Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXVII Дивовижний бупрівський кошик



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка12/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   35

Розділ XXVII
Дивовижний бупрівський кошик


Старгородська філія ефемерного «Меча і рала» разом з молодцями з «Швидкоупаку» вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці «Хлібопродукту». Перехожі зупинялися. — Куди черга стоїть? — питали громадяни. У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, балакучість якого більша, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов. — Дожили, — казав брандмейстер, — скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні. Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на «Старгородську правду». Довівши Полєсову, як двічі по два чотири, що борошна в місті скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги. Молодці з «Швидкоупаку», закупивши все борошно в крамниці, перейшли на бакалію й утворили чайно-цукрову чергу. За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна. Другого дня винайдено протиотруту. Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, вів вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет. Полєсоз стояв у чергах головним чином з принципу. Грошей у нього не було, і купити він однаково нічого не міг. Він кочував з черги в чергу, прислухався до розмов, робив ущипливі зауваження, недвозначно задирав брови і пророкував. Наслідком його недомовок було те, що місто сповнили чутки про приїзд якоїсь з Мечі і Уралу підпільної організації. Губернатор Дядьєв заробив за один день десять тисяч. Скільки заробив голова біржового комітету Кислярський, не знала навіть його дружина. Думка про те, що він належить до таємної громади, не давала Кислярському спокою. Чутки, що кружляли в місті, страшенно перелякали його. Перебувши безсонну ніч, голова біржового комітету вирішив, що тільки щиросерде признання може скоротити йому строк перебування в тюрмі. — Слухай, Генрієтто, — сказав він дружині, — пора вже переносити мануфактуру до шуряка. — А що, хіба прийдуть? — спитала Генрієтта Кислярська. — Можуть прийти. Якщо в країні немає вільної торгівлі, то мушу ж я коли-небудь сісти? — То що, приготувати вже білизну? Нещаслива моя доле! Вічно носити передачу. І чому ти не підеш у радянські службовці? Адже шуряк член профспілки і — нічого! А цьому неодмінно треба бути червоним купцем! Генрієтта не знала, що доля піднесли її чоловіка на голову біржового комітету. Тому вона була спокійна. — Можливо, я не прийду ночувати, — сказав Кислярський, — тоді ти завтра приходь з передачею. Тільки, будь ласка, не принось вареників. Що за охота їсти холодні вареники? — Може, візьмеш із собою примус? — Так тобі й дозволять держати в камері примус! Дай мені кошик. У Кислярського був спеціальний бупрівський кошик. Зроблений на спеціальне замовлення, він був цілком універсальний. Якщо розгорнути його — це ліжко, напіврозгорнути — столик; крім того, він заміняв шафу: там були полички, гачки і ящики, шухляди. Дружина поклала в цей універсальний кошик холодну вечерю і свіжу білизну. — Можеш мене не проводжати, — сказав досвідчений чоловік. — Коли прийде Рубенс по гроші, скажи, що грошей нема. До побачення! Рубенс може заждати. І Кислярський поважно вийшов на вулицю, держачи за ручку бупрівський кошик. — Куди ви, громадянине Кислярський? — гукнув на нього Полєсов. Він стояв біля телеграфного стовпа і криками підбадьорював працівника зв'язку, який, чіпляючись залізними кігтями за стовп, добирався до ізолятора. — Іду признаватися, — одказав Кислярський. — У чім? — У «Мечі і ралі». Віктор Михайлович занімів. А Кислярський, виставивши наперед свій яйцеподібний животик, підперезаний широким дачним поясом з накладною кишенькою для годинника, неквапно пішов до прокурора. Віктор Михайлович залопотів крилами і полетів до Дядьєва. — Кислярський провокатор! — закричав бранщмейстер. — Щойно пішов доносити. Його іще видко. — Як? І кошик при ньому? — вжахнувся старгородський губернатор. — При ньому. Дядьєв поцілував дружину, крикнув, що коли прийде Рубенс, грошей йому не давати, і стрімголов вибіг на вулицю. Віктор Михайлович закрутився, застогнав, наче курка, що знесла яйце, і побіг до Владі з Нікешею. Тим часом громадянин Кислярський, повагом прогулюючись, наближався до губпрокуратури. По дорозі він зустрів Рубенса і довго з ним розмовляв. — А як же з грошима? — запитав Рубенс. — По гроші прийдете до дружини. — А чому ви з кошиком? — підозріло запитав Рубенс. — Іду в лазню. — Ну, доброго вам здоров'я, помившись. Потім Кислярський зайшов у кондитерську ССТ, колишню «Бонбон де Варсові», зволив випити склянку кави і з'їсти листковий пиріжок. Час було йти каятись. Голова біржового комітету вступив до приймальної губпрокуратури. Там було порожньо. Кислярський підійшов до дверей з написом: «Губернський прокурор» і ввічливо постукав. — Можна! — одказав добре відомий Кислярському голос. Кислярський увійшов і здивовано зупинився. Його яйцеподібний животик одразу ж спав і зморщився, як фінік. Те, що він побачив, було цілковитою для нього несподіванкою. Письмовий стіл, за яким сидів прокурор, оточували члени могутньої організації «Меча і рала». Судячи з їхніх жестів і плаксивих голосів, вони признавались у всьому. — От він, — вигукнув Дядьєв, — найголовніший октябрист! — По-перше, — сказав Кислярський, поставивши на підлогу бупрівський кошик і наближаючись до столу, — по-перше, я не октябрист, далі, я завжди співчував Радянській владі, і по-третє, головний це не я, а товариш Чарушников, чия адреса… — Червоноармійська! — закричав Дядьєв, — Номер три! — хором повідомили Владя й Нікеша. — У двір і ліворуч, — додав Віктор Михайлович, — я можу показати. Через двадцять хвилин привезли Чарушникова, який насамперед заявив, що нікого з присутніх у кабінеті ніколи в житті не бачив. Слідом за цим, не зробивши ніякої паузи, Чарушников доніс на Олену Станіславівну. Тільки в камері, змінивши білизну і простягшись на бупрівськім кошику, голова біржового комітету відчув себе легко й спокійно. Мадам Грицацуєва-Бендер за час кризи встигла зробити запас харчових продуктів і товарів для своєї крамнички щонайменше на чотири місяці. Заспокоївшись, вона знову засумувала за молодим чоловіком, що нудиться на засіданнях Малого Раднаркому. Візит до ворожки не дав заспокоєння. Олена Станіславівна, стурбована зникненням усього старгородського ареопагу, метала карти з обурливою недбалістю. Карти віщували то кінець світу, то надбавку до платні, то побачення з чоловіком у казенному домі і в присутності ворога — винового короля. Та й саме ворожіння кінчилось якось дивно. Прийшли агенти — винові королі — і повели віщунку в казенний дім, до прокурора. Залишившись на самоді з папугою, збентежена вдовиця зібралась була уже йти, як раптом папуга ударив дзьобом об клітку і вперше в житті заговорив людським голосом. — Дожили! — сказав він сардонічно, накрив голову крилом і висмикнув з-під пахви пір'їну. Мадам Грицацуєва-Бендер, пройнята страхом, кинулась до дверей. Навздогін їй полилася запальна, безладна мова. Древній птах був так вражений візитом агентів і підконвойною мандрівкою господині в казенний дім, що почав викрикувати всі знайомі йому слова. Найбільше місце в його репертуарі посідав Віктор Михайлович Полєсов. — За наявності відсутності, — роздратовано сказав птах. І, повернувшись на жердинці вниз головою, підморгнув оком завмерлій біля дверей вдові, немов говорив: «Ну, як це вам подобається, вдовице?» — Лишенько моє! — простогнала Грицацуєва. — У якому полку служили? — запитав папуга голосом Бендера. — Кр-р-р-р-рах… Європа нам допоможе. Після втечі вдови папуга поправив на собі манишку і сказав ті слова, які марко намагалися вирвати в нього люди протягом тридцяти років: — Попка дурак! Вдова бігла по вулиці і голосила. А дома її дожидав верткий дідок. Це був Варфоломійович. — На об'яву прийшов, — сказав Варфоломійович, — дві години жду, панно. Важке копито передчуття ударило Грицацуєву в серце. — Ох! — заспівала вдова. — Змучилась душа моя! — Від вас, здається, пішов громадянин Бендер? Ви об'яву давали? Вдова упала на мішки з борошном. — Які у вас організми утлі, — солодко промовив. Варфоломійович. — Я б хотів спочатку про нагороду з'ясувати собі… — Ох!.. Усе беріть! Нічого мені тепер не жалко! — голосила сентиментальна вдова. — Так от. Мені відоме перебування синочка вашого О. Бендера. Яка ж мені нагорода буде? — Усе беріть! — повторила вдоза. — Двадцять карбованців, — сухо сказав Варфоломійович. Вдова підвелася з мішків. Вона була забруднена борошном. Запорошені вії часто кліпали. — Скільки? — перепитала вона. — П'ятнадцять карбованців, — зменшив ціну Варфоломійович. Він почував, що й три карбованці вирвати у нещасної жінки буде важко. Топчучи ногами кулі, вдова наступила на дідка, кликала за свідків небесну силу і з її допомогою домоглась твердої ціни. — Ну що ж, бог з вами, хай п'ять карбованців буде. Тільки гроші попрошу наперед. У мене таке правило. Варфоломійович дістав із записної книжечки дві газетні вирізки і, не випускаючи їх із рук, почав читати: — От, будь ласка, подивіться по черзі. Ви писали, значить: «Благаю… пішов з дому товариш Бендер… зелений костюм, жовті черевики, голубий жилет…» Адже правильно? Це «Старгородська правда», значить. А от що пишуть про синочка вашого в столичних газетах. От… «Попав під коня…» Та ви не побивайтесь, мадамочко, далі слухайте: «Попав під коня…» Та живий, живий! Кажу вам, живий. Невже б я за небіжчика гроші брав?.. Так от: «Попав під коня. Вчора на площі Свердлова попав під коня візника № 8974 громадянин О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком»… Так от, ці документики я передам вам, а ви мені грошики вперед. Таке у мене вже правило. Вдова, плачучи, оддала гроші. Чоловік, її любий чоловік у жовтих черевиках лежав на далекій московській землі, і вогнедишний візницький кінь бив копитом об його голубі гарусні груди. Чуйна душа Варфоломійовича задовольнилась пристойною нагородою. Він пішов, пояснивши вдові, що додаткові сліди її чоловіка безперечно знайдуться в редакції газети «Верстат», де вже, звичайно, все на світі відомо. Лист панотця Федора, писаний ним у Ростові, у водогрійні «Молочний Шлях» дружині своїй у повітове місто N. «Люба моя Катре! Нове горе спіткало мене, але про це згодом. Гроші дістав цілком своєчасно, за що тобі щиро вдячний. Приїхавши до Ростова, зараз же побіг на адресу. «Новоросцемент» — вельми велика установа, ніхто там інженера Брунса і не знав. Я вже був зовсім упав у розпач, але мені нарадили. Ідіть, — кажуть, — до особового столу. Пішов. «Так, — сказали мені, — служив у нас такий, відповідальну роботу виконував, тільки, — кажуть, — минулого року він од нас пішов. Переманили його в Баку на службу в Азнафту, в справі техніки безпеки». Ну, голубко моя, не така коротка моя мандрівка, як ми думали. Ти пишеш, що гроші кінчаються. Нічого не вдієш, Катерино Олександрівно. Кінця ждати недовго. Запасися терпінням і, помолившись богу, продай мій діагоналевий студентський мундир. І не такі ще доведеться робити витрати. Будь готова до всього. Дорожнеча в Ростові жахлива. За номер в готелі заплатив 2 крб. 25 коп. До Баку грошей стане. Відтіля, як пощастить, телеграфую. Тут стоїть спека. Пальто ношу на руці. У номері боюсь залишити, — так і начувайся, що вкрадуть. Народ тут промітний. Не подобається мені місто Ростов. Кількістю населення і своїм географічним положенням він набагато поступається перед Харковом. Але нічого, матушко, бог дасть, і до Москви разом поїдемо. Побачиш тоді — цілком західноєвропейське місто. А потім заживемо в Самарі, біля свого заводика. Чи не приїхав назад Вороб'янінов? Де то він тепер гасає? Чи столується ще Євстигнєєв? Як моя ряса після чистки? У всіх знайомих підтримуй певність, ніби я не одходжу від одра тітусі. Гуленьці напиши те саме. — Ага! Зовсім забув розказати тобі про жахливий випадок, що трапився зо мною сьогодні. Милуючись тихим Доном, стояв я біля мосту і замріявся про наш майбутній добробут. Тут знявся вітер і зірвав і кинув у річку картузик брата твого пекаря. Тільки я його й бачив! Довелося піти на нові витрати: купити англійський кепі за 2 крб. 50 коп. Братові твоєму, пекареві, нічого про подію цю не розказуй. Переконай його, що я у Воронежі. Кепсько тільки з білизною. Увечері перу, а коли не висихає, вранці одягаю вогке. За теперішньої спеки це навіть приємно. Цілую тебе і обнімаю. Твій вічно муж Федя»  

Розділ XXVIII
Курочка і тихоокеанський півничок


Репортер Персицький діяльно готувався до двохсотлітнього ювілею великого математика Ісаака Ньютона. У самий розпал роботи увійшов Стьопа з «Науки і життя». За ним пленталась опасиста громадянка. — Слухайте, Персицький, — сказав Стьопа, — до вас от громадянка у справі прийшла. Ідіть сюди, громадянко, цей товариш вам усе пояснить. Стьопа, посміюючись, зник. — Ну? — спитав Персицький, — Що скажете? Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець. — Так, — сказав Персицький, — … попав під коня… відбувся легким переляком… У чому ж річ? — Адресу, — благально мовила вдова, — чи не можна адресу взнати? — Чию адресу? — О. Бендера. — Звідки ж я знаю? — А от товариш казав, що ви знаєте. — Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл. — А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках. — Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловік у жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко. Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби. «Наволоч Стьопа, — подумав Персицький. — Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює». — Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою. — Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?.. Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки «товаришу» і «дуже вас». Робота в Будинку народів уже скінчилася. Канцелярії і коридори спорожніли. Десь тільки дошльопувала сторінку друкарська машинка. — Пардон, мадам, ви бачите, мені ніколи! З цими словами Персицький сховався в убиральні. Погулявши там десять хвилин, він весело вийшов. Грицацуєва терпляче трусила спідницями на розі двох коридорів. Коли Персицький наблизився, вона знов заговорила. Репортер осатанів. — От що, тітусю, — сказав він, — хай буде по-вашому, я вам скажу, де ваш О. Бендер. Ідіть просто коридором, потім повернете праворуч і йдіть знову просто. Там будуть двері. Спитайте Черепенникова. Він мусить знати. І Персицький, задоволений із своєї вигадки, так швидко зник, що додаткових відомостей крохмальна вдовиця здобути не встигла. Поправивши спідниці, мадам Грицацуєва пішла коридором. Коридори Будинку народів були такі довгі й вузькі, що відвідувачі, ідучи ними, мимохіть наддавали ходи. Глянувши на першого-ліпшого перехожого, можна було узнати, скільки він пройшов. Коли він ішов трохи прискорено, це означало, що похід його щойно почався. Відвідувачі, що поминули два або три коридори, розвивала середню рись. А інколи можна було побачити людину, що бігла щодуху: вона в стадії п'ятого коридора. А громадянин, що одмахав вісім коридорів, легко міг змагатись на швидкість з птахом, перегоновим конем і чемпіоном світу — бігуном Нурмі. Повернувши праворуч, мадам Грицацуєва побігла. Тріщав паркет. Назустріч їй швидко йшов брюнет у голубому жилеті й малинових черевиках. З вигляду Остапа було видно, що тільки надзвичайні справи концесії примусили його відвідати Будинок народів у такий пізній час. Очевидно, в план технічного керівника не входила зустріч з коханою. Угледівши вдовицю, Бендер повернувся і, не оглядаючись, пішов уздовж стіни назад. — Товарищу Бендер, — закричала вдова захоплено, — куди ж ви? Великий комбінатор прискорив ходу. Наддала і вдова. — Зачекайте, що я скажу, — просила вона. Але слова не долинали до Остапового слуху. У його вухах уже співав і свистів вітер. Він мчав четвертим коридором, перестрибував просвіти внутрішніх залізних сходів. Своїй коханій він залишив тільки відгомін, який довго повторював їй шуми на сходах. — Ну, спасибі, — бурмотів Остап, сидячи на п'ятому поверсі, — знайшла час для рандеву. Хто прислав сюди цю палку дамочку? Час уже ліквідувати московську філію концесії, а то іще, чого доброго, до мене приїде гусар-одинак з мотором. У цей час мадам Грицацуєва, відокремлена від Остапа трьома поверхами, тисячами дверей і дюжиною коридорів, витерла подолом нижньої спідниці розпалене обличчя і почала розшуки. Спочатку вона хотіла скоріше найти чоловіка й порозумітися з ним. У коридорах засвітились тьмяні лампи. Всі лампи, всі коридори і всі двері були однакові. Вдові стало моторошно. Їй захотілося втекти. Підкоряючись коридорній прогресії, вона мчала щодалі швидше. Через півгодини вона вже не могла зупинитись. Двері президій, секретаріатів, місцевкомів, оргвідділів і редакцій з туркотом пролітали обабіч її дебелого тіла. На ходу залізними своїми спідницями вона перекидала урни для недокурків. З каструльним шумом урни котилися слідом за нею. У кутках коридорів знімалися вихори й чорториї. Ляскали розчинившись кватирки. Дороговказні персти, намальовані трафаретом на стінах, устромлялися в бідну мандрівницю. Нарешті Грицацуєва попала на площадку внутрішніх сходів. Там було темно, але вдова подолала страх, збігла вниз і смикнула скляні двері. Двері було замкнено. Вдова кинулась назад. Але двері, які вона щойко пройшла, теж було замкнено чиєюсь дбайливою рукою. У Москві люблять замикати двері. Тисячі парадних під'їздів забиті зсередини дошками, і сотні тисяч громадян пробираються в свої квартири чорним ходом. Давно минув вісімнадцятий рік, давно уже стало туманним поняття — «наскок на квартиру», згинула подомова охорона, організована пожильцями заради безпеки, розв'язується проблема вуличного руху, будуються величезні електростанції, робляться світової ваги наукові відкриття, але нема людини, яка присвятила б своє життя розв'язайню проблеми замкнених дверей. Хто та людина, що розв'яже загадку кінематографів, театрів і цирків? Три тисячі чоловік повинні за десять хвилин увійти в цирк крізь одні-єдині, одчинені тільки на одну свою половинку двері. Решта десять дверей, спеціально пристосованих для пропускання великих юрб народу, — замкнені. Хто знає, чому зони замкнені? Можливо, років двадцять тому з циркової стайні вкрали ученого ослика, і з того часу дирекція з остраху замуровує зручні входи і виходи. А можливо, колись протягом прохопило славетного короля повітря, і замкнені двері — це тільки відгомін зчиненого королем скандалу. У театрах і кіно публіку впускають невеличкими партіями начебто для того, щоб уникнути затору. Уникнути тиску дуже легко — варто відчинити всю безліч виходів. Але замість того адміністрація діє, вживаючи сили. Капельдинери, міцно схопившись за руки, утворюють живий бар'єр і держать публіку в облозі принаймні з півгодини. А двері, заповітні двері, замкнені іще за Павла Першого, замкнені й по сьогодні. П'ятнадцять тисяч аматорів футболу, збуджені молодецькою грою збірної Москви, змушені продиратись до трамвая крізь таку вузьку щілину, що один легко озброєний воїн міг би затримати тут сорок тисяч варварів, підсилених двома облоговими баштами. Спортивний стадіон не має даху, але воріт є кілька. Одчинена тільки хвірточка. Вийти можна, тільки проламавши ворота. Після кожного великого змагання їх ламають. Але, дбаючи про додержання святої традиції, їх щоразу акуратно відбудовують і щільно зачиняють. Якщо нема ніякої змоги привісити двері (це трапляється тоді, коли їх нема до чого привісити), вдаються до таємничих дверей усіх форм і гатунків: 1. Бар'єри. 2. Рогатки. 3. Перекинуті лави. 4. Загородні написи. 5. Вірьовки. Бар'єри у великій пошані в установах. Ними перепиняють доступ до потрібного співробітника. Відвідувач, як тигр, ходить уздовж бар'єра, намагаючись знаками привернути до себе увагу. Це щастить не завжди. А може, відвідувач приніс корисний винахід! А може, просто хоче сплатити прибутковий податок! Але бар'єр став на перешкоді — пішов у непам'ять винахід, і податок лишився несплачений. Рогатку застосовують на вулиці. Ставлять її навесні на гомінкій магістралі начебто для охорони ремонту тротуару. І вмить шумна вулиця стає пустельною. Перехожі просочуються в потрібні їм місця іншими вулицями. Їм щодня доводиться накидати зайвий кілометр, але легкокрила надія не покидає їх. Літо минає. В'яне листя. А рогатка все стоїть. Ремонту не зроблено. І вулиця пустельна. Перекинутими садовими лавами перегороджують входи до московських скверів, які через обурливе недбальство будівничих не мають міцних воріт. Про загородні написи можна було б написати цілу книгу, але в плани авторів це зараз не входить. Написи ці бувають двох гатунків: прямі й посередні. До прямих можна зачислити: ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО СТОРОННІМ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО ХОДУ НЕМА Такі написи інколи вивішують на дверях установ, які особливо часто відвідує публіка. Посередні написи найзгубніші. Вони не забороняють заходити, але рідко коли який сміливець наважиться все-таки використати своє право. От вони, ці ганебні написи: НЕ СПОВІСТИВШИ, НЕ ЗАХОДИТИ ПРИЙОМУ НЕМА СВОЇМ ВІЗИТОМ ТИ ЗАВАЖАЄШ ПРАЦЮВАТИ ЛЮДИНІ Там, де не можна поставити бар'єр чи рогатку, перекинути лаву або вивісити загородний напис, — там протягають вірьовки. Протягають їх відповідно до натхнення, у вельми несподіваних місцях. Якщо вони протягнеш на висоті людських грудей, справа обмежується легким переляком і трохи нервовим сміхом. Протягнута ж на висоті щиколотки, вірьовка може покалічити людину. К чорту двері! К чорту черги біля театральних під'їздів! Дозвольте зайти не сповістивши! Благаємо зняти рогатку, поставлену недбалим кербудом біля своєї розритої панелі! Геть перекинуті лави! Поставте їх на місце! У сквері приємно сидіти саме вночі. Повітря чисте, і в голову лізуть розумні думки! Мадам Грицацуєва, сидячи на сходах біля замкнених скляних дверей у середині Будинку народів, думала про свою вдовину долю, вряди-годи дрімала і дожидала ранку. З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки. Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. У цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей. — Ховрашок! — покликала вдова. — Хо-о-оврашок! Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. У тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари. Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом. Зі стогоном «товаришу Бендер!» бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся. — А, — сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима, — ви теж тут? — Тут, тут, — твердила вдова радісно. — Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились, — запросив технічний директор. Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми. — Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому. Вдова була позбавлена фантазії. — Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер. — Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки? Вдова мучилась. — Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити? — Сам поїхав, ще й сам питає! І вдова заплакала. — Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі — А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер… — Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме? Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар. — Зрадник! — вимовила вона, здригнувши. У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав: Частинка чорта в нас
Сидить і жде всякчас
Жіночих чарів шал
У груди сипле жар…

— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав? — Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно. — Украв, украв! — торочила вдова. — От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав. — А ситечко хто взяв? — Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні. — Забрав, — кукувала вдова. — Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти? — Злодій, злодій! — У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення. Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть. — Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі — Пробі!! — заголосила вдова. Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах. На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка