Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу



Сторінка2/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Канська в’язниця


 

Коли ми приїхали до канської в’язниці, нас завели до кабінету її директора. Він велично сидить за столом стилю ампір, що стоїть на помості заввишки з метр. — Струнко! З вами розмовлятиме директор. — Засуджені, вас привезли на пересильну базу, де ви чекатимете від’їзду на каторгу. Це — своєрідний гамівний дім. Тут ви повинні постійно дотримуватися тиші, і не чекайте ні відвідувачів, ні листів. У нас перед вами лише двоє дверей: одні виведуть вас нз каторгу, якщо ви шануватиметесь, другі — на кладовище. За найменшу провину ми садовимо на два місяці в карцер на хліб і воду. Ніхто ще не витримав у нашому карцері двох термінів. Затямте це собі! Потім він звернувся до П’єро Бовдура, якого іспанські власті видали французьким: — Хто ви за професією? — Тореадор, пане директоре. Розлючений такою відповіддю, директор крикнув: — Виведіть його геть звідси! На тореадора одразу ж накинулося кілька наглядачів, відлупцювали його і швидко витягли з кабінету. До нас із коридора долинув крик: «Сучі сини, ви накидаєтесь уп’ятьох на одного й лупцюєте кийками! Негідники!» Потім немов захарчала смертельно поранена тварина, і все стихло. Тільки чути було шурхіт — ніби когось тягли волоком по цементованій долівці. Дега, що стоїть біля мене, пальцем торкається моїх штанів. Я здогадуюсь, що він хоче мені цим сказати: «Поводься добре, якщо хочеш дістатися живим до каторги». Через десять хвилин кожен із нас (крім П’єро Бовдура, якого відволокли в підземелля до карцеру) опиняється в окремій камері дисциплінарного відділення каторжної в’язниці. Нам із Дега пощастило: наші камери виявилися поруч. Але спершу нас показали одноокому рудому страховиську заввишки десь метр дев’яносто, з новісіньким нагаєм у руці. Це — тюремний наглядач із числа в’язнів, який за наказом охоронців виконує роль ката. Коли охоронці лупцюють в’язнів кийками чи шмагають нагаями разом із ним, то не так утомлюються, а якщо закатують котрогось на смерть, то всю вину звертають на нього й не несуть відповідальності перед адміністрацією в’язниці. Згодом, під час короткого стажування на медпункті, я дізнався про історію цього типа. Слід привітати начальника в’язниці за те, що він зумів вдало підібрати собі ката. Цей чолов’яга був каменярем. Жив він в одному північному містечку. І ось якогось дня він вирішив скінчити життя самогубством і вкоротити водночас віку й своїй дружині. Для цього він використав динаміт. Лігшй біля дружини на другому поверсі шестиповерхового будинку, він зачекав, поки вона засне. А тоді запалив сигарету й підніс її до шнура динаміту, який тримав у лівій руці між жінчиною й своєю головами. Пролунав страхітливий вибух. Наслідок: дружину буквально пошматувало. Тріснув будинок, уламки якого розчавили трьох дітей і сімдесятирічну жінку. Інших мешканців теж більш чи менщ серйозно поранило. А він, Трібуйяр, втратив частину лівої долоні, від якої залишився тільки малий і обрубок великого пальця, ліве око й вухо. Досить серйозно поранило йому голову, довелося робити трепанацію. Коли його засудили, він став наглядачем за дисциплінарними камерами в центральній в'язниці. Цей напівбожевільний може будь-що зробити з кожним бідолахою, який потрапить йому до рук. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом!.. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом!.. Знову почалося моє нескінченне ходіння сюди-туди, від стіни до дверей камери. Вдень ми не маємо права лежати. О п’ятій ранку рсіх будить пронизливий свист. Мусиш уставати, застеляти ліжко, вмиватися й ходити або сидіти на табуреті, вмурованому в стіну. Згідно з внутрішнім розпорядком в’язниці відкидне ліжко слід підняти й прикріпити до стіни. Наглядачеві так легше стежити за в’язнем — той не має змоги лягти. … Раз, два, три, чотири, п’ять… Чотирнадцять годин ходіння. Щоб довести це безупинне пересування до автоматизму, слід навчитися опускати голову й, заклавши руки за спину, ходити не надто швидко й не надто повільно, ступати розміреним кроком і машинально повертатися в одному кінці камери через ліве плече, а в другому — через праве. … Раз, два, три, чотири, п’ять… Тут у камерах краще освітлення, ніж у Консьєржері, ще й чути всілякі звуки одні з них долинають із сусідніх камер дисциплінарного відділення, інші — навіть з поля. А ввечері можна почути насвистування й співи хліборобів, котрі, випивши сидру, повертаються з роботи додому. Я маю свій різдвяний подарунок: у щілину між дошками, якими забите вікно, бачу зовсім біле від снігу поле й кілька великих темних дерев, осяяних повним місяцем. Можна сказати, що то переді мною одна з типових різдвяних поштівок. Погойдуючись під вітром, дерева скинули з себе снігові шуби, й завдяки цьому їх виразно видно. Вони вирізняються великими темними плямами на білому тлі. Сьогодні різдво для всіх на світі, різдво навіть для частини в’язниці. Адміністрація дозволила каторжанам на збірному пункті купити по два брусочки. шоколаду. Кажу два брусочки, а не плитки. Ці два шматки егебель— ського шоколаду стали моєю різдвяною вечерею 1931 року. … Раз, два, три, чотири, п’ять… Свавільне правосуддя перетворило мене на маятник, на примару, що без упину снує сюди-туди по камері, яка стала моїм усесвітом. Тут усе враховано. Нічого, анічогісінько нема в камері. Так, в’язень не повинен мати розваг. Якби мене заскочили за тим, що я дивлюсь у шпарку між дошками на вікні, я б дістав сувору покару. А може, вони й справді мають рацію, адже для них я тільки живий труп. То навіщо мені милуватися краєвидом? За вікном пурхає ясно-голубий метелик з тоненькою смужкою на крильцях, неподалік від нього дзижчить бджола. Чого тут шукають ці комахи? Здається, вони очманіли від зимового сонця і прагнуть сховатися від холоду у в'язниці. Метелик узимку нагадує воскреслу істоту. Чому він не замерз? А чому ця бджола покинула свій вулик? Яке зухвальство з їхнього боку — підкрастися до самої в'язниці! На щастя, наглядачі не мають крил, а то ці комахи пожили б не довго. А Трібуйяр справді жахливий садист, і чуло моє серце, що я неодмінно зіткнуся з ним. Так воно, на жаль, і виходить. Другого дня по тому, як до мене навідалися оті дві комахи, я занедужую. Я починаю задихатись від самотності, мені треба побачити людське обличчя, почути людський голос, хай навіть неприємний. І ось я вже стою голісінький у страшенно холодному коридорі обличчям до стіни, передостанній у шерезі з восьми чоловік, і чекаю своєї черги зайти до лікаря. Мені захотілося бачити людей… І я домігся свого! Трібуйяр заскочив мене саме тоді, коли я щось шепотів до Жюло, прозваного Молотобійцем. Реакція наглядача, цієї лютої акули, була жахлива: він оглушив мене ззаду кулаком по голові. Я не чув, як він підкрався до нас, тому від несподіванки ткнувся носом у стіну. З носа бризнула кров, і я впав. Мене підвели. Я весь тремтів, намагаючись збагнути, що зі мною сталося. Потім посварився кулаком, але той здоровило тільки цього й чекав і щосили садонув мене ногою в живіт. Я знову впав, а Трібуйяр заходився шмагати мене нагаєм. Жюло не стерпів і кинувся на нього. Зав’язалася запекла бійка, а що Жюло слабкіший за Трі— буйяра, то решта наглядачів байдуже дивилася на цей поєдинок. Ніхто вже не звертав уваги на мене, коли я підвівся з підлоги. Я озирнувся довкола, шукаючи чогось такого, чим можна було б ударити. І раптом побачив лікаря, який, подавшись у своєму кріслі вперед, намагався роздивитись із кабінету, що діється в коридорі. Водночас мені впала в око каструля з накривкою, яка танцювала від пари. Та велика емальована каструля стояла на засипаній вугіллям грубці, що опалювала кабінет лікаря. Я вмить схопив каструлю за вушка, і хоч у руки пекло, не випустив каструлі, а розмахнувся й виплеснув окріп в обличчя наглядачеві, який боровся з Жюло й не бачив мене. З горла мерзотника вихопився несамовитий зойк. Мабуть, його добряче ошпарило. Трібуйяр упав. На ньому були аж три плетені вовняні тільники, і він почав з великими труднощами здирати їх з себе. Коли стяг третій, то разом з ним здер собі й шкіру. Окріп випік єдине його зряче око, і тепер він зовсім осліп. Нарешті Трібуйяр, знівечений і закривавлений, підвівся. Жюло скористався нагодою й щосили вдарив його ногою в пах. Високий Трі— буйяр упав ниць і почав блювати та бризкати слиною. Він дістав своє. Ми за себе постояли. Двоє наглядачів, що спостерігали цю бійку, не наважилися накинутись на нас. Вони вдарили на сполох і викликали підкріплення. З усіх боків збіглася охорона, і на нас посипався град ударів кийками. Мені пощастило: мене швидко оглушили, і я вже не відчував побоїв. Потім мене, зовсім голого, кинули до залитого водою карцеру, двома поверхами нижче. Помалу я опритомнів. Обмацав себе рукою. Все тіло боліло. На голові з дванад— цять-п’ятнадцять гуль. Котра година? Невідомо. Освітлення тут нема. Десь далеко лунає стукіт у стіну. Стук-стук-стук. Це наш «телеграф». Я також маю двічі постукати в стіну, якщо хочу дістати якесь повідомлення. Постукати, але чим? У темряві я не знаходжу нічого такого, чим можна скористатися. А кулаками не стукнеш, їхніх ударів ніхто не почує. Я ступаю в той бік, де, як мені здається, мають бути двері, — там не так темно. І наштовхуюсь на залізне пруття, якого досі не бачив. Помацавши руками, пересвідчуюсь, що від дверей карцеру — десь на метровій відстані — мене відділяють грати, ті самі, на які я нашФовхнувся. Отже, якщо хтось увійде до небезпечного в’язня, той не зачепить його, бо замкнений у клітці. Наглядач може розмовляти з в’язнем, кидати йому їжу, обливати його водою і ображати, нічого не боячись. Але, з іншого боку, він не може в’язня й ударити, бо, щоб дістатись до нього, треба відімкнути грати. Стукіт час від часу повторюється. Хтось мене викликає? Чи той чоловік вартий того, щоб йому відповідати? Адже ризикувати не слід — мене можуть схопити на гарячому. Ходячи сюди-туди, я щомиті можу набити собі лоба. Зрештою наступаю на щось тверде й кругле. Піднімаю предмет, це — дерев’яна ложка. Поспішаю відповісти на стукіт. Припавши вухом до стіни, слухаю. Стук-стук— стук-стук, пауза, стук-стук. Я відповідаю: стук-стук. Для того, хто мене викликає, ці два удари означають: «Стукай далі, я слухаю». Стукіт поновлюється. Хтось швидко відстукує літери абетки: «а», «б», «в», «г», «д»… Зупиняється на літері «м». Я різко стукаю один раз у стіну. Таким чином він здогадується, що я записав літеру «м». Потім іде «е», «т», «е» й інші. Він вистукує м<ені: «Метелику, як ти там? Тебе дуже побили? Мені зламали руку». Це Жюло. Ми перестукуємося понад дві години, не турбуючись про те, що нас заскочать. Ми просто захопилися своїм «телеграфом». Я передаю йому, що мені нічого не зламали, що на моїй голові повно гуль, але ран на тілі немає. Він бачив, як мене тягли за ногу по сходах униз, і розповідає, як щоразу билася моя голова, падаючи із східця на східець. Жюло не втратив свідомості. На його думку, «Трібуйяр дістав серйозні опіки. Три швидкі удари, які повторюються ще раз, попереджають мене, що наближається небезпека. Я перестаю стукати. І справді, за якийсь час відчиняються двері. Лунає крик: — Відійди в глиб карцеру, сволото! І стій там струнко! — Це новий тюремний наглядач із числа в’язнів. — Моє прізвище Батон[3], саме прізвище, а не прізвисько. Бачиш, воно відповідає моєму ремеслу. — Великим морським ліхтарем він освітлює карцер і моє голе тіло. — Ось тобі одяг. Не смій ступати й кроку вперед. А це тобі вода й хліб. Не жери всього зразу, бо цілу добу нічого не дістанеш[4]. Він кричить, мов навіжений, потім підносить ліхтар собі до обличчя. Я бачу, що він усміхається, та ще й незлостиво. Потім прикладає палець до губів і показує на одяг, що його залишив. Мабуть, у коридорі стоїть охоронець, і наглядач дає мені зрозуміти, що він мені не ворог. І справді, в окрайці хліба я знаходжу шматок вареного м’яса, а в кишені штанів — яке щастя! — коробку сигарет і запальничку з крихтою трута. Такі подарунки тут варті мільйона франків. Дві сорочки замість однієї та вовняні кальсони, що сягають мені до щиколоток. Я завжди згадуватиму цього Батона. Виходить, він винагороджує мене за те, що я знешкодив Трібуйяра. До тієї сутички Батон був тільки помічником наглядача. А тепер, завдяки мені, він став титулованим начальником. Одне слово, якби не я, то Батон навряд чи посунувся б угору, тож він виявляє мені свою вдячність. Щоб помітити, звідки долинає перестук «телеграфу», треба мати терпіння індіанців сіу, до того ж це може зробити тільки наглядач. Тому ліниві охоронці, задовольнившись катуванням Жюло, тепер цілком покладаються в цьому на Батона. Отож ми цілий день перестукуємось. Я дізнаюся, що чекати від’їзду на каторгу не так уже й довго — три-чотири місяці. Через два дні нас випускають з карцеру й у супроводі охоронців — по двоє на кожного в’язня — ведуть до директорського кабінету. За столом, що навпроти дверей кабінету, сидять троє. Це своєрідний трибунал. Директор в’язниці виконує роль судді, його заступник і старший наглядач — роль присяжних засідателів. — А ось і ви, молодчики! Що скажете? Жюло дуже блідий, очі його підпухли. В нього, певне, гарячка. Усі ці три дні, мабуть, дуже боліла зламана рука. Жюло тихо відповідає: — Мені зламали руку. — О, ви самі хотіли, щоб вам її зламали. Тепер знатимете, як накидатися на людей. Вас огляне лікар, коли прийде. Гадаю, це буде десь через тиждень. Чекайте і сподівайтеся — може, лікар і справді вам чимось допоможе. Але не думайте, що я спеціально викличу лікаря до такого негідника, як ви. Ждіть, коли тюремний лікар матиме час прийти сюди й оглянути вас. А поки що я й далі залишаю обох у карцері, до нового розпорядження. Жюло дивиться мені у вічі й ніби каже: «Цей добре одягнений пан дуже легко розпоряджається людським життям». Я знов обертаюся до директора й дивлюсь на нього. Йому здається, що я хочу щось сказати. — А вам що, не подобається таке рішення? — питає він. — Що ви на нього скажете? — Нічого не скажу, пане директоре, — відповідаю я. — Хотілося б тільки плюнути на вас, але я не зроблю цього — мені шкода слини. Мої слова так приголомшують його, що він червоніє і в нього відбирає мову. І тут старший наглядач кричить до своїх підлеглих: — Виведіть цього мерзотника й добряче полікуйте його! Сподіваюся, за годину він повзатиме навколішки й проситиме пробачення. Ми його провчимо! Я примушу тебе лизати мої черевики — не тільки верх, а й підметки! Візьміть його і дайте йому доброго чосу. Двоє охоронців викручують мені праву руку, а ще двоє — ліву. Я лежу ницьма на підлозі з піднятими до лопаток долонями. Мені надягають наручники із затискачами, що стягують докупи вказівний палець лівої руки з великим пальцем правої. Старший наглядач підводить мене, мов тварину, за чуба з підлоги й ставить на рівні. Мабуть, нема потреби розповідати, що вони зробили зі мною. Досить сказати, що мої руки були в наручниках за спиною одинадцять днів. Я завдячую життям Батонові. Щодня він кидав до карцеру скибку хліба, але із закутими руками я не міг його їсти. Мені навіть не вдавалося притиснути скибку головою до грат і відкусити від неї. Але Батон не дав мені померти з голоду, він почав кидати хліб невеличкими шматочками. Ногою я згортав їх докупи, лягав долілиць і їв, як собака. Кожен шматочок я добре пережовував, щоб нічого не пропало. Коли на дванадцятий день мені зняли наручники, я побачив, що залізо вп’ялося в моє тіло, а подекуди на наручниках залишилася шкіра. Старший наглядач злякався, до того ж від болю я знепритомнів. Мене вернули до притомності, повели в медпункт і промили рани перекисом водню. Санітар зажадав, щоб мені зробили протиправцевий укол. Руки мої не рухалися в суглобах і не поверталися до нормального положення. Півгодини їх натирали камфорною олією, і аж тоді я випростав їх уздовж тіла. Мене знову повели до карцеру, де старший наглядач, побачивши одинадцять скибок хліба, сказав мені: — Зараз ти бенкетуватимеш! Але, дивна річ, ти не дуже й схуд після одинадцятиденного посту… — Я пив багато води. — Ага, розумію. Тепер багато їж і набирайся сили, — сказав він і пішов. Сердешний йолоп! Він певен, що я одинадцять днів нічого не їв, і тепер йому хотілося б, щоб я нажерся за один раз і помер від пересичення. Та він прорахувався. Увечері Батон приносить мені тютюну й паперу. Я довго курю, випускаючи дим у грубку, яку, звісно, ніколи не топлять. Трохи згодом я стукаю до Жюло. Він теж гадає, що я одинадцять днів не їв, і радить мені починати їсти потроху. Я боюся сказати йому правду, щоб якийсь негідник не підслухав мене. Рука Жюло в гіпсі, але він не занепав духом і вітає мене з тим, що я витримав нелегке випробування. За його словами, партія в’язнів для відправки на каторгу скоро буде готова. Санітар сказав йому, що вже надійшли ампули з вакциною для щеплень каторжанам. Звичайно, її доставлять сюди за місяць раніше. Жюло запитує мене, чи зберіг я свою капсулу, — це велика необачність з його боку. Так, я її зберіг, але що я робив, аби врятувати своє багатство, того не описати. У мене в прямій кишці страшні рани. Через три тижні нас виводять з карцеру. Що сталося? Видають мило й посилають митися під чудовий теплий душ. Я відчуваю, що повертаюся до життя. Жюло сміється, як хлопчик, а П’єро Бовдур аж промениться радістю. Ми щойно вийшли з карцеру й не знаємо, що діється у в'язниці. Перукар не схотів відповісти на моє кинуте пошепки запитання: «Що нового?» Якийсь незнайомець із бридкою пикою каже мені: — Здається, вони помилували тих, кого замкнули в карцері. Мабуть, сюди має приїхати інспектор, і вони його бояться. Головне — ми живі! Нас розводять по звичайних камерах. Ополудні в своєму першому за сорок три дні гарячому супі я знаходжу тріску, на якій написано: «Від’їзд через тиждень. Завтра щеплення». Хто надіслав мені ту звістку? Я так ніколи про це й не дізнався. Звісно, нас попередив хтось із в’язнів. Він знає: якщо про це довідається один із нас, то повідомить усіх. Звичайно, до мене його послання потрапило цілком випадково. Я швидко відстукую до Жюло: «Передай далі». Цілу ніч я чую перестук. Але сам уже не стукаю. Мені дуже добре в моєму ліжку. Я більше не хочу мати прикрощів. Повернення до карцеру не обіцяє нічого доброго. Особливо тепер.  

Зошит другий
ДОРОГА НА КАТОРГУ

Сен-Мартен-де-Ре


 

Увечері Батон передає мені три сигарети «Голуаз» і папірець, на якому я читаю: «Метелику, я знаю, ти поїдеш звідси з добрими спогадами про мене. Я наглядач, але намагаюся завдавати в’язням якомога менше лиха. Я згодився стати наглядачем, бо в мене дев’ятеро дітей, і я хочу, щоб мене якнайшвидше помилували. Прощавай. Хай тобі щастить. Корабель з каторжанами відпливає післязавтра». І справді, наступного дня в коридорі дисциплінарного відділення нас поділили на групи по тридцять чоловік. Фельдшери, що прийшли з Кана, зробили нам щеплення проти тропічних хвороб. Кожному ввели по три види вакцини й видали по два літри молока. Дега стоїть біля мене. Він про щось розмірковує. Ніхто з нас уже не мовчить, бо ми знаємо: після щеплення до карцеру нас не посадять. Ми нишком гомонимо під самісіньким носом у наглядачів, а ті при міських фельдшерах навіть не наважуються нам щось сказати. — Чи вистачить у них поліційних фургонів, аби вивезти всіх нас разом? — звертається до мене Дега. — Гадаю, ні. — Сен-Мартен-де-Ре досить далеко, і якщо вони перевозитимуть по шістдесят чоловік за день, то це триватиме десять днів. Адже нас тут чоловік шістсот, не менше. — Головне — пройти щеплення. Це означає, що ми потрапили до списку тих, кого повезуть на каторгу. Тримайся, Дега, починається другий етап. Покладайся на мене, а я покладатимусь на тебе. Він задоволено дивиться на мене своїми блискучими очима, кладе мені руку на плече й каже: — На життя і на смерть, Метелику. Поки нас перевозили, не сталося ніяких сутичок, про які варто розповідати. Правда, ми мало не позадихалися в тих поліційних фургонах. Охоронці відмовилися прочиняти дверцята й дати нам бодай трохи свіжого повітря. Вже в Ла-Рошелі з’ясувалося, що двоє наших в’язнів у дорозі задихнулися. Роззяви, що зібралися на пристані (Сен-Мартен-де— Ре — острів, і через морську протоку нас переправляли човном), бачили, як охоронці виносили з фургона двох мертвих каторжан. Але ті люди не виявили ніяких почуттів. А що жандарми мусили доставити нас до Цитаделі живими чи мертвими, то повантажили разом з нами на човен і трупи. Переправа тривала недовго, та все ж таки ми трохи подихали морським повітрям. Я мовив до Дега. — Пахне втечею. Він усміхнувся. Жюло, який сидів поряд з нами, докинув: — Еге ж, пахне втечею. А я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я дав себе схопити, мов останній бовдур, і саме тоді, коли збирався вколошкати переховувача крадених речей, який десять років тому виказав мене. Тримаймося разом, бо в Сен-Мартені нас розподілять у камери по десять чоловік. Жюло помилився. Коли ми прибули до Сен-Мартена, його разом з двома іншими в’язнями посадили в окрему камеру. Ці троє вже втікали з каторги, але їх знову схопили у Франції і тепер везли на каторгу вдруге. У камерах, де нас сидить по десятеро, починається для нас життя, сповнене чекання. Ми маємо право розмовляти, курити, нас добре годують. Одне слово, нам нічого страшного поки що не загрожує, хіба що тільки нашим капсулам. Важко збагнути, чому тебе щоразу викликають, роздягають догола й старанно обшукують. Спершу оглядають усього з ніг до голови, а потім нишпорять у твоїх речах. «Одягайтесь!» — І тебе знову відсилають до камери. Камера, їдальня, подвір’я, де ми проводимо довгі години, маршируючи один за одним… Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми маршируємо гуртами по сто п’ятдесят чоловік. Вервечка довжелезна. Гуркотять дерев’яні черевики. Розмовляти не можна. Потім лунає команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, і утворюються невеликі гуртики — такі собі касти. Насамперед привертають до себе увагу люди справді злочинного світу, для яких соціальне походження нічого не важить, — корсіканці, тулузці, марсельці, бретонці, парижани тощо. Є один ардешець — це я. На користь Ардешу мушу сказати, що в цій партії каторжан, яка налічує тисячу дев’ятсот чоловік, ардешців тільки двоє: сільський поліцейський, що вбив свою дружину, та я. Висновок: ардешці порядні люди. Інші гуртики утворюються абияк. Ці дні чекання називаються днями огляду. І справді, нас оглядають з усіх боків. Якось пополудні я сиджу на осонні, коли це до мене підходить чоловік. В окулярах. Низенький і худий. Я намагаюсь упізнати його, але всі ми в однакових робах, і зробити це нелегко. — Це ти, Метелику? — питає він відчутною корсіканською говіркою. — Так, я. Чого тобі треба від мене? — Ходімо до клозета, — каже він і йде геть. — Корсіканський бевзь, — озивається до мене Дега. — Звісно, гірський розбійник. Чого він хоче від тебе? — Зараз дізнаюся. Я підхожу до клозета, що посеред подвір’я, і стаю біля незнайомця. Не дивлячись на мене, він каже: — Я зять Паскаля Матра. Паскаль, провідуючи мене, сказав: коли мені буде потрібна допомога, то щоб я від його імені звернувся до тебе. — Так, Паскаль — мій приятель. А що тобі треба? — Я не можу більше носити в собі капсулу. В мене дизентерія. Не знаю, кому довірити. Боюся, що її в мене хтось украде або ж знайдуть наглядачі. Прошу тебе, Метелику, поноси капсулу кілька. днів. І показує мені капсулу, куди більшу за мою. Я боюся: а що, як це пастка? Може, він хоче вивідати, чи я теж маю капсулу? Коли я відповім йому, що не певен, чи зможу носити дві капсули, то він одразу про все здогадається. Отож я холодно запитую його: — Скільки в здій? — Двадцять п'ять тисяч франків. Я мовчки забираю в нього капсулу. — Мене звати Іньяс Галгані, — каже він, перш ніж літи. — Дякую, Метелику. Я повертаюсь до Дега й розповідаю йому >про все, що сталося. — Тобі не боляче? — Ні. — Тоді годі про це.  

Ми намагаємося налагодити зв’язок із тими, хто вже втікав з каторги і тепер поїде туди знов, особливо з Жюло та Гітту. Нам страшенно хочеться знати, які там умови, як поводяться з каторжанами, що слід зробити, аби тебе не розлучили з товаришем. Випадково ми натрапляємо на дуже цікавого чолов’ягу. Це корсіканець, який народився на каторзі. Його батько був там охоронцем і жив із сім’єю на островах Салю. Народився той корсіканець на острові Руайяль, одному з трьох островів Салю (інші два називаються Сен-Жозеф і Дьябль). І ось він, за іронією долі, знову повертається туди, але вже не як син охоронця, а як каторжанин. Отож нам не завадить почути від нього, що нас чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Дає нам цінні поради: треба тікати на материку, бо з островів утекти неможливо; не слід потрапляти до числа «небезпечних», бо в порту Сен-Лоран-дю-Мароні, куди нас привезуть, в’язнів розподілятимуть за їхніми характеристиками. Загалом на острови відправлять відсотків п’ять в’язнів. Решта залишиться на материку. Щоправда, на островах безпечніше, ніж на материку, де на каторжників чатують усілякі хвороби й смерть. Ми з Дега сподіваємося, що не потрапимо на острови. Але до горла мені підкочується клубок: а що, як мене охарактеризували «небезпечним»? Адже репутація в мене й справді неабияка: засуджений на довічну каторгу, а ще ота пригода з Трібуйяром… Одного дня хтось пускає чутку: нізащо не ходити до медпункту, бо тих, хто занедужав або надто ослаб і не зможе витримати подорожі, отруюють. Мабуть, це вигадка. І справді, один парижанин, Франсіс Ла-Пасс, запевняє, що це брехня. Щоправда, одна жертва є, але брат Ла-Пасса, який працює в медпункті, розповів йому, що там сталося. Чоловік, який став жертвою, був великий майстер відмикати сейфи, подейкували навіть, що під час війни він пограбував німецьке посольство в Женеві чи Лозанні й здав награбоване французьким властям. Він захопив тоді й дуже важливі документи, які передав французьким агентам. Для проведення цієї операції фараони нібито спеціально випустили його з в’язниці, де на той час він уже просидів п’ять років. З 1920 року він проводив одну-дві операції на рік і спокійно собі жив. Щоразу, коли його заарештовували, він шантажував Друге бюро[5], і воно негайно втручалося в справу. Але цього разу шантаж не допоміг. Йому дали двадцять років, і тепер він мусив разом з нами вирушати на каторгу. Щоб не потрапити до партії в’язнів, яку готували до відправки, він прикинувся хворим і пішов у медпункт. Як потім розповів брат Франсіса Ла-Пасса, таблетка ціаніду поклала всьому край. Тепер усі сейфи й Друге бюро матимуть спокій. На цьому подвір’ї розповідають безліч усіляких історій, правдивих і вигаданих. У всякому разі, їх охоче слухають, так швидше минає час. Коли я йду до клозета, на подвір’ї чи в камері, зі мною мусить іти й Дега. Через капсули. Він стає переді мною, поки я видобуваю з себе капсули, прикриваючи мене від надто допитливих очей. Видобувати з себе одну капсулу — це ціла історія, а я ношу в собі аж дві, бо Галгані стає дедалі гірше. І ось тобі загадка: капсула, яку я встромляю в себе останньою, останньою й виходить з мене, а перша — завше першою. Не знаю, як вони міняються місцями в моєму животі, але це факт. Учора в перукарні було вчинено замах на Клузйо, поки його голили. Йому завдали двох ударів ножем у груди. Хоч як це дивно, він не помер. Від одного з його друзів я дізнався про його історію. Вона вельми цікава, і колись я її розповім. Цей замах — звичайне зведення порахунків. Той, хто невдало вчинив його, помер через шість років у Кайєнні, ковтнувши двохромокислого калію, підсипаного йому в сочевицю. Він сконав у страшних муках. Фельдшер, який допомагав лікареві робити розтин, приніс нам десяти— сантиметровий шматок кишки. В ній було сімнадцять дірочок. Через два місяці його вбивцю знайшли задушеним у лікарняному ліжку. Ми так ніколи й не дізналися, хто його задушив. Ось уже дванадцять днів, як ми в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця аж тріщить від в’язнів. Вартові день і ніч несуть варту на фортечних мурах. Якось у душовій зав'язалася бійка між двома братами. Вони погризлися, мов собаки, й одного з них кинули до нашої камери. Його звали Андре Байяр. Його марно покарали, сказав він мені, в усьому винна адміністрація: вона наказала охоронцям під жодним приводом не дозволяти зустрічатися двом братам. Коли ми дізнаємося про їхню історію, то зрозуміємо чому. Андре вбив одну жінку-рантьє, а його брат Еміль сховав її калитку. Пізніше Еміль упіймався на крадіжці й отримав три роки в’язниці. Якогось дня, сидячи в камері з іншими покараними, він уголос почав ремствувати на свого брата за те, що той не прислав йому грошей на сигарети: мовляв, він іще покаже йому свої роги. Андре, пояснив Еміль, уколошкав стару, а він, Еміль, сховав її гроші. Тож коли він вийде на волю, то нічогісінько з цих грошей братові не дасть. Один із в’язнів побіг розповісти про те, що він почув, директорові в’язниці. Покарання не забарилося. Андре теж заарештували, й обох братів засудили до страти. Тепер вони сиділи в сусідніх камерах у відділенні смертників в’язниці Санте. Кожен з них подав на помилування. Через сорок три дні Емілеві скасували смертну кару, а Андре відмовили в помилуванні. Одначе з гуманістичних щодо Андре міркувань Еміля й далі тримали у відділенні засуджених до страти, і брати щодня разом ходили з ланцюгами на ногах на прогулянки. Сорок шостого дня о пів на п’яту ранку двері камери Андре відчинилися. Сюди прийшли директор в’язниці, секретар суду й прокурор. Настав час страти. Але саме тієї миті, коли директор в’язниці ступив крок уперед, аби заговорити до засудженого, прибіг адвокат з якимсь чоловіком, який вручив прокуророві папір. Усі знову вийшли до коридора. Андре до горла підкотився клубок, він не міг навіть проковтнути слину. Сталося щось неймовірне, ніхто ніколи не зупиняє страту на півдорозі. Одначе цього разу так воно й було. Тільки наступного дня, після довгих годин душевних мук і розпитувань, він дізнався від свого адвоката, що напередодні його страти якийсь Горгюлоф убив президента Франції Думера, Але Думер сконав не одразу. Цілу ніч простояв перед лікарнею адвокату перед цим попередивши охоронців в'язниці міста Со: коли президент помре до часу страти (з пів на п'яту до п’ятої), то він зажадає відкласти страту через відсутність, у країні голови виконавчої влади. Думер помер о четвертій годині дві хвилини. Попередивши міністерство юстиції і сівши в таксі разом з чоловіком, який віз наказ про відкладення страти, він приїхав до в’язниці за три хвилини, по тому, як було відімкнуто двері камери Андре. Смертна кара обом братам була замінена довічною каторгою. Сталося це завдяки тому, що в день виборів нового президента країни адвокат поїхав до Версаля і, тільки-но було обрано на цю посаду Альбера Лебрена, подав йому прохання на помилування. Ніколи жоден президент ще не. відмовив у першому помилуванні, якого в нього просили. — Тож Лебрен підписав документ і про моє помилування, — закінчив розповідати Андре, — і ось я, голубе, живий і здоровий, їду до Гвіани. Я дивлюсь на цього чолов’ягу, що уникнув гільйотини, й думаю: «Хоч як багато я пережив, але моє страждання не порівняти зі стражданнями, яких спізнав він». Проте я з ним так і не здружився. Дізнавшися, що він убив стареньку жінку, аби її обікрасти, я відчув до нього огиду. А втім, у майбутньому йому ще не раз щаститиме. Згодом на острові Сен-Жозеф він уб’є свого брата. Андре це зробив на очах у кількох каторжан. Еміль стояв на скелі й ловив рибу на вудку, не думаючи ні про що на світі. Гучний плюскіт хвиль глушив усі інші шуми. Андре підкрався до брата ззаду з товстим триметровим бамбуком у руці й одним поштовхом у спину збив його з ніг. У цьому місці море кишіло акулами, тож Еміль швидко став їхньою лагоминкою. А що він не з’явився на вечірню перекличку, то стали вважати, ніби він загинув при спробі здійснити втечу. Про нього більше не згадували. Бачили цю сцену лише чотири-п’ять каторжан, що збирали на верг хівці острова кокосові горіхи. Звісно, про це дізналися всі, крім наглядачів. Андре Байяра ніхто ніколи не потург бував за це вбивство. Його переправили за «добру поведінку» до Сен-Лоран— дю-Мароні, де йому пом’якшили режим ув’язнення. Андре отримав маленьку камеру для себе самого. Посварившися з одним каторжанином, він якогось дня випадково потрапив до його камери і встромив йому ножа в самісіньке серце. Суд визнав, що Андре зробив це з метою самозахисту, і виправдав його. Під час ліквідації каторжної в'язниці його, знову ж таки за едобру поведінку», помилували.  

Сен-Мартен-де-Ре переповнений в'язнями. Вони поділяються на дві категорії: вісімсот чи тисяча — це каторжани, а дев’ятсот — засланці. Щоб стати каторжанином, треба було вчинити серйозний злочин або принаймні дістати чималий строк. Найнижча кара в них — сім років каторжних робіт, а найвища — довічна каторга. Того, кого засудили до страти, а потім помилували, теж відсилають на довічну каторгу. Інакше стоїть справа із засланцями. Кожен, хто дістав строк від трьох до семи років, вважається засланцем. Ясна річ, усі ці люди — запеклі злодії, і суспільство, звичайно, повинно захищатися від них. Одначе вдаватись до заслання, цієї допоміжної покари, — ганьба для цивілізованої нації. Серед нас були дрібні злодії-невдахи, яких по кілька разів ловили й зрештою відправляли на заслання (за тих часів це означало те саме, що довічне ув’язнення). А вони ж за все своє життя не вкрали й десяти тисяч франків! Ось до якого безглуздя дійшла французька цивілізація. Народ, хоч як він бажає помсти, не має права немилосердно знищувати людей, що чинять дрібні правопорушення. Цих людей треба перевиховувати, а не карати так жорстоко. Ось уже сімнадцять днів ми в Сен-Мартен-де-Ре. Вже знаємо, як називається корабель, що доставить нас на каторгу, — «Мартіньєр». Він повезе тисячу вісімсот сімдесят засуджених. Вісімсот-дев’ятсот каторжан заповнили сьогодні вранці чотирикутне подвір’я Цитаделі. Вишикувавшись у десять рядів, ми стоїмо вже з півгодини. Нарешті відчиняються двері, і з них виходять люди, одягнені не так, як знайомі нам охоронці. Вони в добротній військовій формі небесно-голубого кольору. Однак це не жандарми й не солдати. Всі підперезані широкими пасками, на яких висять кобури. З кобур визирають руків’я револьверів. Цих людей душ двадцять. Дехто в галунах. У всіх засмаглі обличчя, кожному від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Старші куди приємніші за молодших, які гордовито випинають уперед груди. Штаб цього загону супроводжують директор в’язниці на Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерії, три-чотири лікарі у формі колоніального війська та два священики в білих сутанах. Полковник жандармерії бере рупор і підносить його до рота. Всі стають струнко, не чекаючи команди. Полковник кричить: — Слухайте уважно! З цієї хвилини ви підлягаєте міністерству юстиції. Його представляє тут виправна адміністрація Французької Гвіани, адміністративний центр якої — місто Кайєнна. Пане коменданте Барро, я передаю вам вісімсот шістнадцять засуджених, імена яких занесено ось до цього списку. Перевірте, будь ласка, чи всі вони присутні. І одразу починається перекличка. Вона триває дві години, і зрештою з’ясовується, що всі на місці. Потім ми спостерігаємо, як обидві адміністрації підписують на столику, спеціально принесеному сюди з цієї нагоди, якийсь папір. Потім рупор бере комендант Барро — на ньому стільки ж галунів, скільки й на полковнику, тільки золотих, а не срібних, як у жандармів. — Засланці, тепер вас завжди називатимуть лише цим словом — засланець такий-то чи засланець за номером та— ким-то. Віднині ви житимете за особливими законами каторги, підлягатимете внутрішнім судам, які ухвалюватимуть щодо вас у разі потреби ті чи ті рішення. Ці автономні суди мають право засуджувати вас за правопорушення, вчинені на каторзі, до звичайного ув’язнення або до страти. Ясна річ, дисциплінарні покарання — ув’язнення й карцер — ви відбуватимете в різних приміщеннях, що належать нашій адміністрації. Люди, яких ви бачите перед собою, — це наглядачі. Звертаючись до них, треба казати: «Пане наглядачу». По обіді кожен з вас одержить матроський мішок з одежею каторжанина. Там є все необхідне. Крім тих речей, вам більше нічого не буде потрібно. Завтра ви сядете на «Мартіньєр». Ми попливемо разом. Не впадайте в розпач, на каторзі вам буде куди краще, ніж у будь-якій в’язниці в самій Франції. Можете розмовляти, грати, співати й курити; не бійтеся, до вас не ставитимуться погано, якщо ви добре поводитиметеся. Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу. В дорозі слід суворо дотримуватися дисципліни, сподіваюсь, ви це самі зрозумієте. Якщо хтось із вас відчуває, що фізично не витримає цього переїзду, то хай з’явиться до медпункту, там його обстежать військові лікарі, що супроводжують корабель. Бажаю вам приємної подорожі! Церемонія скінчилася. — Дега, що ти про все це думаєш? — Любий Метелику, бачу, я мав рацію, коли казав, що найбільше нам слід остерігатися каторжан. Щось же та означають його слова: «Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу». Мабуть, там чимало всяких душогубців та вбивць. — Не переймайся цим, покладися на мене. Я розшукую Франсіса Ла-Пасса й питаю в нього: — Твій брат і нині працює фельдшером? — Еге ж, він не каторжанин, він звичайний засланець. — Зв’яжися з ним і попроси в нього скальпель. Якщо він зажадає плати, то спитай у нього, скільки він хоче, і я заплачу. За дві години я отримав чудовий скальпель з дуже міцним залізним руків’ям. Єдиний його недолік у тому, що він надто великий, але то була грізна зброя. Я сів біля клозета, що посеред подвір’я, й послав по Гал— гані, бо вирішив повернути йому його капсулу, та, либонь, його нелегко буде знайти в цьому мурашнику, на який перетворилося величезне тюремне подвір’я з вісьмома сотнями в’язнів. Після нашого прибуття сюди я не бачив ні Жюло, ні Гітту, ні Сюзіні. Перевагою такого спільного життя є те, що ти живеш, розмовляєш і належиш до нової громади, якщо це можна назвати громадою. В тебе з’являється потреба стільки сказати, вислухати й зробити, що не лишається часу думати. Помітивши, як минуле розпливається й відходить на задній план, я думаю про те, що ми, діставшись до каторги, мабуть, забудемо, ким були, чому і як потрапили сюди, і будемо обмізковувати тільки одне: як звідси втекти. Я помилився, бо для нас передусім найважливішою справою стане те, як лишитися живими. Де тепер вони, фараони, присяжні, судді, прокурори, моя дружина, батько, друзі? Кожен з них і далі має своє місце в моєму серці, але можна подумати, що через гарячку від’їзду, через ту незвіданість, яка чекає на нас, через цих нових друзів та ці різні знайомства вони більше не мають такого великого значення для мене, як раніше. Та це тільки так здається. Коли мені цього захочеться, тієї миті, коли я відкриваю у своєму мозку відповідну шухляду, вони знову постають у моїй уяві. А ось і Галгані, його ведуть до мене, бо навіть у своїх великих окулярах він насилу бачить. Здається, він уже одужав. Галгані підходить до мене й мовчки подає руку. — Я хочу повернути тобі твою капсулу, — кажу я йому, — ти можеш її сам носити в собі. То надто велика відповідальність для мене — берегти її в дорозі, до того ж хтозна, чи ми будемо разом і чи навіть побачимося на каторзі. Тож буде ліпше, якщо ти її забереш. Галгані знічено дивиться на мене. — Ходімо до клозета, я поверну тобі твою капсулу. — Ні, не хочу, зберігай її, я тобі її дарую, вона твоя. — Чому ти так вирішив? — Не хочу, щоб мене через неї вбили. Волію жити без грошей, ніж здохнути через них. Я даю їх тобі, бо після всього тобі не варто було ризикувати життям, зберігаючи для мене ці гроші. Принаймні якщо вже ти ризикував за них, хай вони будуть для тебе винагородою. — Ти боїшся, Галгані? Тобі хтось погрожував? Хтось підозрює, що ти носиш у собі капсулу? — Так, за мною постійно стежать троє арабів. Ось чому я ніколи не підходив до тебе, аби вони не запідозрили, що ми з тобою пов’язані. Щоразу, вдень чи вночі, коли я йду до клозета, один з них біжить назирці за мною. Я навмисне показую їм, що не маю ніякої капсули, проте вони не перестають стежити за мною. Вони підозрюють, що хтось інший зберігає мою капсулу, і ходять за мною, аби підгледіти, коли її мені повернуть. Я дивлюсь на Галгані й бачу, що він дуже злякався, почувається зацькованим. Я кажу йому: — Де саме на подвір’ї вони збираються? — Біля кухні й пральні, — відповів він. — Гаразд, побудь тут, я зараз прийду. А втім, ні, ходи зі мною. Я йду з ним до арабів. Виймаю з пілотки свій скальпель і, засунувши вістря в правий рукав, стискаю руків’я в руці. І справді, коли я приходжу на місце, бачу цих людей. Їх четверо: троє арабів і один корсіканець, якого звати Жірандо. Саме корсіканець, якого відштовхнули від себе карні злочинці, втяг арабів у цю справу. Він, мабуть, знає, що Галгані — зять Паскаля Матра, й вважає, що він не може не мати капсули. — Ну, Жірандо, в тебе все гаразд? — Гаразд, Метелику. А в тебе? — А в мене ні. Я прийшов вам сказати, що Галгані — мій друг. Якщо з ним щось скоїться, то першому дістанеться тобі, Жірандо, а тоді й усім іншим. Розумійте це, як собі хочете. Жірандо Мокран підводиться. Він, як і я, має зрість метр сімдесят чотири й такий самий плечистий. Мої слова зачепили його за живе, й він ладен битися, та я швиденько висуваю з рукава блискучий скальпель і, стискаючи його в руці» кажу корсіканцеві: — Якщо ти ступиш хоч крок до мене, я вб’ю тебе, мов собаку. Побачивши мене озброєного в місці, де постійно ведуться обшуки, він, приголомшений моєю войовничістю та розміром зброї, каже мені: — Я встав поговорити, а не битися. Я знаю, що він каже неправду, але то в моїх інтересах зберегти йому честь перед його друзями. Я даю йому чудову змогу вийти з цього становища. — Гаразд. Якщо ти вже встав поговорити… — Я не знав, що Галгані — твій друг. Я гадав, що він звичайний бевзь, а ти, Метелику, розумієш, що нам, людям, які лишилися без гроша, треба роздобути дзвінку монету, аби мати змогу здійснити втечу. — Авжеж, це нормально. Ти, Мокране, маєш право боротися за життя. Тільки знай, що тут тобі не слід шукати свого шансу. Пошукай його деінде. Мокран подає мені руку, я її тисну. Власне, я добре виплутався, бо коли б уколошкав цього дивака, то навряд чи вирушив би завтра в дорогу. Лише згодом я зрозумів, що припустився помилки. Галгані повертається разом зі мною. Я кажу йому: — Нікому не розповідай про цю сутичку. Мені не хочеться, аби на мене насварився Дега. Намагаюсь переконати Галгані взяти свою капсулу, а він відповідає: — Візьму завтра, перед від’їздом. Він так причаївся наступного дня, що я мусив вирушити на каторгу з двома капсулами. Цієї ночі в камері, де нас одинадцятеро, ніхто не розмовляє. Кожен думає про те, що сьогодні він на французькій землі останній день. Усім сумно — ми назавжди покидаємо Францію й вирушаємо на незнайому землю з незнайомими законами. Дега мовчить. Він сидить поряд зі мною біля загратованих дверей, які виходять у коридор і крізь які цідиться трохи свіжого повітря. Я почуваюся просто збитим з пантелику. Розповіді про те, що на нас чекає, дуже суперечливі, тож я й сам не знаю, як бути — радіти, сумувати чи впадати в розпач. Люди, котрі сидять зі мною в камері, — самі злочинці. Тільки бідолашний корсіканець, який народився на каторзі, не належить до справжнього злочинного світу. Стан у всіх розгублений, непевний. У цю серйозну, важливу годину люди немов поніміли. Сигаретний дим, підхоплений протягом, хмарою валує з камери, і якщо ми хочемо, щоб ця димова завіса не повиїдала нам очей, то мусимо сидіти на підлозі й не підводити голови. Ніхто не може заснути, хіба що тільки Андре Байяр спить, що цілком можна зрозуміти: він був засуджений на смерть, і тепер для нього все інше — тільки несподіваний рай. Переді мною, мов у кіно, швидко пропливають картини мого життя: дитинство в родині, сповненій любові й благородства, добре виховання, гарні манери; польові квіти, дзюрчання струмків, смак горіхів, персиків та слив, що рясно родили в нашому садку; пахощі мімози, яка Щовесни зацвітала перед нашими дверима; батьківський будинок і мої рідні в ньому… Все це швидко пропливає перед моїми очима. Це звуковий фільм, я чую в ньому голос нещасної матері, яка так щиро любила мене, і завжди тихий, лагідний батьків голос, і гавкіт Клари, татової мисливської собаки, яка кличе мене до садка гратися; гомін дітлахів, моїх товаришів, з якими я водився в найкращі дні свого життя… І цей фільм, на якому я присутній, але який не наважуюся дивитись, ця його демонстрація за допомогою магічного ліхтаря, засвіченого всупереч власній волі моєю підсвідомістю, сповнює ніжним почуттям цю ніч очікування стрибка у незнайоме майбутнє. Що ж, пора підбити підсумки. Мені двадцять шість рокій, я почуваюсь добре, маю в череві п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч франків корсіканця Галгані. Дега, який сидить поруч зі мною, має десять тисяч. Гадаю я можу розраховувати на сорок тисяч франків, бо коли Галгані не здатний зберігати свої гроші тут, то тим більше він не зможе зберігати їх на кораблі й у Гвіані. А втім, він про це знає, тому й не прийшов по свою капсулу. Отож я справді можу розраховувати на ці гроші — звісно, коли прихоплю з собою й Галгані; хай і він скористається ними, бо вони ж його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але водночас і сам матиму з них вигоду. Сорок тисяч франків — це досить багато, тож я легко підкуплю за ці гроші спільників— каторжан, які відбувають покарання, відпущених на волю засланців, що лишилися в Гвіані, а також і наглядачів. Підготовка йде добре. Тільки-но ми прибудемо на каторгу, я разом з Дега та Галгані неодмінно втечу — ось про що мені тепер слід думати. Торкаюся рукою скальпеля і з задоволенням відчуваю холод його сталевого руків’я. Така грізна зброя додає мені впевненості. Я вже відчув у сутичці з арабами, наскільки він став мені в пригоді. О третій годині ночі до коридора заходить гурт в’язнів, вони кладуть перед гратами камери одинадцять набитих чимось матроських мішків з грубого полотна, на кожному з яких висить велика дощечка. Я роздивляюсь одну, що звисла між гратами. Читаю: «К… П’єр, 30 років, зріст — 173 см, обхват талії- 84 см, розмір взуття — 41, реєстровий номер такий-то…» П’єр К… — це П’єро Бовдур, уродженець Бордо, засуджений у Парижі до двадцяти років каторжних робіт. Я його знаю, він славний хлопець. Ця дощечка свідчить про те, як сумлінно, як чітко адміністрація керує каторгою. Тут усе записано, і кожен одержить одяг свого розміру. Судячи з клаптя, що виглядає з мішка, одяг білий, у червону смужку. В такому «вбранні» ніде не пройдеш непоміченим. Я знову намагаюся пригадати присяжних засідателів, суддів, прокурора. Але мозок не слухається мене. Я розумію: щоб пригадати сцени, які відбувалися перед моїми очима у в’язницях Консьєржері та Больє, треба бути на самоті. Ця думка дає мені полегкість, і я починаю усвідомлювати, що життя серед каторжан викличе в мене інші потреби, інші задуми, та й реагуватиму я на все інакше. До гратчастої перегородки підходить П’єро Бовдур і питає: — Як тобі тут, Метелику? — А тобі? — Мені завжди хотілося побувати в Америці, але я картяр і ніколи не міг назбирати грошей на дорогу. Фараони вирішили влаштувати мені цю поїздку безкоштовно. Це добре, нічого не скажеш, правда ж, Метелику? — Він розмовляє дуже спокійно, невимушено. П’єро впевнений у собі. І справді, в тому, що фараони безкоштовно везуть тебе до Америки, є свої переваги. Краще вже поїхати на каторгу, ніж скніти п’ятнадцять років у в’язниці у Франції. — Залишається тільки дізнатися, що там на нас чекає, П’єро. Чи не так? Як на мене, збожеволіти в камері чи померти від виснаження в карцері якоїсь тюрми у Франції куди гірше, ніж здохнути від прокази чи жовтої гарячки. — Я теж так думаю, — відповідає він. — Поглянь, П’єро, ось твоя дощечка. Він нахиляється, уважно придивляється й по складах читає. — Мені вже кортить надягти цей костюм! Зараз розв’яжу мішок і перевдягнуся. Ніхто ж нічого не скаже — адже ці речі мої. — Облиш, Перо, зачекай, поки накажуть перевдягатися. А то ще вскочиш у халепу. Я не хочу зайвих прикрощів. П’єро все розуміє й відходить від грат. Луї Дега дивиться на мене й каже: — Голубе, ми тут останню ніч. Завтра покинемо нашу прекрасну країну. — Нашій прекрасній країні бракує справедливого правосуддя, Дега. Може, ми познайомимося з іншими країнами, і хай вони не такі прекрасні, як наша, зате там гуманніше поводяться з людьми, що завинили. Я сам не вірю своїм словам — майбутнє покаже, чи маю я рацію. Знову западає тиша.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка