Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXIV Клуб автомобілістів



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка11/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   35

Розділ XXIV
Клуб автомобілістів


У редакції великої щоденної газети «Верстат», що містилася на другому поверсі Будинку народів, спішно пекли матеріал для здачі в друкарню. Вибирали із загону (матеріал, набраний, але не вміщений у попередньому номері) замітки і статті, підраховували число рядків, і починався щоденний торг за місце. На своїх чотирьох сторінках (шпальтах) газета могла вмістити тільки чотири тисячі чотириста рядків. Сюди мало ввійти все: телеграми, статті, хроніка, листи робкорів, об'яви, один віршований фейлетон і два в прозі, карикатури, фотографії, спеціальні відділи: театр, спорт, шахи, передовиця і підпередовиця, повідомлення радянських партійних і професійних організацій, роман з продовженням з номера в номер, художні нариси столичного життя, дрібниці під назвою «Окрушини», науково-популярні статті, радіо і різноманітний випадковий матеріал. Всього у відділах назбирувалось матеріалу тисяч на десять рядків. Тим-то розподіл місця на шпальтах звичайно відбувався в супроводі драматичних сцен. Першим до секретаря редакції прибіг завідувач шахового відділу маестро Судейкін. Він поставив увічливе, але повне гіркоти питання: — Що? Сьогодні не буде шахів? — Не вміщаються, — одказав секретар. — Підвал великий. Триста рядків. — Але ж сьогодні субота. Читач чекає на недільний відділ. У мене відповіді на задачі, у мене чудовий етюд Неунивака, у мене, нарешті.. — Гаразд. Скільки ви хочете? — Не менш як сто п'ятдесят. — Гаразд. Якщо є відповіді на задачі, дамо шістдесят рядків. Маестро пробував був вимолити ще рядків тридцять, хоч би на етюд Неунивака (чудова індійська партія Тратаковер — Боголюбов лежала у дього уже понад місяць), але його одтиснули. Прийшов репортер Персицький. — Треба давати враження з пленуму? — запитав він дуже тихо. — Звичайно! — закричав секретар. — Адже позавчора ще говорили. — Пленум є, — сказав Персицький ще тихше, — і два рисунки, але вони не дають мені місця. — Як так не дають? З ким ви говорили? Що вони, з глузду з'їхали? Секретар побіг лаятись. За ним, інтригуючи на ходу, крокував Персицький, а ще позаду біг співробітник з відділу об'яв. — У нас секарівська рідина! — кричав він сумним голосом. За ним плентався завгосп, тягнучи за собою куплений для редактора на аукціоні м'який стілець. — Рідина на вівторок. Сьогодні публікуємо наші додатки! — Багато ви будете мати з ваших безплатних об'яв, а за рідину вже заплачено гроші. — Гаразд, у нічній редакції з'ясуємо. Здайте об'яву Паші. Вона зараз їде в нічну. Секретар сів читати передовицю. Його зараз же одірвали від цієї принадної праці. Прийшов художник. — Ага, — сказав секретар, — дуже добре. Є тема для карикатури в зв'язку з останніми телеграмами з Німеччини. — Я думаю так, — промовив художник. — Сталевий Шолом і загальне становище Німеччини. — Гаразд. То ви як-небудь скомбінуйте, а потім мені покажете. Художник пішов у свій відділ. Він узяв квадратик ватманського паперу і накидав олівцем худого пса. На псячу голову він надів німецьку каску із списом. А потім почав робити написи. На тулубі тварини він написав друкованими літерами слово «Німеччина», на закрученому хвості — «Данцігський коридор», на щелепі — «Мрії про реванш», на ошийнику — «План Дауеса» і на висолопленому язику — «Штреземан». Перед собакою художник поставив Пуаккаре із шматком м'яса у руці. На м'ясі художник теж замислив зробити напис, але шматок був малий, і напис не вміщався. Людина, менш дотепна, ніж газетний карикатурист, розгубилася б, але художник, не задумуючись, домалював до м'яса подобу рецепта, прив'язаного до шийки пляшки, і вже на ньому написав крихітними літерами: «Французькі пропозиції про гарантії безпеки». Щоб Пуанкаре не сплутали з яким-небудь іншим державним діячем, художник на животі йому написав: «Пуанкаре». Рисунок був готовий. На столах художнього відділу лежали іноземні журнали, великі ножиці, баночки з тушшю і білилами. На підлозі валялись обрізки фотографій: чиєсь плече, чиїсь ноги і шматочки пейзажу. Чоловік п'ять художників шкребли фотографії лезами «Жилет», підсвітлюючи їх; надавали знімкам виразності, підфарбовуючи їх тушшю і білилами, і ставили на зворотній стороні напис і розмір: 33/4 квадрата, 2 колонки і так далі — вказівки, потрібні для цинкографії. У кімнаті редактора сиділа іноземна делегація. Редакційний перекладач дивився в бистромовний рот іноземця і, звертаючись до редактора, говорив: — Товариш Арно хоче довідатись… Йшлося про структуру радянської газети. Поки перекладач пояснював редакторові, про що хотів би довідатися товариш Арно, сам Арно, в бархатних велосипедних штанах, і всі інші іноземці з цікавістю дивились на червону ручку з пером № 86, поставлену в кутку кімнати. Перо мало не торкалося стелі, а ручка з своїй широкій частині була завтовшки з тулуб середньої людини. Цією ручкою можна було б писати: перо було найсправжшсіньке, хоча і більше за найбільшу щуку. — Ого-го! — сміялись іноземці. — Колосаль! Це перо подарував редакції з'їзд робкорів. Редактор, сидячи на вороб'яніновскому стільці, усміхався і, швидко киваючи головою то на ручку, то на гостей, весело давав пояснення. Галас у секретаріаті не вгавав. Персицький приніс статтю Семашка, і секретар негайно викреслив з макета третьої шпальти шаховий відділ. Маестро Судейкін уже не боровся за прекрасний етюд Неунивака. Він намагався зберегти бодай розв'язання задач. Після боротьби, що своїм напруженням була вища за боротьбу його з Ласкером на сен-себастіанському турнірі, маестро одвоював собі куточок коштом «Суду і побуту». Семашка здали до набору. Секретар знову заглибився в передовицю. Прочитати її секретар вирішив будь-що-будь, з суто спортивного інтересу. Коли він дійшов до місця: «… Однак зміст останнього пакту такий, що коли Ліга націй зареєструє його, то доведеться визнати, що…», до нього підійшов «Суд і побут», волохатий мужчина. Секретар читав собі далі, навмисне не дивлячись у бік «Суду і побуту» і роблячи в передовиці непотрібні помітки. «Суд і побут» зайшов з другого боку і сказав ображено: — Я не розумію. — Ну-ну, — забурмотів секретар, намагаючись виграти час, — у чім річ? — Річ у тім, що в середу «Суду і побуту» не було, в п'ятницю «Суду і побуту» не було, в четвер умістили із загону тільки аліментну справу, а в суботу знімають процес, про який давно пишуть у всіх газетах, і тільки ми… — Де пишуть? — закричав секретар. — Я не читав. — Завтра скрізь буде, а ми знову спізнимось. — А коли вам доручили чубарівську справу, ви що писали? Рядка від вас не можна було добути. Я знаю. Ви писали про чубарівців у вечірній випуск. — Звідки ви це знаєте? — Знаю. Мені казали. — У такому разі я знаю, хто вам казав. Вам казав Персицький, який перед очима всієї Москви використовує апарат редакції, щоб давати матеріал у Ленінград. — Пашо! — сказав секретар тихо. — Покличте сюди Персицького. «Суд і побут» індиферентно сидів на підвіконні. Позад нього виднівся сад, в якому вовтузились птахи і гравці у скраклі. Справу розглядали довго. Секретар припинив її спритним маневром: викинув шахи і натомість поставив «Суд і побут». Персицькому зроблено попередження. Настав найгарячіший редакційний час — п'ята година. Над розігрітими друкарськими машинками курив димок. Співробітники диктували гидкими від поспіху голосами. Старша друкарка кричала на негідників, які непомітно підкидали свої матеріали поза чергою. Коридором ходив редакційний поет. Він залицявся до друкарки, скромні стегна якої розв'язували його поетичні чуття. Він вів її у кінець коридора і біля вікна говорив слова кохання, на які дівчина відповідала: — У мене сьогодні понадурочна робота, і мені ніколи. Це означало, що вона кохає іншого. Поет плутався під ногами і до всіх знайомих звертався з разюче одноманітним проханням: — Дайте десять копійок на трамвай! Шукаючи цієї суми, він забрів у відділ робкорів. Поблукавши поміж столів, за якими працювали «читці», і помацавши руками стоси кореспонденцій, поет поновив свої спроби. Читці, найсуворіші в редакції люди (їх зробила такими потреба перечитувати по сто листів на день, написаних руками, знайомими більше із сокирою, малярським пензлем або тачкою, ніж з письмом), мовчали. Поет побував в експедиції і врешті-решт перекочував до контори. Але там він не тільки не дістав десяти копійок, а навіть зазнав нападу від комсомольця Авдотьєва: поетові було запропоновано вступити до гуртка автомобілістів. Закохану душу поета затягло парою бензину. Він ступив два кроки вбік і, взявши третю швидкість, зник з-перед очей. Авдотьєв ані трохи не був спантеличений. Він вірив у перемогу автомобільної ідеї. У секретаріаті він повів боротьбу тихою сапою. Це і стало на перешкоді секретареві дочитати передовицю. — Слухай, Олександре Йосиповичу. Ти зажди, діло серйозне, — сказав Авдотьєв, сідаючи на секретарський стіл. — У нас організувався автомобільний клуб. Чи не дасть нам редакція позичково карбованців п'ятсот на вісім місяців? — Можеш бути певний. — Що? Ти думаєш — мертве діло? — Не думаю, а знаю. Скільки ж у вас у гуртку членів? — Уже дуже багато. Гурток поки що складався тільки з самого організатора, але Авдотьєв не поширював цих відомостей. — За п'ятсот карбованців ми купуємо на «кладовищі» машину. Єгоров уже наглянув. Ремонт, він каже, коштуватиме не більше як п'ятсот. Разом тисяча. От я і думаю набрати двадцять чоловік, по півсотні на кожного. Зате буде чудово. Навчимося керувати машиною. Єгоров буде шефом. І через три місяці — до серпня — ми всі уміємо керувати, є машина, і кожний по черзі їздить, куди йому завгодно. — А п'ятсот карбованців на купівлю? — Дасть каса взаємодопомоги під проценти. Виплатимо. Так що ж, записувати тебе? Але секретар був уже лисуватий, багато працював, перебував під владою сім'ї і квартири, любив полежати по обіді на канапі і почитати перед сном «Правду». Він подумав і відмовився. — Ти, — сказав Авдотьєв, — старик! Авдотьєв підходив до кожного столу — повторював свої запальні промови. Серед стариків, за яких він вважав усіх співробітників старших за двадцять років, слова його викликали сумнівний ефект. Вони кисло відбріхувались, наполягаючи на тім, що вони уже друзі дітей і регулярно платять по двадцять копійок на рік на добре діло допомога бідним малятам. Вони, власне кажучи, погодились би вступити в новий клуб, але… — Що «але»? — кричав Авдотьєв. — Якби автомобіль був сьогодні? Правда ж? Якби вам покласти на стіл синій шестициліндровий «паккард» за п'ятнадцять копійок на рік, а бензин та мастильні матеріали коштом уряду?! — Іди, іди! — говорили старички. — Зараз останній посил, заважаєш працювати! Автомобільна ідея гасла й починала чадити. Нарешті найшовся піонер нового задуму. Персицький з гуркотом відскочив від телефону, вислухав Авдотьєва і сказав: — Ти не так підходиш, дай листа. Почнімо спочатку. І Персицький разом з Авдотьєвим почали новий обхід. — Ти старий матрац, — говорив Персицький голубоокому юнакові, — на це навіть грошей не треба давати. У тебе є позика двадцять сьомого року? На скільки? На п'ятдесят? Тим краще. Ти даєш ці облігації в наш клуб. З облігацій збирається капітал. На серпень ми зможемо реалізувати всі облігації і купити автомобіль. — А якщо моя облігація виграє? — боронився юнак. — А скільки ти хочеш виграти? — П'ятдесят тисяч. — На ці п'ятдесят тисяч купимо автомобілі. І коли я виграю — теж. І коли Авдотьєв — теж. Словом, чия б облігація не виграла, гроші ідуть на машини. Тепер ти зрозумів? Дивак! Власною машиною поїдеш по Воєнно-Грузинській дорозі! Гори! Дурень!.. А позад тебе на власних машинах «Суд і побут» мчить, хроніка, відділ пригод і ця дамочка, знаєш, що, дає кіно… Ну? Ну? Залицятись будеш!.. Кожний держатель облігації в глибині душі не вірить у можливості виграшу. Зате він дуже ревниво ставиться до облігацій своїх сусід і знайомих. Він більше від вогню боїться того, що виграють вони, а він, вічний невдаха, знову з'їсть дулю. Тим-то надії на виграш сусіда по редакції непоборно штовхали держателя облігацій в лоно нового клубу. Бентежило тільки одне, що жодна облігація не виграє. Але це чомусь здавалось малоймовірним, і, крім того, автомобільний клуб нічого не втрачав: одна машина з «кладовища» була гарантована на зібраний з облігацій капітал. Двадцять чоловік набралось за п'ять хвилин. Коли справу було увінчано, прийшов секретар, що почув про привабні перспективи автомобільного клубу. — А що, хлопці, — сказав він, — чи не записатись і мені? — Запишись, старик, чому ж ні, — одказав Авдотьєв, — тільки не до нас. У нас уже, на жаль, повний комплект, і приймання нових членів припинено до тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року. А запишись ти краще в друзі дітей. Дешево й спокійно. Двадцять копійок на рік, і їхати нікуди не треба. Секретар пом'явся, згадав, що і справді він уже старий, зітхнув і пішов дочитувати цікаву передовицю. — Скажіть, товаришу, — зупинив його в коридорі красень з черкеським лицем, — де тут редакція газети «Верстат»? Це був великий комбінатор.  

Розділ XXV
Розмова з голим інженером


Перед появою Остапа Бендера в редакції сталася ціла низка подій неабиякої ваги. Не заставши Ернеста Павловича вдень (квартира була замкнена, і хазяїн, мабуть, був на службі), великий комбінатор вирішив зайти до нього пізніше, а поки що походжав містом. Змучений жадобою діяльності, він переходив вулиці, зупинявся на майданах, підморгував міліціонерові, підсаджував дам в автобуси і загалом мав такий вигляд, неначе вся Москва з пам'ятниками, трамваями, моссельпромцями, церковками, вокзалами і афішними тумбами зібралась до нього на раут. Він ходив поміж гостей, люб'язно розмовляв з ними і для кожного мав тепле слівце. Прийом такої сили візитерів трохи втомив великого комбінатора. До того ж була вже шоста година, і треба було йти до інженера Щукіна. Але доля судила так, що, перше ніж побачитись з Ернестом Павловичем, Остапові довелося затриматись години на дві для підпису невеликого протоколу. На Театральному майдані великий комбінатор попав під коня. Зовсім несподівано на нього налетіла несміла тварина білого кольору і штовхнула його кістлявими грудьми. Бендер упав, обливаючись потом. Було дуже жарко. Білий кінь голосно просив пробачення. Остап жваво зірвався на ноги. Його могутнє тіло не зазнало ніяких пошкоджень. Тим більше причин і можливостей для скандалу. Гостинного і люб'язного хазяїна Москви не можна було пізнати. Він перевальцем підійшов до збентеженого дідка візника і гупнув його кулаком по ватній спині. Дідок терпляче зніс кару. Прибіг міліціонер. — Вимагаю протокола! — з пафосом закричав Остап. У його голосі задзвеніли металеві нотки людини, ображеної в найсвятіших своїх почуттях. І, стоячи біля стіни Малого театру, на тому самісінькому місці, де згодом було поставлено пам'ятник великому російському драматургові Островському, Остап підписав протокол і дав невелике інтерв'ю Персицькому, що надбіг в цей момент. Персицький не гребував чорною роботою. Він акуратно записав у блокнот прізвище й ім'я потерпілого і подався далі. Остап гордовито рушив у путь. Усе ще переживаючи напад білого коня і відчуваючи запізнілий жаль, що не встиг візникові дати й по шиї, Остап, переступаючи через дві приступки, піднявся до сьомого поверху щукінського будинку. Тут на голову йому впала важка крапля. Він глянув угору. Прямо в очі йому ринув з верхньої площадки невеликий водоспад брудної води. «За такі штуки треба морду бити», — вирішив Остап. Він кинувся нагору. Біля дверей щукінської квартири, спиною до нього, сидів голий чоловік, вкритий білими лишаями. Він сидів прямо на кахляних плитах, схопившись за голову і розхитуючись. Навколо голого стояла вода, що виливалася в щілину квартирних дверей. — О-о-о, — стогнав голий, — о-о-о… — Скажіть, це ви тут ллєте воду? — запитав Остап роздратовано. — Що це за місце для купання? Ви з глузду з'їхали! Голий подививсь на Остапа і схлипнув. — Слухайте, громадянине, замість плакати, ви, може, пішли б до лазні? Подивіться, на що ви схожі! Справжній тобі пікадор! — Ключ, — промимрив інженер. — Який ключ? — запитав Остап. — Од кв-в-варти-ири. — Де гроші лежать? Голий чоловік гикав з дивовижною швидкістю. Ніщо не могло збентежити Остапа. Він починав здогадуватись. І коли нарешті здогадався, мало не впав за поруччя від реготу. — То ви не можете зайти в квартиру? Але ж це дуже просто! Намагаючись не замаститись об голого, Остап підійшов до дверей, сунув у щілину американського замка довгий жовтий ніготь великого пальця і обережно почав повертати його справа наліво і згори вниз. Двері безшумно одчинились, і голий з радісним виттям вбіг у затоплену квартиру. Шуміли крани. Вода в їдальні вирувала. У спальні вона стояла спокійним ставком, по якому тихо, лебединим ходом, пливли нічні капці. Сонним риб'ячим табунцем збились у кутку недокурки. Вороб'яніновський стілець стояв у їдальні, де була найбільша течія. Білі баранці закипали округ усіх чотирьох ніжок. Стілець ледь подригував і, здавалось, збирався негайно попливти од свого переслідувача. Остап сів на нього і підібгав ноги. Отямившись, Ернест Павлович з криками «пардон! пардон!» закрив крани, умився і став власною персоною перед Бендером голий до пояса і в засуканих до колін мокрих штанах. — Ви мене просто врятували! — збуджено кричав він. — Пробачте, не можу подати вам руки, я весь мокрий. Ви знаєте, я мало не збожеволів. — До того, видно, і йшлося. — Я опинився в жахливому становищі. І Ернест Павлович, переживаючи знову страшну пригоду, то погасаючи, то нервово сміючись, розказав великому комбінаторові подробиці свого лиха. — Якби не ви, я б загинув, — закінчив інженер. — Так, — сказав Остап, — зо мною теж трапився такий випадок. Навіть трохи гірший. Інженера до такої міри цікавило тепер усе, що стосувалось подібних історій, що він навіть кинув відро, яким збирав воду, і почав напружено слухати. — Точнісінько так, як з вами, — почав Бендер, — тільки було це взимку, і не в Москві, а в Миргороді, в один з веселеньких періодів між Махно і Тютюнником дев'ятнадцятого року. Жив я з одній сім'ї. Хохли запеклі! Типові власники: одноповерховий будинок і багато всілякого барахла. Треба вам сказати, що з каналізації та інших вигод у Миргороді є тільки вигрібні ями. Ну, і вискочив я одного разу вночі в самій білизні, просто на сніг: застудитися я не боявся — діло однієї хвилини. Вискочив і машинально, захлопнув за собою двері. Мороз — градусів двадцять. Я стукаю — не відчиняють. На місці не встоїш: замерзнеш! Стукаю і бігаю, стукаю і бігаю — не одчиняють. І, головне, в домі жодна сатана не спить. Ніч страшна. Собаки виють. Стріляють десь. А я бігаю по заметах у літніх спідніх… Цілісіньку годину стукав. Ледве не здох. І чому, ви думаєте, вони не одчиняли? Майно ховали, зашивали керенки в подушку. Думали, що з трусом. Я їх мало не повбивав потім. Інженерові все це було дуже близьке. — Так, — сказав Остап, — то це ви інженер Щукін? — Я. Тільки ви вже, будь ласка, нікому не кажіть. Незручно, єй-єй. — О, будь ласка. Антр-ну, тет-а-тет. У чотири ока, як кажуть французи. А я до вас у справі, товаришу Щукін. — Дуже радий вам служити. — Гран мерсі. Справа, власне кажучи, маленька. Ваша дружина просила мене зайти до вас і взяти у вас цей стілець. Вона говорила, що він їй потрібен для пари. А вам вона збирається прислати крісло. — О, будь ласка! — скрикнув Ернест Павлович. — Я дуже радий! І навіщо завдавати вам собі клопоту? Я можу сам принести. Сьогодні ж. — Ні, навіщо! Для мене це — дурниця. Живу я недалеко, для мене це неважко. Інженер заметушився і проводжав великого комбінатора до самих дверей, переступити які він боявся, хоч ключ був уже завбачливо покладений в кишеню мокрих штанів.  

Колишньому студентові Іванопуло був подарований іще один стілець. Оббивка його, щоправда, була трохи зіпсована, але все ж таки це був прекрасний стілець і до того ж точнісінько такий, як перший. Остапа не турбувала невдача з цим стільцем, четвертим трофеєм. Він знав усі каверзи долі. У гармонійну систему його силогізмів темним громаддям врізався тільки стілець, що відплив у глибину товарного двора Жовтневого вокзалу. Думки про цей стілець були неприємні і навівали важкі сумніви. Великий комбінатор почував себе так, як гравець у рулетку, що ставить тільки на номери, один із тої породи людей, які бажають виграти одразу в тридцять шість разів більше за свою ставку. Становище було навіть гірше: концесіонери грали в таку рулетку, де зеро припадало на одинадцять номерів із дванадцяти. Та й самий дванадцятий номер зник з поля зору, був чортзна-де і, можливо, таїв у собі гарний виграш. Ланцюг цих сумних думок урвав прихід головного директора. Уже самий вигляд його збудив в Остапі недобрі чуття. — Ого! — сказав технічний керівник. — Я бачу, ви робите успіхи. Тільки не жартуйте зо мною. Навіщо ви залишили стілець за дверима? Побавитися мною? — Товаришу Бендер, — пробурмотів предводитель. — Ох, нащо ви граєте на моїх нервах! Несіть його сюди мерщій, несіть! Ви бачите, що новий стілець, на якому я сиджу, збільшив цінність нашого надбання в багато разів. Остап схилив голову набік і примружив очі. — Не мучте дитя, — забасив він нарешті, — де стілець? Чому ви його не принесли? Плутану доповідь Іполита Матвійовича уривали крики з місця, іронічні оплески і каверзні запитання. Вороб'янінов закінчив свою доповідь під одностайний сміх аудиторії. — А мої інструкції? — запитав Остап грізно. — Скільки разів казав я вам, що красти — великий гріх! Ще тоді, коли ви в Старгороді хотіли обікрасти мою дружину, мадам Грицацуєву, ще тоді я зрозумів, що у вас дрібнозлочинний характер. Найбільше, до чого зможуть призвести вас такі ваші здібності, — це шість місяців без суворої ізоляції. Для гіганта мислі і батька російської демократії масштаб начебто й невеликий, і от результати. Стілець, який був у вас у руках, випорснув. Мало того, ви зіпсували легке місце! Спробуйте піти туди з другим візитом. Вам цей Авессалом голову зірве. Щастя ваше, що вам допоміг ідіотський випадок, а то сиділи б ви за ґратами і марно ждали б від мене передачі. Я вам передачі носити не буду, майе це на увазі. Що мені Гекуба? Ви мені врешті-решт не мати, не сестра і не коханка. Іполит Матвійович, свідомий своєї нікчемності, стояв похнюпившись. — От що, голубе мій, я бачу, що наша спільна робота марна. У всякому разі, працювати з таким малокультурним компаньйоном, як ви, з сорока процентів, на мою думку, абсурд. Воленс-неволенс, але я мушу поставити нові умови. Іполит Матвійович задихав. До цього часу він намагався не дихати. — Так, мій старий друже, ви хворі на організаційне безсилля і бліду неміч. Відповідно до цього зменшуються ваші паї. Чесно, хочете — двадцять процентів? Іполит, Матвійович рішуче захитав головою. — Чому ж ви не хочете? Вам мало? — М-мало. — Але ж це тридцять тисяч карбованців! Скільки ж ви хочете! — Згода на сорок. — Грабіж серед білого дня! — сказав Остап, імітуючи інтонації предводителя під час історичного торгу в двірницькій. — Вам мало тридцять тисяч? Вам потрібен ще ключ від квартири?! — Це вам потрібен ключ від квартири, — пробелькотів Іполит Матвійович. — Беріть двадцять, поки не пізно, а то я можу передумати. Користуйтеся з того, що у мене гарний настрій. Вороб'янінов давно вже втратив той самовдоволений вигляд, з яким починав колись розшук діамантів. Крига, що скресла ще в двірницькій, крига, що гриміла, тріскаючи і б'ючись об граніт набережної, давно вже розкришилась і розтанула. Криги вже не було. Була широка повідь, що недбало несла на собі Іполита Матвійовича, жбурляючи його то туди то сюди, то б'ючи його об колоду, то натикаючи його на стільці, то одкидаючи його від тих стільців. Невимовний страх почував Іполит Матвійович. Все лякало його. Рікою пливло сміття, нафтові залишки, пробиті курники, дохла риба, чийсь жахливий капелюх. Може, це був капелюх панотця Федора, качачий картузик, зірваний з нього вітром у Ростові? Хто знає! Кінцевого пункту не видно. До берега не прибивало, а пливти проти води колишній предводитель дворянства не мав ні сили, ні бажання. Його несло в одкрите море пригод.  

Розділ XXVI
Два візити


Як розповите немовля розтуляє, не спиняючись ні на мить, і стискає воскові кулачки, рухає ноженятами, крутить головою, завбільшки з велике антонівське яблуко, одягнене в чепчик, і видуває з рота бульбашки, так Авессалом Ізнуренков був у стані вічного неспокою. Він рухав повними ніжками, крутив голеним підборіддячком, раз у раз охав і виробляв волохатими руками такі жести, немов робив гімнастику на резинках. Він провадив дуже метушливе життя, скрізь з'являвся і щось пропонував, летячи по вулиці, як перелякана курка, швидко говорив уголос, немов вираховував страховку камінної, критої залізом будівлі. Суть його життя і діяльності полягала в тім, що він органічно не міг узятись до якої-небудь справи, речі або думки більш ніж на хвилину. Якщо дотеп не одобався і не викликав раптового сміху, Ізнуренков не переконував редактора, як інші, що дотеп хороший і потребує для повної оцінки тільки невеличкого роздуму, він одразу ж пропонував новий дотеп. «Що погане, те погане, — говорив він, — зрештою». У магазинах Авессалом Володимирович чинив такий сумбур, так швидко з'являвся і зникав з-перед очей вражених продавців, так експансивно купував коробку шоколаду що касирка сподівалась одержати від нього щонайменше карбованців тридцять. Але Ізнуренков, пританцьовуючи біля каси і хапаючись за галстук, немов його душили, кидав на скляну дощечку зібганий трояк і, вдячно мекаючи, мчав далі. Якби цей чоловік міг зупинити себе бодай години на дві, сталися б несподівані події. Можливо, Ізнуренков присів би до столу і написав прекрасну повість, а може, і заяву в касу взаємодопомоги про видачу безповоротної позики, або новий пункт до закону про користування житлоплощею, або книгу «Уміння добре одягатись і поводитись у товаристві». Але зробити цього він не міг. Завжди в шаленій роботі, ноги мчали його, з рухливих рук олівець вилітав, як стріла, думки стрибали. Ізнуренков бігав по кімнаті, і печаті на меблях тряслись, наче сережки у циганки в танку. На стільці сиділа сміхотлива дівчина з передмістя. — Ох, ох, — скрикнув Авессалом Володимирович, — божественно! «Царица голосом и взором свой пышный оживляет пир»… Ох, ох! Високий клас!.. Ви — королева Марго. Нічого цього не збагнувши, королева з передмістя шанобливо сміялася. — Ну, їжте шоколад, ну, я вас прошу!.. Ох, ох!.. Чарівно!.. Він щохвилини цілував королеві руки, захоплювався її скромним туалетом, сунув їй кота і запобігливо питав: — Правда, він схожий на папугу? Лев! Лев! Справжній лев! Скажіть, він справді надзвичайно пухнастий?.. А хвіст! Хвіст! Скажіть, це справді великий хвіст! Ох! Потім кіт полетів у куток, і Авессалом Володимирович, приклавши руку до пухких молочних грудей, почав комусь вклонятись у віконце. Раптом у моторній його голові клацнуз якийсь клапан, і він заіскрився визивними дотепами з приводу фізичних і душевних властивостей своєї гості: — Скажіть, а ця брошка дійсно скляна? Ох! Ох! Який блиск! Ви мене засліпили, слово честі!.. А скажіть, Париж справді велике місто? Там дійсно Ейфелева башта?.. Ох! Ох!.. Які руки! Який ніс!.. Ох! Він не обнімав дівчини. З нього досить було говорити їй компліменти. І він говорив без угаву. Потік їх урвала несподівана поява Остапа. Великий комбінатор крутив у руках шматок паперу і суворо питав: — Ізнуренков тут живе? Це ви і є? Авессалом Володимирович тривожно вдивлявся в камінне обличчя відвідувача. У його очах він намагався прочитати, які саме претензії зараз поставлять йому: чи штраф за розбите під час розмови в трамваї скло, чи повістка в нарсуд за несплату квартирних грошей, або прийом передплати на журнал для сліпих. — Що ж це, товаришу, — жорстко сказав Бендер, — це зовсім не діло — проганяти казенного кур'єра. — Якого кур'єра? — вжахнувся Ізнуренков. — Самі знаєте якого. Зараз меблі буду вивозити. Прошу вас, громадянко, звільнити стілець, — суворо промовив Остап. Громадянка, над якою щойно читали вірші найліричніших поетів, підвелася з місця. — Ні! Сидіть! — закричав Ізнуренков, затуляючи стілець своїм тілом. — Вони не мають права. — Щодо прав помовчали б ви, громадянине. Свідомим треба бути. Звільніть меблі! Закон треба шанувати! З цими словами Остап схопив стілець і потряс ним у повітрі. — Вивожу меблі! — рішуче заявив Бендер. — Ні, не вивозите! — Як це так не вивожу, — посміхнувся Остап, виходячи із стільцем у коридор, — коли саме вивожу. Авессалом поцілував королеві руку, і нахиливши голову, побіг за суворим суддею. Той уже спускався сходами. — А я вам кажу, що не маєте права. За законом, меблі можуть стояти два тижні, а вони стояли тільки три дні! Може, я й заплачу. Ізнуренков кружляв навколо Остапа, наче бджола. Таким маніром обидва опинились на вулиці. Авессалом Володимирович біг за стільцем аж до рогу. Тут він побачив горобців, що стрибали навколо купи гною. Він глянув на них ясними очима, забурмотів, сплеснув руками і, зайшовшись сміхом, промовив: — Високий клас! Ох!.. Ох!.. Який поворот теми!.. Захоплений розробкою теми, Ізнуренков весело повернув назад і вистрибом побіг додому. Про стілець він згадав тільки дома, заставши дівчину з передмістя на ногах посеред кімнати. Остап одвіз стілець візником. — Учіться, — сказав він Іполитові Матвійовичу, — стілець взято голими руками. Даром. Ви розумієте? Після розшиву стільця Іполит Матвійович засумував. — Шанси щоразу збільшуються, — сказав Остап, — а грошей ні копійки. Скажіть, а ваша теща-небіжчиця не любила жартувати? — А в чому річ? — Може, ніяких діамантів нема? Іполит Матвійович так замахав руками, що на ньому піднявся піджачок. — У такому разі все чудово. Будемо сподіватись, що майно Іванопуло збільшиться ще тільки на один стілець. — Про вас, товаришу Бендер, сьогодні в газетах писали, — улесливо сказав Іполит Матвійович. Остап насупився. Він не любив, коли преса знімала виття навколо його імені. — Що ви мелете? У якій газеті? Іполит Матвійович переможно розгорнув «Верстат». — Отут. У відділі «Що сталося за день». Остап трохи заспокоївся, боявся-бо заміток тільки у викривальних відділах: «Наші шпильки» і «Злочинців — під суд». І справді, у відділі «Що сталося за день» нонпареллю було надруковано: ПОПАВ ПІД КОНЯ Учора на майдані Свердлова попав під коня візника № 8974 гр. О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком. — Це візник відбувся легким переляком, а не я, — буркітливо зауважив О. Бендер. — Ідіоти! Пишуть, пишуть — і самі не знають, що пишуть. А! Це — «Верстат»? Дуже, дуже приємно. А ви знаєте, Вороб'янінов, що цю замітку, можливо, писали, сидячи на вашому стільці? Кумедна історія! Великий комбінатор задумався. Привід для візиту до редакції найдено. Дізнавшись у секретаря, що в усіх кімнатах праворуч і ліворуч на всю довжину коридора міститься редакція, Остап набрав простацького вигляду і почав обходити редакційні приміщення: йому треба було довідатись, у якій кімнаті поставлено стілець. Він вліз у місцевком, де вже йшло засідання молодих автомобілістів, і одразу побачивши, що стільця там нема, перекочував у сусіднє приміщення. У конторі він удавав, Немовби очікує резолюції; у відділі робкорів довідувався, де тут згідно з об'явою продають макулатуру; в секретаріаті питав про умови передплати, а в кімнаті фейлетоністів спитав, де приймають об'яви про загублені документи. Таким маніром він дістався до кімнати редактора, який, сидячи на концесійному стільці, сурмив у телефонну трубку. Остапові потрібний був час, щоб уважно вивчити місцевість. — Тут, товаришу редактор, на мене вміщено справжнісінький наклеп, — сказав Бендер. — Який наклеп? — запитав редактор. Остап довго розгортав примірник «Верстата». Оглянувшись на двері, він побачив на них американський замок. Якщо вирізати шматочок скла в дверях, то легко можна було б просунути руку і одчинити замок зсередини. Редактор прочитав показану Остапом замітку. — У чому ж ви, товаришу, вбачаєте наклеп? — Аякже! А оце: «Потерпілий відбувся легким переляком». — Не розумію. Остап лагідно дивився на редактора й на стілець. — Буду я лякатись якогось там візника. Осоромили перед цілим світом — спростування треба. — От що, громадянине, — сказав редактор, — ніхто вас не осоромив, і в таких дріб'язкових питаннях ми спростувань не даємо. — Ну, все одно, я так діла цього не залишу, — говорив Остап, покидаючи кабінет. Він уже побачив усе, що йому було треба.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка