Гюстав Флобер пані боварі



Сторінка15/19
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.7 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
    Навігація по даній сторінці:
  • VIII
VII



Другого дня, коли судовий пристав метр Аран прийшов з двома понятими описувати майно, Емма виявила стоїчну твердість духу. Вони почали з кабінету Шарля; щоправда, френологічної голови не описали, оскільки вона відноситься до знарядь професійної діяльності; зате взяли на облік у кухні всі тарілки, каструлі, стільці, свічники, а в спальні — усякий дріб'язок, що був на етажерці. Переглянули Еммині сукні, білизну, туалетну кімнату; все її існування, аж до найінтимніших потайних куточків, було вивернене цими незваними гостями і лежало перед ними, як анатомований труп. Метр Аран, в застебнутому на всі ґудзики тонкому чорному сюртуку, у білій краватці і панталонах із туго натягненими штрипками, час від часу повторював: — З вашого дозволу, пані. З вашого дозволу… Часто він захоплено скрикував: — Чудово!.. Знаменито!.. І знову заходжувався писати, стромляючи перо в роговий каламар, який він тримав у лівій руці. Скінчивши з кімнатами, вони подались на горище. Там у Емми стояло бюрко, де вона ховала листи від Родольфа. Довелось його відімкнути. — А! Листування, — ледь помітно усміхнувся метр Аран. — Але дозвольте, будь ласка:, я мушу пересвідчитись, що там немає нічого іншого. І він став злегка нахиляти конверти, ніби хотів витрусити з них гроші. Емма вкрай обурилася, дивлячись, як ця дебела рука з червоними слимакуватими пальцями перебирає сторінки, над якими колись трепетало її серце. Нарешті вони пішли. Повернулася Фелісіте: Емма посилала її на вулицю, щоб якось затримати чоловіка; сторожа, приставленого до майна, вони сховали на горищі, взявши з нього слово, що він сидітиме там тихо. Увечері Еммі здалося, що Шарль чимось дуже стурбований. Вона стежила за ним неспокійними очима і в кожній зморшці його обличчя вбачала німе обвинувачення. Та ось погляд її звертався до заставленого китайським екраном каміна, до широких портьєр, до вигідних крісел, до всіх цих предметів, що скрашували їй гіркоту життя, — тоді на неї находило каяття чи, скоріше, жаль і досада, що не гасили пристрасті, а тільки розпалювали її. Шарль неквапливо помішував вугілля, поставивши ноги на камінні грати. На горищі щось зашаруділо, — напевне, сторожеві не сиділося у незручній схованці. — Чи там хто ходить? — запитав Шарль. — Та ні, — відповіла Емма, — то, мабуть, вітер стукнув рамою, вікно там не зачинене. Другого дня (була саме неділя) вона поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, але майже нікого не застала: хто був на дачі, хто ще кудись поїхав. Але вона вперто продовжувала пошуки і, кого тільки змогла захопити, у всіх просила грошей, запевняючи, що вони їй конче потрібні, що вона скоро віддасть. Дехто сміявся їй просто в лице; всі відмовили. О другій годині вона побігла до Леона і постукала в двері. Ніхто не відчиняв. Нарешті вийшов сам клерк. — Чого це ти? — Я, може, заважаю? — Ні, але… І він признався, що хазяїнові не подобається, коли до квартирантів ходять «жінки». — Маю тобі щось казати, — промовила Емма. Він узявся за ключ. Вона спинила його: — О ні, не тут — у нас. І вони пішли в готель «Булонь». Увійшовши в кімнату, Емма випила велику склянку води. Вона була дуже бліда. — Леоне, — сказала вона, — ти мусиш зробити мені послугу. Міцно й поривчасто стискаючи йому руки, проговорила: — Мені потрібно вісім тисяч франків. — Ти збожеволіла! — Ні ще! І вона розповіла йому про опис майна, про своє розпачливе становище: Шарль нічого не знає, свекруха її ненавидить, батько не може нічим зарадити; але він, Леон, повинен ужити всіх заходів, щоб дістати негайно потрібну суму… — Та як же я… — Отакий ти боягуз! — вихопилось у неї. Тоді він сказав якось по-дурному: — Ти перебільшуєш небезпеку. Можливо, з твого старого досить буде поки що якоїсь тисячі екю. Тим більше підстав спробувати десь роздобути грошей; невже ж не можна знайти три тисячі франків? Коли на те пішло, він може навіть позичити в когось від її імені. — Іди ж, шукай! Так треба!.. Біжи! Постарайся!.. Я так тебе любитиму! Він пішов, але за годину вернувся і похмуро сказав: — Я був у трьох місцях… Нічого не виходить. Нерухомо, мовчки сиділи вони одне проти одного обабіч каміна. Емма знизувала плечима. Потім тупнула ногою й процідила крізь зуби: — Бувши тобою, я знала б, де знайти! — Де? — В конторі! І вона подивилась на нього. Пекельна сміливість блищала в її палючих очах; повіки мружилися хтиво й визивно. Леон відчув, що воля в ньому слабне під німою настійливістю цієї жінки, що штовхає його на злочин. Йому раптом стало страшно, і, щоб перервати розмову на цю тему, він ляснув себе по лобі й скрикнув: — Ага! Сьогодні вночі повертається Морель! Сподіваюся, він мені не відмовить. (Морель, син багатого комерсанта, був його товариш.) Завтра я принесу тобі гроші. Але Емма не зраділа цій новій надії так, як він цього чекав. Невже вона підозрівала обман? Він почервонів і заговорив знову: — Але якщо до третьої не прийду, кохана, ти мене більше не жди. Ну, пробач, мені час іти. Бувай здорова! Він потиснув їй руку, але пальці її лишились нерухомі. У неї вже не було сили ні на яке почуття. Пробила четверта година, і, скоряючись виробленій звичці, вона, ніби автомат, підвелася з місця, щоб їхати назад до Йонвіля. Погода була чудова. Стояв один із тих ясних і свіжих березневих днів, коли сонце виблискує в сліпучо-білому небі. Вбрані по-святковому руанці гуляли по вулицях — веселі, задоволені. Емма дійшла до соборної площі. Люди виходили з вечерні; юрба пливла із трьох порталів, як річка з-під трьох прогонів моста, а посередині нездвижною скелею стояв воротар. Тоді їй згадався той день, коли, схвильована тривогами й надіями, вона входила у глиб цього величного храму, а любов її була ще глибша, ще величніша. Збентежена, розгублена, майже непритомна, ішла вона все далі, і під вуаллю в неї бігли сльози. — Побережись! — почувся раптом голос із розчинених воріт. Вона спинилась і пропустила тильбюрі: вороний кінь так і басував у його голоблях; правив якийсь джентльмен у соболиній шубі. Хто б то такий? Щось наче їй по знаку… Екіпаж рвонув уперед і зник з очей. А, та це ж віконт! Емма обернулась: на вулиці не було нікого. А вона була така пригнічена, така нещасна, що притулилася до стіни, щоб не впасти. Потім вона подумала, що, можливо, помилилась. А втім, може, й не помилилась. Усе і в ній самій, і в зовнішньому світі було тепер якесь оманливе, непевне. Їй здавалось, що вона гине, котиться нестримно в якусь страшну безодню… Вона майже зраділа, коли, дійшовши до «Червоного хреста», зустріла добряка Оме. Фармацевт наглядав, як носії вантажили в «Ластівку» великий ящик аптекарських товарів. У руці в нього був вузлик з півдесятком басурманчиків для дружини. Пані Оме дуже любила ці важкенькі булочки, спечені в формі тюрбана, їх їдять у піст, намазуючи солоним маслом: це один з останніх пережитків середньовічної кухні, що сягає чи не до епохи хрестових походів. У давнину такими булками ласували кремезні нормандці: при жовтавому світлі смолоскипів їм здавалось, що перед ними на столі поміж дзбанами вина з корицею та велетенськими кільцями ковбас лежать голови сарацинів. Хоч у аптекарші зуби були препогані, вона уминала ці басурманчики з героїзмом предків, і тому пан Оме щоразу, коли бував у місті, обов'язково купував їй цих ласощів у найкращого пекаря на вулиці Массакр. — Дуже радий вас бачити, — озвався аптекар, допомагаючи їй залізти в «Ластівку». Потім він підвісив вузлик до ременів багажної сітки, зняв капелюха і, схрестивши руки, завмер у задумливій наполеонівській позі. Але коли диліжанс спустився з гори і до нього, як завжди, підбіг жебрак, Оме вигукнув: — Не розумію, як усе-таки уряд терпить це, по суті злочинне, ремесло! Цих волоцюг слід би було ізольовувати й посилати кудись на примусову роботу. Слово честі, прогрес посувається черепашачою ходою. Скільки в нас іще дикості й варварства! А сліпий простягав капелюха, і він теліпався біля краю дверцят, ніби клапоть подертої оббивки. — Ось вам типовий зразок золотухи, — проголосив аптекар. Він добре знав бідолашного старого, але вдавав, що бачить його вперше, і став бурмотіти вчені слова: рогівка, помутніння, склера, фацієс, а потім спитав доброзичливим тоном: — І давно вже, чоловіче добрий, у тебе ця жахлива недуга? Ех, не напивався б ти щодня в шинку та дотримувався б певного режиму! Він радив йому пити добрі вина, добре пиво, їсти добре м'ясо. А сліпий співав собі далі; він взагалі мав вигляд напівідіота. Нарешті пан Оме розстебнув гаманця. — На тобі су, дай мені два ліари здачі. Та не забувай моїх порад, ось побачиш — поможеться. Івер наважився висловити сумнів щодо дієвості тих порад. Але аптекар заявив, що зміг би вилікувати його протизапальною маззю власного винаходу, і тут же назвав свою адресу: — Пан Оме, біля ринку, кого завгодно спитайте. — А тепер, — сказав кучер, — за всю цю мороку покажи нам кумедію. Сліпий присів навпочіпки, задер голову, висолопив язика, підкотив під лоба каправі очі і, тручи собі живіт обома руками, загарчав, як голодний пес. Еммі стало нестерпно гидко, і вона кинула йому через плече п'ятифранковика. То було все її багатство, і їй заманулось викинути його таким чином. Диліжанс уже рушив їхати далі, коли Оме раптом вихилився з вікна і закричав: — Гляди ж, ні молочного, ні мучного! Носити тільки вовняну білизну і обкурювати вражені ділянки шкіри ялівцевим димом! Знайомий краєвид, що розстилався перед очима, потроху відволікав Емму від її горя. Нестерпна втома змогла всю її істоту, і додому вона повернулась охляла, очманіла, мов сонна. «Що буде, те й буде!» — думала вона. А втім, хто знає? Адже щохвилини може статись якась надзвичайна подія. Можливо, Лере раптом помре… О дев'ятій годині ранку вона прокинулась від галасу на площі: біля ринку юрмився народ, — усі тислися прочитати велике оголошення, наліплене на стовпі. Жюстен став на тумбу й хотів його зірвати, але якраз у цю мить хлопця схопив за барки сторож. Пан Оме вийшов із аптеки; посеред натовпу просторікувала тітка Лефрансуа. — Пані, пані! — крикнула Фелісіте, вбігши в кімнату. — Що це воно робиться? І бідна дівчина схвильовано подала їй жовтого папера, якого вона зняла допіру з дверей. Емма з першого погляду побачила, що то було оголошення про розпродаж їхнього майна. Вони мовчки дивились одна на одну. Між панею і служницею не було ніяких таємниць. Нарешті Фелісіте зітхнула. — А я б на вашому місці знаєте що зробила? Пішла б до пана Гійомена. — Хіба? Це питання означало: «Адже ти все знаєш через слугу; хіба його хазяїн говорив щось про мене?» — Так, зайдіть. Добре зробите… Емма причепурилася, одягла чорну сукню й капелюшок, оздоблений стеклярусом; щоб її не помітили (на площі було й досі чимало народу), вона пішла задвірками по берегу. Задихавшись, дійшла вона до хвіртки нотаріуса; небо було похмуре, трусило потроху сніжком. На дзвінок вийшов Теодор у червоному жилеті; він майже фамільярно, ніби своїй знайомій, одчинив двері пані Боварі і провів її до їдальні. Під кактусом, що заповнював нішу, гуготіла чимала кахляна грубка; на стінах, оббитих шпалерами під дуб, висіли в рамках чорного дерева «Есмеральда» Штейбена та «Жінка Потіфара» Шопена[73]. Накритий стіл, дві срібні грілки, кришталеві ручки на дверях, паркет і меблі — все блищало бездоганною англійською чистотою; у шибках були повставлювані в куточки косинчики мальованого скла. «Якби мені таку їдальню», — майнуло Еммі в голові. Увійшов нотаріус; лівою рукою він підтримував свого халата з квітчастими розводами, а правою то злегка піднімав над головою, то знову насував брунатну оксамитову шапочку, претензійно збиту на правий бік, де кінчались три біляві пасма; зачесані з потилиці, вони прикривали його лисий череп. Показавши відвідувачці на крісло, Гійомен попросив пробачення за неввічливість і заходився снідати. — Я до вас із проханням, пане, — промовила Емма. — Яким? Слухаю вас, ласкава пані. Вона почала розповідати йому про своє становище. Метр Гійомен знав його і без того — він був потай зв'язаний із торговцем мануфактурою, завжди дістаючи від нього гроші для позичок під закладні. Отож він знав (і то краще від самої Емми) всю довгу історію цих векселів, спочатку на маленькі суми, з різними іменами на бланку, розбитих на довгі терміни, безліч разів переписуваних, аж поки Лере не зібрав усі протести й не доручив своєму приятелю Венсару порушити від свого імені судову справу: він не хотів, щоб у містечку вважали його за кровожерного тигра. Вона пересипала своє оповідання обвинуваченнями проти Лере, обвинуваченнями, на які нотаріус лише зрідка відповідав якимись невиразними словами. Він їв собі котлетку, присьорбував чай, потопаючи підборіддям у своїй голубій краватці, зашпиленій двома діамантовими шпильками, скріпленими тоненьким золотим ланцюжком, і все усміхався якоюсь чудною усмішкою — солодкавою і двозначною. Аж ось він помітив, що Емма промочила ноги. — Присуньтеся до грубки… Поставте ноги вище… До кахлів… Вона боялась забруднити кахлі. Господар галантно відповів: — Прекрасне нічого не може зіпсувати. Тоді вона спробувала розчулити його і, сама розхвилювавшись, стала розповідати про свої домашні нестатки, про свої турботи і потреби. Метр Гійомен розумів її; авжеж, така елегантна дама! І, не перестаючи їсти, він зовсім повернувся до неї так, що коліном черкався її черевика, підошва якого парувала біля гарячої грубки. Але коли вона попросила в нього тисячу екю, він стиснув губи. Він дуже шкодує, заявив він, що свого часу вона не доручила йому вести свої майнові справи: є дуже багато зручних — навіть для дами — способів пускати гроші в обіг. Можна було майже зовсім без ризику зважитись на пречудову спекуляцію з грюменільськими торфовищами або гаврськими ґрунтами… Нотаріус терзав Емму фантастичними сумами, які б вона напевно могла була заробити. — Як це так сталось, — провадив він далі, — що ви не звернулись до мене? — Сама не знаю, — відповіла Емма. — Ні, справді, чому? Може, ви мене боялись? Але тут скоріше мені, а не вам, треба скаржитись на долю… Ми ж майже незнайомі. А проте я відданий вам безмежно; сподіваюсь, ви вірите мені? Він схопив її руку і припав до неї жадібним поцілунком, потім поклав до себе на коліно і тихенько перебирав її пальці, нашіптуючи усякі ніжності. Його нудотний голос дзюрчав, немов струмочок; крізь відблиски окулярів очі метали іскри, а пальці його залазили обережно до Емми під рукав, мацали її руку. Вона чула на своїй щоці його переривчасте дихання. Ця людина була їй страшенно неприємна. Вона різко встала і промовила: — Я чекаю, пане. — Чого? — спитав, пополотнівши, нотаріус. — Грошей. — Але ж… І, піддаючись поривові непереможного бажання, раптом сказав: — Гаразд! Забувши, що він у халаті, він повз до неї навколішки. — Благаю вас, не йдіть! Я вас люблю! І обняв її за стан. Гаряча хвиля крові хлюпнула в лице пані Боварі. В страшному гніві вона подалась назад і скрикнула: — Ви безсоромно користуєтесь моїм жахливим становищем, пане! Хай я нещасна, але не продажна! І вона пішла. Нотаріус сидів, як очманілий, втупивши очі в свої вишивані домашні пантофлі. То був любовний подарунок. Споглядаючи їх, він нарешті утішився. До того ж він зміркував, що така інтрига могла б завести його задалеко. «Мерзотник! Хам!.. Яка підлота!» — думала Емма, ідучи квапливим нервовим кроком попід придорожніми осиками. Досада невдачі ще більше підсилювала гнів її ображеної цнотливості: їй здавалось, що провидіння навмисне переслідує її, і, підносячись у власній гордості, вона ніколи ще так не шанувала себе, ніколи не зневажала так інших, її охопило якесь шаленство, їй хотілось бити всіх мужчин, плювати їм в обличчя, шарпати їх на шматки; бліда, тремтяча, люта, вона, не спиняючись, швидко простувала вперед, вдивляючись крізь сльози у пустельний обрій і ніби насолоджуючись цією ненавистю, що душила її. Коли вона побачила свій дім, її опанувало цілковите знесилля. Ноги не слухались її, — а йти було треба. Куди тут утечеш? Фелісіте виглядала її на порозі. — Ну як? — Ніяк, — сказала Емма. І цілу чверть години вони удвох перебирали всіх йонвільців, які могли б стати у пригоді. Але щоразу, коли Фелісіте називала чиєсь ім'я, Емма заперечувала: — Навряд… Не захочуть вони! — Та скоро ж пан прийде! — Знаю… Іди собі. Вона зробила все, що могла. Годі було придумати щось інше. Коли прийде Шарль, вона скаже йому навпростець: — Іди звідси. Не ходи по килиму, він уже не наш. Від усього твого дому не лишилось тобі ані стільця, ані шпильки, ані цурочки! І це я занапастила тебе, нещасний! Тоді він розридається, поплаче-поплаче, а потім примириться з долею і простить усе. — Так, — шепотіла вона, скрегочучи зубами, — він простить мені, а я б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся зі мною… Нізащо в світі! Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Але чи вона йому признається, чи ні, байдуже: не сьогодні-завтра він сам довідається про катастрофу; отже, доводиться ждати цієї жахливої сцени і мужньо знести весь тягар його великодушності. У неї майнула думка ще раз сходити до Лере. Е, ні, дарма! Написати до батька? Занадто пізно! Можливо, вона вже каялась, що відмовила нотаріусові, коли раптом почула кінський тупіт. То приїхав Шарль; він відчинив хвіртку, сам білий як стіна… Емма прожогом кинулась на сходи, вибігла на площу. Дружина мера, яка розмовляла біля церкви з Лестібудуа, побачила, як Емма ввійшла в помешкання акцизника. Пані Тюваш відразу побігла й розповіла все пані Карон. Обидві кумасі вилізли на горище і сховалися за розвішаною білизною; звідти їм було видно все, що відбувається у Біне. Він був сам-один у себе на мансарді і виточував із дерева якусь мудровану фігурку на кшталт тих химерних композицій із слонової кості, що складаються з півмісяців і кульок, вправлених одна в одну — все це нагадує формою обеліск і ні до чого не придатне. Він якраз брався до останньої деталі, все було майже готове! У темряві майстерні від його верстата шугав жовтавий пил, ніби сніп іскор з-під копит скакуна; крутились, хурчали колеса. Біне нахилив голову над роботою, ніздрі його роздувались, на обличчі грала посмішка; здається, він утішався зараз тією повнотою щастя, що дається тільки нескладними заняттями, які бавлять розум легкими труднощами, заспокоюють його досягненими результатами і не залишають місця для якоїсь вищої мрії. — Ага, ось вона, — шепнула пані Тюваш. Але верстат так хурчав, що годі було щось розчути. Нарешті сусідкам почулось слово «франки», і пані Тюваш зашепотіла: — Вона просить, щоб він допоміг дістати відстрочку на сплату податків… — Про людське око… Потім вони побачили, як Емма ходить туди й сюди по майстерні, розглядаючи порозвішувані по стінах кільця для серветок, свічники, кулі для поручнів, а Біне задоволено погладжує бороду. — Може, вона хоче у нього щось замовити? — спитала пані Тюваш. — Та він же нічого на продаж не робить, — заперечила сусідка. Акцизник слухав Емму, але, мабуть, нічогісінько не розумів — так він витріщав очі. А та все говорила ніжним, благальним тоном. Вона підступила до нього ближче; груди в неї хвилювались; тепер обоє мовчали. — То що ж це, вона сама йому набивається? — сказала пані Тюваш. Біне почервонів аж до вух. Емма взяла його за руку. — О! Це вже далі нікуди! Тут вона явно запропонувала йому щось жахливе, бо акцизник, — а він же був хоробрий чоловік, бився при Баутцені й Лютцені[74], захищав Париж у чотирнадцятому році і був навіть представлений до хреста, — раптом відсахнувся, мов перед ним була гадюка, і закричав: — Пані! Що ви собі думаєте? — Батогами б їх, таких жінок, — обурювалась пані Тюваш. — А де ж вона ділась? — спитала пані Карон, бо в цю мить Емма зникла. Потім, побачивши, що вона побігла головною вулицею і звернула праворуч, ніби на цвинтар, цікаві сусідки зовсім уже не знали, що їм і думати. — Тітко Ролле, — сказала Емма, прийшовши до мамки. — Розшнуруйте!.. Душно мені. Вона впала на ліжко й заридала. Тітка Ролле вкрила її спідницею і постояла якийсь час коло неї. Але не добившись від пані ні слова, мамка відійшла і сіла знов прясти льон. — Ох, перестаньте, — простогнала Емма; їй здавалось, що то хурчить токарний верстат Біне. «Що їй сталось? — подумала мамка. — Чого це вона прийшла до мене?» А вона прибігла сюди, бо дома їй було моторошно. Нерухомо лежачи горілиць, Емма дивилась просто перед себе якимось порожнім поглядом, і всі предмети розпливалися в неї перед очима, хоч вона намагалась розглядати їх пильно, з якоюсь тупою настирливістю. Вона придивлялася до полупленої стіни, до двох димучих головешок, до павука, що лазив над її головою по сволоку. Нарешті їй удалось зібратися з думками. Пригадалось… Колись із Леоном… О, як це було давно! Сонце сяяло над річкою, духмянів ломиніс… І вже спогади підхопили її кипучою хвилею, і незабаром у її пам'яті сплив учорашній день. — Котра година? — спитала вона. Тітка Ролле вийшла з хати, простягла праву руку проти найсвітлішої частини неба і, неквапливо повернувшись, сказала: — Скоро третя. — Дякую, дякую… Адже скоро прийде Леон. Ну, звичайно, прийде. Він добув грошей… Але ж він не знає, що вона тут; він, може, піде туди; і Емма послала за ним мамку до себе додому. — Та не барися! — Іду вже, йду, ласкава пані. Тепер Емма здивувалася, що не подумала про нього з самого початку; адже вчора він дав їй слово і мусить його дотримати; вона вже уявляла собі, як піде до Лере й покладе перед ним на стіл три банкові білети. Але треба ще вигадати якусь історію, пояснити все чоловікові. Що йому сказати? Тим часом мамка чомусь довгенько не верталася. Але в хатині не було годинника, і Емма вирішила, що їй тільки здалося, ніби минуло багато часу. Вона вийшла погуляти в садку, пройшлася спроквола попід живоплотом, а потім хутко вернулася, сподіваючись, що мамка, може, прибігла іншою дорогою. Нарешті вона стомилася чекати; звідусіль на неї насували страхи; вона відганяла їх і, вже не відчуваючи, скільки пробула тут — чи цілий вік, чи одну хвилину, — сіла в куточок, заплющила очі, затулила вуха. Раптом рипнула хвіртка; вона зірвалась на рівні ноги, але не встигла розкрити рота, як тітка Ролле сказала: — У вас нема нікого. — Як? — А так. Нікого. А пан сидить, плаче. Вас кличе. Всі вас шукають. Емма не відповідала. Задихаючись, вона дивилась навкруги безтямними очима, і перелякана селянка аж позадкувала від неї; їй здалося, що пані збожеволіла. Зненацька Емма скрикнула і вдарила себе по лобі: наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Родольфа. Адже він такий добрий, чутливий, великодушний! Та, зрештою, якщо він навіть вагатиметься зробити їй цю послугу, то вона може завжди примусити його: тільки гляне раз і знову розбудить минуле кохання… І ось вона подалась до Ла Юшетт, не усвідомлюючи навіть, що йде назустріч тому, що її допіру так обурило, не припускаючи й на мить, що це можна назвати проституцією. VIII


«Що я скажу йому? З чого почну?» — думала вона, ідучи. І що далі вона йшла, то ясніше впізнавала кущі, дерева, зарослий дроком косогір, самий замок. В ній непомітно оживало почуття перших днів її кохання, і її бідне змучене серце спочивало в цих любих споминах. Теплий вітерець лагідно повівав їй у лице, сніжок брався водою, і з брості на траву спадали поволі краплини. Вона ввійшла, як бувало колись, через хвіртку в парк, потім потрапила на передній двір, обсаджений двома рядами крислатих лип, що зі свистом колихали довгими гілками. На псарні завалували собаки, але ніхто не вийшов на той гавкіт. Вона піднялась широкими прямими сходами з дерев'яним поруччям, що вели до вимощеного запорошеними плитами коридора з цілою низкою дверей, ніби в монастирі чи в готелі. Родольфова кімната була в самому кінці, ліворуч. Коли Емма взялася за клямку, сили раптом покинули її. Вона боялася, що не застане його, і майже бажала, щоб вийшло так, — а проте це була її єдина надія, останній шанс на порятунок. Вона спинилась на хвильку і, усвідомивши всю необхідність цього вчинку, набралась сміливості і ввійшла. Він сидів біля каміна, поставивши ноги на ґрати, і курив люльку. — Як? Це ви? — гукнув він і зірвався з місця. — Це я!.. Родольфе, я прийшла до вас за порадою. Але, незважаючи на всі зусилля, вона не змогла більше видобути з себе ні слова. — А ви зовсім не змінились, чаруєте, як і колись. — Шкода того чарування, мій друже, — гірко всміхнулась вона. — Адже ви знехтували ним. Тоді він почав з'ясовувати їй свою поведінку, наводити якісь заплутані виправдання, — кращих він не спромігся вигадати. Емма піддалась його словам, а ще більше — його голосові, його виглядові; вона вдавала, що вірить, а може, й справді повірила його вигадці про причини розриву: то була якась таємниця, що від неї залежала честь, ба й життя третьої особи. — Нехай і так! — промовила вона, журливо дивлячись на нього. — А все-таки скільки я перестраждала! — Таке життя! — зауважив він філософським тоном. — Скажіть же хоч, — знов заговорила Емма, — як вам жилося, відколи ми розлучились? — Та… Ні добре, ні погано. — А може, нам було б краще не розставатись? — Може. — Правда? — похопилась Емма, присуваючись ближче до нього, і зітхнула: — О Родольфе! Якби ти знав! Як я тебе любила! Вона взяла його за руку, і пальці їхні довго лишалися сплетеними — як у перший день, на виставці. З гордощів він не корився зворушенню. Але вона вже припала до його грудей. — Як же мені було жити без тебе? Хіба можна відвикнути від щастя? Я впала в розпач, мало не вмерла… Я розповім тобі все, побачиш… А ти… втік од мене. І справді, за ці три роки він з природженого боягузтва, властивого сильнішій статі, вперто уникав зустрічі з нею. Тихенько похитуючи головою і ніжно ластячись до нього, Емма говорила далі: — Ти кохаєш інших? Признавайся! О, я їх розумію, я прощаю їм; ти, певно, спокусив їх, як спокусив і мене. Ти справжній мужчина! Тебе не можна не полюбити. Але ми все почнемо спочатку, правда ж? Ми знову кохатимемось! Дивись, я сміюсь, я щаслива… Та говори ж! Вона була чарівна. Сльози бриніли у неї в очах, як дощові краплі після грози в синій чашечці квітки. Він притягнув її до себе на коліна і лагідно гладив рукою її лискуче волосся, по якому золотою стрілкою тріпотів останній промінь надвечір'я. Вона схилила голову; він тихенько, кінчиком губ поцілував їй очі. — Але ти плачеш! — сказав він. — Чого? Вона розридалась. Родольф вирішив, що то порив любові; коли вона стихла, він подумав, що її мовчання — останній прояв соромливості. Тоді він гаряче промовив: — О, прости мені! Я кохаю одну тебе! Я був дурний і злий. Я люблю тебе і любитиму довіку! Але що тобі? Говори! Він став перед нею навколішки. — Ну… я розорилась, Родольфе… Позич мені три тисячі франків! — Бачиш… — обізвався Родольф, потроху підіймаючись на ноги; обличчя його набрало серйозного виразу. — Знаєш, — скоромовкою провадила Емма, — мій чоловік віддав усі свої гроші на проценти одному нотаріусу, той утік. Ми залізли в борги; пацієнти нам не платили. Зрештою, ліквідація ще не скінчилась; у нас іще будуть гроші. Але зараз ми не змогли внести трьох тисяч — і нас описали. Зараз, оце сьогодні, нас продадуть з молотка… Ось я й прийшла в надії на твою дружбу. «Ага, ось чого вона прийшла!» — зненацька збліднувши, подумав Родольф. І спокійнісінько відповів: — У мене немає грошей, дорога пані. Він казав правду. Якби в нього були гроші, то він, певна річ, дав би, хоч робити такі великодушні жести не надто приємно: ніяка буря не ламає так кохання, як грошова просьба. Кілька хвилин Емма дивилась на нього мовчки. — У тебе немає!.. Вона декілька разів повторила: — У тебе немає!.. І нащо було мені наражатись на це останнє приниження. Ти ніколи не любив мене. Ти не кращий за інших! Вона зраджувала, губила саму себе. Родольф перервав її, запевняючи, що і сам зараз перебуває в скрутному становищі. — Ох, як мені тебе жаль! — відповіла Емма. — Жаль, ще й дуже! І вона затрималась поглядом на карабіні з срібним карбуванням, що виблискував на щиті, обтягненому сукном. — Та хіба ж бідний оправляє сріблом собі рушниці? Хіба бідний купує годинника з перламутровою інкрустацією? — вела вона далі, показуючи на булівський годинник, що висів на стіні. — Хіба бідний заводить канчуки з золоченими ручками (вона торкнулась рукою канчука), хіба він носить золоті ланцюжки? Авжеж, у тебе повна чаша! Навіть поставець з лікерами в кімнаті! Ти любиш пожити, ні в чому собі не відмовляєш, маєш замок, ферму, ліси, держиш хортів, їздиш у Париж… Та хоч би й це взяти, — схопила вона з каміна пару запонок, — навіть такий дріб'язок можна повернути на гроші!.. О, мені не треба! Лиши собі. І вона так швиргонула ті запонки, що вони брязнули об стіну і золотий ланцюжок на них розірвався. — А я… Я б тобі все віддала, я б усе продала, я б працювала на тебе своїми руками, я б ходила жебрати по дорогах за одну твою усмішку, за один твій погляд, за одне твоє спасибі!.. А ти спокійно сидиш у кріслі, неначе мало ще завдав мені горя… А чи ти знаєш, що якби не ти, я могла б жити щасливо? Хто тебе примушував?.. Чи, може, ти пішов із ким на парі? Але ти ж любив мене, ти ж сам казав… Ось і тільки що… Ох, краще б ти був прогнав мене! У мене руки ще не охололи від твоїх цілунків. Ось тут, на цьому килимі, ти навколішках присягався мені, що любитимеш довіку!.. Ти примусив мене повірити; ти два роки тримав мене в омані найсолодших, найрозкішніших мрій!.. А пам'ятаєш наші плани подорожі? О, твій лист, той лист… Він мені серце розірвав! І ось тепер, коли я прийшла до нього — багатого, щасливого і вільного! — прийшла просити допомоги, у якій мені не відмовила б перша-ліпша стороння людина; коли я благаю його, коли я знов приношу йому всю мою ніжність, — він відштовхує мене, бо це коштувало б йому три тисячі франків! — У мене немає грошей! — відповів Родольф з тим непорушним спокоєм, що прикриває, мов щитом, стримуваний гнів. Емма пішла. Стіни коливались, стеля гнітила її; вона знову пробігла довгу алею, спотикаючися об купи сухого листя, що розліталось од вітру. Нарешті вона добігла до рову, що був перед огорожею, вона так поспішала відчинити хвіртку, що обламала нігті об замок. Відійшла ще кроків зо сто і спинилась, задихана, знеможена. Обернулась назад і знову побачила бездушний дім, парк, сади, три двори, всі вікна по фасаду. Вона вся заціпеніла і нічого не чула, крім биття крові в жилах, — те калатання здавалося їй оглушливою музикою, що лунала на все поле. Земля під ногами була хистка, як вода, рілля гойдалася величезними бурхливими чорними хвилями. Всі думки, всі спогади, що роїлися в голові, вихлюпнулись нараз, мов тисячі вогнів велетенського феєрверка. Вона побачила батька, кабінет Лере, кімнату в готелі «Булонь», ще якийсь краєвид. Безум опановував її — вона перелякалась і примусила себе опам'ятатися, правда, не до кінця: вона й досі не могла пригадати причини свого жахливого стану — грошових справ. Вона страждала тільки від кохання, вона відчувала, як крізь цей спомин упливає її душа, — так смертельно поранений відчуває конаючи, як життя витікає з нього крізь кровоточиву рану. Заходила ніч, кружляло гайвороння. І раптом їй примарилось, ніби в повітрі спалахують вогнисті кульки, схожі на розжарені ядра, а потім сплющуються в кружальця, і крутяться, крутяться, і тануть у снігу між гілками дерев. В кожному кружальці показувалось обличчя Родольфа. Їх ставало все більше й більше, вони надлітали, проникали в неї; раптом усе те щезло. Вона впізнала вогники будинків, що світилися вдалині крізь туман. І знов вона усвідомила своє становище — мов прірва розступилась перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, пробігла через кладку на стежку, на шлях, минула ринок і опинилась перед аптекою. Там нікого не було. Емма хотіла ввійти, але на дзвінок міг би хтось з'явитись; вона шмигнула у хвіртку і, затамувавши подих, тримаючись за стіни, дісталася до дверей кухні, де на плиті горіла свічка. Жюстен, без піджака, поніс у їдальню блюдо. «То вони обідають. Треба почекати». Жюстен повернувся. Вона стукнула в шибку. Він вийшов на поріг. — Ключа! Від комірчини нагорі, де… — Що? І він дивився на неї, вражений блідістю її обличчя, що білим овалом вирізьблювалось на чорному тлі ночі. Вона здавалась йому надзвичайно вродливою і величною, як видіння; не розуміючи, чого їй треба, він передчував щось жахливе. Але вона швидко відповіла тихим, лагідним і вкрадливим голосом: — Мені треба! Дай ключа! Крізь тоненьку перегородку з їдальні чулося подзенькування виделок по тарілках. Емма збрехала, ніби хоче вивести пацюків: вони не дають їй спати вночі. — Хазяїну б треба сказати… — Ні, не ходи! — І байдуже додала: — Не варто, я потім сама скажу. Ну, посвіти мені! Вона ввійшла в коридор, де були двері до лабораторії. На стіні висів ключ з ярличком «Фармакотека». — Жюстене! — гукнув нетерпляче аптекар. — Ходім нагору! І Жюстен пішов за нею. Ключ повернувся в замку, і Емма рушила просто до третьої полиці, — так вірно вела її пам'ять, — схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, тут же почала його їсти. — Що ви робите! — крикнув хлопець, кидаючись до неї. — Мовчи! Прийдуть… Він був у розпачі, хотів кричати пробі. — Не кажи нікому, бо за все відповідатиме твій хазяїн. І вона пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов'язок, що тяжів їй на совісті.  

Коли Шарль, приголомшений звісткою про опис майна, прибіг додому, Емма щойно була вийшла. Він кричав, плакав, знепритомнів, а вона все не верталась. Де вона могла бути? Куди він тільки не посилав Фелісіте: до Оме, до Тюваша, до Лере, до трактиру «Золотий лев»… Коли його хвилювання на мить стихало, він згадував, що добре ім'я його загинуло, майно пропало, майбутнє Берти розбито. А через що?.. Ніхто нічого… Він чекав до шостої години вечора, потім не зміг більше всидіти на місці; йому спало на думку, що Емма поїхала в Руан, і він вийшов на шлях. Пройшовши з півльє й не зустрівши нікого, він почекав іще трохи й вернувся. Вона була вже дома. — Що сталося?.. В чім річ?.. Поясни! Вона сіла до бюрка і, написавши листа, поставила число, день, годину і, не кваплячись, запечатала. Потім урочисто сказала: — Прочитаєш завтра; а доти, прошу тебе, не задавай мені жодного питання! Ні однісінького! — Але ж… — Ах, дай мені спокій! Вона лягла на постіль і витяглась на всю довжину. Її разбудив терпкий смак у роті. Вона побачила Шарля й знову заплющила очі. Емма з цікавістю вслухувалась у себе, чи не починаються болі. Ні, поки що нічого не було. Вона чула цокання стінного годинника, гуготіння вогню в каміні і дихання Шарля, що стояв у приголів'ї. «А! Що смерть — дрібниця! — думала вона. — Ось засну, та й по всьому!» Вона випила ковток води і відвернулась до стіни. А в роті не проходив прикрий чорнильний смак. — Пити!.. Ох, пити хочу! — простогнала вона. — Що з тобою? — спитав Шарль, подаючи їй склянку з водою. — Нічого… Відчини вікно… Душно мені! І раптом її потягло на блювоту — вона ледве встигла вихопити хусточку з-під подушки. — Забери, — сказала вона швидко, — викинь. Шарль почав розпитувати; Емма не відповідала. Вона лежала нерухомо, боячись, що від найменшого руху їй знову стане недобре. І відчула, як від ніг підступає до серця крижаний холод. — Починається, — прошепотіла вона. — Що ти кажеш? Тихо і тоскно ворочала вона головою по подушці, і рот у неї був відкритий, ніби на язиці лежало щось важке — важке. О восьмій годині знов почалася блювота. Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, що приставали до порцеляни. — Дивно! Незвичайно! — повторював він. Але вона твердо сказала: — Ні, ти помиляєшся. Тоді він обережно провів рукою їй по животі — ніби погладив. Вона зойкнула. Він аж одсахнувся з переляку. Потім вона почала стогнати, спочатку потихеньку. Плечі її здригались у корчах, вона стала білішою від простирала, за яке чіплялись її скарлючені пальці. Пульс бився нерівно, його ледве можна було чути. Краплі холодного поту виступали на її посинілому обличчі, воно взялося ніби якоюсь металевою осугою. Зуби дзвонили, розширені зіниці безтямно дивились навкруги, на питання Емма відповідала лише кивками; два чи три рази вона навіть усміхнулась. Потім вона почала стогнати дужче. Раптом з грудей у неї вихопився приглушений зойк, але вона запевняла, що їй кращає, що вона скоро встане. І тут на неї напали корчі. — Боже мій! Яка мука! Шарль упав навколішки біля її ліжка. — Кажи, що ти їла? Говори, ради бога! Він дивився на неї з такою любов'ю, якої вона ще ніколи не бачила в його очах. — Там… там… — промовила вона завмираючим голосом. Він кинувся до бюрка, зламав печатку й голосно прочитав: «Прошу нікого не винуватити…» Спинився, провів рукою по очах, перечитав іще раз. — Пробі! Рятуйте! Сюди! Він повторював одно: «Отруїлась, отруїлась!» — і більше нічого не спромігся сказати. Фелісіте побігла до Оме, і той почав викрикувати це слово на площі; в «Золотому леві» його почула пані Лефрансуа; люди вставали з ліжок, щоб переказати новину сусідам, — і цілу ніч містечко хвилювалось. Розгублений, знетямлений, знеможений, Шарль метався по кімнаті. Він щось бурмотів, натикався на меблі, рвав на собі волосся. Аптекареві ніколи й на думку не спадало, що на світі може бути таке жахливе видовище. Боварі пішов до свого кабінету написати до пана Каніве й доктора Ларів'є. Він довго не міг дати собі ради, переписував більше, як п'ятнадцять разів. Іполит подався в Нефшатель, а Жюстен так острожив лікаревого коня, що біля Гійомського лісу довелось покинути його: він був замордований і мало не здихав. Шарль заходився гортати медичний словник; але він нічого не бачив, літери танцювали в нього перед очима. — Заспокойтесь! — говорив аптекар. — Треба негайно дати їй якусь міцну протиотруту. Чим вона отруїлась? Шарль показав йому листа: миш'як. Він знав, що при всіх отруєннях треба робити аналіз, а Боварі, нічого не розуміючи, відповів: — Ох, робіть, робіть! Рятуйте її! Потім, повернувшись до неї, він упав на килим і, притулившись головою до краю ліжка, заридав. — Не плач, — промовила вона. — Скоро я не буду тебе більше мучити… — Навіщо? Хто тебе примусив? — Так треба було, мій друже, — відповіла вона. — Хіба ти не була щасливою? Чи я тобі чим завинив? Я ж робив усе, що міг… — Правда, правда… Ти… ти — добрий. І вона тихенько погладила його по голові. Солодкість цього відчуття ще більше додала йому жалю; вся його істота відчайно здригалась на думку, що тепер він її втратив, — тепер, коли вона виявляє до нього більше ласки, ніж-будь-коли раніше; а він нічого не міг придумати, нічого не знав, не вмів. Нагальна потреба рішучої дії остаточно паралізувала його. Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її. Тепер вона не відчувала ні до кого ненависті; імлистий присмерк оповив її думки, і з усіх земних шумів вона чула тільки переривчасте, тихе, жалібне лебедіння свого бідного серця, мов останній відлунок завмираючої симфонії. — Принесіть мені дівчинку, — сказала вона, підводячись на лікті. — Тобі не гірше? Ні? — спитав Шарль. — Ні, ні! Ось уже перед нею дитина на руках у няньки; з-під довгої сорочечки ледь видно босі ніжки, сама ще заспана, набурмосена. Здивовано дивиться вона на весь цей розгардіяш у кімнаті і кліпає очима від яскравого світла свічок, що горять навкруги. Все це, певно, нагадує їй Новий рік або масницю: у такі свята її теж будили рано-вранці, при свічках, і приносили до мами, а та дарувала їй іграшки. — А де ж воно, мамо? — спитала вона. Всі мовчали. — А куди сховали мій черевичок? Фелісіте нахилила її до постелі, але дівчинка все оглядалася на камін. — Може, то мамка взяла? — допитувалась вона знову. Почувши слово «мамка», Емма пригадала всі свої зради, всі свої нещастя і відвернулась, ніби відчула в роті огидний смак якоїсь іще сильнішої отрути. Берта вже сиділа на постелі. — Мамусю! Які в тебе великі очі! Яка ти біла-біла! І вся в поту… Мати глянула на неї. — Ой, страшно! — крикнула дівчинка й подалась назад. Емма взяла її ручку і хотіла поцілувати; дитина пручалася. — Годі! Заберіть її! — гукнув Шарль. Він ридав у алькові. На якусь часину хворобливі симптоми припинилися. Емма ніби заспокоїлась; від кожного її незначного слова, від кожного її спокійнішого віддиху в Шарля відроджувалась надія. Нарешті прибув Каніве, і Шарль кинувся плачучи йому на шию. — Ах, це ви! Дякую! Ви добрий! Але тепер їй уже полегшало. Ось подивіться… Колега не поділяв цієї думки і, не бажаючи, як він сам висловився, блукати манівцями, прописав їй блювотне, щоб остаточно очистити шлунок. Вона одразу виблювала кров'ю. Губи її стиснулися міцніше. Руки й ноги зводила судома, тіло взялося бурими плямами, пульс тіпався під пальцями, мов напнута нитка, мов струна, що ось-ось порветься. Незабаром вона почала страшенно кричати. Вона проклинала отруту, нарікала, благала, щоб швидше настав кінець, відштовхувала закляклими руками все, що підносив їй ще більш за неї змучений Шарль. Він стояв, притиснувши хустину до рота, і хрипів, плакав, задихався; все його тіло, від голови до ніг, здригалось від ридань. Фелісіте метушилась по кімнаті; Оме, не рухаючись з місця, глибоко зітхав, а пан Каніве, хоч і силкувався зберегти свій апломб, починав відчувати внутрішнє збентеження. — Чорт!.. Якже це так?.. Адже шлунок очищено, а коли усувається причина… — Мусить зникнути й наслідок, — докінчив Оме, — це ж очевидно. — Та рятуйте ж її! — вигукував Боварі. І Каніве, не слухаючи аптекаря, який намагався обґрунтувати гіпотезу: «Може, це рятівний пароксизм», збирався дати їй теріаку, коли у дворі почулося ляскання батога; усі шибки затремтіли, а з-за рогу критого ринку щодуху вимчала тройка заляпаних грязюкою коней. То приїхав у поштовому берлині доктор Ларів'єр. Якби в кімнату раптом завітав сам бог, його поява не зробила б більшого ефекту. Боварі підвів руки догори, Каніве прикусив язика, а Оме зняв свою шапочку ще задовго до того, як доктор увійшов до господи. Ларів'єр належав до славетної хірургічної школи великого Біша[75] — до вже вимерлого нині покоління лікарів-філософів, що фанатично кохались у своєму мистецтві і працювали вміло й натхненно. Вся лікарня тремтіла, коли він гнівався, а учні просто обожнювали його і, як тільки приступали до самостійної роботи, намагались у всьому наслідувати його. В околишніх місцях було чимало лікарів, які перейняли в нього навіть довге ватяне пальто з мериносовим коміром і широкий чорний фрак із завжди розстебнутими манжетами; у нього самого з-під тих манжет виглядали міцні м'язисті руки, — дуже гарні руки, на яких ніколи не було рукавичок, ніби вони завжди поспішали зануритись у людські страждання. Він зневажав чини, хрести й академії, був гостелюбний і щедрий, до бідних ставився, як рідний батько, і, не вірячи в доброчесність, був її взірцем; його, напевно, вважали б за святого, якби не тонкий проникливий розум, через який люди боялись його, як демона. Погляд у нього був гостріший від ланцета, — він сягав глибоко в душу і, відкидаючи всякі викрутаси і соромливі недомовки, зразу вивертав назовні всяку брехню. Такий він був завжди — повен тієї добродушної величі, що дається свідомістю великого хисту, щастя і сорокарічного бездоганного трудового життя. Ще на порозі він насупив брови, побачивши мертвотне обличчя Емми. Вона лежала випростана горілиць, рот у неї був відкритий. Потім, удаючи, що слухає Каніве, доктор підніс пальця до носа і промовив: — Так, так. Але при цьому поволі знизав плечима. Боварі слідкував за ним. Вони глянули один на одного, і цей чоловік, що надивився на віку на всякі страждання, не міг стримати сльози; вона скотилась йому на жабо. Він пішов з Каніве до сусідньої кімнати. Шарль побіг за ними. — Вона в дуже тяжкому стані, правда? Може, гірчичники поставити? Я й сам не знаю. Найдіть же який-небудь вихід, адже ви врятували стількох людей! Шарль обійняв його обіруч і, майже повиснувши на ньому, дивився на нього розгублено, благально. — Наберіться мужності, мій бідний друже! Тут уже немає ніякої ради. І доктор Ларів'єр відвернувся. — Ви йдете? — Я ще вернусь. Він вийшов ніби для того, щоб дати розпорядження кучерам, а за ним ув'язався і Каніве, який не хотів, щоб Емма померла на його руках. Аптекар наздогнав їх на площі. Така вже в нього була вдача, — він не міг відійти від приїжджих знаменитостей. Ось чому він став благати пана Ларів'єра зробити йому велику честь — поснідати в його господі. Зараз же послано було до трактиру «Золотий лев» по голуби, куплено у різника весь запас котлет, у Тюваша вершків, у Лестібудуа яєць. Господар сам допомагав накривати на стіл, а пані Оме смикала петельки своєї кофти і все приказувала: — Ви вже вибачайте, коли ласка, бо, знаєте, у наших убогих місцях, якщо не знаєш звечора… — Чарки!.. — шипів Оме. — Якби це ми жили в місті, можна було б подати і ті ж фаршировані ніжки… — Та цить-бо!.. Прошу до столу, докторе! За першою ж стравою аптекар визнав за потрібне повідомити деякі подробиці катастрофи. — Спочатку з'явилось відчуття сухості в горлянці, потім почалися нестерпні болі в надшлунковій ділянці, часті позиви до блювоти, коматозний стан. — А як це вона отруїлась? — Не знаю, докторе; просто не уявляю собі, де вона могла дістати цієї арсенистої кислоти. Жюстен, що саме увіходив у кімнату з купою тарілок, аж затрусився весь. — Що з тобою? — спитав аптекар. При цьому питанні хлопець випустив усе з рук, і тарілки так і брязнули об підлогу. — Йолоп! — зарепетував Оме. — Незграба! Роззява! Ідіота клапоть! Але він швидко опанував себе і розповідав далі: — Я вирішив, докторе, зробити аналіз і, рrіто[76], обережно ввів трубочку… — Краще було б, — сказав хірург, — ввести їй пальці в горлянку. Другий лікар мовчав: він щойно дістав добрячу, хоч і конфіденціальну, нагінку за своє блювотне; таким чином, тепер цей милий Каніве, який під час історії з викривленою ступнею був такий самовпевнений і велемовний, тримав себе дуже скромно; він не пускав і пари з уст, тільки весь час схвально посміхався. Оме сяяв увесь у ролі амфітріона[77], а смутна думка про Боварі мимоволі ще дужче збільшувала його блаженство, коли він егоїстично повертався до самого себе. Крім того, йому піддавала охоти присутність доктора. Він хизувався своєю ерудицією, розводячись про шпанські мухи, про анчар і про манцинелу, про гадючу отруту. — Знаєте, докторе, я якось навіть вичитав, що деякі особи отруювались і падали, ніби вражені громом, від звичайної ковбаси, тільки надміру прокопченої. Так принаймні пишеться в прекрасній статті, що належить перу одного з наших фармацевтичних світил, одного з наших учителів, славнозвісного Каде де Гассікура![78] Тут знову з'явилась пані Оме з хисткою спиртівкою: у Оме було заведено варити каву тут же за столом; мало того, він сам її смажив, сам її молов, сам її розмішував. — Saccharam, докторе, — сказав він, подаючи цукор. Потім велів привести всіх своїх дітей: йому було цікаво почути хірургову думку про будову їхнього тіла. Пан Ларів'єр збирався вже йти від них, коли пані Оме попрохала в нього медичної поради для її чоловіка: він щодня спить по обіді, і через це в нього застоюється кров. — Так, застій у нього в крові, але це йому не вадить. І, посміхнувшися стиха цьому непоміченому каламбурові, доктор відчинив двері до аптеки. Але туди набилося сила народу. Він ледве зміг відкараскатись від пана Тюваша, який боявся, щоб його жінка не захворіла на запалення легенів, бо мала звичку плювати в присок; потім від пана Біне, на якого іноді нападав їстівець; від пані Карон, у якої кололо в боці; від Лере, на якого находили памороки; від Лестібудуа, який страждав від ревматизму; від пані Лефрансуа, яку мучила відрижка. Нарешті він сів у берлин, коні рвонули з копита, і йонвільці вирішили, що доктор не відзначається особливою люб'язністю. Але тут загальну увагу привернув абат Бурнізьєн, який проходив під базарним навісом із святими дарами. Оме, вірний своїм принципам, порівнював попів з воронами, яких приваблює запах трупів; йому прикро було бачити священика, бо сутана нагадувала йому саван, — і з страху перед останнім він не любив першої. Проте Оме не відступив перед тим, що він називав своєю місією, і повернувся до Боварі разом з Каніве, якого про це дуже просив перед від'їздом пан Ларів'єр; якби не заперечувала дружина, аптекар був би взяв і обох синів: він хотів привчити їх змалку до трагічних обставин, показати їм повчальний приклад і величну картину, яка б назавжди закарбувалась у їхній пам'яті. Коли вони ввійшли, в кімнаті панувала похмура урочистість. На застеленому білою серветкою робочому столику лежало на срібному блюді кілька жмутків вати, поруч палало дві свічки, між якими височіло розп'яття… Емма лежала, упираючись підборіддям у груди, з неприродно широко розплющеними очима; її бідні руки кволо чіплялись за простирало — цей страшний рух властивий усім умирущим, які ніби силкуються натягти на себе заздалегідь саван. Блідий, як статуя, з червоними як жар очима, Шарль стояв не плачучи напроти неї, в ногах постелі; священик, приклякнувши на одне коліно, тихо шептав молитви. Емма поволі повернула голову; здавалось, радість осінила її, коли вона раптом побачила фіалкову єпітрахіль; умиротворена і ніби просвітліла, вона знову віднайшла забуту втіху колишніх містичних поривів, і їй марилися вже осяйні видіння вічного блаженства. Священик підвівся і взяв розп'яття. Тоді вона витягнула шию, як спрагла людина до живлющої води, і, припавши устами до тіла богочоловіка, з усіх своїх гаснучих сил поцілувала його, — то був найпалкіший цілунок любові у її житті. Потім священик проказав «Misereatur»[79] і «Indulgentiam»[80], умочив великого пальця правої руки в єлей і почав маслособорування: спершу помастив очі, що були такі заздрі на всі земні пишноти, потім — ніздрі, жадібні до ніжного леготу й любосних пахощів; потім уста, осквернені лжею, словами гордині й воланням гріховної хоті; потім — руки, звиклі до приторків-пестощів, і вкінці підошви ніг, таких бистрих в ті дні, коли жінка ця бігла на заклик жадань, а тепер нерухомих навіки. Кюре витер пальці, кинув у вогонь замаслену вату і знов сів коло вмирущої. Він сказав їй, що тепер вона повинна злити свої страждання з муками Ісуса Христа і здатись на боже милосердя. Скінчивши останні напучення, він спробував укласти їй у руки свячену свічку — символ небесної слави, що мала невдовзі її осінити. Але Емма була така квола, що не могла тримати її, і, якби не отець Бурнізьєн, свічка упала б додолу. Тим часом вона не була вже така бліда, як перше, і на обличчі її лежав вираз просвітлого спокою, ніби таїнство зцілило її. Священик не забарився звернути на це увагу; він навіть сказав Шарлю, що інколи господь продовжує життя людині, якщо це потрібно для спасіння її душі. І Шарль згадав, як вона раз уже лежала було при смерті і причащалась. «Може, ще не все втрачено», — подумав він. Справді, Емма обвела очима все навкруг, поволі, ніби прокинувшись від сну; потім виразним голосом попросила дати їй дзеркало і, нахилившись, довго видивлялась у нього, поки з очей її не викотились дві буйні сльози. Тоді вона закинула голову, зітхнула і знову впала на подушки. Груди її задихали швидко й переривчасто. Язик увесь висунувся з рота; очі викотились і потьмяніли, мов кулі гаснучих ламп; можна було б подумати, що вона вже мертва, якби боки не ходили в неї ходором від бурхливого дихання — немовби душа поривалася вискочити з тіла. Фелісіте упала навколішки перед розп'яттям; аптекар і той трохи підігнув коліна; пан Каніве виглядав у вікно на площу. Бурнізьєн знову почав молитись, нахилившись лицем над постіллю вмирущої, і довгі поли його чорної сутани прослалися по підлозі. Шарль стояв на колінах по другий бік ліжка і тягнувся до Емми. Він схопив її за руки, стискав їх і здригався при кожному ударі її серця, наче в ньому віддавались поштовхи від падіння руїни. Що голоснішим ставало хрипіння, то швидше священик читав свої молитви; вони зливалися з притлумленими риданнями Боварі, і часом усе потопало в глухому рокоті латини, що гуділа похоронним дзвоном. Раптом на вулиці почувся цокіт дерев'яних черевиків і стукіт костура по бруку; хтось хрипко заспівав:  

Ой у жнива жарка погода,


Гуляти дівчині охота…

 

Емма підвелась, мов гальванізований труп; волосся її розсипалось, широко розплющені очі пильно вдивлялися в одну точку.  



Нанетта в полі жито жала,
Та ледве серп в руці держала,
Та все хилилася низенько:
Яка ж ти довга, борозенко!

 

— Сліпий! — крикнула Емма. І зареготала — дико, одчайдушно, несамовито; їй здавалось, що вона бачить потворне обличчя каліки, яке страхіттям виринає з вічного мороку.  



А вітерець війнув на жницю,
Задер угору їй спідницю.

 

Конвульсія знову кинула Емму на подушки. Всі підійшли ближче, її не стало.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка