Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ VI «АНТИЛОПА-ГНУ»



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка21/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   35

Розділ VI
«АНТИЛОПА-ГНУ»


Зелений ящик з чотирма шахраями, підскакуючи, помчав димною дорогою. На машину тисли ті ж стихійні сили, які відчуває на собі плавець, що купається в штормову погоду. її раптом збивала вибоїна, її затягало в ями, кидало з боку в бік і закурювало пилюкою, червоною від сонця, що сідало за обрій. — Слухайте, студенте! — звернувся Остап до нового пасажира, який уже заспокоївся від недавнього струсу і безтурботно сидів поруч з командором. — Як же ви насмілились порушити сухаревську конвенцію, цей поважний пакт, затверджений трибуналом Ліги націй? Паніковський удав, ніби не чує, і навіть одвернувся убік. — І взагалі,—вів далі Остап, — ви не чистий на руку. Щойно ми були свідками потворної сцени. За вами гналися арбатовці, у яких ви вкрали гуску. — Жалюгідні, мізерні люди, — сердито пробурмотів Паніковський. — Ось як! — сказав Остап. — А себе ви, очевидно, вважаєте за лікаря-добродійника? За джентльмена? Тоді ось що: якщо вам, як щирому джентльмену, спаде на думку робити записи на манжетах, вам доведеться писати їх крейдою. — Чому? — роздратовано запитав новий пасажир. — Тому що вони у вас абсолютно чорні. Чи не від бруду? — Ви жалюгідна, нікчемна людина! — заторохтів Паніковський. — І це ви кажете мені, своєму рятівникові? — лагідно запитав Остап. — Адаме Казимировичу! Спиніть на хвилину вашу машину. Дякую вам, Шуро, любенький, відновіть, будь ласка, статус-кво. Балаганов не зрозумів, що означає «статус-кво». Але він орієнтувався на інтонацію, з якою ці слова були вимовлені. Гидливо посміхаючись, він узяв Паніковського попід пахви, виніс з машини і посадовив на дорозі. — Студенте, ідіть назад, в Арбатов, — сухо сказав Остап, — там на вас з нетерпінням чекають хазяїни гуски. А нам грубіянів не треба. Ми самі грубіяни. їдьмо. — Я більше не буду! — заканючив Паніковський. — Я нервовий! — Станьте на коліна, — сказав Остап. Паніковський так поспішно став на коліна, наче. йому підрубали ноги. — Гаразд! — сказав Остап. — Ваша поза мене задовольняє. Вас прийнято умовно, до першого порушення дисципліни. Будете виковувати обов'язки прислуги за все. «Антилопа-Гну» прийняла присмирілого грубіяна і покотила далі, погойдуючись, як погребальна колісниця. За півгодини машина звернула на великий Новозайцівський тракт і, не уповільнюючи хід, в'їхала в село. Біля рубленої хати, на даху якої росла крива сукувата радіощогла, зібралися люди. З натовпу рішуче висунулася безборода людина. Безбородий тримав у руці паперіць. — Товариші, — сердито вигукнув він, — вважаю урочисте засідання відкритим! Дозвольте, товариші, вважати ці оплески… Очевидно, він заготовив промову заздалегідь і вже зазирав у папірець, але, помітивши, що машина не зупиняється, вирішив скоротитися. — Всі в Автодор! — поспіхом вигукнув він, дивлячись на Остапа, який проїздив повз нього. — Налагодимо серійне виробництво радянських автомашин. Залізний кінь іде на зміну селянській кобилі. І вже навздогін машині, намагаючись перекрити поздоровчі вигуки натовпу, виголосив останній заклик: — Автомобіль — не розкіш, а засіб пересування. Всі антилопівці, за винятком Остапа, були трохи занепокоєні урочистою зустріччю. Нічого не розуміючи, вони крутилися в машині, як горобчики в гнізді. Паніковський, який взагалі не любив великого скупчення чесного люду в одному місці, насторожено став навпочіпки, так що селяни бачили лише верх його брудного брилика. А Остап і трохи не засмутився. Він скинув кашкета з білим верхом, і солідним похитуванням голови відповідав направо й наліво на привітання. — Поліпшуйте дороги! — викрикнув він на прощання. — Мерсі за прийом! І машина знову опинилася на білій трасі, яка врізалася у велике тихе поле. — Вони не женуться за нами? — з побоюванням запитав Паніковський. — Чому натовп? Що сталося? — Просто люди ніколи не бачили автомобіля, — сказав Балаганов. — Обмін враженнями продовжується, — зауважив Бендер. — Слово має водій машини. Ваша думка, Адаме Казимировичу? Шофер поміркував, налякав звуками матчишу собаку, який здуру вибіг на дорогу, і, виклав таку думку: люди, очевидно, зібралися тут з приводу храмового свята. — Такі свята, — пояснив водій «Антилопи», — у селян бувають часто. — Так, — сказав Остап. — Я тепер добре бачу, що потрапив в коло малокультурних людей, тобто босяків без вищої освіти. Ох, діти, любі діти лейтенанта Шмідта, чому ви не читаєте газет? Їх треба читати. Вони досить часто сіють розумне, добре, вічне. Остап витяг з кишені «Известия» і голосно прочитав екіпажу «Антилопи» допис про автомобільний пробіг Москва — Харків — Москва. — Зараз, — самовдоволено сказав він, — ми перебуваємо на лінії автопробігу, приблизно кілометрів за півтораста попереду головної машини. Сподіваюсь, ви вже здогадались, про що я кажу? Нижчі чини «Антилопи» мовчали. Паніковський розстебнув піджак і почухав голі груди під брудним шовковим галстуком. — Отже, ви не зрозуміли? Я бачу, є випадки, коли не допомагає навіть читання газет. Ну, гаразд, висловлюсь більш докладно, хоч це і суперечить моїм правилам. Перше: селяни прийняли «Антилопу» за головну машину автопробігу. Друге: ми від такого не відмовляємось, більше того, ми звертатимемося до всіх установ і осіб з проханням подавати нам належну допомогу, сприяти нам, натискуючи саме на те, що ми — головна машина. Третє… А втім, з вас вистачить і двох пунктів. Немає сумніву, що, тримаючись якийсь час попереду автопробігу, ми знімемо пінку, вершки і таку іншу сметану з цього висококультурного починання. Промова великого комбінатора справила велике враження. Козлевич дивився на командора відданими очима. Балаганов тер долонями свої руді патли і заливався сміхом. Паніковський, смакуючи майбутню безпечну поживу, кричав «ура». — Ну, досить емоцій, — сказав Остап. — В зв'язку з настанням темряви, оголошую вечір відкритим. Стоп! Машина спинилася, і стомлені антилопівці зійшли на землю. У вистигаючих хлібах коники кували своє манісіньке щастя. Пасажири вже сіли кружка біля самої дороги, а стара «Антилопа» все ще ніби закипала: часом в моторі чулося якесь уривчасте чмихання, потріскував ні з того ні з сього кузов. Недосвідчений Паніковський розклав таке велике вогнище, що здавалося, горить ціле село. Вогонь сопів і кидався в усі боки. Поки мандрівники боролися з вогняним стовпом, Паніковський, пригнувшись, побіг у поле і повернувся, тримаючи в руках теплий кривий огірок. Остап вихопив огірок із рук Паніковського: — Не робіть з їжі культу. І з'їв огірок сам. Повечеряли ковбасою, яку прихопив з дому хазяйновитий Козлевич, і заснули під зорями. — Ну-с, — сказав на світанку Остап Козлевичу, — приготуйтесь як слід. Такого дня, який чекає нас сьогодні, ваше механічне корито ще не бачило і ніколи не побачить. Балаганов ухопив циліндричне відро з написом: «Арбатовський пологовий дім» — і побіг до річки по воду. Адам Казимирович підняв капот машини, посвистуючи, заліз з руками в мотор і почав копирсатися в його мідних кишках. Паніковський сперся спиною на автомобільне колесо і, зажурений, не мружачи очі, дивився на малиновий сонячний сегмент, що горів над обрієм. Обличчя Паніковського було пристаркувате, в зморшках, в дрібних синюватих пульсуючих прожилках, в мішечках і все якесь полунично-рум'яне. Таке обличчя буває у людини, яка прожила вже досить довге життя, має дорослих дітей, п'є щоранку для здоров'я каву «Желудін» і пописує в стінгазеті своєї установи під псевдонімом «Антихрист». — Розказати вам, Паніковський, як ви помрете? — несподівано сказав Остап. Старий здригнув, обернувся. — Ви помрете так. Якогось разу, коли ви повернетесь в порожній, холодний номер готелю «Марсель» (це станеться десь у повітовому місті, куди занесе вас професія), ви відчуєте, що вам погано. Вам паралізує ногу. Голодний і неголений, ви лежатимете на дерев'яному тапчані, й ніхто до вас не прийде, Паніковський, ніхто вас не пожаліє. Дітей ви не народжували з міркувань економії, а жінок кидали. Ви будете мучитися цілий тиждень. Агонія ваша буде жахлива. Ви вмиратимете довго, і це всім набридне. Ви ще не зовсім помрете, а бюрократ, завідуючий готелем, вже напише папірець у відділ комунального господарства, щоб видали безкоштовно труну… Як ваше ім'я та по батькові? — Михайло Самуелович, — відповів вражений Паніковський. — … щоб видали безкоштовно труну для громадянина М. С. Паніковського. А втім, не треба сліз: років два ви ще протягнете. Тепер про справи: треба подбати про культурно-агітаційний вигляд нашого походу. — Остап витяг з автомобіля свій акушерський саквояж і поклав його на траву. — Моя права рука, — сказав великий комбінатор, поплескуючи саквояж по товстому, ковбасному боці. — Тут все, що тільки може знадобиться елегантному громадянинові моїх літ і мого розмаху, Бендер присів над саквояжем, як мандрівний китайський фокусник над своїм чаклунським мішком, і почав викладати з нього одну за одною різні речі. Спочатку вийняв червону нарукавну пов'язку з вишитим на ній золотом словом: «Розпорядник». Потім на траву ліг міліцейський кашкет з гербом міста Києва, чотири колоди карт одного малюнка і пачка документів з круглими фіолетовими печатками. Весь екіпаж «Антилопи-Гну» з повагою дивився на саквояж. А відтіль з'являлися нові предмети. — Ви — жовтороті горобчики, — казав Остап. — Ви, звичайно, ніколи не зрозумієте, що чесний радянський прочанин-пілігрім, ось такий, як я, не може обійтися без лікарського халата. Окрім халата, в саквояжі виявився і стетоскоп. — Я не хірург, — зауважив Остап. — Я невропатолог, я психіатр. Я вивчаю душі своїх пацієнтів. І я чомусь завжди натрапляю на дуже дурні душі. Потім на світ з'явилися: азбука для глухонімих, благодійні листівки, емалеві нагрудні значки і афіша з портретом самого Бендера в шароварах і чалмі. На афіші було написано: Приїхав Жрець (Знаменитий бомбейський брамін-йог) син Крепиша. Улюбленець Рабіндраната Тагора ІОКАНААН МАРУСІДЗЕ (заслужений артист союзних республік) Номери з досвіду Шерлока Холмса. Індійський факір. Курочка-невидимка. Свічки Атлантиди. Пекельна ятка. Пророк Самуїл відповідає на запитання публіки. Матеріалізація духів і роздача слонів. Вхідні квитки від 50 к. до 2 крб. Слідом за афішою з'явилася брудна, залапана руками чалма. — Цією забавкою я користуюся у виняткових випадках, — сказав Остап. — Уявіть собі, що на жерця клюють найбільш такі передові люди, як завідуючі залізничними клубами. Робота легка, але бридка. Мені особисто неприємно бути улюбленцем Рабіндраната Тагора. А пророку Самуїлу подають одні й ті ж запитання: «Чому немає в продажу масла?» Або: «Чи ви не єврей?» Зрештою Остап знайшов те, що шукав: бляшану коробку з медовими фарбами у фарфорових баночках і два пензлі. — Машину, яка очолює пробіг, треба прикрасити хоч би одним гаслом, — сказав Остап. І на довгому полотнищі жовтуватої бязі, вийнятої з того ж таки саквояжа, він вивів друкованими літерами коричневий напис: АВТОПРОБІГОМ — ПО БЕЗДОРІЖЖЮ І НЕХЛЮЙСТВУ! Плакат приладнали до автомобіля на двох тичках. Як тільки машина рушила, плакат під тиском вітру вигнувся і набув такого хвацького вигляду, що ні в кого не могло виникнути сумніву в необхідності садонути автопробігом по бездоріжжю, нехлюйству, а заодно, можливо, навіть і по бюрократизму. Пасажири «Антилопи» набрали поважного вигляду. Балаганов нап'яв на свою руду голову кепку, яку завжди тримав у кишені. Паніковський вивернув манжети і випустив їх з-під рукавів на два сантиметри. Козлевич більше дбав про машину, як про себе. Перед від'їздом він обмив її водою, і на нерівних боках «Антилопи» заграло сонце. Сам командор весело примружив очі і весь час підбадьорював супутників. — Ліворуч борту село! — викрикнув Балаганов, приклавши долоню до чола. — Опинятися будемо? — Позаду нас ідуть п'ять першокласних машин, — сказав Остап. — Побачення з ними не входить до наших планів. Нам треба якомога швидше зняти пінку і вершки. Тому зупинку призначаю у місті Удоєві. Там, до речі, нас мусить чекати бочка з пальним. Наддати ходу, Казимировичу! — На вітання не відповідати? — діловито запитав Балаганов. — Відповідати поклонами і посмішкою. Ротів: прошу не розтуляти. Бо ви ще намелете чортзна-що. Село зустріло головну машину привітно. Але звичайна гостинність тут виглядала досить дивно. Очевидно, сільську громадськість було повідомлено про те, що хтось має проїжджати, але хто проїде і з якою метою — тут не знали. І тому, про всяк випадок, на дорогу були виставлені всі гасла і девізи, які село заготувало за всі останні роки. Вздовж вулиці стояли школярі з різнокаліберними старомодними гаслами: «Вітаємо Лігу часу і її засновника, дорогого товариша Керженцева», «Не боїмся буржуазного дзвону, дамо відповідь на ультиматум Керзона», «Щоб наші діти не згасли, огранізуємо дитячі ясла». Окрім того, було безліч плакатів, написаних виключно церковнослов'янським шрифтом з одним і тим же привітанням: «Ласкаво просимо». Все це швидко промчалося повз наших мандрівників. Цього разу вони упевнено розмахували брилями. Паніковський не стримався і, незважаючи на заборону, підвівся і викрикнув невиразне, політичне неграмотне привітання. Але через шум мотора і крик натовпу ніхто нічого не розібрав. — Гіп, гіп, ура! — викрикнув Остап. Козлевич увімкнув глушник, і машина пустила шлейф синього Диму, від якого зачхали собаки, що бігли за машиною. — Як з бензином? До Удоєва вистачить? Нам лишилося всього тридцять кілометрів. А там — все заберемо! — Повинно б вистачити, — не зовсім впевнено відповів Козлевич. — Майте на увазі,—сказав Остап, суворо оглядаючи своє військо, — мародерства не допущу. Ніяких порушень закону. Командувати парадом буду я. Паніковський і Балаганов скапустилися. — Все, що нам потрібно, удоївці віддадуть самі. Ви це побачите. Приготуйте місце для хліба-солі. Тридцять кілометрів «Антилопа» пробігла за півтори години. Останній кілометр Козлевич дуже метушився, сопів, піддавав газу і скрушно хитав головою. Але всі його зусилля, а також викрики і підганяння ні до, чого не привели. Блискучий фініш, задуманий Адамом Казимировичем, не вдався. Не вистачило бензину. Машина ганебно спинилася посеред вулиці, не дійшовши якихось ста метрів до кафедри, прикрашеної хвойними гірляндами на честь відважних автомобілістів. Люди, що тут зібралися, з криком кинулися назустріч прибулому з імли віків «лорен-дітріху». Терни слави одразу ж впилися в благородні чола путників. Їх безцеремонне витягли з машини і заходилися підкидати з такою жорстокістю, наче вони були утопленики і їм будь-що треба було повернути життя. Козлевич лишився в машині, а всіх інших повели до кафедри, де за планом мав відбутися літучий тригодинний мітинг. До Остапа продерся молодик, з вигляду шофер, і запитав: — А як інші машини? — Відстали, — байдуже відповів Остап. — Поломки, проколи, ентузіазм населення… Все це затримує. — Вив командорській машині? — не вгамовувався шофер-аматор. — Клептунов з вами? — Клептунова я зняв з пробігу, — невдоволено сказав Остап. — А професор Пєсочников? На «пакарді»? — На «пакарді». — А письменниця Віра Круц? — цікавився напівшофер. — От би глянути на неї! На неї і на товариша Нєжинського. Він теж з вами? — Знаєте, — сказав Остап, — я стомлений пробігом. — А ви на «студебекері»? — Можете вважати нашу машину за «студебекера», — люто сказав Остап, — але до цього часу вона звалася «лорен-дітріх». Ви задоволені? Але шофер-аматор задоволений не був. — Дозвольте, — викрикнув він з юнацькою настирливістю, — але ж в пробізі немає ніяких «лорен-дітріхів»! Я читав у газеті, що йдуть два «пакарди», два «фіати» і один «студебекер». — Ідіть до біса зі своїми «студебекерами»! — загорлав Остап. — Хто такий Студебеккер? Це ваш родич, Студебеккер? Батько ваш Студебеккер? Чого ви причепилися до людини? Російською мовою говоряться вам, що «студебекер» в останню хвилину замінили «лорен-дітріхом», а він морочить голову. «Студебекер»! Юнака вже давно відтиснули розпорядники, а Остап ще довго вимахував руками і бурмотів: — Знавці! Вбивати треба таких знавців! «Студебекера» йому подавай! Голова комісії після зустрічі автопробігу свою вітальну промову склав з довгого ланцюга підрядних речень, 3 яких не міг виплутатись протягом цілої півгодини. Весь цей час командор пробігу був дуже занепокоєний. З висоти кафедри він стежив за підозрілими діями Балаганова і Паніковського, які досить активно шмигали по натовпу. Бендер робив страшні очі і зрештою своєю сигналізацією прикував дітей лейтенанта Шмідта до одного місця. — Я радий, товариші, — заявив Остап у слові-відповіді, — порушити автомобільною сиреною патріархальну тишу міста Удоєва. Автомобіль, товариші, не розкіш, а засіб пересування. Залізний кінь іде на зміну селянській кобилі. Налагодимо серійне виробництво радянських автомашин. Ударимо автопробігом по бездоріжжю і нехлюйству. Я закінчую, товариші. Ми зараз перекусимо і будемо продовжувати нашу далеку путь. Поки натовп, що монолітною стіною оточив кафедру, вслухався в слова командора, Козлевич розвинув широку діяльність. Він залив бак бензином, який, як і казав Остап, виявився найвищої якості, нітрохи не соромлячись, прихопив про запас ще три бідони пального, змінив камери і протектори на всіх чотирьох колесах, захопив помпу і навіть домкрат, геть очистив як базу, так і операційний склад удоївського відділення Автодору. Дорога до Чорноморська була забезпечена матеріалами. Правда, не було грошей. Але командора це мало непокоїло. В Удоєві мандрівники добре пообідали. — Про дрібні гроші турбуватися не треба, — сказав Остап, — вони валяються на дорозі, і ми їх будемо підбирати, скільки нам треба. Поміж древнім Удоєвим, заснованим 794 року, і Чорноморськом, заснованим 1794 року, пролягло тисячу літ і тисячу кілометрів ґрунтової і шосейної дороги. За цю тисячу літ на магістралі Удоїв — Чорне море з'являлися різноманітні фігури. Рухались по ній роз'їзді прикажчики з товарами візантійських торговельних фірм. Назустріч їм з дрімучого лісу виходив Соловей-розбійник, кремезний чолов'яга у смушевій шапці. Крам він відбирав, а прикажчиків пускав у розход. Брели цією дорогою завойовники зі своїми дружинами, проїздили мужики, пленталися з піснями прочани. Життя країни змінювалося з кожним сторіччям. Мінявся одяг, удосконалювалася зброя, були придушені картопляні заколоти. Люди навчилися голити бороди. Злетіла перша повітряна куля. Було винайдено залізні близнюки — пароплав і паровоз. Засурмили автомашини. А дорога лишилася такою ж, як і за Солов'я-розбійника… Горбата, вкрита вулканічним брудом чи засипана ядучим, наче порошок від блощиць, пилом, простяглась вона, наша вітчизняна дорога, мимо сіл, містечок, фабрик і колгоспів, простяглася тисячоверстою пасткою. Обабіч неї, в пожовклих, забруднених травах, валяються кістяки возів і замучені, конаючі автомобілі. Можливо, емігрантові, який божеволіє від продажу газет серед асфальтових просторів Парижа, згадується російська ґрунтова дорога з чарівними подробицями рідного пейзажу: калюжа, в якій купається місяць, цвіркуни, що голосно виспівують свою вечірню молитву, і порожнє відро, що видзвонює, прив'язане до селянського воза. Але місячне сяйво тепер має інше призначення. Місяць може пристойно сяяти над гудроновими шосе. Симфонію селянського відерця замінили автомобільні сирени і клаксони. А цвіркунів можна буде слухати в спеціальних заповідниках: там будуть збудовані трибуни, і громадяни, підготовлені вступним словом якогось сивого цвіркунознавця, зможуть мати насолоду — послухати спів улюблених цвіркунів.  

Розділ VII
СОЛОДКИЙ ТЯГАР СЛАВИ


Командор пробігу, водій машини, бортмеханік і «прислуга за все» почували себе прекрасно. Ранок був прохолодний. В перламутровому небі плуталося бліде сонце. У траві викрикувала дрібна пташина наволоч. Придорожні пташки-посмітюшки, не кваплячись, переходили дорогу перед самими колесами автомобіля. Степові обрії сочились бадьорими запахами, що коли б тут на місці Остапа був якийсь селянський письменник-середнячок з групи «Сталеве вим'я», він би не стримався, вийшов з машини, сів на траві і одразу ж написав на сторінках похідного блокнота нову повість, яка б починалася словами: «Ой, аж зопріли озимі! Розсупонилося сонце, порозтандикало своє проміння по всьому білому світу. Понюхав старий Ромуальдич свою онучу і весь аж перехнябився». Але Остапові та його супутникам було не до цих поетичних сприймань. Ось уже цілу добу вони мчалися попереду автопробігу. їх зустрічали музикою і промовами. Діти на їхню честь били в барабани. Дорослі годували обідами і вечерями, щедро постачали заздалегідь заготовленими авточастинами. А в якомусь селищі їм піднесли хліб-сіль на дубовій різьбляній таці, з рушником, вишитим хрестиком. Хліб-сіль лежав на дні машини, між ногами Паніковського. Він весь час відщипував від коровая шматочки і зрештою видовбав у ньому мишачу нору. Після цього гидливий Остап викинув хліб-сіль на шлях. Ніч антилопівці провели в невеличкому селі, де їх дбайливо зустрів сільський актив. Вони вивезли звідтіль великий глечик пряженого молока і солодкі спогади про одеколонний запах сіна, на якому спали. — Молоко і сіно, — сказав Остап, коли «Антилопа» залишала на світанку село, — що може бути краще! Завжди думаєш: «Це я ще встигну. Ще багато буде в моєму житті молока і сіна». А насправді цього вже ніколи більше не буде. Отже, знайте: це була найкраща ніч у нашому житті, мої бідні друзі. А ви цього навіть не помітили. Супутники Бендера дивились на нього з повагою. їх захоплювало легке життя, яке раптом відкривалося перед ними. — Хороше жити на світі! — сказав Балаганов. — Ось ми їмо, ми ситі. Можливо, нас чекає щастя… — Ви певні цього? — запитав Остап. — Щастя чекає нас на дорозі? Можливо, навіть вимахує нам крильцями від нетерпіння? «Де, — каже воно, — адмірал Балаганов? Чому його так довго немає?» Ви псих, Балаганов! Щастя нікого не чекає. Воно блукає по країні в довгому, білому хітоні, наспівуючи дитячу пісеньку: «Ох, Америка — це країна, там гуляють і. п'ють без закуски». Але це наївне дитя треба ловити, треба йому сподобатись, йому треба догоджати. А у вас, Балаганов, з цим дитям роману не вийде. Ви голодранець. Погляньте, на кого ви схожі! Людина у вашому костюмі ніколи не здобуде щастя. Та й взагалі весь екіпаж «Антилопи» екіпірований дуже погано. Дивуюсь, як це нас ще вважають за учасників автопробігу! — Остап співчутливо оглянув своїх супутників і продовжував — Капелюх Паніковського мене просто непокоїть. Взагалі, його розкішний одяг можуть зрозуміти як виклик. Цей дорогоцінний зуб, ці зав'язки від підштаників, ці волосаті груди, прикриті лише галстуком… Простіше треба одягатися, Паніковський! Ви — поважний дідок. Вам потрібен чорний сюртук і касторовий капелюх… Балаганову буде до лиця ковбойка в клітку і шкіряні краги. Він одразу ж набуде вигляду студента, який займається фізкультурою. А зараз він схожий на матроса, якого звільнили за пияцтво з торгового флоту. Про нашого шановного водія я не кажу. Тяжкі злигодні, якими обдарувала його доля, не дали йому змоги одягтися відповідно до його високого звання. Невже ви не бачите, як би до його натхненного, трохи забрудненого мастилом обличчя підійшов шкіряний комбінезон і хромовий чорний картуз? Так, дітки мої, вам треба екіпіруватися. — Грошей немає, — сказав, обернувшись, Козлевич. — Шофер має рацію, — люб'язно відповів Остап, — грошей справді нема. Немає цих маленьких металевих круглячків, які я так люблю. «Антилопа-Гну» сковзнула з пагорка. Поля продовжували поволі крутитись обабіч машини. Велика руда сова, що сиділа над самісіньким шляхом, схиливши голову набік, мов дурна, витріщувала жовті, зараз невидющі очі: Стривожений скрипом «Антилопи», птах розпустив крила, злетів над машиною і подався кудись у своїх нудних совиних оправах. Нічого більше, що заслуговувало б на увагу, на дорозі не сталось. — Гляньте! — раптом заволав Балаганов. — Автомобіль! Остап наказав, про всяк випадок, сховати плакат, який умовляв громадян вдарити автопробігом по нехлюйству. Поки Паніковський виконував цей наказ, «Антилопа» наблизилась до зустрічної машини. Закритий сірий «кадилак», зробивши невеличкий крен, стояв край дороги. Середньоросійська природа, яка віддзеркалювалась в його товстому полірованому склі, здавалася гарнішою і значно чистішою, аніж це було насправді. Шофер, що стояв навколішки перед машиною, знімав покришку з переднього колеса. Над шофером, чекаючи, нудьгували три фігури в дорожних пісочних пальтах. — Зазнали аварії? — запитав Остап, ввічливо знімаючи картуза. Шофер підвів напружене обличчя і, нічого не відповівши, знову заглибився в роботу. Антилопівці вилізли з свого зеленого тарантаса. Козлевич кілька разів обійшов чудесну машину, заздро зітхаючи, присів навпочіпки поруч з шофером і завів з ним розмову. Паніковський і Балаганов з дитячою цікавістю розглядали пасажирів, з яких двоє мали дуже пихатий закордонний вигляд. Третій, судячи по дурманячому калошному запаху, що йшов від його «резинотрестівського» плаща, був співвітчизник. — Зазнали аварії? — повторив Остап, делікатно торкнувшись гумового плеча співвітчизника, водночас спиняючи мрійний погляд на іноземцях. Співвітчизник роздратовано заговорив про шину, яка лопнула, але його бурчання пройшло повз Остапові вуха. На большаку, за сто тридцять кілометрів від найближчого окружного центру, в самій середині Європейської Росії біля свого автомобіля прогулювалися двоє товстеньких закордонних курчат. Ось що хвилювало великого комбінатора. — Скажіть, — перебив він, — ці двоє не з Ріо-де-Жанейро? — Ні, — відповів співвітчизник, — вони з Чікаго. А я — перекладач з «Інтуристу». — Що ж вони тут роблять на перехрестку доріг, у дикому древньому полі, далеко від Москви, від балету «Червоний мак», від антикварних магазинів і знаменитої картини художника Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина»? Не збагну! Нащо ви їх сюди завезли? — А хай їм біс! — нудьгуючи, сказав перекладач. — Третій день уже гасаємо по селах, як очманілі. Зовсім мене замучили. Багато я мав справ з іноземцями, але таких ще не бачив. — І він махнув рукою в бік своїх рум'яних супутників. — Всі туристи як туристи, бігають по Москві, купують в кустарних магазинах дерев'яні дзбани — піяла. А ці двоє відбились. Почали роз'їжджати по селах… — Це похвально, — сказав Остап. — Широкі маси мільярдерів знайомляться з побутом нового, радянського села. Громадяни міста Чікаго пихато стежили за лагодженням автомобіля. На них були сріблясті капелюхи, заморожені крохмальні комірці й червоні матові черевики. Перекладач з обуренням глянув на Остапа і викрикнув: — Як же! Отак їм і потрібне нове село! Селянський самогон їм потрібен, а не село! При слові «самогон», яке перекладач вимовив з наголосом, джентльмени занепокоєно озирнулися і почали наближатись до співрозмовників. — Ось бачте! — сказав перекладач. — Вони не можуть спокійно чути це слово. — Гм… Тут якась таємниця, — сказав Остап. — Або ж зіпсований смак. Не розумію, як можна любити самогон, коли на нашій батьківщині є такий великий вибір благородних міцних напоїв. — Все це значно простіше, аніж здається, — сказав перекладач. — Вони шукають рецепт виготовлення доброго самогону. — Ну, звичайно! — викрикнув Остап. — Адже у них «сухий закон». Все зрозуміло… Дістали рецепт? Що, не дістали? Ну, ще б! Ви б ще приїхали на трьох автомобілях! Ясна річ: вас приймають за начальство. Ви і не дістанете рецепта, можу вас запевнити. Перекладач почав скаржитись на іноземців: — Вірите — напосіли на мене: скажи та скажи їм секрет самогону. А я ж не самогонник. Я член спілки робітників освіти. У мене в Москві старенька мати. — А вам дуже хочеться повернутися в Москву? До матері? Перекладач жалібно зітхнув. — В такому разі, засідання продовжується, — мовив Бендер. — Скільки дадуть ваші шефи за рецепт? Півтори сотні дадуть? — Дадуть двісті,—прошепотів перекладач. — А ви справді маєте такий рецепт? — Зараз же вам продиктую, тобто одразу ж після одержання грошей. Який завгодно: картопляний, пшеничний, абрикосовий, ячмінний, з ягід, шовковиці, з гречаної каші. Навіть із звичайнісінької табуретки можна гнати самогон. Дехто дуже полюбляє табуретівку. А ні — то можна просту кишмишівку чи слив'янку. Одно слово — перший-ліпший з півтораста самогонів, які мені відомі. Остапа відрекомендували американцям. У повітрі довго плавали ввічливо підняті капелюхи. Потому приступили до справи. Американці вибрали пшеничний самогон, який привабив їх простим способом виробки. Рецепт довго записували в блокноти. Остап розповів американським ходакам і найкращу конструкцію кабінетного самогонного апарата, який легко приховати від стороннього ока в тумбі письмового столу. Це вже без плати, як премію. Ходоки запевнили Остапа, що при американській техніці виготовити такий апарат дуже легко. Остап, з свого боку, запевнив американця, що апарат його конструкції дає в день відро чудового ароматного перваку. — О! — вигукнули американці. Вони вже чули це слово в одній поважній родині в Чікаго. І там «pervatsh'e» дістає пречудові референції. Глава цього сімейства свого часу побував з американським окупаційним корпусом в Архангельську, пив там «pervatsh» і з тих пір не може забути чарівного стану, в який він потрапляв завдяки цьому напою. В устах розомлілих туристів грубе слово «первак» звучало ніжно, манливо. Американці з легкою душею віддали двісті карбованців і довго трясли руку Бендеру. Паніковському і Балаганову теж пощастило поручкатися з громадянами заатлантичної республіки, змученими «сухим законом». Перекладач на радощах чмокнув Остапа в тверду щоку і просив заходити, додавши до цього, що стара мати буде дуже рада. Одначе адреси чомусь не лишив. Здружившись, мандрівники посідали у свої машини. Козлевич на прощання зіграв матчиш, і під його веселі звуки автомобілі помчали в протилежні боки. — Бачте, — сказав Остап, коли американська машина зникла в куряві,—все сталося так, як я вам казав. Ми їхали. На дорозі валялися гроші. Я Їх підібрав. Гляньте, вони навіть не припали пилом… І він зашелестів пачкою «новеньких кредиток. — Власне кажучи, хвастатись нічим, комбінація простенька. Охайність, чесність — ось що цінно. Двісті карбованців. За п'ять хвилин. І я не тільки не порушив законів: навпаки, навіть зробив приємну для багатьох справу. Екіпажу «Антилопи» я дістав гроші, старенькій матері повернув сина-перекладача і нарешті задовольнив духовну спрагу громадян країни, з якою як-не-як ми маємо торгові зв'язки. Наближався час обіду. Остап заглибився над картою пробігу, видерту ним з автомобільного журналу, і повідомив про наближення міста Лучанська. — Місто дуже невелике, — сказав Бендер, — це кепсько. Що менше місто, то довші привітальні промови. А тому попросимо люб'язних господарів міста на перше дати обід, а промови на друге. В антракті я подбаю про вашу екіпіровку. Паніковський! Ви починаєте забувати свої обов'язки. Поновіть плакат на своєму місці. Козлевич вже набив руку на урочистих фінішах і спинив машину перед самісінькою трибуною. Тут Бендер обмежився коротеньким привітанням. Домовилися провести мітинг о другій годині. Підкріпившись даровим обідом, автомобілісти в доброму настрої пішли до магазину готового одягу. їх оточував натовп. Антилопівці гідно несли тягар слави, який несподівано впав на них. Вони йшли посеред вулиці, тримаючись за руки і погойдуючись, наче матроси в чужоземному порту. Рудий Балаганов, що справді нагадував молодого боцмана, почав співати морську. пісню. Магазин «Одяг чоловічий, жіночий і дитячий» причаївся під величезною вивіскою, яка затулила собою весь двоповерховий будинок. На вивісці було намальовано десятки фігур: жовтолиці мужчини з тоненькими вусиками, в шубах з відкинутими тхорячими полами, дами з муфтами в руках, коротконогі діти у матроських костюмчиках, комсомолки в червоних косинках і похмурі господарники у фетрових, по самісінькі стегна, чоботях. І вся ця розкіш — розбивалася об малесенький папірець, приклеєний до дверей магазину. ШТАНІВ НЕМА — Як же грубо, — сказав Остап, входячи, — одразу видно провінцію. Написали б як пишуть у Москві: «Брюк нема», пристойно і благородно. Задоволені громадяни розходяться по своїх домівках. В магазині автомобілісти затрималися недовго. Для Балаганова знайшлася канареєчна ковбойська сорочка в широку клітку і стетсонівський капелюх з дірочками. Козлевичу довелося задовольнитися обіцяним хромовим картузом і такою ж тужуркою, яка виблискувала наче пресована ікра. Довго марудилися з Паніковським. Довгополий сюртук пастора і м'який капелюх, які, за задумом Бендера, мали облагородити зовнішній вигляд порушника конвенції, відпали в першу ж хвилину. Магазин міг запропонувати лише костюм пожежника: куртку з золотими насосами в петлицях, волохаті напівшерстяні штани і картуз з синім кантом. Паніковський довго підстрибував перед хвилястим дзеркалом. — Не розумію, — сказав Остап, — чим вам не до вподоби костюм пожежника? Все ж таки це краще, аніж костюм короля у вигнанні, який ви носите зараз. А ну, повернись-но, синку! Чудово! Скажу вам відверто: це личить вам більше, як запроектовані мною сюртук і капелюх. На вулицю вийшли в новому убранні. — Мені потрібен смокінг, — сказав Остап, — але тут його нема. Почекаємо кращих часів. Остап відкрив мітинг з піднесенням, не підозрюючи, яка гроза насувається на пасажирів «Антилопи». Він був дотепним, розповідав смішні дорожні пригоди і єврейські анекдоти, чим дуже сподобався публіці. Кінець промови він присвятив розгляду давно назрілої автопроблеми. — Автомобіль, — викрикнув він, як у рупор, — не розкіш, а… В цю хвилину він помітив, що голова комісії по зустрічі взяв з рук хлопчика, що пробіг до трибуни, телеграму. Вимовляючи слова «не розкіш, а засіб пересування», Остап нахилився ліворуч І через плече голови зазирнув у телеграфний бланк. Те, що він прочитав, вразило його. Він гадав, що попереду ще цілий день… В його голові враз промайнула низка сіл і містечок, де «Антилопа» скористалася з чужих матеріалів і коштів. Голова комісії ще ворушив вусами, намагаючись збагнути зміст депеші, а Остап, припинивши на півслові промову, сплигнув з трибуни і вже продирався крізь натовп. «Антилопа» зеленіла на перехресті доріг. На щастя, всі пасажири сиділи на своїх місцях, чекаючи моменту, коли Остап накаже переносити в машину дарунки міста. Це завжди бувало після мітингу. Нарешті голова комісії збагнув зміст телеграми. Він відірвав погляд від телеграми і побачив командора, що втікав. — Це шахраї! — вигукнув він страждальним голосом. Він всю ніч мучився, складаючи привітальну промову, і його авторське почуття було ображене. — Держи їх! Крик голови комісії долинув до вух антилопівців. Вони нервово заметушилися. Козлевич увімкнув мотор і в одну мить опинився на своєму сидінні. Машина подалася вперед, не дочекавшись Остапа. Спохвату антилопівці навіть не збагнули, що лишають в біді свого командора. — Стій! — кричав Остап, стрибаючи навздогін за машиною. — Дожену — всіх звільню! — Стій! — кричав голова комісії. — Стій, дурень! — кричав Балаганов Козлевичу. — Не бачиш — шефа забули. Адам Казимирович натис на педалі. «Антилопа» заскреготала і спинилася. Командор вскочив сторчма у машину і у відчаї крикнув: «Повний вперед!» Незважаючи на різнобічність і холоднокровність свого характеру, він не міг терпіти фізичної розправи. Козлевич, стерявшись розуму, взяв одразу на третю швидкість, дверцята розчинились, і з машини випав Балаганов. Все це сталося за якусь мить. Поки Козлевич знову гальмував, тінь натовпу, що переслідував машину, вже лягла на Балаганова. До нього вже простяглися чиїсь здоровенні ручища, коли «Антилопа» заднім ходом врізалась в натовп і залізна рука командора вхопила Балаганова за ковбойську сорочку. — Повний вперед! — заволав Остап. І тут мешканці Лучанська вперше відчули перевагу механічного транспорту над гужовим. Машина задеренчала всіма своїми частинами і швидко помчала, рятуючи від справедливого покарання чотирьох правопорушників. Перший кілометр шахраї важко дихали. Балаганов, який дорожив своєю красою, розглядав у кишенькове люстерко малинові подряпини на обличчі, які дістав, падаючи з машини. Паніковський тремтів у своєму костюмі пожежника. Він боявся помсти командора. І вона прийшла негайно. — Це ви погнали машину, коли я ще не встиг сісти? — грізно запитав командор. — Їй-богу… — заканючив Паніковський. — Ні, ні, не відмовляйтесь. Це все ваші витівки. Отже, до всього, ви ще й боягуз? Я потрапив в одну компанію із злодієм і боягузом? Гаразд! Я вас розжалую. До сього часу ви в моїх очах були брандмейстером. Віднині ви — простий пожежник-сокирник. Остап урочисто зірвав з червоних петлиць Паніковського золоті насоси. Після цієї процедури Остап познайомив своїх супутників зі змістом телеграми. — Справи кепські. В телеграмі пропонують затримати зелену машину, яка йде попереду автопробігу. Треба зараз же звернути кудись убік. Досить з нас тріумфів, пальмових гілок і дармових обідів на олії. Ідея себе вичерпала. Звернути ми можемо лише на Гряжське шосе. Але їхати до нього ще три години. Я певен, нас чекає палка зустріч на всіх придорожних населених пунктах. Проклятий телеграф всюди понапихав стовпів з дротами. Командор не помилився. Далі на їхньому шляху лежало містечко, назву якого антилопівці так і не взнали, хоч хотіли б знати, щоб згадати його при нагоді недобрим словом. Біля в'їзду в містечко дорогу перегородили важкою колодою. «Антилопа» повернула і, як сліпе щеня, почала тикатися з боку в бік, шукаючи обхідну дорогу. Але її не було. — Їдьмо назад! — сказав Остап, який враз став серйозним. І тут шахраї почули далекий комариний спів моторів. Очевидно, наближалися машини справжнього автопробігу. Рушати назад не можна було, і антилопівці кинулись вперед. Козлевич, насупившись, швидким ходом підвів машину до самісінької колоди. Громадяни, що стовпились навколо, злякано відбігли урізнобіч, чекаючи катастрофи. Але Козлевич несподівано применшив хід і спокійно перевалив через колоду. Коли «Антилопа» проїздила через містечко, мешканці з тротуарів проводжали її пасажирів лайкою, але Остап навіть не відповідав їм. До Гряжського шосе «Антилопа» знову підійшла під звуки ще не видимих автомобілів переслідувачів. Лише встигли звернути з проклятої магістралі, і, користуючись темнотою, що наступала, сховати машину за пагорок, як почулися стрілянина і вибухи моторів, і в стовпах світла з'явилася головна машина. Шахраї, причаївшись у траві, понад дорогою, раптом втратили своє звичне зухвальство, мовчки дивились на колону, що проходила. Полотнища сліпучого світла майоріли на дорозі. Машини м'яко поскрипували, пробігаючи повз пригнічених антилопівців. З-під коліс летів прах. Протяжно завивали клаксони. Над машинами здіймався вітер. За хвилину все пощезло, і лише в темряві ще довго підстрибував рубіновий ліхтарик останньої машини. Справжнє життя пролетіло мимо, радісно трублячи і виблискуючи лаковими крилами. Шукачам пригод лишився тільки бензиновий хвіст. Вони ще довго сиділи в траві, чихаючи і струшуючи з себе пил. — Та-ак, — сказав Остап, — тепер я й сам бачу, що автомобіль не розкіш, а засіб пересування. Вас не беруть завидки, Балаганов? А мене беруть.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка