Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка22/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   35

Розділ VIII
КРИЗА ЖАНРУ


Близько четвертої години зацькована «Антилопа» спинилася над кручею. Внизу на тарілочці лежало незнайоме місто. Воно було акуратно нарізане, наче торт. Різнокольорова пара витала над ним. Антилопівцям, що спішилися, здалося, ніби вони чують ледь вловиме потріскування і легенький посвист. Очевидно, це хропіли громадяни. Зубчастий ліс підходив до міста. Дорога вервечкою спадала з кручі. — Райська долина, — сказав Остап. — Такі міста приємно грабувати рано-вранці, коли ще не пече сонце. Не так стомлюєшся. — Зараз якраз такий ранок, — зауважив Паніковський, улесливо зазираючи у вічі командорові. — Мовчати, золота рота! — викрикнув Остап. — Ну й балакучий дідуган! Не розуміє жартів. — Що робити з «Антилопою»? — запитав Козлевич. — Так, — сказав Остап, — до міста на цій зеленій таратайці тепер не в'їдеш. Заарештують. Доведеться скористатись з досвіду найпередовіших країн. В Ріо-де-Жанейро, наприклад, крадені автомобілі перефарбовують в інший колір. Робиться це з цілком гуманних міркувань: щоб колишній господар не вболівав, бачачи, як у його машині роз'їжджає стороння людина. «Антилопа» здобула собі кислу славу, її треба перехрестити. Вирішили увійти до міста пішки і роздобути фарби, а для машини підшукати надійне сховище за межами міста. Остап швидко пішов дорогою вздовж кручі і за якусь хвилину побачив скособочену дерев'яну хатину, маленькі віконця якої виблискували річковою синявою. Позаду хатини стояв сарай, який був цілком придатним місцем для схову «Антилопи». — Поки великий комбінатор розмірковував над тим, що саме вигадати для того, щоб ввійти в хатину і заприятелювати з її мешканцями, двері відчинилися і на ґанок вибіг солідний панок у солдатських підштанках з чорними бляшаними ґудзиками. На його блідих парафінових щоках знайшли собі притулок пристойні сиві бакенбарди. Така фізіономія наприкінці минулого сторіччя не вважалась би за оригінальну. Більшість мужчин в ті часи вирощувало на обличчі ось такі казенні, вірнопіддані волосяні прикраси. Але зараз, коли під бакенбардами не було ні синього віцмундира, ні штатського орденка з муаровою стрічкою, ні петлиць з золотими зірками таємного радника, це обличчя здавалось ненатуральним. — О господи, — зашамкотів мешканець дерев'яної хатини, простягаючи руки на схід сонця. — Боже, боже! Все ті ж сни! Ті ж самісінькі сни… Вимовивши цю скаргу, старий заплакав і, човгаючи ногами, побіг доріжкою навколо хатини. Звичайний півень, який збирався в цю хвилину проспівати утретє, — він саме задля цього вийшов на середину подвір'я, — кинувся геть; зопалу він зробив кілька занадто поспішних кроків і навіть загубив перо, але одразу ж отямився, видерся на тин і вже з цієї безпечної позиції повідомив світ про настання ранку. Та в його голосі почувалося хвилювання, викликане непристойною поведінкою господаря хатини. — Сняться, прокляті, — знову почув Остап голос старого. Бендер зацікавлено розглядав дивну людину з бакенбардами, які можна тепер побачити хіба що на міністерському обличчі швейцара консерваторії. А в цей час незвичайний панок закінчив своє бігання і знову з'явився біля ґанку. Тут він трохи притишив ходу і з словами: «Піду, спробую ще раз», — зник за дверима. — Люблю стариків, — прошепотів Остап, — з ними ніколи не занудьгуєш. Доведеться почекати результатів таємничої проби. Чекати Остапові довелося недовго. Незабаром в хатині почувся чи то плач, чи то виття і, задкуючи, як Борис Годунов в останньому акті опери Мусоргського, на ґанок вивалився старий. — Цур мене, цур! — вигукував він з шаляпінськими інтонаціями в голосі. — Все той же сон! А-а-а! Він обернувся і, перечіплюючись за свої ж ноги, посунув прямісінько на Остапа… Вирішивши, що настав час дії, великий комбінатор вийшов з-за дерева і підхопив бакенбардиста у свої могутні обійми. — Що? Хто? Що таке? — акричав неспокійний старий. — Що? Остап обережно послабив обійми, хопив старого за руку і щиросерде її потряс. — Я вам співчуваю! — вигукнув він. — Правда? — запитав господар хатини, припавши до Бендерового плеча. — Звичайно, правда, — відповів Остап. — Мені самому часто сняться сни. — А що вам сниться? — Всяке. — А яке все ж таки? — наполягав старий. — Ну, різне. Суміш. Те, що в газеті називають «Звідусіль і про все» або «Світовий екран». Позавчора мені, наприклад, снились похорони мікадо, а вчора — ювілей Сущевської пожежної частини. — Боже! — промовив старий. — Боже! Яка ви щаслива людина! Яка щаслива! Скажіть, а вам ніколи не снився який-небудь генерал-губернатор… Або навіть міністр. Бендер вирішив не сперечатися. — Снився, — весело сказав він. — Як же. Генерал-губернатор. Минулої п'ятниці. Всю ніч снився. І, пригадую, поруч з ним ще стояв і поліцмейстер, у взірчастих шароварах. — Ох, як чудово! — сказав старий. — А чи не снився вам приїзд государя-імператора до Костроми? — До Костроми? Був і такий сон. Дозвольте, коли ж це… Ага, третього лютого цього року. Государ-імператор, а поряд з ним, пригадую, ще й граф Фредерікс стояв, такий, знаєте, міністр двора. — Ах ти ж господи! — захвилювався старий. — Чого ж ми тут стоїмо? Ласкаво прошу до мене. Пробачте, ви не соціаліст? Не партієць? — Ну що ви! — добродушно сказав Остап. — Який же я партієць? Я безпартійний монархіст. Слуга царю, батько солдатам… Взагалі, злетіть, соколи, орлами, годі хилити голови! — Чайку, чайку, може, бажаєте? — мурмотів старий, підштовхуючи Бендера до дверей. У хатині була одна кімната і сіни. На стінах висіли портрети різних панків у формених сюртуках. Судячи по петлицях, ці панки служили у свій час по лінії міністерства народної освіти. Постіль мала неприбраний вигляд, що свідчило про те, що господар проводив на ній дуже неспокійні години свого життя. — І давно ви живете ось таким анахоретом? — запитав Остап. — З весни, — відповів старий. — Моє прізвище Хворобйов. Тут, гадав я, почнеться нове життя. А що вийшло? Ви тільки зрозумійте… Федір Микитович Хворобйов був монархістом і ненавидів Радянську владу. Ця влада була йому огидна. Він, колишній попечитель учбового округу, змушений був служити завідуючим методологічно-педагогічним сектором місцевого Пролеткульту. Це викликало в ньому огиду. До самого кінця своєї служби він не знав, як розшифрувати слово «Пролеткульт», що викликало в ньому ще більшу зневагу до цього слова. Він аж тремтів од відрази, коли бачив членів місцевкому, співробітників і відвідувачів методологічно-педагогічного сектора. Він ненавидів слово «сектор». О, цей сектор! Ніколи Федір Микитович, який високо цінував усе витончене, зокрема й геометрію, не уявляв собі, що це чудове математичне поняття, яке визначає частину площини криволінійної фігури, буде так опошлене. На службі Хворобйова все дратувало: засідання, стінгазети, позики. Та й удома він не знаходив заспокоєння своїй гордій душі. Вдома теж були стінгазети, позики, засідання. Знайомі говорили виключно про хамські, на думку Хворобйова, речі: про жалування, яке вони називали зарплатою, про місячник допомоги дітям і про соціальну значимість п'єси «Бронепоїзд». Нікуди було тікати від радянського ладу. Коли ображений Хворобйов самотньо прогулювався вулицями міста, то навіть тут з натовпу гуляючих до нього долітали такі остогидлі речення: — … тоді ми прийняли постанову вивести його зі складу правління… — … а я так і сказав: на ваше РКК[13] є примкамера!! Примкамера! І, тоскно позираючи на плакати, які закликали громадян виконати п'ятирічку за чотири роки, Хворобйов роздратовано повторював: — Вивести! Зі складу! Примкамера! У чотири роки! Хамська влада! Коли методологічно-педагогічний сектор перейшов на безперервний тиждень і замість чистої неділі днями відпочинку стали якісь фіолетові п'яті числа, Хворобйов з огидою виклопотав собі пенсію і оселився далеко за містом. Він зробив це для того, щоб піти подалі від нової влади, яка поневолила його життя і позбавила спокою. Цілими днями монархіст-одинак просиджував над кручею і, дивлячись на місто, намагався думати про щось приємне: про молебні з приводу тезоіменитства якої-небудь височайшої особи, про гімназичні іспити і про родичів, які служили у тому ж таки міністерстві народної освіти. Але, на диво, думки ці перескакували на радянське, неприємне. «Що тепер діється в тому проклятому Пролеткульті?» — думав він. Після Пролеткульту йому згадувалися вже зовсім обурливі епізоди: демонстрації, Першотравневі і жовтневі, клубні родинні вечори з лекціями і пивом, піврічний кошторис методологічного сектора. «Все забрала у мене Радянська влада, — думав колишній попечитель учбового округу, — чини, ордени, пошану і гроші в банку. Вона навіть підмінила мої думки. Але є така сфера, в яку більшовики не проникнуть, — це сни, даровані людині богом. Ніч принесе мені заспокоєння. У своїх снах я побачу те, що мені буде приємно побачити». Після цього першої ж ночі бог послав Федору Микитовичу жахливий сон. Приснилось йому, що він сидить у коридорі якоїсь установи, освітленої гасовою лампою. Сидить і знає, що його з хвилини на хвилину мають вивести зі складу правління. Раптом відчиняються залізні двері і звідтіль вибігають службовці з криком: «Хворобйова треба навантажити!» Він хоче тікати—і не може. Федір Микитович проснувся серед ночі. Він помолився богу, зауваживши йому, що, очевидно, виникла прикра неув'язка, і сон, призначений для відповідального, може, навіть партійного товариша, потрапив не за своєю адресою. йому, Хворобйову, хотілося для початку побачити царський вихід з Успенського собору. Заспокоєний, він знову заснув, але замість обличчя обожнюваного монарха одразу ж побачив голову місцевкому товариша Суржикова. І ось вже яку ніч Федір Микитович з незбагненною методичністю бачить одні й ті ж витримані радянські сни. Його переслідували членські внески, стінгазети, радгосп «Гігант», урочисте відкриття першої фабрики-кухні, голова товариства друзів кремації і великі радянські перельоти. Монархіст ревів уві сні. йому не хотілося бачити друзів кремації. йому хотілося побачити крайнього правого депутата Державної думи Пуришкевича, патріарха Тихона, ялтинського градоначальника Думбадзе або ж хоч якого-небудь простенького інспектора народних училищ. Але нічого цього не було. Радянський лад вірвався навіть у сни монархіста. — Все ті ж сни, — закінчив Хворобйов плаксиво. — Прокляті сни! — Погані ваші справи, — співчутливо сказав Остап, — як кажуть, буття визначає свідомість. Раз ви живете в Радянській країні, то й сни у вас мають бути радянськими. — Ні хвилини відпочинку, — скаржився Хворобйов. — Хоч би що-небудь. Я вже на все згоден. Хай не Пуришкевич. Хай хоч Мілюков. Все ж таки людина з вищою освітою і монархіст в душі. Так ні ж! Всі ці радянські антихристи. — Я вам допоможу, — сказав Остап. — Мені доводилося лікувати друзів і знайомих по Фрейду. Сон — це дрібниці. Головне — усунути причину сну. Основною причиною є саме існування Радянської влади. Але в даний момент усунути її я не можу. У мене просто немає часу. Я, бачте, турист-спортсмен, зараз мені потрібно трохи полагодити свій автомобіль, отож дозвольте закотити його у ваш сарай. А щодо причини — ви не хвилюйтесь: я її усуну, тільки-но повернусь. Дайте лише закінчити пробіг. Очманілий від тяжких снів монархіст охоче дозволив милій і чуйній молодій людині скористатись сараєм. Він накинув поверх сорочки пальто, взув на босу ногу калоші і вийшов услід за Бендером на подвір'я. — То, кажете, можна надіятись? — запитував він, дрібочучи за своїм ранковим гостем. — Не майте сумніву, — зневажливо відповів командор. — Як тільки Радянської влади не стане, вам одразу буде якось легше. Ось побачите! За півгодини «Антилопа» була схована у Хворобйова. Сторожити її лишилися Козлевич і Паніковський. Бендер у супроводі Балаганова пішов до міста по фарби. Молочні брати йшли назустріч сонцю, пробиваючись до центру міста. По карнизах будинків прогулювалися сірі голуби. Побризкані водою дерев'яні тротуари були чисті й прохолодні. Людині з необтяженою совістю приємно ось таким ранком вийти з дому, постояти хвилинку біля воріт, вийняти з кишені коробку сірників, на яких зображено літак з дулею замість пропелера і з написом: «Відповідь Керзону», помилуватися ще не початою пачкою цигарок і закурити, наполохавши кадильним димом бджолу з золотими позументами на животику. Бендер і Балаганов відчули вплив ранку, охайних вулиць і безсребреників-голубів. На якийсь час їм здалося, що совість їхня нічим не обтяжена, що всі їх люблять, що вони женихи, які йдуть на побачення з нареченими. Раптом дорогу їм перегородив чоловік зі складним мольбертом і полірованим ящиком для фарб, який він тримав в руках. Чоловік мав такий збуджений вигляд, наче щойно вискочив з палаючого будинку, встигнувши урятувати лише цей мольберт і ящик. — Пробачте, — дзвінко промовив художник. — Тут зараз мав пройти товариш Плотський-Поцілуєв, ви його не зустрічали? Він тут не проходив? — Ми таких ніколи не зустрічаємо, — грубо сказав Балаганов. Художник штовхнув Бендера в груди, сказав «пардон» і попрямував далі. — Плотський-Поцілуєв? — бурмотів великий комбінатор, який ще не снідав. — У мене в самого була знайома акушерка на прізвище Медуза-Горгонер, і я не робив з цього події, не бігав вулицями і не кричав: «Чи не бачили ви часом громадянки Медузи-Горгонер? Вона, — мовляв, — десь тут гуляє». Велике щастя! Плотський-Поцілуєв! Не встиг Бендер закінчити свою тираду, як просто на нього налетіли двоє з чорними мольбертами і полірованими етюдниками. Це були зовсім різні люди. Один з них, як видно, дотримувався того погляду, що художник обов'язково має бути волосатим, і за кількістю рослинності на обличчі був прямим заступником Генріха Наварського в СРСР. Вуса, кучері і борідка дуже пожвавлювали Його плоске лице. Другий був зовсім лисий, і голову мав слизьку і гладеньку, як скляний абажур. — Товариша Плотського… — сказав заступник Генріха Наварського, важко дихаючи. — Поцілуєва, — додав абажур. — Не бачили? — прокричав Наварський. — Він тут має прогулюватися, — пояснив абажур. Бендер відсторонив Балаганова, який розкрив рота, щоб вилаятись, і ображено-ввічливо сказав: — Товариша Плотського ми не бачили, але якщо названий товариш вас справді цікавить, то поспішайте, його шукає якийсь трудящий, на вигляд художник-гарматник. Чіпляючись мольбертами і штовхаючи один одного, художники побігли далі. В цей час з-за рогу з'явився екіпаж візника. В ньому сидів товстун, у якого під складками синьої толстовки вгадувалося спітніле черево. Загальний вигляд пасажира нагадував-старовинну рекламу патентованої мазі, яка починалася словами: «Голе тіло, вкрите волоссям, викликає відворотне враження». Розібратися в професії товстуна було неважко. Він підтримував рукою великий стаціонарний мольберт. Під ногами візника лежав полірований ящик, в якому, без сумніву, були фарби. — Алло! — крикнув Остап. — Ви шукаєте Поцілуєва? — Саме так, — підтвердив товстун-художник, жадібно дивлячись на Остапа, — Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! — закричав Остап. — Вас обігнали вже троє художників. В чому справа? Що тут сталось? Але кінь, грюкаючи підковами на дикій бруківці, вже встиг винести звідсіль четвертого представника образотворчого мистецтва. — Яке культурне місто! — сказав Остап. — Ви, Балаганов, очевидно, помітили, що з чотирьох громадян, яких ми зустріли, четверо виявилися художниками. Цікаво. Коли молочні брати спинились перед москательною крамницею, Балаганов пошепки сказав Остапові: — Вам не соромно? — А то чому? — спитав Остап. — А тому, що ви маєте намір платити за фарбу живими грішми? — А, ви ось про що, — сказав Остап. — Признаюсь, трохи соромно. Становище, звичайно, дурне. Та що вдієш? Не бігти ж у виконком і просити там фарби на проведення «Дня жайворонків». Ось вони і дадуть, але ми втратимо цілісінький день. Сухі фарби в банках, скляних циліндрах, мішках, діжках і подертих паперових пакетах вабили манливими цирковими кольорами і надавали москательній крамниці святкового вигляду. Командор і борт-механік причепливо почали вибирати фарби. — Чорний колір — це траурний колір, — говорив Остап. — Зелений теж не підійде: це колір втраченої надії. Ліловий — ні. Хай у ліловій машині їздить начальник карного розшуку. Рожевий — пошло; голубий — банально, червоний — дуже вже вірно-піддано. Доведеться пофарбувати «Антилопу» в жовтий колір. Трохи буде яскраво, але гарно. — А ви хто будете? Художники? — запитав продавець, підборіддя його було припорошене кіновар'ю. — Художники, — відповів Бендер, — баталісти і мариністи. — Тоді вам треба не сюди, — сказав продавець, забираючи з прилавка пакети й банки. — Як не сюди? — викрикнув Остап. — А куди ж? — Навпроти. Прикажчик підвів друзів до дверей і вказав рукою через вулицю на вивіску. На вивісці було зображено коричневу конячу голову і чорними літерами на блакитному фоні виведено: «Овес і сіно». — Воно-то так, — сказав Остап, — твердий і м'який корм для худоби. Але ж до чого тут наш брат — художник? Не бачу ніякого зв'язку. Але зв'язок був — і дуже істотний. Остап знайшов його вже на початку пояснень прикажчика. Місто завжди любило живопис, і чотири художники, що жили тут здавна, організували групу «Діалектичний станковист». Вони малювали портрети відповідальних працівників і збували їх у місцевий музей живопису. З часом кількість незамальованих відповідальних працівників дуже зменшилася, що позначилося і на заробітках діалектичних станковистів. Та це ще було півбіди. Роки страждань почалися відтоді, як до міста прибув новий художник Феофан Мухін. Перша ж його робота викликала у місті великий шум. Це був портрет завідуючого готельним трестом. Феофан Мухін лишив станковистів далеко позаду. Завідуючого готельним трестом було зображено не олійними фарбами, не аквареллю, не вугіллям, не темперою, не пастеллю, не гуашшю і не свинцевим олівцем. його змайстрували… з вівса. І коли художник Мухін перевозив візником картину до музею, кобила неспокійно озиралася і іржала. З часом Мухін почав використовувати й інші злаки. Громовий успіх мали портрети з проса, пшениці й маку, сміливі етюди, виконані кукурудзою і ядром-гречкою, пейзажі з рису і натюрморти з пшона. Зараз він працював над груповим портретом. Величезне полотно зображало засідання окрплану. Цю картину Феофан готував з квасолі і гороху. Та в глибині душі він віддавав; перевагу вівсу, на якому зробив свою кар'єру, і збив з позицій діалектичних станковистів. — Вівсом, воно, звичайно, похватніше, — викрикнув Остап. — А Рубенс з Рафаелем, йолопи, олією трудились. Ми теж дурні, на зразок Леонардо да Вінчі. Дайте нам жовтої емалевої фарби. Заплативши гроші балакучому продавцеві, Остап запитав: — До речі, хто такий Плотський-Поцілуєв? Ми не тутешні, не в курсі справи. — Товариш Поцілуєв — відомий працівник центру, а сам з нашого міста. Приїхав з Москви у відпустку. — Все ясно, — сказав Остап. — Дякую за інформацію. До побачення. На вулиці молочні брати знову побачили діалектичних станковистів. Всі четверо, з сумними й млосними, як у циганів, обличчями, стояли на роздоріжжі. Поруч з ними стирчали мольберти, поставлені як гвинтівки, у піраміду. — Що, служиві, кепсько? — запитав Остап. — Проґавили Плотського-Поцілуєва? — Проґавили, — простогнали художники. — Вислизнув із рук. — Феофан перехопив? — запитав Остап, виявляючи неабияку обізнаність з об'єктом розмови. — Вже пише, халтурник, — відповів заступник Генріха Наварського. — Вівсом. На стару манеру, каже, переходжу. Скаржиться, лабазник, на кризу жанру. — А де ательє цього діляги? — поцікавився Остап. — Хочеться кинути оком. Художники, в яких було чимало вільного часу, охоче повели Остапа і Балаганова до Феофана Мухіна. Феофан працював у себе в садку, на повітрі. Перед ним на табуретці сидів товариш Плотський, чоловік, як видно, полохливий, боязкий. Він, затамувавши подих, дивився на художника, який, як сіяч, з кредитки у три червінці, хапав жменями із козуба овес і розкидав його по полотну. Мухін хмурився. Йому заважали горобці. Вони нахабно підлітали до картини і викльовували з неї окремі деталі. — Скільки ви одержите за цю картину? — соромливо запитав Плотський. Феофан припинив сівбу, критично глянув на свій твір і мрійно відповів: — Що ж! Карбованців двісті п'ятдесят музей за неї дасть. — Дорога ціна. — А овес тепер почім? — наче проспівав Мухін. — Не докупишся. Дорогий тепер овес! — Ну, як яровий клин? — запитав Остап, просовуючи у садочок крізь тин голову. — Посівна кампанія, бачу, проходить добре. На сто процентів! Але все це ніщо проти того, що я бачив у Москві. Там якийсь художник зробив картину з волосся. Велику картину з багатьма фігурами, і, зважте, ідеологічно витриману, хоч художник і користався волоссям безпартійних — був такий гріх. Але з погляду ідеології, картина, повторюю, була витримана. Звалась вона «Дід Пахом і трактор на ночівлі». Це була така норовиста картина, що не знали, що з нею робити. Іноді волосся на ній ставало дибом. А якогось погожого дня вона зовсім посивіла і від діда Пахома і трактора не лишилося й сліду. Та художник встиг урвати півтори тисячі за вигадку. Отож ви не дуже тіште себе мріями, товаришу Мухін. Раптом овес проросте, ваші картини заколосяться, і вам уже більше ніколи не доведеться знімати врожай. Діалектичні станковисти співчутливо засміялися. Але Феофан не засмутився. — Це звучить як парадокс, — зауважив він, знову починаючи посівні маніпуляції. — Гаразд, — сказав Остап на прощання, — сійте розумне, добре, вічне, а там побачимо. Бувайте здорові і ви, служиві. Киньте свої олійні фарби. Переходьте на мозаїку з гайок, милиць і гвинтів. Портрет з гайок! Це ж ідея! Цілий день антилопівці фарбували свою машину… Надвечір її вже не можна було впізнати. Вона виблискувала всіма півтонами яєчного жовтка. На світанку наступного дня відновлена «Антилопа» залишила гостинний сарай і взяла курс на південь. — Шкода, не довелося попрощатися з господарем. Але він так солодко спав, що не хотілося його будити. Можливо, йому зараз нарешті приснився сон, якого він так довго чекав: митрополит Двулогій благословляє чинів міністерства народної освіти в день трьохсотріччя дому Романових. І тієї ж хвилини позаду, з рубленої хатини, почувся знайомий уже Остапові плач і рев. — Все той же сон! — волав старий Хворобйов. — Боже, боже! — Я помилився, — зауважив Остап. — йому, мабуть, приснився не митрополит Двулогій, а поширений пленум літературної групи «Кузня і садиба». А втім, хай йому грець! Справи кличуть нас до Чорноморська!  

Розділ IX
ЗНОВУ КРИЗА ЖАНРУ


Чим тільки не займаються люди! Паралельно з великим світом, в якому живуть великі люди і великі речі, існує світ маленький, з людьми дрібненькими і з дрібними речами. У великому світі винайдено дизель-мотор, написано «Мертві душі», збудовано Дніпровську гідростанцію і здійснено переліт навколо земної кулі. Маленький світ винайшов пищавку, яка закликає «Іди — Іди», тут написано пісеньку «Кирпичики» і найдено штани фасону «повпред». У великому світі, людей рухає прагнення зробити щось добре для людства. Маленький світ далекий від таких високих матерій. його мешканці мають одне прагнення — як-небудь прожити, не відчуваючи голоду. Маленькі, дрібні люди тягнуться за великими. Вони розуміють, що мусять бути співзвучні добі і тільки тоді їхній товарець матиме попит. За радянських часів, коли у великому світі було створено ідеологічні твердині, у маленькому світі помічається пожвавлення. Під усі дрібні винаходи мурашиного світу почали підводити гранітну базу «комуністичної» ідеології. На пищавках «Іди—Іди» малюють Чемберлена, дуже схожого на того, що друкують в «Известиях». У популярній пісні розумний слюсар, щоб домогтися любові комсомолки, у три рефрени виконує і навіть перевиконує промфінплан. І поки у великому світі точиться пристрасна дискусія про оформлення нового побуту, у маленькому світі вже все готово: є галстук «Мрія ударника», толстовка-гладковка, гіпсова статуетка «Колгоспниця на купанні» і дамські коркові підпахівники «Любов бджіл трудових». У галузі ребусів, шарад, шарадоїдів, логогрифів і картинок. «загадок» з'явились нові віяння. На все пішла нова мода. Секретарі газетних і журнальних відділів «На дозвіллі» або «Помізкуй» вирішили не брати товар без ідеології. І поки велика країна гомоніла, поки будувалися тракторні заводи і створювалися грандіозні фабрики зерна, дідусь Синицький, ребусник за професією, сидів у своїй кімнаті і, втупившись скляними очима в пустелю, вимучував шараду на модне слово «індустріалізація». Синицький мав вигляд гнома. Таких гномів часто малювали на вивісках магазинів, які торгують парасольками. Гноми на вивісках стоять у червоних ковпаках і по-дружньому підморгують перехожим, ніби запрошуючи їх якомога швидше купити шовкову парасольку чи палицю з срібним набалдашником у вигляді собачої голови. Довга, жовтувата борода Синицького спускалася під стіл, аж до кошика для паперів. — Індустріалізація, — тужно шепотів він, ворушачи блідими, як сирі котлети, старечими губами. І він досвідченим оком розподілив це слово на шарадні частини. — Індус. Трі. Алі. За. Все було чудово. Синицький уже уявляв собі розкішну шараду, значну за змістом, легку в читанні й важку для відгадування. Сумнів викликала остання частка — «ція». — Що це за така «ція»? — напружував мозок старий. — От як би «акція»! Тоді б вийшло пречудове індустріалізакція». Промучившись півгодини і не вигадавши, як бути з капризним закінченням, Синицький вирішив, що кінець прийде сам по собі і приступив до роботи. Він почав писати свою поему на видертому з бухгалтерської книги аркушику з написом «дебет». Крізь білі скляні двері балкона видно було акації в цвіту, латані дахи будинків і густу синю смугу морського обрію. Чорноморський полудень заливав місто киселевою спекою. Старий подумав і написав на папері перші рядки: Мій перший склад сидить в чалмі
На Сході бути він зобов'язаний.

— На Сході бути він зобов'язаний, — з задоволенням промовив старий. йому сподобалося це, що він створив: важко лише було знайти рими до слів «зобов'язаний» і «чалма». Ребусник походив по кімнаті і помацав руками бороду. Раптом йому сяйнуло; А склад другий мені відомий: З числом він ніби зв'язаний. З «Алі» і «За» теж пощастило: В чалмі сидить і третій склад


Живе він теж на Сході,
Четвертий склад — поможе бог
Дізнатися, що це — прийменник.

Стомлений останнім напруженням Синицький відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Йому було вже сімдесят років. З них п'ятдесят він вигадував ребуси, шаради, картини-загадки і шарадоїди. Але ніколи поважному ребусникові ще не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був політичне неграмотний, і молоді конкуренти його легко обганяли. Вони приносили до редакції задачі з таким чудовим ідеологічним спрямованням, що старий, читаючи їх, плакав від заздрощів. Чи можна було йому змагатися, наприклад, з такою задачею: ЗАДАЧА — АРИФМОМОЇД. Три станції: Воробйово, Грачово і Дроздово мали однакову кількість службовців. На станції Дроздово комсомольців було в шість разів менше, ніж на двох інших станціях, узятих разом. А на станції Воробйово партійців було на 12 чоловік більше, ніж на станції Грачово. Але на цій останній безпартійних було на 6 чоловік більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був тям партійний і комсомольський прошарок? Трохи відійшовши від своїх безрадісних думань, старий знову схилився над аркушиком з написом «дебет», але в цей час до кімнати увійшла дівчина з мокрим, стриженим волоссям і з чорним купальником через плече. Вона мовчки пішла на балкон, розвісила на облуплених поручнях мокрий купальник і глянула вниз. Дівчина побачила бідне подвір'я, яке бачила вже багато років, — убоге подвір'я, де валялися розбиті ящики, блукали брудні, в сажі, коти і бляхар гучно лагодив відро. На нижньому поверсі домгосподарки розмовляли про своє тяжке життя. І розмови ці дівчина чула вже не вперше, і котів вона знала всіх на ймення, і бляхар, як їй здалося, лагодив те самісіньке відро, яке лагодив багато років. Зося Синицька повернулася до кімнати. — Ідеологія заїла, — почула вона дідове бубоніння. — А яка у ребусному ділі може бути ідеологія? Ребус же… Зося зазирнула в дідові каракулі й вигукнула: — Що ти тут написав? Що, що таке? «Четвертий склад, поможе бог дізнатися, що то — прийменник». Чому бог? Адже ти сам казав, що редакції тепер не беруть шаради з церковними словами. Синицький зойкнув. Вигукуючи: «Де бог? Де? Там немає бога!», він тремтячими руками насадив на ніс окуляри в білій оправі й ухопив аркушик. — Бог є, — промовив він жалібно. — Таки вліз… Знову дав маху… Ех, шкода. І рима гине хороша. — А ти замість «бог» постав «рок», — порадила Зося. Але наляканий Синицький відмовився й від «року». — Це теж містика. Я знаю. Ой, дав маху… Що ж тепер буде, Зосенько? Зося байдуже глянула на діда й порадила вигадувати нову шараду. — Все одно, — сказала вона, — слово з закінченням «ція» у тебе не виходить. Пригадуєш, як ти мучився зі словом «теплофікація?» — Аякже, — пожвавився старий, — я ще третім складом поставив «кац» й написав так: «А третій склад легкий, єй, єй! Читай — і скажеш: це єврей». Цю шараду не взяли. Сказали: «Слабенько, не підходить». Маху дав! І старий, сівши за стіл, почав розробляти великий, ідеологічно витриманий ребус. Спочатку він накреслив олівцем контури гуски, яка тримає у дзьобі літеру «Г», велику, важку, як шибениця. Робота йшла успішно. Зося почала готувати до обіду. Вона переходила від буфета з дзеркальними ілюмінаторами до столу й ставила посуд. З'явилася порцелянова супниця з одбитими ручками, тарілки з квітками й без квіток, пожовклі виделки і навіть компотниця, хоч в обідньому меню ніякого компоту сьогодні не було. Взагалі справи Синицьких були кепські. Ребуси й шаради приносили в дім більше хвилювань, аніж грошей. З домашніми обідами, які старий ребусник давав знайомим громадянам, що було основною статтею сімейних прибутків, теж було не гаразд. Підвисоцький і Бомзе виїхали у відпустку, Стульян одружився з гречанкою і почав обідати вдома, а Побєрухіна вичистили з установи по другій категорії, від хвилювань він втратив апетит і відмовився від обідів. Тепер він ходив по місту, спиняв знайомих і вимовляв одні й ті ж сповнені таємничого сарказму слова: «Чули новину? Мене вичистили по другій категорії». І деякі знайомі співчутливо відповідали: «Ну й наробили ділов ці Маркс і Енгельс»! А дехто не відповідав нічого, дивились на Побєрухіна зизом і обминали, потрушуючи портфелями. Зрештою, з усіх столовників лишився один, та й той не платив уже цілий тиждень, скаржачись на затримку зарплати. Невдоволено стенувши плечима, Зося пішла на кухню, а коли повернулася, за обіднім столом сидів останній столовник — Олександр Іванович Корейко. Поза службою Олександр Іванович не був таким уже полохливим і приниженим. Проте настороженість ні на мить не сходила з його обличчя. Зараз він уважно розглядав новий ребус Синицького. Серед інших загадкових рисунків там було намальовано лантух, з якого сипалися літери «Т», ялинка, із-за якої сходило сонце, і горобець, що сидів на рядку нот. Ребус закінчувався комою догори низом. — Цей ребус нелегко буде розгадати, — казав Синицький, тупцюючи навколо столовника. — Доведеться попосидіти над ним! — Доведеться, доведеться, — відповів Корейко, посміхаючись, — ось тільки гуска мене збиває… Навіщо тут гуска? О-о-о… Є! Готово! «В боротьбі ти здобудеш право своє»? — Так, — розчаровано промовив, розтягуючи слова, старий, — як це ви так швидко розгадали? Здібності у вас великі. Одразу видно рахівника першого розряду. — Другого, — зробив поправку Корейко. — А нащо ви готували цей ребус? Для друку? — Для друку. — І зовсім даремно, — сказав Корейко, з зацікавленням поглядаючи на борщ, в якому плавали золоті медалі жиру. Було в цьому борщі щось заслужене, щось унтер-офіцерське. — В боротьбі ти здобудеш право своє — це есерівське гасло. Для друкування не годиться. — Боже ти мій! — простогнав старий. — Царице небесна! Знову маху дав. Чуєш, Зосенько? Маху дав. Що ж тепер робити? Старого заспокоювали. Сяк-так пообідавши, він одразу ж підвівся, зібрав вигадані за тиждень загадки, одяг кінський солом'яний бриль і сказав: — Ну, Зосенько, піду в «Молодіжні відомості». Трохи непокоїть мене алгеброїд, але, гадаю, гроші я там дістану. У комсомольському журналі «Молодіжні відомості» старого часто бракували, картали його за відсталість, та все ж таки не кривдили, і цей журнал був єдиним місцем, звідкіль до старого плив тонесенький грошовий струмочок. Синицький узяв з собою шараду, яка починалася словами: «Мій перший склад — на дні морському», — два колгоспних логогрифа, і один алгеброїд, в якому шляхом складного множення і ділення доводилася перевага_ Радянської влади перед усіма іншими владами. Коли ребусник пішов, Олександр Іванович почав похмуро розглядати Зосю. Олександр Іванович столувався в Синицьких спочатку тому, що там були дешеві й смачні обіди. Та ще він не забував своє основне правило про те, що він — дрібний службовець. Він полюбляв поговорити про труднощі існування у великому місті на мізерну зарплату. Але з деякого часу ціна й смак обідів втратили для нього те показове і абстрактне значення, яке він їм надавав. Якби з нього вимагали і він міг би це зробити, не ховаючись, то платив би за обід не шістдесят копійок, як це робить зараз, а три, навіть п'ять тисяч карбованців. Олександр Іванович, подвижник, який свідомо виснажував себе фінансовими веригами, заборонивши собі навіть торкатися до всього, що дорожче за полтиник, і водночас роздратований тим, що він не може відверто витратити сто карбованців, аби не згубити мільйони, закохався з усією рішучістю, на яку здатна людина сильна, сувора й озлоблена безконечним чеканням. Сьогодні, нарешті, він вирішив освідчитись Зосі у своїх почуттях і запропонувати свою руку, де бився пульс, маленький і злий, як ховрашок, і своє серце, сковане казковими обручами. — Так, — сказав він. — Отакі-то діла, Зосю Вікторівно. Зробивши це повідомлення, громадянин Корейко схопив зі столу попільницю, на якій було написано дореволюційний заклик: «Чоловік, не гніви свою дружину», і почав уважно в неї вдивлятись. Тут конче потрібно пояснити, що на світі немає такої дівчини, яка б не знала принаймні за тиждень про вилив почуттів, що назрівають. Саме через те Зося Вікторівна стурбовано зітхнула, спинившись перед дзеркалом. Вона мала той спортивний вигляд, який за останні роки набули собі всі гарні дівчата. Перевіривши цю свою якість, вона сіла навпроти Олександра Івановича й приготувалася його слухати. Але Олександр Іванович нічого не сказав. Він знав лише дві ролі: службовця й підпільного мільйонера. Третьої він не знав. — Ви чули новину? — запитала Зося. — Побєрухіна вичистили. — У нас теж почалася чистка, — відповів Корейко, — багато полетить. Наприклад, Лапідус-молодший. Та й Лапідус-старший теж добрий… Тут Корейко помітив, що він іде стежкою злиденного службовця. Свинцева замріяність знову опанувала ним. — Так, так, — сказав він, — живеш самотнім, не знаючи насолод. — Що, що не знаючи? — пожвавилася Зося. — Не знаючи жіночої ласки, — зауважив Корейко здушеним голосом. Не бачачи з боку Зосі ніякої підтримки, він почав розвивати свою думку. Він уже старий. Тобто не те, щоб і старий, але й не молодий. І навіть не те, щоб не молодий, а просто час іде, роки минають. І саме цей плин часу й навіває на нього різні думки. Наприклад, про шлюб. Хай не думають, що він якийсь собі ось такий… Він, взагалі, славний. Зовсім сумирна людина. Його треба жаліти. І йому здається, що його можна й любити. Він не хвалько, як інші, і не любить кидати слова на вітер. Чому б одній дівчині не вийти за нього заміж? Висловивши свої почуття ось в такій несміливій формі, Олександр Іванович сердито глянув на Зосю. — А Лапідуса-молодшого справді можуть вичистити? — запитала ребусникова онука. І, не чекаючи відповіді, заговорила по суті справи. Вона прекрасно розуміє. Час справді лине страшенно швидко. Ще недавно їй було дев'ятнадцять, а зараз уже двадцять. А ще через рік буде двадцять один. Вона ніколи не думала, що Олександр Іванович якийсь там такий. Навпаки, вона завжди була певна, що він славний. Кращий від багатьох. І, звичайно, вартий усього — Але в неї саме зараз якісь пошуки чогось, чого— вона ще й сама не знає. Взагалі вона зараз вийти заміж не може. Та й яке у них може скластися життя? У неї—пошуки. А в нього, якщо казати чесно й одверто, всього-на-всього сорок шість карбованців на місяць. І потім вона його ще не любить, що, взагалі кажучи, теж дуже важливо. — Які там сорок шість карбованців! — страшним голосом сказав раптом Олександр Іванович, підводячись на весь зріст. — У мене… У мене… Більше він не сказав нічого. Він злякався. Починалась роль мільйонера, і це могло закінчитися фатально. Його пойняв такий страх, що він навіть почав мурмотіти про те, що не в грошах щастя. Але в цю мить за дверима почулося чиєсь сопіння. Зося вибігла в коридор. Там стояв дід у своєму білому брилі, що виблискував солом'яними кристалами. Він не зважався ввійти. Від горя його борода висіла віником. — Чому так швидко? — вигукнула Зося. — Що сталося? Старий звів на неї очі, у сльозах. Злякана Зося підхопила старого за гострі плечі й швидко потягла до кімнати. Після довгих прохань дід нарешті почав розповідати. Все йшло чудово. До редакції «Молодіжних відомостей» він добрів без будь-яких пригод. Завідуючий відділом «Розумові вправи» зустрів ребусника напрочуд ввічливо. — Руку подав, Зосенько, — зітхнув старий. — Сідайте, каже, товаришу Синицький. І тут мене й приголомшив. — А наш відділ, каже, закривають. Прибув новий редактор і заявив, що наші читачі не потребують розумових вправ, що їм, Зосенько, потрібен спеціальний відділ шашкової гри. Що ж буде? — запитую. — Та нічого, каже завідуючий, не піде лише ваш матеріал — і тільки. А шараду мою дуже хвалив. Ну, чисто тобі пушкінські рядки, особливо це місце: «Мій перший склад на дні морському, на дні морському другий мій склад». Старий ребусник ще довго совгався на дивані й скаржився на засилля радянської ідеології. — Знову драма! — вигукнула Зося. Вона одягла капелюшок і пішла до дверей. Олександр Іванович рушив і собі за нею, хоч розумів, що йти не слід було б. На вулиці Зося взяла Корейка попід руку. — Все ж таки ми будемо дружити, правда? — Було б краще, коли б ви вийшли за мене заміж, — одверто буркнув Корейко. У розчинених навстіж буфетах штучних мінеральних вод юрмилися молоді люди без капелюхів, в білих сорочках з засуканими вище ліктя рукавами. Сині сифони з металевими кранами стояли на полицях. Довгі скляні циліндри з сиропом на вертушці мерехтіли аптекарським світлом. Іранці з сумними обличчями підсмажували на жаровнях горіхи і чадний дим закликав сюди гуляючих. — В кіно хочеться, — примхливо сказала Зося. — Горіхів хочеться, зельтерської з сиропом. Корейко був готовий для Зосі на все. Він вирішив навіть трохи порушити свою конспірацію, витратити карбованців п'ять на гульню. Зараз в його кишені у плоскій бляшаній коробці від цигарок «Кавказ» лежало десять тисяч карбованців кредитками по двадцять п'ять червінців кожна. Але коли б він навіть втратив розум і вирішив вийняти хоч одну таку купюру, її все одно не розміняли б у жодному кінематографі. — Зарплату затримують, — сказав він у цілковитому відчаї. — Платять дуже неакуратно. В цю хвилину з натовпу виринув молодик у чудових сандаліях на босу ногу. Він салютував Зосі підняттям руки. — Привіт, привіт, — сказав він, — маю дві контромарки в кіно. Хочете? Тільки зараз. І молодик в чудових сандаліях підхопив Зосю і повів її під тьмяну вивіску кіно «Камо грядеші», колишній «Кво вадіс». Цієї ночі конторник-мільйонер не спав вдома. До самісінького ранку блукав у місті, бездумно переглядаючи фотокартки голих немовлят у скляних вітринах фотографів, підкидав ногами гравій на бульварі і вдивлявся в темну безодню порту. Там вели розмову невидимі пароплави, чулися міліцейські свистки і крутився червоний вогник маяка. — Проклята країна! — бурмотів Корейко. — Країна, в якій мільйонер не може повести свою наречену в кіно. Зараз Зося здавалася йому нареченою. Над ранок блідий від безсоння Олександр Іванович забрів на околицю міста. Коли він проходив Бесарабською вулицею, йому почулися звуки «матчиша». Здивований, він спинився. Назустріч йому спускався жовтий автомобіль. За рулем, зігнувшись, сидів стомлений шофер у хромовій тужурці. Поруч з ним куняв широкоплечий хлоп'яга у стетсоновському капелюсі з дірочками, схиливши голову набік. На задньому сидінні розвалилося ще двоє пасажирів: пожежник у повній вихідній формі і мужчина-атлет у морському картузі з білим верхом. — Привіт першому чорноморцю! — викрикнув Остап, коли машина, гуркочучи, як трактор, промчала повз Корейка. — Теплі морські ванни ще працюють? Міський театр не закрився? Чорноморськ вже оголошено вільним містом? Та Остап не почув відповіді. Козлевич увімкнув глушник, і «Антилопа» потопила першого чорноморця у хмарах блакитного диму. — Ну, — сказав Остап Балаганову, який прокинувся, — засідання продовжуєтся. Подавайте сюди вашого підпільного Рокфеллера. Зараз я почну його роздягати. Ой, вже мені ці принци і жебраки.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка