Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ IV ЗВИЧАЙНИЙ ЧЕМОДАНЧИК



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка20/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   35

Розділ IV
ЗВИЧАЙНИЙ ЧЕМОДАНЧИК


Людина без капелюха, в сірих парусинових штанях, шкіряних сандаліях на босу ногу, як ходять ченці, в білій сорочці без комірця, нахиливши голову, вийшла з низенької хвіртки будинку номер шістнадцять. Опинившись на тротуарі, викладеному голубуватими камінними плитами, невідомий спинився і неголосно сказав: — Сьогодні п'ятниця. Отже, знову треба йти на вокзал. Промовивши ці слова, невідомий в сандаліях хутко озирнувся. Йому здалося, ніби за його спиною стоїть громадянин з цинковим обличчям шпигуна. Та на Малій Касательній вулиці не було ні душі. Червневий ранок ще тільки-но починав формуватися. Акації легенько здригалися, роняючи на плоске каміння холодну олив'яну росу. Вуличні пташки віддзвонювали якусь веселу нісенітницю. В кінці вулиці, внизу за дахами будинків, палало важке, немов відлите море. Молоді собаки, журливо озираючись і пошкрібуючи кігтями, дерлися на ящики з сміттям. Година двірників вже минула, година молочниць ще не починалася. Був той проміжок поміж п'ятою і шостою годинами, коли двірники, досхочу намахавшись колючими віниками, вже порозходилися по своїх закутках; у місті сонячно, чисто і тихо, мов у державному банку. В таку хвилину хочеться плакати й вірити, що кисляк корисніший і смачніший, аніж хлібне вино. Та вже чути далекий грім: то вивантажуються з дачних поїздів молочниці з бідонами. Зараз вони кинуться у місто і на майданчиках чорних сходів почнуть звичну сварку з домашніми господарками. На мить з'являться робітники з кошиками і зараз же зникнуть у заводських брамах. З фабричних труб завалує дим. А потім, підстрибуючи від люті, на нічних столиках заллються троїстим дзвоном міріади будильників фірми «Павел Буре» — тихіше; тресту точної механіки — голосніше. І щось замурмотять спросоння радянські службовці, випадаючи з своїх дівочих ліжок. Година молочниць закінчиться, настане година службового люду. Але ще було рано, службовці ще спали під своїми фікусами. Людина в сандаліях пройшла через усе місто, майже нікого не зустрівши. Вона йшла в затінку акацій, які в Чорноморську виконували деякі громадські функції: на одних висіли сині поштові скриньки з відомчим гербом (конверт і блискавка), до інших були прикуті бляшані мисочки з водою для собак. На Приморський вокзал невідомий в сандаліях прибув саме в ту хвилину, коли звідтіль виходили молочниці. Не раз до болю вдарившись об їхні залізні плечі, він підійшов до камери схову ручного багажу і пред'явив квитанцію. Багажний доглядач з неприродною суворістю, яку можна спостерігати лише на залізницях, глянув на квитанцію і одразу ж викинув пред'явникові його чемодан. Пред'явник в свою чергу розстебнув шкіряний гаманець, зітхнувши вийняв звідти монету вартістю в десять копійок і поклав її на багажний прилавок, зроблений з шести старих, відполірованих ліктями рейок. Опинившись на привокзальній площі, невідомий в сандаліях поставив чемодан на брук, дбайливо оглянув його з усіх боків і навіть помацав рукою білий портфельний замочок. Це був звичайний чемоданчик, змайстрований з дерева і обклеєний штучною фіброю. Саме в таких чемоданчиках пасажири, молодші, тримають нитяні шкарпетки «Скетч», дві зміни толстовок, один затискувач для волосся, трусики, брошурку «Завдання комсомолу на селі» і троє зварених вкруту і вже розчавлених яєць. Окрім того, в кутку чемодана обов'язково має бути жмут брудної білизни, загорнутої в газету «Экономическая жизнь». Пасажири літні в такому чемодані тримають костюм-трійку і до нього ще й окремі штани з клітчатого краму, відомого під назвою «Сторіччя Одеси», підтяжки на роликах, хатні туфлі з язичками, пляшечку потрійного одеколону і білу марселеву ковдру. Треба сказати, що і в цьому випадку в кутку є дещо, загорнуте в «Экономическую жизнь». Але це вже не брудна білизна, а бліда варена курка. Задовольнившись цим побіжним оглядом, людина в сандаліях підхопила чемодан й влізла в білий тропічний вагон трамвая, який довіз його аж на другий кінець міста — до Східного вокзалу. Дії невідомого тут були зовсім протилежні тому, що він проробив щойно на Приморському вокзалі. Він здав овій чемодан в камеру схову і одержав квитанцію від велетня — доглядача багажу. Проробивши ці дивовижні еволюції, власник чемодана полишив вокзал якраз в той час, коли на вулицях вже з'явилися найстаранніші службовці. Він влився в їхні безладні колони, після чого костюм його втратив будь-яку оригінальність. Людина в сандаліях була службовцем, а службовці в Чорноморську майже всі одягалися по якійсь неписаній моді: нічна сорочка з засуканими вище ліктя рукавами, легенькі сирітські штани, такі ж сандалії чи парусинові туфлі. Ніхто не носив капелюхів і картузів. Лише вряди-годи впадали в око кепки, частіше всього чорі, здиблені патли, а ще частіше виблискувала, мов диня на баштані, присмагла на сонці лисина, на якій так і кортіло написати хімічним олівцем яке-небудь слово. Установа, в якій служила людина в сандаліях, звалася «Геркулес» і містилася в колишньому готелі. Скляні двері-вертушка з мідними, як на пароплавах, поручнями, увіпхнули його у великий вестибюль з рожевого мармуру. В заземленому ліфті містилося довідкове бюро. Звідтіль вже визирало усміхнене жіноче обличчя. Пробігши за інерцією кілька кроків, людина з сандаліях спинилася перед дідусем-швейцаром у картузі, з золотими зигзагами на околиші і молодечим голосом запитала: — Ну що, старина, в крематорій час? — Час, голубчику, час, — відповів швейцар, радісно посміхаючись, — в наш радянський колумбарій. Він навіть махнув руками На його доброму обличчі відбилася покірна готовність хоч зараз іти на вогняне захоронення. В Чорноморську збиралася будувати крематорій з відповідним приміщенням для урн, тобто з колумбарієм, і це нововведення кладбищенського підвідділу чомусь дуже тішило громадян. Може, їх смішили нові слова — крематорій і колумбарій, а може, звеселяла сама думка про те, що людину можна опалити, як поліно. У всякому разі, на вулицях і в трамваях вони покрикували на всіх бабусь і дідів: «Ти куди, стара, прешся? До крематорію поспішаєш?» Або: «Пропустіть старенького вперед, йому в крематорій час». І дивна річ, ідея вогненного захоронення старим дуже сподобалася; ці веселі дотепи викликали у них цілковите схвалення. І взагалі, розмови про смерть, які до цього часу вважали тут за незручні і неввічливі, стали котируватись в Чорноморську нарівні з анекдотами з єврейського чи кавказького життя і викликали загальне зацікавлення. Пройшовши повз голу мармурову дівчину, що стояла на початку сходів, тримаючи у піднятій руці електричний факел, і невдоволено зирнувши на плакат: «Чистка «Геркулеса» починається. Геть змову мовчання і кругову поруку!», службовець піднявся на другий поверх. Він працював у фінансово-лічильному відділі. До початку роботи лишилося ще п'ятнадцять хвилин, але Сахарков, Дрейфус, Тезоіменицький, Музикант, Чеваженська, Кукушкінд, Борисохлєбський і Лапідус-молодший вже сиділи за своїми столами. Чистки вони не боялись нітрішки, в чому не раз запевняли один одного, але за останній час чомусь почали приходити на службу якомога раніше. Користуючись небагатьма хвилинами вільного часу, вони голосно розмовляли поміж себе. Голоси їх гуділи в величезному залі, який колись був готельним рестораном. Про це нагадували стеля в різьблених дубових кесонах і розписні стіни, де з жахливими посмішками перекидалися менади, наяди і дріади. — Ви чули новину, Корейко? — запитав прибулого Лапідус-молодший. — Невже не чули? Ну? Ви будете вражені… — Яка новина?.. Здрастуйте, товариші! — промовив Корейко. — Здрастуйте, Ганно Василівно! — Ви навіть уявити собі не можете! — смакуючи, продовжував Лапідус-молодший. — Бухгалтер Берлага потрапив до будинку божевільних. — Та що ви говорите? Берлага? Та він же зовсім нормальна людина! — До вчорашнього дня був нормальний, а сьогодні став найненормальніший, — втрутився у розмову Борисохлєбський. — Це факт. Мені дзвонив його шуряк. У Берлаги серйозне психічне захворювання, розладнання п'яточного нерва. — Треба лише дивуватися, що в нас у всіх нема ще розладнання цього нерва, — зловісно зауважив старий Кукушкінд, дивлячись на товаришів по службі крізь овальні нікельовані окуляри. — Не каркайте, — сказала Чеважевська. — Завжди він сум наводить. — Все ж таки жаль Берлагу, — озвався Дрейфус, перекрутившись на своєму гвинтовому табуреті обличчям до товариства. Товариство мовчки погодилося з Дрейфусом. Лише Лапідус-молодший загадково посміхнувся. Розмова перейшла на тему про поведінку душевнохворих; заговорили про маніяків, було згадано кілька історій про знаменитих божевільних. — Ось у мене, — викрикнув Сахарков, — був дядько божевільний, який уявляв себе одночасово Авраамом, Ісааком і Іаковом. Уявляєте собі, якого галасу він здіймав! — Треба лише дивуватись, — бляшаним голосом сказав старий Кукушкінд, поволі протираючи окуляри полою піджака, — треба лише дивуватись, що ми всі ще не уявили себе Авраамами, — старий засопів, — Ісааками… — І Іаковами? — глузливо запитав Сахарков. — Ага! І Яковами! — раптом вискнув Кукушкінд. — Та Іаковами! Саме Іаковами! Живеш у такий нервовий час… Ось коли я працював у банкирській конторі «Сікоморський та Цесаревич», тоді не було ніякої чистки… При слові «чистка» Лапідус-молодший стрепенувся, взяв Корейка під руку і повів його до величезного вікна, на якому різнокольоровими скельцями було викладено двоє готичних лицарів. — Та найцікавіше про Берлагу ви ще не знаєте, — зашепотів вій, — Берлага здоровий, як бик. — Як? То він не в будинку божевільних? — Ні, в будинку божевільних. Лапідус уїдливо посміхнувся. — У цьому весь трюк. Він просто злякався чистки і вирішив пересидіти тривожний час. Прикинувся божевільним. Зараз він, мабуть, ричить і регоче. От спритняга! Навіть завидки беруть! — У нього що — з батьками не гаразд? Торговці? Чужий елемент? — І з батьками не гаразд, та й сам він, між нами кажучи, мав аптеку. Хто ж міг знати, що буде революція? Люди влаштовувались, як могли, хто мав аптеку, а хто навіть фабрику. Я особисто не бачу в цьому нічого поганого. Хто міг знати? — Треба було знати, — холодно сказав Корейко. — От я і. кажу, — нашвидку підхопив Лапідус, — таким не місце в радянській установі. І, глянувши на Корейка розширеними очима, пішов до свого столу. Зал уже заповнили службовці, з шухляд було вийнято металеві лінійки, які відсвічували сріблом оселедців, рахівниці з пальмовими кісточками, товсті книги, розграфлені рожевими і голубими лініями, і ще багато іншого канцелярського дріб'язку. Тезоіменицький зірвав з календаря вчорашній листок — почався новий день, і хтось з службовців уже вп'явся молодими зубами в довгастий бутерброд з баранячим паштетом. Всівся за свій стіл і Корейко. Утвердившись засмаглими ліктями на письмовому столі, він почав щось записувати у контокорентну книгу. Олександр Іванович Корейко, один з найнепомітніших співробітників «Геркулеса», був у тому віці, коли ми ще відчуваємо останні пориви молодості, — йому було тридцять вісім років. На червоному сургучевому обличчі кущилися жовті пшеничні брови, вражали білі очі. Англійські вусики своїм кольором теж нагадували якийсь дозрілий злак. Обличчя його могло здатися зовсім молодим, коли б не грубі єфрейторські борозни, що перетяли щоки і шию. На службі Олександр Іванович поводив себе як надстроковий солдат: нікому не перечив, був слухняний, працьовитий, винахідливий, але і тупоголовий. — Якийсь він полохливий, — говорив про нього начальник фінобліку, — якийсь занадто вже принижений, дуже якийсь відданий… Тільки оголосять підписку на позику, як він уже преться зі своїм місячним заробітком. Першим підписується! А заробіток — сорок шість карбованців! Хотів би я знати, як він існує на такі гроші! Олександр Іванович мав дивовижну особливість. Він блискавично множив і ділив усно великі тризначні й чотиризначні числа. Але це не позбавило Корейка репутації тупоголового. — Слухайте, Олександре Івановичу, — запитував сусід, — скільки буде — вісімсот тридцять шість на чотириста двадцять три? — Триста п'ятдесят три тисячі шістсот двадцять вісім, — відповідав Корейко, подумавши якусь тобі мить. І сусід не перевіряв множення, бо знав, що тупоголовий Корейко ніколи не помиляється. — Інший на його місці таку б кар'єру зробив, — казали і Сахарков, і Дрейфус, і Тезоіменицький, і Музикант, і Чеважевська, і Борисохлєбський, і Лапідус-молодший, і старий дурень Кукушкінд, і навіть бухгалтер Берлага, що перебував у будинку божевільних. — А він йолоп. Все життя сидітиме на своїх сорока шести карбованцях. І, звичайно, товариші Олександра Івановича по службі, та й сам начальник-фінобліку товариш Арников, і не лише він, а навіть Серна Михайлівна, особиста секретарка начальника всього «Геркулеса» товариша Полихаєва, — ну, одне слово, всі були б дуже здивовані, коли б дізналися, що Олександр Іванович Корейко, найсумирніший з конторників, лише годину тому перевозив навіщось з одного вокзалу на інший чемодан, в якому лежали не штани «Сторіччя Одеси», не бліда курка і не якісь там «Завдання комсомолу на селі», а десять- мільйонів карбованців у закордонній валюті і в радянських грошових знаках. 1915 року міщанин Саша Корейко був двадцятитрьохлітній нероба з числа тих, яких справедливо називають гімназистами у відставці. Реального училища він не закінчив, ні до якого діла не пристав, тинявся по бульварах, об'їдаючи батьків. Від військової служби його звільнив дядько, діловод військового начальника, і через те він зовсім не жахався, слухаючи викрики напівбожевільного газетяра: — Останні телеграми! Наші наступають! Слава богу! Багато вбитих і поранених! Слава богу! На той час Саша так уявляв собі майбутнє: він іде вулицею — і раптом біля ринви, що виблискує цинковими зорями, під стіною, він знаходить новенький, вишневого кольору, що поскрипує, як сідло, шкіряний гаманець, а в гаманці дуже багато грошей, дві тисячі п'ятсот карбованців… А далі все буде гаразд… Він так часто уявляв собі, як знайде гроші, що навіть достоту знав, де це станеться. На вулиці Полтавської Перемоги, в асфальтовому закутку, за причілком будинку, біля тієї зоряної ринви. Там лежить він, його шкіряний благодійник, присипаний сухим цвітом акації поруч зі сплющеним недокурком. На вулицю Полтавської Перемоги Саша ходив щодня, але, як це не дивно, гаманця там не було. Він розгортав сміття гімназичним стеком і тупо дивився на емальовану табличку: «Податковий інспектор Ю. М. Соловейський», що висіла біля парадного входу. Очманілий Саша плентався додому, падав на червоний плюшевий диван і знову мріяв про багатство, прислухаючись до дражливих ударів серця і всіх пульсів. Пульси були дрібненькі, недобрі і нетерплячі. Революція сімнадцятого року зігнала Корейка з плюшевої канапи. Він зрозумів, що може зробитися щасливим нащадком незнайомих йому багатіїв. Він нюхом відчув, що по всій країні зараз валяється велика кількість безпритульного золота, коштовностей, чудових меблів, картин і килимів, хутра і сервізів. Треба лише не проґавити момент і якомога швидше схопити ці багатства. Але тоді він ще був молодий і дурний. Він захопив велику квартиру, власник якої розсудливо виїхав французьким пароплавом до Константинополя, і оселився в ній. Цілий тиждень він вростав у чужий багатий побут втікача комерсанта, пив знайдений у буфеті мускат, закушував пайковим оселедцем, виносив на базар різні дрібні речі і був дуже здивований, коли його заарештували. З тюрми він вийшов через п'ять місяців. Від своєї думки стати багачем він не відмовився, але зрозумів, що діло де вимагає обережності, темноти і послідовності. Треба було одягтись у захисну шкуру — і вона прийшла до Олександра Івановича у вигляді жовтогарячих чобіт, бездонних синіх бриджів і довгополого френча — агента по постачанню продтоварів, У ті неспокійні часи все, зроблене людськими руками служило людині значно гірше, аніж раніш; будинки не рятували від холоду, їжа не нагодовувала, електричне світло подавалося в будинки лише під час великих облав на бандитів і дезертирів, водопровід подавав воду лише в перші поверхи, а трамваї зовсім не працювали. Всі ж стихійні сили стали злішими і небезпечнішими: зими були холодніші, ніж колись, вітер більш дошкульний, і звичайна застуда, яка раніш укладала людину в ліжко на три дні, тепер за ті ж три дні убивала її. І молоді люди без певних занять ватагами блукали на вулицях, безтурботно виспівуючи пісеньку про гроші, які втратили будь-яку ціну: Залетаю я в буфет,
Ни копейки денег нет,
Разменяйте десять миллио-нов…

Олександр Іванович з непокоєнням спостерігав, як гроші, які він примудрявся наживати, переводяться на пси. Тиф клав людей тисячами. Саша торгував викраденими зі складу медикаментами. На тифу він заробив п'ятсот мільйонів, але курс грошей зробив з них п'ять мільйонів. На цукрові він заробив мільярд. Курс перетворив цей мільярд у ніщо. В ці часи однією з найбільш вдалих його операцій було викрадення маршрутного поїзда з продуктами, що йшов на Волгу. Корейко був комендантом поїзда. Поїзд вийшов з Полтави у Самару, але до Самари не дійшов, а в Полтаву не повернувся. Він безслідно зник у дорозі. Разом з ним зник і Олександр Іванович.  



Розділ V
ПІДЗЕМНЕ ЦАРСТВО


Жовтогарячі чоботи виринули в Москві наприкінці 1922 року. Над чобітьми вже красувалася зеленкувата бекеша, підбита золотавим лисячим хутром. Піднятий смушковий комір, зворотній бік якого був схожий на стьобану ковдру, захищав від морозу хвацьку морду з севастопольськими півбаками. Голову Олександра Івановича увінчувала чудова кучерява папаха. А в Москві тоді вже бігали нові мотори з кришталевими ліхтарями, вулицями сновигали скороспілі багачі в котикових ярмулочках і в шубах, підбитих взірчастим хутром «ліра». У моду входили гостроносі готичні штиблети і портфелі з чемодановими ручками і ремнями. Слово «громадянин» починало витискувати звичне слово «товариш», і якісь молодики, що швидко збагнули, у чому саме полягає радість життя, вже витанцьовували в ресторанах уанстеп «Діксі» і навіть фокстрот «Квітка сонця». Над містом стояв крик візників «лихачів» і у великому будинку Наркомату закордонних справ кравець Журкевич день і ніч строчив фраки для радянських дипломатів, що від'їжджали за кордон. Олександр Іванович з подивом констатував, що його одяг, який в провінції вважали за ознаку мужності і багатства, тут, у Москві, пережиток старовини і кидає невигідну тінь на його власника. Через два місяці на Сретенському бульварі відкрився новий заклад під вивіскою: «Промислова артіль хімічних продуктів «Реванш». Артіль займала дві кімнати. У першій висів портрет основоположника соціалізму — Фрідріха Енгельса, під яким, невинно посміхаючись, сидів сам Корейко, в, сірому англійському костюмі з ледь помітною червоною іскоркою. Зникли жовтогарячі ботфорти і грубі півбаки. Щоки Олександра Івановича були добре виголені. Задню кімнату було віддано під виробництво. Там стояли дві дубові бочки з манометрами і водомірними скельцями: одна — на підлозі, друга — на антресолях. Бочки з'єднувала тоненька клістирна трубка, через яку, діловито дзюркочучи, бігла рідина. Коли вся рідина переливалася з верхньої бочки в нижню, у виробниче приміщення входив хлопчина у валянках. Зітхаючи не по-дитячому, хлопчина набирав у відро рідину з нижньої бочки, дерся з нею на антресолі і виливав у верхню бочку. Закінчивши цей складний виробничий процес, хлопчина йшов у контору грітися, а з клістирної трубки знову чути було хлипання: рідина робила свій черговий рейс — з верхнього резервуара в нижній. Олександр Іванович і сам до ладу не знав, які саме хімікалії виробляє артіль «Реванш». Йому було не до хімікалій. Його робочий день і так був перевантажений. Він їздив з банку до банку, вимагаючи позики на розширення виробництва. В трестах він підписував угоди на поставку хімпродуктів і діставав сировину по твердих цінах. Позики він теж діставав. Дуже багато часу забирав перепродаж одержаної сировини держзаводам по завищених удесятеро цінах. Ще більш енергії йшло на безліч клопітних валютних операцій на чорній біржі, біля підніжжя пам'ятника Героям Плевни. Десь через рік банки й трести виявили бажання дізнатись, як благотворно вплинули на розвиток промартілі «Реванш» надана їй фінансова і сировинна допомога і чи не потребує здоровий приватник ще якогось сприяння. Комісія в складі кількох поважних борід прибула до артілі «Реванш» на трьох прольоточках. У порожній конторі голова комісії довго вдивлявся в байдуже обличчя Енгельса і стукотів палицею по ялиновому прилавку, викликаючи керівників і членів артілі. Нарешті двері виробничого приміщення відчинилися і перед очима комісії з'явився заплаканий хлопчина з відром у руках. З розмови з юним представником «Реваншу» з'ясувалося, що виробництво працює на повний хід і що хазяїн уже тиждень сюди не приходить. У виробничому приміщенні комісія пробула недовго. Рідина, яка так діловито дзюркотіла в клістирній трубці, на смак, і на колір, та й за своїм хімічним складом нагадувала звичайнісіньку воду, якою вона й була насправді. Ствердивши цей неймовірний факт, голова комісії сказав «гм» і поглянув на членів, які теж сказали «гм». Потім голова комісії з жахливою посмішкою на обличчі зиркнув на хлопчину й запитав: — А який тобі рік? — Дванадцятий минув, — відповів хлопчина. І почав так плакати, що члени комісії, підштовхуючи один одного, вибігли на вулицю, всілися у свої прольоточки і поїхали вкрай збентежені. Що ж до артілі «Реванш», то всі її операції в банківських і трестівських книгах було списано на «Рахунок прибутків і збитків», і саме в той розділ, в якому ані словом не згадувалося про прибутки, а все було присвячено збиткам. Того ж саме дня, коли комісія мала багатозначну бесіду з хлопчиною в конторі «Реваншу», Олександр Іванович Корейко виходив зі спального вагона прямого сполучення в невеличкій виноградній республіці, за три тисячі кілометрів від Москви. Він розчинив вікно в номері готелю і побачив містечко в оазисі, з бамбуковим водопроводом, з поганенькою глиняною фортецею, містечко, відгороджене від пісків тополями, сповнене азіатського шуму. Наступного ж дня він дізнався, що республіка почала будувати електричну станцію. Дізнався також і про те, що будівництву завжди не вистачає грошей і що об'єкт, від якого залежить майбутнє республіки, може піти на консервацію. Здоровий приватник вирішив допомогти республіці. Він знову встромив свої ноги в жовтогарячі чоботи, одяг тюбетейку і, прихопивши пузатий портфель, попрямував до управління будівництвом. Його зустріли не дуже лагідно, але він поводив себе дуже солідно, нічого не просив для себе і наголошував, головним чином, на тому, що ідея електрифікації відсталих окраїн дуже близька його серцю. — Вашому будівництву не вистачав грошей, — казав він. — Я їх дістану. І він запропонував організувати при будівництві електростанції прибуткове підсобне підприємство. — Що може бути простіше! Ми продаватимемо поштові листівки з краєвидами будівництва, і це дасть нам кошти, яких так потребує будівництво. Запам'ятайте: ви нічого не будете давати, ви будете лише одержувати. Олександр Іванович рішуче рубав повітря долонею, слова його здавалися такими ж переконливими, проект був переконливий і вигідний. Підписавши угоду, за якою віт мав чверть усіх прибутків з новоутвореного підприємства, Корейко почав діяти. Потрібні були обігові кошти. Їх довелося взяти з сум, асигнованих на будівництво станції. Інших грошей республіка не мала. — Нічого, — заспокоював він будівників, — запам'ятайте: з цієї хвилини ви будете лише одержувати. Олександр Іванович верхи на коні проінспектував міжгір'я, де височіли бетонні паралелепіпеди майбутньої станції і з одного погляду оцінив мальовничу красу порфірових скель. Слідом за ним до міжгір'я прикотили лінійкою фотографи. Вони оточили будівництво суглобами цибастих штативів, сховалися під чорні шалі і довго клацали засувками. Коли все було знято, один з фотографів виліз з-під шалі і мрійно сказав: — Звичайно, краще було б ставити цю станцію куди, лівіше, біля монастирських руїн. Там краєвиди мальовничіші, Для друкування поштових листівок вирішено було якомога швидше збудувати власну друкарню. Гроші, як і раніш, узяли з фондів будівництва. У зв'язку з цим на електростанції довелося припинити деякі роботи. Але всі тішили себе тим, що прибутки від нового підприємства дозволять надолужити втрачений час. Друкарню будували у тій же ущелині, навпроти станції. Незабаром недалеко від бетонних паралелепіпедів станції з'явилися бетонні паралелепіпеди друкарні. Поступово бочки з цементом, залізна арматура, цегла і гравій перекочували з одного кінця ущелини в інший. Потім зробили легенький перехід через ущелину і самі робітники — на новому будівництві більше платили. За півроку на всіх залізничних зупинках з'явилися агенти-розповсюджувальники в смугастих штанях. Вони торгували поштовими листівками, на яких було зображено скелі виноградної республіки, де йшли грандіозні роботи. В літніх садках, театрах, кіно, на пароплавах і на курортах баришні-овечки крутили скляні барабани благодійної лотереї. Лотерея була безпрограшна, — кожний виграш являв собою листівку з краєвидом електричної ущелини. Слова Корейка справдилися, — прибутки надходили звідусіль. Та Олександр Іванович не випускав їх із своїх рук. Четверту частину він забирав собі згідно з угодою, стільки ж привласнював, посилаючись на те, що не від усіх агентських караванів надійшли звіти, а решту коштів витрачав на розширення благодійного комбінату. — Треба бути добрим господарем, — тихо казав він, — спочатку поставимо діло як слід, тоді з'являться справжні прибутки. А в цей час екскаватор «Маріон», знятий з електростанції, копав глибокий котлован для нового корпусу друкарні. Робота на електростанції припинилася. Будівництво обезлюдніло. Там можна було побачити лише фотографів, які метляли своїми чорними шалями. Діло процвітало, і Олександр Іванович, з обличчя якого не сходила чесна радянська усмішка, почав друкувати листівки з портретами кіноакторів. Як водиться, якось увечері на трускій машині під'їхала повноважна комісія. Олександр Іванович не став гаятись; кинув прощальний погляд на потрісканий фундамент електростанції, на грандіозне, світле помешкання підсобного підприємства і накивав п'ятами. — Гм. — сказав голова комісії, длубаючись палицею у тріщинах фундаменту. — Де ж електростанція? Він поглянув на членів комісії, які теж сказали «гм». Електростанції не було. Зате в друкарні комісія побачила роботу в повному розпалі. Сяяли лілові лампи і плоскі друкарські машини діловито вимахували крилами. Троє з них випікало ущелину в одну фарбу, а з четвертої, багатокольорової, наче карти з рукава шулера, вилітали листівки з портретами Дугласа Фербенкса у чорній масці на товстій самоварній пиці, чарівної Ліа де Путті і гарного молодика з витріщеними очима, відомого під ім'ям Монті Бенкса. Після того незабутнього вечора в ущелині ще довго відбувалися під відкритим небом показові процеси. А Олександр Іванович приплюсував до свого капіталу ще півмільйона карбованців. Його маленькі злі пульси все ще нестямно билися. Він почував, що саме зараз, коли стара система господарства згинула, а нова щойно тільки починає жити, можна дуже розбагатіти. Та він же знав і те, що відкрита боротьба за збагачення в Радянській країні немислима. І він із зверхністю поглядав на поодиноких непманів, що догнивали під вивісками: «Торгівля товарами камвольного тресту Б. А. Лейбедєв», «Парча і обладнання для церков та клубів» або «Бакалейна крамниця X. Робінзон і М. П'ятниця». Під тиском державного преса тріщить фінансова база і Лейбедєва, і П'ятниці, і володарів дутої музичної артілі «Там бубна дзвін». Корейко зрозумів, що зараз можлива тільки підземна торгівля, заснована на найсуворішій таємниці. Всі кризи, які трясли молоде господарство, йшли йому на користь; все, на чому держава втрачала, приносило йому прибуток. Він вривався в кожну товарну щілину і виносив звідтіля свою сотню тисяч. Він торгував хлібопродуктами, цукром, сукнами, текстилем — всім. І він був один, зовсім один зі своїми мільйонами. В різних кінцях країни на нього працювали менші й більші пройди, але вони не знали, на кого працюють. Корейко діяв тільки через підставних осіб. І лише сам знав довжину ланцюжка, по якому до нього йшли гроші. Рівно о дванадцятій Олександр Іванович відсунув убік контокорентну книгу і почав снідати. Він вийняв з шухляди обчищену раніш сиру ріпку, і, добропристойно дивлячись поперед себе, з'їв її. Потім проковтнув холодне, некруто зварене яйце. Холодні, отак зварені яйця не дуже смачні; путня, веселої вдачі людина ніколи їх не їстиме. Але Олександр Іванович не їв, а годувався. Він не снідав, а провадив фізіологічний процес введення в організм потрібної кількості жирів, вуглеводів і вітамінів. Всі геркулесівці увінчували свій сніданок чаєм. Олександр Іванович випивав склянку окропу вприкуску. Чай збуджує діяльність серця. Це зайве. А Корейко дорожив своїм здоров'ям. Власник десята мільйонів був схожий на боксера, що ретельно і дуже розсудливо готується до свого тріумфу. Він дотримується спеціального режиму, не п'є, не палить, намагається уникати хвилювань, тренується і рано лягає спати — все для того, щоб в призначений день вийти на сяючий ринг щасливим переможцем. Олександр Іванович хотів бути молодим і свіжим у той день, коли повернеться все старе, і він зможе вийти з підпілля, безбоязно розчинивши свій чемодан. Що це старе повернеться, Корейко не мав сумнівів. Він зберігав себе для капіталізму. І щоб ніхто не розгадав його другого і головного життя, він вів злиденне існування, намагаючись укластися у свої сорок шість карбованців зарплатні, які одержував за нудну і жалюгідну роботу у фінобліковому відділі, розмальованому менадами, дріадами й наядами.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка