Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXIX Автор «Гавриліади»



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка13/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   35

Розділ XXIX
Автор «Гавриліади»

Коли мадам Грицацуєва покидала негостинний стан канцелярій, до Будинку народів уже сходилися службовці найскромніших рангів: кур'єри, вхідні і вихідні панночки, змінні телефоністки, юні помічники рахівників і бронепідлітки. Поміж них рухався Никифор Ляпіс, дуже молодий чоловік з баранячою зачіскою і нескромним поглядом. Неуки, уперті і первинні відвідувачі входили в Будинок народів з головного під'їзду. Никифор Ляпіс пройшов у будинок через амбулаторію. У Будинку народів він був своя людина і знав найкоротші шляхи до оазисів, де бризкають ясні джерела гонорару під крислатим покровом відомчих журналів. Насамперед Никифор Ляпіс пішов до буфету. Нікельована каса зіграла матчиш і викинула три чеки. Никифор з'їв ряжанку, розірвавши запечатану папером склянку і кремове тістечко, подібне до клумбочки. Все це він запив чаєм. Потім Ляпіс неквапно почав обходити свої володіння. Перший візит він зробив до редакції щомісячного мисливського журналу «Герасим і Муму». Товариша Наперникова ще не було, і Никифор Ляпіс рушив до «Гігроскопічного вісника», щотижневого рупора, яким працівники фармації спілкувались із зовнішнім світом. — Доброго ранку, — сказав Никифор, — Написав чудові вірші. — Про що? — запитав начальник літсторінки. — На яку тему? Адже ви знаєте, Трубецькой, що у нас журнал… Начальник для тоншого визначення суті «Гігроскопічного вісника» поворушив пальцями. Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав: — «Балада про гангрену». — Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики. Ляпіс негайно задекламував: Терпів Гаврило від гангрени,


Гаврило від гангрени зліг…

Далі тим самим молодецьким чотиристопним ямбом розповідалося про Гаврила, який через темноту свою вчасно не пішов до аптеки і загинув тому, що не змазав ранки йодом. — Ви робите успіхи, Трубецькой, — похвалив редактор, — але хотілось би більшого… Ви розумієте? Він зарухав пальцями, але страшну баладу взяв, обіцявши заплатити у вівторок. У журналі «Будні морзиста» Ляпіса зустріли гостинно. — Добре, що ви прийшли, Трубецькой. Нам якраз потрібні вірші. Тільки — побут, побут, побут. Ніякої лірики. Чуєте, Трубецькой? Що-небудь з життя потельпрацівників і водночас, ви розумієте?.. — Учора саме я задумався над побутом потельпрацівників. І у мене народилася така поема. Називається: «Останній лист». От… Поштарював Гаврило справно,


Носив газети і листи…

Історія про Гаврила була вкладена в сімдесят два рядки. Наприкінці вірша листоноша Гаврило, пронизаний кулею фашиста, приносить, проте, лист за адресою. — Де ж усе це відбувалося? — запитали Ляпіса. Питання було закономірне. В СРСР нема фашистів, за кордоном нема Гаврил, членів спілки працівників зв'язку. — У чому річ? — сказав Ляпіс. — Усе відбувається, звичайно, у нас, а фашист переодягнений. — Знаєте, Трубецькой, напишіть-но краще нам про радіостанцію. — А чому ви не хочете листоноші? — Хай полежить. Ми його беремо умовно. Засмучений Никифор Ляпіс-Трубецькой пішов знову в «Герасим і Муму». Наперников уже сидів за своєю конторкою. На стіні висів набагато збільшений портрет Тургенєва, в пенсне, болотяних чоботах і з двостволкою навпереваги. Поруч Наперникова стояв конкурент Ляпіса — віршувальник з передмістя. Почалася стара пісня про Гаврила, але вже з мисливським ухилом. Витвір ішов під назвою: «Молитва браконьєра». Гаврило в засідці ждав зайця,


Гаврило зайця вполював…

— Дуже гарно! — сказав добрий Наперников. — Ви, Трубецькой, у цьому вірші перевершили самого Ентіха. Тільки треба дещо виправити. По-перше — викиньте з коренем «молитву». — І зайця, — сказав конкурент. — Чому ж зайця? — здивувався Наперников. — Тому що не сезон. — Чуєте, Трубецькой, змініть і зайця. Поема в трансформованому вигляді мала назву «Наука браконьєрові», а зайців замінено на бекасів. Потім виявилося, що й бекасів улітку не стріляють. В остаточній формі вірші звучали: Гаврило в засідці ждав птаха,


Гаврило птаха вполював… і т. д.

Поснідавши в їдальні, Ляпіс знову взявся до роботи. Білі штани миготіли в пітьмі коридорів. Він входив до редакцій і продавав багатоликого Гаврила. До «Кооперативної флейти» Гаврила здано під назвою: «Еолова флейта». Служив Гаврило за прилавком,


Гаврило флейти продавав…

Простаки з товстого журналу «Ліс, який він є» купили у Ляпіса невелику поему «На узліссі». Починалась вона так: Ішов Гаврило зелен гаєм,


Гаврило вирубав бамбук…

Останній за той день Гаврило працював на хлібопеченні. Йому найшлось місце в редакції «Робітника булки». Поема мала довгу і сумну назву: «Про хліб, якість продукції і про кохану». Поема присвячена була загадковій Хіні Члек. Початок її був як завжди епічний: Служив Гаврило у пекарні,


Гаврило паляниці пік.

Посвяту, після делікатної боротьби, викинули. Найсумнішим було те, що Ляпісу грошей ніде не дали. Одні обіцяли дати у вівторок, інші — в четвер або п'ятницю — через два тижні. Довелось іти позичати гроші в табір ворогів — туди, де Ляпіса ніколи не друкували. Ляпіс спустився з п'ятого поверху на другий і ввійшов у секретаріат «Верстата». Як на біду, він одразу ж зіткнувся з роботягою Персицьким. — А! — скрикнув Персицький. — Ляпсус! — Слухайте, — сказав Никифор Ляпіс, знизивши голос, — дайте три карбованці. Мені «Герасим і Муму» винен купу грошей. — П'ятдесят копійок я вам дам. Почекайте. Я зараз прийду. І Персицький вернувся, привівши з собою десяток співробітників «Верстата». Зав'язалась загальна розмова. — Ну, як торгували? — питав Персицький. — Написав чудові вірші! — Про Гаврила? Що-небудь селянське? «Орав Гаврило на світанку, Гаврило плуг боготворив»? — Що Гаврило! Адже це халтура! — боронився Ляпіс. — Я написав про Кавказ. — А ви були на Кавказі? — Через два тижні поїду. — А ви не боїтесь, Ляпсус? Адже там шакали! Так я і налякався! Вони ж на Кавказі не отруйні! Після цієї відповіді всі насторожились. — Скажіть, Ляпсусе, — запитав Персицький, — які, по-вашому шакали? — Та знаю я, одчепіться! — Ну, скажіть, коли знаєте! — Ну, так!.. На подобу змії. — Звичайно, звичайно, ваша правда, як завжди, По-вашому ж, сідло дикої кози подають на стіл разом з острогами. — Ніколи я цього не говорив! — закричав Трубецькой. — Ви не говорили. Ви писали. Мені Наперников казав, що ви пробували накинути йому такі віршики в «Герасим і Муму», ніби з побуту мисливців. Скажіть по совісті, Ляпсусе, чому ви пишете про те, чого ви зроду не бачили і про що не маєте аніякісінького уявлення? Чому у вас у вірші «Кантон» пеньюар — це бальна сукня? Чому? — Ви — міщанин, — сказав хвальковито Ляпіс. — Чому у вірші «Перегони на приз Будьонного» жокей у вас затягає на коня супоню і після того сідає на передок? Ви бачили коли-небудь супоню? — Бачив. — Ну, скажіть, яка вона! — Дайте мені спокій. Ви псих! — А передок бачили? На перегонах були? — Не обов'язково треба скрізь бути! — кричав Ляпіс. — Пушкін писав турецькі вірші і ніколи не був у Туреччині. — О, звісно, Ерзерум же в Тульській губернії. Ляпіс не зрозумів сарказму. Він гаряче провадив далі: — Пушкін писав за матеріалами. Він прочитав історію Пугачовського бунту, а тоді написав. А мені про перегони все розказав Ентіх. Після цієї віртуозної оборони Персицький потяг силоміць Ляпіса в сусідню кімнату. Глядачі пішли слідом за ними. Там на стіні висіла велика газетна вирізка, облямована жалобною окрайкою. — Ви писали цей нарис в «Капітанському містку»? — Я писав. — Це, здається, ваша перша спроба в прозі? Вітаю вас! «Хвилі котились через мол і падали вниз нестримним домкратом..» Ну, і удружили ж ви «Капітанському містку»! «Місток» тепер довго вас не забуде, Ляпісе! — У чому річ? — Річ у тім, що… Ви знаєте, що таке домкрат? — Ну, звичайно, знаю, дайте мені спокій… — Як ви собі уявляєте домкрат? Опишіть своїми словами. — Такий… Падає, одне слово. — Домкрат падає. Зауважте всі! Домкрат стрімко падає! Заждіть, Ляпсусе, я вам зараз принесу п'ятдесят копійок. Не пускайте його! Але й цього разу п'ятдесят копійок не видано, Персицький притяг з довідкового бюро двадцять перший том Брокгауза, од Доміцій до Євреїнова. Поміж Доміцієм, фортецею у великому герцогстві Мекленбург-Шверінському, і Доммелем, рікою в Бельгії і Нідерландах, знайдено потрібне слово. — Слухайте! «Домкрат (нім. Daumkraft) — одна з машин піднімати чималі тягарі. Звичайний простий Д., вживаний для піднімання екіпажів тощо, має рухому зубчасту штабу; цю штабу захоплює шестерня, яку повертають за допомогою ручки…» І так далі. І далі: «Джон Діксон 1879 р. поставив на місце обеліск, відомий під назвою «Голки Клеопатри», за допомогою чотирьох робітників, що діяли чотирма гідравлічними Д.» І цей прилад, по-вашому, має властивість стрімко падати? Значить, Брокгауз з Ефроном обманювали людство протягом п'ятдесяти років? Чому ви халтурите, замість учитися? Дайте відповідь! — Мені потрібні гроші. — Але ж у вас їх ніколи нема. Адже ви раз у раз полюєте за півкарбованцем. — Я купив меблі і вийшов з бюджету. — І багато ви купили меблів? Вам за вашу халтуру платять стільки, скільки вона варта, — шеляг! — Добрий шеляг! Я такий стілець купив на аукціоні… — На подобу змії? — Ні. З палацу. Але мене спіткало лихо. Вчора я повернувся вночі додому… — Від Хіни Члек? — закричали присутні в один голос. — Хіна!.. З Хіною я скільки часу вже не живу. Повертався я з диспуту Маяковського. Приходжу. Вікно розчинене. Я одразу відчув, що щось таке сталося. — Ай-яй-яй! — сказав Персицький, затуляючи лице руками. — Я почуваю, товариші, що у Ляпсуса вкрали його найкращий щедевр: «Гаврило двірником служив, Гаврило в двірники найнявся». — Дайте мені договорити. Дивовижне хуліганство! До мене в кімнату залізли якісь негідники і розпанахали всю оббивку стільця. Може, хто-небудь позичить п'ять карбованців на ремонт? — Для ремонту напишіть нового Гаврила. Я вам навіть початок можу сказати. Заждіть, заждіть… Зараз… От: «Гаврил стілець купив на ринку, стілець в Гаврила кепський був…» Скорше запишіть. Це можна вигідно продати в «Голос комода»… Ех, Трубецькой, Трубецькой!.. До речі, Ляпсусе, чому ви Трубецькой? Чому вам не взяти псевдоніма кращого? Приміром, Долгорукий? Никифор Долгорукий! Або Никифор Валуа? Або ще краще: громадянин Никифор Сумароков-Ельстон? Якщо вам трапиться добра кормівля, зразу три віршики в «Гермуму», то вихід із становища у вас блискучий. Одну маячню підписуєте Сумароковим, другу макулатуру — Ельстоном, а третю — Юсуповим… Ех ви, халтурник!..  

Розділ XXX
У театрі Колумба


Іполит Матвійович поступово ставав підлабузником. Коли він дивився на Остапа, очі його прибирали голубого жандармського відтінку. У кімнаті Іванопуло було так жарко, що зсохлі вороб'яніновські стільці потріскували, як дрова в каміні. Великий комбінатор спочивав, підклавши під голову голубий жилет. Іполит Матвійович дивився у вікно. Там, кривими провулками, повз крихітні московські сади, мчала гербова карета. У чорнім її лаку навперемін відбивались рухливі голови перехожих: кавалергард з мідною головою, городські дами і пухкі білі хмаринки. Громлячи підковами брук, коні промчали карету повз Іполита Матвійовича. Він одвернувся розчаровано. Карета мала на собі герб МКГ[4], мала призначення перевозити сміття, і абсолютно нічого не відбивалося на її дощатих стінках. На козлах сидів бравий дідок з пухнастою сивою бородою. Якби Іполит Матвійович знав, що кучер не хто інший, як граф Олексій Буланов, славетний гусар-схимник, він, напевне, гукнув би на дідка, щоб поговорити з ним про прекрасні часи. Граф Олексій Буланов був вельми заклопотаний. Нахльостуючи коней, він сумно думав про бюрократизм, що роз'їдає асенізаційний підвідділ, бюрократизм, через який графові от уже півроку не видавали належного за гендоговором спецфартуха. — Слухайте, — сказав раптом великий комбінатор, — як вас звали у дитинстві? — А навіщо вам? — Та так! Не знаю, як вас називати. Вороб'яніновим звати вас набридло, Іполитом Матвійовичем — надто кисло. Як же вас звали? Іпа? — Киса, — одказав Іполит Матвійович, посміхаючись. — Конгеніально! Так от що, Кисо, — погляньте, будь ласка, що у мене на спині. Болить між лопаток. Остап стяг через голову сорочку «ковбой». Перед Кисою Вороб'яніновим одкрилась широка спина провінціального Антонія, спина чарівної форми, але до певної міри бруднувата. — Ого, — сказав Іполит Матвійович, — червона пляма якась. Поміж лопаток великого комбінатора цвіли фіалками і переливались нафтовою райдугою синяки найдивовижніших обрисів. — Слово честі, цифра вісім! — вигукнув Вороб'янінов. — Перший раз бачу такий синяк. — А другої цифри нема? — спокійно запитав Остап. — Начебто буква Р. — Запитань більше не маю. Все зрозуміле. Проклята ручка! Бачите, Кисо, як я страждаю, на які небезпеки наражаю себе заради ваших стільців. Ці арифметичні знаки прописала мені велика самопадна ручка з пером номер вісімдесят шість. Треба вам сказати, що проклята ручка впала мені на спину тої самої хвилини, коли я засунув руки в нутро редакторського стільця. А ви, нічого до пуття ви і не вмієте. Ізнуренковський стілець хто зіпсував так, що мені потім довелося за вас відбуватись? Про аукціон я вже й не кажу. Найшли час для кобеляжу! У ваших літах кобелювати просто шкідливо! Шануйте своє здоров'я!.. Інша річ — я! За мною стілець вдовиці! За мною — два щукінських! Ізнуренковський стілець в остаточному підсумку зробив я! До редакції і до Ляпіса я ходив! І тільки один-єдиний стілець ви довели до переможного кінця, та й то за допомогою нашого священного ворога — архієпископа. Нечутно ступаючи по кімнаті босими ногами, технічний директор напоумляв покірного Кису. Стілець, що зникнув у товарному дворі Жовтневого вокзалу, ще досі був темною плямою на блискучому плані концесійних робіт. Чотири стільці в театрі Колумба — це була певна здобич. Але театр виїздив у подорож по Волзі з тиражним пароплавом «Скрябін» і сьогодні показував прем'єру «Одруження» останнім спектаклем сезону. Треба було вирішити, — чи залишатись у Москві для розшуків зниклого в просторах Каланчівського майдану стільця, чи виїхати разом з трупою в гастрольне турне. Остап схилявся до останнього. — А то, може, поділимось? — запитав Остап. — Я поїду з театром, а ви залишайтесь і простежте за стільцем у товарнім дворі. Але Киса так лякливо моргав сивими віями, що Остап одразу змінив пропозицію. — З двох зайців, — сказав він, — вибирають того, який жирніший. Поїдьмо разом. Але витрати будуть великі. Потрібні будуть гроші. У мене залишилось шістдесят карбованців. У вас скільки? Ах, я і забув! У ваших літах дівоче кохання так дорого коштує! Постановляю: сьогодні ми ідемо в театр на прем'єру «Одруження». Не забудьте одягти фрак. Якщо стільці іще на місці і їх не продали за борги соцстрахові, завтра ж ми виїздимо. Пам'ятайте, Вороб'янінов, настає останній акт комедії: «Скарби моєї тещі». Наближається фініта-ля-комедія, Вороб'янінов! Не дихайте, мій давній друже! Рівняйтесь на рампу! О моя молодість! О пахощі куліс! Скільки спогадів! Скільки інтриг! Скільки таланту я показав свого часу в ролі Гамлета! Одне слово, засідання триває далі! Заради економії пішли до театру пішки. Ще було зовсім видно, але ліхтарі вже сяяли лимонним світлом. Перед очима у всіх гинула весна. Пилюга гнала її з майданів, гарячий вітерець одтискав її в провулок. Там бабусі голубили красуню і пили з нею чай у двориках, за круглими столами. Але життя весни кінчилося — в люди її не пускали. А їй так хотілося до пам'ятника Пушкіну, де вже прогулювались молоді люди в строкатеньких кепках, брюках-дудочках, галстуках «собача радість» і черевичках «джиммі». Дівчата, обсипані ліловою пудрою, циркулювали поміж храмом МССТ[5] і кооперативом «Комунар» (поміж кол. Філіпповим і кол. Єлісєєвим). Дівчата голосно лаялись. У цей час перехожі уповільняли ходу, але не тільки тому, що Тверська ставала тісна. Московські коні були не кращі за старгородські: вони теж навмисне постукували копитами по торцях бруку. Велосипедисти безшумно летіли із стадіону «Юних піонерів», з першого великого міжнародного матчу. Морозивник котив свою зелену скриню, повну травневого грому, боязко косячи око на міліціонера; але міліціонер, скований світним семафором, яким регулював вуличний рух, був зовсім безпечний. У всій цій метушні йшли двоє друзів. Спокуса чигала на кожному кроці. У крихітних обжиралівках перед очима всієї вулиці смажили шашлики карські, кавказькі і філейні. Гарячий і пронизливий дим клубився до ясненького неба. З пивних, ресторанчиків і кіно «Великий німий» долинала струнна музика. Біля трамвайної зупинки гарячкував гучномовець. Треба було поспішати. Друзі вступили в лункий вестибюль театру Колумба. Вороб'янінов кинувся до каси і прочитав розцінку на місця. — Все-таки, — сказав він, — дуже дорого. Шістнадцятий ряд — три карбованці. — Як я не люблю, — зауважив Остап, — цих міщан, провінціальних йолопів! Куди ви полізли? Хіба не бачите, що це каса? — Ну а куди ж? Адже без білета не пустять! — Кисо, ви вульгарна людина. У кожному впорядкованому театрі є два віконечка. У віконце каси звертаються тільки закохані і багаті спадкоємці. Решта громадян (їх, як можете зауважити, переважна більшість) звертаються безпосередньо до віконечка адміністратора. І справді, перед віконцем каси стояло чоловік п'ять скромно одягнених людей. Зате біля віконця адміністратора було шумно і весело. Там стояла строката черга. Молоді люди, у фасонних піджаках і штанах того крою, який провінціалові може тільки приснитися, впевнено розмахували записочками від знайомих їм режисерів, акторів, редакцій, театрального костюмера, начальника районної міліції та інших, тісно зв'язаних з театром осіб, як-от: членів асоціації теа- і кінокритиків, товариства «Сльози бідних матерів», шкільної ради Майстерні циркового експерименту і якогось «Фортінбраса при Умслопогасі». Чоловік вісім стояли із записками від Еспера Еклеровича. Остап врізався в чергу, розштовхав фортінбрасівців і з криком: «Мені тільки довідку, хіба не бачите, що я навіть калош не зняв», — пробився до віконечка і заглянув всередину. Адміністратор працював, як вантажник. Світлий діамантовий піт зрошував йому масне лице. Телефон тривожив його щохвилини і дзвонив з упертістю трамвайного вагона, що пробирається через Смоленський ринок. — Мерщій, — крикнув він до Остапа, — ваш папірець! — Два місця, — сказав Остап тихо, — в партері. — Кому! — Мені! — А ви хто такий, щоб я вам давав місця? — А я все-таки думаю, що ви мене знаєте. — Не пізнаю. Але погляд незнайомого був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама призначила Остапові два місця в одинадцятім ряду. — Ходять всякі там, — сказав адміністратор, знизавши плечима, — хто їх зна, хто вони такі? Може, він я Наркомосвіти? Здається, я його бачив у Наркомосвіті. Де я його бачив? І, машинально видаючи перепустки щасливим теа- і кіно-критикам, притихлий Яків Менелайович згадував, де він бачив ці чисті очі. Коли всі перепустки були видані і в фойє зменшили світло, Яків Менелайович згадав: ці чисті очі, цей певний погляд він бачив у Таганській тюрмі 1922 року, коли і сам сидів там через дріб'язкову справу. З одинадцятого ряду, де сиділи концесіонери, залунав сміх. Остапові сподобався музичний вступ, виконаний оркестрантами на пляшках, кухлях Есмарха, саксофонах і великих полкових барабанах. Свиснула флейта, і завіса, війнувши прохолодою, розступилась. На велике здивування Вороб'янінова, що звик, до класичної інтерпретації «Одруження», Подколесіна на сцені не було. Понишпоривши очима, Іполит Матвійович побачив фанерні, що звисали із стелі, прямокутники, пофарбовані в основні кольори сонячного спектру. Ні дверей, ні синіх серпанкових вікон не було. Під різнокольоровими прямокутниками танцювали дамочки у великих вирізаних з чорного картону капелюшках. Пляшкові стогони викликали на сцену Подколесіна, який врізався в юрбу верхи на Степані. Подколесін був убраний у камергерський мундир. Розігнавши дамочок словами, про які в п'єсі ні натяку, Подколесін загаласував: — Степа-ане! Водночас він стрибнув набік і завмер у важкій позі. Кухлі Есмарха загриміли. — Степа-а-ане! — повторив Подколесін, роблячи новий стрибок. Але що Степан, одягнений у барсову шкуру, стоявши тут же, не озивався, Подколесін трагічно спитав: — Чого ж ти мовчиш, як Ліга націй? — Очевидно, я Чемберлена злякався, — одказав Степан, почухуючи шкуру. Відчувалося, що Степан одсуне на задній план Подколесіна і стане головним персонажем сучасної п'єси. — Ну що, шиє кравець сюртук? Стрибок. Удар по кухлях Есмарха. Степан із зусиллям зробив стойку на руках і в такій позі відповів: — Шиє! Оркестр зіграв попурі з «Чіо-чіо-сан». Весь цей час Степан стояв на руках. Обличчя йому залило краскою. — А що, — запитав Подколесін, — чи не питав кравець, навіщо, мовляв, панові таке добротне сукно? Степан, що на той час сидів уже в оркестрі і обіймав диригента, одказав: — Ні, не питав. Хіба він депутат англійського парламенту? — А чи не питав кравець, чи не хоче, мовляв, пан одружитися? — Кравець питав, чи не хоче, мовляв, пан платити аліменти. Після цього світло погасло, і публіка затупотіла ногами. Тупотіла вона доти, доки зі сцени не почувся голос Подколесіна: — Громадяни! Не хвилюйтесь! Світло погасили навмисне — цього вимагає п'єса. Цього потребує речове оформлення. Публіка підкорилася. Світло так і не засвітилося до кінця акту. У цілковитій темряві гриміли барабани. З ліхтарями прийшов загін військових у формі готельних швейцарів. Потім, як видно — на верблюді, приїхав Кочкарьов. Судити про все це можна було з такого діалогу: — Ху, як ти мене налякав! А ще верблюдом приїхав! — Ах, ти помітив, незважаючи на темряву?! Я хотів подарувати тобі солодке вер-блюдо! Під час антракту концесіонери прочитали афішу: ОДРУЖЕННЯ Текст — М. В. Гоголя Вірші — М. Шершеляфамова Літмонтаж — І. Антиохійського Музичний супровід — X. Іванова Автор вистави — Мик. Сєстрін Речове оформлення — Симбієвич-Синдієвич. Світло — Платон Плащук. Звукові оформлення — Галкіна, Палкіна, Малкіна, Чалкіна і Залкінда. Грим — майстерні КРУЛТ. Перуки — Хома Качура. Меблі — деревних майстерень Фортінбраса при Умслопогасі ім. Валтасара. Інструктор акробатики — Жоржетта Тираспольських. Гідравлічний прес — під керуванням монтера Мечникова. Афішу складено, зверстано і видрукувано в школі ФЗН КРУЛТ. — Вам подобається? — несміливо запитав Іполит Матвійович. — А вам? — Дуже цікаво, тільки Степан якийсь чудний. — А мені не сподобалося, — сказав Остап, — особливо те, що меблі у них якихось майстерень Волопаса. Чи не пристосували вони наші стільці на новий лад? Ці побоювання, як виявилося, були даремні. На початку другого ж акту всі чотири стільці винесли на сцену негри у циліндрах. Сцена сватання найдужче зацікавила глядачів. У ту хвилину, коли на протягненім через увесь зал дроті почала спускатися Агафія Тихонівна, страшний оркестр X. Іванова зчинив такий шум, що від нього самого Агафія Тихонівна повинна була б упасти у публіку. Але Агафія держалася на сцені прекрасно. Вона була в трико тілесного кольору і чоловічому котелку. Балансуючи зеленою парасолькою з написом: «Я хочу Подколесіна», вона переступала по дроту, і знизу всім були видні її брудні підошви. З дроту вона стрибнула прямо на стілець. Одночасно всі негри, Подколесін, Кочкарьов, у балетних пачках і сваха в костюмі вагоновода зробили поворотне сальто. Потім усі відпочивали п'ять хвилин, і маскуючи це, на сцені знову погасили світло. Женихи були дуже смішні, особливо — Яєчня. Замість нього виносили велику яєчню на сковороді. На морякові була щогла з парусом. Недаремно купець Стариков кричав, що його душать патент і зрівняльний. Він не сподобався Агафії Тихонівні. Вона вийшла заміж за Степана. Обидва заходились наминати яєчню, яку подав їм, обернувшись на лакея, Подколесін. Кочкарьов з Феклою співали куплети про Чемберлена та про аліменти, які британський міністр бере з Німеччини. На кухлях Есмарха зіграли відхідну. І завіса, війнувши прохолодою, закрилася. — Я задоволений з вистави, — сказав Остап, — стільці цілі. Але гаяти часу нам нема чого. Якщо Агафія Тихонівна буде щодня на них гупати, то вони проживуть недовго. Молоді люди у фасонних піджаках, штовхаючись і сміючись, обговорювали тонкощі речового і звукового оформлення. — Ну, — сказав Остап, — вам, Кисонько, треба бай-бай. Завтра зранку треба ставати по квитки. Театр о сьомій вечора виїжджає прискореним до Нижнього. Отже, ви беріть два твердих місця для сидіння до Нижнього, Курської залізниці. Біда невелика — посидимо. Лише одна ніч. Другого дня весь театр Колумба сидів у буфеті Курського вокзалу. Симбієвич-Синдієвич, вживши заходів, щоб речове оформлення пішло цим же поїздом, закушував за столиком. Вимочивши в пиві вуса, він тривожно питав монтера: — Що, гідравлічний прес не зламають у дорозі? — Лихо з цим пресом, — одповідав Мечников, — працює він у нас п'ять хвилин, а возити його ціле літо доведеться. — Аз «прожектором часів» тобі легше було, з п'єси «Порошок ідеології»? — Звичайно, легше. Прожектор хоч і більший був, але зате не такий ламкий. За сусіднім столиком сиділа Агафія Тихонівна, молоденька дівчина з ногами твердими й блискучими, як кеглі. Навколо неї клопоталося звукове оформлення — Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд. — Ви вчора мені не в ногу подавали, — скаржилась Агафія Тихонівна, — я так і беркицнути можу. Звукове оформлення загалакало: — Нічого не вдієш! Два кухлі лопнуло! — Хіба тепер дістанеш закордонний кухоль Есмарха? — кричав Галкін. — Зайдіть в Держмедторг. Не те що кухля Есмарха, термометра не купите! — підтримав Палкін. — А ви хіба і на термометрах граєте? — вжахнулася дівчина. — На термометрах ми не граємо, — зауважив Залкінд, — але прямо-таки захворюєш через ці прокляті кухлі — доводиться міряти температуру. Автор вистави і головний режисер Мик. Сестрін прогулювався з дружиною по перону. Подколесін з Кочкарьовим перехилили по три чарки і навперебій упадали за Жоржеттою Тираспольських. Концесіонери, що прийшли за дві години до відходу поїзда, робили вже п'ятий рейс навколо скверу, розбитого перед вокзалом. Голова Іполитові Матвійовичу йшла обертом. Гонитва за стільцями вступала у вирішальну стадію. Подовжені тіні лежали на розпеченому бруку. Пил сідав на мокрі, спітнілі обличчя. Підлітали дрожки. Пахло бензином. Наймані машини висаджували пасажирів. Назустріч їм вибігали Єрмаки Тимофійовичі, забирали чемодани і овальні їхні бляхи сяяли на сонці. Муза дальніх мандрів хапала людей за горло. — Ну, ходімо і ми, — сказав Остап. Іполит Матвійович покірно погодився. Тут він зіткнувся віч-на-віч з трунних справ майстром Безенчуком. — Безенчук! — сказав він страшенно здивований. — Ти як сюди потрапив? Безенчук зняв картуз і радісно остовпів. — Пане Вороб'янінов, — закричав він. — Шанування дорогому гостеві! — Ну, як справи? — Кепські справи, — одказав трунних справ майстер. — Чому так? — Клієнта шукаю. Не йде клієнт. — «Німфа» перебиває? — Куди їй! Хіба вона мені переб'є? Ніхто не мре. Після вашої тещеньки один тільки «П'єр і Костянтин» перекинувся. — Та що ти кажеш? Невже помер? — Перекинувся, Іполите Матвійовичу. На посту своїм перекинувся. Голив аптекаря нашого Леопольда і перекинувся. Люди казали — стався розрив нутра, а я так гадаю, що небіжчик від цього аптекаря ліками надихався і не видержав. — Ай-яй-яй, — бурмотів Іполит Матвійович, — ай-яй-яй! Ну, що ж, то це ти його і поховав? — Я і поховав. А кому ще? Хіба «Німфа», туди її в гойдалку, китицю дає? — Переміг, значить. — Переміг. Тільки били мене потім. Мало серце мені не вибили. Міліція оборонила. Два дні лежав, спиртом лікувався. — Розтирав себе? — Нам розтиратися нема чого. — А сюди тебе чого принесло? — Товар привіз. — Який же товар? — Свій товар. Провідник знайомий допоміг провезти дурно в поштовому вагоні. По знайомству. Іполит Матвійович тільки тепер помітив, що оддалік Безенчука на землі стояв стос домовин. Які були з китицями, які — так. Одну з них Іполит Матвійович швидко пізнав. Це була велика дубова і запорошена домовина з безенчуківської вітрини. — Вісім штук, — сказав Безенчук самовдоволено, — одна до одної. Як огірочки. — А кому тут твій товар потрібен? Тут своїх майстрів досить. — А гриб? — Який гриб? — Епідемія. Мені Прусіс сказав, що в Москві гриб лютує, що ховати людей ні в чому. Весь матеріал перевели. От я і вирішив справи поправити. Остап, що з цікавістю слухав од слова до слова, встряв у розмову: — Слухай ти, папаня, це в Парижі грип лютує. — У Парижі? — Ото-то. Їдь до Парижа. Там підмолотиш! Правда, будуть деякі труднощі з візою, але ти, папаня, не журись. Якщо Бріан тебе полюбить, ти заживеш непогано: влаштуєшся лейб-трунарем при паризькому муніципалітеті. А тут і своїх трунарів досить. Безенчук дико озирнувся. Справді, на майдані, незважаючи на запевнення Прусіса, трупи не валялись, люди бадьоро держались на ногах, і дехто з них навіть сміявся. Поїзд давно вже повіз і концесіонерів, і театр Колумба, і іншу публіку, а Безенчук усе ще очманіло стояв над своїми домовинами. У навислих сутінках очі його горіли жовтим незгасним вогнем.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка