Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу



Сторінка17/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.29 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

Буйволи


 

Отже, завдяки справжньому чуду я повертаюсь на Руайяль — відбувати свою довічну каторгу. Я покинув острів, коли мене засудили до восьмирічного ув'язнення, і, завдяки своїй спробі врятувати дівчинку, через рік і сім місяців повертаюся сюди знову. Я зустрічаю тут своїх друзів: бухгалтера Дега, листоношу Галгані, Карбоньєрі, якого звільнили від звинувачення у спробі втекти зі мною, Гранде, столяра Буреє, свояків Наріка та Кеньє, мого спільника в першій втечі фельдшера Шаталя, а також Матюрета, що й досі працює помічником фельдшера на Руайялі. Тут і корсиканські розбійники Ессарі, Вічолі, Чезарі, Радзорі, Фоско, Мокюе та Шарар, який відправив під ніж гільйотини Кігтя в справі марсельської біржі. Тут зібралися «зірки» судової хроніки від 1927 по 1935 рік. Марсіно, вбивця Дюфрена, помер минулого тижня від фізичного виснаження. Того дня акулам перепав ласий шматок. Тут і Барра, прозваний Артистом, чемпіон з тенісу міста Ліможа, який убив шофера та його близького друга. Барра очолює аптеку й лабораторію лікарні на острові Руайяль. Одне слово, моє повернення на Руайяль — грім з ясного неба. Суботнього ранку я з’являюся в корпусі для не— дисциплінованих. Усі до одного вражено хитають головою й приязно підходять до мене. Навіть годинникар, який ні з ким не розмовляє після того ранку, коли його помилково збиралися гільйотинувати, схопився з місця й привітався зі мною. — Друзі, у вас тут усе гаразд? — Так, Метелику, ласкаво просимо! — Твоє місце чекає на тебе, — каже Гранде. — Воно порожнє з того дня, як ти пішов звідси. — Дякую. Що тут нового? — Є одна добра звістка. — Яка? — Минулої ночі в залі, що навпроти корпусу каторжан доброї поведінки, знайшли мертвого тюремника, який стежив за тобою з кокосової пальми й доніс на тебе. Напевне, якийсь твій друг не захотів, щоб ти зустрівся з ним живим і позбавив тебе брудної роботи. — Напевне. Я хотів би дізнатися, хто це, аби подякувати йому. — Може, якогось дня він скаже тобі про це. Сьогодні вранці тюремника під час переклички знайшли з ножем у серці. Ніхто нічого не бачив і не чув. — Так буде краще. А як гра в карти? — Як завжди, і твоє місце в ній чекає на тебе. — Гаразд. Відбуватиму свою довічну каторгу далі. Знаття б, як і коли скінчиться ця історія… — Метелику, ми були приголомшені, коли дізналися, що тобі дали вісім років. Не знаю, чи знайдеться на островах бодай одна людина, яка тепер не схоче, навіть ціною найбільшого ризику, допомогти тобі. — Вас викликає комендант, — каже мені один араб. Я виходжу разом з ним. На брамі вартові кидають мені кілька теплих слів. Нарешті араб приводить мене до коменданта Пруйє. — У тебе все гаразд, Метелику? — Так, пане коменданте. — Я радий, що тебе помилували. Я чув, ти кинувся рятувати дочку мого колеги. Це вчинок відважний. Вітаю! — Дякую. — Ти знов матимеш змогу працювати асенізатором і ходити на риболовлю. — Якщо це вас не дуже компрометуватиме. — Це вже моя справа. Наглядача з майстерні тут більш нема, та й я через три тижні їду до Франції. Гаразд, завтра повернешся до колишньої роботи. — Не знаю, як вам і віддячити, пане коменданте. — Не тікай відразу, зачекай хоч місяць, — засміявся Пруйє. В корпусі ті самі люди, й живуть вони тим самим життям, що й до мого ув’язнення, Картярі думають тільки про карти, тільки й знають грати. Чоловіки, які мають парубчаків, що правлять їм за жінок, живуть, їдять і сплять з ними. Це справжні сім’ї, в яких пристрасть і любов між чоловіками день і ніч полонять усі їхні думки. Сцени ревнощів, непогамовні пристрасті, в яких «жінка» й «чоловік» стежать одне за одним і які призводять до неминучих убивств, коли одне втомилося від другого й шукає любові з іншими. Я пробув у таборі дві години, а до мене вже підходили два типи. — Скажи, Метелику, Матюрет твій голубчик? — Чого ти питаєш про це? — З власних інтересів. — Послухай мене. Матюрет здійснив зі мною втечу, подолавши дві тисячі п’ятсот кілометрів у морі, де він поводився як справжній чоловік — от і все, що я тобі скажу. — Я хочу знати, чи він твій. — Ні, я не мав нічого з Матюретом з погляду статевих взаємин. Я його високо ціную як друга, а решта мене не стосується, за винятком того, коли йому зроблять щось погане. — А що, коли одного дня він стане мені за жінку? — Якщо він сам пристане на це, то мені буде байдуже до цього. Але якщо ти, домагаючись, аби він став твоїм голубчиком, погрожуватимеш йому, то матимеш справу зі мною. Я зустрів тут італійця, що мав золоту капсулу, коли нас везли сюди з Франції. Він привітався зі мною. — Ти й досі тут? — спитав я його. — Я зробив усе, що міг. Моя мати надіслала мені дванадцять тисяч франків, наглядач узяв у мене шість тисяч комісійних, чотири тисячі я потратив на те, аби мене відіслали на Велику Землю — пройти рентген у Кайєнні, але там не зміг вирватися з їхніх рук. Тоді я вирішив стати перед судом за те, що нібито поранив одного друга. Ти його знаєш, це корсиканський розбійник Радзорі. — Знаю, ну й що ж? — Ми домовилися, що він поранить собі живіт і мене разом з ним відішлють до військового трибуналу — його як обвинувача, а мене як винного. І тоді в нас нічого не вийшло. Ми пробули там лише два тижні. Мене засудили на шість місяців, які я відсидів торік у дисциплінарній в’язниці. Ти навіть не знав, що я там був. Метелику, я більше не можу терпіти, мені хочеться накласти на себе руки. — Краще загинути в морі під час утечі, принаймні помреш вільною людиною. — Я готовий до всього, ти маєш рацію. Якщо ти готуватимеш щось, дай мені знати. — Гаразд. Починаються мої будні на Руайялі. Мені дали буйвола, якого звати Брут. Важить він дві тонни. Це справжній убивця, він уже вкоротив віку двом іншим самцям. — Це його останній шанс, — каже мені наглядач Ангості, який відповідає за буйволів. — Якщо він порішить ще одного, то його теж уб’ють. Сьогодні вранці я познайомився з Брутом. Мартініканський негр, який досі поганяв буйвола, лишиться зі мною на тиждень і навчить мене працювати з ним. Я швидко здружився з Брутом, почастувавши його кількома зеленими гарциніями, зірваними в садку лікарні. І ось ми спускаємося до моря. Брут запряжений у віз, такий незграбний, наче його зробили ще хтозна й коли; на возі — бочка на три тисячі літрів. Робота в нас із Брутом проста: спуститися до моря, набрати в бочку води й вивезти її отим жахливим схилом на плоскогір’я. Вгорі я виймаю з бочки чіп, і вода ллється в стічні канави, змиваючи залишки нечистот, які вранці я вилив сюди з параш. Працю вати я починаю о шостій ранку, а закінчую о дев’ятій. Через чотири дні мартікіканець заявляє, що я вже впораюся з буйволом і сам. Одне тільки незручно: о п’ятій ранку мені доводиться заходити в болото й шукати Брута — він ховається там, бо не любить працювати. В його ніздрі вставлене залізне кільце, до якого прикріплено ланцюг завдовжки з півметра. Коли я натрапляю, на Брута, він сахається від мене, пірнає під воду і виринає трохи віддалік. Іноді я броджу цілу годину, поки зловлю його в тій бридкій стоячій воді, де повно всілякої погані. Я розгнівано кричу: «Негіднику! Бовдуре! Ти вийдеш із цієї калюжі чи ні?» Але Брут слухається тільки тоді, коли я схоплю його за ланцюг. На мої крики він не зважає. Та, вийшовши нарешті з калюжі, він уже мій друг. Я маю два бідони від смальцю, наповнені прісною водою. Починаю з того, що старанно обполіскую з себе брудну болотяну воду. Потім намилююсь і знов умиваюсь. У мене щоразу лишається півбідона. води, і я мию Брута. Буйвіл задоволено треться головою об мої руки й сам заходить між голоблі воза. Ніколи я не штурхаю його під бік палицею, як це робив мартініканець. Брут вдячний мені за це й ходить зі мною швидше, ніж ходив з мартініканцем. Щодня нас супроводжує невелика гарна буйволиця — Брутова подруга. Я не проганяю її, як це робив мартікіканець, даю їм удвох поніжитись. Брут вдячний мені за це і тягне під гору три тонни води, як чорт. Складається враження, ніби він прагне надолужити час, який згаяв, бавлячись із Маргерітою — так називають буйволицю. Учора, під час переклички о сьомій годині, стався невеличкий скандал через Маргеріту. Якось пішли були чутки, що один мартініканець вилазить на мур і кохається з буйволицею. Схоплений наглядачем на гарячому, він відсидів тридцять діб у карцері. Офіційний мотив: парування з твариною. А вчора під час переклички Маргєріта прибігла в табір, пройшла перед шістьма десятками каторжан і, зупинившись перед мартініканцем, стала до нього задом. Усі зареготали, а негр посірів від зніяковіння. Я повинен робити три ходки на день. Найбільше часу йде на те, щоб набрати в бочку води. Але ті двоє, що допомагають мені внизу, працюють швидко. О дев’ятій я випрягаю Брута й вирушаю на риболовлю. Я знайшов один спосіб за допомогою Маргеріти витягувати з калюжі Брута. Коли я лоскочу її у вусі, вона видає звук, чимось схожий на іржання розпаленої кобили. Тоді Брут сам виходить з калюжі. Хоч мені вже не треба купатися, я й далі мию його ще краще, ніж раніше. Чистий і не відгонячи неприємним запахом болота, де він проводить ночі, Брут ще дужче подобається Маргеріті. На півдорозі від моря є трохи пологіше місце, де Брут має звичку хвилин п’ять перепочити. Щоб зробити йому полегкість, я підкладаю під колесо каменюку, яку приніс сюди сам. Але сьогодні вранці нас чекає тут, сховавшись за низенькі кокосові пальми, інший буйвіл, Дантон, — такий самий великий, як і Брут. Дантон виходить з-за Дерев і кидається на Брута. Той відступає вбік, і Дантон налітає на воза. Один його ріг проштрикує бочку. Дантон марно силкується вивільнити ріг, а я тим часом випрягаю Брута. Тоді Брут відходить метрів за тридцять, розбігається і мчить на Дантона. Наляканий Дантон нарешті вивільняється, залишивши в бочці шматок рога, й відскакує вбік. Брут не встигає зупинитись і перекидає воза. Тоді я стаю очевидцем дивовижного видовиська. Брут і Дантон торкаються один одного рогами, вони не штовхаються, лише труться великими рогами. Здається, ніби вони перемовляються, проте вони не мукають, тільки сопуть. Потім буйволиця повільно підіймається по схилу, а слідом за нею ступають самці, які час від часу зупиняються й знову труться рогами. Коли вони затримуються надто довго, Маргеріта млосно стогне й рушає далі на плоскогір’я. Два мастодонти, знову ж таки пліч-о-пліч, рушають за Маргерітою. Після трьох таких зупинок ми сходимо на плоскогір’я. Ми вибираємося нагору якраз біля маяка, де простягається гола площа завдовжки з триста метрів. У кінці площі табір каторжан, праворуч і ліворуч будинки лікарень: одна для засланців, друга для військових. Дантон і Брут і далі ступають позаду метрів за двадцять від Маргеріти. Маргеріта ж спокійно виходить на середину площі й зупиняється. Обидва недруги порівнюються з нею. Вона час від часу видає протяжний сумовитий звук. Буйволи знову торкаються один одного рогами, але цього разу в мене таке враження, що вони розмовляють між собою, бо з їхнього сопіння проступають звуки, які, певне, щось означають. Після цієї розмови один із них повільно відходить ліворуч, а другий праворуч. Вони зупиняються на самих краях площі. Отже, їх розділяють якихось триста метрів. Маргеріта чекає в центрі. Я все зрозумів: це відбувається зі згоди обох сторін поєдинок за право володіти буйволицею. Втім, молода буйволиця згодна з цим, вона пишається, що два самці збираються битися за неї. Мабуть, не варто вам казати, що на своєму стоп’ятдесятиметровому маршруті кожен з них набагато збільшив свої дві тисячі кілограмів завдяки тій швидкості, яку вони розвинули. Удар цих двох голів такий страшний, що обидва буйволи понад п’ять хвилин перебувають у нокауті. У кожного підгинаються ноги. Швидше приходить до тями Брут, який біжить чвалом на своє вихідне місце… Поєдинок тривав дві години. Наглядачі хотіли застрелити Брута, але я не дав їм цього зробити, і під час чергового удару Дантон зламав собі рога, якого він пошкодив об бочку. Він утік, переслідуваний Брутом. Це переслідування тривало до наступного дня. Скрізь, у садку, на кладовищі й у пральні, де буйволи побували, вони все знищили. І тільки наступного ранку, після ночі постійних поєдинків, десь о сьомій годині, Брут зумів притиснути Дантона до муру пекарні, що стоїть на березі моря, і там устромив йому в черево свій ріг. Щоб докінчити його, Брут тричі обернувся довкола себе, повертаючи ріг у череві Дантона, який, спливаючи кров’ю, переможений упав на землю. Ця битва двох велетів так виснажила Брута, що мені довелося допомагати йому вивільнити свій ріг. Ї він немічно пошкандибав понад морем, а поряд з ним пішла Мар— ґеріта, гордо задерши вгору свою шуту голову. Я не був присутній на їхній шлюбній ночі, бо наглядач, який відповідає за буйволів, звинуватив мене в тому, що я випряг Брута, і звільнив з погоничів. Я йду до коменданта поговорити про Брута. — Що сталося, Метелику? А, ви щодо Брута… Його доведеться вбити, він надто небезпечний. Порішив уже трьох чудових буйволів! — Я дуже прошу вас урятувати Брута. Наглядач, який відповідає за буйволів, нічого не знає. Брут не нападав, він захищався. Дозвольте, я розкажу вам усе до ладу. Комендант усміхається. — Слухаю вас. — … Тепер ви, пане коменданте, самі бачите, що на мого буйвола напали, — скінчив я розповідь. — Навіть більше, коли б я не випряг Брута, Дантон убив би його, бо в ярмі Брут не міг захищатися. Приходить наглядач, що відповідає за буйволів. — Добрий день, пане коменданте. Я вас шукаю, Метелику. Сьогодні вранці ви вийшли з табору так, ніби на роботу. Але ж ви більше не працюєте? — Я вийшов, пане Ангості, щоб подивитися, чи міг я перешкодити буйволам битись. І пересвідчився, що, на жаль, не міг, бо вони тоді просто оскаженіли. — Може, це й так, але тепер Ви все одно більше не водитимете буйвола, я вам уже сказав. А втім, у неділю вранці його однаково заб’ють, буде м'ясо для каторжан. — Ви цього не зробите? — Невже ви мені завадите? — Не я, а комендант. — Слухайте, Метелику, чого ви берете це так близько до серця? — Бо воно мені болить! Я ж бо водив Брута, він мій товариш. — Товариш? Буйвіл?! Ви глузуєте з мене? — Він вважає, що Брут не винен. Вислухайте його, — сказав комендант. — Гаразд, говоріть. — Пане Ангості, ви вірите, що тварини розмовляють між собою? — Чом би й ні, якось же вони спілкуються! — Так от, Брут і Дантон билися за обопільною згодою на дуелі! І я знову пояснюю все від початку до кінця. — Дідько вас знає, Метелику! — каже корсіканець. — Дивний ви чоловік. Заберіть свого Брута, але якщо він таки уб’є іще одного буйвола, його вже не врятує ніхто, навіть комендант. Я знову призначаю вас погоничем. Постарайтеся, щоб Брут працював як слід. Через два дні в майстерні полагодили віз, і Брут у супроводі своєї Маргеріти знову почав возити воду. Коли ми приходили туди, де він любив перепочити, я підкладав під колесо каменюку й казав: «Бруте, де тепер Дантон?» І величезний, як мастодонт, (рйвіл ураз зривався з місця й з переможним виглядом щодуху тяг воза нагору.  

Бунт на Сен-Жозефі


 

Острови особливо небезпечні через фальшиву свободу, яку тут нібито мають каторжани. Боляче дивитися, як вони, змирившись із долею, живуть тим одноманітним життям. Одні чекають закінчення свого терміну, інші погрузли у дрібних чварах і вже нічого не чекають. Цієї ночі я лежу в гамаку, а десь у глибині корпусу йде запекла гра в очко, в якій першу скрипку грають мої друзі Карбоньєрі та Гранде. Я намагаюся поринути в спогади. Та це мені не вдається: у мене таке враження, ніби суду присяжних ніколи не було. Я марно силкуюся викликати в пам'яті туманні картини того фатального дня — не щастить навіть виразно уявити бодай одне обличчя. Тільки прокурор постає переді. мною з усією своєю жорстокістю. Ах ти ж наволоч, а я гадав, що взяв над тобою гору, коли опинився на Трінідаді в Бауенів. Якими чарами ти зачарував мене, негіднику, що шість моїх утеч не принесли мені свободи? Чи ти спав спокійно, довідавшись про мою першу втечу? Хотів би я знати, злякався ти чи просто розгнівався, почувши, що твоя жертва уникнула «шляху занепаду», на який ти кинув її за сорок три дні до того? Я дременув з в’язниці. Але яка лиха доля переслідувала мене, що через одинадцять місяців я знову повернувся на каторгу? Може, Бог покарав мене за те, що я знехтував первісне життя, яке було таке прекрасне, і я міг би жити там скільки завгодно? Лалі і Зораїму, цих двох таких любих мені жінок, це плем’я, що живе без жандармів, живе за єдиним законом взаєморозуміння між людьми, які складають його. Так, я опинився тут через власну помилку, однак я повинен думати лише про єдине — втекти, втекти звідси або загинути. Але ж, коли ти дізнався, що мене впіймали й повернули на каторгу, твоє обличчя знову скривилося в посмішці переможця, і ти подумав: «Що ж, усе йде добре, він знову на «шляху занепаду», на який я послав його». Але ти помиляєшся. Ніколи моя душа, мій розум не йтимуть сліпо цим шляхом звиродніння! Ти володієш лише моїм тілом, твої охоронці, твої тюремники двічі на день нагадують мені, що я у в’язниці. Ото й тільки. Шоста година ранку: «Метелик!» — «Є». Шоста година вечора: «Метелик!» — «Є». По-твоєму, все йде добре. Вже шість років ви тримаєте мене в лабетах, я, мабуть, уже занепав, загнив, отож недалеко той день, коли дзвін покличе акул на бенкет і вони з’їдять мене з усіма тельбухами. Помиляєшся, твої розрахунки хибні. Тіло моє на каторзі, але душа — на волі. Хочеш, я тобі щось скажу? Я не належу каторзі, не перейняв звичок каторжан, навіть своїх найближчих друзів. Я весь час прагну тільки одного — втекти… Тієї самої хвилини, коли я отак розмовляю подумки з прокурором, до мого гамака підходять двоє. — Ти спиш, Метелику? — Ні. — Ми хочемо з тобою поговорити. — Говоріть. Тільки тихо, щоб ніхто не почув. — Ми готуємо бунт. — Який у вас план? — Переб’ємо всіх арабів і наглядачів разом з їхнім проклятим поріддям — жінками та дітьми. Я, Арно, мій друг Отен та ще четверо наших товаришів нападемо на склад зброї в адміністративному корпусі. Я там працюю, і зброя у мене в доброму стані. Двадцять три автомати, понад вісімдесят рушниць, карабінів і магазинних гвинтівок. Бунт почнеться… — Годі, не кажи більш нічого. Я не хочу брати в ньому участь. Дякую за довіру, але ваш намір не підтримую. — Ми думали, ти згодишся очолити бунт. Вислухай мене і сам побачиш, що бунт не зазнає поразки. Ми готуємося до нього вже п’ять місяців. Нас підтримують понад п’ятсот чоловік. — Не називай мені жодного імені. Я відмовляюсь очолити бунт і навіть брати в ньому участь. — Чому? Поясни, адже ми довірилися тобі. — Я не просив тебе ділитися зі мною вашими планами. Зрештою, я роблю в житті те, чого хочеться мені, а не те, чого хочуть інші. До того ж я не вбивця, який убиває всіх підряд. Я можу вколошкати того, хто глибоко мене скривдить. А на жінок та дітей, які нічого мені не зробили, рука в мене не підніметься. Ось що я вам скажу й чого ви навіть не підозрюєте: якщо ваш бунт і вдасться, ви все одно приречені. — Чому? — Тому, що ви не втечете звідси. Припустімо, сотня людей підтримає бунт. Але як вони виберуться звідси? На островах тільки два човни. На них сядуть щонайбільше чоловік сорок. Що ви робитимете з рештою? — Ми будемо серед тих сорока, які попливуть на човнах. — Це ти так гадаєш. Але інші не дурніші за вас. Вони теж будуть озброєні, і коли ви переб’єте наглядачів та їхні родини, то почнете стріляти один в одного, намагаючись сісти в човни. Та найголовніше те, що жодна країна не захоче прийняти ці два човни. Бо телеграми раніше від вас поприходять скрізь, де ви можете з’явитися, а надто коли залишите за собою стільки трупів. Вас усюди, хоч би куди ви припливли, заарештують і передадуть Франції. Я знаю, що кажу. Ви, мабуть, чули — мене повернули з Колумбії. Тож не сумнівайтеся: після того, що ви тут накоїте, будь-яка країна передасть вас Франції. — Отже, ти відмовляєшся? — Так. — Це твоє останнє слово? — Це моє остаточне рішення. — Нам не залишаться нічого іншого, як піти. — Постривайте. Прощу вас: де розповідайте про цей свій намір нікому з моїх друзів. — Чому? — Наперед знаю, що води відмовляться, трж де варто марно старатися. — Гаразд. — Невже ви все ж таки зважитесь на фунт? — Скажемо відверто: так, Метелику! — Не розумію вас. Адже я цілком переконливо пояснив вам, що коли бунт і вдасться, то ви однаково не вирветесь на волю. — Над усе ми прагнемо помсти. Тепер, коли ти пояснив, що жодна країна нас не прийме, ми подамося в джунглі й згуртуємо там банду. — Даю слово честі, що нікому не розповім про ваші плани, навіть своєму найкращому другові. — Ми цього певні. — Гаразд. І останнє: попередьте мене за тиждень. Я хочу перебратися на Сен-Жозеф, щоб не бути на Руайялі, коли це станеться. — Тебе попередять вчасно. — Що я можу зробити, а би ви відмовилися від свого наміру? Може, разом придумаємо щось інше? Скажімо, вкрадемо чотири карабіни й нападемо вночі на вартового, який стереже човни, а тоді, нікого не вбиваючи, сядемо в човен і попливемо. — Ні, ми надто настраждалися. Для нас головне — помста, навіть ціною власного життя. — А діти? А жінки? — Всі вони — одне поріддя, одна кров, тож хай усі Здохнуть! — Годі про це. — Ти не хочеш побажати нам успіху? — Ні. Я кажу Вам: відмовтеся від свого наміру, це безглуздя. Треба придумати Щось краще. — Хіба ми не маємо права помститися? — Маєте, але не на невинних. На добраніч. — На добраніч. Ми тобі нічого не казали, гаразд, Метелику? — Гаразд. Отен і Арно йдуть від мене. Ну й історія! У цих двох не всі клепки в голові. Справжнє божевілля! Ніхто з моїх друзів не прохопився мені про бунт і словом, отже, з ними ті впертюхи не розмовляли. За тиждень я дуже обережно розпитав у каторжан про минуле Арно та Отена. Арно засудили — здається, несправедливо — на довічну каторгу за вчинок, не вартий і десяти років. Суд присяжних поставився до нього так суворо тому, що за рік до цього стратили його брата — той убив фараона. Тож прокурор говорив більше про брата Арно, ніж про нього самого, і після того ворожого виступу присяжні ухвалили такий суворий вирок. Слід додати, що під час арешту Арно жахливо катували — знову ж таки за братів злочин. Отен уже й забув, що таке свобода, — він у в’язниці з дев’яти років. У дев’ятнадцять Отен, щоб вбратися з виправної колонії, зголосився піти на службу в морський флот, але напередодні свого звільнення поранив якогось в’язня. Він, мабуть, трохи несповна розуму, бо, здасться, має намір дістатися до Венесуелі, попрацювати там на золотій копальні, скалічити собі ногу й одержати за те велику компенсацію. Та нога в нього однаково не згинається — через зараження, яке він навмисне зробив собі в Сен-Мартен-де-Ре. Комедія! Сьогодні вранці під час переклички викликали Арно, Отена й брата мого друга Матьє Карбоньєрі — Жана. Жан працював у пекарні на пристані, тобто неподалік від човнів. їх перевезли на Сен-Жозеф без будь-якого пояснення й без видимої причини. Я намагався про щось довідатись. Та марно. Проте все це не випадково, коли зважити на те, що Арно чотири роки доглядав за зброєю, а Жан Карбоньєрі п’ять років працював пекарем. Мабуть, адміністрація каторги щось пронюхала. Але що саме? Я вирішую поговорити зі своїми найближчими друзями Матьє Карбоньєрі, Гранде й Галгані. Ніхто з них нічого не знає— Отже, Отен і Арно розмовляли тільки з такими самими, як вони, каторжанами. — Тоді чому ж вони звернулися до мене? — Бо тут кожен знає, що ти тільки й думаєш про втечу. — Але ж не такою ціною! — Вони цього не розуміють. — А твій брат Жан? — Звідки мені знати, чому він пішов на таке безглуздя! — Певне, хтось його умовив, а сам він не побачив у цьому нічого поганого… Події розгортаються дедалі швидше. Цієї ночі було вбито Жіразоло, саме тієї миті, коли він заходив до клозета. На сорочці мартініканця, що був погоничем буйволів, знайшли кров. Швидко, за два тижні було проведено розслідування, й надзвичайний військовий трибунал засудив колишнього погонича до смертної кари. В умивальні на подвір’ї до мене підійшов старий каторжанин Гарвель, по кличці «Савоєць», і сказав мені: — Метелику, я почуваюся кепсько, бо то я порішив Жіразоло. Я хотів би врятувати негра, але боюсь, що мене гільйотинують. Тож за таких умов я не зізнаюсь. Та коли б мені вдалося щось вигадати, аби я міг отримати лише три-п’ять років дисциплінарної в’язниці, то я зізнався б. — На скільки тебе засуджено? — На двадцять років. — Скільки ти відбув? — Дванадцять. — Знайди спосіб, аби тебе засудили на довічну каторгу, тоді ти уникнеш дисциплінарної в’язниці. — Як це зробити? — Дай мені поміркувати, я тобі все скажу цієї ночі. Настає вечір. — Ти не повинен зізнаватись і визнавати факти, — кажу я Гарвелеві. — Чому? — Ти ризикуєш бути засудженим до страти. Єдиний спосіб уникнути дисциплінарної в’язниці — це відхопити довічну каторгу. Звинувать себе сам. Мотив: ти не можеш дозволити, аби гільйотинували невинну людину. Візьми собі в захисники наглядача-корсіканця. Я назву його прізвище, але спершу пораджуся з ним. Треба діяти швидко. Не слід давати їм змоги гільйотинувати негра. Зачекай два-три дні. Я поговорив з наглядачем Коллоною, він подав мені фантастичну думку. Я маю сам відвести Гарвеля до коменданта й сказати, що той попросив мене захищати його й супроводити, аби він зміг зробити свої зізнання, і що я дав йому гарантію, нібито після такого благородного вчинку його не можуть засудити до страти, хоч злочин дуже тяжкий, тож Гарвель повинен чекати, що його засудять на довічну каторгу. Все вийшло добре. Гарвель урятував негра, якого випустили з камери смертників. Лжесвідок, який звинуватив негра, схопив рік дисциплінарної в’язниці. А Робер Гарвель — довічну каторгу. Минуло два місяці. Аж тепер, коли справу закрили, Гарвель усе мені розповів. Арно, Отена й Жана Карбоньєрі виказав Жіразоло, який спершу згодився був узяти участь у бунті. На щастя, він не знав решти імен. Наглядачі не дуже повірили його словам. Однак про всяк випадок перевели тих трьох схиблених на Сен-Жозеф, ні про що в них не розпитуючи й нічого їм не сказавши. — Яким мотивом керувався ти, Гарвелю, щоб убити його? — Тим, що він украв у мене капсулу. Я спав навпроти нього і вночі виймав свою капсулу, ховаючи її під коц, що правив мені за подушку. Однієї ночі я пішов до клозета. а коли повернувся назад, моя капсула зникла. Довкола мене не спав тільки Жіразоло. Наглядачі повірили моїм поясненням, вони навіть не говорили зі мною про те, що він виказав можливий бунт. — Метелику, Метелику! — закричали на подвір’ї. — На перекличку! — Є! — Збирайте свої речі. І вирушайте на Сен-Жозеф! — Ох, чорт забирай! У Франції почалася війна. Вона принесла нам нові порядки: тепер начальникам охорони, коли втече якийсь каторжанин, загрожуватиме звільнення з посади. Що ж до самих каторжан, то на них, якщо їх упіймають, чекатиме смертний вирок. Суд мотивуватиме втечу бажанням в’язня приєднатися до французьких партизанів, які «зрадили батьківщину». Комендант Пруйє виїхав з островів ще два місяці тому. Нового коменданта я не знаю. Нікого не вдієш, доведеться повертатися на Сен-Жозеф. Прощаюся з друзями. О восьмій ранку мене садовлять у човен. Лізеттиного батька в сен-жозефському таборі теж уже нема. Минулого тижня він переїхав з родиною до Кайєйни. Прізвище нового сен-жозефського коменданта — Дютен, родом він із Гавра. Комендант приймає мене особисто. Коли човен причалив до Сен-Жозефа, старший наглядач із Руайялю передав мене разом з якимись паперами тутешньому наглядачеві. — Це ти Метелик? — Так, пане коменданте. — А ти хлопець цікавий, — каже він, гортаючи мої папери. — Чим це я цікавий? — Тут написано, що ти небезпечний з усіх поглядів. Особливо привертає увагу запис червоним чорнилом: «Постійно готується до втечі». А далі йдуть слова: «Намагався врятувати від акул дитину коменданта острова Сен-Жозеф». Я теж маю двох дочок, Метелику, чи не бажаєш побачити їх? Він кличе дітей, і до кабінету в супроводі одягненого в біле араба та дуже гарної чорнявої жінки заходять дві біляві дівчинки — одна трьох, друга п’яти років. — Люба, поглянь на цього чоловіка, він намагався врятувати твою хрещеницю Лізетту. — О, дозвольте потиснути вам руку! — каже молода жінка. Цей потиск руки — найбільша честь, яку можуть виявити каторжанинові. Тут нам руки не подають. Мене зворушує її щирість. — Так, я Лізеттина хрещена мати. Ми дружимо з родиною Грандуа. Любий, що ти збираєшся з ним робити? — Спершу він піде до табору, а потім сам скаже мені, де хотів би працювати. — Дякую, пане коменданте. І вам, пані, дякую. Ви не скажете, чому мене перевели на Сен-Жозеф? Це ж майже покарання. — Гадаю, серйозної причини немає. Просто новий комендант боїться, щоб ти не втік. — Він має рацію. — Останнім часом посилили санкції проти тих, у кого втікають каторжани. До війни теж можна було втратити через це одну нашивку, але тепер її забирають у таких випадках без розмов. Уже не кажу про інші покарання. Саме тому комендант і перевів тебе сюди — він воліє, щоб ти втік із Сен-Жозефа, за який він не відповідає, адже сам сидить на Руайялі. — Пане коменданте, скільки ви тут пробудете? — Півтора року. — Я не можу чекати так довго, але спробую повернутися на Руайяль, щоб не завдати вам прикрощів. — Дякую вам, — озивається жінка. — Я рада, що ви такий благородний. Коли вам чогось буде треба, звертайтесь до нас. А ти, тату, накажеш вартовим у таборі відпускати Метелика до нас, якщо він попросить. — Гаразд, люба. Мохамеде, відведи Метелика до табору. А ти, Метелику, сам вибери собі корпус, у якому схочеш поселитися. — О, це діло не важке: корпус для небезпечних! — Так, що правда, то правда, — сміється комендант і пише записку, яку віддає Мохамедові. Я виходжу з будинку на пристані, колишнього Лізеттиного дому, що тепер прадить новому комендантові за оселю й кабінет, і в супроводі молодого араба йду до табору. Біля табірних воріт мене зустрічає начальник сторожового поста — старий корсиканець, страшенно лютий чоловік, усім відомий катюга. Звати його Філіссарі. — Це ти, Метелику? Гадаю, ти не забув, що я дуже добрий, але й дуже злий. Не намагайся втерта від мене, бо коли впіймаю, то заб’ю, як собаку. Мені до пенсії лишилося тільки два роки, тож я не хочу мати неприємностей. — Ви ж знаєте, я дружу з усіма корсіканцями. Не Ножу пообіцяти вам, що не втікатиму, але якщо й утечу, то не тоді, коли ви чергуватимете. — Гаразд, Метелику. Виходить, ми не будемо ворогами. Розумієш, молоді легше переносять неприємності, які ми маємо, коли хтось із каторжан утече, а я… В моєму віці та ще незадовго до виходу на пенсію… Все зрозумів? Іди до корпусу, в який тебе призначили. І ось я в таборі, у такому самому, що й на острові Руайяль, у корпусі, в якому живе сто чи сто двадцять каторжан. Тут я зустрічаю П’єро Бовдура, Отена, Арно й Жана Карбоньєрі. Здавалося б, я мав приєднатися до Жанрвфго «казана», бо Жан брат Матьє. Але він зовсім не такий, як його брат, до того ж приятелює з Отеном та Арно, а мені це не підходить. Тож я відмовляюся від його запрошення і влаштовуюсь біля Карр’є, родом з Бордо, прозваного П’єро Бовдуром. Острів Сен-Жозеф дикіший від Руайялю і трохи менший, хоч і здається більшим, — він просто довший. Його утворюють два плоскогір’я — нижнє й верхнє. На першому розташований табір, на другому — сумнозвісна дисциплінарна в’язниця. Між іншим, її в’язні й досі щодня ходять купатися до басейну. Слід сподіватися, так триватиме й далі. Щодня ополудні араб, який працює в коменданта, приносить мені на залізній таці з дерев’яними ручками три казанки, складені один на один. Ці три казанки він залишає в мене, а ті, що приніс напередодні, забирає. Лізетти— на хрещена мати передає мені все те, що варить для своєї родини. У неділю пополудні я йду їм подякувати. До самого вечора я розмовляю з господинею і граюся з її дочками. Погладжуючи їхні біляві голівки, я думаю: «Як же важко іноді сказати, в чому полягає твій обов’язок!» Цій родині загрожує велика небезпека, якщо ті двоє бевзів не відмовляться від свого наміру. Наглядачі повірили Жіразоло не до кінця й не розлучили їх, а лише відіслали на Сен-Жозеф. Але якщо я попрошу розлучити їх, то цим тільки підтверджу, що донощик мав рацію. Як тоді поведеться охорона? Ні, ліпше я мовчатиму. Арно й Отен майже не розмовляють зі мною. А втім, так навіть краще. Ми ставимося один до одного чемно, але без панібратства. Жан Карбоньєрі образився на мене за те, що не приєднався до його «казана». У нашому «казані» нас четверо: «П’єро Бовдур, Маркетті-лауреат Римського конкурсу скрипалів, часто він цілими годинами грає, наганяючи на мене смуток, — корсіканець Марсорі і я. Я нікому нічого не сказав і відчуваю, що тут ніхто не знає про бунт, який готувався на Руайялі. Чи ті хлопці й досі виношують свій задум? Всі троє працюють на дуже тяжкій роботі: тягають волоком величезне каміння, з якого мурують басейн у морі. Величезну каменюку обв’язують ланцюгами, до яких кріплять інший ланцюг завдовжки п’ятнадцять-двадцять метрів, а тоді обабіч нього вишиковуються каторжани з паском через плечі й груди і чіпляють гачок наприкінці паска за кільце ланцюга. Потім усі разом, достоту ніби тварини, тягнуть каменюку до місця призначення. Ця робота під пекучим сонцем страшенно виснажлива. Одного дня з боку пристані раптом долинули рушничні та револьверні постріли. Я вмить зрозумів: то вони, оті навіжені. Що там діється? Хто перемагає? Я сиджу в корпусі й не ворушусь. Усі каторжани твердять: — Це бунт! — Бунт? Який бунт? — навмисне дивуюсь я, мовби нічого не знаю. До мене підходить Жан Карбоньєрі, який цього дня не пішов на роботу. Він блідий як смерть, хоч його обличчя дуже засмагло на сонці. — Це бунт, Метелику! — шепоче Жан. — Який бунт? — холодно питаю я. — Я нічого не знаю. Постріли не стихають. До корпусу вбігає П’єро Бовдур. — Почався бунт! Але мені здається, що каторжани зазнають поразки. От гади! Метелику, діставай свого ножа! Перш ніж самим загинути, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! — Атож, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! — повторює Карбоньєрі. Шіссілія дістає бритву. Всі хапаються за ножі. — Майте ж голову на в’язах! — кажу я. — Скільки нас? — Дев’ятеро. — Облиште зброю. Я вб’ю кожного, хто погрожуватиме наглядачам. Я не хочу, щоб мене розстріляли тут, як собаку. Ти причетний до бунту? — Ні. — А ти? — Ні. — Теж ні. — А ти? — Я нічого про нього не знав. — Отож-бо. Ніхто з нас не знав про бунт, який готували ті бевзі. Розумієте? — Еге ж, викиньте зброю в парашу, бо вони скоро будуть тут. — А якщо перемогли каторжани? — Якщо перемогли каторжани, то хай утікають. Я не хочу здобувати свободу такою ціною. А ви? — Ми теж не хочемо, — в один голос відповідають усі восьмеро, зокрема й Жан Карбоньєрі. Я й словом не прохоплююся про свій здогад: якщо постріли стихли, це означає, що каторжани зазнали поразки. Адже різанина, яку вони задумали, не могла б припинитися так швидко. З’являються знавіснілі наглядачі. Вони б’ють прикладами й ногами каторжан, які перетягували каміння, потім заганяють їх до крайнього корпусу й самі заходять туди. Там наглядачі починають несамовито трощити, топтати й викидати на подвір’я гітари, мандоліни, шахи, шашки, табурети, пляшки з олією, цукор, каву та білий одяг. Вони мстяться каторжанам за все, що не дозволено правилами. Лунають два постріли, певне револьверні. Таке діється, мабуть, в усіх восьми табірних корпусах. У дверях крайнього з’являється голий чоловік. Наглядачі, осипаючи нещасного градом ударів, женуть його до карцеру дисциплінарної в’язниці. Потім наглядачі побували в корпусі, що навпроти, й у тому, що праворуч від нашого. Тепер вони в сьомому. Залишився тільки наш. Тут нас дев’ятеро, кожен сидить на своєму місці. Ніхто з тих, що пішли на роботу, не повернувся. Всі мовчимо. У мене пересохло в роті, не дає спокою думка: «Хоч би якийсь йолоп не скористався з цієї халепи і не вколошкав мене!» — Ідуть! — кричить до смерті переляканий Карбоньєрі. Входять чоловік двадцять наглядачів, тримаючи напоготові карабіни й револьвери. — Як, ви ще не роздяглися? — горлає Філіссарі. — Чого ви чекаєте, негідники? Зараз ми вас розстріляємо. Ану роздягайтеся, ми не бажаємо стягати з вас одежу, коли ви будете трупами! — Пане Філіссарі… — Заткни пельку, Метелику! І не проси пощади. Ви взялися за надто серйозне діло! В корпусі небезпечних ви, звісно, про все знали! Очі в нього витріщені, налиті кров’ю й горять Несамовитою люттю. Я вирішую зіграти на його честолюбстві. — Мене дивує, що такий, як ти, нанолеоиець ладен убивати невинних. Хочете стріляти? Тоді не треба зайвих розмов. Стріляйте, стріляйте швидше, Бога ради! Я вважав тебе, старий Філіссарі, справжнім наполеонцем, але бачу, помилився. Тим гірше. Я не хочу навіть бачити тебе, коли ти стрілятимеш! Я відвертаюсь. Відверніться від цих наглядачів, хай не думають, що ми збираємося напасти на них. Ми всі відвертаємось. Моя поведінка приголомшує наглядачів, тим більше що Філіссарі (про це ми дізнаємося пізніше) застрелив у якомусь корпусі двох бідолах. — Що ти ще хочеш сказати, Метелику? Стоячи спиною до нього, я відповідаю. — Я не вірив у те, що бунт закінчиться успіхом. Навіщо було його зчиняти? Щоб перебити наглядачів? А потім утекти? Але куди? Я людина досвідчена, мене привезли сюди після моєї втечі, привезли здалеку, аж із Колумбії. Я питаю: яка країна надасть притулок убивцям? Як вона називається? Не будьте йолопами, кожен, хто поважає себе, не підтримає такого бунту. — Може, ти й не підтримаєш, а Карбоньєрі? Я певен, він був на боці бунтарів, бо сьогодні вранці Арно й Отен аж здивувалися, коли він прикинувся хворим і не пішов на роботу. — Це вигадка, правду кажу! — І я обертаюсь до Філіссарі. — Зараз ви всі зрозумієте. Карбоньєрі мій друг, йому відомі всі деталі моєї втечі, отже, він не плекає ілюзій, бо знає, чим може скінчитися втеча після бунту. З’являється комендант, але до корпусу не входить. Філіссарі поспішає до нього, і комендант кричить: — Карбоньєрі! — Я. — Киньте його до карцеру. Але не катуйте. Нехай один із наглядачів відведе його. Вийдіть усі надвір, тут залишаться тільки старші наглядачі. Зберіть сюди усіх засланців, що порозбігалися по острові. Нікого не вбивайте, приведіть усіх до одного в табір. Нарешті входять до корпусу комендант Дютен і його заступник. Повертається й Філіссарі з чотирма наглядачами. — Метелику, щойно сталася серйозна подія, — каже Дютен. — Як комендант виправної в’язниці, я повинен узяти на себе дуже важку відповідальність. Та спершу я хотів би дещо з’ясувати. Знаю, в таку критичну хвилину ти відмовився б розмовляти зі мною віч-на-віч у кабінеті, тому я й прийшов сюди. Вони вбили наглядача Дюкло і зробили спробу забрати з мого дому зброю. Отже, це — бунт. У мене лише кілька хвилин, я вірю тобі і чекаю твоєї відповіді. — Якщо це бунт, то чому ми нічого не знали про нього заздалегідь? Чому вони не поділилися з нами своїми намірами? Скільки людей замішано в цій справі? Пане коменданте, я сам відповім на ці три запитання, але спершу скажіть мені, скільки людей брали участь в убивстві наглядача й цьому заворушенні? — Троє. — Хто саме? — Арно, Отен і Марсо. — Так. Вірте чи не вірте, пане коменданте, але бунту не було. — Брешеш, Метелику! — втручається Філіссарі. — Цей бунт мав відбутися ще на Руайялі. Жіразоло доніс на них, але ми йому не повірили. А тепер бачимо, що він сказав правду. Ти нас дуриш, Метелику! — Коли так, виходить, я — донощик. І П’єро Бовдур, і Карбоньєрі, й Галгані, й усі корсіканці з Руайялю — теж донощики. Незважаючи на те, що сталося, я не вірю, що це був бунт. Бунт очолили б ми, а не інші. — Що ви мені розповідаєте? Скажете, вони не мали спільників? Такого бути не може! — Тоді чому ж ті спільники не діяли? Хіба хтось, крім цих трьох, бодай пальцем поворухнув? Чи вони спробували захопити сторожовий пост із чотирма озброєними вартовими та їхнім начальником паном Філіссарі? Скільки човнів на Сен-Жозефі? Одна-однісінька шлюпка! Що таке одна шлюпка на шістсот чоловік? Хіба вони божевільні? Навіщо ж убивати, коли маєш намір утекти? Гаразд, припустімо, чоловік з двадцять утекли б. Але ж їх будь-де схопили б і знову передали Франції. Пане коменданте, я ще не знаю, скількох каторжан пристрелили ваші люди й ви самі, але майже певен, що вони невинні. А нащо трощити наші вбогі речі? Може, ваш гнів і справедливий, але не забувайте: коли ви зробите життя каторжан зовсім нестерпним, тоді недалеко й до справжнього бунту — бунту зневірених, ватаги самогубців. І їхнє гасло буде: смерть усім — і наглядачам, і каторжанам. Пане Дютен, я розмовляю з вами з відкритим серцем, ви заслуговуєте цього хоча б тому, що прийшли поговорити з нами, перше ніж виносити якусь ухвалу. Дайте нам спокій. — А як бути зі спільниками? — не вгаває Філіссарі. — Викривайте. Це ваша справа. Ми нічого не знаємо і нічим вам не допоможемо. Повторюю, вся ця історія — чистісіньке безглуздя, ми нічого спільного з нею не маємо. — Пане Філіссарі, коли всі каторжани зберуться в корпусі для небезпечних, замкніть двері до нового розпорядження. Поставте біля дверей двох вартових. Не знущайтеся з людей і не трощіть їхніх речей. Ходімо. — І комендант разом з наглядачами виходить. Замикаючи двері, Філіссарі кидає мені: — Тобі пощастило, що я наполеонець! Не минає й години, як у нашому корпусі збираються майже всі, хто тут живе. Бракує вісімнадцятьох чоловік, але наглядачі здогадуються, що самі поспіхом замкнули їх у інших корпусах. Коли цих людей приводять, ми нарешті дізнаємося, що там сталося, — вони були на роботі й усе бачили. Один каторжанин розповідає мені впівголоса: — Уяви собі, Метелику, ми тягли каменюку вагою з тонну на відстань майже чотириста метрів. Дорога, по якій тягають це каміння, не має чітко окреслених меж, і це каміння дотягують до криниці, що за якихось п’ятсот метрів від будинку коменданта. Біля цієї криниці ми завжди зупинялися. Вона в затінку кокосової пальми і якраз на половині нашої дороги, тож ми, як завше, зупинилися, зачерпнули з криниці відро свіжої води й напилися, а дехто намочив носовик і поклав собі на голову. Перепочинок тривав з десять хвилин, наглядач теж сів на цямрину криниці. Скинув шолома і став витирати великою хустинкою чоло та маківку голови, коли ззаду до нього підійшов Арно із сапою в руці, не підіймаючи її. вгору, тому ніхто не скрикнув, щоб попередити наглядача. І от він підніс сапу вгору й щосили вдарив наглядача вістрям посередині голови — це сталося вмить. Наглядач з розрубаною навпіл головою звалився ниць, навіть не скрикнувши. Тільки-но він упав, Отен, який, природно, стояв перед ним, вихопив у нього карабін, а Марсо скинув — з нього портупею з револьвером. А тоді Марсо з револьвером у руці обернувся до бригади й крикнув: «Це бунт! Хто з нами, ходіть зі мною». Жоден тюремник не ворухнувся й не закричав, жоден каторжанин з бригади не виявив наміру, йти за ним. Арно подивився на нас усіх і сказав: «Зграя боягузів, ми вам покажемо, що таке справжні чоловіки!» Арно вихопив з рук Отеиа карабін, і обидва вони побігли до будинку коменданта. Марсо залишився на місці, відступивши трохи вбік. Він, розмахуючи великим револьвером, скомандував: «Не ворушитись, не розмовляти, не кричати! А ви, тюремники, на землю обличчям униз!» Я зі свого місця спостерігав, що було далі. Коли Арно збігав угору сходами до будинку коменданта, звідти вийшов араб, який працював там, тримаючи за руку одну дівчинку й на руці — другу. Вони обидва розгубилися, але араб отямився перший і копнув ногою Арно. Той хотів забити араба на місці, але араб закрився дівчинкою. Ніхто не кричав. Ні араб, ні діти. Кілька разів Арно цілився в різні місця арабові. І щоразу перед цівкою карабіна поставала дівчинка. Отен зайшов збоку, не підіймаючись по сходах, і схопив араба за штани. Араб упав і тоді враз пожбурив на карабін, що його тримав Арно, дівчинку. Втративши рівновагу, Арно впав разом з дівчинкою та арабом, за ногу якого смикнув Отен. Цієї миті почувся перший плач дівчат, потім крик араба, а далі образливі слова Отена й Арно. Араб швидше за Арно дотягнувся до карабіна, що лежав на сходах, але він схопив його лівою рукою за цівку. Отен знову впіймав його за ногу. Арно стиснув праву руку араба й покотив його по сходах. Араб пожбурив карабін за дев’ять метрів від себе. Тієї миті, коли всі троє кинулися до карабіна, пролунав рушничний постріл — то стрельнув наглядач за бригадою каторжан, яка збирала сухе листя. У вікні будинку з’явився комендант і теж став стріляти, але, боячись улучити в араба, він палив у ще місце, де лежав карабін. Отен і Арно побігли дорогою понад морем до табору, слідом за ними свистіли рушничні кулі. Отен через свою ногу, що не згинається в коліні, біг повільніше, і його скосила куля, перше ніж він дістався до моря. А Арно забрів у воду між місцем для купання каторжан та басейном для наглядачів. Там завжди збираються акули. Довкола Арно падали у воду кулі. На допомогу комендантові та наглядачеві за збирачами листя прийшов іще один наглядач. Він був причаївся за великим каменем. — Здавайся, — закричали наглядача, — і тобі буде дароване життя. — Ніколи цього не станеться, — відповів Арно, — я воліло, щоб мене зжерли акули, ніж бачити ваші бридкі морди! І він поплив у море просто до акул. Мабуть, його зачепила куля, бо на якусь мить він зупинився. Та, незважаючи на це, наглядачі й далі стріляли. Арно звівся на ноги, вода сягала йому по груди, і тоді на нього накинулися акули. Я бачив цілком виразно, як він ударив кулаком акулу, яка виринула до половини з води й стрибнула на нього. Потім акули буквально пошматували його, напавши на нього з усіх боків. За якихось п’ять хвилин він зник. Наглядачі стріляли разів сто по стовпищу акул довкола Арно. Та лише одна куля влучила в акулу, яка потім підпливла догоричерева до берега. Наглядачі збігалися з усіх боків, і Марсо вирішив урятувати собі життя, викинувши револьвер у криницю, але тюремники вже встигли підвестися й, лупцюючи його костурами, стусаючи кулаками та конаючи ногами, пригнали Марсо до наглядачів, сказавши їм, що він теж причетний до змови. Хоч Марсо підняв угору руки, спливаючи кров’ю, наглядачі заходилися стріляти в нього з револьверів та карабінів, а один з них схопив карабін за цівку й став гамселити його по голові прикладом, наче довбнею. Що ж до Отена, то наглядачі по кілька разів розрядили в нього свої револьвери. Кожен наглядач випустив у нього до трьох десятків куль, і хоч він уже був мертвий, вони не переставали стріляти й усі разом увігнали в нього майже півтори сотні куль. Філіссарі повбивав і тих каторжан, про яких тюремники сказали, нібито вони теж збиралися йти за Арно, а потім здалися. То була абсолютна брехня, бо ніхто з них і кроку не ступив за змовниками. Вже два дні ми сидимо замкнені. На роботу ніхто не йде. На дверях щодві години міняються вартові. Між корпусами теж ходять вартові. Нам заборонено навіть підступати до вікон. Лише з глибини коридора, що його утворюють два ряди гамаків, можна дивитися крізь загратовані двері на подвір’я. З Руайялю охороні надійшло підкріплення. Надворі не видно жодного засланця. Жодного араба-тюремника. Всіх позамикали. Час від часу ми бачимо, як ведуть до дисциплінарної в’язішці голого засланця. Крізь вікна до корпусу часто зазирають наглядачі. На дверях праворуч і ліворуч стоять вартові. Вони стоять на чатах лише по дві години, ні на мить не сідаючи й не беручи зброю на ремінь: карабін постійно лежить на лівій руці, наготовлений будь— якої миті стріляти. Ми поділилися на гурти по п’ять чоловік і ріжемося в покер. Маркетті, який грає сонату Бетховена, примушують покласти скрипку. — Годі тобі цигикати! Ми, наглядачі, в жалобі. Напруження панує не тільки в нашому корпусі, а й у цілому таборі. Нам не дають ні кави, ні супу. Буханець хліба вранці, тушковане м’ясо ополудні, тушковане м’ясо ввечері — одна бляшанка на чотирьох чоловік. А що в нашому корпусі наглядачі нічого не потрощили, то ми маємо свою каву, масло, олію, борошно. В інших корпусах цього нема. Коли з клозета, де в нас варилася кава, пішов дим, наглядач наказав загасити вогонь. Каву варив на продаж старий Ні— стон, давній каторжанин із Марселя; Він зухвало відповів наглядачеві: — Якщо тобі заважає вогонь, то зайди й сам погаси його? Тоді наглядач кілька разів стрельнув у вікно. Кава вилилась, і вогонь швидко погас. Одна куля влучила Ністонові в ногу. Ми страшенно перелякалися, подумавши, що нас уже розстрілюють, і попадали на долівку. Сьогодні начальником варти біля входу до табору знову Філіссарі. Почувши постріли, він прибігає з чотирма наглядачами до нашого корпусу. Наглядач, який стріляв, намагається пояснити, що сталося. Філіссарі лає його по-корсіканському, але наглядач родом з Оверні, він не розуміє начальника й не знає, що відповісти. Ми знову лягаємо на гамаки. У Ністона кривавиться нога. — Не кажіть їм, що мене поранено, а то вони виведуть мене надвір і доб’ють. Філіссарі підходить до грат. Маркетті розмовляє з ним по-корсіканському. — Варіть свою каву, більше такого не станеться, — каже Філлісарі й іде. Ністонові пощастило, що куля не застрягла в нозі: вона влучила в литку й вилетіла майже під коліном. Ми наклали йому джгут, кров перестала текти, і ми перев’язали рани. — Метелику, вийдіть. Восьма година вечора, отже, надворі темно. Я не знаю наглядача, який кличе мене: це, мабуть, бретонець. — Навіщо я виходитиму о цій порі? Мені нема чого робити надворі так пізно. — Вас хоче бачити комендант. — Скажіть йому, хай прийде сюди. Я нікуди не піду. — Ви відмовляєтесь? — Так, відмовляюсь. Навколо мене збираються друзі. Маркетті підходить до зачинених дверей, за якими стоїть наглядач, і каже: — Ми не випустимо Метелика, якщо сюди не прийде комендант. — Але ж це комендант послав мене по нього! — Скажіть, нехай сам прийде. За годину в дверях з’являються двоє молодих наглядачів. З ними араб, що працює в коменданта. Той самий, який врятував його і став на перешкоді бунтові. — Метелику, це я, Мохамед. Комендант хоче бачити тебе, він не може прийти сюди. — Метелику, він з карабіном! Я виходжу з кола друзів і підступаю до дверей. Справді, в Мохамеда під пахвою карабін. На каторзі багато чого побачиш. Навіть озброєного з наказу начальства каторжанина! — Ходімо, — каже араб. — Комендант доручив мені захистити тебе, якщо буде треба. — Я не вірю! — Та ходімо з нами! Я переступаю поріг. Мохамед іде поряд зі мною, а обидва наглядачі — ззаду. Я простую до будинку коменданта. Коли минаю пост на табірних воротах, Філіссарі каже мені: — Метелику, сподіваюсь, ти не маєш на мене зла? — Ні я, ні хлопці з нашого корпусу. А втім, не знаю. Спускаємося до будинку коменданта. І будинок, і всю пристань освітлює м’яке світло карбідних ламп. Дорогою Мохамед дає мені пачку сигарет «Голуаз». Увійшовши до яскраво освітленої двома карбідними лампами вітальні, я бачу руайяльського та сен-жозефського комендантів з їхніми заступниками, а також коменданта дисциплінарної в’язниці. Надворі я помітив чотирьох арабів, яких стерегли наглядачі. Двох арабів я впізнав — вони були з тих, що перетягували каміння. — Ось і Метелик, — каже Мохамед. — Добрий Вечір, Метелику, — вітається сен-жозефський комендант. — Добрий вечір. — Сідай на отой стілець. Я сідаю. З кухні, двері до якої відчинені, мені приязно киває головою Аізеттина хрещена мати. — Метелику, — каже руайяльський комендант, — пан Дютен вважає вас людиною, гідною довіри. Ви довели це своєю спробою врятувати хрещеницю його дружини. Я знаю вас лише з офіційних записів. Якщо їм вірити, ви страшенно небезпечна з усіх поглядів людина. Я хочу забути про ті записи, й вірити своєму колезі панові Дютену. Після всього, що сталося, сюди, безперечно, прибуде для розслідування комісія, і засланці всіх категорій відповідатимуть на її запитання. Ми певні, що ви і ще кілька каторжан маєте великий вплив на всіх засуджених і що вони діятимуть за вашими вказівками. Ми хочемо знати вашу думку про бунт і бодай приблизно те, що каторжани, передусім з вашого корпусу, можуть розповісти комісії. — Сам я не маю чого сказати й не можу вплинути на інших. Якщо комісія по-справжньому розслідує обстановку тут, вас усіх поскидають з посад. — Що ти кажеш, Метелику?! Я зі своїми колегами відвернув на Сен-Жозефі бунт! — Може, ви й урятуєтесь, але руайяльське начальство— ні. — Поясніть чому! — підвелися, а потім знов посідали комендант Руайялю та його заступник. — Якщо ви й далі офіційно говоритимете про бунт, вам не минути лиха. Коли ж пристанете на мої умови, я врятую вас усіх, крім Фідіссарі. — Які твої умови? — По-перше, щоб негайно, від завтрашнього ранку, життя в таборі пішло до-старому. Аж тоді ми з вами зможемо поговорити, аж тоді можна буде вплинути на каторжан та їхні заяви комісії. Правильно? — Еге ж, — відповідає Дютен. — Але чому це нас треба рятувати? — Ви там, на Руайяді, відповідаєте не тільки за свій острів, а й за всі три острови? — замість відповіді питаю я руайяльського коменданта. — Так. — Жірaзоло доніс вам про те, що готується бунт. Заводії бунту — Отен і Арно. — І Карбоньєрі, — додає наглядач. — Ні, неправда— Жіразоло ворогує з Карбоньєрі ще з Марселя і навмисне зробив його причетним до цієї змови. На жаль, ви не повірили Жіразоло. Чому? Бо він сказав, що бунтарі мають намір повбивати жінок, дітей, арабів і наглядачів. Це здалася вам неймовірним. З іншого боку, на острові Руайяль вісімсот каторжан і лише дві шлюпки, а на Сен-Жозеф шістсот каторжан і одна шлюпка. Жодна серйозна людина де зважиться на такий бунт. — Звідки ти про все це знаєш? — Моя справа. Та коли ви й далі твердитимете про бунт, навіть якщо й приберете мене, все це буде сказано і доведене комісії. Отже, відповідальність лягає на Руайяль, який перевів тих трьох на Сен-Жозеф, не розлучивши їх. І коли комісія дійде висновку, що ви мали одного з них відіслати на Дьябль, а другого — на Сен-Жозеф, то вам, цілком логічно, не уникнути серйозних санкцій. Хоч особисто я визнаю: так, повірити в той божевільний намір було важко. Кажу вам іще раз: якщо ви говоритимете про бунт, то самі себе втопите. Тож вислухайте мої умови, По-перше, як я вже сказав, від завтрашнього дня життя в таборі має піти по-старому. По-друге, повипускайте з камер усіх, кого ви туди кинули, підозрюючи їх у змові і нікого з них не допитуйте про їхню причетність до бунту, бо його не було. По-третє, Філіссарі зараз же треба відіслати на Руайяль, передусім задля його ж безпеки, бо коли не було змови, то як виправдати смерть трьох каторжан? І взагалі Філіссарі — мерзенний убивця, під час сутички його охопив панічний страх, і він хотів усіх перестріляти, зокрема й у нашому корпусі. Якщо вп пристанете на мої умови, я зроблю так, що всі заявлять, нібито Арно, Отен і Марсо пішли на такий вчинок, аби накоїти Якнайбільше лиха, перше ніж загинути самим. Вони його й справді накоїли, але цього не можна було передбачити. Одначе ті троє не мали ні спільників, ні повірників. Усі каторжани підтвердять, що вони вирішили в такий спосіб укоротити собі віку, Загнавши перед цим на тон світ якомога більше людей. Якщо хочете, я зараз вийду, а ви порадитесь і дасте мені відповідь. Я виходжу до кухні, причиняю за собою двері. Пані Дютен тисне мені руку й частує мене кавою з коньяком. — Ти нічого не сказав про мене? — запитує араб Мохамед. — Це справа коменданта. Тієї хвилини, коли комендант дав тобі в руки зброю, він Вирішив помилувати тебе. — А ті руайяльці он як злякалися за себе? — шепоче мені пані Дютен. — Їм не спадає на думку нічого кращого, як припустити, нібито на Сен-Жозефі про підготовку бунту знали всі, крім вашого Чоловіка. — Метелику, я все чула й одразу ж зрозуміла, Що ви хочете зробити нам добро. — Це правда, пані Дютен. Відчиняються двері. — Метелику, заходь, — каже наглядач. — Сідайте, Метелику, — запрошує руайяльський комендант. — Порадившись, ми одностайно дійшли висновку, що ви, безперечно, маєте рацію. Бунту не було. Ті троє засланців вирішили накласти на себе руки, спершу вбивши якомога більше людей. Тож завтра життя в таборі знову піде по-старому. Папа Філіссарі вже цієї ночі буде переведено на Руайяль. Сподіваємося, ви дотримаєте слова. — Покладіться на мене. До побачення. — Нехай Мохамед і двоє наглядачів відведуть Метелика до корпусу. Покличте Філіссарі, він поїде з нами на Руайяль. Дорогою я бажаю Мохамедові вийти на волю. Він дякує мені. — Чого вони від тебе хотіли? — питають мене в корпусі. У нічній тиші я голосно переповідаю слово в слово свою розмову з начальством. — Коли хтось проти угоди, яку я склав від імені всіх каторжан, то хай скаже відверто. Всі в один голос підтримують мене. — Гадаєш, вони повірили, що до бунту більше ніхто не причетний? — Я так не гадаю. Та якщо вони не хочуть самі погоріти, то нехай вірять. Нам теж треба повірити в це, коли не хочемо мати неприємностей. Сьогодні о сьомій ранку з дисциплінарної в’язниці випустили всіх каторжан. Їх було понад сто двадцять чоловік. Двері в корпусах повідмикали. На роботу ніхто не пішов, усі висипали на подвір’я. Каторжани вільно розмовляють, курять, загорають на сонці або сидять у затінку. Ністона відвели до лікарні. Карбоньєрі сказав мені, що на дверях близько ста камер дисциплінарної в’язниці наглядачі почіпляли були таблички: «Підозрюється в причетності до бунту». Тепер ми, зібравшись усі разом, дізнаємося правду. Виявляється, Філісхарі застрелив тільки одного каторжанина. Двох інших уколошкали молоді наглядачі, яким погрожували засланці, — опинившись у безвиході, вони подумали, що їх збираються порішити, й кинулися з ножами на тих наглядачів, намагаючись убити бодай одного з них, перше ніж самим упасти під кулями. Отак справжній бунт, який зазнав поразки на самому початку, вилився у своєрідне самогубство трьох каторжан. На цьому офіційному твердженні й зійшлися адміністрація та засланці. Тепер уже навіть важко сказати, де вигадка, а де правда. Здається, що поховання трьох убитих у таборі й Отена та Марсо відбулося так: оскільки на острові був лише один ящик-труна з відкидною стінкою, з якого скидали в море трупа, то наглядачі поскладали п’ятьох мертвяків на дно човна й, запливши в море, пожбурили їх акулам. Вони гадали, що, поки акули роздиратимуть першого, який потрапив їм на зуби, інші мертвяки з прив’язаним до ніг камінням устигнуть піти на дно. Мені розповіли, що жоден труп не втонув у морі, що всі п’ятеро з настанням вечора танцювали на поверхні моря в білих саванах, скидаючись на справжніх ляльок, якими маніпулювали своїми мордами або хвостами акули на цьому бенкеті, гідному Навуходоносора. Наглядачі та веслярі повтікали від цього жахіття. Прибула комісія. Вона провела п’ять днів на Сен-Жозефі й два — на Руайялі. Мені не влаштували окремого допиту, а вислухали разом з усіма. Від коменданта Дютена я довідався, що поки все склалося якнайкраще. Філіссарі послали у відпустку аж до пенсії, отже, сюди він уже не повернеться. Комендант Дютен одержав ще одну нашивку. Але невдоволені бувають завжди, тож один каторжанин, родом із Бордо, питає мене: — А що ми виграли, вклавши з начальством таку угоду? Я дивлюся на нього. — Небагато. Якихось п’ятдесят-шістдесят каторжан уникнуть п’ятирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Ти вважаєш, цього не досить? Буря щасливо вщухла. Мовчазна змова між адміністрацією та каторжанами зовсім збила з пантелику комісію. Та вона, мабуть, і сама хотіла, щоб усе залагодилось якнайкраще. Особисто я нічого не виграв і нічого не програв, але товариші щиро подякували мені за те, що їх минула сувора покара. Навпаки, тепер каторжани вже не тягають каміння. На тій жахливій роботі їх замінили буйволи. Карбоньєрі знов у пекарні. Я намагаюсь повернутися на Руайяль. Адже на Сен-Жозефі майстерні нема, і пліт змайструвати ніде. У Франції до влади прийшов Петен, і стосунки між засланцями та начальством загострилися. Весь адміністративний персонал уголос заявляє про свою підтримку Петена, а один наглядач, родом із Нормандії, добалакався до того, що признався мені: — Ось що я вам скажу, Метелику: я ніколи не був республіканцем! На островах ні в кого нема радіоприймача, і новин ми не знаємо. Нам кажуть, нібито ми, французи, на Мартініці та Гваделупі постачаємо всім необхідним німецькі підводні човни. Тут нічого не збагнеш. Постійно точиться боротьба думок. — Послухай, Метелику, ось тепер ми повинні зчинити бунт і передати острови французам, які підтримують де Голля. — Гадаєш, «довгому Шарлю» потрібна наша каторга? Навіщо вона йому? — Щоб зібрати тут дві-три тисячі людей! — Хворих на проказу, сухоти, дизентерію і недоумкуватих? Ні, ти жартуєш! Той чоловік не такий дурний, щоб зв’язуватися з каторжанами. — Але серед нас ще назбирається зо дві тисячі здорових людей! — Це інша річ. Але навряд чи вони до чогось придатні. Гадаєш, воювати-це просто накидатись із зброєю в руках на ворога? Звичайна бійка триває десять хвилин, а війна тягнеться роками. Щоб бути добрим солдатом, треба мати почуття патріотизму. Подобається це вам чи ні, а я не бачу тут нікого, хто міг би віддати своє життя за Францію. — А навіщо віддавати за неї життя після всього того, що вона з нами зробила? — Ось бачите, ви й самі підтверджуєте, що я маю рацію. На щастя, в «довгого Шарля» є для війни інші люди. Але ж подумати тільки — ті мерзотники боші ходять тепер по нашій землі! Навіть більше — знаходяться французи, які цілуються з ними! Та й тут усі без винятку наглядачі заявляють, що підтримують Петена. — Але на фронті можна спокутувати свою провину, — озивається один із каторжан. І тоді стається диво. Ніколи досі жоден каторжанин не заводив мови про спокутування своєї провини. 1 ось тепер в очах усіх цих бідолашних засланців спалахує вогник надії. — Метелику, може, й справді зчинимо бунт, щоб потрапити до де Голля? — Дуже шкодую, але я не маю потреби спокутувати провину. Чхати мені на французьке правосуддя й на розділ «Реабілітація» в його кодексі! Я реабілітую себе сам, мій обов’язок — утекти звідси й бути на волі нормальною людиною, жити в суспільстві, не загрожуючи йому. Не думаю, що хтось із нас здатний на більше. Я згоден на все, аби тільки втекти звідси. А передавати острови «довгому Шарлю» — не моє діло, до того ж я певен: вони його не цікавлять. З іншого боку, якщо ви збунтуєтесь, то знаєте, що скажуть високопоставлені особи? Що ви захопили острови, щоб самим вийти на волю, а не для того, щоб допомогти визволити Францію. І ще одне: хіба ви знаєте, хто кращий — де Голль чи Петен? Особисто я нічого не знаю. Мені страшенно боляче, що моя країна поневолена, я думаю про батька, сестер і небог. — Не варто дуже побиватися за суспільством, що таке безжальне до нас. — Одначе фараони, державний апарат, правосуддя, жандарми й наглядачі — це ще не Франція, це окремий клас, який складається з людей, морально геть зіпсутих, — веду далі я. — Скільки цих людей ладні сьогодні прислуговувати бошам! Б’юсь об заклад, що французька поліція тепер хапає своїх земляків і передає їх німецьким властям. Ось так. Тож повторюю: ні під яким приводом я не дам згоди на бунт. Я думаю тільки про втечу. Але як її здійснити? Зав’язуються гострі суперечки. Одні виступають за де Голля, інші — за Петена. Власне, ніхто нічого не знає, бо, як я вже сказав, радіоприймача на острові нема — ні в адміністрації, ні в засланців. Новини надходять до нас разом із кораблями, які привозять борошно, бобові та рис. Нам важко розібратися в цій війні з такої далекої відстані. Пішла чутка, нібито до Сен-Лорана-дю-Мароні приїхав вербувальник — підбирати людей до «вільного війська». Але ми нічого напевне не знаємо, нам відомо тільки, що німці захопили всю Францію. Одного дня сталася кумедна історія: на Руайяль приїхав священик, який після відправи виголосив промову. — Якщо на острови нападе ворог, вам дадуть зброю і ви допоможете адміністрації захистити французьку землю, — сказав він. Ну й священик! Невже він і справді такої поганої думки про нас? Прийшов просити в’язнів захищати їхню камеру! Для нас війна дала себе знати тим, що наглядачів стало вдвічі більше, на острови занадились інспектори, які розмовляли з виразним німецьким або ельзаським акцентом, зменшилися порції хліба та м’яса. Та головне — збільшилася покара за невдалу втечу: смертний вирок і страта. Бо до звинувачення у втечі додають: «Намагався перейти на бік ворогів Франції». Вже майже чотири місяці я на Руайялі. Тут я заприятелював з лікарем Жерменом Гібером. Його дружина, прекрасна жінка, попросила мене обробити для неї город. Я посадив на ньому салат, редиску, квасолю, помідори й баклажани. Вона в захваті й поводиться зі мною, як із щирим другом. Цей лікар ніколи не подає руки наглядачеві, хоч би який чин той мав, але дуже часто тисне руку мені та іншим каторжанам, яких добре знає і поважає. (Коли я зрештою опинився на волі, лікар Розенберг допоміг мені відновити зв’язок із Жерменом Гібером. Жермен надіслав мені фотографію, де він стоїть із дружиною на Канеб’ері — центральній марсельській вулиці. Гібер тоді саме повернувся з Марокко й, дізнавшись, що я вже вільний і щасливий, привітав мене. Він загинув в Індокитаї, намагаючись урятувати покинутого на полі бою пораненого бійця. Це була добра, щира людина, і його дружина теж. Коли 1967 року я приїхав до Франції, мені хотілося провідати її. Однак я не пішов до неї, бо після того, як ця жінка на моє прохання дала мені позитивну характеристику, вона більше не написала мені. Не знаю, чому вона мовчить, але в глибині душі я й досі щиро вдячний їм обом за те, що вони так тепло приймали мене в своєму домі на Руайялі).  

Зошит дев'ятий
РУАЙЯЛЬ


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка