Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ II ТРИДЦЯТЬ СИНІВ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка19/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   35

Розділ II
ТРИДЦЯТЬ СИНІВ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА


Ранок, що почався так клопітливо, закінчився. Бендер і Балаганов, не змовляючись, швидко пішли геть од виконкому. Головною вулицею на розсунутих селянських биндюгах везли довгу синю рейку. Такий передзвін і спів стояли на головній вулиці, що здавалося, ніби візник у рибальському брезентовому прозодягу віз не рейку, а оглушливу музичну ноту. Сонце ломилося в скляну вітрину крамниці наочних приладів, де над глобусами, черепами і картонною печінкою п'яниці, розмальованою веселими фарбами, зворушливо обнімались два кістяки. В скромному вікні майстерні штемпелів і печаток чільне місце займали емальовані таблички: «Зачинено на обід», «Обідня перерва з 2 до 3 годин дня», «Зачинено на обідню перерву», просто: «Зачинено», «Магазин зачинено», і нарешті чорна фундаментальна дошка з золотими літерами: «Зачинено на переоблік». Очевидно, ці категоричні тексти користувалися в місті Арбатові найбільшим попитом. На всі інші події життя майстерня штемпелів і печаток відгукнулася лише однією синьою табличкою: «Чергова няня», Далі, одна за одною, розташувалися підряд три крамниці духових інструментів, мандолін і басових балалайок. Мідні труби, розбещено виблискуючи, пишалися на вітринних приступках, оббитих червоним коленкором. Особливо гонорився бас-гелікон. Він мав такий могутній вигляд, так ліниво вигрівався на сонці, скрутившись у кільце, що його варто було б тримати не у вітрині, а в столичному зоопарку, десь поміж слоном та змієм-полозом. І щоб у дні відпочинку батьки водили до нього дітей і казали: «Ось, дитинко, павільйон гелікона. Гелікон зараз спить. А коли проснеться, то обов'язково почне дути в трубу». І щоб дітки дивилися на трубу великими зачудованими очима. Іншим разом Остап Бендер звернув би увагу і на свіжо зрубані, завбільшки з добру клуню, балалайки, і на покручені на сонці грамофонні платівки, і на піонерські барабани, які своїми бадьорими фарбами стверджували думку про те, що «куля— дура, а штик — молодець», але зараз йому було не до того. Він хотів їсти. — Ви, звичайно, стоїте над краєм фінансової прірви? — запитав він Балаганова. — Це ви про гроші? — сказав Шура. — Грошей у мене немає вже тиждень. — В такому разі, ви погано кінчите, молодий чоловіче, — повчально сказав Остап. — Фінансова прірва — найглибша з усіх прірв. У неї можна падати все життя. Ну, гаразд, не журіться. Все ж таки я виніс у своєму дзьобі три талони на обід. Голова виконкому полюбив мене з першого погляду. Та молочним братам не пощастило скористатися добротою глави міста. На дверях їдальні «Колишній друг шлунка» висів величезний замок, покритий чи то іржею, чи то гречаною кашею. — Звичайно, — з гіркотою промовив Остап, — з нагоди обліку шніцелів їдальню зачинено назавжди. Доведеться віддати своє тіло на пошматування приватникам. — Приватники люблять готівку, — глухо заперечив Балаганов. — Ну, ну, не буду вас мучити. Голова виконкому обсипав мене золотим дощем на суму у вісім карбованців. Але, зважте, шановний Шуро, дурно харчувати вас я не маю наміру. За кожний вітамін, що я вам його згодую, я вимагатиму від вас безліч дрібних послуг. Проте приватновласницького сектора в місті не виявилось, і брати пообідали в літньому кооперативному саду, де спеціальні плакати сповіщали громадян про останню арбатовську новину в галузі народного харчування: ПИВО ВІДПУСКАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЧЛЕНАМ ПРОФСПІЛКИ — Задовольнимося квасом, — сказав Балаганов. — Тим більше, — додав Остап, — що місцеві кваси виготовляє приватна артіль, що співчуває Радянській владі. А тепер розповідайте, чим завинив цей головоріз Паніковський. Я люблю розповіді про дрібні шахрайства. Попоївши досхочу, Балаганов вдячно глянув на свого рятівника і почав розповідь. Вона тривала години зо дві і була насичена дуже важливими відомостями. У всіх галузях людської діяльності попит на працю регулюється спеціальними органами. Артист поїде до Омська лише тоді, коли достоту з'ясує, що йому там нічого боятися конкуренції і що на його амплуа холодного коханця чи «їсти подано» інших претендентів нема. Про залізничників піклуються рідні їм учпрофсожі, які акуратно публікують в газетах повідомлення про те, що безробітні багажні роздатники не можуть розраховувати на роботу в межах Сизрано-Вяземської дороги, чи про те, що Середньоазіатській дорозі потрібні чотири бар'єрних сторожихи. Експерт-товарознавець вміщує оголошення в газеті, і вся країна дізнається, що на світі є експерт-товарознавець з десятирічним стажем, який у зв'язку з сімейними обставинами міняє службу в Москві на роботу в провінції. Все регулюється, тече розчищеними руслами, робить свій кругообіг у цілковитій відповідності до закону і під його захистом. І лише одна біржа шахраїв особливої категорії, яка іменує себе дітьми лейтенанта Шмідта, перебуває у хаотичному стані. Анархія роздирала корпорацію дітей лейтенанта. Вони не могли здобути із своєї професії тих вигод, які, без сумніву, могли їм принести хвилинні знайомства з адміністраторами, господарниками, громадськими працівниками, людьми, що здебільшого напрочуд довірливі. По всій країні, шантажуючи і канючачи, никають фальшиві онуки Карла Маркса, неіснуючі небожі Фрідріха Енгельса, брати Луначарського, кузини Клари Цеткін або, щонайменше, нащадки славнозвісного анархіста князя Кропоткіна. Від Мінська до Берінгової протоки і від Нахічевані на Араксі до Землі Франца-Иосифа заходять до виконкомів, встають на станційних платформах, наймають візника і заклопотано їздять родичі великих людей. Вони поспішають. Справ у них багато. Одного часу попит на родичів помітно зменшився, і на цій — своєрідній біржі настала депресія. Відчувалася потреба в реформах. Поступово налагодили свою діяльність онуки Карла Маркса, кропоткінці, енгельсівці і такі інші, за винятком буйної корпорації дітей лейтенанта Шмідта, яку, на зразок польського сейму, вічно роздирала анархія. Діти підібралися якісь грубі, сварливі, норовисті, жаднюги; вони заважали один одному збирати урожай. Шуру Балаганова, який вважав себе первістком лейтенанта, не на жарт занепокоїла кон'юнктура, що склалася з цього приводу. Все більше і більше йому доводилося стикатися з товаришами з корпорації, що загидили родючі поля України і курортні висоти Кавказу, де він звик до прибуткової праці. — І ви злякалися зростаючих труднощів? — глузливо запитав Остап. Та Балаганов не помітив іронії. Попиваючи бурякового кольору квас, він продовжував свою розповідь. Вихід з цього напруженого становища був один — конференція. Щоб скликати її, Балаганов працював цілісіньку зиму. Він листувався з конкурентами, з якими був особисто знайомий. Незнайомим передавав запрошення через онуків Маркса, яких подибував у путі. І ось нарешті напровесні 1.928 року майже всі відомі діти лейтенанта Шмідта зібралися в московському трактирі біля Сухаревої башти. Кворум був чималий: у лейтенанта Щмідта виявилось тридцять синів у віці од вісімнадцяти до п'ятдесяти двох років і чотири дочки, дурнуваті, підстаркуваті й негарні. В короткому вступному слові Балаганов висловив сподівання, що брати знайдуть спільну мову і вироблять нарешті конвенцію, необхідність якої продиктовано самим життям. За проектом Балаганова, весь Союз Республік слід було розбити на тридцять чотири експлуатаційних дільниці, за числом учасників конвенції. Кожна дільниця передається для довготермінового користування однієї дитини. Ніхто з членів корпорації не має права переходити кордони і вторгатися на чужу територію з метою заробітку. Проти нових принципів роботи ніхто не заперечував, якщо не вважати Паніковського, який вже тоді заявив, що проживе й без конвенції. Та от при розподілі країни зчинилось щось неймовірне. Високі договірні сторони перегризлися в першу ж хвилину і вже не зверталися одна до одної, не вживаючи найлайливіших епітетів. Всі незгоди виникли через поділ дільниць. Ніхто не хотів брати університетських центрів. Нікому не потрібні Москва, Ленінград, Харків — міста, що вже бачили й не таке. Дуже погану репутацію мали також далекі, засипані пісками східні області. їх звинувачували, що вони буцімто мало знайомі з постаттю лейтенанта Шмідта. — Нема дурних! — верескливо кричав Паніковський. — Ви мені дайте Середньоруську височину, тоді я підпишу конвенцію. — Як? Всю височину? — заявив Бакланов. — Може, тобі ще дати і Мелітополь на додаток? Чи Бобруйськ? Почувши слово «Бобруйськ», збори болісно застогнали. У Бобруйськ всі згоджувалися їхати хоч зараз. Бобруйськ вважали чудовим, висококультурним містом. — Ну, не всю височину, — наполягав на своєму жадібний Паніковський, — хоча б половину. Зрештою, я сімейна людина, у мене дві сім'ї. Але йому не дали й половини. Після тривалих дебатів ухвалили визначити дільниці жеребкуванням. Було нарізано тридцять чотири папірці, і до кожного з них вписано географічну назву. Родючий Курськ і сумнівний Херсон, мало розроблений Мінусінськ і майже безнадійний Ашхабад, Київ, Петрозаводськ і Чита — всі республіки, всі області лежали у чиїйсь заячій шапці з навушниками і чекали на своїх хазяїв. Веселі вигуки, зітхання і лайка супроводили жеребкування. Лиха зірка Паніковського і тут не принесла щастя: йому дісталося Поволжя. Він хоч і приєднався до конвенції, але був лютий донестями. — Я поїду, — кричав він, — але попереджаю: якщо мені буде скрутно, я конвенцію порушу, я перейду кордон! Балаганов, якому дісталася золота арбатовська дільниця, стривожився і одразу ж заявив, що він не терпітиме порушення експлуатаційних норм. Та зрештою справу було полагоджено, після чого тридцять синів і чотири дочки лейтенанта Шмідта виїхали в свої райони на роботу. — Ну ось ви, Бендер, самі бачили, як цей гад порушив конвенцію, — закінчив свою розповідь Шура Балаганов. — Він давно повзав на моїй дільниці, та я досі не міг його впіймати. Та дивна річ, негідний вчинок Паніковського не викликав з боку Остапа осуду. Бендер розвалився на стільці, неуважно й безпредметно дивлячись поперед себе. На високій протилежній стіні ресторанного садка було намальовано дерева, густолисті, акуратні, як на картинках з хрестоматії. Справжніх дерев у садку не було, але тінь, яка падала від стіни, давала життєдайну прохолоду, що цілком задовольняла громадян. Громадяни, очевидно, всі достоту були членами профспілок, бо пили лише пиво і навіть нічим не закушували. До воріт, безугавно ахкаючи і стріляючи, під'їхав зелений автомобіль, на дверцятах якого білою дугою красувався напис: «Ох, і покатаю». Нижче можна було прочитати умови прогулянки на веселій машині. За годину — три карбованці. Довші маршрути — за домовленістю. Пасажирів у машині не було. Відвідувачі садка тривожно зашепотіли. Хвилин п'ять шофер благально дивився крізь садові грати і, втративши зрештою надію дістати пасажира, зухвало вигукнув: — Таксі вільне. Прошу сідати! Та ніхто з громадян не виявив бажання сісти в машину «Ох, і покатаю».. Навіть запрошення шофера справило на них якесь дивне враження. Вони похнюпилися і намагалися не дивитись у бік машини. Шофер похитав головою і непоспіхом від'їхав. Арбатовці засмучено дивилися йому вслід. За п'ять хвилин зелене авто шалено промчало повз сад у іншому напрямку. Шофер, підскакуючи на своєму сидінні, щось кричав, але що саме — важко було розібрати. В машині не було нікого, як і раніш. Остап зирнув на машину і сказав: — Ось що, Балаганові ви піжон. Не ображайтесь. Цим я лише хочу визначити місце, яке ви займаєте під сонцем. — Ідіть до біса! — грубо відповів Балаганов. — Ви все ж таки образились? То, по-вашому, посада лейтенантського сина це не піжонство? — Але ж і ви самі—син лейтенанта Шмідта! — заволав Балаганов. — Ви піжон, — повторив Остап. — І син піжона. І діти ваші будуть піжонами. Хлопчисько! Те, що сталося сьогодні вранці, — це ж навіть не епізод, а так, випадковість, примхи художника. Джентльмен, який полює на десятку… Полювати з такими мізерними шансами — не моя вдача. І що це за така професія, прости господи! Син лейтенанта Шмідта! Ну, ще рік, ну, два. А далі? Що далі? Далі ваші руді кучері всім надокучать, і вас просто почнуть бити. — То що ж робити? — занепокоївся Балаганов. — Як добувати хліб насущний? — Треба мислити, — суворо мовив Остап. — Мене, наприклад, годують ідеї. Я не простягаю лапу до кислого виконкомівського карбованця. Мій гачок гостріший… Ви, я бачу, безкорисливо любите гроші… Скажіть, яка сума вам подобається? — П'ять тисяч, — недовго думаючи, відповів Балаганов. — На місяць? — На рік. — Тоді нам з вами не по дорозі. Мені потрібно п'ятсот тисяч. І бажано всі одразу, а не частинами. — А може, все ж таки візьмете частинами? — запитав мстивий Балаганов. Остап уважно подивився на співбесідника і цілком серйозно відповів: — Я б узяв частинами. Але мені потрібно всі одразу. Балаганов хотів було пожартувати з приводу і цих слів, та, глянувши на Остапа, враз зів'яв. Перед ним сидів атлет з правильним, наче вибитим на монеті, обличчям. Смугляве горло перетинав тендітний білий шрам. Очі виблискували загрозливо весело. Балаганов раптом відчув непереборне бажання виструнчитись. Йому навіть забажалося відкашлятись, як це буває з людьми середньої відповідальності під час розмови з кимсь із вищестоящих товаришів. І справді, відкашлявшись, він зніяковіло запитав: — Навіщо ж вам так багато грошей… і одразу? — Взагалі мені треба і більше, — сказав Остап, — п'ятсот тисяч — це мій мінімум, п'ятсот тисяч вагомих, певних карбованців. Я хочу виїхати, товаришу Шуро, виїхати дуже далеко, в Ріо-де-Жанейро. — У вас там родичі? — запитав Балаганов. — А що, хіба я схожий на людину, у якої можуть бути родичі? — Ні, але мені… — Я не маю родичів, товаришу Шуро, — я один на всьому світі. Був у мене папаша, турецький підданий, та й той давно сконав у страшній судомі. Йдеться не про це… Я з дитинства хочу в Ріо-де-Жанейро. Ви, звичайно, не знаєте про існування цього міста? Балаганов сумовито похитав головою. З світових вогнищ культури він, окрім Москви, знав тільки Київ, Мелітополь і Жмеринку. І взагалі він був переконаний, що земля — це суцільна рівнина. Остап кинув на стіл аркушик паперу — видерту з книги сторінку. — Це вирізка з «Малої радянської енциклопедії». Ось тут написано про Ріо-де-Жанейро: «1360 тисяч жителів», так… «значна кількість мулатів… біля просторої бухти Атлантичного океану…» Ось, ось! «Розкішшю магазинів і пишнотою будинків головні вулиці міста не поступаються перед кращими містами світу». Ви уявляєте собі, Шуро? Не поступаються! Мулати, бухта, експорт кофе, так би мовити, кофейний демпінг, чарльстон під назвою «У моєї дівчинки є одна маленька штучка». І… Та про що говорити! Ви самі бачите, що діється! Півтора мільйона людей — і всі, як один, у білих штанях! Я хочу звідсіль виїхати. У мене за останній рік виникли з Радянською владою серйозні незгоди. Вона хоче будувати соціалізм, а я не хочу. Мені нудно будувати соціалізм. Тепер ви зрозуміли, нащо мені потрібно стільки грошей? — Де ж ви візьмете п'ятсот тисяч? — тихо запитав Балаганов. — Де завгодно, — відповів Остап. — Покажіть лише мені багату людину — і я відберу у неї гроші. — Як? Вбивство? — ще тихіше запитав Балаганов і кинув погляд на сусідні столики, де арбатовці підіймали заздравні фужери. — А знаєте, — промовив Остап, — вам не слід було підписувати так звану сухаревську конвенцію. Це розумове напруження, як видно, вас дуже виснажило. Ви дурнішаєте просто на очах. Зарубайте собі на носі: Остап Бендер нікого не вбивав. Його вбивали, це було. Але він особисто чистий перед законом. Звичайно, я не херувим. Я не маю крил, але я поважаю карний кодекс. Це моя слабість. — Як же ви думаєте забрати гроші? — Як я думаю забрати? Для вилучення грошей існує безліч варіантів, залежно від обставин. Я особисто маю чотириста порівняно чесних засобів вилучення. Але справа не в засобах. Йдеться про те, що зараз немає багатих людей. І в цьому трагедія мого становища. Звичайно, хтось інший на моєму місці накинувся б на якусь беззахисну держустанову, але це мені невластиво. Ви вже чули про мою повагу до карного кодексу. Немає вигоди обкрадати колектив. Дайте мені багатого індивіда. Але його немає, цього індивіда… — Та що ви! — вигукнув Балаганов. — Є дуже багаті люди! — А ви їх знаєте? — негайно запитав Остап. — Ви можете назвати прізвище і точну адресу хоч би одного радянського мільйонера? А вони справді є… Вони мусять бути… Якщо по країні ходять якісь грошові знаки, то мусять же бути люди, у яких їх багато. Але як знайти такого спритнягу? Остап навіть зітхнув. Очевидно, мрії про багатого індивідуума хвилювали його давно. — Як приємно, — промовив він у задумі,—працювати з легальним мільйонером у добре організованій буржуазній державі з старовинними капіталістичними традиціями. Там мільйонер — популярна фігура. Адреса його відома. Він мешкає в особняку десь в Ріо-де-Жанейро. Йдеш прямісінько до нього на прийом і вже в передпокої, після перших же привітань, відбираєш гроші. І все це, майте на увазі, по-доброму, ввічливо: «Алло, сер, не хвилюйтесь! Доведеться вас трішечки потурбувати. Ол райт! Готово». І все. Культура! Що може бути простіше? Джентльмен у товаристві джентльменів робить свій маленький бізнес. Тільки не треба стріляти в люстру, це зайве. А в нас… Боже, боже!.. В якій холодній країні ми живемо! У нас все приховане, все в підпіллі. Радянського мільйонера не може знайти навіть Наркомфін з своїм надпотужним податковим апаратом. А мільйонер, можливо, сидить зараз ось у цьому так званому літньому садку за сусіднім столиком і п'є сорокакопійкове пиво «Тіп-Топ». Ось що прикро! — То ви гадаєте, — запитав перегодом Балаганов, — що якби знайшовся ось такий потайний мільйонер, то… — Не продовжуйте. Я знаю, що ви хочете сказати. Ні, не те, зовсім не те. Я не буду душити його подушками чи бити наганом по голові. І взагалі ніяких цих дурниць не буде. Ох, якби тільки знайти такого індивідуума! Я вже так влаштую, що він сам принесе мені свої гроші на блюдечку з голубою каймою. — Це дуже добре, — Балаганов довірливо посміхнувся. — П'ятсот тисяч на блюдечку з голубою каймою. Він підвівся і почав кружляти навколо столика. Він жалібно причмокував язиком, на мить спинявся, розкривав рота, ніби бажаючи щось сказати, але, так нічого і не сказавши, сідав і знову підводився. Остап байдуже стежив за еволюціями Балаганова. — Сам принесе? — запитав раптом Балаганов скрипучим голосом. — На блюдечку? А якщо не принесе? А де оце Ріо-де-Жанейро? Далеко? Не може того бути, щоб усі ходили в білих штанях. Ви облиште це, Бендер. На п'ятсот тисяч і в нас можна добре прожити. — Безперечно, безперечно, — весело сказав Остап, — прожити можна. Та ви не лопотіть крильми безпідставно. У вас же п'ятсот тисяч нема. На безтурботне, не зоране чоло Балаганова лягла глибока зморшка. Він зирнув на Остапа непевним поглядом і промовив: — Я знаю такого мільйонера. Обличчя Бендера враз втратило всю жвавість. його обличчя наче закам'яніло і знов стало ніби вибитим на медалі. — Проходьте, проходьте, — сказав він, — я подаю лише по суботах, нічого тут заливати. — Слово честі, мосьє Бендер… — Слухайте, Шуро, якщо ви вже остаточно вдались до французької мови, то називайте мене на мосьє, а ситуайєн, що означає—громадянин. До речі, адреса вашого мільйонера? — Він живе в Чорноморську. — Ну, звичайно, в Чорноморську! Я так і знав! Там навіть у передвоєнні часи людина з десятьма тисячами звалась мільйонером. А тепер… Можу собі уявити! Ні, це дурниці! — Та ні ж, дайте мені сказати. Це справжній мільйонер. Розумієте, Бендер, недавно мені довелося сидіти в чорноморському бупрі… Через десять хвилин молочні брати залишили літній кооперативний сад з подачею пива. Великий комбінатор почував себе в становищі хірурга, який має приступити до серйозної операції. Все готово. В електричних каструльках паряться серветочки і бинти, медсестра у білій тозі нечутно рухається на кафельній підлозі, виблискують медичний фаянс і нікель, хворий лежить на скляному столі, млосно звівши очі до стелі, спеціально підігріте повітря пахне німецькою жувачкою-гумою. Хірург, розчепіривши руки, іде до операційного столу, бере від асистента стерилізований фінський ніж і сухо каже хворому: «Ну-с, знімайте бурнус». — У мене завжди так, — сказав Бендер, поблискуючи очима, — мільйонне діло доводиться починати при дуже відчутній нестачі грошових знаків. Весь мій капітал, основний, обіговий і запасний — це якихось п'ять карбованців. Як, ви сказали, прізвище підпільного мільйонера? — Корейко, — відповів Балаганов. — Так, так, Корейко. Чудове прізвище. І ви стверджуєте, що ніхто не знає про його мільйони? — Ніхто, окрім мене й Пружанського. Але Пружанський, я вже вам казав, сидітиме ще років три в тюрмі. Якби ви бачили, як він побивався і плакав, коли я виходив на волю. Він, очевидно, шкодував, що розповів мені про Корейка. — Те, що він розкрив свою таємницю вам, це дрібниця. Не через те він побивався і плакав. Він, очевидно, передчував, що всю цю історію ви розкажете мені. А це, дійсно, бідному Пружанському безперечний збиток. До того часу, поки Пружанський вийде з тюрми, Корейко знаходитиме розраду тільки в банальному прислів'ї: «Злидні не біда». Остап зняв свій літній картуз і, помахавши ним у повітрі, запитав: — Є в мене сивина? Балаганов підібгав живіт, розставив ноги на ширину рушничного приклада і голосом правофлангового відповів: — Нікак нєт! — Отже, буде. На нас чекають великі бої. Ви теж посивієте, Балаганов. Балаганов раптом дурнувато хихикнув: — Як ви сказали? Сам принесе гроші на блюдечку з блакитною каймою? — Мені на блюдечку, — сказав Остап, — а вам на тарілочці. — А як же Ріо-де-Жанейро? Я теж хочу в білих штанях. — Ріо-де-Жанейро — це кришталева мрія мого дитинства, — суворо відповів великий комбінатор, — не торкайтесь її своїми лапами. Ближче до діла. Вислати лінійних в моє розпорядження. Частинам прибути до міста Чорноморська якнайшвидше. Форма одягу караульна. Ну, грайте марш! Командувати парадом буду я!  

Розділ III
БЕНЗИН ВАШ—ІДЕЇ НАШІ


За рік до того як Паніковський порушив конвенцію, вдершись на чужу експлуатаційну дільницю, в місті Арбатові з'явився перший автомобіль. Основоположником автомобілізму був шофер, на прізвище Козлевич. До керма його привело рішення почати нове життя. Старе життя Адама Козлевича було гріховним. Він перманентне порушував Карний кодекс РРФСР, а саме статтю 162, яка трактує питання таємного викрадення чужого майна (крадіжки). Стаття ця має багато пунктів, та грішного Адама завжди обходив пункт «а» (крадіжка, вчинена без застосування будь-яких технічних засобів). Для нього це було занадто примітивно. Пункт «д», який карав позбавленням волі строком до п'яти років, йому теж не підходив. Він не любив довго сидіти в тюрмі. А так як він ще з дитинства мав потяг до техніки, то всією душею віддався пунктові «в» (таємне викрадення чужого майна, вчинене з застосуванням технічних засобів, неодноразово, або ж з попередньою змовою з іншими особами, на вокзалах, причалах, пароплавах, вагонах і в готелях). Але Козлевичу не щастило. його ловили і тоді, коли він застосовував свої улюблені технічні засоби, і тоді, коли він обходився без них. Його ловили на вокзалах, причалах і в готелях. У вагонах його теж ловили. Його ловили навіть тоді, коли він з розпачу починав хапати чужу власність за попередньою змовою з іншими особами. Просидівши загалом років зо три, Адам Козлевич прийшов до висновку, що значно зручніше накопичувати у відкритий спосіб свою власність, ніж потай викрадати чужу. Ця думка внесла заспокоєння в його бентежну душу. Він став зразковим в'язнем, писав викривальні вірші в тюремній газеті «Сонце сходить і заходить» і старанно працював у механічній майстерні бупру. Пенітенціарна система благотворно вплинула на нього. Козлевич Адам Казимирович, сорок шість років, походженням із селян колишнього Ченстохівського повіту, неодружений, неодноразово засуджений, вийшов із тюрми чесною людиною. Проробивши два роки в одному з московських гаражів, він випадково придбав старий автомобіль, такий старий, що появу його на базарі можна було пояснити лише ліквідацією автомобільного музею. Рідкісний експонат продали Козлевичу за сто дев'яносто карбованців. Автомобіль чомусь продавався разом із штучною пальмою в зеленій діжці. Довелося купити пальму. Пальма була ще сяк-так, а з машиною довго попомучився, вишукуючи по базарах відсутні частини, латав сидіння, наново обладнав все електрогосподарство. Вінцем ремонту було пофарбування машини в зелений ящірковий колір. Порода машини була невідома, та Адам Казимирович запевняв, що це «лорен-дітріх». Як доказ, він прибив до радіатора автомобіля мідну бляшку з лорен-дітріхівською фабричною маркою. Козлевич вже мав почати приватні прокати, про які він давно мріяв. Того дня, коли Адам Казимирович збирався вперше вивезти своє дітище в світ, на автомобільну біржу, сталася прикра для всіх приватних шоферів подія. До Москви привезли сто двадцять маленьких, чорних, схожих на браунінги, таксомоторів «рено». Козлевич навіть не робив спроби з ними конкурувати. Пальму він здав на зберігання в чайну «Версаль», яку відвідували візники, і виїхав на роботу в провінцію. Арбатов, де не було автомобільного транспорту, сподобався шоферу, і він вирішив залишитися тут назавжди. Адам Казимирович уявляв собі, як старанно, весело і, головне, чесно він працюватиме на ниві автопрокату. Йому уявлялось, як раннім арктичним ранком він чергує біля вокзалу, чекаючи московського поїзда. Закутавшись у руду доху з коров'ячої шкури і піднявши на лоба авіаторські консерви, він дружелюбно пригощає носильників цигарками. Десь позаду юрмляться промерзлі візники. Вони плачуть від холоду і трусять своїми товстими синіми спідницями. Та ось лунає тривожний станційний дзвін. Це — повістка. Прибув поїзд. Пасажири виходять на привокзальну площу і з задоволеними гримасами спиняються перед машиною. Вони не сподівалися, що в арбатовську глушину вже дійшла ідея автопрокату. Сурмлячи в ріжок, Козлевич жене машину з пасажирами до Будинку селянина. Робота є на весь день, всі раді скористатися послугами механічного екіпажа. Козлевич і його вірний «лорен-дітріх» — обов'язкові учасники всіх міських весіль, екскурсій, урочистих свят. Та найбільше роботи влітку. Щонеділі машиною Козлевича за місто виїжджають цілі родини. Чути безтурботний і безтямний сміх дітей, вітер грається шарфами і стрічками, жінки весело лепечуть, батьки сімейств з повагою дивляться на шкіряну спину шофера і розпитують його про сучасний стан автомобільної справи в Північноамериканських штатах (чи правда, зокрема, що Форд щодня купує собі новий автомобіль?). Так уявляв собі Козлевич своє нове чарівне життя в Арбатові… Та дійсність невблаганно швидко розвіяла збудований уявою Адама Казимировича надхмарний замок з його химерними баштами, підйомними мостами, флюгерами і штандартом. Спочатку підвів залізничний графік. Швидкі і кур'єрські поїзди проходили станцію Арбатов не зупиняючись, з ходу приймали жезли і скидали термінову пошту. Змішані поїзди приходили лише двічі на тиждень. Вони привозили всяку дрібноту: ходоків з «бомагами», шевців з торбами і колодками тощо. Як правило, пасажири змішаних поїздів машиною не користувалися. Екскурсій і урочистих свят не було, а на весілля Козлевича не запрошували. В Арбатові для весільних процесів звикли наймати візників, яким в таких випадках вплітали в кінські гриви паперові троянди і хризантеми, що дуже подобалося посадженим батькам. Одначе прогулянок за місто було чимало Та вони були зовсім не такі, як мріяв Адам Казимирович. Не було ні дітей, ні шарфів, що тріпотять на вітрі, ні веселого лепетання… В перший же вечір, темряву якого ледве розсіювали тьмяні гасові ліхтарі, до Адама Казимировича, який весь день простояв марно на Спасо-Кооперативній площі, підійшло четверо мужчин. Вони довго мовчки вдивлялися в автомобіль. Потім один з них, горбатий, якось непевно запитав: — Кататися можна всім? — Усім, — відповів Козлевич, дивуючись такій боязкості арбатовських громадян. — П'ять карбованців за годину. Мужчини зашепотілися. До шофера долинули дивні зітхання і слова: «Покатаємося, товариші, після засідання». — »А чи зручно?» — «По карбованцю і двадцять п'ять копійок на брата недорого. Чого ж незручно?» І «лорен-дітріх» вперше прийняв на своє коленкорове лоно арбатовців. Кілька хвилин пасажири мовчали, приголомшені швидкістю, гарячим запахом бензину і посвистом вітру. Згодом в неясному передчутті вони тихо заспівали: «Быстры, как волны дни нашей жизни». Козлевич узяв третю швидкість. Промайнули похмурі обриси законсервованої продуктової ятки, і машина виринула в поле, на місячний тракт. «Что день, то короче к могиле наш путь», — млосно виводили пасажири. їм стало жаль самих себе, стало прикро, що вони ніколи не були студентами. Приспівували вони: «По рюмочке, по маленькой, тирлим-бом-бом, тирлим-бом-бом», — досить гучно. — Стій! — раптом вигукнув горбатий. — Бери назад! Душа горить. В місті пасажири прихопили чимало білих пляшечок і якусь широкоплечу громадянку. Серед поля спинилися на бівуак. Вечеряли з горілкою, а потім без музики танцювали польку-кокетку. Змучений нічною пригодою, Козлевич весь день прокуняв біля керма на своїй стоянці. А як завечоріло, з'явилася вчорашня компанія. Вже напідпитку, вони знову всілися на машину і всю ніч гасали навколо міста. Третього дня повторилося те ж саме. Нічні бенкети веселої компанії, очолюваної горбатим, тривали вподовж двох тижнів. Радощі автомобілізму на клієнтів Адама Казимировича вплинули дуже дивно; їхні обличчя запухли і в темряві біліли, як подушки. Горбатий з шматком ковбаси, що звисав з рота, нагадував упиря. Всі вони поробилися якимись метушливими і в розпалі веселощів іноді починали плакати. Якось спритний горбань під'їхав візником до автомобіля з мішком рису. На світанку рис повезли в село, обміняли там на самогон-первак і того дня до міста вже не поверталися. Пили з мужиками на брудершафт, сидячи на скиртах. А вночі запалили багаття і плакали особливо жалібно. Наступного сіренького ранку залізничний кооператив «Лінієць», яким завідував горбань, а його веселі товариші були членами правління і членами крамничної комісії, закрили на переоблік. Та як були здивовані ревізори, коли вони не знайшли в крамниці ні борошна, ні перцю, ні господарчого мила, ні селянських ночов, ні краму, ні рису. Полиці, прилавки, ящики і діжки — все було голе. Лише посеред крамниці на підлозі стояли, витягнувшись аж до стелі, гігантські мисливські чоботи сорок дев'ятого розміру, на жовтій картонній підошві, та ще невиразно мерехтіла в скляній будці каса-автомат «Національ», нікельований жіночий бюст якої було усіяно різнобарвними кнопками. А Козлевичу прислали на квартиру повістку від народного слідчого: шофера викликали як свідка у справі кооперативу «Лінієць». Горбань і його друзі більше не з'являлися, і зелена машина три дні простояла без діла. Нові пасажири, як і перші, з'явилися з настанням темряви. Вони теж починали з невинної прогулянки за місто, але думка про горілку осяяла їх, як тільки машина зробила перші півкілометра. Очевидно, арбатовці не уявляли собі, як де можна користуватися автомобілем у тверезому вигляді, і вважали авто-тарантас Козлевича кублом розпусти, де обов'язково треба поводити себе зухвало, хвацько, непристойно вигукувати всілякі гидкі слова і взагалі марнотратити життя. Лише зараз Козлевич зрозумів, чому мужчини, які проходили вдень повз його стоянку, підморгували один одному і недобре посміхалися. Все пішло зовсім не так, як уявляв собі Адам Казимирович. Щоночі він ганяв з засвіченими фарами повз приміські гаї, слухаючи позад себе п'яні зойки пасажирів і підозрілу метушню, а вдень, очманівши від безсоння, сидів у слідчого і давав свідчення. Арбатовці вели розгульне життя чомусь на гроші, що належали державі, громаді чи кооперації. І Козлевич проти свого бажання знову загруз у трясовині карного кодексу, в глибині третього розділу, в якому повчально наголошувалося про службові злочини. Почалися судові процеси. І в кожному з них головним свідком виступав Адам Казимирович. Його правдиві розповіді збивали підсудних з ніг, і вони, важко дихаючи в сльозах і соплях, у всьому признавалися. Він згубив безліч установ. Останньою його жертвою був філіал обласної кіноустанови, що знімала в Арбатові історичний фільм «Стенька Разін і княжна». Весь філіал запроторили на шість років, а фільм, який являв інтерес тільки для вузьких судових кіл, передали в музей речових доказів, де вже перебували і мисливські ботфорти з кооперативу «Лінієць». По цьому настав крах. Зеленого автомобіля почали боятися, як чуми. Громадяни далеко обходили Спасо-Кооперативну площу, на якій Козлевич забив смугастий стовп з табличкою: «Біржа автомобілів». За останні кілька місяців Адам не заробив жодної копійки і існував на заощаджене ним під час нічних рейсів. Тоді він вирішив піти на жертви. На дверцятах автомобіля він намалював білою фарбою дуже принадний, на його думку, напис: «Ох, і покатаю!» — і знизив ціну з п'яти карбованців до трьох за годину. Але громадяни не змінили своєї тактики. Шофер повільно кружляв містом, під'їжджаючи під вікна установи і кричав: — Повітря ж яке! Може, покатаємось? Га? Службовці висовувалися з вікон і під грім ундервудів відповідали: — Сам катайся! Душогуб! — Який же я душогуб? — трохи не плачучи, запитував Козлевич. — Душогуб, і годі, — відповідали службовці, — під виїзну сесію підведеш! — А ви б на свої каталися, — вже з запалом кричав шофер. — На власні гроші. На ці слова службовці саркастично перезиралися і зачиняли вікна. Кататися на власні гроші здавалося їм просто безглуздям. Власник «Ох, і покатаю!» посварився з усім містом. Він уже ні з ким не вітався, зробився нервовим і злим. Вгледівши якогось радслужа у довгій кавказькій сорочці з балонними рукавами, під'їжджав до нього ззаду і з гірким сміхом вигукував: — Шахраї! Ось я зараз підведу вас під показовий! Під сто дев'яту статтю! Радслуж здригався, індиферентно поправляв на собі пасок із срібними брязкальцями, якими прикрашають збрую ломових коней, і, вдаючи, ніби ці окрики не до нього, прискорював ходу. Але мстивий Козлевич продовжував їхати поруч і дражнив ворога монотонним читанням кишенькового карного требника: — «Привласнення службовою особою грошей, цінностей чи іншого майна, що перебувають у його розпорядженні згідно з його службовим становищем, карається…» Радслуж полохливо тікав, хвицаючи задом, приплюснутим від тривалого сидіння на канцелярському стільці. — «… позбавленням волі, — кричав Козлевич навздогін, — строком до трьох років». Та все це давало шоферові лише моральне задоволення. Його матеріальні справи були кепські. Заощадження кінчалися. Треба було щось робити. Далі так тривати не могло. Ось у такому збудженому стані Адам Казимирович сидів якось у своїй машині, з огидою позираючи на дурноверхий смугастий стовпчик «Біржа автомобілів». Він уже передчував, що чесне життя не витанцювалось, що автомобільний месія прийшов передчасно і громадяни не повірили йому. Козлевич так заглибився у свої сумні роздуми, що навіть не помітив двох молодих людей, які вже давно милувалися його машиною. — Оригінальна конструкція, — сказав нарешті один з них, — зоря автомобілізму. Бачте, Балаганов, що можна зробити з простої швейної машини Зінгера? Невеличкий пристрій—і ви вже маєте чудову колгоспну снопов'язалку. — Відійди, — похмуро буркнув Козлевич. — Тобто як це «відійди»? Навіщо ж тоді ви поставили на своїй молотарці рекламне клеймо: «Ох, і покатаю!» А може, ми з приятелем хочемо зробити ділову поїздку? Може, ми й бажаємо оцього самого, «ох, покататися»? Вперше за арбатовський період життя на обличчі мученика автомобільного Діла з'явилася посмішка. Він вистрибнув з машини і хутко завів мотор, який важко застугонів. — Прошу, — сказав він, — куди везти? — Цього разу — нікуди, — зауважив Балаганов, — немає грошей. Нічого не вдієш, товаришу механік, бідність. — Все одно, сідайте, — закричав Козлевич у розпачі. — Підвезу без грошей. Пити не будете? Голими танцювати проти місяця не будете? Ох! Покатаю! — Ну що ж, скористуємось з вашої гостинності, — сказав Остап, сідаючи поруч з шофером. — У вас, я бачу, добрий характер. Але чому ви гадаєте, що ми здатні танцювати голяком? — Тут такі,—відповів шофер, виводячи машину на головну вулицю, — державні злочинці. Його гнітило бажання поділитися з кимсь своїм горем. Звичайно, краще було б розповісти про свої страждання ніжній зморшкуватій мамі. Вона б пожаліла. Та, мадам Козлевич давно вже померла з горя, коли дізналася, що її син Адам починає набувати собі слави як злодій-рецидивіст. І шофер розповів новим пасажирам всю історію падіння міста Арбатова, під руїнами якого зараз борсався його зелений автомобіль. — Куди тепер їхати? — журно закінчив Козлевич. — Куди податися? Остап відповів не одразу. Багатозначно глянув на свого рудого компаньйона і сказав: — Всі ваші біди виникають від того, що ви шукаєте правду. Ви просто ягня, недозрілий баптист. Прикро спостерігати в колі шоферів такі занепадницькі настрої. У вас є автомобіль — і ви не знаєте, куди їхати. У нас гірші справи — у нас нема автомобіля. Зате ми знаємо, куди їхати. Хочете, поїдемо разом? — Куди? — запитав шофер. — До Чорноморська, — сказав Остап. — У нас там невеличка інтимна справа. І вам робота знайдеться. В Чорноморську знають ціну на предмети старовини і охоче на них катаються. Їдьмо. Спочатку Адам Казимирович тільки посміхнувся, наче вдова, якій в житті вже ніщо не любе. Але Бендер був щедрий на фарби. Він розгорнув перед зніяковілим шофером гідні подиву далі, одразу ж пофарбував їх у голубий і рожевий кольори. — А в Арбатові вам втрачати нічого, окрім запасних ланцюгів. В дорозі голодувати не будете. Це я беру на себе. Бензин ваш — ідеї наші. Козлевич спинив машину і, все ще опинаючись, похмуро сказав: — Бензину обмаль. — На п'ятдесят кілометрів вистачить? — Вистачить на вісімдесят. — В такому разі, все гаразд. Я вже вас повідомив, що ідей і задумів у мене вистачить. На шістдесятому кілометрі на вас чекатиме залізна бочка з авіаційним бензином. Вам подобається авіаційний бензин? — Подобається, — соромливо відповів Козлевич. Життя раптом здалось йому легким і веселим. Йому забажалося їхати до Чорноморська негайно. — І цю бочку — закінчив Остап, — ви дістанете зовсім безкоштовно. Скажу більше: вас проситимуть, щоб ви взяли цей бензин. — Який бензин — прошепотів Балаганов. — Що ви мелете? Остап гордовито подивився на жовтогаряче ластовиння, розкидане на обличчі молочного брата і так само тихо відповів: — Людей, що не читають газет, треба морально вбивати на місці. Я не позбавлю вас життя лише тому, що маю надію вас перевиховати. Остап не пояснив, який зв'язок існує поміж читанням газет і великою бочкою бензину, яка нібито лежить на дорозі. — Великий швидкісний пробіг Арбатов — Чорноморськ оголошую відкритим, — урочисто сказав Остап. — Командором пробігу призначаю себе. Водієм машини зараховується… як ваше прізвище? Адам Козлевич. Громадянин Балаганов затверджується бортмеханіком і за сумісництвом прислугою за все. Але, ось що, Козлевич: напис «Ох, і покатаю!» треба негайно зафарбувати. Нам не потрібні особливі прикмети. За дві години машина із свіжою темно-зеленою плямою на боці поволі вивалилася з гаража і востаннє покотилася вулицями міста Арбатова. В очах Козлевича світилася надія. Поруч з ним сидів Балаганов. Він дбайливо перетирав ганчіркою мідні частини, ревно виконуючи нові для нього обов'язки бортмеханіка. Командор пробігу розсівся на рудому сидінні, з задоволенням поглядаючи на своїх підлеглих. — Адаме! — гукнув він, намагаючись перекричати скрегіт мотора. — Як звати ваш тарантас? — «Лорен-дітріх», — відповів Козлевич. — Ну, що це за назва? Машина, як і військовий корабель, мусить мати власне ім'я. Ваш «лорен-дітріх» відзначається прекрасною швидкістю і благородною красою ліній. Отже, пропоную дати машині назву — «Антилопа-Гну». Хто проти? Одноголосно. Зелена «Антилопа», поскрипуючи всіма своїми частинами, промчала зовнішним проїздом Бульвару Молодих Талантів і вигулькнула на базарну площу. Екіпаж «Антилопи» вгледів там дивну картину: з площі, в напрямку до шосе, зігнувшись, біг суб'єкт з білою гускою під пахвою. Лівою рукою він притримував на голові твердий солом'яний бриль. За ним з криком бігла велика юрба людей. Утікач щоразу озирався і на його благовидому акторському обличчі можна було розгледіти вираз жаху. — Паніковський біжить! — вигукнув Балаганов. — Друга стадія крадіжки гуски, — холодно зауважив Остап. — Третя стадія почнеться після того, як винного спіймають. її супроводжуватимуть досить відчутні побої. Паніковський, очевидно, догадувався про наближення цієї третьої стадії, бо біг щодуху. Од страху він не випускав з рук гуску і це викликало у переслідувачів ще більше роздратування. — Сто шістнадцята стаття, — напам'ять сказав Козлевич. — Таємне, а так само і відкрите викрадення важкої рогатої худоби у трудового сільськогосподарського і скотарського населення. Балаганов зареготав. Його тішила думка про законну кару, яку дістане порушник конвенції. Машина вибралася на шосе, перепинивши галасливу юрбу. — Рятуйте! — закричав Паніковський, коли «Антилопа» наблизилася до нього. — Бог подасть, — відповів Балаганов, перехилившись через борт. Машина зняла біля Паніковського клуби малинового пилу. — Візьміть мене! — репетував що було сили Паніковський, тримаючись поруч з машиною. — Я хороший. Голоси переслідувачів зливалися в один недоброзичливий гамір. — Може, візьмемо гада? — запитав Остап. — Не треба, — жорстоко відповів Балаганов, — хай ще раз узнає, як порушувати конвенції. Та Остап уже прийняв рішення. — Кинь птаху! — крикнув він Паніковському і, звертаючись до шофера, додав: — Малий хід. Паніковський негайно ж підкорився наказу. Гуска невдоволено підвелася з землі, почухалася і, наче нічого й не трапилося, пішла назад до міста. — Залазьте, — запропонував Остап, — хай вам біс! Але більше не грішіть, бо вирву руки з корінням. Паніковський, дрібочучи ногами, вхопився за кузов, потім наліг на борт черевом, перевалився в машину, наче з води в човен і, стукаючи манжетами, впав на дно. — Повний вперед! — скомандував Остап. — Засідання продовжується. Балаганов натис на грушу, і з мідного рожка раптом почулися старомодні, веселі, обривисті звуки: Матчиш чудовий танець. Та-ра-та…
Матчиш чудовий танець. Та-ра-та…

І «Антилопа-Гну» виїхала в дике поле, назустріч бочці з авіабензином.  



 

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка