНЕН Покупці і замовники з острахом входили до магазину, який колись був просто благоуханним. Годинникар Глазиус-Шенкер в оточенні пенсне, пружин і коліщат сидів над годинниками, з яких один був величезний, знятий з башти. У магазині часто і гучно дзвонили будильники. В глибині помешкання юрмилися школярі, цікавлячись дефіцитними зошитами, Карл Павіайнен стриг свої комірці ножицями, нудьгуючи в чеканні замовників. І ввічливий культуртригер не встигав ще запитати жінку-покупця: «Що ви хочте?», як водопровідник Фанатюк що було сили гупав молотком по іржавій трубі і сажа з паяльної лампи сідала на ніжний галантерейний крам. Зрештою, дивовижний комбінат приватників розвалився, і Карл Павіайнен виїхав візком в імлу, вивозячи свій не співзвучний добі крам. За ним пішли в небуття Галантпром і Канцпап., за якими гналися кінні фінінспектори. Фанатюк спився. Глазиус-Шенкер пішов у годинниковий колектив «Новий час». Гофровані залізні штори з гуркотом впали. Зникла і кумедна вивіска. Проте незабаром залізні штори знову піднялися і над колишнім ковчегом приватників з'явилась невеличка охайна табличка; Чорноморська філія Арбатовської контори ПО ЗАГОТІВЛІ РОГІВ І КОПИТ Чорноморець, блукаючи на дозвіллі, міг зазирнути в магазин і помітити, що полиці й прилавки зникли, підлогу чисто вимито, на ній стояли жовтояєчні канцелярські столи, а на стінах висіли звичайні плакати, які висять в установах, — про години прийому і шкідливість рукотискань. В новоявленій установочні вже стояв бар'єр, що відгороджував від відвідувачів, яких, проте, тут ще не було. Біля невеличкого столика, на якому жовтий самовар пускав пару й тоненько скаржився на свою самоварну долю, сидів кур'єр з золотим зубом. Перетираючи чайні кухлі, роздратовано наспівував: Що за часи тепер настали,


Що за часи тепер настали,–
У бога вірить перестали,
У бога вірить перестали.

За бар'єром вештався рудий козакуватий молодик. Вряди-годи він спинявся перед друкарською машинкою, стукотів товстим пальцем, який не згинався, по клавішу і заливався сміхом. В глибині контори, під табличкою «Начальник філії», у сяйві штепсельної лампи сидів великий комбінатор. Готель «Карлсбад» антилопівці давно залишили. Вони всі, за винятком Козлевича, оселилися у «Воронячій слобідці» у Васисуалія Лоханкіна, який був цим дуже скандалізований. Він навіть намагався протестувати, аргументуючи свій протест тим, що він здав кімнату не трьом, а одному — інтелігентному холостяку-одинакові. «Мон дьє, Васисуалію Андрійовичу, — відповідав безтурботно Остап, — не мучте себе. Адже з усіх трьох інтелігентний я один? Отже, умову не порушено». На всі подальші ремствування господаря Бендер глибокодумно мовив: «Майн гот, дорогий Васисуалію! А може, саме в цьому велика сірячна правда». І Лоханкін враз заспокоївся, випросивши у Остапа двадцять карбованців. Паніковський і Балаганов у «Воронячій слобідці» почували себе чудово. їх голоси упевнено зазвучали в загальному квартирному хорі. Паніковського вже встигли навіть запідозрити в тому, що він вночі відливає гас із чужих примусів. Митрич теж спробував зробити в адресу Остапа якесь уїдливе зауваження, за що великий комбінатор мовчки штовхнув його в груди. Контору по заготівлі рогів і копит було відкрито з багатьох причин. — Слідство у справі Корейка, — казав Остап, — може забрати багато часу. Скільки — знає один бог. А оскільки бога нема, то не знає ніхто. Становище жахливе. Можливо, рік, а можливо, місяць. В усякому разі, нам потрібна легальність. Треба розчинитися у бадьорій масі службовців. Все це нам дасть контора. Мене давно приваблює адміністративна діяльність. В душі я бюрократ і нехлюй. Ми будемо заготовляти щось смішне, наприклад, чайні ложки, номери для собак або шмуклерський товар. Або роги й копита. Чудово! Роги й копита для потреб мундштучної і гребінцевої промисловості. Чим не установа? До того ж у моїм чемодані є чудові, бланки на всі випадки життя і кругла, так звана мастична печатка. Гроші, від яких Корейко відмовився і які педантичний Остап вирішив записати на баланс, було покладено в банк на біжучий рахунок нової установи. Паніковський знову бунтував і вимагав поділу, за що був покараний тим, що дістав найменш оплачувану посаду кур'єра, а це принижувало його волелюбну натуру. Балаганову дісталася відповідальна посада уповноваженого в справі копит з платнею дев'яносто два карбованці. На базарі купили стару друкарську машинку «Адлер» з російським шрифтом, в якій не вистачало літери «е» і її довелося заміняти літерою «э». Саме через те перший папірець, надісланий Остапом до магазину канцприладдя, звучав так: Отпуститэ податэлю сэго курьэру т. Паниковскому для Чэрноморского отдэлэния на 150 рублэй (сто пятьдэсят) канцпринадлэжностэй в крэдит за счэт Правлэния в городэ Арбатовэ. Приложзниэ: Бэз приложэний. — Ну й послав бог уповноваженого в справі копит! — сердився Остап. — Нічого не можна доручити. Купити машинку з турецьким акцентом! То це я начальник «отдэлэния»? Свиня ви, Шуро, після цього! Та навіть машинка з дивовижним прононсом не могла затьмарити світлу радість великого комбінатора. Йому дуже сподобалася нова нива діяльності. Щогодини він прибігав до контори з новими покупками. Він приносив таке складне канцелярське приладдя, що кур'єр і уповноважений лише охали. Тут були діркопробивачі, копіювальні преси, гвинтова табуретка і коштовна бронзова чорнильниця у вигляді кількох будиночків для різнокольорового чорнила. Називався цей витвір «Обличчям до села» і коштував півтораста карбованців. Та найбільшим шедевром був чавунний залізничний компостер, що його привезли з пасажирської станції на вимогу Остапа. Нарешті Бендер припер сюди гіллясті оленячі роги. Паніковський, покректуючи і скаржачись на свою низьку ставку, прибив роги над столом начальника. Все йшло добре, навіть дуже добре. На планомірній роботі позначалася лише незрозуміла відсутність автомобіля і його славного водія — Адама Козлевича. На третій день існування контори з'явився перший відвідувач. На диво всім, це був листоноша. Він приніс вісім пакетів і, погомонівши з кур'єром Паніковським про те, про се, пішов. В пакетах виявились три повістки, які терміново викликали представника контори на засідання і наради. До того ж у всіх трьох повістках зазначалося, що «явка обов'язкова». Решта папірців — це були вимоги незнайомих, але, очевидно, метких установ подати безліч усяких відомостей і кошторисів у багатьох примірниках, і все це теж терміново і в обов'язковому порядку. — Це що таке? — кричав Остап. — Ще три дні тому я був вільний орел-стерв'ятник, лопотів крильми, де хотів, а тепер маєш: явка обов'язкова! Виявляється, у цьому місті е багато людей, яким Остап Бендер конче потрібен. І хто ж вестиме всю цю переписку з друзями? Доведеться збільшити витрати і переглянути штати. Потрібна знаюча конторниця. Хай сидить над справами. Через дві години зчинилося нове лихо. Прийшов дядько з важким мішком. — Хто приймає роги? — запитав він, скидаючи мішок на підлогу. Великий комбінатор скоса зирнув на відвідувача і на його добро. Це були маленькі криві й брудні роги, на які Остап поглядав з огидою. — А товар добрий? — обережно спитав начальник філії. — А ти подивися, які ріжки! — запально сказав дядько, підносячи жовтий ріг до обличчя великого комбінатора. — Ріжки — перший сорт! Згідно з кондицією. Кондиційний товар довелося купити. Дядько опісля ще довго пив з Паніковським чай, розповідаючи про селянське життя, що викликало в Остапа природне роздратування людини, якій довелося марно викинути п'ятнадцять карбованців. — Якщо Паніковський впустить сюди ще одного рогоносця, — сказав Остап, коли відвідувач пішов, — не служити більше Паніковському. Звільню без виплати вихідних грошей. І взагалі, з нас досить державної діяльності. Час займатися ділом. Повісивши на скляні двері табличку «перерва на обід», начальник філії вийняв з шафи папку, в якій нібито знаходилося синє море і білий пароплав, і, ляснувши по ній долонею, сказав: — Ось над чим працюватиме наша контора. Зараз удій «справі» ще немає жодного аркуша, та ми знайдемо кінці, хоч би для цього довелося відрядити Паніковського і Балаганова по слідчі матеріали в каракумські піски чи кудись у Кременчук. В цю хвилину ручка на дверях контори засіпалася. За склом тупцював старий у заштопаній білими нитками панамі і в широкому чесучевому піджаку, з-під якого виднілася пікейна жилетка. Старий витягував курячу шию і прикладав до скла величезне вухо. — Зачинено, зачинено, — поспіхом викрикнув Остап. — Заготівлю копит тимчасово припинено. Та старий продовжував робити руками якісь знаки. Коли б Остап не впустив старого біложилетника, то, можливо, магістральна лінія роману пішла б в іншому напрямку й ніколи не сталися б ті дивовижні події, в яких довелося брати участь і великому комбінатору, і його дратівливому кур'єрові, і безтурботному уповноваженому в справі заготівлі копит, і ще багатьом людям, зокрема і одному східному мудрецеві, внучці старого ребусника, знаменитому громадському діячеві, начальникові «Геркулеса», а також великій кількості радянських і іноземних громадян. Але Остап відчинив двері. Старий, жалібно посміхаючись, пішов за бар'єр і сів на стілець. Він заплющив очі і мовчки просидів на стільці хвилин п'ять. Чути було лише висвисти, які час від часу подавав його блідий ніс. Коли співробітники контори вирішили, що відвідувач вже ніколи не заговорить і стали радитись, як зручніше винести його тіло на вулицю, старий розплющив коричневі повіки і ледь чутно сказав: — Моє прізвище — Фунт. Фунт. — І це, на ваш погляд, досить для того, щоб вриватися в установу, зачинену на обід? — весело сказав Бендер. — От ви смієтесь, — відповів старий, — а моє прізвище — Фунт. Мені дев'яносто років. — Що ж вам потрібно? — запитав Остап, починаючи втрачати терпіння. Але тут громадянин Фунт знову змовк і мовчав досить-таки довго. — У вас контора, — сказав він нарешті. — Так, так, контора, — підбадьорив його Остап. — Далі, далі. Але старий лише погладжував себе рукою по коліну. — Ви бачите на мені ці штани? — промовив він після тривалого мовчання. — Це великодні штани. Раніш я їх одягав тільки на паску, а тепер ношу їх щодня. І незважаючи на те, що Паніковський ляснув його по спині, щоб слова вилітали, не затримуючись, Фунт знову затих. Слова він вимовляв швидко, але поміж реченнями робив паузи, які тривали часом до трьох хвилин. Для людей, що не звикли до цієї особливості Фунта, розмова з ним була нестерпна. Остап уже збирався взяти Фунта за накрохмалений нашийник і показати йому путь-дорогу, коли старий знову розтулив рота. Подальша розмова стала такою цікавою, що Остапові довелося примиритися з манерою Фунта розмовляти. — Вам не потрібний голова? — запитав Фунт. — Який голова? — вигукнув Бендер. — Офіціальний. Одне слово, головний в установі. — Я сам тут головний. — Отже, ви маєте намір відсиджувати самі? Так би й сказали одразу. Навіщо ж морочити мені голову цілих дві години. Старий у великодніх штанях розсердився, але паузи між реченнями не зменшувалися. — Я — Фунт, — повторив він з особливим почуттям, — мені дев'яносто років. Я все життя відсиджував за когось. Такий мій фах — страждати за інших. — А-а… То ви підставна особа? — Так, — сказав старий, похитуючи з почуттям власної гідності головою. — Я зіцголова. Я завжди сидів. Я сидів за часів Олександра Другого «Освободителя», сидів за Олександра Третього «Миротворця», і за Миколи Другого «кривавого». І старий поволі загинав пальці, перераховуючи царів. — І в часи Керенського я теж сидів. За воєнного комунізму я, правда, не сидів зовсім. Зникла чиста комерція, не було роботи. Та зате як я сидів за непу! Як я сидів за непу! Це були кращі роки мого життя! За чотири роки я був на волі не більше трьох місяців. Я віддав заміж онучку, Голконду Овсіївну, і дав за неї концертне фортепіано, срібну пташку і вісімдесят карбованців золотими десятками. Де це все? Де приватний капітал? Де перше товариство взаємного кредиту? Де, я вас питаю, друге товариство взаємного кредиту? Де товариство на віру? Де акціонерні компанії зі змішаним капіталом? Де це все? Неподобство! Ця коротка промова продовжувалась порівняно недовго — півгодини. Слухаючи Фунта, Паніковський розчулився. Він одвів Балаганова вбік і з повагою зашепотів: — Одразу видно людину з колишніх часів. Таких тепер вже немає і скоро зовсім не буде. І він люб'язно подав старому кухоль солодкого чаю. Остап перетяг зіцголову до свого начальницького столу, наказав зачинити контору і почав терпляче розпитувати одвічного в'язня, який віддавав своє життя «за друзі своя». Зіцголова говорив з насолодою. Коли б він не перепочивав так довго між своїми реченнями, можна було навіть сказати, що вія базікає безугавно. — Ви не знаєте такого — Корейка Олександра Івановича? — запитав Остап, глянувши на папку з шнурками від черевиків. — Не знаю, — відповів старий. — Такого не знаю. — Аз «Геркулесом» ви мали справи? При слові «Геркулес» зіцголова ледь помітно засовався. його легенького руху Остап навіть не помітив, але, коли б на його місці була перша-ліпша жилетка з кафе «Флоріда», яка знала Фунта з давніх-давен, наприклад, Валіадіс, то вона б подумала: «Фунт страшенно розлютований, він просто в нестямі». Як Фунту не знати «Геркулеса», коли останні чотири відсидки було пов'язано саме з цією установою! Біля «Геркулеса» годувалося кілька приватних акціонерних товариств. Було, наприклад, товариство «Інтенсивник». Головувати в ньому запросили Фунта. «Інтенсивник» дістав від «Геркулеса» солідний аванс на заготівлю чогось лісового — зіцголові не обов'язково було знати, чого саме. І одразу ж лопнув. Хтось згріб грошву, а Фунт сів на півроку. Після «Інтенсивника» виникло товариство на віру «Трудовий кедр», — зрозуміла річ, під головуванням благообразного Фунта. Зрозуміла річ, аванс у «Геркулесі» на поставку мореного кедра. Зрозуміла річ, несподіваний крах, хтось розбагатів, а Фунт відробляє платню голови, — сидить. Потім «Пилодопомога» — «Геркулес» — аванс — крах, — хтось щось згріб — відсидка. І знову: аванс — «Геркулес» — «Південний лісорубник» — для Фунта відсидка — комусь добрий куш. — Кому ж? — допитувався Остап, походжаючи навколо старого. — Хто фактично керував? Старий мовчки посмоктував з кухля чай і ледь підіймав важкі повіки. — А хто його знає? — сказав він розпачливо. — Від Фунта все приховували. Я мусив лише сидіти, це ж мій фах. Я сидів за часів Олександра Другого, і за часів Третього, і за Миколи Олександровича Романова, і за Олександра Федоровича Корейського» з часи непу, до чаду непу, в розпалі чаду і після чаду. А зараз я без роботи і змушений носити великодні штани. Остап ще довго виціджував з старого слівця. Він діяв як золотошукач, що без упину промиває тонни піску і бруду, аби знайти на дні кілька золотих крупинок. Він штовхав Фунта плечем, будив його, навіть лоскотав. Після всіх цих хитромудростей йому пощастило дізнатись, що, на думку Фунта, за всіма товариствами, які лопнули, без сумніву, приховується якась одна особа. Що ж до «Геркулеса», то з нього видоїли не одну сотню тисяч. — У всякому разі,—додав зіцголова, — у всякому разі, цей невідомий суб'єкт — голова. Ви знаєте Валіадіса? Валіадіс цій людині пальця в рот не поклав би. — А Бріан? — спитав Остап з посмішкою, згадавши пікейні жилетки біля колишнього кафе «Флоріда». — Поклав би Валіадіс пальця в рот Бріану? Як ви гадаєте? — Нізащо! — відповів Фунт. — Бріан — це голова. Три хвилини він беззвучно ворушив губами, а потім додав: — Гувер — це голова. І Гінденбург — голова. Гувер і Гінденбург — це дві голови. Остапові стало лячно. Найстаріша з пікейних жилеток загрузла в трясовині високої політики. З хвилини на хвилину вона могла заговорити про пакт Келлога або ж про іспанського диктатора Прімо-де-Рівера, і тоді ніякі сили не могли б відвернути її увагу від цього поважного заняття. Вже в очах старого з'явився ідіотський блиск, вже над жовтуватим накрохмаленим комірцем заходив кадик, провіщаючи народження нового речення, коли Бендер викрутив електричну лампочку і кинув її на підлогу. Лампочка розилася з холодним тріском рушничного пострілу. І лише ця подія відвернула увагу зіцголови від міжнародних справ. Остап одразу ж скористався з цього. — Але з ким-небудь із «Геркулеса» ви все ж таки бачились? — запитав він. — У справі авансів? — Зі мною мав справу лише геркулесівський бухгалтер Берлага. Він був у них на жалуванні. А я нічого не знаю. Від мене все приховували. Я потрібен людям тільки для відсидки. Я сидів за царату, і в часи соціалізму, і за гетьмана, і за французької окупації. Бріан — це голова. З старого не можна було нічого більше видушити. Але й те, що було сказано, давало можливість розпочати розшуки. «Тут відчутна лапа Корейка», — подумав Остап. Начальник Чорноморської філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит сів до столу й переніс промову зіцголови Фунта на папір. Його роздуми про взаємини Валіадіса й Бріана він не записав. Перший аркуш підпільного слідства про підпільного мільйонера було занумеровано, проколено в належних місцях і підшито до справи. — Ну то як, будете брати голову? — запитав старий, одягаючи заштопану панаму. — Я бачу, що вашій конторі потрібен голова. Я беру недорого: сто двадцять карбованців щомісяця на волі і двісті сорок — у тюрмі. Сто процентів прибавки на шкідливість. — А що ж, візьмемо, — сказав Остап. — Подайте заяву уповноваженому в оправі копит.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка