Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу



Сторінка4/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Зникнення з лікарні


 

Цього вечора я взяв у шори спершу Дега, а потім Фернандеса. Дега сказав, що не вірить у мій план, він, мовляв, радше ладен заплатити великі гроші, аби його викреслили зі списку тих, кого відсилатимуть на острови. Він попросив мене написати Сьєрра й поцікавитись, чи можна це зробити. Шаталь цього самого дня приніс цидулку з такого відповіддю: «Нікому нічого не плати. Той список складено ще у Франції, і ніхто, навіть директор виправної в’язниці, не має права вас із нього викреслити. Якщо ви розчарувалися в лікарні, то можете вийти з неї наступного дня після того, як корабель «Мана» відпливе на острови». Перед відправкою на острови нас переведуть на тиждень у камери, і, може, звідти легше буде втекти, ніж із лікарняної палати. У своїй цидулці Сьєрра написав мені також, що коли я хочу, то він пришле до мене на розмову одного колишнього каторжанина, — той чоловік живе в сусідньому селищі й може роздобути мені човна. Він тулонець, на ім’я Жезюс, і два роки тому допоміг утекти лікареві Бугра. Щоб побачитися з Жезюсом, треба піти на рентген до спеціально обладнаного будиночка на території лікарні, обнесеної муром. Там одного дня проходитимуть рентген колишні каторжани. Сьєрра написав іще, щоб я, перше ніж іти просвічуватися, вийняв капсулу, бо лікар побачить її, якщо надумає оглянути мене нижче грудей. У записці до Сьєрра я прошу його прислати Жезюса на рентген і разом з Шаталем вигадати щось таке, аби туди потрапив і я. Того самого вечора Сьєрра попереджає мене, що це буде післязавтра о дев’ятій ранку. Наступного дня Дега й Фернандес попросилися з лікарні. «Мана» вранці відпливла. Вони сподіваються втекти з камер в’язниці, я бажаю їм успіху, а сам свого плану не змінюю. Я зустрічаюся з Жезюсом. Це старий і сухий, як сардина, колишній каторжанин, на його смаглявому обличчі два жахливі рубці. Коли Жезюс дивиться на мене, у нього весь час сльозяться очі. Бридка пика, підступний погляд. Він не викликає в мене довіри, і майбутнє покаже, що недарма. Жезюс швидко каже: — Я можу приготували човен на чотирьох, щонайбільше на п’ятьох чоловік. Барильце води, харчі, каву й тютюн; три широких весла, порожні мішки від борошна, голку й нитки, щоб ти сам зшив вітрило та клівер; компас, сокиру, ніж і п’ять літрів тафії — гвіанського рому. Все це коштуватиме дві з половиною тисячі франків. Через три дні скінчаться місячні ночі. Якщо ти згоден, то через чотири дні я чекатиму на тебе щоночі з одинадцятої до третьої години в човні на річці. Чекатиму цілий тиждень. Та коли з’явиться молодий місяць, я більше не чекатиму. Човен стоятиме внизу, біля рогу лікарняного муру. Йтимеш попід муром, бо човна здалеку не видно, навіть за два кроки не побачиш. Я не довіряю йому, та все ж таки згоджуюсь. — А гроші? — питає Жезюс. — Передам через Сьєрра. Ми розходимось, не потиснувши один одному руки. Це не зовсім гарно. О третій годині Шаталь несе до табору гроші Сьєрра — дві тисячі п’ятсот франків. «Я можу ризикувати такими грішми завдяки Галгані, — кажу собі подумки. — Аби лиш той Жезюс не пропив ці дві з половиною тисячі!» Клузйо на радощах сяє, він вірить у себе, в мене й у наш план. Його тривожить тільки одне: тюремник-араб заходить до палати не щовечора, а пізно вночі і дуже рідко. І ще один клопіт: кого вибрати для втечі третім? Є серед нас один корсіканець, хлопець із злочинного світу Ніцци, звати його Б’яджі. Він на каторзі з 1929 року, а в камері посиленого нагляду опинився як у попередньому ув’язненні через те, що вколошкав якогось типа. Ми з Клузйо сперечаємося, чи слід нам поговорити з ним і коли. Та поки ми перешіптуємося, до нас підходить вісімнадцятирічний хлопець, гарний, мов дівчина. Це Матюрет, його спершу були засудили до страти за вбивство шофера таксі, а потім помилували як неповнолітнього — він мав сімнадцять років, коли вчинив злочин. Їх було двоє: один шістнадцятирічний, другий сімнадцятирічний, і кожен з цих двох підлітків, замість звинувачувати на суді один одного, заявляв, що то він порішив шофера. Та шофера було застрелено єдиною кулею. Така поведінка цих хлопців на суді викликала до них симпатію в каторжан. Отож Матюрет підходить до нас і тонким, майже жіночим голосом просить прикурити. Я даю йому вогню, ще й дарую чотири сигарети та коробку сірників. Він дякує і з кокетливою усмішкою відходить. Раптом Клузйо каже мені: — Метелику, ми врятовані! Араб заходитиме до палати тоді, коли нам треба буде, й настільки, наскільки нам захочеться. Він у наших руках! — Що ти маєш на увазі? — Все дуже просто: ми поговоримо з Матюретом, щоб він зайнявся тюремником. Знаєш, араби іноді закохуються в молодих хлопців. Одне слово, тюремник заходитиме до палати, коли треба буде нам! — Гаразд. Я підходжу до Матюрета. Хлопець принадливо всміхається до мене. Він думає, що схвилював мене кілька хвилин тому своєю кокетливою усмішкою. Але я кажу йому: — Помиляєшся, ходімо до клозета. Він рушає за мною. У клозеті я заводжу розмову: — Якщо скажеш комусь бодай одне слово прсг те, що зараз від мене почуєш, то ти вже труп. Отже, слухай: хочеш зробити нам за гроші одну послугу? А може, й ти не проти втекти з нами? — Не проти. То й що?.. Після взаємних обіцянок тиснемо один одному руку. Він лягає спати, я перемовляюся кількома словами з Клузйо і теж лягаю. О восьмій вечора Матюрет сідає на підвіконня. Йому не доводиться кликати тюремника, той приходить до нього сам, і вони заводять пошепки розмову. О десятій Матюрет лягає. Тюремник двічі обходить палату й виявляє одного мертвого. Він стукає в двері, невдовзі приходять двоє з ношами й забирають мерця. Цей мрець стане нам у пригоді — тепер поява тюремника в палаті о будь-якій годині ночі матиме виправдання. За нашою порадою, наступного дня Матюрет призначає тюремнику побачення об одинадцятій ночі. Саме о цій годині той і приходить, наближається до ліжка Матюрета, смикає його за ноги, а тоді простує до клозета. Матюрет іде слідком за ним. За чверть години тюремник виходить звідти, подається до дверей і виходить. Матюрет одразу ж лягає, не промовивши до нас ні слова. Це повторилося й наступного разу, але тепер уже опівночі. Все йде чудово, тюремник приходитиме о будь-якій годині, яку йому вкаже Матюрет. 27 жовтня 1933 року ми відкручуємо від своїх ліжок по одній ніжці —вони послужать нам кийками. О четвертій годині пополудні я чекаю звістки від Сьєрра. Але санітар Шаталь повертається без записки. Він лише каже мені: — Сьєрра попросив переказати, що Жезюс чекає тебе в призначеному місці. Хай тобі щастить. О восьмій вечора Матюрет каже тюремникові: — Приходь після півночі, пізньої пори ми зможемо довше побути разом. Тюремник обіцяє прийти. Опівночі ми готові. Тюремник з’являється о чверть на першу, підходить до ліжка Матюрета, смикає його за ногу й рушає до вбиральні. Матюрет іде за ним. Я хапаю ніжку від свого ліжка, яке з брязкотом падає. Клузйо вириває ніжку від свого ліжка майже беззвучгіо. Мені треба стати за двері, а Клузйо має йти просто на тюремника, щоб привернути до себе його увагу. Через двадцять хвилин чекання все відбудеться вмить. Тюремник виходить з клозета і, побачивши перед собою Клузйо, здивовано питає: — Що ти робиш тут о цій пізній порі? Йди спати. Та раптом він дістає сильний удар ззаду по голові й нечутно падає. Я швиденько надягаю його одежу, взуваю його черевики, а самого тюремника ми тягнемо під ліжко, і, перш ніж запхнути туди зовсім, я ще раз б’ю його по голові. Він це заслужив. Ніхто з двадцяти чоловік у палаті не ворухнувся. Я кидаюсь до дверей, слідом за мною біжать Клузйо з Матюретом, обидва в самих сорочках, і я стукаю у двері. Наглядач відчиняє, я замахуюсь залізною ніжкою і б’ю його по голові. Другий наглядач, той, що сидів навпроти, випускає з рук карабін — певне, був задрімав. Не встигає він отямитись, як я оглушую і його. Мої жертви навіть не скрикнули, а той, котрого огрів Клузйо, перш ніж упасти ниць, тільки зойкнув: «Ох!» Мої двоє так і залишилися сидіти оглушені на стільцях, а третій простягся на підлозі. Ми зачаїли подих. Нам здалося, що це «ох!» почули всі. Воно й справді пролунало досить гучно, одначе ніхто не ворухнувся. Не заносячи наглядачів до палати, ми вирушаємо в дорогу, озброєні трьома карабінами. Спускаємося погано освітленими сходами вниз — Клузйо попереду, за ним Матюрет, а ззаду я. Клузйо викидає свою ніжку, я стискаю свою в лівій руці, а в правій карабін. Унизу ні душі. Довкола непроглядна ніч. Лише добре придивившись, ми бачимо в тому боці, де річка, мур і швидко біжимо до нього. Під муром я нагинаюся, Клузйо стає мені на спину, вилазить на мур і сідає на нього, мов верхи на коня. Потім він витягує Матюрета й мене. Ми стрибаємо в темряву за муром. Клузйо попадає в якусь яму й скрикує від болю. Матюрет і я приземляємося щасливо. Обидва підводимося без карабінів — ми їх повикидали, перш ніж стрибнути з муру. Клузйо не може встати, каже, що зламав ногу. Я залишаю Матюрета з Клузйо й біжу до рогу, v тримаючись рукою за мур. Ніч така темна, що тільки тоді, коли моя рука провалюється в порожнечу, я усвідомлюю: мур скінчився. Чую, як від річки долинає голос: — Це ви? — Ми… Ти, Жезюсе? — Я. Він на мить запалює сірника. Я помічаю, де він, кидаюсь у воду й дістаюся до човна. У човні двоє. — Залазь. Ти хто? — Метелик. — Гаразд. — Жезюсе, треба вернутися назад, мій товариш зламав ногу, коли стрибав з муру. — Тоді бери оцю лопату — й до роботи! Три весла занурюються у воду, і легкий човен швидко долає ті сто метрів, які відділяють нас від місця, де мали б бути мої супутники. Але нічогісінько не видно, і я гукаю: — Клузйо! — Мовчи, Бога ради! — озивається Жезюс. — Анфле, черкни кілька разів запальничкою. Сиплються іскри, і їх помічають мої товариші. Клузйо свистить крізь зуби: цей звук зовсім тихенький, але чути його добре. Так, ніби сичить гадюка. Клузйо свистить безперестану, і цей свист нарешті приводить нас до нього. Анфле виходить на берег, бере Клузйо на руки й кладе його в човен. Матюрет також сідає в човен, а за ним — Анфле. Нас п’ятеро, вода лиш на два пальці не досягає краю бортів. — Якщо схочете поворухнутись, попередьте мене — каже Жезюс. — Метелику, більше не веслуй, поклади весло собі на коліно. Анфле, рушаймо! Човен пливе за течією і швидко поринає в темряву. Коли через кілометр ми проминаємо освітлену тьмяним електричним світлом в’язницю, то вже не пливемо, а мчимо за течією посеред річки. Анфле виймає з води весло. Лише Жезюс, затиснувши своє весло між колінами, підтримує рівновагу човна. Він не веслує, він тільки кермує. — Тепер можна розмовляти й курити, — каже Жезюс. — Гадаю, все обійшлося добре. Ти певен, що ви нікого не вбили? — Не певен. — О господи! — озивається Анфле. — Ти це приховав від мене, Жезюсе! Ти сказав, утікатимуть звичайні засланці, а тепер я бачу, що вони каторжани. — Так, Анфле, це каторжани. Я не хотів тобі цього казати, бо ти мені не допоміг би. Якщо ми попадемося, я візьму все на себе. — Та вже ж! За твоїх сто франків, Жезюсе, я не хочу накласти головою, якщо когось убито, чи йти на довічну каторгу, якщо когось поранено. — Анфле, я дам вам на двох ще тисячу франків, — кажу я. — Гаразд, друже. Домовилися. Дякую. Ми здихаємо в селищі з голоду. Тут на волі важче, ніж у неволі. В’язнів принаймні годують і одягають. — Друже, — звертається Жезюс до Клузйо, — твоя нога не дуже болить? — Ні, — відповідає Клузйо. — Що ми будемо робити, Метелику, з моєю поламаною ногою? — Побачимо. Куди ми пливемо, Жезюсе? — Я сховаю вас в одній бухточці за тридцять кілометрів від виходу в море, — каже Жезюс. — Там просидите з тиждень, поки вгомоняться наглядачі та людолови. Треба, щоб вони подумали, ніби ви ще цієї ж таки ночі спустилися по Мароні до моря. Людолови плавають на човнах без моторів і через це особливо небезпечні. Отож вогник від сигарети, слово чи кашель можуть стати для вас фатальними, якщо людолови виявляться десь недалеко. А в наглядачів великі моторні човни, вони не заходять у ту бухточку, бо сядуть на мілину. Ніч світлішає. Десь близько четвертої ранку ми після довгих пошуків нарешті натрапляємо на знак, який відомий лише Жезюсові, і запливаємо в джунглі. Човен підминає дрібну поросль, яка позад нас знову випростується, утворюючи густу завісу. Треба добре знати своє діло, щоб зуміти проплисти тут човном. Ми пробиваємося в джунглі понад годину, розгортаючи гілля, що загороджує нам дорогу. Потім раптом випливаємо на своєрідний канал і зупиняємось. Берег тут поріс травою, а дерева високі, і хоч уже шоста година, денне світло ще не проникає крізь їхні крони. Під цим пишним склепінням не стихає крик безлічі невідомих нам птахів. — Ось тут ви й чекатимете цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня я принесу вам харчі. Він витягує з густих кущів невелику, завдовжки метрів зо два, пірогу. В ній два весла. Цією пірогою Жезюс підніметься за припливу до Сен-Лорана. Тепер візьмемося до Клузйо, який лежить на березі. Він і досі в самій сорочці, й ноги в нього голі. Ми нарубуємо сокирою сухих гілок, зв’язуємо їх, і в нас виходять ніби дві дощечки. Анфле смикає Клузйо за ногу, той обливається потом, а потім каже: «Годі! Ось так болить менше, мабуть, кістка стала на місце». Ми прикладаємо ті дві «дощечки» йому до ноги і обв’язуємо її. Йому легшає. Жезюс купив четверо штанів, чотири сорочки й чотири вовняні блузи засланців. Матюрет і Клузйо вдягаються, а я залишаюся в одежі тюремника. Перехиляємо рому. Ми допиваємо вже другу пляшку після втечі; на щастя, ром зігріває. На нас без угаву нападають москіти, й доводиться пожертвувати коробкою тютюну. Ми розмочуємо його у вичищеному, схожому на пляшку гарбузі й змочуємо тією рідиною обличчя, руки та ноги. Вовняні блузи чудово зігрівають нас у вологому повітрі, що наскрізь проймає все тіло. — Ми рушаємо, — озивається Анфле. — А де обіцяна тисяча франків? Я відходжу вбік і повертаюся з новісінькою тисячо— франковою банкнотою. Бувайте! Не витикайте звідси носа цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня ми прийдемо. А восьмого попливете в море. Тим часом зробіть вітрило, клівер, наведіть лад у човні, покладіть кожну річ на своє місце, закріпіть петлі стерна. Якщо ми не прийдемо через десять днів, то знайте: нас заарештували в селищі. Ви напали на наглядачів, і «це, певно, не обійшлося без крові. Клузйо зізнається, що не залишив свого карабіна під муром. Він перекинув його через мур, а що річка там зовсім близько, то карабін, на думку Клузйо, впав у воду. Жезюс каже, що це добре, бо коли його не знайдуть, то людолови подумають, ніби ми озброєні. У людоловів тільки револьвери та тесаки, отож, гадаючи, що ми маємо карабін, вони побояться розшукувати нас— Що ж, до побачення! Якщо нас викриють, нам доведеться покинути човен і піти вздовж каналу в джунглі, а потім з компасом пробиратися суходолом на північ. Через дза-три дні ми вийдемо на табір смерті «Шарвен». Там комусь заплатимо, щоб повідомили Жезюса, де ми переховуємося. Колишні каторжани відпливають. За кілька хвилин їхньої піроги вже не видно. Западає тиша. Денне світло цідиться в джунглі якось незвично. Здається, ніби стоїш під склепінням, над ним сяє сонце, але крізь нього не пробивається жоден промінь. Теплішає. Матюрет, Клузйо і я лишилися самі. Перше, що нам спадає на думку, — це засміятися: все пройшло як по маслу! Тільки Клузйо не пощастило — зламав ногу. Сам Клузйо каже, що тепер, коли нога в шинах, він почувається краще. Тепер можна зварити каву. Швиденько розводимо багаття й випиваємо по великому кухлю чорної кави з цукром— сирцем. Чудово. Від учорашнього вечора ми так стомилися, що тепер ніхто не має бажання ні передивлятися залишені нам речі, ні оглядати човен. Устигнемо ще. Ми вільні, вільні, вільні! Минуло рівно тридцять сім днів, відколи нас привезли на каторгу. Якщо ця втеча закінчиться щасливо, то моя довічна каторга виявиться недовгою. Я питаю подумки: «Пане суддя, скільки триває довічна каторга у Франції?» І регочу. Матюрета теж засуджено на довічну каторгу. — Ще рано святкувати перемогу, — озивається Клузйо. — Колумбія далеко, а цей човен з паленого дерева навряд чи довго пропливе морем. Я мовчу. Відверто кажучи, я до останньої хвилини гадав, що цією пірогою нас тільки доставлять туди, де стоятиме справжній човен, і на ньому ми й подамося в море. Усвідомивши свою помилку, я не зважуюсь нічого сказати, щоб не нагнати на друзів паніки. З іншого боку, не хочеться виказувати перед Жезюсом, що я не знаю, на яких вовнах звичайно втікають… Цей перший день ми проводимо в розмовах і за вивченням незнайомих нам джунглів. Над нашими головами справжнє змагання зі стрибків улаштували мавпи та білки. Попити води й скупатися прийшло стадо бакірів — різновиду дрібних вепрів. Їх зібралося тисячі зо дві. Вони забрели в затоку й плавають. Невідомо звідки виринає кайман і хапає за лапку вепра, той кувікає, наче його ріжуть, і тоді інші вепри накидаються на каймана, стрибають на нього верхи, намагаються кусати за комісури його величезної пащі. Кожним помахом хвоста крокодил жбурляє то в один бік, то в другий по вепрові. Одного з них кайман оглушив, і тепер цей вепр плаває догоричерева. І одразу ж інші вепри з’їдають його. Заплава почервоніла від крові. Це видовисько тривало двадцять хвилин. Потім кайман пірнув у воду. Більше ми його не бачили. Другого дня уранці ми, добре виспавшись, знову заварюємо каву. Я скидаю блузу, беру великий брусок марсельського мила, що його знайшов у човні, і умиваюся. Матюрет голить скальпелем спершу мене, потім Клузйо. В самого Матюрета борода ще не росте. Коли я беру в руки блузу, щоб одягтися, з неї випадає величезний чорно-фіолетовий волохатий павук. Волоски на ньому досить довгі, й закінчуються вони сріблястими кульками. Павук надто великий, і я з огидою розчавлюю його. Потім ми викидаємо з човна всі речі, навіть барильце з водою. Вода в ньому лілова — мабуть, Жезюс укинув забагато марганцівки, щоб вона не зіпсувалася. В добре закоркованих пляшках знаходимо сірники й тертушку. Шкільний компас показує тільки північ, південь, захід і схід, градусних поділок на ньому нема. Щогла заввишки тільки два з половиною метри. Ми зшиваємо мішки від борошна, робимо з них вітрило й просилюємо по його боках вірьовку, щоб міцніше трималося. Я майструю клівер у вигляді рівностороннього трикутника: він допомагатиме піднімати ніс човна на хвилі. Коли зводимо щоглу, мені впадає в око, що днище човна ненадійне: отвір, у який вставляється щогла, дуже розбитий, понівечений. Коли ми прикручуємо дверні завіси, які триматимуть стерно, шурупи входять у дерево, як у масло. Човен уже наполовину спорохнявів. Той негідник Жезюс посилає нас на смерть! Усупереч власній волі, я йоказую все це товаришам — просто не маю права приховати такого від них. Що ж робити? Коли сюди прийде Жезюс, ми примусимо його знайти надійніший човен. Спершу ми його роззброїмо, і я з ножем та сокирою пожену Жезюса до селища — нехай шукає інший човен. Це досить ризиковано, але ще ризикованіше вирушати у море в отакій труні. З харчами все гаразд: маємо сулію олії і кілька коробок маніокового борошна. З цим можна заплисти далеко… Цього ранку ми стали очевидцями цікавого видовища: зграйка мавп із сірими обличчями побилася з мавпами з чорними та волохатими обличчями. Під час цієї бійки Матюрет дістав удар по голові ломакою, і в нього на маківці виросла гулька завбільшки з горіх. Ми тут уже п’ять днів і чотири ночі. Минулої ночі пройшла злива. Ми ховались від неї під листям дикого бананника. Вода бурхливо струмувала по листі, але в нас намокли тільки ноги. Сьогодні вранці я попиваю каву й думаю, який шахрай цей Жезюс. Скористався з нашої недосвідченості й усучив нам дряхлий човен. Щоб заощадив якихось п’ятсот-тисячу франків, він посилає на неминучу смерть трьох чоловік! Я запитую себе, чи після тбгб, як примушу його дати нам іншого човна, не варто буде вбити його. Крики сойок наполохують усе довкола, крики ці такі пронизливі й дратівливі, що я каЖу Матюретові взяти мачете й піти подивитися, що там діється. Він повертається за п’ять хвилин і киває мені головою, аби я йшов за ним. Ми відходимо за якихось сто п’ятдесят метрів від човна, і я бачу повислого в повітрі фазана чи якогось водяного дикого птаха завбільшки з два півні. Його нога впіймалася в ласо, й тепер він повис на гілляці. Ударом мачете я стинаю йому голову, аби урвати цей жахливий крик. Зважую його на руці, він важить кілограмів з п’ять. У нього така сама шпора, як у півня. Вирішуємо з’їсти його, але, поміркувавши, робимо висновок, що хтось же встановив це сильце, отже, десь повинні бути й інші сильця. Йдемо оглянути довколишній ліс. Ходимо-ходимо й натрапляємо на дивну споруду: справжню огорожу заввишки з тридцять сантиметрів, зроблену з листя й переплетених ліан — приблизно за десять метрів від берега заплави. Ця огорожа тягнеться паралельно з берегом. Через певні проміжки в огорожі є отвори, замасковані гілочками, а в отворах поставлені сильця з латунного дроту, кінець якого прив’язаний до гілки куща, нахиленої до землі. Нарешті я здогадуюсь, що птах, наштовхнувшись на огорожу, мусить іти вздовж неї, шукаючи проходу. Знайшовши отвір, він проходить через нього, але його лапка ловиться в сильце, а нахилена гілка куща враз здіймається вгору. Птах висить у повітрі, аж поки до нього прийде господар силець. Це відкриття псує нам настрій. З усього видно, що огорожа в доброму стані, отже, вона не стара, нам загрожує небезпека викриття. Вирішуємо вдень не розводити багаття, а ввечері навряд чи сюди приходить мисливець. Ми ухвалюємо по черзі пильнувати, чи хтось не йде до нас з боку силець. Ми накрили човен гілками, а своє майно занесли в хащі. Якось уранці стою я на варті. Десята година. Тієї ночі ми з’їли фазана чи півня — самі добре не знаємо. Юшка нам дуже сподобалась, і м’ясо, хоча й переварене, було досить смачне. Кожен випив по два кухлі юшки. Отож стою собі на варті, але всю мою увагу заполонили великі чорні мурахи, які носять чималі клапті листя до своїх мурашників, І я забуваю про те, що маю пильнувати. Завдовжки ті мурахи з півтора сантиметри, ще й на високих лапках. І кожна тягне на собі шматок листка. Я йду за ними аж до рослини, яку вони шматують, і бачу цілковиту організованість. Є серед них різальники, які тільки те й роблять, що нарізають шматки листків. Вони швидко стинають великий листок, схожий на листок бананиика, потім вельми спритно нарізають однакової величини шматки, що падають на землю. Внизу вишикувалася ціла шерега мурах того самого поріддя, хоча вони трохи відрізняються від різальників. У них збоку на щелепі видніє сіра смужка. Ці мурахи, вишикувавшись півколом, наглядають за мурахами-носіями. Носії підходять вервечкою до рослини з правого боку, а повертаються до мурашника з лівого. Вони закидають на себе свій вантаж дуже швидко й стають у вервечку, але час від часу через поспішність, з якою вони завантажуються й квапляться у вервечку, утворюються затори. Тоді втручаються мурахи-«поліцаї» і ставлять кожну трудівницю на місце, яке вона повинна зайняти. Я не зміг зрозуміти, чим завинила одна трудівниця, але її дві мурахи-«поліцаї» вивели з вервечки, відтяли їй голову й перерубали навпіл тіло. Потім «поліцаї» зупинили інших двох трудівниць, ті скинули з себе свої шматки листка, викопали лапками ямку, поклали в неї три частинки пошматованої мурахи й засипали їх землею.  

Голубиний острів


 

Я так захопився тією комашнею, що мене просто приголомшує чийсь незнайомий голос: — Не ворушись, а то пристрелю! Обернись! Перед і мною стоїть голий до пояса чоловік у шортах кольору хакі й червоних шкіряних чоботях. Середнього зросту, кремезний, засмаглий. Він геть лисий, на носі й повіках — яскраво-голубе татуювання. Посеред чола витатуйований тарган. — Ти озброєний? — Ні. — Ти сам? — Ні. — Скільки вас? — Троє. — Веди мене до своїх товаришів. — Не можу. Один з них має карабін, і я не хочу, щоб тебе вбили, перш ніж я дізнаюся про твої наміри. — Он як. Тоді не ворушись і говори тихо. Це ви троє втекли з лікарні? — Ми. — Хто Метелик? — Я. — Що ж, вважай, що ти зробив своєю втечею цілу революцію в селищі! Половину колишніх каторжан замкнули в жандармерії. — Він підходить до мене і, опустивши рушницю, подає руку. — Я бретонець у масці. Ти чув про мене? — Ні, але бачу, що ти не людолов. — Твоя правда, я ставлю тут капкани на птахів гоко. Мабуть, одного мого птаха з’їв тигр, якщо не ви. — Ми. — Хочеш кави? З мішка, якого він носить за плечима, незнайомець Дістає термос, наливає трохи кави мені й сам теж п’є. — Ходімо до моїх товаришів, — кажу я йому. Він іде й сідає біля нас. Потім тихо сміється з того. що я налякав його карабіном. — Я здогадувався, — каже він, — бо жоден людолов не хотів шукати вас — пішла чутка, нібито ви втекли з карабіном. Бретонець розповідає, що він уже двадцять років у Гвіані, п’ять із них — на волі. Йому сорок п’ять років. З дурної голови він витатуював собі на обличчі цю маску, і тепер його не цікавить життя у Франції. Він любить джунглі й живе тільки з них: добуває тут зміїні й тигрові шкури, збирає колекції метеликів, особливо йому вдається полювання на гоко — птаха, якого ми з’їли. Одного такого птаха бретонець продає за сто — двісті п’ятдесят франків. Я хочу йому заплатити, але він обурюється й не бере грошей. Ось що він нам розповідає: — Цей дикий птах — півень джунглів. Звісно, він ніколи не бачив ні справжньої курки, ні півня, ні людини. Коли мені щастить упіймати такого півня, я несу його до села й продаю тому, хто має курник, бо цей птах незвичайний. І той, не підрізаючи йому крил, взагалі нічого йому не роблячи, з настанням вечора пускає його в курник, а вранці відчиняє дверцята й бачить, що цей птах виходить звідти перший і ніби починає рахувати курей та півнів, які теж виходять з курника. Він іде слідом за ними, їсть, як і вони, при цьому пильно роззираючись на всі боки. Такого сторожового собаки пошукати! Ввечері він стає біля дверцят і невідомо як здогадується, що бракує однієї-двох курей, і тоді вирушає їх шукати. І чи то курка, чи то півень, він заганяє їх, дзьобаючи, мовби карає за те, що вони невчасно йдуть на своє сідало. Цей птах забиває пацюків, гадюк, землерийок, павуків, стоніг, а коли в небі з’являється якийсь хижак, жене всіх курей ховатися в траві і сам стає на чати. Він більше ніколи не покидає курника. І цього чудового птаха ми з’їли, мов звичайнісінького півня! Від бретонця в масці ми довідуємося, що Жезюса, Анфле і ще десятків зо три колишніх каторжан кинули до в’язниці жандармерії Сец-Лорана. Тюремника-араба звинуватили у змові й замкнули в карцері жандармерії. Від тих двох ударів, якими ми його оглушили, не залишилося й сліду, а от у наглядачів голови ще й досі в гулях. — Мені ніщо не загрожує, бо всі знають, що я ніколи нікому не допомагав утекти. Він каже нам, що Жезюс — негідник. Коли я згадую про човен, він іде його оглянути. Тільки-но позирнувши на нього, бретонець кричить: — Голубе, та він же послав вас на неминучу смерть! Ця пірога не протримається на морі й години! Перша ж сяка-така хвиля розламає її навпіл. Нікуди не вирушайте в цьому човні, це буде самогубство! — Що ж нам робити? — Гроші маєш? — Так. — Скажу, що тобі робити, навіть допоможу, ти цього заслуговуєш. Я допоможу задарма, аби тільки ти й твої друзі врятувалися. Добрий човен можна роздобути на Голубиному острові. Там тепер живуть близько двохсот прокажених. На острові немає наглядачів, туди не навідується ніхто із здорових, навіть лікар. Харчі прокаженим доставляють раз на день човном — о восьмій ранку. Цим самим човном фельдшер привозить на острів коробку з ліками й передає її двом санітарам, теж хворим на проказу, а ті лікують прокажених. Жоден охоронець, жоден людолов, навіть священик і той не зважується ступити на острів. Прокажені живуть у невеличких солом’яних хижках — вони набудували їх самі. Але є в них і спільний великий будинок, де вони збираються. Вони вирощують курей та качок і додають їхнє м’ясо до своїх убогих харчів. Офіційно прокажені не мають права нічого продавати за межі острова, одначе потай торгують із Сен-Лораном, Сен-Жаном і китайцями з Нідерландської Гвіани. Усі ті хворі —небезпечні вбивці. Своїх вони вбивають рідко, але часто коять злочини, коли таємно роблять вилазки з острова. Потім, повернувшись додому, вони хваляться своїми грабунками. Для таких вилазок острів’яни мають кілька човнів — вони їх украли в сусідніх селищах. Прокаженим суворо заборонено тримати човни, НагЛядачі стріляють у кожну пірогу, що підпливає до Голубиного острова або відпливає від нього. Отож прокажені затоплюють свої човни, наповнюючи їх камінням. А коли їм потрібен човен, вони пірнають, викидають з нього під водою каміння, і він спливає. На острові живуть люди різних рас, вихідці з різних районів Франції. Одне слово, твоя пірога може послужити тобі тільки на Мароні, і то як не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба роздобути інший човен, і найлегше зробити це на Голубиному острові. — Але як це зробити? — А ось як. Я проведу тебе по річці до острова. Сам ти його не знайдеш. Він за сто п’ятдесят кілометрів звідси, тож доведеться вертатися назад. Острів аж за Сен-Ао— раном, там іще цілих п’ятдесят кілометрів. Я підведу тебе якнайближче до острова, потім пересяду на свою пірогу, яку зараз причеплю до твого човна, а далі діятимеш сам. — А чому ти не хочеш зійти зі мною на острів? — О господи! — вигукує бретонець. — Та я лише раз у житті ступив там ногою на причал, до якого швартується човен адміністрації. Це булщ вдень, і з мене цілком досить того, що я там побачив. Даруй, Метелику, але ноги моєї більш ніколи не буде на тому острові! Я не можу перебороти в собі огиди стояти серед тих людей, говорити з ними, та ще й про щось домовлятися! Там я завдам тобі більше шкоди, ніж принесу користі. — Кали вирушаємо? — Як споночіє. — Котра зараз година? — Третя. — Гаразд, я ще встигну трохи поспати. — Краще я попливу на порожній пірозі, а Клузйо залишу тут стерегти наші речі. — Так не слід робити. Ти ніколи не знайдеш цього місця, навіть серед білого дня. А пливти річкою вдень ні в якому разі не можна. На вас і досі полюють. З’являтися на річці вам ще більш небезпечно. Вечоріє. Бретонець іде по свою пірогу і прив’язує її ззаду до нашої. Клузйо сідає біля бретонця, який уже взяв у руки весло, щоб стернувати, Матюрет умощується посередині, а я спереду. Ми насилу вибираємося з бухточки, і коли випливаємо на річку, на землю вже спадає ніч. Велике. червоне сонце запалює над морем обрій. Міріади вогнів — справжній фейєрверк — змагаються між собою, і там, де вони зливаються, кожен силкується бути найяскравішим — найчервонішим або найжовтішим. Кілометрів за двадцять попереду ми виразно бачимо гирло цієї величної річки, яка, іскрячись рожево-сріблястими блискітками, поспішає до океану. — Відплив закінчується, — каже бретонець. — За годину дасть про себе знати приплив, ми скористаємося з нього й рушимо вгору по Мароні. Отож під його натиском без особливих труднощів досить швидко дістанемося до острова. Враз стає темно. — Вперед! — каже бретонець. — Веслуйте чимдуж, аби вибратися на середину річки. Тепер не куріть. Весла занурюються у воду, і ми досить швидко пливемо впоперек течії. Бретонець і я веслуємо злагоджено, Матюрет — як може. Що далі ми випливаємо на середину річки, то дужче відчуваємо силу припливу, який підштовхує нас. Ми пливемо швидко, відчуваємо, що ця швидкість зростає й зростає. Приплив дедалі дужчає й нестримно несе нас уперед. А вже за шість годин ми наближаємося до острова, пливемо просто на нього: майже посеред річки виринає велика темна маса. — Ось і він, — каже пошепки бретонець. Ніч не дуже темна, але стоїть туман, і розгледіти острів нелегко. Ми підпливаємо. Коли вже починають вимальовуватись обриси скель, бретонець перебирається на свою пірогу, швидко відв’язує її від нашої і шепоче нам: — Хай щастить вам, друзі! — Дякуємо. — Дарма. Наш човен, яким уже не стернує бретонець, летить просто на острів. Я силкуюсь підняти його носа й зробити крутий поворот, але це мені не вдається, і під натиском течії ми вганяємося в якусь рослинність, що звисає у воду. Я щосили гальмував веслом, і все ж якби човен наткнувся не на гілля дерев, а на скелю, то розбився б, і ми залишилися б без харчів та речей. Матюрет стрибає у воду, тягне човна, і ми опиняємося під величезним крислатим деревом. Матюрет усе тягне й тягне, і нарешті ми прив’язуємо човна. Випиваємо по ковтку рому, а тоді я беру компас, залишаю товаришів у човні й сходжу один на берег. Я проламую перед собою гілля й прив’язую до нього клапті мішковини, які прихопив з собою. Потім помічаю тьмяне світельце, чую голоси й розрізняю в темряві обриси трьох хижок. Я не знаю, як підійти до них, і вирішую виказати себе. Я припалюю сигарету. Тої ж миті, як спалахує вогник, до мене з гавкотом кидається собака, намагаючись укусити за ногу. «Хоч би цей собака не був прокажений, — думаю я. — Та ти що, йолопе, собаки ж на проказу не хворіють!» — Хто там? Хто? Це ти, Марселю? — Це втікач із в’язниці. — Чого ти сюди прийшов? Обікрасти нас? Гадаєш, ми багаті? — Ні, мені потрібна допомога. — Безплатно чи за гроші? — Заткни пельку, Сово! З хижок виходять чотири тіні. — Іди сюди, друже, б’юсь об заклад: ти той, хто прихопив із собою карабін. Якщо він зараз при тобі, то поклади його на землю, тут не бійся нікого. — Так, це я, але карабін не при мені. — Я підходжу до них ближче, та в темряві розгледіти їхніх облич не можу. Я безглуздо простягаю руку, але ніхто її не тисне. Нарешті усвідомлюю, що руки тут не подають: вони не хочуть мене заразити. — Ходімо до хижі, — сказав Сова. Всередині на столі стоїть олійна лампа. — Сідай. Я сідаю на солом’яний стілець без спинки. Сова засвічує ще три олійні лампи й одну ставить на стіл просто переді мною. Дим від кокосової олії огидно смердить. Я сиджу, а вони п’ятеро стоять. Їхніх облич я не бачу, а моє освітлює лампа на столі, — цього їм і хотілось. Озивається голос, який звелів Сові заткнути пельку. — Агнію, іди спитай, чи можна привести його до громадського дому. Побалакай з Туссеном і швидше вертайся. Тут, друже, ми не маємо чого запропонувати тобі випити, хіба що кілька яєць. — Він ставить переді мною кошик з лози, повен яєць. — Ні, дякую. Один з них сідає близько біля мене, і тоді я вперше бачу обличчя прокаженого. Це щось жахливе, і я намагаюся не дивитись на нього й не виказувати свого враження. Ніс у нього цілком роз’їдений, посеред обличчя видніє дірка. Наголошую: не дві, а одна дірка, завбільшки з двофранкову монету. Правий бік нижньої губи теж роз’їдений, тому видно, як його три дуже довгі розхитані жовті зуби впинаються в голу верхню щелепу. В нього тільки одне вухо. Він кладе обв’язану бинтом правицю на стіл. На лівій руці в нього лишилося тільки два пальці, якими він підтримує довгу товсту сигару, що її згорнув сам із напівдостиглого листка тютюну, бо сигара ще зеленкувата. Повіка в нього збереглася тільки на лівому оці, а на правому її вже немає, там тепер видніє глибока яма, що тягнеться аж до посивілого розкуйовдженого чуба. Він каже мені дуже хрипким голосом: — Ми допоможемо тобі, друже. Я не хочу, щоб ти став таким, як я. — Дякую. — Мене звати Жан Безстрашний, я — дитя передмістя. Я був гарніший, дужчий і здоровіший за тебе, коли мене привезли на каторгу. І ось що зі мною сталося за десять років. — Тебе не лікують? — Лікують. Мені полегшало після того, як я став робити собі уколи. Поглянь, — повернув він голову, показавши мені її лівий бік. — З цього боку рана засихає. Мене сповнює велика жалість, і я, бажаючи виявити свою прихильність до нього, намагаюсь торкнутися його лівої щоки. Але він відкидає голову назад, проказуючи: — Дякую за те, що ти хотів торкнутися мене, але ніколи не торкайся прокаженого, не їж і не пий з його котелка. Я досі бачив обличчя тільки одного прокаженого, того, якцй не дав мені до нього доторкнутися. — Де він? — з’явилася в дверях тінь низького чоловіка, лише ледь вищого за карлика. — Його хочуть побачити Туссен та інші. Веди його до центру. Жан Безстрашний підводиться й каже мені: — Ходи зі мною. Ми рушаємо всі разом: четверо чи п’ятеро поперед мене, я — поряд із Жаном Безстрашним, решта — позаду. Хвилини за три виходимо на якийсь майданчик, освітлений місяцем. Це плеската вершина острова, посеред якої стоїть будинок. З двох його вікон цідиться світло. Біля дверей нас уже чекають зо два десятки людей. Коли ми підходимо ближче, вони розступаються, даючи нам дорогу. В залі, метрів десять завдовжки й чотири завширшки, стоїть щось на зразок каміна, в ньому горять дрова, а біля нього лежать здоровенні камені однакового розміру. Залу освітлюють два великі гасові ліхтарі. На табуреті сидить чоловік непевного віку з білим обличчям і чорними очима. Позад нього на ослоні — ще п’ять-шість острів’ян. — Я Туссен Корсіканець, — каже той, що на табуреті. — А ти, певне, Метелик? — Так. — На каторзі новини розходяться швидко — так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів карабін? — Ми кинули його в річку. — Де саме? — Навпроти лікарняного муру, там, де ми через нього перелазили. — Його можна дістати? — Гадаю, можна. Там не глибоко. — Звідки ти знаєш? — Ми заходили у воду — довелося нести до човна покаліченого товариша. — Що з ним? — Зламав ногу. — Ти йому допоміг? — Порозколював уподовж кілька гілляк і примотав їх навколо ноги. — Йому боляче? — Так. — Де він? — У пірозі. — Ти сказав, що прийшов просити допомоги. Якої саме? — Мені потрібен човен. — Хочеш, щоб ми дали тобі човен? — Так, я маю чим заплатити. — Гаіразд. Я продам тобі власний човен. Прекрасний човен, зовсім новий. Я вкрав його минулого тижня в Альбіні. Не човен, а трансатлантичний корабель. Немає тільки кіля. Та за дві години ми поставимо тобі чудовий кіль. А решта на місці: стерно, чотириметрова щогла із залізного дерева й новісіньке вітрило з лляного полотна. Скільки даси? — Назви ціну. Я не знаю, які тут ціни. — Як можеш, дай три тисячі франків, а як ні, то знайди завтра вночі карабін, і за нього я тобі віддам човща. — Ні, краще я заплачу. — Гаразд, домовилися. Блохо, дай кави! Блоха, заввишки з карлика, який приходив по мене, підходить до полички, прикріпленої до стіни над вогнем, бере новісінький блискучий і чистий котелок, наливає в нього з пляшки кави й ставить на вогонь. Перегодя він розливає цю каву в кухлі, що стоять біля каміння, а тоді Туссен нахиляється й роздає ці кухлі чоловікам, що товпляться позад нього. Блоха простягає мені котелок і каже: — Пий, нічого не боячись, бо цей котелок призначається тільки для здорових людей. Жоден хворий не п’є з нього. Я беру цей котелок і п’ю, потім ставлю його собі на коліно. І нараз бачу, що до Котелка прилип чийсь палець. Сам не знаю, що мені робити, але тут озивається Блоха: — Погляньте, я знову втратив пальця! Де ж він у дідька подівся? — А ось він, — кажу я, показуючи йому котелок. Він відриває пальця, кидає у вогонь і назад повертає мені котелок. — Можеш пити, в мене суха проказа. Я розпадаюсь на частини, але не гнию, я не заразний. До мене доноситься запах паленого тіла. Мені спадає на думку: «Мабуть, це горить той палець». — Тобі доведеться побути тут завтра до вечора й дочекатися відпливу, — каже Туссен. — Іди й попередь своїх товаришів. Пораненого віднеси до хижки, забери все з піроги, а саму її потопи. Ніхто з нас не може тобі допомогти, сам повинен зрозуміти чому. Я хутко повертаюсь до своєї піроги, ми з Матюретом беремо Клузйо й несемо його до солом’яної хижки. За годину закінчуємо розвантажувати пірогу й дбайливо складаємо речі на березі. Блоха просить подарувати йому пірогу й весло. Я віддаю її йому, він іде топити її в добре знайомому йому місці. Ніч минає швидко. Всі троє лежимо в хижці на нових ковдрах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в обгортковому папері. Лежу й розповідаю Клузйо та Матюрету про свою угоду з Туссеном. Клузйо з дурної голови каже: — Виходить, втеча нам коштує шість тисяч п’ятсот франків. Я дам тобі, Метелику, половину цих грошей — три тисячі франків, що лишилися в мене. — Не варто зараз торгуватися. Поки я маю гроші, я плачу. А там побачимо. Ніхто з прокажених не заходить до нашої хижки. Аж коли настає день, з’являється Туссен. — Доброго ранку. Можете спокійно виходити. Вам тут ніщо не загрожує. Один із наших заліз на вершині острова на кокосову пальму й пильнує, чи немає на річці човнів з наглядачами. Нікого там не видно. Поки на пальмі майорить біла ганчірка, ми знаємо: він не бачить нічого небезпечного. А як щось помітить, то відразу злізе з пальми й скаже нам. Назбирайте плодів папайї і поїжте. — Туссене, а як кіль? — запитую я. — Зараз ми зробимо його з дверей медпункту. Там досить важке дерево. З двох дощок вийде добрий кіль. Уночі ми витягли човна на берег. Іди подивись. Я йду. Це чудовий, ще зовсім новий човен — метрів п'ять завдовжки, дві лавки, в одній — дірка для щогли. Човен такий важкий, що Матюрет і я насилу його перекидаємо. Вітрило й вірьовки теж новісінькі. На бортах — кільця, до яких можна буде прив’язувати вантаж, навіть бочку з водою. Ми беремося до роботи. А ополудні вже пригвинчуємо кіль. Прокажені обступили нас і мовчки давляться, як іри працюємо. Туссен пояснює нам, як і що ми маємо робити. На Туссеновому обличчі не видно жодної рани, але коли він починає говорити, то помічаєш, що в нього ворушиться тільки лівий бік обличчя. Він зізнається мені, що хворий на суху проказу. Правий бік його постаті і правиця теж паралізовані, він чекає, що невдовзі йому паралізує і ліву ногу. Ліве око в нього непорушне, наче скляне, Туссен ним бачить, але не може ворушити. Я не називаю нічиїх справжніх прізвищ прокажених. Мені не хочеться, щоб колись ті, хто їх любив або знав, дізналися, як жахливо вони живцем розкладалися. Працюючи, я розмовляю з Туссеном. Більше ніхто не говорить. Тільки одного разу, коли я збирався підняти завіси, що їх вони зірвали з якоїсь шафи в медпункті, аби ними закріпити кіль, один з них сказав: — Не торкайся їх. Зриваючи ці завіси, я порізав собі руку, на них лишилася кров, хоч я їх і витер. Один з прокажених налив на завіси рому й запалив його, це він проробив двічі. — Тепер, — сказав він, — можеш їх брати. Поки ми працюємо, Туссен звертається до одного з прокажених: — Ти вже багато разів спускався до моря, тож поясни Метеликові все як слід, бо з них трьох у таку дорогу ще ніхто не вирушав. І той пояснює: — Сьогодні ввечері вода почне спадати рано. Годині о шостій. Течія буде така швидка, що за якихось години три віднесе тебе на сто кілометрів, майже до гирла річки. О дев’ятій годині треба буде зупинитися. Прив’яжеш човна до дерева й почекаєш шість годин — поки скінчиться приплив. Але не вирушай о третій ночі, течія буде ще дуже слабка. Випливеш на середину річки о пів на п’яту. До світанку залишиться ще півтори години, за які ти пропливеш п’ятдесят кілометрів. Твоє щастя залежатиме від цих півтори годин. О шостій, коли розвидниться, треба буде вийти в море. Навіть якщо наглядачі тебе помітять, вони не зможуть переслідувати твій човен, бо дістануться до гирла річки саме тоді, коли почнеться приплив. Далі вони не пройдуть, а ти вже будеш у морі. Ти повинен триматися від переслідувачів, якщо вони тебе помітять, на відстані кілометра, і той кілометр — твій порятунок. На цьому човні лише одне вітрило, а що було в тебе на пірозі? — Вітрило й клівер. — Цей човен важкий, витримає й два клівери. Як виходитимеш у море, напнеш усі вітрила й плистимеш просто на хвилі — а вони в гирлі завжди високі. Хай твої товариші полягають на дно човна, так він краще стоятиме, а ти міцно тримай стерно. Не прив’язуй до ноги вірьовку, що стягує вітрило, просили її в кільце — там є для неї спеціальне кільце — і намотай собі на руку. Як помітиш, що вітер подужчав і ти ось-ось перекинешся на великій хвилі, попусти вірьовку, тоді сам побачиш — човен стане рівніше. Отож не зупиняйся, відпусти вітрило й пливи далі за допомогою штормового фока й клівера. Аж у відкритому морі помалу згорнеш вітрило, а тоді напнеш знов і попливеш далі. Ти знаєш дорогу? — Ні. Знаю тільки, що Венесуела й Колумбія на північному заході. — Воно-то так, але гляди, щоб тебе не викинуло на берег. Нідерландська Гвіана видає втікачів, Британська Гвіана теж. Трінідад не видасть тебе, але примусить за два тижні поплисти далі. Венесуела видає тільки після того, коли примусить тебе попрацювати рік-два на будівництві доріг. Я уважно вислуховую. Він зазначає, що сам час від часу робить спробу втекти звідси, але оскільки він прокажений, то його щоразу повертають сюди. Він зізнається, що ніколи не діставався далі Британської Гвіани, її столиці Джорджтауна. Проказа в нього помітна тільки на ногах, на яких не залишилося жодного пальця. Він ходить босий. Туссен просить мене повторити всі поради, що він їх дав мені, я роблю'це безпомилково. І одразу ж озивається Жан Безстрашний: — Скільки часу тобі треба буде пливти у відкритому морі? — Три дні я плистиму на північний схід. Під тиском течії мене нестиме прямісінько на північ, а на четвертий день я зверну на північний захід, а мене течія нестиме на захід. — Чудово, — каже прокажений. — Останнього разу я плив на північний схід тільки два дні, тож і опинився в Британській Гвіані. Пропливши три дні на північ, обійдеш із північного боку Трінідад або Барбадос, потім візьмеш курс на Венесуелу й сам не помітиш, як підпливеш до берега Кюрасао чи Колумбії. Потім Жан Безстрашний звертається до свого товариша: — Туссене, за скільки ти продаєш свого човна? — За три тисячі, — відповідає трй. — Дорого? — Ні, я не сказав би. А ти, Метелику, зможеш заплатити такі гроші? — Зможу. — У тебе ще щось залишиться? — Ні, ми маємо рівно три тисячі, що їх носить у собі мій друг Клузйо. — Туссене, я продам тобі свій револьвер, — каже Жан Безстрашний. — Я хочу допомогти цим людям. Скільки ти мені даси за нього? — Тисячу франків, — відповідає Туссен. — Я теж хочу їм допомогти. — Дякуємо вам за все, — озивається Матюрет, дивлячись на Жана Безстрашного. — Дякуємо, — докидає Клузйо. Цієї миті мені стає соромно, що я збрехав, і кажу: — Ні, я не можу взяти в тебе таких грошей, на якій підставі я їх візьму? — Підстави є. Три тисячі франків — чималі гроші, однак Туссен візьме з вас лише дві тисячі, продаючи вам цей чудовий човен. Тож чому я не можу бодай трохи вам допомогти? А далі відбувається щось украй зворушливе: Сова кладе на землю капелюха й прокажені починають кидати в нього банкноти й монети. Прокажені підходять з усіх боків і щось кладуть у капелюх. Мене бере великий сором. Проте не можу зізнатися їм, що в мене є більше грошей! Що робити, Боже мій, я повівся так безчесно перед цими благородними людьми. — Прошу вас, не робіть такої пожертви! Тоді озивається зовсім скалічений негр, на руках якого не лишилося жодного пальця: — Нам гроші ні до чого. Бери їх не соромлячись. Ми на гроші тільки граємо або кохаємося за них з прокаженими жінками, що зрідка приїздять до нас з Альбіни. Ці слова приносять мені полегкість і не дають зізнатися, що в мене є гроші. Прокажені зварили нам дві сотні яєць і принесли їх у коробці з червоним хрестом. У цій коробці їм привезли вранці ліки. Нам дали також дві живі черепахи по тридцять кілограмів кожна, тютюнового листя, дві пляшки сірників і тертушки, з п’ятдесят кілограмів рису, два мішки деревного вугілля, примус і сулію бензину. Своїм вчинком ми дуже схвилювали тутешню громаду, і всім острів’янам хотілося допомогти нам. Здавалося, ніби це вони, самі збираються втікати. Нарешті ми потягли волоком човна туди, де причалили на своїй пірозі. Вони порахували гроші, зібрані в капелюсі: вісімсот десять франків. Отже, я повинен заплатити Туссену лише тисячу двісті франків. Клузйо подає мені свою капсулу, і я розкручую її в усіх на очах. У ній лежать одна банкнота на тисячу франків і чотири — по п’ятсот. Я вручаю Туссенові тисячу п’ятсот франків, і він повертає мені триста, кажучи: — Візьми револьвер, я його тобі дарую. Ви поставили на карту все, тому не треба, щоб в останню мить через відсутність зброї зазнали невдачі. Сподіваюсь, тобі не доведеться послуговуватись ним. Сам не знаю, як дякувати, передусім Туссену та й усім іншим. Фельдшер приготував для нас коробку з ватою, спиртом, аспірином, бинтами, йодом, ножицями та лейкопластирем. Один прокажений приносить тонкі, старанно обстругані дощечки й новісінькі бинти в упаковці. Він дає їх мені, аби я замінив Клузйо шини. Обп’ятій годині пустився дощ. — Погода вам сприяє, — каже мені Жан Безстрашний. — Ніхто вас не побачить, можете відчалювати зараз же й виграєте півгодини. Підпливете ще ближче до гирла річки, а там о пів на п’яту ранку рушите далі. — А як я дізнаюся, котра буде година? — Стеж, коли починатимуться відпливи й припливи. Спускаємо човен на воду. Це вже не пірога, ні. Хоч ми повантажили всі речі й сіли самі, борти здіймаються над водою сантиметрів на сорок. Щогла, загорнута у вітрило, лежить у човні, ми поставимо її аж у гирлі. Прилаштовуємо стерно із запобіжною штангою, а також набиту ліанами подушку для мене. Для Клузйо, — він не схотів, щоб йому зробили на нозі перев’язку, — ми спорудили халабуду на дні човна. Тепер Клузйо лежить біля моїх ніг — між мною і бочкою з водою. Матюрет сідає на дно, але поперед мене. Тут я відчуваю себе впевнено, не так, як у пірозі. Я повинен виплисти на середину річки, тримаючись ближче до лівого, голландського, берега. — Прощавайте, не гайтеся! — каже нам Жан Безстрашний. — Хай щастить вам! — озивається Туссен і штовхає ногою човен. — Дякуємо тобі, Туссене, і тобі, Жане! Щиро дякуємо всім вам. І ми швидко відчалюємо. Нас підхоплює відплив, який почався дві з половиною години тому, і його течія стрімко несе нас униз. Дощ не вщухає, і за десять метрів перед собою ми нічого не бачимо. Нижче на річці є два острівці, і Матюрет нахилився вперед, пильнуючи, аби наш човен не налетів на їхні кам'яні береги. Швидко темніє. Якийсь час нас стримує велике дерево, що зачепилось гілляками за човен і пливе разом із нами. Та потім дерево, на щастя, відстає від човна, і ми мчимо зі швидкістю щонайменше кілометрів тридцять на годину. Закурюємо, випиваємо рому. Прокажені дали нам шість обплетених соломою бутельків від к’янті[7], повних рому. Дивна річ, ніхто з нас не говорить про рани, які ми побачили на прокажених. Тема розмови в нас одна: їхня доброта, щедрість, порядність, а також те, що нам здорово пощастило, що ми зустрілися з бретонцем у масці, який провів нас до Голубиного острова. Дощ ллє вже як із відра. Я змок до рубця, але ці вовняні блузи гріють навіть мокрі. Отож нам не холодно. Тільки рука, якою я тримаю стерно, ціпеніє на дощі. — Оце швидкість! — каже Матюрет. — Кілометрів сорок на годину, а то й більше. Як ви гадаєте, скільки часу ми вже пливемо? — Зараз я тобі скажу, — озивається Клузйо. — Зачекай трохи… Три години п’ятнадцять хвилин. — Ти з глузду з’їхав! Як ти дізнався? — Як тільки ми відчалили, я почав відлічувати по триста секунд і щоразу відривав клаптик картону. В мене набралося тридцять дев’ять клаптиків. Один клаптик — це п’ять хвилин, а разом виходить три години п’ятнадцять хвилин. Якщо я не помилився, то за п’ятнадцять-двадцять хвилин ми перестанемо спускатися вниз і попливемо назад — туди, звідки відпливли. Я повертаю стерно праворуч, намагаючись перетнути річку навскоси й дійти до берега Нідерландської Гвіани. Та не встигаємо ми дістатися до заростів, як течія зупиняється. Ми вже не пливемо ні вниз, ні вгору. Кидаємо курити, не розмовляємо вголос, тільки перешіптуємося: «Бери весла й греби!» Я теж веслую, притримуючи весло правим боком. Човен тихо причалює до заростей, ми хапаємося за гілки й запливаємо під них. Ось ми й під деревами. Річка сіра, огорнена туманом. Коли б не припливи й відпливи, то важко було б сказати, з якого боку море й де середина річки.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка