Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ ХХХІІІ Вигнання з раю



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка15/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   35

Розділ ХХХІІІ
Вигнання з раю

Тим часом як одні герої роману були переконані, що час терпить, а інші гадали, що час не жде, — час біг собі своїм звичаєм. За курним московським травнем прийшов курний червень. У повітовому місті N автомобіль Держ. № 1, зазнавши аварії на вибої, стояв уже два тижні на розі Старопанського майдану і вулиці імені товариша Губернського, вряди-годи затягаючи околиці страшенним димом. Із старгородського бупру виходили поодинці сконфужені учасники змови «Меча і рала» — у них взято підписку про невиїзд. Вдова Грицацуєва (палка жінка, мрія поета) повернула до своєї бакалії і була оштрафована на п'ятнадцять карбованців за те, що не вивісила на видноті прейскуранта цін на мило, перець, синьку та інші дрібні товари, — забутливість, яку легко пробачити жінці з великим серцем!  



— Є! — повторив Остап зривистим голосом. — Держіть! Іполит Матвійович узяв у свої тремтячі руки плоский дерев'яний ящичок. Остап у темноті далі рився в стільці. Блиснув береговий маячок. На воду ліг золотий стовпчик і поплив за пароплавом. — Що за чорт! — сказав Остап. — Більше нічого нема! — Н-н-не може бути, — пробелькотів Іполит Матвійович. — Ну, ви теж погляньте! Вороб'янінов, затамувавши дух, упав на коліна і по лікоть всунув руку під сидіння. Між пальями він намацав основу пружини. Більше нічого твердого не було. Від стільця струмував сухий огидний запах стривоженого пилу. — Нема? — запитав Остап. — Немає. Тоді Остап підняв стілець і викинув його далеко за борт. Вода важко сплеснула. Подригуючи од нічної вологості, кенцесіонери, сповнені сумніву, повернули до себе в каюту. — Так, — сказав Бендер. — Щось ми в усякому разі найшли. Іполит Матвійович дістав з кишені ящичок і осовіло глянув на нього. — Давайте, давайте! Чого очі витріщили? Ящичок одкрили. На дні лежала мідна позеленіла платівка з написом: ЦИМ ПІВКРІСЕЛКОМ МАЙСТЕР ГАМБС ПОЧИНАЄ НОВУ ПАРТІЮ МЕБЛІВ 1865 р., Санкт-Петербург Напис цей Остап прочитав уголос. — А де ж діаманти? — запитав Іполит Матвійович. — Ви надзвичайно догадливі, дорогий мисливцю за табуретками! Діамантів, як бачите, нема. На Вороб'янінова жалко було дивитися. Одрослі злегка вуса ворушились, скельця пенсне були туманні. Здавалося, що з розпачу він б'є себе вухами по щоках. Холодний, розсудливий голос великого комбінатора справив свій звичайний магічний вплив. Вороб'янінов витяг руки по витертих швах і замовк. — Мовчи, смутку, мовчи, Кисо! Коли-небудь ми поглузуємо з чудернацького восьмого стільця, в якому знайшлася нікчемна дощечка. Тримайтеся. Тут є ще три стільці — дев'яносто дев'ять шансів із ста! За ніч на щоці засмученого вкрай Іполита Матвійовича вискочив вулканічний прищ. Усі страждання, всі невдачі, вся мука гонитви за діамантами — все це, здавалось, пішло в прищ і мінилось тепер перламутром, вечоровою вишнею і синькою. — Це ви навмисне? — запитав Остап. Іполит Матвійович конвульсивно зітхнув і, високий, ледь зігнутий, як удочка, пішов до фарби. Почалось виготовлення транспаранта. Концесіонери працювали на горішній палубі. І почався третій день плавби. Почався він короткою сутичкою духового оркестру із звуковим оформленням за місце для репетицій. Після сніданку до корми, одночасно з двох боків, рушили здоровані з мідними трубами і худі лицарі есмархівських кухлів. Першим на кормову лаву встиг сісти Галкін. Другим прибіг кларнет з духового оркестру. — Місце зайняте, — похмуро сказав Галкін. — Ким зайняте? — лиховісно запитав кларнет. — Мною, Галкіним. — А іще ким? — Палкіним, Малкіним, Чалкіним і Залкіндом. — А Йолкіна у вас нема? Це наше місце. З обох боків наспіла підмога. Тричі підперезаний мідним змієм-гориничем, стояв гелікон — найпотужніша машина в оркестрі. Похитувалась подібна до вуха волторна. Тромбони стояли в повній бойовій готовності. Сонце тисячу разів відбилось у бойовому обладунку. Темно і дрібно виглядало звукове оформлення. Там мигало пляшкове скло, блідо світилися клістирні кухлі і саксофон, — обурлива пародія на духовий інструмент, насіннєва витяжка із справжньої духової труби, — був жалюгідний і схожий на носогрійку. — Клістирний батальйон, — сказав задирака-кларнет, — претендує на місце. — Ви, — сказав Залкінд, намагаючись підшукати найдошкульніше слово, — ви — консерватори від музики! — Не заважайте нам репетирувати! — Це ви нам заважаєте! — На ваших нічних посудинах чим менше репетируєш, тим краще виходить. — А на ваших самоварах, репетируй — не репетируй, ні біса не вийде. Не дійшовши ніякої згоди, обидві сторони залишились на місці і уперто заграли кожна своє. Вниз рікою попливли звуки, які міг би породити тільки трамвай, повільно проповзаючи по битому склу. Духовики виконували марш Кексгольмського лейб-гвардії полку, а звукове оформлення — негритянський танок: «Антилопа біля джерел Замбезі». Скандал був припинений особистим втручанням голови тиражної комісії. Об одинадцятій годині велику працю закінчено. Задкуючи, Остап і Вороб'янінов потягли транспарант до капітанського містка. Перед ними, знявши руки до зір, біг товстунець, завідувач господарства. Спільними зусиллями транспарант було прив'язано до поручнів. Він височів над пасажирською палубою, як екран. За півгодини електротехнік підвів до спини транспаранта проводи і приладнав всередині його три лампочки. Залишилось повернути вимикач. Попереду, праворуч од носа, уже миготіли вогники міста Васюки. На урочистий момент освітлення транспаранта завідувач господарства скликав усе населення пароплава. Іполит Матвійович і великий комбінатор дивились на зібраних згори, стоячи обабіч темної іще скрижалі. Кожну подію на пароплаві плавуча установа брала близько до серця. Друкарки, кур'єри, відповідальні працівники, колумбівці і пароплавна команда стовпилися, задерши догори голови, на пасажирській палубі. — Давай! — скомандував товстунець. Транспарант освітився. Остап глянув униз, на натовп. Рожеве світло лягло на обличчя. Глядачі засміялись. Потім запала тиша. І суворий голос знизу сказав: — Де завгосп? Голос був такий відповідальний, що завгосп, не рахуючи приступок, кинувся вниз. — Подивіться, — сказав голос, — полюбуйтесь на вашу роботу! — Зараз витурять! — шепнув Остап Іполитові Матвійовичу. І справді, на горішню палубу, як яструб, вилетів товстунець. — Ну, як транспарантик? — нахабно запитав Остап. — Доходить? — Збирайте речі! — закричав завгосп. — Навіщо така поквапність? — Зби-рай-те речі! Геть! Ви під суд підете! Наш начальник жартувати не любить. — Женіть його! — долинув знизу відповідальний голос. — Ні, серйозно, вам не подобається транспарант? Де, справді, кепський транспарант? Далі вести гру не було жодного сенсу. «Скрябін» уже пристав до Васюків, і з пароплава можна було бачити очманілі лиця васюкінців, що з'юрмились на пристані. У грошах категорично було відмовлено. На збори дано п'ять хвилин. — Суча лапа! — сказав Симбієвич-Синдієвич, коли компаньйони сходили на пристань. — Доручили б оформлення транспаранта мені. Я б його так зробив, що ніякий Мейєрхольд зо мною не помірявся б. На пристані концесіонери зупинились і глянули вгору. У чорних небесах сяяв транспарант. — М-да, — сказав Остап, — транспарантик досить дикий. Мізерне виконання. Рисунок, зроблений хвостом непокірного мула, проти Остапового транспаранта видався б музейною коштовністю. Замість сіяча, що розкидає облігації, шкідлива Остапова рука змалювала якийсь обрубок з цукровою головою і тонкими батогами замість рук. Позаду концесіонерів палав світлом і гримів музикою пароплав, а попереду, на високому березі, був морок повітової півночі, собачий гавкіт і далека гармонь. — Резюмую становище, — сказав Остап життєрадісно. — Пасив: ні копійки грошей, три стільці одпливають вниз рікою, ночувати ніде і жодного значка диткомісії. Актив: путівник по Волзі видання тисяча дев'ятсот двадцять шостого року (довелось позичити у мосьє Симбієвича в каюті). Бездефіцитний баланс підбити дуже важко. Ночувати доведеться на пристані. Концесіонери влаштувались на пристанських лавках. При світлі поганенького гасового ліхтаря Остап прочитав з путівника: «На правому високому березі — місто Васюки. Звідси йдуть лісові матеріали, смола, лико, рогожі, а сюди привозять речі широкого вжитку для краю, що лежить за 50 кілометрів від залізниці. У місті 8000 жителів, державна картонна фабрика з 320 робітниками, маленький чавуноливарний, броварний і шкіряний заводи. Із шкільних закладів, крім загальноосвітніх, лісний технікум». — Становище куди серйозніше, ніж я думав, — сказав Остап. — Вибити з васюкінців гроші для мене поки що нерозв'язне завдання. А грошей нам потрібно щонайменше тридцять карбованців. По-перше, нам треба харчуватись і, по-друге, обігнати тиражну балію і стрітися з колумбівцями на суходолі, в Сталінграді. Іполит Матвійович згорнувся, як старий худий кіт після сутички з молодим суперником — кипучим володарем дахів, горищ і слухових вікон. Остап розгулював уздовж лавок, міркуючи і комбінуючи. До першої години ночі чудовий план був готовий. Бендер розклався поруч компаньйона й заснув.  

Розділ XXXIV
Міжпланетний шаховий конгрес


Зранку по Васюках ходив високий, худий дідок у золотому пенсне і в коротких, дуже брудних, вимащених фарбами чоботях. Він наклеював на стіни рукописні афіші: 29 ЧЕРВНЯ 1927 Р. У приміщенні клубу «Картонажник» відбудеться лекція на тему «ПЛОДОТВОРНА ДЕБЮТНА ІДЕЯ» І СЕАНС ОДНОЧАСНОЇ ГРИ В ШАХИ на 160 шахівницях гросмейстера (старший майстер) О. Бендера. Всі приходять зі своїми шахівницями. Плата за гру — 50 коп. Плата за вхід — 20 коп. Початок рівно о 6-й годині вечора. Адміністрація К. Міхельсон Сам гросмейстер теж не гаяв часу. Заорендувавши клуб за три карбованці, він перекинувся до шахсекції, яка чомусь містилася в коридорі управління конярства. У шахсекції сидів одноокий чоловік і читав роман Шпільгагена пантелєєвського видання. — Гросмейстер О. Бендер! — заявив Остап, сідаючи на стіл. — Влаштовую у вас сеанс одночасної гри. Єдине око васюкінського шахіста розкрилося до меж, дозволених природою. — Одну хвилиночку, товаришу гросмейстер! — крикнув одноокий. — Сідайте, будь ласка. Я зараз. І одноокий побіг. Остап оглянув приміщення шахової секції. На стінах висіли фотографії перегонових коней, а на столі лежала закурена конторська книга із заголовком: «Досягнення Васюкінської шахсекції за 1925 рік». Одноокий повернувся з дюжиною громадян різного віку. Усі вони по черзі підходили знайомитись, називали прізвища і шанобливо тисли руку гросмейстерові. — Проїздом до Казані, — казав Остап уривчасто, — так, так, сеанс сьогодні увечері, приходьте. А зараз, пробачте, не в формі: втомився після карлсбадського турніру. Васюкінські шахісти слухали Остапа із синівською любов'ю. Остапа понесло. Він відчув приплив нових сил і шахових ідей. — Ви не повірите, — казав він, — як далеко сягнула шахова думка. Ви знаєте, Ласкер дійшов до вульгарних речей, з ним стало неможливо грати. Він обкурює своїх супротивників сигарами. І навмисне курить дешеві, щоб дим був огидніший. Шахові кола занепокоєні. Гросмейстер перейшов на місцеві теми. — Чому в провінції нема ніякої гри думки? Приміром, візьмімо вашу шахсекцію. Так вона і називається: шахсекція. Нудно, дівчата! Чому б вам, справді, не назвати її як-небудь красиво. Це залучило б до секції союзну масу. Назвали б, приміром, вашу секцію: «Шаховий клуб чотирьох коней», або «Червоний ендшпіль», або «Якість втрачає — темп виграє». Чудово було б! Звучно! Ідея мала успіх. — І справді, — сказали васюкінці, — чому б не перейменувати нашу секцію на «Клуб чотирьох коней»? Бюро шахсекції було тут же, отже, Остап організував під своїм почесним головуванням хвилинне засідання, на якому секцію одноголосно перейменували в «Шахклуб чотирьох коней». Гросмейстер власноручно, використавши науку «Скрябіна», художньо виконав на аркуші картонну вивіску з чотирма кіньми і відповідним написом. Цей важливий захід обіцяв розквіт шахової думки у Васюках. — Шахи! — казав Остап. — Та чи знаєте ви, що таке шахи! Вони рухають уперед не тільки культуру, але й економіку! Чи знаєте ви, що ваш «Шахклуб чотирьох коней», за правильної організації справи, зможе цілком змінити лице міста Васюки? Остап з учорашнього дня ще нічого не їв. Тим-то красномовство його було надзвичайне. — Так! — кричав він. — Шахи збагачують країну! Якщо ви погодитесь на мій проект, то спускатися з міста на пристань ви будете мармуровими сходами! Васюки стануть центром десяти губерень! Що ви колись чули про місто Земмерінг? Нічого! А тепер це містечко багате і славнозвісне тільки тому, що там було організовано міжнародний турнір. Тим-то я кажу: у Васюках треба влаштувати міжнародний шаховий турнір. — Як? — закричали всі. — Цілком реальна річ, — одказав гросмейстер, — мої особисті зв'язки і ваша самодіяльність — от усе потрібне і достатнє для організації міжнародного васюкінського турніру. Поміркуйте над тим, як гарно звучатиме: «Міжнародний васюкінський турнір 1927 року». Приїзд Хозе-Рауля Капабланки, Еммануїла Ласкера, Альохіна, Німцовича, Реті, Рубінштейна, Мароцці, Тарраша, Відмара і доктора Григор'єва забезпечено. Окрім того, забезпечено і мою участь! — Але гроші! — застогнали васюкінці, — Їм же всім треба гроші платити! Багато тисяч грошей! Де ж ми їх візьмемо? — Усе взято на облік могутнім ураганом, — сказав О. Бендер, — гроші дадуть збори. — Хто ж у нас буде платити такі скажені гроші? Васюкінці… — Які там васюкінці! Васюкінці грошей платити не будуть. Вони будуть їх о-дер-жу-вати! Це ж надзвичайно проста річ. Адже на турнір за участю таких найбільших вельтмейстерів з'їдуться аматори шахів цілого світу. Сотні тисяч людей, багато забезпечених людей, будуть жадати попасти у Васюки. По-перше, річковий транспорт такого числа пасажирів підняти не зможе. Отже, НКШС[8] побудує залізничну магістраль Москва — Васюки. Це раз. Два — це готелі й хмарочоси для розміщення гостей. Три — піднесення сільського господарства в радіусі на тисячу кілометрів: гостям треба постачати — городину, овочі, ікру, шоколадні цукерки. Палац, де відбуватиметься турнір, — чотири. П'ять — побудова гаражів для автотранспорту гостей. Для передачі цілому світові сенсаційних результатів турніру доведеться побудувати надпотужну радіостанцію. Це — шість. Тепер щодо залізничної магістралі Москва — Васюки. Безперечно, вона не матиме такої пропускної спроможності, щоб перевезти у Васюки всіх охочих. Звідси випливає аеропорт «Великі Васюки» — регулярний відліт поштових літаків і дирижаблів в усі кінці світу, включаючи Лос-Анджелес і Мельбурн. Блискучі перспективи розгорнулись перед васюкінськими аматорами. Межі кімнати розступилися. Гнилі стіни кіннозаводського гнізда впали, і замість них у голубе небо пішов скляний тридцятитрьохповерховий палац шахової думки. У кожному його залі, в кожній кімнаті, ба навіть у ліфтах, що мчали як кулі, сиділи вдумливі люди і грали в шахи на інкрустованих малахітом шахівницях. Мармурові сходи спадали в синю Волгу. На річці стояли океанські пароплави. Фунікулерами підіймались у місто мордаті іноземці, шахові леді, австралійські шанувальники індійської оборони, індуси в білих тюрбанах, прихильники іспанської партії, німці, французи, новозеландці, жителі басейну ріки Амазонки і заздрі до васюкінців — москвичі, ленінградці, кияни, сибіряки й одесити. Автомобілі конвейєром рухались поміж мармурових готелів. Але от — усе зупинилося. З фешенебельного готелю «Прохідний пішак» вийшов чемпіон світу Хозе-Рауль Капабланка-і-Граупера. Його оточували дами. Міліціонер, одягнений у спеціальну шахову форму (галіфе в клітинку і слони на петлицях), ввічливо взяв під козирок. До чемпіона з гідністю підійшов одноокий голова васюкінського «Клубу чотирьох коней». Розмову двох світил, що провадилася англійською мовою, увірвав приліт доктора Григор'єва і майбутнього чемпіона світу Альохіна. Привітальні вигуки потрясли місто. Хозе-Рауль Капабланка-і-Граупера скривився. На помах руки одноокого до аероплану подано мармурові сходи. Доктор Григор'єв збіг ними, привітно вимахуючи новим капелюхом та коментуючи на ходу можливу помилку Капабланки в наступному його матчі з Альохіним. Раптом на горизонті вгледіли чорну цятку. Вона швидко наближалась і росла, обернувшись у великий смарагдовий парашут. Як велика редька, висів на парашутному кільці чоловік з чемоданчиком. — Це він! — закричав одноокий. — Ура! Ура! Ура! Я пізнаю великого філософа-шахіста, доктора Ласкера. Тільки він один у цілому світі носить такі зелені шкарпеточки. Хозе-Рауль Капабланка-і-Граупера знову поморщився. Ласкеру спритно подали мармурові сходи, і бадьорий екс-чемпіон, здмухуючи з лівого рукава порошинку, що сіла на нього під час польоту над Сілезією, упав в обійми одноокого. Одноокий узяв Ласкера за талію, підвів до чемпіона і сказав: — Помиріться! Прошу вас від імені широких васюкінських мас! Помиріться! Хозе-Рауль шумно зітхнув і, потрясаючи руку старого ветерана, сказав: — Я завжди схилявся перед вашою ідеєю переводу слона в іспанській партії з в5 на с4. — Ура! — гукнув одноокий. — Просто і переконливо, в стилі чемпіона! І вся безкрая юрба підхопила: — Ура! Віват! Банзай! Просто і переконливо, в стилі чемпіона!!! Експреси підкочували до дванадцяти васюкінських вокзалів, висаджуючи все нові й нові юрби шахових аматорів. Уже небо запалало від світлосяйних реклам, коли вулицями міста провели білого коня. Це був єдиний кінь, що уцілів після механізації васюкінського транспорту. Особливою постановою його перейменовано в коня, хоч ціле життя це була кобила. Шанувальники шахів вітали її, розмахуючи пальмовим гіллям і шахівницями. — Не турбуйтеся, — сказав Остап, — мій проект гарантує вашому місту нечуваний розквіт виробничих сил. Подумайте, що буде, коли турнір скінчиться і коли виїдуть усі гості. Жителі Москви, під утиском житлової кризи, ринуть до вашого чудового міста. Столиця автоматично переходить у Васюки. Сюди приїздить уряд. Васюки перейменовують в Нью-Москву, Москву — в Старі Васюки. Ленінградці і харків'яни скрегочуть зубами, але нічого не можуть вдіяти. Нью-Москва стає найелегантнішим центром Європи, а незабаром і цілого світу. — Цілого світу!!! — застогнали приголомшені, васюкінці. — Так! А згодом і цілого всесвіту. Шахова думка, перетворивши повітове місто у столицю земної кулі, перетвориться в прикладну науку і винайде способи міжпланетного зв'язку. З Васюків полетять сигнали на Марс, Юпітер і Нептун. Зв'язок з Венерою стане таким же легким, як переїзд з Рибінська до Ярославля. А там, хто його знає, може, років через вісім у Васюках відбудеться перший в історії світобудови міжпланетний шаховий конгрес! Остап витер свій благородний лоб. Йому хотілось їсти до такої міри, що він охоче з'їв би засмаженого шахового коня. — Та-ак, — видавив із себе одноокий, обводячи закурене приміщення божевільним поглядом. — Але як же практично запровадити заходи в життя, підвести, сказати б, базу? Присутні напружено дивились на гросмейстера. — Повторюю, що практично все залежить тільки від вашої самодіяльності. Всю організацію, повторюю, я беру на себе. Матеріальних витрат жодних, якщо не брати до уваги витрат на телеграми. Одноокий підштовхував своїх соратників. — Ну! — питав він. — Що ви скажете? — Влаштуємо! Влаштуємо! — гомоніли васюкінці. — Скільки ж грошей треба на… це… телеграми? — Кумедна цифра, — сказав Остап, — сто карбованців. — У нас у касі тільки двадцять один карбованець шістнадцять копійок. Цього, звичайно, ми розуміємо, замало… Але гросмейстер виявив себе, показав себе несперечливим організатором. — Гаразд, — сказав він, — давайте ваші двадцять карбованців. — А стане? — запитав одноокий. — На перші телеграми стане. А потім почнуться пожертви, і грошей нікуди буде дівати. Заховавши гроші в зелений похідний піджак, гросмейстер нагадав зборам про свою лекцію і сеанс одночасної гри на ста шістдесяти шахівницях, ґречно попрощався до вечора і пішов до клубу «Картонажник» на побачення з Іполитом Матвійовичем. — Я голодую, — сказав Вороб'янінов тріскучим голосом. Він уже сидів за касовим віконечком, але не зібрав ще жодної копійки і не міг купити навіть фунта хліба. Перед ним лежав дротяний зелений кошичок, призначений для збору. У такі кошички в домах середньої руки кладуть ножі і виделки, — Слухайте, Вороб'янінов, — закричав Остап, — припиніть години на півтори касові операції! Ходімо обідати в нархарч. По дорозі опишу вам ситуацію. До речі, вам треба поголитись і почиститись. У вас просто босяцький вигляд. Ви просто скидаєтесь на босяка. У гросмейстера не може бути таких підозрілих знайомих. — Жодного квитка не продав, — повідомив Іполит Матвійович. — Нічого. Надвечір прибіжать. Місто мені вже пожертвувало двадцять карбованців на організацію міжнародного шахового турніру. — То навіщо ж нам сеанс одночасної гри? — зашепотів адміністратор. — Адже можуть побити. А з двадцятьма карбованцями ми зараз же зможемо сісти на пароплав, — якраз «Карл Лібкнехт» згори прийшов, — спокійно їхати до Сталінграда і дожидати там приїзду театру. Може, там пощастить розшити стільці. Тоді ми — багатії, і все належить нам. — На голодний шлунок не можна говорити такі нісенітниці. Це негативно впливає на мозок. За двадцять карбованців ми, можливо, до Сталінграда й доїдемо… А харчуватись на які гроші? Вітаміни, дорогий товаришу предводителю, даром нікому не даються. Зате з експансивних васюкінців можна буде зірвати за лекцію і сеанс карбованців тридцять. — Поб'ють, — гірко сказав Вороб'янінов. — Звісно, риск є. Можуть налупити. А втім, у мене є одна ідейка, яка вам саме, в усякому разі, дасть певну безпеку. Але про це згодом. Поки що ходімо покуштуємо місцеві страви. О шостій годині вечора ситий, голений і напахчений одеколоном гросмейстер увійшов до каси клубу «Картонажник». Ситий і голений Вороб'янінов жваво торгував квитками. — Ну, як? — тихо запитав гросмейстер. — Вхідних — тридцять і для гри — двадцять, — відповів адміністратор. — Шістнадцять карбованців. Мало, мало! — Що ви, Бендере, подивіться, яка черга стоїть! Неодмінно поб'ють. — Про це не думайте. Коли битимуть, будете плакати, а поки що не затримуйтесь! Учіться торгувати! За годину в касі було тридцять карбованців. Публіка хвилювалась у залі. — Зачиняйте віконечко! Давайте гроші — сказав Остап. — Тепер от що. Нате вам п'ять карбованців, ідіть на пристань, найміть човен години на дві і дожидайте мене на березі, нижче амбара. Ми з вами зробимо вечірню прогулянку. Про мене не турбуйтесь. Я сьогодні у формі. Гросмейстер увійшов до зали. Він почував себе бадьорим і був переконаний, що перший хід е2–е4 не загрожує йому ніякими ускладненнями. Решта ходів, щоправда, уявлялась у повному вже тумані, але це анітрохи не бентежило великого комбінатора. У нього був про запас цілком несподіваний вихід для порятунку навіть найбезнадійнішої партії. Гросмейстера зустріли оплесками. Невеликий клубний зал було прибрано різнокольоровими прапорцями. Тиждень тому відбувся вечір Товариства порятунку на водах, про що свідчив такий лозунг на стіні: «СПРАВА ДОПОМОГИ ПОТОПАЮЧИМ — СПРАВА РУК САМИХ ПОТОПАЮЧИХ». Остап уклонився, простяг наперед руки, немов відкидаючи не заслужені ним оплески, і зійшов на естраду. — Товариші! — сказав він прекрасним голосом. — Товариші і брати по шахах, у моїй сьогоднішній лекції йтиметься про те, про що я читав, і мушу признатися, не без успіху, в Нижньому Новгороді тиждень тому. Тема моєї лекції — плодотворна дебютна ідея. Що таке, товариші, дебют і що таке, товариші, ідея? Дебют, товариші, — це «Quasi una fantasia». А що таке, товариші, ідея? Ідея, товариші, — це людська думка, прибрана в логічну шахову форму. Навіть із мізерними силами можна здобути всю шахівницю. Усе залежить від кожного індивідуума зокрема. Приміром, от той блондинчик у третім ряду. Припустімо, він грає добре… Блондин у третім ряду зашарівся. — А он той брюнет, припустімо, гірше. Усі повернулись і оглянули й брюнета. — Що ж ми бачимо, товариші? Ми бачимо, що блондин грає добре, а брюнет грає кепсько. І ніякі лекції не змінять цього співвідношення сил, якщо кожний індивідуум зокрема не буде раз у раз тренуватись, в шашк… тобто я хотів сказати — в шахах… А тепер, товариші, розкажу вам кілька повчальних історій з практики наших шановних гіпермодерністів Капабланки, Ласкера і доктора Григор'єва. Остап розказував аудиторії кілька старозавітних анекдотів, почерпнутих ще в дитинстві з «Синього журналу», і цим закінчив інтермедію. Що лекція така лаконічна — усі були трохи здивовані. І одноокий не зводив свого єдиного ока з гросмейстерового взуття. Однак початок сеансу одночасної гри погасив дедалі більшу підозру одноокого шахіста. Разом з усіма він розставляв столи покоєм. Проти гросмейстера сіли грати тридцять аматорів. Багато з них були цілком розгублені і щохвилини дивились у шахові підручники, поновлюючи в пам'яті складні варіанти, за допомогою яких сподівались здатися гросмейстерові не раніш як після двадцять другого ходу. Остап ковзнув оком по шерегах «чорних», які оточували його з усіх боків, по замкнених дверях і безстрашно взявся до роботи. Він підійшов до одноокого, що сидів за першою шахівницею, і пересунув королівського пішака з клітки е2 на клітку е4. Одноокий одразу ж схопив свої вуха руками і почав напружено думати. По лавах аматорів зашелестіло: — Гросмейстер зіграв е2–е4. Остап не балував своїх супротивників різноманітністю дебютів. На всіх інших двадцяти дев'яти шахівницях він проробив ту саму операцію: перетяг королівського пішака з е2 на е4. Один по одному аматори хапались за волосся і заглиблювались у гарячкові міркування. Ті, що не грали, водили очима за гросмейстером. Єдиний у місті фотограф-аматор уже зліз був на стілець і збирався підпалити магній, але Остап сердито замахав руками і, зупинивши свій рейс уздовж шахівниць, гучно закричав: — Заберіть фотографа! Він заважає моїй шаховій мислі! «З якої речі залишати свою фотографію в цьому жалюгідному місті. Я не люблю мати діла з міліцією», — вирішив він собі. Обурливе шикання аматорів примусило фотографа зректися своєї спроби. Обурення зросло до такої міри, що фотографа навіть виперли з приміщення. На третьому ходу з'ясувалося, що гросмейстер грає вісімнадцять іспанських партій. У інших дванадцяти чорні застосували хоч і застарілу, але досить правильну оборону Філідора. Якби Остап дізнався, що він грає такі хитромудрі партії і натрапляє на таку випробувану оборону, він би страшенно здивувався. Річ у тім, що великий комбінатор грав у шахи другий раз на своєму віку. Спочатку аматори, і перший серед них — одноокий, вжахнулися. Лукавство гросмейстера було безперечне. З надзвичайною легкістю і безумовно глузуючи в душі з решти відсталих аматорів міста Васюки, гросмейстер жертвував пішаки, важкі і легкі фігури направо й наліво. Знеславленому на лекції брюнетові він пожертвував навіть ферзя. Брюнет вжахнувся і хотів був відразу здатися, але тільки неймовірним зусиллям волі примусив себе грати далі. Грім серед ясного неба ударив через п'ять хвилин. — Мат! — пролопотів на смерть переляканий брюнет. — Вам мат, товаришу гросмейстер. Остап, проаналізувавши становище, ганебно назвав «ферзя» «королевою» і високим штилем привітав брюнета з виграшем. Гомін пробіг по лавах аматорів. «Час тікати», — подумав Остап, спокійно походжаючи поміж столів і недбало переставляючи фігури. — Ви неправильно коня поставили, товаришу гросмейстер, — залопотів улесливо одноокий. — Кінь так не ходить. — Пардон, пардон, пробачте, — одказав гросмейстер, — після лекції я трохи втомився. Протягом найближчих десяти хвилин гросмейстер програв ще десять партій. Здивовані вигуки лунали в приміщенні клубу «Картонажник». Наростав конфлікт. Остап програв підряд п'ятнадцять партій, а невдовзі ще три. Залишався один одноокий. На початку партії він з остраху наробив безліч помилок і тепер ледве провадив гру до переможного кінця. Остап, непомітно для сусід, вкрав із шахівниці чорну туру і сховав її в кишеню. Юрба тісно зімкнулась навколо гравців. — Щойно на цьому місці стояла моя тура! — закричав одноокий, оглянувшись, — а тепер її вже нема. — Нема, значить, і не було! — грубувато відповів Остап. — Як так не було? Я добре пам'ятаю! — Звісно, не було! — Куди ж вона зникла? Ви її виграли? — Виграв. — Коли? На котрому ходу? — Що ви мені морочите голову з вашою турою? Коли здаєтесь, то так і кажіть! — Дозвольте, товаришу, у мене всі ходи записані! — Контора пише, — сказав Остап. — Обурлива річ! — загорлав одноокий. — Віддайте мою туру! — Здавайтесь, здавайтесь, що це за кішки-мишки такі! — Віддайте туру! З цими словами гросмейстер, збагнувши, що прогаяння смерті подібне, зачерпнув у пригорщу кілька фігур і жбурнув їх у голову одноокому супротивникові. — Товариші! — заверещав одноокий. — Дивіться всі! Аматора б'ють! Шахісти міста Васюки отетеріли. Не гаючи жодної дорогоцінної хвилини, Остап жбурнув шахівницю в лампу і, б'ючи в раптовій темряві по чиїхось щелепах та лобах, вибіг на вулицю. Васюкінські аматори, падаючи один на одного, ринули за ним. Був місячний вечір. Остап мчав по срібній вулиці, легко, як ангел, відштовхуючись від грішної землі. Що Васюки не обернулись на центр всесвіту, бігти довелося не серед палаців, а серед дерев'яних хаток з надвірними віконницями. Позаду мчали шахові аматори. — Держіть гросмейстера! — ревів одноокий. — Жульман! — підтримували інші. — Піжони! — огризався гросмейстер, збільшуючи швидкість. — Ґвалт! — кричали скривджені шахісти. Остап застрибав по сходах, що вели на пристань. Перед ним лежало чотириста приступок. На шостій площадці його вже дожидали два аматори, що пробрались сюди манівцями просто узбіччям. Остап оглянувся. Згори котила собачою тічкою тісна група розлютованих прихильників оборони Філідора. Відступу не було. Тим-то Остап побіг уперед. — От я вас зараз, сволота! — гаркнув він хоробрим розвідникам, кидаючись з п'ятої площадки. Перелякані пластуни ухнули, перекинулись за поруччя і покотились кудись у пітьму пагорків і схилів. Шлях був вільний. — Держіть гросмейстера! — котилося згори. Переслідувачі бігли, стукаючи по дерев'яних приступках, наче підбиті кегельні кулі. Вибігши на берег, Остап подався праворуч, шукаючи очима човен з вірним йому адміністратором. Іполит Матвійович ідилічно сидів у човнику. Остап бухнув на лаву і завзято почав відгрібати від берега. Через хвилину в човен полетіло каміння. Один із них підбив Іполита Матвійовича. Трохи вище вулканічного прища у нього виросла темна ґуля. Іполит Матвійович втяг голову в плечі і зарюмсав. — От іще макуха! Мені мало голову не одірвали, і я нічого: бадьорий і веселий. А якщо взяти до уваги іще п'ятдесят карбованців чистого прибутку, то за одну ґулю на вашій голові — гонорар досить пристойний. Тим часом переслідувачі, тільки тепер зрозумівши, що план обернення Васюків на Нью-Москву провалився і що гросмейстер вивозить з міста п'ятдесят кровних васюкінських карбованців, сіли у великий човен і з криками вигрібали на середину ріки. У човен набилося чоловік тридцять. Усім хотілося взяти участь у розправі з гросмейстером. Експедицією командував одноокий. Єдине його око блискало вночі, як маяк. — Держи гросмейстера! — волали в перевантаженій барці. — Наддайте, Кисо! — сказав Остап. — Коли вони нас доженуть, я не зможу ручитися за цілість вашого пенсне. Обидва човни йшли вниз за водою. Відстань між ними зменшувалась. Остап підупадав на силах. — Не втечете, сволота! — кричали з барки. Остап не відповідав: було ніколи. Весла виривалися з води. Вода потоками вилітала з-під ошалілих весел і потрапляла в човен. — Катай, — шепотів Остап самому собі. Іполит Матвійович мучився. Барка тріумфувала. Високий її корпус уже обходив човничок концесіонерів з лівої руки, щоб притиснути гросмейстера до берега. Концесіонерів дожидала сумна доля. Радість на барці така була велика, що всі шахісти перейшли на правий борт, щоб, порівнявшися з човником, переважними силами напасти на злочинця-гросмейстера. — Бережіть пенсне, Кисо! — розпачливо крикнув Остап, кидаючи весла. — Зараз почнеться! — Панове! — вигукнув раптом Іполит Матвійович півнячим голосом. — Невже ви будете нас бити? — Іще як! — загриміли васюкінські аматори, збираючись стрибати в човен. Але в цей час сталася смертельно образлива для чесних шахістів цілого світу подія. Барка несподівано перехилилась і правим бортом зачерпнула воду. — Обережніш! — писнув одноокий капітан. Та було вже пізно. Надто багато аматорів скупчилось на правому борті васюкінського дредноута. Перемінивши центр ваги, барка перестала вагатись і, згідно із законами фізики, перевернулася. Загальний зойк порушив спокій ріки. — Уау! — протягло стогнали шахісти. Цілих тридцять аматорів опинились у воді. Вони швидко випливали на поверхню і один по одному чіплялись за перевернуту барку. Останнім причалив одноокий. — Піжони! — захоплено кричав Остап. — Чому ж ви не б'єте вашого гросмейстера! Ви, коли не помиляюсь, хотіли мене бити? Остап описав коло, огинаючи потерпілих аварію. — Ви ж розумієте, васюкінські індивідууми, що я міг би вас поодинці утопити, але я дарую вам життя. Живіть, громадяни! Тільки, творця всесвіту ради, не грайте в шахи! Ви ж просто не вмієте грати! Ех ви, піжони, піжони… Їдьмо, Іполите Матвійовичу, далі. Прощайте, одноокі аматори! Боюсь, що Васюки центром світобудови не стануть. Я не думаю, щоб майстри шахів приїхали до таких дурнів, як ви, навіть якби я їх про це просив. Прощайте, аматори сильних шахових відчуттів! Хай живе «Клуб чотирьох коней»!  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка