Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу



Сторінка13/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.29 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

Суд


 

Сьогодні вранці ми, поголені й підстрижені, в нових робах у червону смужку і в черевиках, чекаємо на подвір’ї, коли нас поведуть до суду. Два тижні тому з ноги Клузйо зняли гіпс. Він ходить непогано, навіть не кульгає. Військовий трибунал почав засідати ще в понеділок. А сьогодні субота, отож уже п’ять днів тривають різні судові слухання: суд над тими двома, котрі віддали з'їсти мурахам тюремника, забрав цілий день. Їх обох засудили до страти, я так більше їх і не побачив. Брати Гравілі схопили тільки по чотири роки — забракло. доказ і в про вчинене людоїдство. Суд над ними зайняв понад півдня. Решта засуджених отримали по чотири-п’ять років дисциплінарної в’язниці. Загалом інші чотирнадцять підсудних були засуджені суворо, але терпимо, без перевищення міри покарання. Засідання починається о сьомій тридцять. Ми вже сидимо в залі, коли до неї входить майор у формі французьких колоніальних військ на верблюдах, а з ним старий піхотний капітан і лейтенант, які виконуватимуть обов’язки засідателів. Праворуч від членів трибуналу сідає наглядач із галунами на кітелі;-це капітан, який представляє адміністрацію, тобто прокуратуру. — Справа Шарр’єра, Клузйо і Матюрета. Ми сидимо за якихось метрів чотири від суду. Я роздивляюся обвітрене в пустелі обличчя майора, якому років сорок — сорок п’ять, його шпакувате волосся на скронях, густі брови над чорними очима, що дивляться просто на нас. Це справжня військова людина. В погляді майора нема нічого лихого. За кілька секунд він пильно озирає нас і ніби зважує, чого кожен вартий. Я втуплююся в його очі, потім мимоволі опускаю погляд. Капітан, який представляє адміністрацію, у своєму виступі вдається до перебільшень, тому й програє. Те, що ми оглушили наглядачів, він називає спробою вбивства. Що ж до араба, то капітан твердить, ніби той чудом уцілів під нашими численними ударами. Припускається капітан і ще однієї помилки, коли заявляє, що ми — саме ті в’язні, які вперше за всю історію цієї каторги понесли до далекої чужої країни ганьбу Франції. — Аж до Колумбії! Пане голово, ці люди пропливли дві з половиною тисячі кілометрів! Вони побували на Трінідаді, Кюрасао, в Колумбії, і скрізь там люди, напевне, вислуховували їхні брехні про французьку тюремну адміністрацію!.. Прошу судити їх за дві провини: по-перше, за спробу вбивства я Бимагаю п’ять років, по-друге, за втечу — три роки. Разом — вісім років. Це для Шарр’єра й Клузйо. Для Матюрета я вимагаю лише три роки за втечу, бо з документів слідства випливає, що в спробі вбивства він участі не брав. Голова: — Суд хотів би послухати коротку розповідь про цю довгу одіссею. Я розповідаю, не згадавши ні словом про те, як ми пливли по Мароні і як добиралися океаном до Трінідаду. Докладно змальовую родину Бауена та її доброту. Повторюю слова начальника трінідадської поліції: «Ми не беремося судити про французьке правосуддя, але не згодні з тим, що засуджених відсилають до Гвіани, і тому допомагаємо вам». Розказую про Кюрасао, про єпископа Ірене де Брюїна, про випадок з торбинкою із флоринами, потім про Колумбію, чому і як ми там опинилися. Швидко й коротко описую своє перебування серед індіанців. Майор слухає мене не перебиваючи. Лише уточнює деякі деталі з мого життя серед індіанців, потім розпитує про колумбійські в’язниці, зокрема про карцер у підземеллі в Санта-Марті. — Дякую, суд із цікавістю вислухав вашу розповідь. Зараз зробимо перерву на п’ятнадцять хвилин. Я не бачу ваших захисників, де ж вони? — Їх у нас нема. З вашого дозволу я сам захищатиму себе й своїх товаришів. — Можете захищати, закон це не забороняє. — Дякую… За чверть години засідання суду продовжується. Голова: — Шарр’єр, суд дозволяє вам захищати себе й своїх товаришів. Проте попереджаємо: суд позбавить вас слова, якщо ви зневажливо говоритимете про представника адміністрації. Щодо захисту вам надається повна свобода, але не забувайте про пристойність. Вам слово. — Прошу суд цілком і повністю відкинути звинувачення у спробі вбивства. Воно несправедливе, і я зараз це доведу. Торік я мав двадцять сім років, а Клузйо — тридцять. Ми саме прибули з Франції, і фізичної сили нам не бракувало. Один із нас має зріст метр сімдесят чотири, другий — метр сімдесят п’ять. Ми били наглядачів і араба залізними ніжками від ліжка. Але жоден із чотирьох серйозно не постраждав. Отже, ми ударяли їх дуже обережно, щоб тільки оглушити й не завдати їм особливого болю. Наглядач-обвинувач забув сказати — чи, може, він і не знає — про те, що ми обгорнули залізні ніжки ганчірками, щоб не вбити котрогось із них. Військовий трибунал складається з кадрових офіцерів і добре знає, що буде, коли дужий чоловік щосили вдарить когось по голові, скажімо, багнетом. А уявляєте, чим це може скінчитися для нещасного, коли то буде не багнет, а залізна ніжка?! Нагадую судові, що нікого з тих чотирьох, на яких ми напали, не поклали до лікарні. Мене засуджено до довічного заслання, і тому моя втеча, гадаю, — не таке вже й серйозне «правопорушення. У моєму віці важко змиритися з тим, що ніколи більш не повернешся до нормального життя. Я прошу в суду поблажливості до всіх нас трьох. Майор перешіптується з двома засідателями, потім стукає молотком по столу. — Підсудні, встаньте! Ми всі троє, виструнчившись, чекаємо. Голова: — Трибунал відкидає звинувачення у спробі вбивства й не має наміру ні виносити вироку з цього приводу, ні вас виправдовувати. Вашу втечу суд визнає правопорушенням другого ступеня й засуджує вас за це на два роки ув’язнення. — Дякуємо, пане майоре! — кажемо ми всі разом. А я додаю: — Дякуємо судові. Наглядачі в залі аж розгублюються від такого несподіваного вироку. Коли ми повертаємося до будинку, де сидять наші товариші, всі з радістю сприймають новину, і ніхто нам не заздрить. Навіть ті, кому суд усипав по саму зав'язку, щиро нас вітають. Прибігає Франсуа Сьєрра. Він не тямить себе від радощів і обіймає мене.  

Зошит шостий
ОСТРОВИ САЛЮ


Приїзд на острови



 

Завтра ми вирушимо на кораблі до островів Салю. Незважаючи на всі мої зусилля, за кілька годин усе ж таки почнеться моя довічна каторга. Спершу я маю відсидіти два роки у в’язниці на острові Сен-Жозеф. Сподіваюся, мені пощастить зробити все, щоб назва «Людожерка», яку дали цій в’язниці каторжани, щодо мене не виправдалась. Я програв, але душа моя не переможена. В цій в’язниці мені сидіти тільки два роки, і я повинен радіти. Я твердо вирішив, що не дам так легко довести себе до божевілля, цього наслідку цілковитої самотності. Я вже тепер маю бачити себе «вільним», здоровим і дужим, одне слово, нормальним, як і всі там, на островах, каторжанином. Коли я вийду з в’язниці, мені виповниться тридцять років. Я знаю, рідко кому вдається втекти з островів. Але дехто, хоч цих людей і можна злічити на пальцях, усе ж таки втікає. Отож я певен, що й мені пощастить. — Через два роки втечу з островів, — кажу я Клузйо, який сидить поруч. — Любий Метелику, тебе дуже важко здолати, і я тобі аж заздрю. Ти все віриш, що колись виберешся на волю. Ось уже цілий рік ти робиш невдалі спроби втекти й жодного разу не відмовився від своїх намірів. Щойно скінчиться невдачею одна втеча, як ти вже готуєш іншу. Дивно, що ти ще не спробував утекти й звідси. — Тут, друже, є тільки один спосіб визволитись: підбурити каторжан до бунту. Але в мене замало часу, аби прибрати до рук усіх цих важких людей. Я вже мало не підбив був їх на бунт, але потім побоявся, що цей бунт проковтне й мене самого! Ми тут маємо справу з чотирма десятками старих каторжан. «Шлях занепаду» добряче їх засмоктав, і вони реагують на все не так, як ми. Узяти хоч би тих «людоїдів», «хлопців з мурашника» або того, що підсипав отрути в суп, — він, бажаючи поквитатися з одним своїм ворогом, не завагався отруїти сімох інших, які нічого поганого йому не зробили. — Але ж на островах будуть такі самі каторжани. — Звісно. Та з островів я втечу без чужої допомоги. Я накиваю п’ятами сам або візьму з собою щонайбільше одного товариша. Чому ти всміхаєшся, Клузйо? — Всміхаюсь, бо ти ніяк не вгомонишся. В тобі бурхає такий вогонь, ти так прагнеш дістатись до Парижа й поквитатися з трьома недругами, що в тебе й у думці не промайне: «А раптом це бажання не здійсниться?» — На добраніч, Клузйо, до завтра. Скоро ми вже побачимо ті кляті острови. Цікаво, чому вони називаються Салю[19]? І я відвертаюсь від Клузйо. Рано-вранці наступного дня нас, двадцятьох шістьох чоловік, садовлять на невеличке каботажне судно «Танон», що плаває на лінії Кайєнна — острови Салю — Сен-Лоран і повертається назад. На нас надівають наручники і з’єднують по двоє ланцюгами за ноги. Дві групи по вісім в’язнів, за кожною з яких пильнують по чотири наглядачі з карабінами, розмістилися на носі корабля. Група з десяти в’язнів разом із шістьма наглядачами та двома начальниками охорони зайняла місце на кормі. Ми стоїмо на палубі, готові сховатися до трюму відразу, як тільки почнеться шторм. Вирішивши ні про що не думати під час цієї подорожі, я хочу якось розважити себе. Тож, аби досадити наглядачеві з пикою могильника, що стоїть найближче до мене, я голосно кажу йому: — В кайданах, в які ви нас закували, ми не зможемо врятуватися, якщо цей дряхлий корабель почне тонути, — а це часто трапляється з такими кораблями під час шторму. Заспаний наглядач реагує саме так, як я й передбачав. — Нам начхати на те, що ви втонете. Нам наказали вас закувати — от і все. Відповідають ті, хто віддає накази. В усякому разі, ми за це не відповідаємо. — В усякому разі, ви маєте рацію, пане наглядач, у кайданах ми будемо чи без них, якщо ця домовина розвалиться в дорозі, то всі ми разом підемо на дно. — О, знаєте, — каже недоумкуватий наглядач, — цей корабель уже давно ходить цим маршрутом, і ніколи нічого з ним не ставалося. — Звичайно, але саме тому, що цей корабель ходить уже давно по морю, з ним будь-якої миті щось може статися! Я досяг того, чого хотів: порушив мовчанку, яка гнітила мене. Одразу ж цю тему розмови підхопили інші наглядачі та каторжани. — Еге ж, ця чортопхайка дуже небезпечна, до того ж нас закували в кайдани. Без кайданів ми мали б бодай якийсь шанс. — О, ми теж не в кращому становищі. У своїй уніформі, в чоботях і з карабіном ми теж не легші. — Карабін не слід брати до уваги, бо в разі катастрофи я одразу ж його спекаюся, — докидає інший. Побачивши, що мені вдалося їх підбурити, я йду далі: — А де рятувальні шлюпки? Я бачу тільки одну й то дуже малу, в неї зможуть сісти лише якихось вісім чоловік. Вона якраз для капітана корабля та його екіпажу. А інші підуть на дно! Далі розмова йде вже на вищих тонах. — І справді, інших шлюпок нема, а цей корабель у такому стані, що то повна безвідповідальність примушувати батьків родин ризикувати життям, посилаючи їх супроводжувати цих негідників! А що я перебуваю у гурті, який розмістився на юті, то з нами їдуть і два начальники конвою. Один з них дивиться на мене й питає: — Це ти, Метелику, повертаєшся з Колумбії? — Я. — Я не дивуюсь, що ти так далеко забрався, бачу, ти добре розумієшся на мореплавстві. Я претензійно відповідаю: — Еге ж, добре. Це сіє холодок. До того ж із свого місточка спускається капітан: ми щойно вибралися з гирла Мароні — найнебезпечнішого місця на маршруті, тому він мусив особисто стати за стерно. Тепер капітан передав його своєму помічникові. Тож цей капітан, опецькуватий негр з Томбукту із ще досить молодим обличчям, запитує, де ті хлопці, котрі на колоді допливли аж до Колумбії. — Ось цей, отой і он той, — каже начальник конвою. — Хто був за капітана? — питає куцань. — Я, пане. — Що ж, парубче, як моряк, я вітаю тебе. Ти не проста людина. На! — засовує він руку до кишені свого кітеля. — Візьми цю коробку тютюну й папір. Кури за моє здоров’я! — Дякую, капітане. Але я теж повинен привітати вас із тим, що вам вистачає мужності плавати, гадаю, раз чи двічі на тиждень на цій колимазі. Він голосно регоче, доконуючи людей, яким я забаг досадити. — О, ти маєш слушність! — каже капітан. — Уже давно треба було відправляти цю чортопхайку на кладовище, але компанія чекає, коли вона втоне, аби отримати страховку. Тоді я знову шпигаю його: — На щастя, ви маєте для свого екіпажу й для себе самого рятувальну шлюпку. — На щастя, так, — відповідає капітан, не замислюючись над своїми словами, і спускається до трюму. О десятій годині ранку море досить спокійне, але вітер зустрічний. Ми пливемо на північний схід, тобто проти морського припливу й проти вітру, і судно, певна річ, дуже хитає. В багатьох каторжан і наглядачів почалася морська хвороба. На щастя, каторжанин, якого прив'язали до мене, хитавицю переносить добре. Бо нема нічого огиднішого, ніж бачити, як поруч блюють. Мій напарник — справжній паризький вуличний хлопець. На каторгу він потрапив 1927 року, отже, на? островах уже сім років. І досить іще молодий — йому тільки тридцять вісім. — Мене називають Тіті Белотом, бо, мушу тобі сказати, голубе, белот[20] — моя пристрасть. До речі, на островах я з нього живу… — Виходить, на островах є багато грошей? — Авжеж, любий Метелику! На островах повно капсул з грошенятами. Одні носять їх із собою, інші отримують через наглядачів-комбінаторів, платячи їм за це п’ятдесят відсотків. З усього видно, що ти, друже, ще зелений. У тебе такий вигляд, ніби ти нічогісінько не знаєш. — Так, про острови я нічого не знаю. Хіба тільки те, що з них важко втекти. — Втекти? — перепитує Белот. — Про це нема чого й балакати! За сім років, що їх я провів на острові, було дві спроби втекти, внаслідок яких троє загинуло і двох заарештували. А на волю ніхто не потрапив. Ось чому тут не багато охочих спробувати щастя. — Чого ти їздив на Велику Землю? — Робив рентген. Щоб переконатися, чи нема в мене виразки шлунка. — І не спробував утекти з лікарні? — Таке скажеш! Ти ж, Метелику, всіх нас випередив! До того ж я потрапив до тієї самої палати, з якої ти втік. Тож уявляєш, як її тепер стережуть! Не встигнеш підійти до вікна, щоб дихнути свіжим повітрям, як тебе вже відганяють від нього. А коли запитаєш чому, почуєш у відповідь: «Щоб тобі не заманулося вчинити те, що вчинив Метелик»-. — Скажи мені, Тіті, що то за чолов’яга, який сидів біля начальника конвою? Стукач? — Ти з глузду з’їхав! Цього чолов’ягу всі в нас поважають. Щоправда, він бевзь, але вміє триматися, як справжній гульвіса: не водиться з наглядачами, не визнає ніяких пільг, цілком дорожить своїм званням каторжанина. Може дати непогану пораду, товариський, уникає дружити зі шпигами. Навіть священик і лікар не змогли переманути його на свій бік. Як бачиш, цей йолоп поводиться, мов справжній рицар, він нащадок Людовіка XV. Так, друже, це граф, справжній, його звати граф Жан Беракський. Щоправда, він довго здобував прихильність до себе серед нас, бо вчинив страшенно бридкий злочин, за що й потрапив на каторгу. — Що він зробив? — Пожбурив власну дитинку з мосту в річку, а що маля впало в такому місці, де води було мало, то йому вистачило мужності спуститися вниз, взяти його на руки й кинути в глибоку водоверть. — Як? Це так, ніби він двічі втопив свою дитину? — Один мій друг, який працює тут бухгалтером і який бачив його досьє, розповів мені, що цього дивака страшенно тероризувала знать з його оточення. А його мати прогнала на вулицю, наче сучку, матір маляти, яка була молодою покоївкою в замку. За словами мого друга, цього чоловіка зацькувала пихата й педантична мати, вона дуже принизила його за те, що він, граф, злигався з покоївкою, тож він уже не тямив себе, коли пожбурив дитину з мосту в річку, сказавши матері дитини, що відніс її до доброчинного закладу. — Скільки йому дали? — Лише десять років. Сам розумієш, Метелику, цей дивак не такий, як ми. Господиня дому, графиня, либонь, пояснила судові, що вбити дитину служниці — не такий уже й серйозний злочин, коли його вчиняють задля того, аби врятувати добре ім’я родини. — Який висновок? — Ну, я, знедолений хлопець паризької вулиці, дійшов такого висновку: цей граф Жан Беракський був дрібним шляхтичем, вихованим таким чином, що, крім голубої крові, все інше для нього не мало ніякого значення й не варте було того, щоб брати собі в голову. Може, людей, які його оточували, він і не мав за кріпаків, але принаймні вони були для нього людьми, не вартими уваги. А його мати, це претензійне й егоїстичне страховисько, так зацькувала свого сина, що він сам почувався кріпаком. Тільки на каторзі цей шляхтич, який гадав, ніби він мав право першої ночі, став шляхетною людиною — в повному розумінні цих слів. Це здається парадоксальним, але тільки тепер він є справжнім графом Жаном Беракським. До островів Салю, цього незнайомого мені краю, лишилося плисти кілька годин. Я знаю, звідти важко втекти. Але все ж таки можна. І я, з насолодою вдихаючи морське повітря, думаю: «Коли ж цей зустрічний вітер стане для мене попутним вітром утечі?» Ми підпливаємо. Ось і острови! Вони утворюють трикутник. Руайяль і Сен-Жозеф лежать у його основі, Дьябль — на вершині. Сонце, що вже хилиться до обрію, щедро осяває їх своїм промінням, тут уже не таким гарячим. Звідси острови можна добре роздивитися. Передусім упадає в око Руайяль зі своїм пласким кам’янистим карнизом довкола круглого горба заввишки понад двісті метрів. Вершина горба також пласка. Весь острів нагадує покладене на море мексіканське сомбреро зі зрізаним наголовником. Повсюди зеленіють високі кокосові пальми. Будиночки з червоними дахами надають острову неабиякої привабливості, й тому, хто не знає, що тут діється, може навіть захотітися доживати віку серед цієї краси. На плоскогір’ї височіє маяк — він, певне, світить уночі кораблям, щоб вони не розбилися в негоду об скелі. Тепер, коли ми підпливаємо ще ближче, я бачу п’ять довгих будинків. Белот пояснює: два з них — величезні бараки, де живуть каторжани. Третій, обнесений високим білим муром, — в’язниця посиленого режиму з камерами й карцерами. В четвертому будинку — лікарня для каторжан, а в п’ятому — лікарня для наглядачів. Схили острова всіяні будиночками під рожевою черепицею — там живуть наглядачі. Далі, майже впритул до Руайялю, лежить острів Сен-Жозеф. На н? ому менше кокосових пальм, менше листяних дерев, а посеред плоскогір’я видніє якась величезна халабуда. Зрештою я здогадуюсь — то в’язниця, і Белот це підтверджує. Він показує мені на будинки, що стоять трохи нижче: в них живуть каторжани, засуджені на короткі терміни. Ці будинки тягнуться понад самим морем. Виразно видно сторожові вежі з бійницями і ще будиночки, досить ошатні, з білими стінами й під червоними дахами. Судно підпливає до Руайялю з південного боку, і острівця Дьябль нам уже не видно. Я тільки встигаю побачити на ньому величезну скелю, порослу кокосовими пальмами, а над морем — кілька будинків із жовтими стінами й закіптюженими дахами. Згодом я дізнаюся, що там живуть політичні засланці. Ми входимо в порт острова Руайяль, добре захищений від моря величезним молом. Мабуть, цей мол коштував життя багатьом каторжанам. «Танон» дає три гудки й кидає якір за двісті п’ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: «Пункт охорони», «Човнова служба», «Пекарня», «Адміністрація порту». На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м’яке й досить вишукане вбрання. До «Танона» підпливає човен. Біля стерна — наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до «Танона». Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен — десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом «Адміністрація порту» й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п’ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен— Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене: — Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав? — Два роки. — Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано. — Дякую, Шапар. А де Дега? — Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою. З’являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже: — Ви ж не завадите мені обняти мого брата! Ми обіймаємось, і він каже: — Покладись на мене! — Потім відступає на кілька кроків. — Що ти робиш? — Працюю на пошті. Мене призначили там начальником. — Усе гаразд? — Ще б пак! З човна сходять решта в’язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм: — Ідіть до табору. Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору. В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас. — Де бухгалтер? — питає комендант. — Ось іде, начальнику. Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново. — Ви, в’язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то. Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант. — Оце і є Метелик? — Так, пане коменданте, — відповідає Дега. — Поводьтесь у в’язниці добре. Два роки минуть швидко.  

У в’язниці


 

Човен готовий. З дев’ятнадцяти в’язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує: — Ні, він попливе з останньою ходкою. Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже: — Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу. Навіть не докидає: «Тримайся». Дега знає, що мужності мені не забракне. — Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в’язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба. — Метелику, в дорогу! Настала й моя черга. — До побачення! Дякую всім за теплі слова! І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в’язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в’язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі «Дисциплінарна в’язниця» й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром сховані невеличкий будинок з написом «Адміністрація-дирекція» та три корпуси — А, Б і В. Нас ведуть до дирекції, і ми опиняємось у холодній залі. Коли дев’ятнадцять чоловік вишиковуються в два ряди, комендант в’язниці каже: — В’язні, ви, мабуть, уже й самі здогадалися, що в цьому домі відбувають покарання ті, хто вчинив правопорушення на каторзі. Тут не намагаються вас виправити. Ми знаємо, що це марна праця. Однак ми пробуємо вас загнуздати. Тут діє одне правило: не розкривати пельки. Всі повинні дотримуватися повної тиші. Якщо когось застануть за перестукуванням, його суворо покарають. Якщо ви захворієте не дуже серйозно, не викликайте лікаря. За невиправданий виклик у нас теж карають. От і все, що я хотів вам сказати. Ага, ще одне: в нас суворо забороняється курити. Наглядачі, розведіть їх по камерах. Шарр’єр, Клузйо й Матюрет не повинні бути в одному корпусі. Подбайте про це самі, пане Санторі. За десять хвилин мене замикають у камері № 234 корпусу А, Клузйо потрапляє до корпусу Б, Матюрет — до корпусу В. Прощаємося поглядами. Якщо ми хочемо вийти звідси живими, то повинні коритися цим нелюдським законам. Ми збагнули це, ще коли входили сюди. Я дивлюся вслід своїм товаришам, мужнім і гордим людям, які гідно трималися під час нелегких випробувань, ніколи не нарікали й не шкодували, що послухалися мене. Серце стискається, бо ті кільканадцять місяців, протягом яких ми пліч-о-пліч боролися за свою свободу, навіки скріпили нашу дружбу. Я озираю свою камеру. Ніколи я не припускав і не думав, що така країна, як моя Франція, мати свободи в усьому світі, земля, котра народила Права людини і громадянина[21], має навіть тут, у Французькій Гвіані, на загубленому в Атлантичному океані острівці завбільшки з носовичок, такий варварський репресивний заклад — оцю сен-жозефську дисциплінарну в’язницю. Уявіть собі сто п’ятдесят камер, розташованих одна побіля одної, з дверима в протилежні боки, оті чотири товстелезні стіни, і в одній із них невеликі залізні двері з віконцем. І над кожним віконцем напис: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти». Ліворуч у камері відкидні нари з дерев’яним підголівником — такі самі, як у в’язниці Больє: вони піднімаються й прикріплюються до стіни; на них ковдра, в кутку — цементна брила у вигляді табурета, віник, солдатський кухоль, дерев’яна ложка, вертикальний залізний щит, який затуляє металеву парашу з ланцюжком (парашу можна витягувати за ланцюжок знадвору, щоб спорожнити, і зсередини — щоб користуватися нею). Сама камера заввишки метрів три. За стелю правлять грубезні залізні грати завтовшки з трамвайні рейки й такі густі, що крізь них не пролізе й най— худіша людина. Вище, на висоті метрів сім від землі, — дах в’язниці. Між двома рядами камер нависає місток завширшки з метр і з залізними поручнями. По ньому без упину ходять двоє наглядачів; вони вирушають з протилежних кінців корпусу, посередині містка зустрічаються й повертають назад. Враження жахливе. Підвісний місток освітлений досить непогано. А на дні камери навіть серед білого дня майже темно. Я починаю ходити, чекаючи, що пролунає свисток чи дадуть якийсь інший сигнал опустити нари. Щоб не чути було кроків, в’язні й наглядачі ходять у м’яких капцях. Я одразу ж наказую собі: «Шарр’єр, прозваний Метеликом, постарайся прожити тут, у камері номер двісті тридцять чотири, два роки, тобто сімсот тридцять днів, і не збожеволіти. Спростуй назву, яку дали цій в’язниці каторжани, — «Людожерка». Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Наглядач щойно пройшов над моєю камерою. Я не чув його кроків, я побачив його самого. Нараз спалахує лампочка, але дуже високо, під самим дахом, на висоті понад шість метрів. Лампочка освітлює тільки підвісний місток, а в камерах і далі панує сутінь. Я ходжу, наче маятник, туди-сюди, туди-сюди. Спіть собі, шкарбуни засідателі, які мене засудили, спіть; коли б ви знали, куди запроторили мене, то, напевне, відмовилися б підписувати мені такий вирок. Про те, що можна опустити нари, тут справді дають знати свистом. Потім чую грубий голос: — Новачкам пояснюємо, що тепер можна, якщо хочете, опустити нари й лягти. До моєї свідомості доходять лише слова «якщо хочете». Отож я й далі крокую. Настає вирішальна хвилина, й навряд чи варто лягати. Раз, два, три, чотири, п’ять — і я одразу набираю ритму маятника. Понуривши голову, заклавши руки за спину, я без упину сную туди-сюди, мов сновида. Ступаю п’ять кроків і навіть не бачу стіни, тільки легенько черкаю по ній, коли обертаюсь, а тоді знов продовжую цей свій марафонський біг, і не має він ні фінішу, ні наперед визначеного часу, коли повинен скінчитись. А й справді, Метелику, ця «Людожерка» — зовсім не жарт! Щоразу, коли на стіну камери падає тінь наглядача, на душі стає гнітюче й тяжко. Задираєш голову, дивишся на той місток, і тобі стає ще осоружніше: відчуваєш себе леопардом у ямі, якого згори роздивляється мисливець. Враження жахливе, і ще багато місяців ти не зможеш до цього звикнути. Рік — це триста шістдесят п’ять днів, два роки — сімсот тридцять, якщо один із них не високосний. Подумавши про це, я всміхаюся. Ти ж знаєш, Метелику: сімсот тридцять днів і сімсот тридцять один день — це те саме. Чому ж те саме? Ні, це зовсім різні речі. Зайвий день — то зайвих двадцять чотири години. А двадцять чотири години — чималий час. Ті сімсот тридцять днів можуть виявитись довшими на цілі двадцять чотири години. А скільки годин складають усі ті дні? Чи я підрахую це усно? А чом би й ні? Це неважко. Спробую. Сто днів — це дві тисячі чотириста годин. Помноживши це число на сім, матиму шістнадцять тисяч вісімсот годин і додам тридцять днів, які складають сімсот двадцять годин. Одне слово, додавши до шістнадцяти тисяч восьмисот сімсот двадцять, матиму, якщо не помиляюся, сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Отже, любий пане Метелику, вам належить згаяти в цій клітці для хижих звірів сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Скільки ж хвилин я вже провів тут? Та хвилини не викликають у мене ніякої цікавості, години — це так, а хвилини? Не будемо перебільшувати. А чом би не зацікавитися секундами? Має це значення чи ні, але не це мене цікавить. А те, що ці години, ці хвилини треба буде чимось заповнити, перебуваючи наодинці із самим собою! Хто ж сидить у камерах праворуч, ліворуч і ззаду? Ті троє, якщо вони там є, теж, мабуть, запитують себе: «А хто ж зайняв камеру номер двісті тридцять Чотири?» Чути глухий звук — ніби щось упало до моєї камери. Що то може бути? Невже мій сусіда ухитрився щось кинути мені через грати? Я намагаюсь розгледіти, що воно таке. Невиразно бачу якусь довгасту річ. У ту мить, коли я хочу її підняти, вона починає ворушитись — я аж сахаюсь — і швидко повзе до стіни. Там зупиняється, завмирає, а тоді лізе на стіну, однак невдовзі знову сповзає на землю. Стіна досить гладенька, і ця істота не може як слід ухопитися за неї лапками. Я тричі даю їй змогу видертися на стіну, та коли вона сповзає вниз учетверте, розчавлюю її ногою. Під капцем відчувається щось м’яке. Що ж воно таке? Я вклякаю на коліна й розглядаю зблизька. Нарешті мені вдається роздивитись: це величезна стонога завдовжки сантиметрів двадцять і завтовшки з два великі пальці. Мені стає так гидко, що я навіть не піднімаю її і не викидаю в парашу. Просто підсовую її ногою під нари. Завтра вдень побачу, що з нею робити. Я ще встигну надивитися на цих стоніг — вони падають з даху. Я ще навчусь, лежачи на нарах, дозволяти їм повзати по своєму голому тілу. Ще матиму змогу переконатися, якого болю коштує тактична помилка щодо стоноги, коли вона повзе по тобі. Укус цієї бридкої істоти викликає страшну гарячку на цілий день і жахливий біль годин на шість. У всякому разі, тепер у мене буде розвага. Коли впаде така стонога, я, якщо не спатиму, візьму віника й добряче позбиткуюсь над нею або ж бавитимусь, даючи їй змогу сховатися, а тоді шукаючи її. Раз, два, три, чотири, п’ять… Мертва тиша. Невже тут ніхто не хропе? І не кашляє? Адже тут страшна задуха. І це вночі! А що буде вдень? Мені судилося жити із стоногами. Коли карцер у Санта-Марті затоплювала вода, вона приносила їх туди силу-силенну; ті стоноги були набагато дрібніші, але це все ж таки одне поріддя. У Санта-Марті нас затоплювало щодня, це правда, одначе ми мали змогу розмовляти, чули співи й крики, белькотіння божевільних. Там було інакше. Якби мені дали вибирати, я вибрав би Санта-Марту. Але в твоїх словах нема логіки, Метелику! Там усі одностайно твердили, що в тому карцері людина може витримати щонайбільше півроку. А тут багато хто витримує чотири-п’ять років або й більше. Але — одна річ, коли людей засуджують на такі довгі терміни, й зовсім інша — як вони їх витримують. Скільки тут буває самогубств? Та я навіть не бачу, як тут можна накласти на себе руки. Зрештою, спосіб якось знайдеться. Хоч це й нелегко, але можна, скажімо, повіситися. Зсукуєш із штанів вірьовку, прив’язуєш до одного кінця віник, потім стаєш на нари й просуваєш кінець із віником крізь грати. Якщо робитимеш це біля стіни під навісним містком, то наглядач навряд чи помітить вірьовку. І саме тоді, коли він відійде, ти повиснеш у повітрі. А коли наглядач повернеться, ти вже віддаси Богові душу. А втім, він, певне, не дуже квапитиметься бігти вниз, відмикати камеру й виймати тебе із зашморгу. Та й відчинити камеру він не має права. Адже на дверях написано: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти!» Тож боятися нічого тому, хто схоче накласти на себе руки, часу вистачить, поки його «за розпорядженням начальства» виймуть із зашморгу. Я описую все це, що, може, не дуже зворушує й цікавить людей, яким до вподоби дія й різні зіткнення. Вони можуть перегорнути сторінки, які їм видадуться нудними. Одначе мені здається, я повинен якнайдокладніше розповісти про ці свої перші враження, перші думки, що опосіли мене, коли я потрапив до своєї нової камери, про свою реакцію в перші години перебування в цій могилі. Я ходжу дуже довго. Потім чую в темряві якийсь шепіт: то міняються вартові. Перший був високий і худий, а цей — низенький і товстий. Він човгає капцями. Це його човгання чути ще за дві камери до моєї. Його товариш ходив тихіше. Я все ще не лягаю. Мабуть, уже пізно. Котра година? Завтра я навчуся вимірювати час. Щодня віконечко в дверях має відчинятися чотири рази, і по ньому я зможу приблизно визначати час. А вночі, знаючи, о котрій міняються перший раз вартові й по скільки годин вони чергують, я зможу ділити час на ці зміни — перша, друга, третя… Раз, два, три, чотири, п’ять… Я мимоволі знову починаю свою нескінченну прогулянку, а стомившись, легко поринаю в спогади. Звісно, сутінь у камері за контрастом навіює мені спогади про пекуче сонце, під яким я сиджу на березі зі своїм плем’ям. Ось човен, з якого Лалі пірнає по скойки, погойдується на незрівнянному зелено-опаловому морі за двісті метрів від мене. Я гребуся ногами в піску. Зораїма приносить мені спечену на вогні велику рибину, дбайливо загорнуту в банановий листок, щоб вона не охолола. Я їм, природно, пальцями, а вона сидить переді мною, схрестивши ноги, і дивиться на мене. Їй приємно бачити, як легко відриваються великі шматки риби, й читати на моєму обличчі те задоволення, з яким я ласую цією смакотою. Я більше не в камері. Навіть забув про дисциплінарну в’язницю, про острів Сен-Жозеф, взагалі про острови Салю. Я качаюся в піску й чищу руки, натираючи їх таким тонким, наче борошно, коралом. Потім іду до моря полоскати рот чистою й водночас солоною водою. Набираю води в пригорщі й хлк» паю собі на обличчя. Коли ж проводжу долонею по потилиці, помічаю, що в мене вже відросла чуприна. Треба буде попросити Лалі, аби вона поголила мені шию. Цілу ніч проводжу зі своїм плем’ям. Розв’язую на Зораїмі стегенну пов’язку й просто на піску, під пекучим сонцем, беру її. Вона закохано стогне, як це вона любить робити, коли відчуває утіху. Може, вітерець доносить цю музику кохання до Лалі. В усякому разі. Лалі не може не бачити нас, не розгледіти, як ми із Зораїмою пригорнулися одне до одного, вона надто близько від нас, щоб не помітити, що ми кохаємося. Справді, вона, мабуть, бачить нас, бо човен повертається до берега. Лалі, всміхаючись, ступає на пісок. Ще в човні вона розплела свої коси й розчесала довгими пальцями мокре волосся, яке почало сохнути на вітрі й сонці цього спекотного дня. Я підходжу до неї. Лалі обвиває правицею мій стан і тягне мене до нашої хижки. І всю дорогу вона дає мені зрозуміти: «А я, а я?» Коли ми заходимо до хижки, вона повалює мене на гамак, що, складений, лежить на долівці, і я забуваю, що довкола нас існує світ. Зораїма дівчина розумна, вона зайде сюди тільки тоді, коли ми, за її підрахунками, скінчимо кохатися. І справді, вона заходить, коли ми, наситившись коханням, ще лежимо голі на гамаку. Зораїма сідає біля нас і починає попліскувати по щоках сестру, мовби промовляючи до неї: «Ненаситна!» Потім сором’язливо, сповненими цнотливості рухами зав’язує на мені й на Лалі стегенні пов’язки. Цілу ніч я провів подумки серед гуахірів. Ні на хвильку не склепив очей. Навіть не ліг на нари, щоб, зажмурившись, пригадати колишнє своє життя. Отак ходячи безперестану, мовби загіпнотизований, я мимоволі знову перенісся в той напрочуд гарний день, який прожив ось уже близько півроку тому. Гасне світло, і я бачу, що надворі вже розвидняється, а темрява в камері помалу розсіюється. Лунає свист. Чути, як стукають об стіни нари; з камери праворуч навіть долинає клацання гачка, що ним нари прикріплюються до вмурованого в стіну кільця. Мій сусіда кашляє, і я чую, як у нього тече вода. Як тут умиваються? — Пане наглядачу, як тут умиваються? — На перший раз я вам пробачаю, в’язню, оскільки ви цього не знаєте. В’язні не мають права розмовляти з наглядачами, які стоять на варті, за це їх суворо карають. Щоб умитися, треба нахилитись над парашею, однією рукою злити з горщика воду, а другою вмитись. Ви не розгортали свою ковдру? — Ні. — У ній лежить рушник. Отакої! Ти не маєш права розмовляти з вартовим? У жодному разі? А якщо занедужаєш? Або коли здихатимеш? А що робити, коли в тебе буде інфаркт, приступ апендициту або гострий напад астми? Невже тут заборонено кликати на допомогу, навіть коли людині загрожує смерть? Це вже занадто! А втім, ні, це цілком нормально. Бо тоді кожен, у кого забракне терпцю й не витримають нерви, вчинятиме скандал. Аби лиш почути людські голоси, аби лиш йому що-небудь сказали, хай навіть таке: «Здихай, але мовчи». По двадцять разів на день десятків зо два із двохсот п’ятдесяти в’язнів, що сидять тут, заводили б якусь суперечку, щоб порозважатись. Ці лев’ячі клітки збудував не психіатр, ні, лікар до такої ганьби не дійшов би. І не лікар визначає тут режим. Ті двоє, тобто архітектор і державний чиновник, які спорудили цей ансамбль, ретельно продумали кожну деталь покарання — бридкі страховиська, мерзенні й злостиві, сповнені садистської ненависті до в’язнів!.. З карцерів центральної в’язниці в Кані, хоч вони розташовані в підземеллі на глибині двоповерхового будинку, якогось дня могло б пробитися до публіки відлуння про катування чи про якесь інше жорстоке збиткування над в’язнями. Доказом того є те, що коли там з моїх рук скинули наручники, я побачив страх на обличчях наглядачів, вони, безперечно, боялися, що матимуть неприємність. Службовці з адміністрації можуть заходити до цієї каторжної в’язниці спокійно: з ними тут нічого не станеться. Клац, клац, клац — відчиняються віконця у дверях. Я підходжу до свого, визираю з нього, потім вистромлюю голову в коридор і бачу праворуч і ліворуч від себе безліч інших голів. Мені одразу стає зрозуміло: як тільки відчиниться віконце, кожен поспішає виглянути в нього. Очі того, що праворуч від мене, нічого не виражають. Його божевільне обличчя бліде й брезкле. Той, що ліворуч, швидко запитує мене: — Скільки? — Два роки. — Мені чотири. Один я вже відсидів. Як тебе звати? — Метелик. — А мене — Жорж, Жожо Овернець. Де тебе посадили? — В Парижі. А тебе? Він не встигає відповісти: за дві камери від нас уже роздають каву й невеличкі буханці хліба. Мій сусіда втягує голову назад, я роблю те саме. Потім простягаю кухля, мені наливають кави й дають хліб. А що я беру його не відразу, то він, коли зачиняється віконце, падає на підлогу. Не минає й чверті години, як знову настає тиша. Мабуть, сніданок роздавали в обох коридорах водночас. Ополудні приносять суп зі шматком вареного м’яса. А ввечері — сочевицю. Впродовж двох років це меню змінювалося тільки ввечері, коли нам давали то сочевицю, то червону або білу квасолю, то горошок, то засмажений салом рис. На обід щодня було те саме. Щодва тижні в’язні висовують голови у віконце, і один каторжанин стриже їм машинкою бороди. Я тут уже три дні. Мене тривожить одна річ. На острові Руайяль друзі пообіцяли передавати мені їжу й куриво. Поки що я нічого не одержав і все міркую: як же вони зроблять це чудо? Якби мені передали чогось поїсти, то я підкріпився б, бо цей наш суп на обід — просто тепла водичка з двома-трьома листками зелені й шматком м’яса, грамів на сто. А ввечері — знов ополоник води, де плавають кілька квасолин та ще якісь овочі. Сказати відверто, я підозрюю, що нас обкрадає не так адміністрація, як самі в’язні, котрі варять або роздають їжу. На цю думку мене навів одного вечора низенький марселець, що роздавав овочевий суп. Його ополоник пірнув тоді на саме дно шаплика, і тепер щоразу, коли він роздає, я одержую більше овочів, ніж води. А інші, навпаки, зачерпують ополоником зверху. Тому мені дістається багато рідини й мало овочів. Це недоїдання дуже небезпечне. Щоб вистояти морально, треба мати неабияку фізичну силу. Хтось прибирає в коридорі, і мені здається, що він надто довго мете біля моїх дверей. Віник настирливо шкрябає підлогу. Я придивляюся і бачу, як з-під дверей витикається ріжок паперу. Видно, хтось намагається передати мені записку, але вона не пролазить, і чоловік жде, коли я потягну її до себе. Я висмикую з-під дверей того папірця й розгортаю його. Він списаний фосфоресцентним чорнилом. Я перечікую, поки наглядач відійде, й швидко читаю: «Метелику, від завтра в парашу тобі щодня кластимуть п’ять сигарет і кокосовий горіх. Як хочеш, щоб горіх ішов на користь, добре його пережовуй. М'якуш ковтай. Вранці кури, коли випорожнюють параші. Ніколи не кури після кави. Потім кури ополудні, коли з’їси суп, і ввечері — після овочів. Передаємо шматочок грифеля з олівця. Як щось буде потрібне, пиши на клаптику паперу, його ми теж передаємо. Коли підмітальник черкне віником по твоїх дверях, пошкрябай нігтем у відповідь. Коли він черкне ще раз, просунь під дверима записку. Не просовуй записки, якщо він не відповість на твоє шкрябання. Чистий клаптик паперу сховай у вухо, а грифель поклади під стіну в камері. Не падай духом. Обіймаємо тебе. Іньяс, Луї». Записку передали Галгані й Дега. До горла мені підкочується клубок. Як добре мати таких вірних, таких відданих друзів! І в мене міцнішає віра, що я вийду з цієї могили живий, і я знову ступаю швидко й рішуче: раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Ходячи по камері, я думаю: скільки ж у тих двох благородства, скільки бажання робити іншим добро! Вони ж, мабуть, дуже ризикують втратити свої посади, один — бухгалтера, другий — начальника пошти. Скількох людей їм довелося підкупити, щоб простягти руку допомоги з острова Руайяль аж сюди, до моєї камери в «Людожерці»! Ти повинен знати, читачу, що в сухому кокосовому горіху дуже багато олії. В цій олії, крім поживних речовин, яких нам так бракує при нашому режимі, чимало вітамінів. Коли щодня з’їдати по кокосовому горіху, матимеш добре здоров’я. Тепер я понад два місяці отримую без будь-яких пригод їжу й куриво. Я курю обережно, як це роблять індіанці сіу: глибоко вдихаю дим, а видихаю його поволі, помахуючи правою долонею, мовби віялом, щоб він швидко розвіявся. А вчора сталося щось дивне. Не знаю, добре я вчинив чи погано. Вартовий на підвісному містку сперся на поручень і задивився в мою камеру. Припалив сигарету, затягся кілька разів, а потім випустив з руки. А сам пішов. Я зачекав, поки він повернувся, і відверто розтоптав сигарету ногою. Вартовий на мить зупинився й, побачивши, що я зробив, рушив далі. Що він відчув — жаль до мене чи сором за адміністрацію, до якої сам належить? А може, то була пастка? Я нічого не розумію, і це мене тривожить. Коли страждаєш, стаєш надміру вразливий. Якщо вартовому забаглося стати на хвилину порядною людиною, то мені не хотілося б образити його своєю зневагою. Ось уже понад два місяці я в «Людожерці». Це, на мою думку, єдина в’язниця, де нічого навчитися. Бо тут не маєш ніяких планів. Я звик ніби роздвоюватись. Виробив собі надійну тактику. Щоб поринути в спогади, збудити в уяві картини зі свого життя, дитинства чи щоб почати будувати повітряні замки, треба спершу добре втомитися. І я години дві без упину ходжу по камері, думаючи про будь-що. Потім, вибившись із сили, лягаю на нари, кладу голову на одну половину ковдри, а другою вкриваю обличчя. Тепер повітря ледве проникає крізь ковдру до мого рота й носа. Це, мабуть, спричиняється до своєрідної асфіксії, і в мене починає боліти голова. Я задихаюся від духоти та браку повітря і вже ніби витаю в небесах. Яке неповторне відчуття збуджують у мене ці злети душі! В мене були ночі кохання, куди палкішого, ніж тоді, коли я був на волі, куди зворушливішого й з набагато гострішими відчуттями, ніж те, яке я спізнав насправді. Так, ця здатність подорожувати в просторі дозволяє мені посидіти з матір’ю, яка померла ще сімнадцять років тому. Я перебираю між пальцями поділ її сукні, а мати гладить моє кучеряве волосся, яке вона, коли мені було п’ять років, відпускала дуже довге, наче я був дівчинкою. Гладжу її тонкі, з ніжною, мовби шовковою, шкірою пальці. Вона сміється з мого непогамовного бажання пірнути в річку — якось, гуляючи з нею, я побачив, як це робили старші хлопці. В моїй уяві спливають найдрібніші деталі її зачіски, її ніжні світлі й іскристі очі, вчуваються лагідні й незабутні слова: «Мій маленький Рірі, будь розумненький, щоб матуся могла тебе дуже любити. Згодом, коли ти трохи підростеш, стрибатимеш у річку з дуже-предуже великої висоти. А зараз ти ще маленький, моє золотце. Той день, коли ти виростеш, настане швидко, навіть надто швидко». І, тримаючись за руки, ми йдемо понад річкою додому. Я справді переношуся до будинку свого дитинства. Це так схоже на дійсність, що я затуляю долонею їй очі, аби вона не могла читати нот, однак і далі грала мені на фортепіано. Так, я справді у своєму домі, це не гра уяви. Я стою на стільці позад вертливого табурета, де вона сидить, і щомога натискаю своїми рученятами, намагаючись закрити її великі очі. Її проворні пальці й далі грають на фортепіано мелодію «Веселої вдови», аби я дослухав її до кінця. Ні ти, нелюдяний прокуроре, ні ви, поліцейські із сумнівною порядністю, ні ти, жалюгідний Полене, який купив собі волю лжесвідченням, ні дванадцять нікчемних шкарбунів-засідателів, які підтримали прокурора та його метод тлумачити факти, ні наглядачі з дисциплінарної в’язниці, гідні служники «Людожерки», ніхто, абсолютно ніхто і ніщо, навіть грубезні стіни й відстань, яка відділяє цей загублений в Атлантичному океані острів від мого дому, — не перешкодять мені вирушити в свої рожеві, забарвлені щастям подорожі, коли я подумки злітаю на зорі. Я помилявся, говорячи, що ділю час тільки на години. Інколи доводиться ділити його й на хвилини. Скажімо, десь за годину по тому, як роздадуть каву й хліб, починають випорожнювати параші. У своїй порожній я знаходжу кокосовий горіх, п’ять сигарет і написану фосфоресцентним чорнилом записку. Не завжди, але часто в цей час я лічу хвилини. Робити це неважко, бо на один мій крок іде секунда, і через кожні п’ять кроків я, повертаючись, відраховую п’ять секунд. Дванадцять таких переходів — і минає хвилина. Не подумайте, нібито мене бере нетерплячка дізнатися, чи дістану я кокосовий горіх, від якого тут залежить моє здоров’я й життя, та сигарети, що їх я з насолодою курю в цій могилі десять разів на добу (кожну сигарету я закурюю двічі). Коли починають роздавати каву, мене охоплює незвичайна тривога: я боюся — хоч і без особливих на те підстав, — щоб не сталося лиха з людьми, які щоразу йдуть на ризик і так щедро допомагають мені. Отож я напружено чекаю і відчуваю полегкість аж тоді, коли бачу горіх. Його передали, отже, з ними все гаразд. Повільно, дуже повільно минають години, дні, тижні, місяці. Ось уже майже рік я тут. Точніше, вже одинадцять місяців і двадцять днів я не говорив ні з ким більше сорока секунд, і то уривками слів, що нагадує скоріше бурчання, ніж розмову. І все ж таки іноді щастить перемовитися з кимось уголос. Я застудився й почав дуже кашляти. Подумавши, що мене поведуть до лікаря, я прикинувся хворим. Приходить лікар. На превеликий мій подив, відчиняється віконце, і в ньому з'являється голова. — Що з вами? У вас щось болить? Застудили бронхи? Поверніться. Покашляйте. Невже це жарт? Ба ні, так воно й є. Лікар колоніальних військ оглядає мене через віконце! Я стою за крок від дверей, а він, наставивши вухо до отвору, каже мені повернутись так і сяк і вислуховує мене. Потім мовить: — Дайте руки. Я вже збираюся машинально висунути руки у віконце, але похоплююсь і з пошани до самого себе відповідаю цьому дивному лікареві: — Дякую, докторе, не турбуйтеся. Все гаразд. У мене вистачає мужності дати йому зрозуміти, що я не сприймаю його обстеження серйозно. — Як хочеш, — цінично кидає лікар і йде геть. І добре, а то б я не витримав і обурився. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Я все ходжу, ходжу, невтомно й без упину, а сьогодні навіть із люттю, і ноги в мене напружені, а не розслаблені, як звичайно. Таке враження, ніби після всього, що сталося, мені хочеться щось розтоптати. Але що тут розтопчеш? Адже під ногами в мене цемент. Ба ні, все ж таки я топчу багато чого. Я топчу слабкодухість цього лікаря, який на догоду адміністрації «обстежує» в’язнів через віконце. Топчу байдужість одного класу людей до страждань і болю іншого класу. Топчу обмеженість французів, їхнє небажання знати, куди кожні два роки відправляють із Сен-Мартен-де-Ре на кораблі людей і як із ними потім поводяться. Я топчу журналістів із відділів судової хроніки, які, настрочивши кілька статей про правопорушника, потім навіть не подумають, чи він живий. Топчу католицьких священиків, які знають, що коїться на французьких каторгах, і мовчать. Топчу судочинство, яке перетворюється на змагання з красномовства між тим, хто звинувачує, і тим, хто захищає. Топчу Лігу прав людини й громадянина, яка не зважується заявити: «Пора зупинити цю невидиму гільйотину, геть колективний садизм офіційних представників!» Я топчу все це тому, що жодна організація, жодне товариство не запитають у відповідальних осіб цієї системи, як і чому на «шляху занепаду» кожні два роки зникають вісімдесят відсотків людей, що потрапляють до їхніх рук. Я топчу офіційну статистику про смертність — це самогубства, фізичне виснаження, тривале недоїдання, цинга, сухоти, буйне божевілля, недоумство. Що я ще топчу? Не знаю. В усякому разі, після того, що сталося, я вже не можу ходити нормально, я тільки топчу, топчу, топчу… Раз, два, три, чотири, п'ять… Повільно спливає час, стомлюючи мене й погамовуючи моє німе обурення. Ще десять днів — і мине половина терміну, який мені належить сидіти в цій в’язниці. Справжній ювілей, і його варто відзначити, адже, крім сильного грипу, я тут навіть ні на що не хворів. Я не схибнувся й не збираюсь схибнутися. І цілком певен, що й через рік, який невдовзі почнеться, вийду з в’язниці живий і душевно здоровий. Мене будять приглушені голоси. Я чую таку розмову: — Він уже захолов, пане Дюран. Як це ви не побачили його раніше? — Не знаю, начальнику. Він повісився під самим містком, і я, хоч скільки тут ходив, не помічав його. — Тепер це, правда, не має значення, але все ж таки зізнайтеся: не може ж бути, щоб ви його не бачили. Мій сусіда з камери ліворуч наклав на себе руки. Його виносять. Все зроблено згідно із суворими правилами: двері відімкнуто й замкнуто в присутності «високого начальства» — коменданта в’язниці, голос якого я впізнав. За останні два з половиною місяці це вже п’ятий в’язень укоротив собі віку. І все це — в сусідніх з моєю камерах. Настає день ювілею. Я знаходжу в параші бляшанку згущеного молока. Мої друзі з глузду з’їхали. Вони дорого заплатили, добуваючи цю бляшанку, й дуже ризикували, передаючи її мені. Отже, сьогодні я відзначаю свій тріумф над зрадливістю долі. Однак я обіцяю собі не витати в небесах. Я у в'язниці. Минув рік відтоді, як мене замкнули в цій камері, і я почуваюся здатним, якщо трапиться нагода, хоч завтра здійснити втечу. Це позитивний підсумок, і я ним пишаюсь. Пополудні — річ незвичайна — підмітальник передає мені записку від друзів: «Тримайся. Тобі залишився ще рік. Ми знаємо, що ти при здоров’ї. У нас усе гаразд. Обіймаємо тебе. Луї, Іньяс. Якщо зможеш, одразу черкни кілька слів і передай чоловіком, який приніс тобі цю записку». На клаптику чистого паперу, який лежав у записці, я пишу: «Дякую за все. Я здоровий і сподіваюся бути таким завдяки вам і через рік. Напишіть, як там Клузйо і Матюрет». Підмітальник, справді, знову підходить до моїх дверей і шкрябає по них віником. Я швидко просуваю під двері свою записку, і вона одразу зникає. Цілий день і вечір я залишаюся на твердій землі, почуваючи себе так, як мені не раз хотілося себе почувати. Мине рік, і мене поселять на одному з островів. На Руайялі чи на Сен-Жозефі? Там я до очманіння розмовлятиму, куритиму й виношуватиму плани майбутньої втечі. Назавтра я з вірою в долю починаю перший день із тих трьохсот шістдесяти п'яти, що їх мені лишилося відсидіти. Я не помиляюсь: вісім наступних місяців доля не зраджує мене. А на дев'ятому все йде шкереберть. Одного ранку каторжанина, який передає мені кокоси, застукують на гарячому саме тієї миті, коли він штовхає на місце парашу, поклавши в неї горіх і п'ять сигарет. Інцидент настільки серйозний, що наглядачі на кілька хвилин забувають про правило загальної тиші. Чути, як вони лупцюють прибиральника. Потім лунає хрип до смерті побитої людини. Відчиняється віконце в моїх дверях, і вартовий із побагровілою пикою кричить мені: — Ну, постривай! — Я до твоїх послуг, бевзю! — відповідаю я йому, шаленіючи, що вони так жорстоко побили того бідолаху. Це відбувається о сьомій годині. І аж об одинадцятій до мене приходить делегація на чолі із заступником коменданта в'язниці. Відчиняються двері, які зачинилися за мною двадцять місяців тому і відтоді вже не відчинялися. Я стою у глибині камери з кухлем у руці, готовий захищатися; устряти в бійку я вирішив з двох причин: по-перше, щоб помститися наглядачам, які однаково відлупцюють мене, і, по-друге, щоб вони якнайшвидше мене оглушили. Але все обертається не так. — В'язню, виходьте. — Якщо ви хочете мене бити, то знайте: я боронитимусь. Я не збираюсь виходити, щоб ви накинулися з усіх боків. Мені тут легше дати в зуби кожному, хто зачепить мене. — Шарр'єр, ми не маємо наміру бити вас. — Хто мені це гарантує? — Я, заступник коменданта в'язниці. — Даєте слово? — Ви даремно ображаєте мене. Обіцяю, що вас ніхто не битиме. Виходьте. Кухля з руки не випускаю. — Можете взяти його з собою, він вам однаково не знадобиться. — Гаразд. — Я виходжу і в оточенні шістьох наглядачів та заступника коменданта йду коридором. На подвір'ї у мене паморочиться в голові, а яскраве світло не дає мені розплющити очі. Нарешті бачу будинок, де нас приймали. Тут зібралося ще з десяток наглядачів. Не Даючи волі рукам, вони ведуть мене до кабінету з написом на дверях «Адміністрація». На закривавленій підлозі лежить, стогнучи, якийсь чоловік. Годинник на стіні показує одинадцяту, і я думаю: «Вже чотири години вони катують цього сердегу». Комендант сидить за столом, поряд з ним сідає і його заступник. — Шарр’єр, відколи вам передають їжу й сигарети? — Він, мабуть, вам уже сказав. — Я запитую про це у вас. — Я страждаю на амнезію і не пам'ятаю навіть, що було вчора. — Ви глузуєте з мене? — Ні, мене дивує, що про це не зазначено в моїй справі. Я втратив пам’ять після того, як мене вдарили по голові. Ця відповідь так вражає коменданта, що він каже: — Зв’яжіться з Руайялем і з’ясуйте, чи там є про це бодай якась згадка. Поки телефонують на острів Руайяль, він питає: — Ви ж пам’ятаєте, що ваше прізвище Шарр’єр? — Авжеж. — І я швидко, щоб ще більше збити його з пантелику, випалюю: — Моє прізвище Шарр’єр, я народився тисяча дев'ятсот шостого року в департаменті Ардеш, у Парижі, округ Сена, мене засудили на довічну каторгу. Комендант витріщає очі, і я бачу, що приголомшив його. — Сьогодні вранці ви одержали каву й хліб. — Атож. — Які овочі давали вам учора на вечерю? — Не знаю. — Виходить, якщо вам вірити, ви нічого не пам’ятаєте? — Щодо подій, то так. А от щодо облич, то тут справа зовсім інша. Скажімо, вас я впізнаю, ви нас тут колись приймали. Але коли? Не пам’ятаю. — Отже, ви не знаєте, скільки вам залишилося сидіти? — Ви маєте на увазі мою довічну каторгу? Гадаю, доти, доки помру. — Та ні, я кажу про ваше ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. — А хіба мене ув’язнили? За що? — Ну, це вже занадто! Хай тобі чорт! Ти виведеш мене із себе. Гадаю, ти ж не казатимеш, ніби не пам’ятаєш, що відбуваєш тут два роки покарання за втечу? Тоді я добиваю його остаточно: — За втечу? Коменданте, я серйозний чоловік і відповідаю за те, що кажу й роблю. Ходімте зі мною до камери, і ви самі побачите, що я не втік. Цю ж мить один з наглядачів каже комендантові: — Руайяль, пане коменданте! Той бере трубку. — Нема нічого? Дивно, а він твердить, нібито страждає на амнезію… Від чого? Від удару по голові… Розумію, він симулює… Гаразд, вибачте, пане коменданте, я все перевірю. До побачення. Так, я триматиму вас у курсі… Клятий комедіанте, ану покажи голову! Ага, є досить довгий рубець. А як же ти не забув, що втратив пам’ять після того удару? Поясни! — Я не можу цього пояснити, я тільки пам’ятаю той удар, пам’ятаю, що моє прізвище Шарр’єр і ще дещо. — Що ти тепер скажеш нам іще? — Ви питаєте, відколи мені передають їжу й сигарети? Ось моя відповідь: я не знаю, вкотре це було, вперше чи втисячне. Через амнезію я не можу нічого сказати вам напевне. Оце й усе. А тепер робіть зі мною, що хочете. — Я зроблю дуже просто. Ти довго їв зайве, тож тепер доведеться трохи схуднути. Я позбавляю тебе вечері до кінця ув’язнення. Цього самого дня, коли коридор підмітають, я отримую записку. Але прочитати її, на жаль, не можу — вона написана не фосфоресцентним чорнилом. Уночі я закурюю сигарету, яку в мене не знайшли під час обшуку, — я добре сховав її під нарами. При світлі від сигарети мені вдається прочитати: «Чистильник параш не зізнався. Сказав, що то вдруге з власної волі передав тобі їжу. Він зробив це тому, що знав тебе ще у Франції. На Руайялі нікого не турбуватимуть. Не падай духом». Отже, я зостався без кокосових горіхів, без сигарет і без новин від друзів на Руайялі. До того ж мене позбавили вечері. Я звик бути неголодним і, крім того, закурювати протягом дня й частини ночі десять разів сигарети. Але я думаю не тільки про себе, а й про того сердегу, якого через мене так побили. Хоч би його не дуже суворо покарали. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Нелегко тобі буде витримати цей жорстокий режим, Метелику, а що їстимеш ти тепер менше, то, може, зміниш і свою тактику? Скажімо, довше лежатимеш, щоб не витрачати енергію. А вдень цілими годинами сидітимеш. Так, тепер я мушу навчитися жити зовсім по-іншому. Чотири місяці — це сто двадцять днів. Скільки потрібно часу, щоб за такого режиму, як тепер у мене, вибитися з сил? Місяців зо два. Отже, попереду в мене два вирішальні місяці. Коли я вже буду дуже виснажений, почнуть чіплятися всілякі хвороби. І я вирішую від шостої вечора до шостої ранку лежати. Ходитиму лише від того часу, коли роздаватимуть каву, до того, коли чиститимуть параші, тобто зо дві години. І ще дві години після обіду. А решту часу сидітиму й лежатиму. Тепер важко буде витати в небесах не стомлюючись. Та все ж я спробую. Сьогодні я довго думаю про своїх друзів і про того сердегу, з яким повелися так жорстоко, і намагаюся звикати до свого нового способу життя. Це мені вдається, хоча години здаються довгими, а по ногах, коли я цілими годинами не встаю, ніби мурашки бігають. Цей режим триває вже десять днів. Тепер я постійно голодний. Мене невідступно переслідує втома. Страшенно бракує кокосового горіха й сигарет. Спати лягаю дуже рано й подумки втікаю зі своєї камери. Вчора я побував у Парижі, в кав’ярні «Pa-Мор», де попивав з друзями шампанське: з Антоніо Лондонським — уродженцем Балеарських островів, але він розмовляє по-французькому, як парижанин, а по-англійському — як справжній ростбіф. Наступного дня в кав’ярні «Марроньє», що на бульварі Кліші, п’ятьма пострілами з револьверів він уколошкав одного із своїх друзів. У злочинному світі дружба дуже швидко виливається в смертельну ненависть. Так, учора я побував у Парижі, танцював під музику акордеона на танцях у Петі-Жарден на проспекті Сент-Уен, де збираються переважно корсіканці та марсельці. В моїй уяві постають мої друзі, до того ж так виразно, що я анітрохи не сумніваюся ні в їхнгй реальності, ні у своїх відвідинах усіх тих місць, де колись я проводив такі гарні вечори. Тепер, коли я менше їм і не так багато ходжу, мені, власне, вдається досягти того самого, чого я досягав, коли стомлювався. Картини минулого виривають мене з камери з такою силою, що я проводжу більше годин на волі, ніж у в’язниці. Мені залишилося сидіти ще місяць. Уже три місяці я їм тільки хліб і майже прозорий гарячий суп зі шматочком м’яса. Я дуже схуд і аж тепер усвідомив, що ті кокосові горіхи двадцять місяців підтримували моє здоров’я й душевну рівновагу в цьому жахливому ув’язненні. Сьогодні після сніданку я дуже знервований. Я з’їв пів— буханця хліба, чого досі зі мною не траплялося. Звичайно я краю буханець на чотири рівних частини і з’їдаю їх о шостій ранку, ополудні, о шостій вечора й уночі. «Чого ти це зробив? — бурчу сам до себе. — Невже наприкінці ув’язнення на тебе найшло таке потьмарення?»— «Я голодний і відчуваю, як мене покидають сили». — «Не будь такий вибагливий. Звідки в тебе буде та сила при такому харчуванні? Головне, — і з цього погляду ти переможець, — що ти не хворий, хоч фізично й ослаб. Певна річ, «Людожерка» неминуче програє в боротьбі з тобою». Походивши дві години, я сідаю на цементну брилу, що править мені за табурет. Ще тридцять днів, або сімсот двадцять годин, а потім відчиняться двері, і мені скажуть: «В’язню Шарр’єр, виходьте. Ваші два роки ув’язнення скінчилися». А що я відповім? Мабуть, таке: «Атож, нарешті скінчилися два роки жорстоких страждань». Ні, якщо це буде комендант, перед яким ти вдавав, ніби хворієш на амнезію, то доведеться й далі грати комедію. Ти йому скажеш: «А що, мене помилували, і тепер я поїду до Франції? Моєму довічному ув’язненню настав кінець?» Мені тільки хочеться побачити його пику й довести йому, що він несправедливо прирік мене на голодування. А втім, комендантові начхати, справедливо він покарав мене чи ні. Яке це має для такої людини значення? Гадаєш, його гризтиме сумління за те, що він так несправедливо покарав тебе? Не смій навіть припускати, нібито тюремник — нормальна людина. Нормальні люди тюремниками не стають. Але дехто звикає до всього, навіть до мерзоти. Може, аж тоді, як комендант уже стоятиме однією ногою в могилі, страх перед Богом, — якщо він у нього вірить, — примусить його покаятися. Ні, не через справжні докори сумління, викликані за своє лиходійство, а з побоювання, що перед своїм Богом він сам стане підсудним. Отже, коли тебе поселять на якомусь острові, не йди з цим поріддям на компроміс. Між нами невидима стіна, і кожен повинен залишатися по свій бік цієї стіни. Там — слабкодухість, бездушна влада, патологічний, методичний садизм, тут — я і такі, як я; ці люди вчинили, звісно, серйозні правопорушення, але страждання допомогли їм виробити в собі незрівнянні якості: співчуття, доброту, самопожертву, благородство, відвагу. Щодо мене, то краще вже бути каторжанином, ніж наглядачем. Ще двадцять днів. Я справді зовсім охляв. Помічаю, що мені щодня приносять дуже малий буханець хліба. Хто ж це так низько опускається, що навіть вибирає для мене найменший буханець? Вже багато днів мій суп — це прозора водичка, а м’ясо — майже гола кіста або самі жили. Боюся, ще занедужаю. Я такий знесилений, що вже навіть не можу марити. Мене дуже непокоїть це виснаження, воно викликає серйозну депресію. Я намагаюся взяти себе в руки, і мені ледве вдається дожити день до вечора. Хтось шкрябає в двері. Я швидко хапаю записку, написану фосфоресцентним чорнилом. Її передали Дега й Галгані. Читаю: «Надішли кілька слів про себе. Дуже турбуємося про твоє здоров’я. Лишилося ще дев’ятнадцять днів. Не падай духом. Луї, Іньяс». Вони поклали й клаптик чистого паперу та шматочок грифеля. «Я тримаюся, хоч і дуже ослаб. Дякую. Метелик». І коли віник знову шкрябає по дверях, я просуваю під ними свою записку. Вісточка від друзів важить для мене більше, ніж сигарети й кокосові горіхи. Цей вияв такої постійної і прекрасної дружби мене мовби підстьобує. Мені так цього не вистачало! Там, за стінами в’язниці, друзі знають, що зі мною, і, якщо я занедужаю, вони підуть до лікаря й примусять його лікувати мене. Так, лишилося ще дев’ятнадцять днів. Завершується моя виснажлива боротьба з божевіллям і смертю. Я не захворію. Я рухатимусь якнайменше, щоб не витрачати зайве сили. І по дві години вранці й пополудні не ходитиму. Це єдиний спосіб вистояти. Дванадцять годин уночі я лежу, а решту дванадцять непорушно сиджу на своєму бетонному табуреті. Час від часу встаю, роблю кілька рухів руками й знову сідаю. Зостається ще десять днів. Я саме прогулююся подумки по Трінідаду, однострунні скрипки заколисують мене чарівними мелодіями, коли це жахливий, нелюдський крик повертає мене до дійсності. Крик долинає з котроїсь із камер, що позад моєї. Я чую: — Негіднику, спустися сюди, до моєї ями! Невже тобі ще не набридло підглядати за мною згори? Чи не занадто темно, по-твоєму, в цій норі? Адже ти не бачиш і половини того, що мав би бачити! — Замовкніть, а то вас суворо покарають! — відповідає наглядач. — Ой, ой, не сміши мене, бевзю! Невже ти вигадаєш щось страшніше за цю тишу? Карай мене, як хочеш, нелюде, лупцюй, якщо це дасть тобі втіху, але гіршого від оцієї тиші ти все одно не придумаєш. О ні, не придумаєш! Я не хочу й не можу більше мовчати! Я ще три роки тому мав би тобі сказати: ти — лайно, брудна свиня! Який же я був дурний, що зі страху перед покаранням чекав цілих тридцять шість місяців, аби виказати свою огиду до тебе! До тебе й до всіх таких, як ти, смердючих наглядачів! Трохи згодом десь відчиняються двері, і хтось кричить: — Ні, не так! Накиньте її навиворіт, так він на довше запам’ятає! — Накидай, сволото, свою гамівну сорочку, як хочеш! — стогне нещасний. — Накидай навиворіт, зав’язуй, затягуй так, щоб я задихнувся! Все одно я скажу тобі, що тебе породила сука, і ти не людина, а купа лайна! Мабуть, йому якось заткнули рота, бо крику більше не чути. Двері знову зачинилися. Ця сцена, певне, дуже схвилювала молодого наглядача: за кілька хвилин він зупиняється над моєю камерою й каже: — Видно, схибнувся з розуму. — Гадаєте? Хіба він сказав неправду? Приголомшений наглядач відходить, кидаючи: — Що ж, тоді спробуйте зробити й ви так, як він! Ця пригода відволікла мою увагу від острова чесних людей, від скрипок, від персів індійок, від порту в Порт-оф-Спейні й повернула мене до сумної дійсності в дисциплінарній в’язниці. Лишилося ще десять днів, тобто двісті сорок годин. Тактика рухатись якомога менше дає свої наслідки. Мені здається, я почуваюся здоровішим від усвідомлення того, що од виходу з в’язниці мене відділяють двісті сорок годин і мозок мій неушкоджений, хоч я й охляв, а тілу потрібно тільки трохи оклигати, і воно знову запрацює як слід. А в того бідолахи з однієї із сусідніх камер настає перша фаза божевілля, і, мабуть, найгіршого — буйного. Він довго не проживе. Цей бунт дає підставу нагодувати нещасного вже не раз випробуваними ліками й по-науковому вбити його. Прикро почуватися сильнішим, тоді як хтось інший зазнає поразки. Я запитую себе, чи теж належу до тих егоїстів, які, будучи взимку тепло вдягнені й добре взуті, байдуже дивляться, як у них на очах ідуть на роботу, тремтячи від холоду, погано вдягнені люди, що поспішають на перший поїзд метро чи на перший автобус, егоїстів, яким, коли вони бачать те все, стає тепліше в їхніх шубах. Усе в житті побудовано на порівняннях. Отже, мій термін закінчується, і я сподіваюсь, за півроку буду здоровий і духовно, і фізично й зможу здійснити сенсаційну втечу. Про мою першу втечу багато говорили, а про другу вигравіюють пам’ятний напис на камінні одного з мурів каторги. Немає сумніву, не мине й півроку, як я неодмінно втечу. Це моя остання ніч у в’язниці. Відколи я зайшов до камери № 234, збігло сімнадцять тисяч п'ятсот вісім годин. За цей час тільки один раз відчинялися мої двері — коли мене водили до коменданта, щоб покарати. Крім мого сусіди, з яким я щодня обмінююсь кількома словами, зі мною розмовляли чотири рази. Один раз — першого дня, коли мені пояснили, що після свистка можна опустити нари. Потім я почув від лікаря: «Поверніться, покашляйте». Довша й різкіша розмова відбулася з комендантом. І ще якось мені кинув кілька слів наглядач, що його схвилював бідолашний божевільний. Не густо! Цю ніч я сплю спокійно і думаю лише про одне: завтра я побачу сонце і, якщо мене відішлють на острів Руайяль, дихатиму морським повітрям. Та потім я вибухаю сміхом. Вільний?! Завтра ти офіційно почнеш відбувати свою довічну каторгу, Метелику! І це ти називаєш свободою? І все ж таки життя каторжанина не порівняти з тим, яким я жив останні два роки. Як мені знайти Клузйо й Матюрета? О шостій годині приносять хліб і каву. Мені кортить вигукнути: «Але ж сьогодні я виходжу на волю! Ви помилилися». Та нараз я згадую, що «хворію» на амнезію, і хто знає, чи комендант не посадить мене за таку заяву ще на місяць до карцеру. В усякому разі, згідно із законом, сьогодні, 26 червня 1936 року, я повинен вийти із сен-жозефської в'язниці. А через чотири місяці мені виповниться тридцять. Восьма година. Я вже з'їв увесь свій хліб. Мені дадуть поїсти в таборі. Відчиняються двері. Входять заступник коменданта й двоє наглядачів. — Шарр’єр, сьогодні, двадцять шостого червня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, термін вашого ув’язнення скінчився. Ідіть з нами. Я виходжу. На подвір'ї яскраве сонце засліплює мені очі. Я відчуваю слабкість. Ноги підкошуються, перед очима миготять чорні плями. А я ж пройшов тільки п’ятдесят метрів, тридцять з них — на осонні. Коли приходжу до будиночка з написом «Адміністрація», бачу Матюрета й Клузйо. Матюрет — справжній скелет, щоки й очі позападали. Клузйо лежить на ношах. Він мертвотно блідий, і від нього вже відгонить мерцем. Я думаю: «Вигляд у моїх друзів не дуже гарний. Невже і я в такому самому стані?» Мені страшенно хочеться подивитись на себе в дзеркало. — Ну як, усе гаразд? — питаю я. Вони не відповідають. Я питаю ще раз: — Усе гаразд? — Гаразд, — шепоче Матюрет. Я хочу сказати їм, що термін нашого ув’язнення скінчився і ми маємо право розмовляти. А натомість тільки цілую в щоку Клузйо. Він дивиться на мене блискучими очима й усміхається. — Прощавай, Метелику, — каже він. — Ні, тільки не це! — Мені кінець! За кілька днів Клузйо помре у лікарні на острові Руайяль. Йому тридцять два роки, його засудили на двадцять років за крадіжку велосипеда, якого насправді він не крав. Та ось приходить комендант. — Заведіть їх до мого кабінету. Матюрет і Клузйо добре поводились, і я так і вкажу на ваших карточках. «Поведінка добра». А ви, Шарр’єр, зробили серйозне порушення, тому я пишу те, що ви заслужили: «Поведінка погана». — Даруйте, коменданте, яке ж я зробив порушення? — Невже ви й справді не пам’ятаєте, що у вас знайшли сигарети й кокосовий горіх? — Їй-богу, ні. — Тоді скажіть, який режим у вас був останні чотири місяці?. — Що ви маєте на увазі? їжу? Я їв завжди однаково — від першого дня до останнього! — О, це вже занадто! А чим ви вчора вечеряли? — Що мені дали. Як завжди. Хіба я знаю. Не пригадую. Мабуть, квасолю, а може, рис із салом чи ще якісь овочі. — Отже, ви вечеряли щодня? — Їй-богу! Невже ви думаєте, що я викидав їжу? — Ні, я так не думаю. Що ж, я не напишу вам «Поведінка погана». Заведіть на нього нову картку. Я напишу вам «Поведінка добра», гаразд? — Це справедливо. Я ж бо нічого такого не зробив. На цих словах ми виходимо з кабінету. Велика брама в’язниці відчиняється й випускає нас. У супроводі одного-однісінького наглядача ми рушаємо вниз дорогою, що веде до табору. Йдемо високо над пінистим морем, що вилискує сріблом. Навпроти видніє острів Руайяль із зеленими деревами й червоними дахами. Острів Дьябль суворий і дикий. Я прошу в наглядача дозволу кілька хвилин посидіти. Він дозволяє. Ми сідаємо — один праворуч, другий ліворуч від Клузйо — і, самі того не помічаючи, беремося за руки. Це рукостискання зігріває нас дивним теплом, і ми мовчки обіймаємося. — Вставайте, хлопці, — каже наглядач. — Треба йти. І ми повільно, дуже повільно спускаємося до табору: я з Матюретом, усе ще тримаючись за руки, попереду, а за нами двоє санітарів несуть на ношах нашого товариша. Він помирає.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка