Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу



Сторінка12/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.29 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

Повернення на каторгу



 

Через три дні, тридцятого жовтня, об одинадцятій ранку нас перебирають до своїх рук дванадцять одягнених у біле наглядачів з французької каторги. Перед посадкою на корабель відбувається невеличка офіційна церемонія: наглядачі повинні впізнати кожного з нас і назвати наші імена. Вони привезли з собою наші антропометричні картки, фотографії, відбитки пальців і таке інше. Коли нас, зрештою, розпізнано, французький консул підписує якийсь папір окружному судді, якому доручено офіційно передати нас представникам французьких властей. Усіх присутніх дивує та люб’язність, з якою наглядачі в білому ставляться до нас. Вони не виявляють ні найменшої ворожості, не промовляють жодного грубого слова. Начальник ескорту майор Бураль турбується про моє здоров’я, оглядає мої ноги й каже, що мене вилікують ще на кораблі, — в команді, мовляв, є непоганий фельдшер. Подорож у трюмі невеличкого корабля була особливо важка через страхітливу задуху, а також через те, що нас поприв’язували по двоє до залізних поперечок. У дорозі стався лише один випадок, про. який варто розповісти. Корабель мав зайти до Трінідаду, щоб поповнити запас вугілля. Коли він підплив до порту, англійський офіцер зажадав відв’язати нас від залізних поперечок. Мовляв, прив’язувати людей на кораблі заборонено. Я скористався з нагоди й дав ляпаса іншому англійському офіцерові, сподіваючись, що мене за це заарештують і висадять на берег. Але офіцер сказав мені: — Я вас не заарештую й не висаджу на берег, хоч ви й дуже образили мене. Там, куди ви повертаєтесь, вас покарають куди суворіше. Я прорахувався. Мені справді судилося повернутись на каторгу. Одинадцять місяців утечі й запеклої боротьби скінчилися для мене, на жаль, сумно. І, незважаючи на повні провали цих численних авантюр, на повернення на каторгу з усіма невтішними наслідками, з моєї пам’яті не зітруться незабутні моменти, що їх я пережив. За кілька кілометрів від того трінідадського порту, який ми недавно покинули, живе незрівнянна родина Бауенів. Ми відпливли не дуже далеко від Кюрасао, землі великої людини, єпископа цього краю Ірене де Брюїна. Безперечно, ми пропливли повз територію індіанців гуахірів, де я спізнав найпалкішого чистого кохання у своєму природному, невимушеному вигляді. У цих індіанках, сповнених волі, взаєморозуміння, простого кохання й чистоти, я побачив усю щирість, на яку здатні тільки діти, чистий спосіб дивитися на речі, яким відзначаються люди в цьому ранньому віці. А прокажені з Голубиного острова! Ті знедолені каторжани, вражені жахливою недугою, все ж таки знайшли в своїх серцях благородство, щоб нам допомогти! А бельгійський консул із своєю невимушеною добротою, а Жозеф Дега, який, не бувши знайомим зі мною, так приязно поставився до мене! Всі ці люди, всі ці істоти, що їх я спізнав під час утечі, цілком варті того, щоб її слід було здійснити. Навіть скінчившись поразкою, моя втеча є перемогою хоча б тому, що вона збагатила мою душу знайомством із цими винятковими особами. Ні, я не шкодую, що здійснив її. Ось і Мароні з її брудними водами. Ми на палубі корабля «Мана». Тропічне сонце вже трохи обпалило цю землю. Дев’ята година ранку. Я знову бачу гирло, і ми повільно пропливаємо там, де я колись так швидко промчав на човні. Мої товариші мовчать. Наглядачі раді, що повертаються додому. Всю дорогу море було неспокійне, і багато хто з них тепер з полегкістю зітхає. 16 листопада 1934 року. На пристані повно людей. Ми відчуваємо, що вони з цікавістю чекають на каторжан, які не побоялися так далеко запливти. Сьогодні неділя, і наше повернення стане неабиякою розвагою для людей, життя в яких тут досить одноманітне. Я чую голоси: — Отой скалічений — Метелик. А ото — Клузйо, а поруч — Матюрет… У таборі виправної в’язниці перед бараками вишикувалися групами шістсот в’язнів. Біля кожної групи стоять наглядачі. Першого я впізнаю — Франсуа Сьєрра. Він плаче й не приховує цього. Франсуа сидить на підвіконні лікарні й дивиться на мене. Я відчуваю, що на душі в нього справді тяжко. Ми зупиняємось посеред табору. Директор в’язниці бере рупор. — Засланці, тепер ви самі переконалися, що тікати не варто. В будь-якій країні вас заарештують і передадуть французьким властям. Нікому ви не потрібні. Отож краще сидіть спокійно і добре поводьтеся. Питаєте, що чекає цих шістьох? Дуже суворе покарання, яке вони відбуватимуть у виправній в’язниці на острові Сен-Жозеф, а потім — довічне заслання на острови Салю. Ось чого вони домоглися своєю втечею. Сподіваюсь, ви все зрозуміли? Наглядачі, відведіть цих шістьох до дисциплінарного відділення! За кілька хвилин ми опиняємося в спеціальній камері у дисциплінарному відділенні з особливим наглядом. Як тільки ми приходимо сюди, я прошу, щоб мені полікували мої дуже набряклі ноги. Клузйо заявляє, що гіпс у нього на нозі завдає йому болю. Ми хочемо спробувати щастя… Якщо вони взагалі колись відішлють нас до лікарні! Приходить у супроводі наглядача Франсуа Сьєрра. — Ось вам фельдшер, — каже наглядач. — Що з тобою, Метелику? — Я хворий і хочу лягти в лікарню. — Я спробую покласти тебе туди, але після того, що ти там учинив, навряд чи пощастить зробити це. Те саме можна сказати й про Клузйо. Він розтирає мені ноги, змащує їх маззю, оглядає гіпс на нозі Клузйо і йде від нас. Ми ні про що не поговорили, бо біля нас стовбичив наглядач, але в очах Франсуа було стільки тепла, що мене це дуже зворушило. — Ні, я нічого не можу вдіяти, — сказав він наступного дня, знову розтираючи мені ноги. — Хочеш, я переведу тебе до загальної камери? І щоб на ніч тобі надівали на ноги кайдани? — Хочу. — В загальній камері тобі буде краще. Хоч ноги й закують, але ти не будеш сам. Тепер тобі, мабуть, дуже страшно залишатися на самоті. — Звісно:? Так, тепер боротися з самотністю куди важче, ніж було раніше. Я в такому стані, що мені навіть не треба заплющувати очей, щоб опинитися думкою в минулому. Ходити я не зможу, і карцер став мені нестерпним. Ох, я знову повернувся на «шлях занепаду»! Одначе я зміг швидко забути про ije й уже пориваюся до моря, на волю, до радості знову стати людиною, до помсти теж. Я не повинен забувати про свій борг перед Поленом, фараонами та прокурором. Що ж до валізки, то не буде потреби підкуповувати фараонів, аби вони занесли її до судової поліції. Я прийду у формі провідника спального вагона компанії «Кук», у гарному форменому кашкеті. На валізці буде велика етикетка з таким написом:  

Дивізійний комісар Бенуа, 36, набережна Золотарів, Париж (округ Сена).  



Я сам занесу валізку до зали, де збираються фараони. Я все розрахую так, що годинниковий механізм спрацює тільки тоді, коли я піду звідти, отже, все піде як по маслу. Обміркувавши такий план дій, я відчув, ніби мені камінь спав з серця. Що ж до прокурора, то я ще встигну вирвати йому язика. Спосіб цього виривання ще не продумано, але це неодмінно буде зроблено. Я вириватиму шматочками той його проклятущий язик! Головне для мене — вилікувати рани. Я повинен як— найшвидше стати на ноги. Мене віддадуть до суду аж через три місяці, а за цей час може багато що статися. Місяць на те, щоб вилікуватись, місяць — на приготування, і бувайте здорові, панове! Курс — на Британський Гондурас. Але цього разу ніхто вже мені не завадить. Учора, через три дні після нашого повернення, мене перенесли до загальної камери. Тут сорок чоловік чекають військового трибуналу. Одних звинувачують у злодійстві, інших — у пограбуванні, у навмисному підпаленні чужого майна, і в убивствах, у спробах убивства, в намаганні втекти та у втечах і навіть у людоїдстві. Нас по два десятки обабіч дерев’яної перегородки, всі прив’язані до одного залізного бруса завдовжки з п’ятнадцять метрів. О шостій вечора ліву ногу кожного з нас приковують залізним кільцем до спільного бруса. О шостій ранку з нас скидають ці великі кільця, й ми можемо цілий день сидіти, ходити, грати в карти, дискутувати в так званому коридорі, цебто в своєрідному проході завширшки дві метри, який утворює довга камера. Вдень тут мені ніколи нудьгувати. В’язні гуртами підходять до мене й просять, щоб я розповів їм про свою втечу. І зчиняють страшенний галас, коли чують, що я сам, з власної волі, покинув індіанське плем’я гуахірів, Лалі й Зораїму. — Чого тобі забаглося, друже? — питає один парижанин, слухаючи мене. — Трамваїв? Ліфтів? Кінотеатрів? Струму високої напруги, до якого підключать електричний стілець? Чи тобі захотілося скупатись у басейні на площі Пігаль? Друже, — веде далі паризький вуличний хлопець, — ти мав двох краль, одну кращу іншої, жив голяка на лоні природи разом з цілою ватагою симпатичних нудистів, їв, пив, полював, мав море, сонце, теплий пісок і навіть скойки з перлинами — до того ж усе безкоштовно! І ти не знайшов нічого ліпшого, як покинути все це?! Куди тобі забаглося піти? Чого мовчиш? Що, тобі закортіло перебігати вулиці, остерігаючись, щоб не попасти під колеса, платити за житло, за одяг, за світло й телефон? А може, тобі хочеться працювати до сьомого поту на якогось підприємця, заробляючи саме стільки, щоб не здохнути з голоду? Я тебе не розумію, друже! Ти був у раю — й добровільно повернувся до пекла, де мусиш не тільки заробляти собі на життя, а й утікати від поліції, яка тебе переслідує! Справді, у твоїх жилах пульсує свіжа кров француза, ти не зумів побачити, як низько впали твої фізичні й моральні якості! Навіть я, хто десять років відбув на каторзі, не можу тебе зрозуміти. Зрештою, ласкаво просимо до нас, а що ти, напевне, — й далі намагатимешся втекти, то розраховуй на нашу допомогу. Хіба я кажу неправду, друзі? Ви згодні зі мною? Друзі згодні, і я всім їм вдячний. Це, як я бачу, люди безстрашні. Оскільки ми живемо в такій тісноті, то важко приховати, що ти маєш капсулу. А що вночі всі прикуті до спільного бруса, то дуже легко можна вколошкати кого захочеш. Досить тільки, аби вдень за певну плату тюремник-араб не замкнув твоє кільце. Отже, серед ночі ти вивільняєшся, здійснюєш замислене й спокійно повертаєшся спати на своє місце, старанно защепнувши своє кільце. Оскільки араб непрямий співучасник, то він мовчатиме. Минуло вже три тижні, відколи я повернувся сюди. Час збіг досить швидко. Я вже починаю помалу ходити, тримаючись у коридорі за перекладину, — вона поділяє коридор навпіл, утворюючи в ньому два проходи. Минулого тижня я побачив на допиті трьох наглядачів з лікарні, яких ми оглушили й роззброїли. Вони дуже задоволені, що ми знову тут, і сподіваються колись зустріти нас там, де чергуватимуть. Адже наша втеча дорого їм обійшлася: їх позбавили на півроку відпустки з поїздкою до Європи й на цілий рік колоніальної доплати. Одне слово, наша зустріч була не дуже тепла. Ми розповідаємо, про їхні погрози на допиті, нехай слідчі все це запишуть. Тюремник-араб поводився добре. Він розповів лише правду, нічого не перебільшуючи й забувши те, яку роль відіграв Матюрет. Слідчий капітан дуже допитувався, хто нам роздобув човна. Ми стали розповідати йому найнеймовірніші історії, щось на взірець того, що самі собі збили пліт тощо. Він каже, що зробить усе можливе, аби за напад на наглядачів мені й Клузйо дали по п’ять років, а Матюретові — три. — А що ви носите кличку Метелик, — каже він мені, — то повірте, я пообтинаю вам крильця, й ви більше нікуди не полетите. Боюсь, що він має рацію. До суду лишається трохи більше двох місяців. Я шкодую, що не сховав до своєї капсули один-два наконечники отруйних стріл. Ними, либонь, можна було б якось скористатися в дисциплінарному відділенні. Тепер я з дня на день ходжу краще. Франсуа Сьєрра вранці й увечері натирає мені ноги камфорною олією. Ці натирання дають мені велику душевну й фізичну полегкість. Як добре мати в житті друга! Втеча принесла нам, як виявляється, незаперечний авторитет у каторжан. Я певен, що серед цих людей ми в цілковитій безпеці. Ніхто не зважиться вбити нас, щоб пограбувати. В разі чого, винні, звісно, заплатили б життям. Усі без винятку ставляться до нас шанобливо й навіть трохи захоплюються нами. Ми наважились оглушити наглядачів, і тепер нас мають за людей, ладних піти на все. Дуже приємно почуватись у безпеці. З дня на день я ходжу все довше й довше. Сьєрра залишає в нас пляшку з камфорною олією, і друзі натирають мені не тільки ступні, а й м’язи на литках та стегнах, які за останні тижні, коли я не вставав, дуже ослабли.  

Тюремник на мурашнику


 

Є в нашій залі двоє мовчазних чоловіків, які ні з ким не розмовляють. Завжди тримаючись один біля одного, вони перешіптуються МІЖ собою так ТЦ?0, що ніхто нічого не може почути. Якось я пропоную одному з них американську сигарету з коробки, яку мені приніс Сьєрра. Він дякує мені, а потім каже: — Франсуа Сьєрра — твій друг? — Так, він мій найкращий друг. — Може, якщо якогось дня все піде погано, ми передамо тобі через нього свою спадщину. — Яку спадщину? — Ми, мій друг і я, вирішили, якщо нас засудять до гільйотини, передати тобі свою капсулу, хай вона згодиться тобі під час нової втечі. Тож ми вручимо її Сьєрра, а він уже дасть її тобі. — Ви гадаєте, що вас засудять до страти? — Майже певні цього, у нас мало шансів уникнути смерті. — Якщо ви так серйозно провинилися, що вас засудять до страти, то чому ж вас тримають у спільній залі? — Гадаю, вони бояться, що ми накладемо на себе руки, коли будемо самі в камері. — О, так, можливо. А що ви вчинили? — Ми дали загризти м’ясоїдним мурахам одного тюремника. Я розповідаю тобі про це, бо, на жаль, вони мають незаперечні факти. Нас заскочили на гарячому. — Де це сталося? — На «Сорок другому кілометрі», в таборі смертників, що за бухтою Спаруїн. До нас підійшов його товариш, уродженець Тулузи. Я пропоную йому американську сигарету. Він сідає біля свого друга, навпроти мене. — Ми ні в кого не запитували, що про нас думають, — каже він, — але було б цікаво знати, якої думки ти про нас? — Що я можу сказати тобі, нічого не знаючи, правильно чи неправильно ти вчинив, віддавши людину, навіть якщо це був тюремник-араб, з’їсти живцем мурахам? Аби я міг висловити свою думку, мені треба знати всю справу від А до Я. — Зараз я тобі її розповім, — каже тулузець. — «Сорок другий кілометр» — це лісовий табір, розташований за сорок два кілометри від Сен-Лорана. Там кожен каторжанин має нарубати складометр дров з твердої деревини. Щовечора ти мусиш стовбичити в джунглях біля дров, які ти нарубав і добре склав. Наглядачі й тюремник-араб приходять перевіряти, чи ти виконав своє завдання. Прийнявши роботу, вони роблять на кожному складометрі червоні, зелені та жовті позначки — залежно від днів. Вони приймають роботу тільки тоді, коли кожна головешка — з твердої породи дерев. Щоб краще впоратися зі своїм завданням, ми утворювали бригади з двох чоловік. Одначе часто нам не вдавалося виконувати норму. Тоді ввечері нас кидали без їжі до карцеру, а вранці, знову ж таки без їжі, відправляли на роботу, примушуючи довиконати вчорашню норму й виконувати сьогоднішню. Одне слово, ми мали поздихати, мов собаки. Що довше це тривало, то дужче ми слабли, й дедалі менше серед нас могли виконати свою роботу. До того ж нам дали спеціального охоронця, який був не наглядачем, а тюремником-арабом. Він ходив з нами на лісорозробку, зручно всідався, клав гарапника собі між коліна й заходжувався нас ображати. Він їв, плямкаючи губами, щоб збудити в нас апетит. Коротше кажучи, наші муки тривали. Ми мали дві капсули, в яких кожен з нас зберігав по три тисячі франків, — їх ми хотіли використати для втечі. Одного дня ми вирішили підкупити тюремника. Ми потрапили в дуже скрутне становище. На щастя, він гадав, що ми маємо тільки одну капсулу. Він поставив нам просту умову: за п’ятдесят франків дозволятиме нам красти зі складометра, прийнятого напередодні, головешки, на яких не було позначок фарбою, й складати їх у свій сьогоднішній складометр. Таким чином, то по п’ятдесят, то по сто він витяг з нас майте дві тисячі франків. Коли ми вклалися в денну норму, в нас тюремника забрали. І тоді, сподіваючись, що тюремник не донесе на нас, бо він висотав з нас стільки грошей, ми шукали в джунглях уже прийняті складометри й пророблювали ту саму операцію, що й з тюремником. Одного дня тюремник нишком підкрався слідком за нами і став стежити, чи ми не крадемо головешки. Потім він вигулькнув перед нами: — Ага, ага! Ти далі красти дрова й не платити! Якщо ти не дати п’ятсот франків мені, я на тебе доносити! Ми подумали, що він тільки погрожує, і відмовилися задовольнити його вимогу. Наступного дня він знову прийшов. — Ти платиш, а то ввечері сядеш до карцеру! Ми знову відмовилися. Пополудні він прийшов з наглядачами. Це було жахливо, Метелику! Нас роздягли догола й повели до складометрів, з яких ми брали поліна, потім ці дикуни разом з тюремником-арабом, який немилосердно шмагав нас гарапником, погнали до наших складометрів, примусивши розбирати їх і доповнювати пограбовані. Ця «біганина» тривала два дні, без їжі й без води. Ми часто падали. Тюремник піднімав нас копняками й ударами гарапника. Нарешті ми полягали на землю, неспроможні більше тягнути ноги. І ти знаєш, як він нас підвів? Він скористався з гнізда, схожого на осине, в якому живуть вогняні мухи. Тюремник зрубав гілку, з якої звисало те гніздо, й розчавив його на наших тілах. Ми відчули такий біль, що не тільки схопилися на ноги, а й побігли, мов навіжені. Сказати, що нам було боляче, — це нічого не сказати. Знаєш, як болить, коли укусить оса? Тож уяви собі, що тебе вкусили п’ятдесят-шістдесят ос водночас! Ці вогняні мухи шпилять дужче за ос… Нас посадили на самий хліб і воду в карцер, зовсім не лікуючи. Навіть після того, як ми змочили ці укуси сечею, вони боліли ще три дні. Я залишився без лівого ока, на яке накинувся цілий десяток вогняних мух. Коли нас повернули до табору, інші в’язні вирішили нам допомогти. Вони ухвалили, що кожен з них дасть нам по головешці однакового розміру, вирубаній з твердого дерева. Це становитиме цілий складометр і буде для нас великою підмогою, бо нам двом лишиться нарубати тільки однин складометр. Ми насилу його нарубали, та все ж таки нарубали. Поволі ми набрали сил. Багато їли. І ненароком нам спало на думку помститися тюремникові, використавши для цього мурах. Шукаючи твердого дерева, ми знайшли в нетрищах величезний мурашник, м’ясоїдні мурахи якого поїдали лань завбільшки з козу. Тюремник і далі робив свої обходи, перевіряючи роботу, і одного дня ми оглушили його ударом топорища, а потім потягли до мурашника. Ми роздягли тюремника догола й прив’язали до дерева, поклавши його на землю й зв’язавши йому ноги і руки мотузкою, яка правила нам для зв’язування дров. Сокирою ми зробили кілька подряпин у різних місцях його тіла. А щоб він не закричав, ми набили йому повен рот трави, заткнули його кляпом, а тоді трохи зачекали. Але мурахи не накинулися на нього, тоді ми встромили в мурашник костур, вичекали, коли вони полізли на цей костур, і струсили його над тілом тюремника. Тепер не довелося довго чекати. За півгодини вже тисячі й тисячі мурашок накинулися на нього. Ти бачив м’ясоїдних мурашок, Метелику? — Ні, ніколи, Я бачив великих чорних мурах. — Ці дрібнесенькі й червоні, як кров. Вони відривають мікроскопічні часточки тіла й носять до мурашника. Якщо ми зазнали страхітливого болю після укусів вогняних мух, то уяви собі, чого зазнав тюремник, якого живцем загризали тисячі мурашок. Його агонія тривала три з половиною доби. Через двадцять чотири години в нього уже не було очей. Я визнаю, що ми були немилосердні в своїй помсті, але треба зважити на те, що він зробив з нами! Звісно, наглядачі та інші тюремники-араби скрізь шукали його, здогадуючись, що ми причетні до цього зникнення. В інших хащах ми щодня поволі копали яму, аби потім закопати там його останки. Наглядачі й далі не знаходили останків тюремника, але вони помітили, що ми копаємо яму. Коли ми йшли на роботу, вони ступали назирці за нами. Ось що нас і погубило. Одного ранку ми, прийшовши на роботу, відв’язали тюремника, від якого лишився самий тільки кістяк, обліплений мурахами, і саме тієї миті, коли ми тягли його до ями (ми не могли його нести, щоб нас не покусали мурашки), нас заскочили троє тюремників-арабів та два наглядачі. Вони, сховавшись, терпляче чекали, поки ми його поховаємо. І ось ми офіційно заявили, що спершу ми його вбили, а потім віддали мурашкам. Прокурор, який сперся на висновок судового лікаря, зробив припущення, що на тюремнику т не було жодної смертельної рани, отже, на його думку, ми віддали його з’їсти мурахам живцем. Наш наглядач-захисник (там наглядачі виступають у ролі адвокатів) сказав нам, що коли наше твердження буде прийнято, то наші голови буде врятовано. Якщо ж ні, то нам каюк. Відверто кажучи, в нас мало надії. Ось чому ми зі своїм другом обрали тебе собі за спадкоємця. — Будемо сподіватись, я нічого не успадкую від вас, я цього щиро бажаю. Ми закурюємо, і я бачу, як він дивиться на мене з таким виглядом, мовби промовляючи: «Ну, що ти скажеш нам?» — Послухайте, друзі, бачу, ви чекаєте, що я вам скажу: я волів би оцінити ваш випадок по-людськи. Тож хочу почути відповідь на останнє запитання, воно анітрохи не вплине на моє рішення: як гадає більшість у цьому залі й чому ви ні з ким не розмовляєте? — Більшість вважає: ми мали б його вбити, але не віддавати мурахам з’їсти живцем. Що ж до нашої мовчазності, то ми ні з ким не розмовляємо, бо одного дня всі ми мали нагоду збунтуватися і втекти, але цього не зробили. — Друзі, послухайте мене. Ви вчинили правильно, відплативши тюремникові сторицею за те, що він зробив з вами: його вчинок з гніздом ос чи вогняних мух не можна було простити. Коли вас гільйотинуватимуть, то в останню мить напружено думайте тільки про одне: «Мені відрубають голову, це триватиме тільки півхвилини, необхідні для того, аби прив’язати мене, просунути мою голову в отвір гільйотини й опустити ніж. Його ж муки тривали шістдесят годин. Отже, я став переможцем». А щодо людей з цієї зали, то я не знаю, чи ви маєте слушність, бо ви могли вважати, ніби бунт, вчинений того дня, допоміг би вам усім разом утекти, а інші могли дотримуватися іншої думки. До того ж під час бунту можна було, не бажаючи того, когось убити. Поки що з усіх, хто тут є, гадаю, головами ризикуєте тільки ви й брати Гравілі. Друзі, кожна окрема ситуація неодмінно викликає різну реакцію. Задоволені нашою розмовою, двоє бідолах покинули мене і знову поринули в мовчанку, яку вони перервали заради мене.  

Втеча людоїдів


 

«Вони його зжерли, цього одноногого!», «Прошу вас, рагу, з дерев’янки!» Або голос, що імітує жіночий голос: «Чи не бажаєте, пане, шматок добре підсмаженої без перцю чоловічини?» Рідко траплялося, щоб пізньої ночі хтось не викрикнув ту чи ту з цих трьох фраз. Клузйо і я запитували себе, кого стосувалися ці слова, викрикнуті серед ночі. Сьогодні пополудні я отримав ключ до розгадки цієї таємниці. До мене підійшов один з головних героїв тієї події, майстер грабувати сейфи, його звати Маріус де Ла-Сьйота. Коли він дізнався, що я знав його батька, Тітена, то не побоявся поговорити зі мною. Розповівши йому дещо про свою втечу, я спитав його, що виглядало цілком природно: — А що тебе сюди привело? — Ох, мене, — зітхнув він, — сюди привела одна брудна історія. Боюсь, за звичайнісіньку втечу схоплю п’ять років. Я брав участь у втечі, яку назвали «втечею людоїдів». Ти ж бо чув викрики серед ночі: «Вони його зжерли» або «Прошу вас, рагу з дерев’янки!» Це стосується братів Гравілів. Нас шестеро втекло з «Сорок другого кілометра». Серед втікачів були ліонці Деде та Жан Гравілі, брати тридцяти та тридцяти п’яти років, один марселець і я, а також один чолов’яга з дерев’яною ногою родом з Анже та двадцяти— трирічний юнак, що був йому за жінку. Ми вдало вийшли з Мароні, але в морі ми не змогли впоратися із своїм човном, і за кілька годин нас викинуло ір узбережжя Нідерландської Гвіани. Ніщо не вціліло після цієї катастрофи, ні наші харчі, ні будь-що інше. Ми опинилися, на щастя, вдягнені, в джунглях. Скажу тобі, в цьому місці нема берега, море проникає в праліс. Ці джунглі тут непрохідні, неприступні, там скрізь лежать то зламані, то підмиті й викорчувані з корінням дерева, які безладно попадали одні на одних. Пробираючись цими хащами цілий день, ми нарешті дісталися суходолу. Тоді поділилися на три пари: брати Гравілі, я і Гезепі, чолов’яга з дерев’яною ногою та його юний друг. Одне слово, ми розійшлися парами в різні сторони, а через дванадцять днів четверо нас — брати Гравілі, Гезепі і я знову зустрілися майже в тому самому місці, де розлучилися. Річ у тім, що джунглі, в яких ми опинилися, були оточені намулом, який буквально всмоктував у себе, і ніхто з нас не знайшов жодного проходу. Мабуть, тобі не варто розповідати, які були в нас пики. Ми прожили всі ці дні, харчуючись корінцями дерев та молодими пагонами. Помираючи з голоду й утоми, доведені до розпачу, ми ухвалили, що Гезепі і я зберемося з рештою сил і повернемося назад до моря, де почепимо якомога вище на дереві сорочку, це буде знаком того, що ми хочемо здатися першому-ліпшому катерові голландської берегової охорони, який неодмінно пропливатиме повз нас. Брати Гравілі, перепочивши кілька днів, мали шукати сліди тих двох останніх наших товаришів. Зробити це було легко, бо ми домовилися, що кожна пара робитиме на своєму шляху позначки, ламаючи гілки. Одначе за кілька годин чолов’яга з дерев’яною ногою повернувся, але без свого супутника. — А де юнак? — Я залишив його дуже далеко звідси, бо він більше не міг іти. — Ну й негідник ти! — А то він сам забажав, аби я повертався без нього. Цієї миті Деде помітив, що той на своїй єдиній нозі має черевик юнака. — До того ж ти роззув його й сам узувся! Вітаю тебе! Ти непогано виглядаєш, ти далеко не в такому стані, як ми. З усього видно, що ти щось їв. — Так, я знайшов поранену мавпу. — Тобі пощастило, — сказав Де де й підвівся з ножем у руці, бо, здається, все зрозумів, побачивши його чимось наповнений заплічний мішок. — Розв’яжи свій мішок. Що в ньому? Той розв’язав мішок, з якого з’явився шмат людського тіла. — Що це? — Шмат мавпи. — Падлюко, ти вбив юнака, щоб його з’їсти! — Ні, Деде, клянусь тобі! Він помер з утоми, і я з’їв його шматочок. Даруй мені… Він не встиг докінчити фразу, бо йому в живіт устромився ніж. Брати, обшукавши його, знайшли в шкіряній торбинці сірники та тертушку. Розгнівавшись, що чоловік з дерев’яною ногою не поділився сірниками перед тим, як ми розлучалися, і бувши страшенно голодними, вони розвели багаття й стали смажити чоловічину. Гезепі надійшов, коли брати бенкетували. Гезепі відмовився від чоловічини. На березі моря він попоїв крабів та сирої риби. І він тільки спостерігав, як брати Гравілі смажили на жару другий шмат чоловічини, навіть скориставшись з дерев’яної ноги, аби ще дужче розпалити вогонь. Отже, Гезепі бачив того дня й наступного, як Гравілі їли чоловічину. А я, веде далі Маріус, і далі сидів біля моря, коли по мене прийшов Гезепі. Ми наповнили капелюха дрібною рибою та крабами й пішли смажити на вогні біля братів Гравілів. Я не побачив трупа, вони, звісно, затягли його кудись віддалік. Але я бачив шматки м’яса біля багаття й у попелі. Через три дні нас підібрав катер берегової охорони й передав тюремникам з Сен-Лоран-дю-Мароні. Гезепі не зміг утримати язик за зубами. Всі знають про цю справу, навіть наглядачі. Я розповів тобі все це тільки тому, що про це всі тут уже знають: ось чому вночі можна почути ті страшні фрази. Офіційно нас звинувачують у втечі, до того ж додають людоїдство. Найгірше те, що я повинен, захищаючись, звинувачувати інших, а я цього не хочу робити. Всі ми, в тім числі й Гезепі, заперечуємо це на допиті. Ось у якому становищі я опинився, Метелику. — Співчуваю тобі, друже, бо, справді, ти можеш захистити себе, тільки звинувативши інших. Через місяць Гезепі отримав серед ночі удар ножем у самісіньке серце. Навіть не варто було запитувати себе, хто це зробив. Цієї ночі я ліг в іншому місці біля бруса, до якого нас приковували. Я зайняв місце чоловіка, який вибув, і, попросивши всіх посунутися на одне місце, взяв до себе Клузйо. Звідси, де я лежу, навіть з прикутою кільцем до бруса ногою я можу, сівши, спостерігати, що відбувається на подвір’ї. Охорона тут так ущільнена, що обходи вартових не мають ніякого ритму. Вони з’являються в будь-яку мить і проходять то в один, то в другий бік. У мене ноги болять тільки під час дощу. Отже, я можу знову здійснити якусь акцію, але як саме? В цій залі нема вікон, а самі тільки величезні грати на всю ширину стіни й від підлоги до стелі. Сюди легко вривається північно-східний вітер. Спостерігаючи цілий тиждень за охороною, я не помітив жодного слабкого місця в її службі. Вперше я майже згодився з тим, що їм удасться замкнути мене у дисциплінарній в’язниці на острові Сен-Жозеф. Мені сказали, що ця в’язниця жахлива. Її називають «Людожеркою». Ще одне: за вісімдесят років її існування жодна людина не втекла з неї. Природно, ця напівзгода з тим, що я зазнав поразки, примушує мене зазирнути в майбутнє. Мені двадцять вісім років, а слідчий капітан вимагає для мене п’ять років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі. Мабуть, важко буде вибратися звідти завчасно. Тож я матиму тридцять три роки, коли вийду з дисциплінарної в’язниці. У мене в капсулі ще є чимало грошей. Отже, коли мені не пощастить утекти, а це, судячи з того, що я знаю, малоймовірно, то принаймні слід буде підтримувати своє здоров’я. Важко витримати п’ять років цілковитої ізоляції, не схибнувшися. Я розраховую, добре харчуючись, з перших днів відбуття свого покарання дисциплінувати свій мозок згідно з старанно розробленою й урізноманітненою програмою. Треба буде уникати будувати повітряні замки й особливо якомога менше думати про помсту. Тож я готуюсь уже відтепер вийти переможцем над покаранням, яке на мене чекає. Я вийду з в’язниці фізично міцний і з такими ж високими моральними якостями. Відчуваю полегкість, виробивши цей план поведінки і змирившись із тим, що на мене чекає. Бриз, який проникає до зали, дає мені справжню приємність. Клузйо знає, коли мені не хочеться говорити. Тож він не порушує моєї. мовчанки, лише курить багато — от і все. На небі з’являється кілька зірок, і я питаю його: — Ти зі свого місця бачиш зірки? — Еге ж, — відповідає він, трохи схиляючись. — Волію не дивитися на них, бо вони мені нагадують ті зорі, що їх ми бачили під час утечі. — Не падай духом, ми ще бачитимемо їх тисячами під час іншої втечі! — Коли? Через п’ять років? — Клузйо, хіба прожиті місяці, всі ті пригоди, які ми мали, люди, з якими ми познайомилися, не варті п’яти років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі? Невже ти волів би не здійснювати тієї втечі й опинитися на островах з самого початку? Невже через те, що на нас чекає, — а то справді не мед, — ти шкодуєш, що ми були вчинили ту втечу? Скажи щиро, ти шкодуєш чи ні? — Метелику, ти забуваєш одну річ: я не прожив сім місяців, як ти, серед індіанців. Якби я був з тобою, то, може, думав би так само, як і ти. Я ж сидів у в'язниці. — Даруй мені, я забув, я марю. — Ні, ти не мариш, я, поза все, задоволений нашою втечею, бо й у мене були незабутні моменти. Мені тільки завдає прикрості те, що чекає на мене в «Людожерці». Там майже неможливо витерпіти п’ять років. Тоді я розповідаю йому про своє рішення і відчуваю, що він реагує дуже позитивно. Мені приємно бачити, як мій друг піднісся духом. За два тижні ми постанемо перед військовим трибуналом. За чутками, майор, який головуватиме на трибуналі, людина дуже сувора, але, здається, справедлива. Він не прислухається до нашіптувань адміністрації. Тож це добра звістка. Клузйо і я (Матюрет з першого дня після нашого повернення сюди перебуває в камері) відмовляємося від наглядача в ролі адвоката. Ми вирішили, що я говоритиму за всіх нас трьох і сам буду за адвоката.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка