Гюстав Флобер пані боварі



Сторінка18/19
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.7 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

IV



Папугу звали Лулу. Він мав зелений тулуб, рожеві кінчики крил, блакитну голівку і золотаву шийку. У нього була набридлива звичка дзьобати жердину, на якій сидів, вискубувати пера, розкидати послід, розливати воду з свого блюдечка. Пані Обен птах надокучив, і вона віддала його назавжди Фелісіте. Та заходилась навчати його, і незабаром він уже повторював: «Чарівний хлопчина! До ваших послуг, пане! Вітаю вас. Марі!» Клітку його повісили біля дверей, і дехто дивувався, чому він не відповідає на ім'я Жако, оскільки всіх папуг так звуть. Його порівнювали з індиком, довбнею, — для Фелісіте це було все одно, що ніж у серце. І дивно! Лулу завжди мовчав, коли на нього дивилися. Однак він відчував потребу в товаристві, бо щонеділі, коли приходили грати в карти панночки Рошфейль, пан де Гуппевіль і нові знайомі — аптекар Онфруа, пан Варен і капітан Матьє, — папуга мало не вибивав шибки своїми крилами і здіймав такий оглушливий галас, що годі було щось розчути. Буре, без всякого сумніву, видавався йому кумедним. Тільки-но він його помічав, як одразу ж починав шалено реготати. Ці вибухи сміху сповнювали все подвір'я, їх повторювала луна, а сусіди, визираючи з вікон, і собі сміялись. Щоб сховатися від папуги, пан Буре вдавався до хитрощів: він насував на очі капелюх і крадькома йшов попід муром, добирався до річки, а потім заходив через хвіртку в сад. Погляди, які він кидав на птаха, не відзначалися ніжністю. Якось Лулу дістав від хлопчика з м'ясної крамниці щигля, коли спробував сунути носа в його кошик; відтоді він завжди намагався вщипнути хлопця крізь сорочку. Фабю нахвалявся скрутити йому шию; проте він не був жорстоким, незважаючи на татуювання на руках і великі бакенбарди. Навпаки, він ставився до Лулу з симпатією і задля сміху хотів було навчити його лаятись. Фелісіте жахнулась, коли дізналась про це, і помістила птаха на кухні. З нього зняли ланцюжок, і він вільно прогулювався по всьому будинку. Спускаючись по сходах, Лулу спирався кривим дзьобом об приступку, потім піднімав спочатку одну, а за нею і другу лапи. Фелісіте боялася, щоб від такої гімнастики в нього не запаморочилася голова. Одного разу він захворів, нічого не їв і не розмовляв. Під язиком у нього з'явився якийсь наріст, як це інколи трапляється в курей. Фелісіте вирвала його нігтями, і Лулу видужав. Якось Поль необережно пустив йому в ніздрі диму з сигари; іншого разу пані Лормо подражнила його парасолькою, і він схопив наконечник. Потім він десь зник. Фелісіте пустила його на травичку трохи освіжитися і на хвилинку кудись пішла, а коли повернулася, папуги вже не було! Спочатку вона шукала його в кущах, біля річки і навіть на даху, не слухаючи застережень господині, що кричала на неї: «Обережніше, ви просто збожеволіли!» Обдивившись уважно всі садки Пон-л'Евека, вона почала зупиняти перехожих: «Чи не бачили ви часом мого папуги?» Тим, хто не знав його, вона описувала прикмети. Раптом їй здалося, що вдалині, за млинами, біля підніжжя горба літає щось зелене. Але там нічого не було. Рознощик її запевняв, що оце недавно бачив папугу в Сен-Мелені, в крамниці тітки Сімон. Фелісіте притьмом побігла туди, але там не зрозуміли, що вона каже. Знеможена, в глибокому горі повернулася вона додому в подертих пантофлях. Присівши на ослоні біля пані, вона почала розповідати про всі свої пригоди, як зненацька щось легенько впало на її плече. Лулу! Де ж це він був, приблуда? Може, літав по околицях? Фелісіте ледве оговталась від цього потрясіння, але наслідки його лишилися на все життя. Одного разу Фелісіте застудилася і незабаром захворіла на ангіну; потім у неї заболіли вуха. Через три роки вона оглухла і стала дуже голосно розмовляти, навіть у церкві. Пан кюре вважав за краще сповідати її в ризниці, хоча гріхи її могли бути відомі всім і нікого б не ввели в оману; вони навіть не кинули б тіні на неї. Шум у вухах додавав Фелісіте хвилювання. Часто господиня казала їй: «Господи, які ж ви дурні!» Вона відповідала: «Так, пані», — і починала щось шукати біля себе. Невеличке коло її уявлень набагато зменшилось, і святковий перегук дзвонів, мукання корів вже не існували для неї. Все живе перед нею рухалося мовчки, наче привиди; тепер вона чула тільки голос папуги. А він, наче для того, щоб її розважати, відтворював шум пристрою для повертання рожнів, пронизливі вигуки торговця рибою, вищання пилки столяра, що мешкав навпроти; а коли хтось дзвонив біля дверей, він відповідав голосом пані Обен: «Фелісіте! Двері ж! Двері!» Вони розмовляли між собою; папуга нескінченно повторював лише три фрази з свого репертуару, а Фелісіте, відповідаючи йому незв'язаними словами, скаржилась на свою долю. Для самотньої Фелісіте він був все одно що син або коханий. Птах сідав їй на долоню, легенько кусав губи, чіплявся за косинку, а коли вона нахилялась над ним, наче годувальниця над колискою, і похитувала головою, краєчки її чепця і крила птаха здригалися одночасно. Коли небо облягали хмари і гуркотів грім, папуга кричав, згадуючи, мабуть, тропічні зливи у рідних лісах. Він шалено радів, чуючи дзюрчання води; пурхав скрізь, злітав аж під стелю, перекидав усе і вилітав крізь вікно в сад, бабрався у калюжах, але швидко повертався й сідав на решітку каміна, струшуючи з себе воду і піднімаючи по черзі то хвіст, то дзьоб. Жахливої зими 1837 року Фелісіте якось повісила клітку перед каміном, щоб Лулу не змерз, і на ранок знайшла його мертвим; голова птаха повисла, а кігті вчепилися в дротяну огорожу клітки. Він, мабуть, загинув від крововиливу. Фелісіте подумала, що його отруїли петрушкою, і, незважаючи на цілковиту відсутність будь-яких доказів, звинуватила у всьому Фабю. Вона так побивалася, що господиня сказала їй: — Ну добре, досить! Зробіть собі з нього чучело! Фелісіте порадилася з аптекарем, який завжди добре ставився до папуги. Він написав у Гавр. Якийсь Феллаше згодився виконати замовлення. Але через те, що диліжанс іноді губив дорогою речі, Фелісіте вирішила сама віднести Лулу в Гонфлер. Край дороги сумно стояли голі яблуні. В канавах замерзла вода. Навколо ферм ґвалтували собаки. Фелісіте поспішала битим шляхом в маленьких чорних сабо, з кошиком, сховавши руки під плащем. Вона проминула ліс, пройшла О-Шен і вже наблизилась до Сен-Гатьєна. Слідом за нею, здіймаючи хмару куряви, вихором мчала з гори поштова карета. Побачивши жінку, що не звертала з дороги, кондуктор аж висунувся з карети, а візник почав кричати, не в змозі стримати шалену четвірку коней, які помчали ще швидше. Передня пара коней зачепила її. З силою натягнувши віжки, візник в одну мить звернув карету на край шляху і, піднявши руку, з люті так оперіщив Фелісіте поперек тіла батогом, що вона впала навзнак. Коли вона опритомніла, то відразу ж заглянула в кошик. На щастя, Лулу був цілий. Фелісіте відчула, що права щока її щемить, схопилась руками — і вони почервоніли від крові. Тоді вона сіла на купі каміння й приклала до обличчя хустинку, потім з'їла окраєць хліба, який поклала в кошик про всяк випадок, і, задивившись на птаха, забула про свою рану. Діставшись до вершини Екмовіля, вона побачила сяйво вогнів Гонфлера, що мерехтіли, немов зірки, і вдалині море, ледь помітне у вечірній імлі. Раптом Фелісіте відчула слабість і зупинилася. Спогади про злиденне дитинство, зраджене перше кохання, про від'їзд племінника і смерть Віргінії наче хвилями затопили її, здавили горло, її душили сльози. Вона вирішила передати кошик капітану корабля. Не кажучи, що в ньому, дала капітанові необхідні вказівки і адресу чучельника. Феллаше довго тримав у себе папугу. Він усе обіцяв вислати його наступного тижня. Аж через півроку прийшов лист, у якому він повідомляв, що вислав замовлення. Більше він нічого не писав, і Фелісіте гадала, що Лулу їй вже ніколи не повернуть. «Вони його вкрали», — думала вона. Нарешті прийшов пакунок. Папуга був просто чудовий; сидячи на гілці, прилаштованій до підставки з червоного дерева, він підняв ніжку, схилив голову набік і кусав горіх, позолочений майстром, сповненим любові до всього прекрасного. Фелісіте замкнула Лулу в своїй кімнаті, куди пускала лише небагатьох. Кімната ця схожа була на базар і каплицю одночасно, стільки там було різного мотлоху і речей релігійного призначення. Велика шафа заважала відчиняти двері. Навпроти вікна в сад було ще одне кругле віконце, що виходило на подвір'я; на столі біля складаного ліжка стояв глечик з водою, лежали два гребінці і шматочок голубого мила на вищербленій тарілці. На стінах були розвішані чотки, медалі, кілька зображень мадонни і кропильниця, зроблена з кокосового горіха. На комоді, застеленому сукном, неначе вівтар, стояла скринька з черепашок, подарована Віктором; тут же були лійка та м'яч, зошити, географія в малюнках, пара черевиків, а під дзеркалом, на цвяшку висіла на стрічках плюшева шапочка. Фелісіте настільки вже звикла збирати непотрібні речі, що зберігала навіть старий сюртук пана. Весь мотлох, який пані Обен хотіла викинути, вона знесла у свою кімнату. На краю комода стояли штучні квіти, над слуховим вікном висів портрет графа д'Артуа. Лулу, прикріплений до дощечки, стояв на комині, що виходив у кімнату. Як тільки починало світати, Фелісіте прокидалась, дивилась на Лулу і, заспокоєна, пригадувала найменші подробиці незначних подій минувшини. Живучи самотньо, вона, немов сновида, перебувала в якомусь заціпенінні. Лише процесія під час свята тіла Господня трохи оживляла її. Вона обходила сусідів і збирала свічники та циновки, щоб прикрасити вівтар, який споруджували на вулиці. У церкві Фелісіте завжди вдивлялась у зображення Святого Духа і помітила, що він трохи схожий на її папугу. Ця схожість особливо була помітна на дешевих лубочних малюнках, які зображували хрещення Спасителя. Святий Дух — з пурпуровими крилами та з смарагдовим тулубом — був справжнім портретом Лулу. Фелісіте купила собі такий малюнок і повісила його там, де раніше висів портрет графа д'Артуа; тепер вона одночасно бачила обох — і Лулу, і Святого Духа. Вони об'єдналися в її уяві в одне ціле; схожість із святим духом освячувала папугу, а Святий Дух відтепер став для неї ще живішим і зрозумілішим. Бог-отець для свого втілення не міг обрати голуба, оскільки ці птахи не можуть розмовляти, він, напевне, обрав для цього одного з предків Лулу. І Фелісіте молилася, дивлячись на ікону, однак час од часу поглядала й на птаха. Вона навіть хотіла було піти в черниці, але пані Обен відрадила її. Незабаром трапилась надзвичайна подія: одружився Поль. Він спочатку служив писарем у нотаря, потім спробував себе в комерції, на митниці, в податному відомстві й хотів уже поступити в департамент охорони лісів і річок, коли раптом в тридцять шість років його наче з неба осяйнуло — він, нарешті, знайшов своє покликання: реєстратура! Там він виявив неабиякий хист, і контролер видав за нього свою дочку й пообіцяв йому протекцію. Поль посоліднішав і якось приїхав з своєю дружиною до матері. Дружина гудила звичаї Пон-л'Евека, бундючилась, немов принцеса, і ображала Фелісіте. Пані Обен по її від'їзді зітхнула з полегшенням. Через тиждень одержали звістку про смерть пана Буре на заїжджому дворі, десь у Нижній Бретані. Чутки про те, що він вкоротив собі віку, підтвердилися; одразу ж виникли сумніви щодо його чесності. Пані Обен уважно перевірила стан своїх рахунків і виявила багато шахрайств і зловживань; витрати орендних грошей, таємний розпродаж лісів, підроблені розписки і так далі. Але це ще не все: у Буре, як виявилось, була незаконна дитина; він «мав зв'язок з однією особою з Дозюле». Все це дуже пригнітило пані Обен. В березні 1853 року у неї почало боліти в грудях, горло й язик вкрило нальотом; п'явки не полегшили її страждань, і на дев'ятий вечір вона померла, маючи рівно сімдесят два роки, але завдяки темному волоссю, яке облямовувало її бліде, подзьобане віспою обличчя, вона здавалась молодшою. Небагато жителів Пон-л'Евека уболівало за пані Обен, бо вона завжди зневажливо ставилась до них. Фелісіте побивалася за своєю пані так, як за хазяями не побиваються. Думка, що пані померла раніше од неї, не давала їй спокою, це здавалось їй чимсь надзвичайним, неможливим і дивовижним. Через десять днів, — стільки часу потрібно було, щоб приїхати з Безансона, — прибули спадкоємці. Невістка понишпорила в шухлядах, відібрала для себе найкращі меблі, а решту продала. Після цього Поль з дружиною повернувся до себе. Крісло пані Обен, її круглий столик, грілка, вісім стільців — все зникло! Лише жовті квадратні плями на стінах свідчили, що тут колись висіли гравюри. Родичі забрали з собою навіть два ліжка з матрацами, а з стінної шафи щез увесь одяг та іграшки Віргінії! Фелісіте обійшла всі кімнати і сп'яніла від горя. Наступного дня на дверях уже висіло повідомлення про продаж, і аптекар крикнув Фелісіте на вухо, що будинок продається. Вона похитнулась і мусила сісти. Найбільше засмучувала Фелісіте думка, що їй доведеться залишити кімнату, де так добре жилося бідоласі Лулу. Кидаючи на нього сумні погляди, Фелісіте з палким благанням зверталась до Святого Духа; вона звикла молитися навколішках перед папугою, неначе перед ідолом. Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь дахове вікно, вдаряло іноді в його скляне око, яке спалахувало тоді вогнем; це викликало у Фелісіте релігійний екстаз. Пані Обен залишила їй пенсію в триста вісімдесят франків. Сад і город забезпечували її овочами й фруктами; одягтись вона теж мала у що. Фелісіте заощаджувала на свічках і вкладалася спати, як тільки починало темніти. Майже весь час вона сиділа вдома, а коли виходила на вулицю, то намагалась оминати крамничку випадкових речей; тут вже продавалося дещо із старих меблів пані Обен. Відтоді, коли її ледве не вбила поштова карета, Фелісіте стала трохи шкутильгати. Вона почувала себе вкрай погано, і тітка Сімон, яка розорилася на торгівлі бакалією, щоранку приходила до неї, щоб нарубати їй дров і накачати води. Зір Фелісіте слабшав. Віконниці більше ніхто не відчиняв. Минали роки, але ніхто не наймав і не купував будинок. Фелісіте ні разу не обмовилась про ремонт, боячись, що її виселять. Покрівля прогнила, і протягом всієї зими подушка Фелісіте була мокрою. Після Великодня вона стала кашляти кров'ю. Тоді тітка Сімон звернулася до лікаря. Фелісіте хотіла знати, що ж це з нею скоїлось, але, недочуваючи, розібрала лише двоє слів: «Запалення легенів». Вона вже знала про цю хворобу і тихенько промовила: «А! Як у пані!» Вона зрозуміла, що, мабуть, піде за своєю пані, і це її анітрохи не здивувало. Наближався день, коли на вулицях мали спорудити тимчасові вівтарі. Перший вівтар завжди ставили біля підніжжя горба, другий — перед поштою, а третій — десь посеред вулиці. З приводу останнього не обійшлося без суперечок, і, кінець кінцем, парафіянки як найзручніше місце обрали подвір'я пані Обен. Фелісіте лежала у ліжку, важко дихаючи і трусячись у лихоманці. Вона бідкалася, що не зможе взяти участі у спорудженні вівтаря. Якби ж вона принаймні мала змогу пожертвувати щось на нього! І тут вона згадала про папугу. Але сусідки вважали, що дарувати чучело буде недоречно. Проте кюре дозволив їй це зробити, і Фелісіте так щиро зраділа, що навіть попросила його взяти собі після її смерті Лулу, це єдине багатство, яким вона володіла. Починаючи з вівторка і аж до суботи, передодня свята Тіла Господня, кашель її посилився. Настав вечір, обличчя Фелісіте страшно схудло, губи зсохлися, і її почало нудити. Наступного дня, ледь стало світати, вона звеліла покликати священика, бо почувала себе вкрай погано. Під час соборування біля неї сиділо троє старих жінок. По тому вона забажала поговорити з Фабю. Він прийшов святково одягнений і почував себе не зовсім спокійно в цій похмурій атмосфері. — Простіть мені, — сказала Фелісіте, з великим зусиллям простягаючи йому руку, — я думала, що це ви вбили Лулу! Що за нісенітниця! Звинувачувати в убивстві таку людину, як він! Фабю розгнівався і ладен був зняти цілу бучу. — Ви ж самі добре бачите, що вона несповна розуму! Час від часу Фелісіте впадала в забуття і марила. Коли жінки пішли, тітка Сімон поснідала біля хворої. Через якийсь час вона взяла Лулу, піднесла його до Фелісіте і промовила: — Що ж… попрощайтеся з ним! Хоч це було всього-на-всього чучело, його точили черви; одне крило вже хтось зламав, а з черева вилізли жмутки клоччя. Фелісіте, яка вже нічого не бачила, поцілувала Лулу в голову і притулила до щоки. Тітка Сімон взяла папугу й пішла, щоб поставити на вівтар цей дарунок Фелісіте.

V


Повітря було наповнене пахощами літа, що линули від духмяної трави; дзижчали мухи, блищала на сонці річка; черепиця розпеклася. Тітка Сімон повернулась до кімнати Фелісіте і трохи задрімала біля ліжка хворої. Незабаром вдарили дзвони, тітка Сімон прокинулась і побачила, що люди вже йдуть з вечерні. Фелісіте більше не марила. Вона думала про хресний хід і так яскраво уявляла його собі, ніби сама йшла з ним. Всі школярі, півчі й пожежники йшли тротуаром, а серединою вулиці гордо прямували воротар з алебардою, паламар з великим хрестом, учитель, що стежив за пустотливими хлопчаками, і черниця, яка пильно наглядала за дівчатками. Троє з них, завиті, немов ті ангелята, розкидали пелюстки троянд. Диякон широкими помахами рук керував хором, двоє служок з кадилами на кожнім кроці оберталися до святих дарів, які ніс кюре в розкішних ризах. Чотири церковні старости тримали над ним балдахін з багрянистого оксамиту. А позаду, між білими стінами будинків, котилися хвилі натовпу. Та ось процесія зупинилася біля підніжжя горба. Холодний піт зрошував Фелісіте скроні. Сімон рушником витерла їй обличчя, говорячи собі, що колись і їй доведеться пережити те саме. Гомін юрби посилився і на якийсь час став навіть оглушливим, а потім, поступово віддаляючись, почав слабшати. Вікна задзвеніли від рушничних пострілів: це поштарі вітали святі дари. Фелісіте відкрила очі і, хвилюючись за Лулу, пошепки спитала: — Чи добре ж йому?.. Почалась агонія. Фелісіте хрипіла і важко дихала, груди її високо здіймалися, в куточках уст виступила піна. Все тіло почало тремтіти. Незабаром почулися хриплі звуки валторн, долинули дзвінкі голоси дітей, баси чоловіків. На якусь хвилину западала тиша, і шум кроків, приглушуваний квітами, що встеляли дорогу, нагадував тупотіння череди на пасовищі. На подвір'ї з'явився весь причет. Тітка Сімон вилізла на стілець до круглого віконця і побачила внизу вівтар. Його прикрасили зеленими гірляндами і пишним англійським мереживом. Два апельсинові дерева стояли у вазонах біля раки з мощами; вздовж вівтаря поставили срібні свічники і фарфорові вази з квітами соняшника, з лілеями, півоніями, наперстянкою і з букетиками гортензій. На килимі, розстеленому на бруці, виблискувала незвичайними яскравими барвами височенна купа дарунків парафіян. Тут були рідкісні речі, що привертали до себе увагу: позолочена ваза для цукру, прикрашена віночком з фіалок, підвіски з блискучими алансонськими камінцями, що лежали у футлярі на моху, дві китайські ширми з пейзажами. Троянди закривали Лулу, видно було лише його голубу голівку. Церковні старости, півчі і діти вишикувалися з трьох боків подвір'я. Священик повагом піднявся східцями і поклав на мереживо золоту дароносицю, що сліпуче засяяла на сонці. Всі схилили коліна. Запала глибока тиша. Лише злегка побрязкували кадильниці, високо злітаючи вгору. Хвиля блакитного туману сповнила кімнату Фелісіте. З якимсь невимовним захопленням, з надзвичайною насолодою вдихала вона його, потім стулила повіки. Її губи всміхалися, а серце билося дедалі тихше й повільніше, неначе останній відгук луни, неначе виснажене джерело, що стікає останніми краплями. І коли на її устах вже завмирав віддих, їй здалося, що небеса розкрилися і вона бачить там гігантського папугу, який ширяє над нею…  



ЗМІСТ

 

Пані Боварі Проста душа  



notes

Примітки


1


Mapi-Антуан-Жюлъ Сенар (1800–1885) — французький адвокат і політичний діяч, захисник Флобера на судовому процесі у справі «Пані Боварі». Ця присвята передує лише першому окремому виданню роману. В журнальному варіанті твір був присвячений французькому письменникові-романтику, другові юності Флобера Луї Буйле (1828–1869).

2

Музичний термін, який означає поступове посилення звучання (im.).



3

Ось я вас (латин.).



4

Я смішний (латин).



5

обшарпаний том «Анахарсіса»… — Мається на увазі твір французького письменника і археолога Жан-Жака Бартелемі (1716–1795) «Подорож молодого Анахарсіса до Греції» (1788), який служив як шкільний підручник з історії Стародавньої Греції.



6

піснями Беранже. — Беранже П'єр-Жан (1780–1857) — видатний французький поет. Автор багатьох популярних пісень.



7

краще від дьєппської слонової кості… — Дьєпп, місто на північному заході Франції, славилося вишуканими виробами з слонової кості, дерева та рогу.



8


Урсулинки — члени черничого ордену святої Урсули, заснованого в XVI ст.; в монастирських школах ордену виховувалися дівчата переважно дворянського походження.

9

крота на гілляці… — В Нормандії у мисливців був звичай вішати вбитих кротів на деревах.



10



Гіппократ (460–377 до н. е.) — давньогрецький лікар, один з основоположників наукової медицини.

11



«Поль і Віргінія» — роман французького письменника Жака-Анрі Бернардена де Сен-П'єра (1737–1814) про ідилічне кохання на лоні екзотичної природи.

12



Лавальєр Франсуаза-Луїза (1644–1710) — герцогиня, фаворитка французького короля Людовіка XIV (1638–1715). Коли король збайдужів до неї, вступила в монастир, де й померла.

13



«Казання» абата Фрейсіну — опубліковані 1825 р. в п'яти томах проповіді французького церковного проповідника Дені Фрейсіну (1765–1841).

14



«Дух християнства» — твір французького письменника-романтика Франсуа-Рене де Шатобріана (1768–1848), в якому автор прославляє католицизм.

15



Марія Стюарт (1542–1587) — королева Шотландії; за участь у змові проти англійської королеви Єлизавети І була засуджена на смерть і страчена.

16



Жанна д'Арк (1412–1431) — національна героїня Франції, яка під час Столітньої війни очолила визвольну боротьбу проти панування англійців; потрапила в полон і була спалена як чаклунка.

17



Елоїза — кохана французького філософа, теолога і поета П'єра Абеляра (1079–1142). Про їхнє трагічне кохання Абеляр розповів у автобіографічному творі «Історія моїх знегод» (1136). Після розправи, вчиненої над Абеляром її ріднею, вступила в монастир.

18



Агнеса Сорель (бл. 1422–1450) — фаворитка французького короля Карла VII.

19



Прекрасна Ферроньєра (пом. 1540) — фаворитка французького короля Франціска І; героїня популярного в середині XIX ст. однойменного роману французького письменника Теодора-Ксав'є-Альбера Бланке (1826–1875).

20



Клеманс Ізор (бл. 1450 — початок 1500-х pp.) — знатна дама, що відродила в Тулузі популярні в XII–XIII ст. літературні змагання поетів-рицарів, які оспівували своїх коханих.

21

Людовік Святий під дубом… — Французький король Людовік IX (1214–1270), за середньовічним звичаєм, творив суд під дубом у Венсені під Парижем — тодішній резиденції французьких королів. Святим прозваний за участь у хрестових походах.



22



Баярд П'єр дю Террайль (1473–1524) — французький полководець, прозваний за відвагу і шляхетність «рицарем без страху і докору»; помер від рани на полі бою.

23



Людовік XI (1423–1483) — французький король з 1440 p.; вів жорстоку боротьбу проти феодалів за централізацію королівської влади.

24



Варфоломіївська ніч. — В ніч на 24 серпня 1572 p., напередодні дня святого Варфоломія, католики вчинили в Парижі звірячу розправу над протестантами (гугенотами).

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка