Гюстав Флобер пані боварі



Сторінка16/19
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.7 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
IX

Коли хтось помре, нас охоплює якесь запаморочення, — настільки важко збагнути цей прихід небуття, примусити себе повірити в нього. Помітивши нерухомість Емми, Шарль кинувся до неї з криком: — Прощай, прощай! Оме й Каніве силоміць витягли його з кімнати. — Заспокойтесь! — Пустіть, — пручався Шарль, — я буду розсудливим, я нічого поганого не зроблю. Але пустіть мене! Я хочу її бачити! Вона ж моя жінка! Він плакав. — Плачте, — радив йому аптекар, — не противтеся природі, вам полегшає. Шарль був слабий, як дитина; він дався відвести вниз, до їдальні, і незабаром пан Оме повернувся додому. На площі до нього причепився сліпий: повіривши у протизапальну мазь, він пришкандибав до Йонвіля і тепер допитувався у перехожих, де живе аптекар. — Ото ще! І без тебе зараз багатцько клопоту! Нічого, прийдеш іншим разом. І Оме швидко шмигнув у аптеку. Треба було написати два листи, приготувати для Боварі чогось заспокійливого, вигадати якусь брехню, щоб приховати самогубство, оформити цю брехню в допис до «Маяка»; крім того, сила людей чекала вже на нього, щоб дізнатися про новини. Коли нарешті всі йонвільці до останнього вислухали історію, як Емма готуючи ванільний крем, переплутала миш'як із цукром, Оме знову повернувся до Боварі. Той був дома сам — пан Каніве уже поїхав; сидів у кріслі край вікна і безтямно дивився на підлогу. — Тепер, — сказав аптекар, — вам треба б самому призначити час церемонії. — Га? Якої церемонії? — А потім забелькотав перелякано: — Ні, ні, не треба, прошу! Хай вона залишиться в мене. Оме, щоб розрадити його чим-небудь, взяв з етажерки карафку й став поливати герань. — Ох, спасибі вам, — сказав Шарль, — ви добра людина. І замовк, задихаючись під вагою спогадів, викликаних цим жестом аптекаря. Тоді Оме вирішив розважити його трохи розмовами про садівництво. Всі рослини потребують вологи. Шарль кивнув головою. — А втім, тепер знову скоро настануть погожі дні. — А!.. — озвався Шарль. Аптекар, не спромігшись продовжити розмову, почав обережно розхиляти завіси. — А ось іде пан Тюваш. Шарль машинально повторив: — Іде пан Тюваш. Оме не наважувався знов заводити річ про влаштування похорону; але священику вдалося умовити Шарля. Він замкнувся у себе в кабінеті, взяв перо і по довгих риданнях написав:  

«Я хочу, щоб її поховали в шлюбній сукні, в білих черевичках, у вінку. Волосся розпустити по плечах; зробити три труни: одну — дубову, другу — червоного дерева, третю — свинцеву. Не говоріть зі мною ні про що, у мене вистачить сили. Труну покрити зеленим оксамитом. Я так хочу. Зробіть так».  

Всі дуже здивувалися з романтичних химер Боварі, і аптекар зразу ж сказав йому: — Знаєте, оксамит, по-моєму, надмірна розкіш. До того ж витрати… — Не ваше діло! — закричав Шарль. — Залиште мене! Ви її не любили! Ідіть собі геть! Кюре взяв його під руку й повів у садок. Там він почав говорити про марноту всього земного. Господь великий і благий, ми повинні без ремства скорятися його волі і дякувати йому за все. Шарль вибухнув блюзнірськими словами: — Проклинаю я вашого бога! — Дух непокори ще живе в вас, — зітхнув священик. Боварі був уже далеко. Він широко ступав попід муром біля шпалери фруктових дерев і, скрегочучи зубами, гнівно дивився на небо; але жоден листочок не поворухнувся. Накрапав дощик. Шарль вийшов розхристаний і незабаром почав тремтіти від холоду; тоді він повернувся додому і сів на кухні. О шостій годині на площі почувся брязкіт заліза: приїхала «Ластівка». Шарль припав обличчям до шибки й дивився, як один за одним висідали з неї пасажири. Фелісіте послала йому в вітальні матрац; він ліг і заснув.  



Будучи філософом, пан Оме все-таки шанував мертвих. Не гніваючись на бідного Шарля, він прийшов увечері, щоб просидіти ніч над покійницею, не забувши прихопити з собою три книжки і зошит для нотаток. Отець Бурнізьєн був уже там; над узголів'ям ліжка, виставленого з алькова, палали дві високі свічки. Аптекареві було якось не по собі в цій тиші, і він промовив кілька співчутливих слів про «нещасливу молоду жінку». Священик відповів, що тепер лишається тільки молитися за неї. — Але ж одне з двох, — заперечив Оме, — або вона упокоїлась у благодаті (як висловлюється церква), — і тоді наші молитви їй ні до чого; або ж вона померла нерозкаяною (якщо не помиляюсь, тут пасує саме цей релігійний термін), — і в такому разі… Бурнізьєн перебив його, похмуро відрізавши, що все одно треба молитися. — От кажуть: бачить бог із неба, чого кому треба, — не вгавав Оме. — А навіщо ж тоді всякі молитви? — Як? — оторопів священик. — Навіщо молитви? Та ви не християнин, чи що? — Даруйте, — відповів Оме. — Я схиляюсь перед християнством. Перш за все воно звільнило рабів, дало мораль, яка… — Не в тому сила! Святе письмо… — О, щодо святого письма, то розгорніть лишень історію: всі тексти підроблені єзуїтами. Увійшов Шарль; наблизившись до ліжка, він тихо відслонив завісу. Голова Емми була схилена до правого плеча. Один кутик рота лишився розкритим і вирізнявся на обличчі чорною діркою; великі пальці були пригнуті до долоней; вії вже припорошились якимсь білим пилком, а очі взялися чимось каламутним і липким, ніби павуки заснували їх тонким павутинням. Випнуте на грудях покривало спускалось западиною до колін, а потім знову підіймалось до пальців ніг. Шарлю здавалось, що Емму давить якийсь надмірний тягар, якась величезна вага. Церковні дзиґарі вибили дві години. За вікном чувся плюскіт річки, що текла в темряві попід терасою. Вряди-годи голосно сякався абат Бурнізьєн та Оме скрипів пером по паперу. — Друже мій, — озвався він до Шарля. — Вам краще піти; це видовище крає вам серце. Коли Шарль вийшов, аптекар і кюре відновили суперечку. — Почитайте Вольтера! — говорив Оме. — Почитайте Гольбаха[81], почитайте «Енциклопедію».[82] — Почитайте «Листи португальських євреїв»[83]! — казав абат. — Почитайте «Суть християнства»[84], твір Нікола, колишнього судового службовця! Суперечники гарячкували, розчервонілись, кричали обидва враз і не слухали один одного; Бурнізьєн обурювався з такого зухвальства, Оме дивувався з такого туподумства; ще трохи, й вони вже почали б лаятися, коли це знову з'явився Шарль. Його тягло сюди, мов якимись чарами, і він раз у раз підіймався сходами нагору. Щоб краще бачити, він ставав навпроти Емми й забувався в цьому спогляданні; воно було таке глибоке, що поглинало всякий біль. Він пригадував оповідання про каталепсії, про чудеса магнетизму і думав, що, можливо, досить тільки захотіти з нелюдським напруженням волі, і йому пощастить воскресити її. Якось раз він навіть схилився до неї і тихенько покликав: «Еммо! Еммо!» Тільки полум'я свічок сколихнулось на стіні від його важкого дихання. Над ранок приїхала пані Боварі-мати; Шарль обняв її і знову розридався, як дитина. Вона спробувала слідом за аптекарем зробити йому деякі зауваження відносно надмірних витрат на похорон. Він так розсердився, що вона зразу ж замовкла і навіть зголосилася негайно поїхати в місто і замовити все необхідне. До вечора Шарль залишався один; Берту відвели до пані Оме. Фелісіте сиділа нагорі з тіткою Лефрансуа. Увечері Шарль приймав візити. Він підводився відвідувачам назустріч, мовчки тиснув їм руки, потім гість підсаджувався до інших, що вже сиділи півколом біля каміна. Сиділи, понуривши голови й поклавши ногу на ногу, час від часу глибоко зітхали; всі страшенно нудились, але кожен намагався пересидіти іншого. О дев'ятій годині знов прийшов Оме (протягом цих двох днів він увесь час снував сюди й туди через площу) і приніс із собою запас камфори, ладану й ароматичних трав. Крім того, він захопив цілу банку хлору, щоб знищити міазми. Тим часом служниця, тітка Лефрансуа і стара Боварі поралися коло Емми, опоряджаючи її; вони саме опускали довгу цупку вуаль, що прикрила її аж до атласних черевичків. Фелісіте хлипала: — Ох, бідна моя пані! Бідна моя пані. — Гляньте, — зітхаючи, говорила трактирниця, — яка вона й досі гарна. От так і здається, що зараз візьме та й устане… І всі три нахилились й заходились надівати вінок. Для цього треба було трохи підвести їй голову, і з рота в мертвої бухнула цівка чорної рідини, мов блювота. — Сукню, сукню глядіть! Господи! — закричала пані Лефрансуа. — А ви б хоч допомогли нам, — звернулась вона до аптекаря. — Чи, може, боїтесь? — Боюсь? — здвигнув плечима Оме. — Чого б це я боявся? І не такого набачився в лікарні, коли вчився на фармацевта! В анатомічному театрі ми варили пунш. Небуття не страшить філософа; і, знаєте, я вже якось казав, що маю намір відписати свого трупа у клініку, щоб і після смерті прислужитись науці. Прийшов кюре і спитав, як себе почуває пан Боварі; вислухавши відповідь аптекаря, він додав: — Бачите, він іще не відійшов після удару. Тоді Оме сказав, що абатові можна позаздрити — він ніколи не наражається на небезпеку втратити дорогу подругу життя. З цього приводу розгорілась суперечка про безженність духовенства. — Справа в тому, — сказав аптекар, — що для мужчини обходитись без жінки протиприродно! З історії відомі злочини, які… — А бодай його!.. — вигукнув священик. — А як же ви хочете, щоб жонатий чоловік зберігав, приміром, таємницю сповіді? Оме став нападати на сповідь. Бурнізьєн захищав її; він твердив, що сповідь веде до морального відродження, і розповів кілька історій про злодіїв, які після сповіді ставали враз чесними людьми. Бувало, що у військових, які наближалися до сповідальні, спадала раптом полуда з очей. От у Фрайбурзі був один священик. …Співбесідник його вже куняв. Незабаром Бурнізьєнові стало душно в застояній атмосфері кімнати, і він розчинив вікно; це розбудило аптекаря. — Чи не бажаєте зажити? — підніс абат йому табакерку. — Візьміть одну понюшку, це розганяє сон. Десь далеко протягло заводив собака. — Чуєте, як виє? — сказав аптекар. — То, кажуть, на покійника, — відповів священик. — От бджоли, ті також: коли хтось помре, вони вилітають із вуликів. Оме не став розбивати цих забобонів, бо вже знову задрімав. Отець Бурнізьєн виявився витривалішим за нього і ще деякий час беззвучно ворушив губами; потім і в нього непомітно схилилась голова, він упустив додолу свого грубого чорного молитовника й захропів. Так сиділи вони один проти одного, повипинавши животи, обидва надуті, нахмурені; нарешті після всіх тих суперечок піддались вони тій самій людській слабості; обидва були нерухомі, як і покійниця, над якою вони сиділи; вона теж, здавалось, заснула. Увійшов Шарль — він не розбудив їх. Востаннє хотів надивитись на неї, попрощатися. Ароматичні трави ще курились, і сизі хвилі диму зливалися біля вікон з нічною млою, що заповзала в кімнату. Де-не-де мерехтіли на небі зорі; ніч була тепла. Воскові окапини спливали на простирала буйними сльозами. Шарль дивився на свічки, і в його стомлених очах миготіли відблиски жовтавого полум'я. Муарові переливи леліли на білій, мов місячне світло, атласній сукні. Емма щезала під ними, і Шарлю ввижалося, ніби вона випромінюється сама з себе, розливається у всьому оточенні, ховається в ньому, — у тиші, в темряві, у подуві вітру, в вологих випарах землі. Або раптом він бачив її в саду в Тості, на лавці під терновим живоплотом, чи на руанських вулицях, чи на порозі рідного дому, у дворі ферми Берто. Він чув веселий регіт парубків, що танцювали під яблунею. Кімната була сповнена ароматом її волосся, її сукня шаруділа у нього в руках, ніби сипала іскри. І то ж була все вона, вона! Довго згадувались йому всі колишні радощі, її пози, її рухи, її голос. Безнадійні жалі сплескували в душі безперервно, безустанно, мов хвилі прибою. Зненацька в ньому ворухнулась якась страшна цікавість: увесь здригаючись, він обережно підняв кінчиками пальців покривало. І зразу з грудей йому вихопився крик жаху, від якого прокинулись абат з аптекарем. Вони повели його вниз, до їдальні. Скоро прийшла Фелісіте і сказала, що він просить пасмо Емминого волосся. — Відріжте! — відповів Оме. Але служниця не наважувалась; тоді він узяв ножиці й підійшов до покійниці сам. Руки в нього тремтіли, і він у кількох місцях проколов шкіру на скронях; кінець кінцем він переміг хвилювання і чикнув двічі чи тричі, де пришилося, так що в прекрасних кучерях Емми лишилися білі прослідки. Потім аптекар і кюре знову повернулись до своїх занять, але час від часу обидва засинали і, прокинувшись, обопільно звинувачували один одного. Отець Бурнізьєн кропив кімнату свяченою водою, а Оме посипав підлогу хлором. Фелісіте завбачливо залишила для них на комоді пляшку горілки, кружало сиру і чималу булку. Годині о четвертій аптекар не витримав і зітхнув: — Їй-богу, я б не відмовився підживитись! Священика не треба було довго вмовляти; він пішов, відправив обідню і незабаром повернувся; потім вони випили й закусили, злегка посміхаючись, самі не знаючи чому: їх опанували ті незрозумілі веселощі, які часто охоплюють нас після довгого сумування; а перехиливши останню чарочку, священик сказав аптекареві, поплескуючи його по плечу: — А ми таки з вами колись порозуміємось! Унизу, в передпокої, вони зустріли робітників. Шарлеві довелося мучитись дві години, слухаючи стукотіння молотка по дошках. Потім Емму поклали в дубову труну, а цю труну вставили в дві інші. Остання, свинцева, виявилась занадто просторою, і проміжки довелось запхати вовною з матраца. Нарешті, коли всі три труни були приладжені, поцвяховані й залютовані, — покійницю виставили біля входу. Двері розчинили навстіж, і почали сходитись йонвільці. Приїхав дядько Руо. Загледівши чорну драпіровку біля вхідних дверей, він упав на площі непритомний. X


Руо одержав аптекаревого листа лише через півтора дня після нещастя; шануючи батьківську чутливість, пан Оме склав листа таким чином, що неможливо було зрозуміти, що, власне, сталося. Спочатку старий упав, ніби вражений громом. Потім він вирішив, що вона ще жива. А може, й померла… Тоді він нап'яв на себе блузу, схопив шапку, причепив до черевика острогу і поскакав чимдуж до Йонвіля; всю дорогу він важко дихав, терзаючись тривогою і страхом. Один раз йому навіть довелося злізти з коня. Він нічого не бачив навкруги, йому причувалися якісь голоси, він боявся, що збожеволіє. Зайнялося на світ. Він побачив трьох чорних курок, що спали на дереві, і аж здригнувся від цієї зловісної прикмети. Тут він дав Пресвятій Діві зарік пожертвувати на церкву три ризи і пройти босоніж від кладовища Берто аж до Вассонвільської каплиці. Він доїхав до Маромми і ще на скаку почав голосно гукати трактирних слуг, потім виважив двері плечем, схопив мішок вівса, вилив у ясла пляшку солодкого сидру, знову скочив на свою конячину й погнав її так, що в неї з-під копит аж іскри сипались. Він заспокоював себе думкою, що Емму, напевне, врятують. Лікарі вже якось дадуть собі раду, на те вони й лікарі! Він пригадував усякі випадки чудесних зцілень, про які йому будь-коли доводилось чувати. Потім Емма стала уявлятись йому мертвою. Ось лежить вона навзнак — тут, перед ним, на самому шляху. Він смикав за повід, і видиво зникало. В Кенкампуа, щоб трохи додати собі духу, він випив аж три чашки кави. Він уже подумав, що, може, той, хто писав, переплутав прізвище. Став шукати в кишені листа, намацав його, але побоявся подивитись. А то йому спало на думку, що це, може, просто жарт: хтось зозла вигадав це під п'яну руч; адже, якби Емма померла, це було б скрізь відомо. Але ні, природа навкруги мала звичайний вигляд: голубіло небо, шуміли дерева, пройшла отара овець. Ось показався вже і Йонвіль. Старий влетів у містечко, пригнувшись на сідлі і щосили шмагаючи коня, аж кров капала з підпруги. Отямившись, Руо увесь в сльозах кинувся в обійми Боварі. — Моя дочка! Емма! Дитина моя! Що сталося?.. А той відповів ридаючи: — Не знаю… Не знаю… Це гнів господній… Аптекар розвів їх. — Всі ці жахливі подробиці ні до чого. Я потім сам розповім усе панові Руо. Дивіться, люди вже йдуть. Більше гідності, ну ж бо! Більше філософського спокою! Бідолаха Боварі теж силкувався здаватися мужнім і проказав кілька разів: — Так, так… Більше мужності! — Ну що ж, — закричав старий. — Буду кріпитися, грім би його побив! Я проведу її до кінця. Ударили в дзвони. Все було готове. Пора рушати. Сидячи в церкві один біля одного, тесть і зять дивилися, як повз них, гугнявлячи, ходили взад і вперед троє причетників. Надсадним басом ревів серпент. Тоненьким голоском співав отець Бурнізьєн у повному облаченні; він уклонявся перед дарохранильницею, здіймав руки догори, простирав їх. Лестібудуа ходив по церкві зі своїм чорним жезлом; коло аналою стояла труна, оточена чотирма рядами свічок. Шарлю все хотілося встати й погасити їх. Проте він силкувався викликати в собі побожний настрій, віддатись надії на прийдешнє життя, де він знову побачиться з нею. Він уявляв, що вона поїхала кудись у далеку дорогу, давно вже поїхала. Але зразу ж він згадував, що вона лежить ось тут, що всьому кінець, що її винесуть і закопають у землю, і його охоплювала дика, похмура, одчайдушна лють. Часом йому здавалось, що він уже нічого не відчуває, і він утішався цими відпливами туги, докоряючи собі разом з тим, що він такий нікчема. Почувся короткий стукіт, наче хтось розмірено цокав по кахлях підлоги обкованою палкою. Стукіт той долинав із глибини церкви і раптом обірвався в бічному приділі. Чоловік у грубій темно-рудій куртці через силу став навколішки. То був Іполит, конюх із «Золотого лева»; він причепив ради такої оказії нову ногу. Один із причетників почав обходити всю церкву, збираючи пожертви; важкі монети брязкали одна по одній на срібне блюдо. — Та швидше вже! Сил моїх більше немає! — крикнув Боварі, з гнівом кидаючи йому п'ятифранковика. Причетник подякував йому низьким поклоном. Знову співали, ставали навколішки, підводились, — без кінця і краю… Шарлю прийшло на пам'ять, як вони одного разу пішли з Еммою до обідні і сиділи з другого боку, праворуч під стіною. Знову задзвонили дзвони. Навкруги шумно засовали лавками. Носії підсунули під труну три поперечки, і народ висипав із церкви. Тоді у дверях аптеки з'явився Жюстен. І зразу ж, увесь блідий, похитуючись, пішов назад у приміщення. Обивателі дивилися з вікон на похорон. Попереду всіх, напружено випроставшись, ішов Шарль. Він намагався бадьоритися, і кивав головою людям, що, виходячи з дверей і провулків, приєднувались до процесії. Шість носіїв — по три з кожного боку — ішли помалу і вже трохи засапалися. Священик, причетники і двоє хлопчиків-хористів виспівували «De profundis»[85], і їхні голоси лунали над полями, наростаючи і спадаючи, як хвилі. Часом процесія ховалась за поворотом дороги, але високе срібне розп'яття весь час майоріло між деревами. Жінки йшли в чорних накидках з опущеними відлогами; в руках вони несли запалені свічки, і Шарлю ставало млосно від цих нескінченних молитов і вогнів, від нудкого запаху воску й сутан. Повівав свіжий вітерець, врунилися жито й рапс, обабіч дороги на колючих живоплотах блищали краплини роси. Усе навколо повнилось різними веселими звуками: торохтів віддалік польовою колією віз, кукурікав півень, тупотіло копитами лоша, вибрикуючи під яблунею. У ясному небі де-не-де рожевіли прозорі хмарки, над очеретяними покрівлями курився вихлястий синюватий димок, Шарль впізнавав оселі. Йому згадувались інші ранки, подібні до сьогоднішнього, коли він, відвідавши хворих, виходив із цих дворів і вертався до Емми. Час від часу чорне сукно з білими зірками трохи підіймалося од вітру й відслоняло труну. Втомлені носії притишували ходу, і труна посувалась ривками, ніби човен, що гойдався на хвилях. Ось уже й прийшли. Чоловіки провели покійницю до самого кінця спуску, де на моріжку була викопана могила. Всі з'юрмилися кругом; священик проказував молитви, а червона глина по краях без шурхоту осипалася потроху в яму. Приладнали чотири вірьовки і стали опускати труну. Шарль дивився, як вона опускається глибше й глибше. Нарешті почувся глухий стук; вірьовки зі скрипом піднялися нагору. Тоді Бурнізьєн взяв лопату, яку подав йому Лестібудуа; кроплячи могилу правою рукою, він лівою захопив на лопату чималу грудку землі і з силою кинув її в яму; дрібні камінці, ударившись об віко труни, видобули з нього той жахливий звук, що видається нам відлунком вічності. Священик передав кропило сусідові — то був якраз пан Оме. Аптекар повагом махнув кропилом і передав його Шарлю; той загруз по коліна в пухкій землі, кидав її жменями в могилу й кричав: «Прощай!» Посилаючи рукою цілунки, він тягнувся до ями, щоб і його засипали разом з нею. Його відвели, і незабаром він заспокоївся, — може, він, як і всі інші, підсвідомо радів, що, нарешті, все скінчилося. Старий Руо, вернувшися додому, спокійно закурив люльку; Оме в душі засуджував його за цей непристойний вчинок. Він відзначив також, що пан Біне не прийшов зовсім на похорон, що мер «ушився» зразу ж після панахиди, а Теодор, служник нотаріуса, з'явився в синьому фраку — «наче не міг знайти чорного, раз так уже заведено, чорт би його взяв!». Переходячи від одного гурту йонвільців до другого, він з усіма ділився своїми спостереженнями. Всі оплакували смерть Емми, особливо Лере, який не посоромився прийти на похорон. — Бідна дамочка! Яке нещастя чоловікові! А аптекар підхоплював: — Знаєте, якби не я, то він би хтозна-що собі заподіяв! — Така люб'язна пані! Подумати тільки, ще в суботу вона заходила до мене в крамницю! — Шкода, що я не мав часу, — сказав Оме, — а то б я підготував хоч невеличку промову, щоб ушанувати її прах. Повернувшись додому, Шарль роздягнувся, а старий Руо знову перебрався в свою синю блузу. Вона була новісінька, але по дорозі старий багато разів витирав очі рукавами; вони полиняли й засинили йому обличчя, а на припорошеній матерії знати було патьоки від сліз. З ними була пані Боварі-мати. Всі троє мовчали. Нарешті старий зітхнув: — Пам'ятаєш, синку, як я приїхав до тебе в Тост, коли в тебе померла перша жінка. Я тоді потішав тебе, де й слова ті брались, а ось тепер… — Важке зітхання високо підняло його груди. Він казав далі: — А тепер, бачиш, все увірвалось… Поховав я жінку… Поховав і сина… Поховав і дочку сьогодні! Він хотів зараз же повернутись у Берто — тут йому спання не буде. Він навіть відмовився подивитись на внучку. — Ні, ні, тільки важче на душі стане… А ти вже її міцно поцілуй! Прощавай! Хороший ти чоловік! А ще, — додав він, ляснувши себе по нозі, — про це я ніколи не забуду. Не бійся, гиндичку посилатиму справно! Але, виїхавши на узвишшя, він обернувся, як колись по дорозі в Сен-Віктор, розстаючися з дочкою. Вікна будинків палали від скісного проміння сонця, що червоно сідало за лугом. Старий приклав руку дашком і побачив на обрії садову огорожу, за якою тут і там між білим камінням чорними букетами вимальовувались дерева. Потім потрюхикав помаленьку: конячка в нього шкандибала. А Шарль із матір'ю, незважаючи на втому, сиділи й гомоніли до пізнього вечора. Вони говорили про минуле й майбутнє. Тепер вона переїде в Йонвіль, вестиме господарство, і вони ніколи не розлучаться. Мати була запобіглива й ласкава; вона раділа в душі, що до неї знов, після довгорічної перерви, повертається синова любов. Пробила північ. Містечко було тихе, як завжди, а Шарль не міг заснути і все думав про Емму. Родольф, який знічев'я цілий день блукав у лісі, спокійно спав у своєму замку; спав у себе в Руані й Леон. Але, крім Шарля, ще хтось не спав цієї ночі. Над могилою, під ялинами, стояв навколішки хлопець і плакав; груди йому розривались від ридань, він задихався в пітьмі під тягарем безмірного жалю, ніжного, як місяць, і незглибимого, як ніч. Раптом скрипнула хвіртка. То був Лестібудуа; він прийшов забрати покинуту вранці лопату. Хлопець швидко переліз через мур, та Лестібудуа впізнав Жюстена; тепер він знав, хто краде в нього картоплю. XI


Другого дня Шарль послав по дівчинку. Вона спитала, де мама. Їй відповіли, що мама поїхала, що вона вернеться й привезе їй цяцьок. Берта ще кілька разів згадувала про неї, а потім потроху забула. Її дитячі веселощі краяли батькові серце, а йому ж іще доводилось вислухувати нестерпні втішання аптекаря. Невдовзі знову почалися грошові неприємності — пан Лере знов підцьковував свого приятеля Венсара. Шарль заліз у страшні борги: він ні за що в світі не згоджувався продати хоч що-небудь із Емминих речей. Це надзвичайно дратувало матір. Але він розгнівався на неї ще дужче; він зовсім не той став. Вона поїхала. Тоді всі почали гріти руки. Мадемуазель Ламперер правила плату за шість місяців, хоч Емма (незважаючи на розписку, яку показувала чоловікові) не взяла в неї жодного уроку — так між ними було домовлено; бібліотекар вимагав абонементної плати за три роки; тітка Ролле — грошей за те, що віднесла двадцять листів. А коли Шарль спитав, які листи, у неї стало делікатності відповісти: — А хто зна які? У неї були якісь свої справи. Виплачуючи кожен борг, Шарль думав, що це вже останній. Але де й бралися все нові й нові. Він звернувся до пацієнтів, щоб вони заплатили за колишні візити. Йому показали листи, що їх посилала дружина. Довелося просити пробачення. Фелісіте носила тепер панині сукні — не всі, правда, деякі Шарль залишив собі; він замикався в гардеробній і розглядав їх. Служниця була майже одного зросту з Еммою, і часто Шарль, побачивши її ззаду, піддавався ілюзії і вигукував: — О! Не йди, не йди! Але на зелену неділю Фелісіте утекла з Йонвіля з Теодором, причому вкрала всі сукні, які ще залишались. Якраз у цей час вдова Дюпюї мала честь сповістити пана Боварі про «одруження сина свого, нотаріуса міста Івето, пана Леона Дюпюї, з мадемуазель Леокадією Лебеф із Бондвіля». Шарль відповів вітальним листом, у якому, між іншим, була така фраза: «Яка щаслива була б моя бідна дружина!» Одного дня, тиняючись знічев'я по дому, він піднявся на горище і там наступив пантофлею на зібганий шматок тонкого паперу. Він розгорнув його й прочитав: «Мужайтесь, Еммо! Мужайтесь! Я не хочу бути нещастям вашого життя». То був лист від Родольфа, — він упав був за ящики і застряв там, а тепер вітер із слухового вікна пригнав його до дверей. Нерухомий, заціпенілий, Шарль закляк на тому самому місці, де колись бажала собі смерті Емма, розпачлива, ще блідіша за нього. Нарешті внизу другої сторінки він добачив маленьку літеру Р. Хто ж то такий? Він пригадав, як колись учащав до них Родольф, як він раптом зник, як зніяковіло дивився він пізніше на нього при двох чи трьох випадкових зустрічах. Але шанобливий тон листа ввів Шарля в оману. «Може, в них була платонічна любов», — подумав він. Шарль взагалі не належав до тих людей, які дошукуються суті подій; він відступав перед доказами, і його невиразні ревнощі губились у безмежній тузі. «Всі мусили обожнювати її, — думав він. — Усі мужчини, безперечно, жадали її». І від цього вона почала здаватись йому ще прекраснішою; тепер він відчував до неї необориму, шалену жагу, вона роз'ятрювала його жалі і не мала меж, бо була невтоленна. Для того, щоб їй подобатись — ніби вона ще була жива! — він перейняв її смаки, її погляди. Він купив лаковані черевики, став носити білі краватки. Тепер він напахчував парфумами вуса і підписував, як Емма, векселі. Вона розбещувала його з могили. Довелося потроху розпродати все срібло, а потім усі меблі з вітальні. Усі кімнати оголились; але спочивальня залишалась недоторканною. Шарль заходив туди після обіду. Ставив коло каміна круглого столика і підсував її крісло, сам сідав навпроти. Горіла свічка в золоченому канделябрі. Біля нього гралася Берта, розфарбовувала малюнки. Бідолашному вдівцеві жаль було дивитись на дитину — вона була погано вдягнена, черевички без шнурків, у блузці порвані аж до пояса пройми, — служниця зовсім не дбала про неї. Але дівчинка була така тиха, така лагідна, її голівонька так граціозно схилялася, ронячи на рожеві щічки біляві пасма пухнастого волосся, що він відчував безмірну насолоду, втіху, змішану з гіркотою — так терпке вино відгонить смолою. Він лагодив їй іграшки, вирізував паяців із картону, зашивав розпорені животи її ляльок. І раптом погляд його падав ненароком на несесер, на стрічку, що валялася долі, на шпильку, що застряла в щілині стола, і він поринав у мрії і ставав таким смутним, що й дівчинка починала журитись. Тепер до них ніхто не заходив. Жюстен утік у Руан і найнявся там до бакалійника, а аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оме враховував різницю в їх суспільному становищі і зовсім не був зацікавлений у підтриманні колишніх дружніх стосунків. Сліпий, якого він так і не вилікував своєю маззю, знову блукав попід горою, де росте Гійомський ліс, і так багато розповідав переїжджим про невдалу спробу аптекаря, що тепер Оме, ідучи до міста, ховався від нього за занавісками «Ластівки». Він зненавидів каліку. Щоб підтримати свою репутацію, він бажав за всяку ціну здихатись його і повів проти нього цілу приховану кампанію, в якій до кінця виказав усю глибину свого розуму і всю підступність своєї пихи. Протягом півроку в «Руанському маяку» можна було часто натрапити на такі дописи: «Всі подорожні, що їдуть у родючі долини Пікардії, помічали, звичайно, на пагорбі, вкритому Гійомським лісом, нещасного каліку з жахливими виразками на обличчі. Він чіпляється до вас, надокучає вам і стягує з переїжджих справжній податок. Невже ми й досі ще не вийшли з жахливих часів середньовіччя, коли волоцюгам вільно було поширювати в публічних місцях занесені з хрестових походів проказу й золотуху?» Або такі: «Незважаючи на закони проти бродяжництва, околиці наших найбільших міст і досі кишать ватагами жебраків. Деякі з них блукають поодинці, — і вони, можливо, ще небезпечніші за інших. Куди ж дивляться наші едили[86]?» Іноді Оме вигадував пригоди: «Учора біля пагорба, де Гійомський ліс, налякані коні…» Далі йшла розповідь про нещасний випадок, спричинений сліпим. Він домігся того, що бідолаху заарештували. Але потім його випустили. Сліпий знову взявся за своє, та й Оме затявся; розгорілася боротьба, з якої Оме вийшов переможцем. Його ворога засудили на довічне ув'язнення в богадільні. Цей успіх окрилив аптекаря. Відтоді аби де переїхали собаку, аби де згоріла клуня, аби де побили жінку, — Оме негайно сповіщав про все публіку, керований, як завжди, любов'ю до прогресу і ненавистю до попівщини. Він проводив паралель між початковими школами і орденом братів-ігнорантів[87] — і порівняння було не на користь останнього; з приводу кожних ста франків, пожертвуваних на церкву, він нагадував про Варфоломіївську ніч; він викривав усякі зловживання; він «метав отруйні стріли» (йому дуже подобався цей вислів). Оме вів підкопи; він ставав небезпечним. Але цього було йому мало — він задихався в тісних рамках журналістики. Ні, треба написати книгу, справжній твір! І він скомпонував «Загальну статистику Йонвільського кантону з додатком кліматологічних спостережень», а статистика привела його до філософії. Він захопився вивченням великих проблем: соціальне питання, поширення моралі серед бідних класів, рибне господарство, каучук, залізниці тощо. Дійшло до того, що він почав соромитись своєї буржуазності. Він козиряв артистичними манерами, почав курити. Для своєї вітальні він придбав дві «шикарні» статуетки в стилі Помпадур. Але він не забував і своєї аптеки. Навпаки, він пильно стежив за всіма винаходами фармацевтики. Повз його увагу не пройшло зростання виробництва шоколаду. Він перший запровадив у департаменті Нижньої Сени «шока» і «реваленцію». Він був гарячим ентузіастом гідроелектричних поясів Пульвермахера; він сам носив такі пояси, і коли увечері знімав свого фланелевого жилета, пані Оме аж умлівала, дивлячись на золоту спіраль, що сповивала його; у неї зростала любов і пошана до цього чоловіка, що був споряджений, як скіф, і пишний, як маг. Йому спадали на думку чудові проекти пам'ятника на Емминій могилі. Спочатку він запропонував уламок колони з драпуванням, потім піраміду, потім храм Вести — таку собі ротонду… або й купу руїн. Ні в одному з тих проектів Оме не забував про плакучу вербу, яку він вважав єдино можливим символом журби. Він з'їздив разом із Шарлем до Руана подивитися в майстерні пам'ятники. З ними пішов один художник, приятель Бріду, на прізвище Вофріляр, який дуже любив каламбурити. Вивчивши до сотні ескізів, замовивши кошторис і з'їздивши до Руана ще раз, Шарль кінець кінцем спинився на мавзолеї, на якому з обох боків мали бути зображені «генії з опущеним факелом». Щодо епітафії, то Оме не знав нічого прекраснішого, ніж «Sta, viator!..»[88] Але на цьому він зав'яз. Довго напружував свою уяву, повторюючи безліч разів: «Sta, viator…» Нарешті вигадав: «Amabilem conjugem calcas!»[89] — і це було прийнято. Дивна річ! Боварі не переставав думати про Емму, а проте забував її. Він впадав у розпач, відчуваючи, що образ її ніби тікав кудись, хоч як він силкувався чіплятися за нього пам'яттю. Але й досі вона снилася йому щоночі. І завжди однаково: він підходив до неї, але, як тільки хотів обійняти, вона розсипалася прахом у нього в руках. Якось він цілий тиждень поспіль ходив по вечорах до церкви. Отець Бурнізьєн навіть заглянув до нього кілька разів, але потім перестав заходити. Між іншим, цей старий, як говорив Оме, ставав дедалі більш нетерпимим і фанатичним; він метав громи і блискавки проти духу сучасності і, читаючи двічі на місяць проповідь, ніколи не забував розповісти про жахливе сконання Вольтера: всім-бо відомо, що цей безбожник, умираючи, пожирав власні екскременти. Хоч як ощадно намагався жити Боварі, йому все не вдавалось розрахуватись із старими боргами. Лере відмовився переписати жоден вексель. Знову нависла загроза опису майна. Тоді він вдався до матері. Вона дозволила йому заставити її майно, але при цьому написала чимало прикрих слів про Емму; в нагороду за свою самопожертву вона просила в нього шаль, яку не встигла вкрасти Фелісіте. Шарль відмовив. Вони посварились. Перший крок до примирення зробила мати: вона запропонувала взяти до себе дівчинку — їй веселіше буде з дитиною. Шарль погодився. Але в хвилину розлуки йому стало шкода відпускати дочку. Тоді настав цілковитий, остаточний розрив. Поступово втрачаючи всі прихильності, він щодалі більше горнувся душею до дитини. Але Берта турбувала його: вона часто кашляла, на щічках у неї виступали червоні плями. А навпроти тішилась життям здорова, весела родина аптекаря, якому доля усміхалася у всьому. Наполеон допомагав йому в лабораторії, Аталія вишивала йому феску, Ірма вирізувала кружки з паперу — покривати банки з варенням, а Франклін одним духом міг проказати вже напам'ять усю таблицю множення. Оме був найщасливіший із батьків, найблаженніший із смертних. Так, та не так! Фармацевта гризло потаємне честолюбство: йому кортіло хреста. Підстав для нагороди було більш ніж досить: він, по-перше, відзначився безмежною відданістю під час епідемії холери; по-друге, надрукував — і то власним накладом — цілу низку суспільно-корисних праць, як-то… (і він посилався на свою статтю «Про сидр, його виготовлення й дію»; далі — на послані в Академію спостереження над деревною тлею; нарешті, на свій статистичний опус і навіть на дипломну роботу з фармації); не кажучи вже про те, що він числиться членом кількох учених товариств (фактично лише одного). — Та що там! — аптекар робив несподіваний поворот. — Можна б і за те нагородити, що я брав енергійну участь у боротьбі з пожежами! І ось Оме перейшов на бік влади. Під час виборів він зробив потай чималі послуги панові префектові. Словом, він продався, проституював себе. Він навіть звернувся до монарха з проханням, у якому благав «виказати до нього справедливість», називав його «нашим добрим королем» і порівнював із Генріхом IV. Щоранку аптекар накидався на газету і шукав своє прізвище в списках нагороджених, але даремно. Нарешті він не витерпів і влаштував у себе в садку грядку у формі орденської зірки; від її верхнього краю йшли дві смужки трави, що нагадували стрічку. Він ходив круг тієї зірки, схрестивши руки, й розмірковував про бездарність уряду та людську невдячність. Чи то з пошани до небіжчиці, чи то з особливої чутливості, яка не дозволяла йому квапитись у розшуках, Шарль досі не відмикав потайної шухляди палісандрового бюрка, за яким Емма звичайно писала. Та ось одного дня він, нарешті, сів перед ним, повернув ключа і натиснув пружину. Там лежали всі Леонові листи. Тепер не могло бути ніяких сумнівів! Він жадібно перечитав їх усі — з першого до останнього, обнишпорив усі закапелки, всі шафи й комоди, всі ящики, обстукав усі стіни; він хлипав, вив, лютував, був мов несамовитий. Нарешті він знайшов якусь коробку і проломив її каблуком, — йому відразу впав у око портрет Родольфа, що лежав між цілої купи любовних листів. Сусіди здивувались його пригніченому стану. Він більше не виходив з дому, нікого не приймав, відмовлявся навіть іти до хворих. Тоді всі вирішили, що він замикається і п'є. Коли ж, бувало, хтось цікавий зазирав через огорожу в садок, він бачив там здичавілого, неохайного, зарослого чоловіка, що ходив по доріжках і голосно плакав. Влітку, надвечір, він брав із собою дівчинку і йшов із нею на кладовище. Вертались вони уночі, коли на площі було зовсім темно — світилося тільки віконце в Біне. Але насолода, що її давала йому скорбота, була неповна: йому ні з ким було поділитись нею, і часом він заходив до тітки Лефрансуа поговорити про неї. Проте трактирниця слухала його неуважно, у неї були свої клопоти: Лере відкрив-таки заїзд «Улюбленці комерції», а Івер, який мав славу ретельного виконавця різних доручень, вимагав надбавки до платні і загрожував, що перейде до «конкурента». Одного дня Боварі подався на базар в Аргей продати коня, — останній засіб існування, — і зустрівся з Родольфом. Побачивши один одного, обидва зблідли. Родольф, який після Емминої смерті обмежився тим, що прислав візитну картку, спочатку промимрив якісь пробачення, але потім осмілів і навіть набрався нахабства й запросив Шарля до шинку випити пляшку пива (було дуже жарко, надворі стояв серпень). Родольф сидів проти Шарля, спершись ліктями на стіл, щось говорив і жував сигару, а Боварі, поринувши в задуму, дивився на це обличчя, яке подобалося їй. Йому здавалось, що він бачить у цій людині щось Еммине. То було якесь дивне відчуття; він хотів би бути цією людиною. Родольф говорив про врожай, про худобу, про угноєння, запихаючи банальними фразами всі щілинки, крізь які міг би промкнутися бодай найменший натяк на минуле, але Шарль не слухав його. Родольф помітив це і став слідкувати по виразу обличчя за спогадами, які роїлися в голові Шарля. Лице в лікаря щодалі червоніло, ніздрі роздимались, губи тремтіли. Шарль похмуро і люто блимнув на Родольфа; той аж замовк з переляку. Але незабаром на обличчя Боварі лягла знову смертельна втома. — Я не серджусь на вас, — промовив він. Родольф не сказав ні слова. А Шарль, обхопивши голову руками, повторяв глухим голосом, з покірним виразом нерозрадного горя: — Ні, я на вас уже не серджусь! І навіть додав — уперше і востаннє на віку — гучну фразу: — У всьому винна доля. Родольф, який сам скеровував цю долю, подумав, що Шарль надто добродушний для людини в його стані, навіть смішний, а може, трохи й огидний. Другого дня Шарль пішов у альтанку і сів на лавочці. Крізь шпалеру винограду просіювалось сонячне проміння, листя мережило на піску свої тіні, духмянів жасмин, голубіло небо, над розквітлими лілеями бриніли жучки, і Шарль, немов підліток, умлівав від невиразної туги кохання, що переповнювала його стражденне серце. О сьомій годині прийшла Берта кликати його на обід; вона не бачила батька з самого ранку. Він сидів, притулившись головою до стіни; очі в нього були заплющені, рот роззявлений; в руках він затиснув довге пасмо чорного волосся. — Татку, ну йди ж! — покликала дівчинка. І, думаючи, що батько жартує, тихенько штовхнула його, — він упав додолу. Шарль був неживий. Через півтора дні приїхав викликаний аптекарем пан Каніве. Він зробив розтин трупа й не виявив нічого особливого. Коли все було розпродано, залишилось двадцять франків і сімдесят п'ять сантимів, на які мадемуазель Боварі послали до бабусі. Стара померла того ж року; дядька Руо розбив параліч, а дівчину взяла до себе тітка. Вона живе дуже бідно і посилає Берту заробляти на прядильну фабрику. Після смерті Боварі в Йонвілі змінились три лікарі, але жоден не спромігся добитись успіхів — так забивав їх Оме. Клієнтура в нього величезна; начальство його не чіпає, а публіка ставиться прихильно. Нещодавно його нагородили орденом Почесного легіону.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка