Гуманітарний Форум «Відродження, оновлення і розвиток людини»



Скачати 424.92 Kb.
Сторінка3/5
Дата конвертації05.05.2016
Розмір424.92 Kb.
1   2   3   4   5

Тетяна Гардашук:

– Вибух реактора на Чорнобильській атомній електростанції, що стався в ніч з 26 квітня 1986 року, ознаменував собою не лише найбільшу техногенну катастрофу в історії людської цивілізації, а й підірвав підмурки усього радянського суспільства до того вже розхитані перебудовчим бродінням суспільної свідомості. Значне погіршення стану довкілля, спричинене аварією на ЧАЕС, тривале приховування достовірної інформації та викривлення фактів командно-адміністративною системою колишнього Радянського Союзу, спричинили стрімке зростання громадської стурбованості станом довкілля України в другій половині 80-х та початку 90-х років. Аварія на ЧАЕС змусила замислитися не лише про наслідки, а й про причини цього страшного лиха, про інші потенційні “чорнобилі” чи подібні до них за своєю небезпекою для природи і життя людини об‘єкти.

Саме зірка “полинь” змусила людей замислитися про ціну побудови соціалізму з людським обличчям, як етапу переможної ходи до перемоги комунізму, про ціну життя, а відтак – про право відстоювати власне життя і життя своїх дітей та онуків.

Суспільна свідомість повстала проти узурпації радянською системою права говорити від імені суспільства і вимагати жертви в ім‘я якихось інших цілей. Мобілізацію суспільної свідомості, яка спостерігалась після 1986 року, можна охарактеризувати як прецедент практичної реалізації, так званої “педагогіки пригноблених” – це термін, який запропонував відомий філософ освіти, бразильський громадський діяч ЮНЕСКО Пауло Фрейро, про який він визначав, що “педагогіка пригноблених” – це педагогіка, яка формується разом із пригнобленими, а не для них, у безперестанній боротьбі за відновлення їхньої людяності. Ця педагогіка робить пригноблення та його причини об‘єктом обмірковувань пригноблених; і з цих обмірковувань випливає неминуча участь людей у боротьбі за своє визволення.

Після квітня 86-го року люди, які драму страху за власне життя і життя дітей, драму втрати рідної оселі, близьких, рідної землі, почали усвідомлювати, своє пригноблення тоталітарною системою, що обмежувала їх право на правдиву й об‘єктивну інформацію і на участь у процесах ухвалення рішень.

Суспільна свідомість стала одним із вагомих рушіїв політизації українського суспільства. Збереження та раціональне використання національних природних ресурсів, підвищення екологічної безпеки, якості життя та здоров‘я населення виявилися чи не найвагомішими аргументами у справі здобуття Україною державного суверенітету та незалежності в грудні 1991 року.

Екологічні гасла та аргументи широко використовувалися в політичному лексиконі кінця 80-х – початку 90-х років. Саме цей період покликав до життя по-перше, становлення екологічного руху в Україні, і, по-друге, в суспільстві відбувався двоєдиний процес, який може бути охарактеризований як політизація екології та екологізація політики.

Екологічний рух в Україні кінця 80-х – початку 90-х став реакцією людей, громадськості на неспроможність адміністративно-бюрократичної системи взяти на себе відповідальність за екологічні лиха, чесно та об‘єктивно поінформувати людей про імовірні ризики, нездатність впоратися з їхніми наслідками. Результатом зростання екологічної стурбованості людей стало виникнення неурядових екологічних організацій, які об‘єднували людей різних за віком, фахом, освітою, життєвим досвідом, але єдиних у своєму прагненні відстоювати свої права. При створенні цих організацій плекалася надія, що саме громадськість, репрезентована людьми неспокійної совісті і високої моралі, здатна активно виступати проти бюрократії, гігантоманії радянської ресурсопоглинаючої економіки та технократизму, створювати об‘єктивну картину дійсності і пропонувати шляхи розв‘язання складних екологічних та соціальних проблем. Передвісником становлення екологічного руху в Україні стала поява екологічної еліти, до якої увійшли представники наукових і освітніх кіл.

Можна згадати Олеся Гончара, Івана Драча, Бориса Олійника, вчених, таких як присутні тут Дмитро Гродзинський і Михайло Голубець, Юрій Глєбов, Костянтин Ситнік, Леонід Сандуляк та багато інших. Становлення і розвиток екологічного руху став невід‘ємною рисою побудови громадянського суспільства в незалежній Україні. Він являє собою принципово нове явище пострадянського періоду. На відміну від заходу, де природоохоронний рух розвивався безперервно з кінця 19 сторіччя і виріс у потужний сучасний соціальний рух нового типу, в Україні природоохоронна діяльність, яка набула розвою на початку 20 сторіччя, була знищена тоталітарною системою в 1930-ті роки. Формальне її відтворення під державним контролем відбулося у вигляді «Всеукраїнського товариства охорони природи» як складової «Всесоюзного товариства охорони природи» і менш заформалізованих за своєю формою діяльності студентських дружин з охорони природи.

Відтак, особливість екологічного руху пост-чорнобильського періоду полягала в тому, що на порядок денний їх діяльності висувалися не лише питання охорони природи, збереження флори і фауни, а значно ширший спектр суспільно значущих проблем: громадська екологічна експертиза, забруднення води і повітря, землекористування, функціонування екологічно небезпечних об‘єктів і, головне, демократизація процесів, ухвалення та впровадження рішень.

На сьогодні в Україні екологічний рух і неурядові організації, що його репрезентують, визнаються національним урядом і представниками влади різних рівнів. Підвищенню статусу екологічних організацій також має сприяти Оргуська конвенція “Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля”, яку Україна ратифікувала у липні 1999 року.

Але, на жаль, доводиться констатувати, що, незважаючи на визнання громадськості як активного суспільного діяча, формального визнання, все ж таки громадські інституції і влада згадують про громадські організації і про існування неурядових організацій тоді, коли виникає питання про отримання фінансової допомоги на реалізацію тих чи інших проектів. А вимогу участі громадськості міжнародні донори висувають як одну із одновних причин, один із основних чинників надання грантів. Також доводиться констатувати, що влада також намагається використовувати екологічні організації в своїх цілях, тобто відбувається певне змагання за громадські організації, за третій сектор між різними політичними силами. Хоча самі громадські організації це, як правило, позапартійні структури. Так має місце створення так званих “нонго” (від нон-гаверментал організейшн), тобто як репрезентантів широкої суспільної думки, і в той же час опозиційних громадських організацій або громадські організації, які стоять на критичних по відношенню до влади позиціях, навішуються ярлики “грантоїдів”. Ми пам‘ятаємо цей ярлик під час президентської кампанії 2004 року.

Отже, доводиться констатувати, що процес становлення громадянського суспільства в Україні переживає значні труднощі. Ці труднощі також пов‘язані з тим, що суспільство одночасно будує... засвоює засади демократії, розбудовує третій сектор і водночас стає на засади ринкової економіки. І за цих умов у нас відсутні важелі, в тому числі і фінансові важелі, які б сприяли становленню громадських організацій. Але, тим не менше, громадські організації як чинник громадянського суспільства, вони є надзвичайно важливими для функціонування інститутів демократії. По-перше, неурядові організації беруть на себе ті функції, які не можуть виконати окремі громадяни чи неорганізований рух у розв‘язанні нагальних проблем. Тому для них важливого значення набувають правові, фінансові, політичні умови діяльності. По-друге, неурядові організації беруть на себе певну критичну роль у процесі соціального пізнання в тому сенсі, що уряди не завжди схильні сприяти фундаментальним змінам, особливо у сфері економіки, які необхідно вживати для поліпшення стану довкілля і екологічних показників якості життя. Наприклад, при підвищенні плати за користування природними ресурсами, впровадження штрафних санкцій за забруднення, технологічна модернізація, енергозбереження. І, по-третє, неурядові організації з‘являються в тих суспільствах, які усвідомлюють необхідність переходу від стану екологічної деградації до екологічної збалансованості.

І тут слід зазначити, що не варто говорити, що екологічні організації не можуть виступати експертами. Власне громадська екологічна експертиза є надзвичайно важливим чинником: по-перше, завдяки своїй мобільності, оскільки громадськість значно активніше і швидше реагує на виклики часу, ніж інші фіксовані усталені структури; по-друге, завдяки мобільності, можливості організації такої експертизи, оскільки вони можуть організовувати мобільні експертні групи. Ну, варто згадати такий приклад, як такі громадські організації, як «Римський клуб», який був громадською організацією, після публікації звіту, першого звіту «Римського клубу», який певною мірою перевернув суспільну свідомість; по-друге, звіт «Всесвітньої організації охорони природи» і «Всесвітнього фонду дикої природи» у співпраці із програмою ЮНЕП, які опублікували в 90-му році “Світову стратегію збереження”, де висунули засади концепцій збалансованого розвитку, яка стала з 92-го року одним із фундаментальних чинників і критеріїв глобальної екологічної і соціальної політики.

Отже, говорячи про необхідність розбудови громадянського суспільства, також слід зазначити, що побудова громадянського суспільства передбачає вкорінення у свідомості громадян сенсу свободи, права і обов‘язку, поширення конституційної освідченності, набуття людьми навичок у правовий спосіб домагатися задоволення своїх законних інтересів. Це передбачає усвідомлення громадянської свободи як убезпечення від екологічних ризиків, право на чисте й безпечне довкілля. І навпаки, невід‘ємною складовою громадянського суспільства має стати розвинена система екоосвіти. Громадянська освіта і еко-освіта разом складають противагу культивуванню стереотипів споживацької поведінки, натискові комерційної реклами і інших комерційних інтересів.

І говорячи про необхідність розбудови громадянського суспільства як важливого чинника подолання наслідків екологічних лих, слід зазначити, що... слід сказати про певні застереження. Насамперед має бути адекватна оцінка цього феномену з боку влади і населення, уникнення як надто високих очікувань від нього, так і недооцінки цього феномену. Необхідна критична самооцінка екологічними організаціями власної місії і завдань, цілей і можливостей. Це, в свою чергу, дозволить уникнути переадресування завдань, чіткіше визначити свою нішу в громадянському суспільстві.

Двадцяті роковини Чорнобильської катастрофи мають стати для українського суспільства тією критичною точкою, на яку рівняються і за якою звіряють громадянську зрілість і відповідальність перед тими, хто пішов від нас, хто з нами, і хто прийде після нас.

І говорячи про вчорашнє засідання «Чорнобильської конференції», на жаль, доводиться констатувати, що серед поважних осіб, які були запрошені до доповіді в цій конференції, на жаль, не було представників міжурядових організацій, які мають неоднозначну оцінку в суспільстві – і про це говорив попередній доповідач, - але не було жодної доповіді від міжнародних екологічних організацій, які також доклали чимало зусиль у наданні, доведенні до громадськості наслідків екологічної катастрофи, мобілізації людських, фінансових і інших ресурсів для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

І згадуючи заклик президента Віктора Ющенко про необхідність сказати всю правду про Чорнобиль, слід також сказати, що правду можна сказати тоді, коли всі голоси будуть почуті.

Дякую за увагу.
Модератор:

– Тут така записка:

“Пане Мирославе! У нас в залі – народна артистка України Раїса Степанівна Недашківська, геніально читає Йовенко про катастрофу – це, якщо буде Ваша ласка, то дайте їй слово, 5 хвилин. Дякую”. Ну, і підпис.

Я можу засвідчити, що Раїса Степанівна дійсно присутня в залі і що вона читає геніально. Чи буде наша авдиторія замість кофе-брейку ... Згодна наша авдиторія. Прошу, Раїсо Іванівно!


Раїса Недашківська:

– В Союз письменників привезли прип‘ятських дітей, були сироти, батьки яких загинули. І я розповідала, як акторів, в травні місяці, коли Київ покидали люди… їхали в Чорнобиль піднімати дух народу. І ось нас 8 чоловік акторів Молодіжного театру... директор з нами завжди виступав, а тут раптом немає директору. Я кажу: “А чого ж Ви з нами не їдете?” – “Я слідуючим автобусом”. І він не поїхав. Ми думали, що ми їхали в 30-ти кілометрову зону, але ми їхали в Чорнобиль. Голі. Єдине, чим ми могли захиститися – це пляшка “Каберне” – я захватила з собою. І оце ми розділили на 8 чоловік. Оце наш захисток. В Києві все милося, то над нами літали оці вертольоти, які возили, оце скидали... що скидали туди, на реактор? Пісок, да?

І стояли хлопці. Такі гарні. Оце з Донбасу були хлопці. Ну, тобто, ми з жінками зустрічались, в нас цілий день були зустрічі. Але я пам‘ятаю цих хлопців, які під реактор робили оцей прорив. Це – “отборные войска”! Це такі гарні... на вулиці таких людей не бачиш. А туди помирать поїхали найкращі! І... отут милося, а там – вітер... і отакий струмочок, такий шланг, отакий завбільшки, щось дзюркотить, розумієте? Прип’ятські жінки спали на залізних кроватях, вони отак до нас: “Спасибі, що ви приїхали, не побоялися”. А це травневі дні, коли всі покидали Київ. Вони дякували нам, але нам було смішно, тому що нам було приємно. Смішно, що нам дякували – їм треба дякувати. Нам було приємно хоч чимось зігріти цих людей, які ще по-справжньому не розуміли отієї глобальної катастрофи. І ми цього не розуміли.

Я пам‘ятаю, як я приїхала до Києва після цієї зустрічі. В парадному роздяглася до трусів, заходила в кімнату – в мене у сина було запалення легенів, 39 температура, він боявся їхати в лікарню, тому уколи я йому робила дома – я заходжу обережно з цими своїми речами, в ванну, хазяйственним милом мию голову: так нас вчили захищатися; перу оці всі речі, і миємо, миємо, миємо хати... Там, я ж кажу, пилюка, всі дихають цим і так далі.

Так от, Світлана Йовенко, яка в цей період була дуже хвора, вона поїхала в Прип‘ять, в Чорнобиль уже в вересні місяці. І написала таку поему...

Я завтра... ви завтра будете на вечорі? Я маю на увазі, в Палаці “Україна”? Я тільки зустрічалась з режисером і я буду починати цим віршем. Я це кажу, може, хто буде, тоді... Ну добре, все одно... Вона написала настільки... це треба пережити пропустити через себе і відчути це...

Світлана Йовенко. “Вибух”.

Я маленький шматок прочитаю.

“Жилось легковажно.

Жилось безбережно.

Та вибух дістав нас.

Пожежа!


Сади очманіло квітують, бентежно!

Та в дзвонах вітрів: “Пожежа!”

Ще ніч, що підводить на зоряну вежу поетів, закоханих.

Ніжаться лежні.

І ще наше мрійво у снах необмежене.

Та око вогню вистежує все!

Легкодумність! Інертність! Лінивство!

Невігластво наше – читай: самовбивство!

Суспільну ніщоту, державне нікчемство!

Хто там на кого ремствує?

На себе поглянь, на округлість, оспалість,

Собі громадянства неструджену малість,

На поле духовне, цілинне, безмежне!

Хай в серце вдарить пожежа!

Втікають, втікають! – Та в ровені часу

Хто верхи, хто низом, хто з почтом, хто плазом!

Втікають, втікають щурі з корабля!

Все зайві – всі, хто без вітчизни втікають!

Народ захищається... Ці ж і не знають,

Що їх відцуралась би в смерті земля...

Такої німоти...
(Дайте води. Перепрошую.)
Такої німоти не витримало б серце,

Якби не Прип‘ять, не одна біда на всіх.

Мов брилу, слово вигорта із надр душі.

Ганьба, ізіск комерцій, словесних плетив,

Пустооких вправ!

Так ятрить душу вдаваність добра,

Що під двусічний, судний меч Дніпра

Навпіл розкраяне, лягає серце.

Зойкнула земля чаїним криком:

Сину, вбережи і захисти!

Вийшла мати із іконним ликом...

...


Хто ж, коли не ти?

Спалахнуло небо, впало ...

Сину! Вбережи і захисти!

Вийшла жінка з немовлятком

...

Хто ж , коли не ти?



І уже ні сина, і ні мужа,

Лиш розверсті, зорені поля...

Пліч о пліч стали біль і мужність,

Дух і воля, небо і земля!


(Оплески).
Я, виступаючи перед дітьми, сказала, що кожний народ в космічній гармонії грає свою, дуже важливу роль. Так як на Україні дуже сильне жіноче начало, ця земля народжувала цивілізації, народжувала арійську, трипільську, чернігівську, Київську Русь. І, як в Біблії сказано: “Буде нова земля і нове небо” на цій священній землі. Чорнобиль, ота чистка вогнем нашого народу, наших народів! – яке оце духовне відродження починається з цієї землі. Така жорстока розплата! Але отой духовний підйом, який розпочався, і найбільше він процвів рік тому на Майдані, щоб не відбувалося в нашій країні, ні уряд, ніхто не зможе зупинити отого духовного підйому.

Всіх нас чекає велике майбутнє і ми всі допоможемо нашій землі.


Модератор:

– Для того, щоб зробити легшим перехід від нашого поетичного світовідчуття до прози, то я спочатку надам слово письменнику Марії Мицьо, директору Програми правового захисту та освіти. Прошу Вас!


Марія Мицьо:

– Я вибачаюсь, я підготувала свій виступ на англійській мові. Хоча я можу по ходу сама перекладати його, але за вашим дозволом буду на англійській її читати.

Просто, хтось може мені...?

Я бачу, що майже ніхто не залишився.

... казали про відновлення Україні, і я вважаю, що ті уроки, які ми винесли, є трошки іншими. У своїй книзі, яка була надрукована українською мовою в травні, я змалювала свої поїздки до Зони. І, отже, Чорнобильська катастрофа дала мені можливість подивитися на те різноманіття зараз тваринного світу. Коли я мандрувала різними зонами, я бачила багато таких тварин, яких вже досить важко зустріти в природі в інших частинах українського довкілля. То треба сказати, що таке враження, що тварини не дуже є ураженими радіацією, вони більше страждали від людської діяльності. Туди стікається все більше тварин. Навіть якщо там є радіація, то вони про це не знають. Єдиний виняток – це коні Пржевальського. Вони є братами і сестрами звичайних домашніх коней, а ви знаєте, що їх можна зустріти в Асканії Новій. Зараз вони настільки розповсюджені по світу, що вони не можуть знайти собі місця. Єдине, що в дикому світі... втім, таких коней... вони не охоче туди, де є люди. Досить часто фермери навіть знищують їх, але навколо Чорнобилю майже немає людей, там заборонене полювання і от тому було вирішено завезти кілька коней Пржевальського туди. В 1999 році 20 таких коней випустили в дике довкілля. Зараз там 65 голів, але зараз ця популяція не тільки припинила зростання, але вона починає зменшуватись. Наталія Ясинецька підрахувала, що зараз там тільки 63 таких коней – майже 1/3 частина популяції. Отже, зараз не існує...

Ну, на жаль, відповідь є такою, що існує браконьєрське полювання на цих коней. Оскільки відбувається моніторинг за цими кіньми Пржевальського, науковці бажають з‘ясувати, які саме було вбито. Це саме ті, що більше довіряли людям. Або що це відбувалося для того, щоб добути м‘ясо, а потім продати його м‘ясокомбінатам. Все таки це одна з версій. Зараз ніхто не проводить розслідування, що ж там відбувається. Звичайно, що в Україні є багато злочинів, які вимагають ретельного розслідування. І загибель кількох коней, звичайно, не є найскладнішим із всіх злочинів. Браконьєрське полювання – це завжди було проблемою. Існує тільки півтори тисячі коней Пржевальського, що залишились на планеті; 150 з них є в Україні, включаючи тих, що вижили в цій Чорнобильській зоні. Треба сказати, що таке браконьєрське полювання означає, що статус Зони потребує серйозних міркувань. Власне, там заборонене полювання і взагалі будь-яка людська активність. Прийшов час захищати тварин від людей, офіційно проголосити цю зону заповідною, карати браконьєрів. Зрозуміло, що необхідні зусилля для того, щоб побудувати надійний ..., блокувати викиди радіації, але знов таки, на решті території можна знову ж таки утримувати заповідник.

Я розумію мотиви тих людей, які бажають, щоб цивілізація повернулася до Зони. Для багатьох з нас зона була домівкою. Вони хочуть повернутися до того. Але власне мені здається, що ця зона як раз була повернута до дикого життя. І все таки земля все ще є забрудненою. Один з не багатьох позитивних наслідків катастрофи – це перетворення цієї зони на дикий заповідник, якому немає аналогів у світі і людям треба про нього подбати.
Професор Єрмоленко А. М.:

Я можу починати? Дякую Мирославе Володимировичу, шановні колеги!

Я хотів би привернути вашу увагу до морально-етичного виміру екологічної кризи, яку ми переживаємо. До цього закликав нас Мирослав Володимирович і в цю площину перевела нашу дискусію шановна наша гостя Рейко Ватанукі з Японії, так?

Тому я хотів би продовжити ось цю нашу розмову про морально-етичні аспекти екологічної кризи. Річ у тім, що Чорнобиль, звісно, це – криза екологічна насамперед. Але це криза, яка є чинником світової, глобальної екологічної кризи, так? І вона має виміри також і інші. Ну, зокрема, про це уже йшлося: це – технологічний вимір, це – технічний вимір, але це ще й криза усіх інституцій політичних, економічних, людських на глобальному рівні. Але треба сказати, що, на мій погляд, насамперед це – морально-етична криза, яку ми переживаємо. Чому? Тому, що якщо ми візьмемо... візьмімо цей конкретний факт, цю конкретну катастрофу - Чорнобиль. Згадаємо, за якого режиму вона відбулася. Вона відбулася за того політичного режиму, який був закритим режимом. Але це означає, що і в морально-етичній площині існувала така закритість. Але морально-етична сфера потребує універсальності. Не може бути етики районного масштабу. Тому що такого районного масштабу етика і призводить до різних форм, різних перетворень, перверсій, можна так сказати. І той режим, за якого і була ця криза, він як раз і був таким, перепрошую, перверсійним режимом.

Але річ у тім, що ця криза, оскільки вона є глобальною, то це криза не тільки того режиму, це криза фактично тієї орієнтації, тих цінностей, які людство має ну приблизно з ново-часової доби. Це орієнтація на ту раціональність, яка розвиває вільну від цінностей динаміку, якщо згадати Макса Вебера.

І тому ця криза потребує вирішення ось цього питання: чи можемо ми поєднати знову оцю раціональність із цінностями, насамперед – морально-етичними цінностями? Це дуже складне питання тому, що і економіка, і політика зрештою розвиваються і можуть бути ефективними тільки тоді, коли вони ось цю динаміку розвивають. І тим не менше, таке питання виникає: наскільки можна це поєднати? І тим більше це стосується ось тієї екологічної ситуації, яку ми переживаємо зараз.

Вже тут цитувався Ганс Йонас “Принципи відповідальності”. Він починає свою книжку таким чином: “Врешті-решт розкутий Прометей волає до етики аби через неї приборкати ті сили, які він вивільнив”.

Я б ще один міг би навести такий образ, і він, мабуть дотичний якраз до тієї катастрофи Чорнобильської, яку ми пережили і переживаємо зараз, це – термоядерний реактор. Ну, з атомною чи термоядерною бомбою тут зрозуміло, а як можна утримати ось цей термоядерний синтез? Досі, наскільки мені відомо, це проблема. І утримати його може тільки магнітне поле. Ось етика, на мій погляд, якщо скористатись таким образом, і мораль мають бути ось тим магнітним полем, яке в змозі утримати ось цей термояд людської діяльності в тих межах, аби він не вибухнув і не загубив все життя на землі.

Але якою має бути ця етика? Якщо ми звернемося до традиційних етносів і життєвих форм, то у людства не має досвіду вирішення вже нових проблем. Отже, тут навряд чи ми можемо говорити про те, що ми можемо вирішити ці проблеми нові на основі традиційних етичних належностей.

І тут я хотів би пригадати Канта, який в передмові до “Критики чистого розуму” написав дуже дотепну відповідь одному із рецензентів, який, як він пише, не дуже схильно відізвався про попередню роботу – це “Основи метафізики моральності”, – сказавши, що Кант в моралі нічого нового не вніс, а тільки дав нову формулу. І Кант каже: “Якби він знав, що це найбільша похвала, шана науковцю – сказати йому, що він віднайшов нову формулу, особливо”, - він каже – “для математика, на основі якої можна вирішити задачу”.

Отже, коли ми відшукуємо ось цю нову формулу, а ми тільки можемо відшукувати нову формулу для моралі, а не винаходити якусь абсолютно нову мораль, то ми, мабуть, і маємо продовжувати ось цей принцип універсалізації, який започатковується ще в вісьовий час славнозвісним золотим правилом: “І як бажаєте, щоб з вами люди чинили, так само і ви чиніть їм”. Потім – Кантів категоричний імператив: “Чини згідно з максимою так, щоб максима твоїх дій могла б стати універсальним законом”. І, продовжуючи цю традицію, мені здається, ми можемо тільки тоді, коли цей принцип універсалізації поширимо геть на увесь світ і на природу.

Зрештою, сама етика розвивається таким чином: від антропоцентризму через егоцентризм, потім до біоцентризму і, зрештою, до фізіоцентризму. І різноманітні розвитки існують зараз в сучасній філософії, зокрема в Майрабіха, працю якого я також перекладав. Це – ввести таку категорію, як “мідвельт” замість “умвельт”, тобто “спільно-світ” замість “довкілля”. Оце “мідвельт”, воно дає можливість в світі і не тільки в людському, і не тільки в живому, а й в усьому світі бачити оце не довкілля, а бачити оцей спільно-світ. Тоді ми переносимо категорію суб‘єкта і на увесь світ. Але це може бути тільки уявний суб‘єкт. Тому що, зрештою, не все в світі має суб‘єктивність. Відтак етика, а вона пов‘язана із тим, що повинен бути суб‘єкт так само, як суб‘єкт етики, так само, як і суб‘єкт права. До того ж тут, мабуть, цей концепт і досить важко операціоналізувати.

Відтак, я хотів би запропонувати свій варіант категоричного імперативу. Тому що без категоричного імперативу взагалі етики не існує. Можуть бути різноманітні максими, чи максИми, як кажуть німці, але етика потребує категоричного імперативу, який би діяв безумовно і був би універсальним. Щоправда, тут якраз і виникає запитання: а чи можемо ми такий категоричний імператив обґрунтувати у відносинах до усього світу? Тут постає питання: взагалі наскільки увесь світ може бути і предметом, і суб‘єктом етики? Тому що вся попередня етика, вона, зрештою, була досі антропоцентричною. Десять заповітів згадаємо, вони не приписують нам того, що ми маємо чинити з природою, вони регулюють наші відносини одне з одним, а також із Богом. Відтак і виникає тут питання, наскільки ми можемо включити увесь навколишній світ в етику? Не тільки щоб цей світ був предметом нашої етичної діяльності, але також і певною основою для її обґрунтування.

Це досить складне питання тому, що в нас тут є дві небезпеки, дві пастки: або це натуралістична хиба, тобто коли ми із буття виводимо належність, або це нормативістська хиба, тобто навпаки.

І для того, щоб якось минути ось ці хиби, я хотів би запропонувати ось такий категоричний імператив: «Чини так, щоб ти міг бажати, щоб максима твоєї дії, а також наслідки і побічні наслідки, які здогадно виникатимуть із її універсального застосування, могли бути прийнятними для усього сущого, яке» – оце дуже важливе уточнення – «яке немов би (німецькою “альс об”) бере участь в дискурсі».

Що на мій погляд... Я вже, мабуть, маю завершувати, так? Що на мій погляд дає ось така редакція категоричного імперативу? По-перше, вона долає і егоцентризм, і антропоцентризм, ну і знімає в собі і біоцентризм і так далі, і фізіоцентризм, і так далі, і так далі. Це перше. По-друге. По-друге, що не було, скажімо, в Кантовій етиці, вона має враховувати також наслідки і побічні наслідки. Кантова філософія була не тільки монологічною, але вона була деонтологічною тому, що вона виходила із принципу обов‘язку, не враховуючи, як ми знаємо, наслідки. Це вже протестантська така позиція: а що до наслідків – це вже як Бог дасть. Тут, на мій погляд, це дає нам можливість як раз вводити в контекст нашого імперативу, який має претендувати на універсальну значущість, також і наслідки і побічні наслідки.

Але. Це, до речі, те, що започаткував Макс Вебер своєю працею “Політика як професія”, і потім підтримав, розвинув далі Ганс Йонас.

Далі, значить, ще один момент, який пов‘язаний з останнім оцим приписом. На мій погляд, як я довершую оцей категоричний імператив, цей припис “немов би бере участь в дискурсі”. Звісно, ані камінь, ані навіть жива тварина не може брати в дискурсі участь. Але оце “немов би”. А хто може брати? А може брати участь в дискурсі громадськість, люди. Тобто, витворюючи певні процедури таких дискурсів, і тут про це вже добре говорила Тетяна Гардашук, через громадськість ми можемо захищати права природи. Понад це – її гідність. Не випадково, що зараз до лексики екологічної входять такі поняття, які раніше стосувались тільки людини: права природи, гідність природи – це етичні категорії, які регулювали стосунки людей одне з одним.

Далі, що дає цей імператив – я вже завершую – він дає те, що через громадськість ми вводимо ось ці етичні категорії, але ми вводимо ось той концепт, коли усе в світі ми будемо розглядати не тільки як засіб – це ціла раціональна дія – до речі, і люди часто-густо постають як засіб, і в іншій Кантовій редакції імперативу “не ставитись до іншого тільки як до засобу” (Кант там підкреслює “тільки”). Отже, ми також долаємо оце ставлення до іншого усього сущого тільки як до засобу, вводячи уже соціально-політичну категорію громадськості, громадського дискурсу.

І, таким чином, на мій погляд, ми можемо утворити певні механізми і певні процедури, коли гідність людини поєднується із шануванням природи.

Дякую за увагу.


Каталог: img -> forall
forall -> Гуманітарний Форум «Відродження, оновлення і розвиток людини»
forall -> Гуманітарний Форум «Відродження, оновлення і розвиток людини»
forall -> Резолюція міжнародної конференції «Медичні наслідки Чорнобильської катастрофи І стратегія їхнього подолання»
forall -> Гуманітарний Форум «Відродження, оновлення і розвиток людини»
img -> Угода між Урядом України та Урядом Республіки Гайана про торговельно-економічне співробітництво
img -> Угода про торговельно-економічне співробітництво між Урядом України та Урядом Мексиканських Сполучених Штатів
img -> Угода між Урядом України та Урядом Його Величності Султана І Янг Ді-Пертуана Брунею Даруссаламу про сприяння та взаємний захист інвестицій
forall -> Робоча навчальна програма
forall -> Гуманітарний Форум «Відродження, оновлення і розвиток людини»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка