Ілля Ільф, Євген Петров дванадцять стільців. Золоте теля


Розділ XXII Людоїдка Еллочка



Скачати 11.09 Mb.
Сторінка10/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.09 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   35

Розділ XXII
Людоїдка Еллочка


Словник Вільяма Шекспіра за підрахунком дослідників становить дванадцять тисяч слів. Словник негра з людоїдського племені «Мумбо-Юмбо» становить триста слів. Еллочка Щукіна легко і вільно обходилася тридцятьма. Ось слова, фрази і вигуки, вибагливо дібрані нею з усієї великої, багатослівної і могутньої її рідної мови: 1. Хамите. 2. Хо-хо. (Висловлює, залежно від обставин: іронію, здивування, захоплення, ненависть, радість, презирство і задоволення). 3. Знаменито. 4. Хмарний. (Прикладаючи до всього. Приміром: «хмарний Петя прийшов», «хмарна погода», «хмарний випадок», «хмарний кіт» і т. ін.). 5. Тьма. 6. Жах. (Жахливий. Приміром, зустрівшись з доброю знайомою: «жахлива зустріч»). 7. Парниша. (До всіх знайомих мужчин, незалежно від віку і громадського становища). 8. Не вчіть мене жити. 9. Як дитину. («Я б'ю його, як дитину» — під час гри в карти. «Я йому втерла носа, як дитині», — як видно, в розмові з відповідальним наймачем). 10. Кр-р-расота! 11. Товстий і красивий. (Вживається як характеристика живих і неживих речей). 12. Поїдьмо візником. (Говориться чоловікові). 13. Поїдьмо в таксо. (Знайомим Чоловічої статі). 14. У вас вся спина біла. (Жарт). 15. Подумаєш. 16. Уля. (Ласкаве закінчення імен. Приміром: Мишуля, Зінуля). 17. Ого! (Іронія, здивування, захоплення, ненависть, радість, презирство і задоволення). Решта слів, вельми невелика, правила за передавальну ланку поміж Еллочкою і прикажчиками універсальних магазинів. Коли придивитися до фотографій Еллочки Щукіної, що висять над ліжком її чоловіка, інженера Ернеста Павловича Щукіна (одна — анфас, друга — в профіль), то не важко помітити лоб приємної висоти і опуклості, великі вологі очі, наймиліший у Московській губернії носик і підборіддя з маленькою, намальованою тушшю плямочкою. Зріст Еллочки подобався мужчинам. Вона була маленька, і навіть миршаві мужчини поруч неї здавалися великими і могутніми мужами. Що ж до особливих прикмет, то їх-не було. Еллочка і не мала потреби в них. Вона була гарна. Двісті карбованців, які щомісяця одержував чоловік на заводі «Електролюстра», для Еллочки були образою. Вони ніяк не могли помогти тій грандіозній боротьбі, що її Еллочка провадила уже чотири роки, з того часу як посіла громадське становище хатньої господарки, дружини Щукіна. Боротьба тривала з повним напруженням сил. Вона пожирала всі ресурси. Ернест Павлович брав на дім вечірню роботу, відмовився від служниці, розпалював примус, виносив сміття і навіть смажив котлети. Та все марно. Небезпечний ворог рік у рік руйнував господарство. Еллочка чотири роки тому помітила, що в неї є суперниця за океаном. Нещастя спіткало Еллочку того радісного вечора, коли вона приміряла дуже гарненьку крепдешинову блузочку. У цьому вбранні вона виглядала майже богинею. — Хо-хо! — вигукнула вона, цим людоїдським криком висловивши разючо складні почуття, що полонили її душу. Спрощено ці почуття можна було б висловити такою фразою: «Угледівши мене такою, мужчини запалають пристрастю. Вони затремтять. Вони підуть за мною на край світу, заїкаючись від кохання. Але я буду холодна. Хіба вони варті мене? Я найкраща. Такої елегантної блузочки немає ні в кого на всій земній кулі». Але слів було лише тридцять, і Еллочка вибрала з-поміж них найвиразніше — «хо-хо». У такий урочистий час до неї прийшла Фіма Со? бак. Вона принесла з собою морозний подих січня і французький журнал мод. На першій сторінці Еллочка зупинилася. Блискуча фотографія відображала дочку американського мільярдера Вандербільда у вечірній сукні. Там були хутро і пір'я, шовк і перли, надзвичайна легкість крою і карколомна зачіска. Це вирішило все. — Ого! — сказала Еллочка сама до себе. Це означало: «Або я; або вона». Ранок другого дня застав Еллочку в перукарні. Тут вона втратила чудову чорну косу і перефарбувала волосся на рудий колір. Потім пощастило піднятись ще на один щабель тієї драбини, яка наближала Еллочку до осіянного раю, де прогулюються дочки мільярдерів, що не варті й нігтя хатньої господарки Щукіної. На робкредит куплено собачу шкурку, що мала означати хохулю. Її вжито на оздоблення вечірнього туалету. Містер Щукін, що давно плекав мрію купити нову рисувальну дошку, трошки засмутився. Сукня, облямована собакою, завдала пихатій Вандербільдисі першого влучного удару. Потім гордій американці завдано трьох ударів підряд. Еллочка придбала у домашнього кушніра Фімочки Со? бак шиншиловий палантин (російський заєць, убитий у Тульській губернії), завела собі голуб'ячий капелюшок з аргентінського фетру і перешила новий піджак чоловіка на модний дамський жакет. Мільярдерша похитнулась, але її, як видно, врятував велелюбний папа Вандербільд. Черговий номер журналу мод містив у собі портрети проклятої суперниці в чотирьох строях: 1) в чорнобурих лисах, 2) з діамантовою зіркою на чолі, 3) в авіаційному костюмі (високі чобітки, найтонша зелена куртка і рукавички, розтруби яких були інкрустовані смарагдами середньої величини) і 4) в бальному туалеті (каскади коштовностей і трошки шовку). Еллочка вчинила мобілізацію. Тато-Щукін взяв позику в касі взаємодопомоги. Більш як тридцять карбованців йому не дали. Нове потужне зусилля підрізало в корені господарство. Доводилось боротися в усіх царинах життя. Нещодавно одержано фотографії міс у її новому замку у Флоріді. Довелось і Еллочці придбати нові меблі. Вона купила на аукціоні два м'які стільці. (Вдала покупка! Ніяк не можна було обминути!) Не спитавши чоловіка, Еллочка взяла гроші з обідніх сум. До п'ятнадцятого залишилось десять днів і чотири карбованці. Еллочка з шиком провезла стільці по Варсонофіївському провулку. Чоловіка дома не було. А втім, він незабаром прийшов, тягнучи з собою портфель-скриню. — Хмарний муж прийшов, — виразно сказала Еллочка. Всі слова вимовляла вона чітко, і вони вискакували у неї швидко, як горошинки. — Здрастуй, Оленочко! А це що таке? Звідки стільці? — Хо-хо! — Ні, справді? — Кр-расота! — Так. Стільці гарні. — Зна-ме-ни-ті! — Подарував хто-небудь? — Ого! — Як?! Невже ти купила? На які ж кошти? Невже на господарські? Адже я тисячу разів говорив тобі… — Ернестуля! Хамиш! — Ну, як же так можна робити?! Адже нам нічого буде їсти! — Подумаєш!.. — Але ж це обурлива річ! Ти живеш не по грошах! — Жартуєте! — Так, так. Ви живете не по грошах… — Не вчіть мене жити! — Ні, поговорімо серйозно. Одержую двісті карбованців… — Тьма! — Хабарів не беру, грошей не краду і робити фальшиві не вмію… — Жах! Ернест Павлович замовк. — От що, — сказав він нарешті, — так жити не можна. — Хо-хо, — сказала Еллочка, сідаючи на новий стілець. — Нам треба розійтись. — Подумаєш! — Ми не зійшлись характерами. Я… — Ти товстий і красивий парниша. — Скільки разів я просив не називати мене парнишею! — Жартуєте! — І звідки у тебе цей ідіотський жаргон! — Не вчіть мене жити! — О, чорт! — крикнув інженер. — Хамите, Ернестуля. — Розійдімось мирно. — Ого! — Ти мені нічого не доведеш! Ця суперечка… — Я поб'ю тебе, як дитину. — Ні, це вкрай нестерпно. Твої докази не можуть стримати мене від того наміру, який я примушений зробити. Я зараз же іду по биндюжника. — Жартуєте! — Меблі ми поділимо порівну. — Жах! — Ти будеш одержувати сто карбованців на місяць. Навіть сто двадцять. Кімната залишиться у тебе. Живи, як тобі хочеться, а я так не можу… — Знаменито, — сказала Еллочка презирливо. — А я переїду до Івана Олексійовича. — Ого! — Він виїхав на дачу і залишив мені на літо всю свою квартиру. Ключ у мене… Немає тільки меблів. — Кр-расота! Ернест Павлович за п'ять хвилин повернувся з двірником. — Ну, гардероб я не візьму, він тобі потрібніший, а от письмовий стіл, будь так ласкава… І один цей стілець візьміть, голубе. Я візьму один із цих двох стільців. Я думаю, що маю на це право?! Ернест Павлович зв'язав свої речі у великий клунок, загорнув чоботи в газету і повернув до дверей. — У тебе вся спина біла, — сказала Еллочка грамофонним голосом. — До побачення, Олено. Він ждав, що дружина хоч у даному разі стримає себе від звичайних металічних словечок. Еллочка теж відчула всю важливість моменту. Вона напружилась і стала добирати відповідних для розлуки слів. Вони швидко найшлись. — Поїдеш в таксо? Кр-расота! Інженер лавиною скотився по сходах. Вечір Еллочка просиділа з Фімою Со? бак. Вони обмірковували надзвичайно важливу подію, що погрожувала перекинути шкереберть світову економіку. — Здається, носитимуть довге і широке, — говорила Фіма, по-курячому втягаючи голову в плечі. — Тьма. І Еллочка з пошаною глянула на Фіму Собак. Мадмуазель Со? бак зажила слави культурної дівчини: в її словнику було близько ста вісімдесяти слів. До того ж їй було відоме одне таке слово, яке Еллочці не могло навіть приснитись. Це було багате слово: гомосексуалізм, Фіма Собак, безперечно, була культурна дівчина. Жвава розмова затяглась далеко за північ. О десятій годині ранку великий комбінатор ввійшов у Варсонофіївський провулок. Попереду біг учорашній безпритульний хлопчик. Він показав будинок. — Не брешеш? — Що ви, дядю… От сюди, в парадне. Бендер видав хлопчакові чесно зароблений карбованець. — Додати треба, — сказав по-візницькому хлопець. — От здохлого осла уші. Одержиш у Пушкіна. До побачення, дефективний. Остап постукав у двері, зовсім не думаючи, під яким приводом він увійде. Для розмов з дамочками він вважав за краще натхнення. — Ого? — запитали за дверима. — Маю до вас справу, — відказав Остап. Двері одчинились. Остап пройшов у кімнату, яку могла обставити тільки істота з уявою дятла. На стінах висіли кінолистівки, лялечки і тамбовські гобелени. На цьому строкатому тлі, від якого рябіло в очах, важко було помітити крихітну господиню кімнати. На ній був халатик, перероблений з толстовки Ернеста Павловича і облямований загадковим хутром. Остап одразу зрозумів, як поводитись у світському товаристві. Він заплющив очі і ступив крок назад. — Прекрасне хутро! — скрикнув він. — Жартуєте! — сказала Еллочка ніжно. — Це мексіканський тушкан. — Бути цього не може. Вас ошукали. Вам дали далеко краще хутро. Це шанхайські барси. Безумовно! Барси! Я пізнаю їх по відтінку. Бачите, як хутро грає на сонці!.. Ізумруд! Ізумруд! Еллочка сама фарбувала мексіканського тушкана зеленою аквареллю, і тому похвала вранішнього відвідувача була їй особливо приємна. Не даючи господині отямитись, великий комбінатор вивалив усе, що чув коли-небудь про хутра. Після того заговорили про шовк, і Остап обіцяв подарувати чарівній господині кількасот шовкових коконів, нібито привезених йому головою ЦВК Узбекистану. — Ви — парниша знаменитий, — зауважила Еллочка після перших хвилин знайомства. — Вас, звичайно, дивує ранішній візит невідомого мужчини? — Хо-хо! — Але я до вас в одній делікатній справі. — Жартуєте! — Ви вчора були на аукціоні і справили на мене надзвичайне враження. — Хамите! — Ну, що ви! Хамити такій чарівній жінці жорстоко. — Жах! Розмова тривала в такому ж напрямі, що давав, однак, у деяких випадках чудесні плоди. Але компліменти Остапа раз у раз ставали безбарвніші і коротші. Він помітив, що другого стільця в кімнаті не було. Довелося намацувати слід. Пересипаючи свої запитання барвистими східними лестощами, Остап дізнався про події, що стались учора в Еллоччинім житті «Нове діло, — подумав він, — стільці розповзаються, як таргани». — Люба панночко, — несподівано сказав Остап, — продайте мені цей стілець. Він мені дуже подобається. Тільки ви з вашим жіночим чуттям могли вибрати таку художню річ. Продайте, голубонько, а я вам дам сім карбованців. — Хамите, парнишо, — лукаво сказала Еллочка. — Хо-хо, — втовкмачував Остап. «З нею треба діяти інакше, — вирішив він, — запропонуємо піти на обмін». — Ви знаєте, в даний момент у Європі і в найкращих домах Філадельфії поновили старовинну моду — розливати чай через ситечко. Надзвичайно ефектно і дуже елегантно. Еллочка насторожилась. — До мене якраз знайомий дипломат приїхав із Відня і привіз в подарунок. Кумедна річ. — Мабуть, знаменито, — зацікавилась Еллочка. — Ото! Хо-хо! Давайте обміняємось. Ви мені — стілець, а я вам — ситечко. Хочете? І Остап витяг з кишені маленьке позолочене ситечко. Сонце качалось у ситечку, як яйце. По стелі стрибали зайчики. Несподівано засіяв темний куток кімнати. На Еллочку річ справила таке разюче враження, яке справляє стара банка з-під консервів на людоїда Мумбо-Юмбо. У таких випадках людоїд кричить на повен голос. Еллочка ж тихо застогнала: — Хо-хо! Не давши їй опам'ятатись, Остап поклав ситечко на стіл, узяв стілець і, дізнавшись у чарівної жінки адресу чоловіка, галантно розпрощався.  

Розділ ХХІІІ
Авессалом Володимирович Ізнуренков


Для концесіонерів почалися справжні жнива. Остап твердив, що стільці треба кувати, поки вони гарячі. Іполит Матвійович був амністований, хоч час од часу Остап вчиняв йому допит: — І на який чорт я з вами зв'язався? Навіщо ви мені здались, власне кажучи? Поїхали б собі додому, в загс. Там на вас небіжчики чекають, новонароджені. Не мучте немовлят, їдьте собі! Але в душі великий комбінатор прив'язався до здичавілого предводителя. «Без нього не так смішно жити», — думав Остап. І він весело поглядав на Вороб'янінова, на голові якого вже проріс срібний газончик. У плані робіт ініціативі Іполита Матвійовича було віддано неабияке місце. Скоро тихий Іванопуло виходив з кімнати, Бендер втовкмачував у голову компаньйонові найкоротший шлях до розшуку скарбів: — Діяти сміливо. Нікого не розпитувати. Якомога більше цинізму. Людям це подобається. Через третіх осіб ніяких заходів не вживати. Дурнів уже нема. Ніхто для вас не буде тягати діаманти з чужої кишені. Але й без вчинків кримінальних. Кодекс ми повинні шанувати. І проте розшук ішов без особливого ефекту. Заважали Карний кодекс і безліч буржуазних забобонів, що збереглися поміж мешканців столиці. Вони, приміром, терпіти не могли нічних візитів через кватирку. Доводилося працювати тільки легально. У кімнаті студента Іванопуло в день візиту Остапа до Еллочки Щукіної з'явилися меблі. Це був стілець, обмінений на чайне ситечко, — третій трофей експедиції. Давно вже минув той час, коли полювання на діаманти викликало в компаньйонів потужні емоції, коли вони шматували стільці кігтями і гризли їхні пружини. — Навіть коли в стільцях нічого нема, — говорив Остап, — вважайте, що ми заробили десять тисяч щонайменше. Кожний розшитий стілець збільшує наші шанси. Що з того, що в дамоччинім стільці нічого нема? Заради цього не треба його ламати. Хай Іванопуло обмеблюється. Нам самим приємніше. Того самого дня концесіонери випурхнули з рожевого будиночка і розійшлись у різні сторони. Іполитові Матвійовичу був доручений мекаючий незнайомець із Садової-Спасської, дано двадцять п'ять карбованців на витрати, звелено в пивні не заходити і без стільця додому не повертати. На себе великий комбінатор узяв Еллоччиного чоловіка. Іполит Матвійович перетяв місто на автобусі № 6. Підстрибуючи на шкірянім сидінні і підлітаючи під саму лакову стелю карети, він думав про те, як узнати прізвище дорученого йому мекаючого громадянина, під яким приводом до нього зайти, що сказати першою фразою і як взятись до самої суті. Злізши біля Красних воріт, він найшов, глянувши на записану Остапом адресу, потрібний домик і почав ходити коло та навколо. Увійти він не наважувався. Це був старий, брудний московський готель, перетворений на житлотовариство, укомплектоване, судячи з обшарпаного фасаду, зловмисними неплатниками. Іполит Матвійович довго стояв проти під'їзду, підходив до нього, вивчив напам'ять рукописну об'яву з погрозами на адресу недбайливих пожильців і, нічого не надумавши, піднявся на другий поверх. У коридор виходили окремі кімнати. Повагом, неначе він підходив до класної таблиці, щоб довести невивчену ним теорему, Іполит Матвійович наблизився до кімнати № 41. На дверях висіла на одній кнопці, головою вниз, візитна картка: Зовсім запаморочений, Іполит Матвійович забув постукати, одчинив двері, ступив три лунатичні кроки і опинився посеред кімнати. — Пробачте, — сказав він придушеним голосом, — чи можна побачити товариша Ізнуренкова? Авессалом Володимирович не відповідав. Вороб'янінов підвів голову і тільки тепер побачив, що в кімнаті нікого нема. Із зовнішнього вигляду її ніяк не можна було визначити, нахилів її господаря. Ясно було тільки те, що він нежонатий і служниці у нього нема. На підвіконні лежав папірець з ковбасними шкурками, тахта попід стіною була закидана газетами. На маленькій поличці стояло кілька запорошених книжок. Зі стін дивились кольорові фотографії котів, кішечок і котенят. Посеред кімнати, поряд брудних розкиданих черевиків, стояв горіховий стілець. На кожній меблі, в тім числі і на стільці із старгородського особняка мотлялись малинові сургучні печатки. Але Іполит Матвійович не звернув на це уваги. Він одразу ж забув Карний кодекс, поради Остапа і підскочив до стільця. У цей час газети на тахті заворушились. Іполит Матвійович перелякався. Газети поповзли і впали на підлогу. З-під них вийшов спокійний котик. Він байдужно глянув на Іполита Матвійовича і почав вмиватися, захоплюючи лапкою вухо, щічку і ус. — Ху! — сказав Іполит Матвійович. І потяг стілець до дверей. Двері розчинилися самі. На порозі став господар кімнати — незнайомий мекаючий громадянин. Він був у пальті, з-під якого виглядали лілові кальсони. У руці він держав штани. Про Авеєсалома Володимировича Ізнуренкова можна було сказати, що другого такого чоловіка нема в цілій республіці. Республіка цінила його по заслугах. Від нього їй була велика користь. І попри все це він залишався невідомим, хоч у своєу мистецтві він був такий самий майстер, як Шаляпін — у співах, Горький — у літературі, Капабланка — в шахах, Мельников — у бігу на ковзанах і найносатіший, найкоричневіший ассірієць, що посідав найкраще місце на розі Тверської і Камергерського, — в чистці чобіт жовтим кремом. Шаляшн співав. Горький писав великий роман. Капабланка готувався до матчу з Альохіним. Мельников рвав рекорди. Ассірісць доводив штиблети громадян до сонячного блиску. Авессалом Ізнуренков — був майстер дотепів. Він ніколи не роняв дотепу безцільно, заради красного слівця. Він робив це на завдання гумористичних журналів. На своїх плечах він виносив найвідповідальніші кампанії, постачав теми для малюнків і фейлетонів більшості московських сатиричних журналів. Великі люди бувають дотепні два рази в житті. Ці дотепи збільшують їхню славу і потрапляють в історію. Ізнуренков випускав щонайменше шістдесят першокласних дотепів на місяць, які з усмішкою повторювали всі, і проте автор їх був невідомий. Якщо дотепом Ізнуренкова підписувався малюнок, то слава припадала художникові. Ім'я художника містили над малюнком. Імені Ізнуренкова не було. — Це жах! — кричав він. — Неможливо підписатись. Під чим я підпишусь? Під двома рядками? І він запально провадив боротьбу з ворогами суспільства: поганими кооператорами, розтратниками, Чемберленом, бюрократами. Він жалив своїми дотепами підлабузників, кербудів, приватників, завів, хуліганів, громадян, що не хотіли знижувати ціни, і господарників, що уникали режиму економії. Після виходу журналів у світ дотепи виголошувано з циркової арени, передруковувано у вечірніх газетах без зазначення джерела і «автори-куплетисти» підносили їх публіці з естради. Ізнуренков примудрявся пускати дотепи в тих царинах, де, здавалось, уже нічого смішного не можна було сказати. З такої убогої пустелі, як роздуті накидки на собівартість, Ізнуренков примудрявся витиснути близько сотні шедеврів гумору. Гейне спасував би, якби йому запропонували сказати що-небудь смішне і разом з тим суспільнокорисне з приводу неправильної тарифікації вантажів малої швидкості; Марк Твен втік би від такої теми. Але Ізнуренков залишався на своїм посту. Він бігав по редакційних кімнатах, мекаючи і натикаючись на урни для недокурків. Через десять хвилин тема була опрацьована, обдуманий малюнок і прироблений заголовок. Угледівши у своїй кімнаті чоловіка, що виносив опечатаний стілець, Авессалом Володимирович махнув щойно випрасуваними у шевця штанами, підстрибнув і заклекотів: — Ви збожеволіли! Я протестую! Ви не маєте права! Є ж нарешті закон! Хоч дурням він і не писаний, але вам, можливо, з людських слів відомо, що меблі можуть стояти ще два тижні!.. Я поскаржусь прокуророві!.. Я заплачу нарешті! Іполит Матвійович стояв на місці, а Ізнуренков скинув пальто і, не відходячи від дверей, натяг штани на свої повні, немов у Чичикова, ноги. Ізнуренков був дебелий, але обличчя мав худорляве. Вороб'янінов не мав жодного сумніву, що його зараз схоплять і потягнуть до міліції. Тим-то він був дуже здивований, коли хазяїн кімнати, впоравшись зі своїм туалетом, несподівано заспокоївся. — Зрозумійте ж, — заговорив хазяїн примирливим тоном, — адже я не можу на це погодитись. Іполит Матвійович, бувши на місці Ізнуренкова, теж врешті-решт не міг би погодитись, щоб у нього серед білого дня крали стільці. Але він не знав, що сказати, і тому мовчав. — Це не я винен. Винен самий Музпред. Так, я визнаю. Я не платив за прокатне піаніно вісім місяців, але ж я його не продав, хоч зробити це мав цілковиту змогу. Я робив чесно, а вони по-шахрайському. Забрали інструмент, та ще подали в суд і описали меблі. У мене нічого не можна описати. Ці меблі — знаряддя виробництва. І стілець — теж знаряддя виробництва! Здогадка осяяла Іполита Матвійовича. — Одпустіть стілець! — заверещав раптом Авессалом Володимирович. — Чуєте? Ви! Бюрократ! Іполит Матвійович покірно випустив стілець і пробелькотів: — Пробачте, непорозуміння, служба така. Тут Ізнуренков страшно розвеселився. Він забігав по кімнаті і заспівав: «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда». Він не знав, що робити з своїми руками. Вони у нього літали. Він почав зав'язувати галстук і, не дов'язавши, покинув. Потім схопив газету і, нічого в ній не прочитавши, жбурнув на підлогу. — Так ви не візьмете сьогодні меблів?.. Дуже добре!.. Ах! Ах! Іполит Матвійович, користаючи із сприятливих обставин, рушив до дверей. — Заждіть! — крикнув раптом Ізнуренков. — Ви коли-небудь бачили такого кота? Скажіть, він справді надзвичайно пухнатий? Котик опинився в тремтячих руках Іполита Матвійовича. — Високий клас!.. — бурмотів Авессалом Володимирович, не знаючи, що робити із зайвиною своєї енергії. — Ох!.. Ох!.. Він кинувся до вікна, сплеснув руками і почав часто і дрібно вклонятися двом дівчатам, що дивились на нього з вікна протилежного будинку. Він тупцював на місці і вибухав томними охами: — Дівчата з передмість! Найкращий плід!.. Високий клас!.. Ох!.. «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда…» — Так, я піду, громадянине, — по-дурному сказав директор концесії. — Заждіть, заждіть! — захвилювався раптом Ізнуренков. — Одну хвилиночку!.. Ох!.. А котик? Правда, він надзвичайно пухнатий… Заждіть!.. Я зараз!.. Він ніяково понишпорив по всіх кишенях, зник, повернувся, охнув, визирнув з вікна, знову втік і знову вернувся. — Пробачте, голубе, — сказав він Вороб'янінову, який під час усіх цих маніпуляцій стояв, склавши руки по-солдатському. З цими словами він дав предводителеві п'ятдесят копійок. — Ні, ні, не відмовляйтесь, будь ласка. Всяка праця має бути оплачена. — Дуже вдячний, — сказав Іполит Матвійович, дивуючись із своєї вигадливості. — Спасибі, дорогий, спасибі, голубе!.. Ідучи коридором, Іполит Матвійович чув з кімнати Ізнуренкова мекання, вереск, спів і пристрасні вигуки. На вулиці Вороб'яніноз згадав Остапа і затремтів од страху.  

Ернест Павлович Щукін бродив по порожній квартирі, люб'язно запропонованій йому на літо приятелем, і розв'язував питання: чи приймати ванну, чи не приймати. Трикімнатна квартира містилась під самим дахом дев'ятиповерхового будинку. У ній, окрім письмового столу і вороб'яніновського стільця, було тільки трюмо. Сонце відбивалось у дзеркалі і сліпило очі. Інженер приліг на письмовий стіл, але одразу ж скочив на ноги. Все пашіло, як жар. «Піду умиюсь», — вирішив він. Він роздягся, охолонув, поглянув на себе в дзеркало і пішов до ванної кімнати. Прохолода огорнула його. Він вліз у ванну, облив себе водою з голубої емальованої кварти і щедро намилився. Він весь укрився пластівцями піни і став схожий на діда з ялинки. — Чудово! — сказав Ернест Павлович. Усе було чудово. Прохолода. Дружини не було. Попереду була цілковита свобода. Інженер присів і одкрутив кран, щоб змити мило. Кран захлинувся і почав повільно щось белькотіти. Вода не йшла. Ернест Павлович засунув ковзкий мізинець в отвір крана. Бризнув тоненький струмок, але більше не було нічого. Ернест Павлович поморщився, вийшов з ванни, по черзі підіймаючи ноги, і подався до кухонного крана. Але й там нічого не пощастило видоїти. Ернест Павлович почовгав у кімнаті і зупинився перед дзеркалом. Піна їла очі, спина свербіла, мильні пластівці падали на паркет. Прислухавшись, чи не йде у ванній вода, Ернест Павлович вирішив покликати двірника. «Хай хоч він води принесе, — вирішив інженер, протираючи очі і повільно закипаючи, — а то чортзна-що таке». Він виглянув у вікно. На дні дворової шахти гралися діти. — Двірник! — закричав Ернест Павлович. — Двірник! Ніхто не озвався. Тоді Ернест Павлович згадав, що двірник живе в парадному, під сходами. Він став на холодні плитки і, придержуючи двері рукою, перехилився вниз. На площадці була тільки одна квартира, і Ернест Павлович не боявся, що його можуть побачити в дивному убранні з мильних пластівців. — Двірник! — крикнув він униз. Слово гаркнуло і з шумом покотилося по східцях — Гу-гу! — обізвалися сходи. — Двірник! Двірник! — Гум-гум! Гум-гум! Тут, нетерпляче перебираючи босими ногами, інженер посковзнувся і, щоб утримати рівновагу, випустив двері з рук. Двері цокнули мідним язичком американського замка і зачинилися. Стіна затремтіла. Ернест Павлович, не зрозумівши, що сталася непоправна річ, потяг дверну ручку. Двері не подались. Інженер приголомшено поторгав їх ще кілька разів і прислухався. Серце йому калатало. Стояла вечорова церковна тиша. Крізь різнокольорові шибки височенного вікна ледве пробивалося світло. «Ситуація», — подумав Ернест Павлович. — От наволоч, — сказав він на адресу дверей. Внизу, як петарди, почали ухати, і вибухати людські голоси. Потім, як гучномовець, загавкав хатній собачка. По сходах штовхали вгору дитячу колясочку. Ернест Павлович лякливо заходив по площадці. — Збожеволіти можна! Йому здалося, що все це занадто дико, щоб могло статися насправді. Він знов підійшов до дверей і прислухався. Він почув якісь нові звуки. Спершу йому здалося, що в квартирі хтось ходить. «Може, хто-небудь прийшов з чорного ходу? — подумав він, хоча знав, що двері чорного ходу зачинені і в квартиру ніхто не може ввійти. Одноманітний шум не вщухав. Інженер затамував подих. Тоді він розібрав, що це з шумом плюскоче вода. Вона, очевидно, бігла з усіх кранів квартири. Ернест Павлович мало не зарів. Становище було жахливе. У Москві, в центрі міста, на площадці дев'ятого поверху стояв дорослий усатий чоловік з вищою освітою, зовсім голий і вкритий рухливою ще мильною піною. Іти йому було нікуди. Він радше погодився б сісти в тюрму, ніж показатись у такому вигляді. Залишилось одне — пропадати. Піна лопалася і пекла спину. На руках і на обличчі вона вже застигла, стала схожа на пархи і стягала шкіру, як камінь для гоління. Так минуло півгодини. Інженер терся об вапнякові стіни, стогнав і кілька разів безрезультатно пробував виламати двері. Він став брудний і страшний. Щукін вирішив спуститися вниз до двірника, якою завгодно ціною. «Іншого рятунку нема, нема. Тільки сховатись у двірника». Задихаючись і прикрившись рукою так, як це роблять мужчини, ступаючи у воду, Ернест Павлович повільно почав крастися вздовж поручнів. Він опинився на площадці поміж восьмим і дев'ятим поверхами. Його постать освітилася різнокольоровими ромбами і квадратами вікна. Він став схожий на арлекіна, що підслуховує розмову Коломбіни з Паяцом. Він уже повернув у новий просвіт сходів, як раптом дверний замок нижньої квартири клацнув і з квартири вийшла панночка з балетним чемоданчиком. Не встигла панночка й кроку ступити, як Ернест Павлович опинився вже на своїй площадці. Він майже оглух від страшних ударів свого серця. Тільки через півгодини інженер заспокоївся і зміг почати нову вилазку. Цього разу він твердо вирішив стрімголов кинутися вниз і, не звертаючи уваги ні на що, добігти до жаданої двірницької. Так він і зробив. Нечутно стрибаючи через чотири приступки і підвиваючи, член бюро секції інженерів і техніків заскакав униз. На площадці шостого поверху він на мить спинився. Це його погубило. Знизу хтось підіймався. — Нестерпний хлопчисько! — почувся жіночий голос, багато разів підсилений луною сходового репродуктора. — Скільки я йому говорила!.. Ернест Павлович, слухаючи уже не розуму, а інстинкту, як кіт од собачої гонитви, злетів на дев'ятий поверх. Опинившись на своїй, забрудненій мокрими слідами площадці, він беззвучно заплакав, смикаючи себе за волосся і конвульсивно розгойдуючись. Киплячі сльози врізались у мильну шкаралупу і пропалили в ній дві хвилясті борозни. — Господи! — сказав інженер. — Боже мій! Боже мій! Життя не було. А тим часом він виразно почув швидкий шум вантажного автомобіля на вулиці. Отже, десь жили! Він іще кілька разів примушував себе спуститись униз, але не зміг, — нерви здали. Він попав у склеп. — Наслідили за собою, як свині! — почув він голос якоїсь бабусі з нижньої площадки. Інженер підбіг до стіни і кілька разів копнув її головою. Найрозумнішим було б, звичайно, кричати до того часу, поки хто-небудь прийде, а тоді здатись йому в полон. Але Ернест Павлович зовсім, втратив здатність до думання і, важко дихаючи, крутився на площадці. Рятунку не було.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка