Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу



Сторінка11/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.29 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25

Втеча з Барранкільї


 

О шостій ранку вісім солдатів і двоє капралів на чолі з лейтенантом надягають нам наручники й везуть у військовому ваговозі до Барранкільї. За три з половиною години ми долаємо сто вісімдесят кілометрів. О десятій ранку ми вже у в’язниці «Вісімдесята» на вулиці Медельїна. Стільки зусиль доклали ми, щоб уникнути Барранкільї, і все ж таки нас перевезли! Це чимале місто. Найголовніший колумбійський порт на Атлантичному узбережжі, хоч і лежить далеко в гирлі річки Магдалени. Що ж до в’язниці, то вона досить велика: чотириста в’язнів і близько сотні охоронців. В’язниця обнесена муром заввишки понад шість метрів. Нас зустрічає все начальство на чолі з директором, доном Грегоріо. У в’язниці аж чотири подвір’я. Два з одного боку довжелезної каплиці, в якій відбувається служба Божа і яка заразом править за приймальню, і два — з іншого. Нас ведуть на подвір'я для найнебезпечніших в'язнів. Під час обшуку в мене знаходять двадцять три тисячі песо й дві невеличкі стріли. Я вважаю своїм обов'язком попередити директора, що стріли отруєні, отож особливої довіри ми в нього не викликаємо. — Ці французи навіть мають отруєні стріли! У «Вісімдесятій» нам загрожує величезна небезпека. Саме тут нас мають передати французьким властям. Так, у Барранкільї вирішиться наша доля. Треба будь-що звідси втекти! Я повинен поставити на карту все. Наша камера стоїть посеред подвір’я. Власне, це не камера, а клітка з товстелезних залізних грат, накритих дахом; у одному з кутків — клозет і умивальник. Решта в'язнів — їх тут добра сотня — розподілені по камерах, що являють собою своєрідні загратовані нори в чотирьох мурах цього подвір’я, розміром двадцять метрів на сорок. Над кожними гратами нависає бляшаний дашок, що захищає камеру від дощу. Тільки ми, шестеро французів, у цій клітці день і ніч на очах у всіх в’язнів та охорони. З шостої ранку до шостої вечора ми на подвір’ї. Виходимо з камери й заходимо до неї, коли схочемо. На подвір’ї можна розмовляти, прогулюватись і навіть їсти. Через два дні після нашого приїзду нас усіх шістьох кличуть до каплиці, де вже чекають директор в’язниці, кілька поліцейських і сім-вісім фотокореспондентів. — Ви втекли з французької каторги у Гвіані? — Ми ніколи цього не заперечували. — За які злочини кожного з вас так суворо покарали? — Це не має тут значення. Важливо те, що на колумбійській землі ми не вчинили ніякого правопорушення, а ви не тільки не даєте нам почати нове життя, але й виступаєте в ролі людоловів, жандармів французького уряду. — Колумбія вважає, що ви не маєте права жити на її території. — Але ж ні я, ні двоє моїх товаришів і не збиралися жити у вашій країні. Нас трьох заарештували у відкритому морі, а не під час висадки на вашу землю. Навпаки, ми робили все можливе, щоб бути від неї якомога далі. — Французи, — озивається кореспондент католицької газети, — майже всі католики, як і ми, колумбійці. — Може, ви й вихрестились на католиків, але ваша поведінка далеко не християнська! — У чому ви нас звинувачуєте? — Ви допомагаєте наглядачам каторжної в’язниці, що нас переслідують. Навіть більше — ви самі виконуєте їхню брудну роботу. Ви відібрали в нас човен з усім майном, яке нам подарували католики острова Кюрасао і їхній єпископ Ірене де Брюїн. Нас прикро вражає те, що ви не тільки не хочете надати нам можливість почати жити по-новому, а й перешкоджаєте переїхати власним коштом до котроїсь іншої країни, яка згодилася б нас прийняти. З таким не можна змиритися. — Ви ненавидите нас, колумбійців? — Не колумбійців, а їхню поліційну й правову систему. — Що ви хочете цим сказати? — Що будь-яку помилку можна виправити, якщо цього захотіти. Дайте нам змогу вирушити морем до якоїсь іншої країни. — Ми спробуємо дістати для вас такий дозвіл. Коли ми знову виходимо у двір, Матюрет каже мені: — Ну, ти зрозумів? Цього разу не слід плекати ілюзій, друже! Ми потрапили в міцні руки, й вирватися з них буде нелегко. — Любі друзі, я не певен, чи в гурті ми будемо сильніші. Тому скажу вам таке: хай кожен діє н? власний розсуд. Що ж до мене, то я мушу втекти з цієї горезвісної «Вісімдесятки». У четвер мене викликають до приймальні. Там уже чекає гарно вдягнений чоловік років сорока п’яти. Я пильно дивлюся на нього. Він напрочуд схожий на Луї Дега. — Це ти — Метелик? — Так. — Я Жозеф, брат Луї Дега. Я вичитав про тебе з газет і прийшов провідати тебе. — Дякую. — Ти бачив там мого брата? Знаєш його? Я докладно розповідаю йому про одіссею Дега до того дня, коли ми розлучилися в лікарні. Він каже мені, що його брат тепер на островах Салю, — про це написали йому з Марселя. Що ж до «Вісімдесятої», то відвідувачів Тут приймають по четвергах та неділях у каплиці. Жозеф розповідає мені також, що в Барранкільї живе з десяток французів, які приїхали сюди з дружинами шукати кращої долі. Всі вони переважно сутенери. В спеціальному кварталі міста півтори дюжини проституток підтримують високу французьку традицію вишуканої і талановитої проституції. Завжди певний тип чоловіків і жінок поширюють на землі, від Каїра до Лівану, від Англії до Австралії, від Буенос-Айреса до Каракаса, від Сайгона до Браззавіля, свою стару, як світ, професію — проституцію й спосіб добре з неї жити. Жозеф Дега приніс мені одну новину: французькі сутенери в Барранкільї страшенно наполошилися. Вони бояться, щоб наш приїзд до в’язниці цього міста не порушив їхнього спокою й не завдав шкоди їхньому процвітаючому ремеслу. Справді, якщо хтось із нас утече, то поліція піде шукати його по будинках французів, навіть якщо втікач ніколи не просив у них допомоги. Тож поліція може ненароком багато що розкрити: фальшиві документи, прострочені або недійсні дозволи на проживання. Є жінки й навіть чоловіки, які, коли їх розкриють, матимуть великі неприємності. От я й отримав необхідну інформацію. Потім Жозеф додає, що радий буде допомогти мені й приходитиме до мене по четвергах та неділях. Я дякую цьому доброму чоловікові, який згодом доведе щирість своїх обіцянок. Повідомляє він і про те, що, як пишуть газети, вже є домовленість про передачу нас Франції… — Ну, панове, я маю що вам розповісти. — Що саме? — хором вигукують усі п’ятеро. — Передусім — нам не варто плекати ілюзій. Про передачу нас уже є домовленість. Сюди з Гвіани пливе спеціальний корабель, який відвезе нас знову туди, звідки ми втекли. Наша присутність тут завдає клопоту французьким сутенерам, які добре влаштувалися в цьому місті. Ні, не тому чоловікові, який провідує мене. Йому начхати на наслідки, але його колеги побоюються, що коли хтось із нас утече, то завдасть їм неприємностей. Мої товариші сміються. Вони гадають, що я жартую. — Пане маклере такий-то, — каже Клузйо, — прошу вас, чи можу я втекти? — Годі реготати. Якщо нас провідають ці хвойди, треба буде їм сказати, аби більше вони не приходили. Домовилися? — Домовилися. Як я вже казав, у нашому дворі душ сто в’язнів-колумбійців. Це зовсім не дурні хлопці. Є серед них спритні злодії, вправні фальсифікатори, хитрі шахраї, мастаки нападати зі зброєю, торговці наркотиками й кілька спеціально підготовлених убивць — це досить звичайна професія в Америці. Там багатії, політичні діячі й приїжджі авантюристи наймають цих убивць, і вони роблять свою брудну справу. Колір шкіри в них різний: від чорної, властивої сенегальцям, до чайного кольору мартініканських креолів; від цегляного індіанського з гладеньким темно-фіолетовим волоссям до чисто білого. Я налагоджую зв’язки, намагаюсь довідатися, чи хтось із цих людей здатен і бажає втекти. Більшість їх, як і я, засуджені на тривалі строки і тільки й думають про втечу. Вгорі по чотирьох мурах, які оточують це прямокутне подвір’я, проходить доріжка; вночі вона яскраво освітлена, а на кожному розі ще й стоїть невеличка вежа з вартовим. Отож четверо вартових день і ніч пильнують на мурах, а п’ятий — у дворі, біля дверей каплиці. Цей, що внизу, без зброї. Їсти нам вистачає, а багато в’язнів ще й продають харчі, каву та місцеві соки — помаранчевий, ананасовий і з плодів папайї, що їх приносять із міста. Час від часу ці дрібні торговці стають жертвою нападу, що здійснюється напрочуд швидко. Вони навіть не встигають озирнутися, коли нападники накидають їм на голову великий рушник, аби вони не закричали, і прикладають до спини або до шиї ножа, який враз устромився б у їхнє тіло, тільки-но вони ворухнулися б. У жертви вмить забирають виторг. Потім гамселять жертву кулаком у потилицю й водночас стягують з її голови рушник. Хоч би що тут сталося, ніхто на це не скаржиться. Інколи торговець складає свій товар і шукає, хто його вдарив. Якщо знаходить, починається бійка, як правило, з ножами. Два колумбійські злодії роблять мені одну пропозицію. Вони кажуть, що в цьому місті є поліцейські-злодії. Коли вони чергують у якомусь районі, попереджають своїх спільників, аби ті могли прийти сюди красти. Мої співрозмовники знають їх усіх і пояснюють мені: нам добре пощастить, якщо один із цих поліцейських прийде через тиждень чергувати на дверях каплиці. Доти я маю попросити тих, хто мене провідує, принести мені револьвер. Поліцейський-злодій охоче згодиться, аби його, так би мовити, примусили постукати в зовнішні двері каплиці, які виходять на сторожовий пост із чотирьох-шести чоловік. Заскочені нами зненацька, до того ж побачивши в нас револьвер, охоронці не зможуть перешкодити нам вийти на вулицю. І нам нічого не залишиться, як зникнути у вуличному вирі. Цей план мені не дуже подобається. Револьвер, аби його можна було сховати, має бути вельми малий, — калібру 6,35 міліметра. З такою зброєю ми ризикуємо не дуже злякати охоронців. Хтось із них може погано зреагувати, тоді ми будемо змушені його вколошкати. Тому я не згоджуюсь. Бажання діяти точить тільки мене,(а й моїх друзів. Різниця тільки в тому, що іноді вони геть занепадають духом і ладні дочекатись у в'язниці корабля, що прибуде по нас. Чого доброго, так вони й зовсім згорнуть руки! А часом навіть сперечаються про те, яка кара нас там жде. — Я вже не можу слухати ваших дурниць! Коли вам ще закортить поляпати язиками про таке своє майбутнє, то забийтеся десь у куток, щоб я вас не чув! Отак безнадійно опускати руки можуть тільки геть немічні. А ви ж не немічні! Сказати правду, друзі, коли я думаю про втечу, то маю на увазі всіх нас. І коли я обмірковую, як влаштувати цю втечу, то хочу, щоб утекли всі. А зробити це відразу шістьом нелегко. Сам я скажу вам таке: коли побачу, що корабель ось-ось має прибути, а я ще нічого не зробив, тоді я вколошкаю колумбійського поліцейського і виграю час. Якщо я вб’ю їхнього поліцейського, вони не видадуть мене Франції. Тоді в мене буде час. Я залишуся сам, і втекти буде неважко. Колумбійці готують інший план, непогано продуманий. У неділю вранці на відправі в каплиці завжди багато людей. Спочатку відправу слухають усі разом, а коли вона закінчується, в каплиці залишаються тільки ті в’язні, які чекають на відвідувачів. Колумбійці просять мене сходити в неділю на службу Божу й пересвідчитися, як це все там відбувається, аби скоординувати наші дії на наступну неділю. Вони пропонують мені очолити бунт. Та я відмовляюся від такої честі: я не знаю як слід людей, які візьмуть участь у цій акції. Я відповідаю за чотирьох французів. Бретонець і отой тип, що порішив свою дружину праскою, не бажають приєднатися до нас. Тут нема ніякої проблеми, їм варто тільки не йти до каплиці. В неділю ми четверо, що збираємося втікати, йдемо на месу. Ця каплиця має форму прямокутника. В її глибині — хори: обабіч посередині — двері, які виходять на подвір’я. Головні двері виходять на сторожовий пост. Їхній проріз зачиняється гратчаткою, за якою стоять зо два десятки вартових. А за ними — двері в мурі, що виходять на вулицю. А що каплиця переповнена людьми, то вартові тримають гратчатку відхиленою й самі під час служби Божої стоять тісною шерегою. Серед відвідувачів мають бути двоє чоловіків і дві жінки. Зброю принесуть між стегнами жінки. Вони передадуть нам зброю, коли каплицю заповнять в'язні. Це будуть великі револьвери тридцять восьмого й сорок п’ятого калібру. Ватажок змови отримає револьвер більшого калібру від жінки, яка одразу ж покине каплицю. Ми маємо зчинити бунт ураз, коли пролунає другий дзвоник хлопчика з хору. Я повинен буду прикласти великий ніж під груди директорові в'язниці дону Грегоріо й сказати йому: «Накажи випустити нас, а то я тебе порішу». Інший в'язень має вчинити таке саме з священиком. Троє в'язнів у різних кутках каплиці націляться своїми револьверами на поліцейських, що стоятимуть у головних дверях каплиці. Ми маємо наказ убивати кожного, хто не складе зброї. Першими вийдуть з каплиці неозброєні в’язні. Священик та директор правитимуть за щит тим, хто виходитиме останніми. Якщо все відбуватиметься нормально, то рушниці поліцейських лежатимуть на землі. Озброєні револьверами в'язні мають загнати поліцейських до каплиці. Ми замкнемо спершу гратчатку, потім дерев’яні двері. Сторожовий пост буде без вартових, бо всі поліцейські неодмінно будуть на відправі. За межами в'язниці, за п’ятдесят метрів од дверей, стоятиме ваговоз з драбинкою, почепленою на задній борт, щоб ми могли якнайшвидше сісти на нього. Ваговоз зрушить з місця тільки тоді, коли ватажок бунту сяде на нього. Він має сісти останнім. Побувавши на месі, я даю згоду на проведення цієї акції. Тут усе відбулося так, як це мені описав Фернандо. Жозеф Дега не провідає мене в неділю. Він знає чому. Він приготує лжетаксі, аби ми не сідали на ваговоз, і завезе нас до одного сховку, який теж сам приготує. Я вельми збуджений цілий тиждень і з нетерпінням чекаю цієї акції. Фернандо роздобув собі револьвер в інший спосіб. Це револьвер сорок п'ятого калібру колумбійської жандармерії, досить грізна зброя. В четвер мене провідує одна з Жозефових жінок. Вона вельми люб’язна, каже мені, що таксі буде жовте, помилитися неможливо. — Гаразд, дякую. — Хай вам щастить, — ніжно цілує вона мене в обидві щоки і, як мені здалося, трохи зворушується. — Заходьте, заходьте. Ходіть до каплиці послухати голос Божий, — каже священик. Клузйо майже готовий. У Матюрета палахкотять очі, він не відстає від мене ні на крок. Я спокійно займаю своє місце. Директор дон Грегоріо сидить на стільці біля якоїсь опасистої жінки. Я стою під стіною. Праворуч від мене — Клузйо, ліворуч — двоє інших, одягнені так, аби нас нелегко було розпізнати в натовпі, якщо нам пощастить вибратися на вулицю. Я тримаю в правому рукаві сорочки кольору хакі з добре застебнутим манжетом розкритого ножа. Сам ніж притримує товста гумка. Якраз під час великого духовного піднесення, коли всі понурять голови, мовби чогось шукаючи, хлопчик з хору, продзвонивши швидко, має тричі задзвонити дуже виразно. Третій дзвоник буде для нас сигналом. Кожен знає, що він має робити. Перший дзвоник, другий… Я накидаюсь на дона Грегоріо, прикладаючи йому ножа під груди. — Згляньтеся, не вбивайте мене! — кричить священик. І я чую, не бачачи їх, як троє інших в’язнів наказують вартовим кинути свої рушниці. Все йде гаразд. Я беру за комір гарного костюма дона Грегоріо й кажу йому: — Іди за мною й нічого не бійся, я не зроблю тобі чогось поганого. Священик стоїть неподалік від мене з бритвою, прикладеною йому до шиї. — Ходімо, французе, ходімо до виходу, — каже Фернандо. З переможною радістю я штовхаю своїх товаришів до дверей, що виходять на вулицю, коли водночас лунають два рушничні постріли. Я все ж таки ступаю вперед іще один крок, але вартові підвелися й перегороджують нам дорогу своїми рушницями. На щастя, між ними й нами опинилися жінки. Вони не дають їм стріляти. Лунають ще т два рушничні постріли, а за ними револьверний. Третій наш озброєний товариш падає, встигши перед цим стрельнути навмання й поранивши дівчину. Дон Грегоріо, блідий мов смерть, каже мені: — Дай мені свого ножа. Я віддаю. Не варто далі боротися. Менш ніж за тридцять секунд ситуація змінилася. За тиждень я дізнався, що бунт зазнав поразки через одного в'язня з іншого двору, який слухав відправу, стоячи за дверима. Як тільки почалася акція, він попередив про це вартових на мурі. Вони стрибнули з шестиметрової висоти на подвір'я — один з одного боку каплиці, а другий з іншого, стрельнули з поперечок бокових дверей у двох в’язнів, які стояли на лаві й погрожували зброєю поліцейським. Третього було вбито через кілька секунд, коли він опинився в полі їхнього зору. Потім була справжня «корида». Я залишився біля директора, який давав накази. Шестеро нас, четверо з яких французи, опинилися за гратами в карцері на самому хлібі й воді. Дон Грегоріо прийняв Жозефа. Він викликав мене й пояснив, що, бажаючи зробити йому задоволення, незабаром переведе мене разом з товаришами на подвір'я. Завдяки Жозефові через десять днів після бунту всі ми знову опинилися на подвір’ї, в тім числі й колумбійці, в одній камері. Перейшовши туди, я пропоную вшанувати Фернандо та його двох товаришів, що загинули під час бунту, хвилиною мовчання. Одного разу Жозеф, прийшовши провідати мене, сказав, що він зібрав пожертви в усіх сутенерів, назбиравши п’ять тисяч песо, завдяки яким зміг схилити на свій бік дона Грегоріо. Цей вчинок викликав у нас пошану до сутенерів. Що робити тепер? Що нового придумати? Одначе я не скорюсь долі й не стану чекати, нічого не діючи, приплиття корабля! Лігши в спільній умивальні, куди не проникає пекуче сонце, можу, не привертаючи до себе уваги, стежити за вартовими на мурі. Вночі вони через кожні десять хвилин перекликаються між собою: «Вартові, будьте пильні!» Таким чином начальник караулу може пересвідчуватися, що ніхто з чотирьох вартових не спить. Якщо один з них не відповідає, другий кричить доти, аж поки той озветься. Здається, я знайшов слабке місце. Справді, від кожної сторожової вишки — вони розташовані на чотирьох кутах дозорної дороги на мурах — звисає на мотузці бляшанка. Коли вартовий хоче кави, він гукає «кафетеро», і той наливає йому в бляшанку одну-дві склянки кави. Тому лишається тільки потягти за мотузок. Сторожова будка, що стоїть праворуч, схожа на башточку, трохи висунуту на подвір’я. І мені спадає на думку, що коли я прив’яжу до кінця сплетеної вірьовки гак, то він легко повинен зачепитися за цю будку. За кілька секунд я зможу вибратися на мур, що тягнеться вздовж вулиці. Єдина проблема: як нейтралізувати вартового? Я бачу, як він підводиться й ступає кілька кроків по муру. В мене таке враження, що він розімлів на сонці й щомога бореться, щоб не заснути. Господи, треба, аби він заснув! Я сплету вірьовку, підшукаю надійний гак, присплю вартового й спробую свій шанс. За два дні я сплітаю з полотняних сорочок кольору хакі, які мені вдалося роздобути, семиметрову вірьовку. Гак теж відносно легко було знайти. За нього правитиме залізна підпорка дашка над дверима камер, що оберігає їх від дощу. Жозеф Дега приніс пляшечку дуже сильного снотворного. Згідно з приписом на етикетці, його слід приймати не більше десяти крапель. У пляшечці приблизно шість столових ложок цієї рідини. Я починаю призвичаювати вартового до того, щоб частувати його кавою. Він спускає вниз на мотузочку бляшанку, і я щоразу наливаю йому три чашечки кави. А що всі колумбійці полюбляють спиртне, а снотворне має присмак ганусівки, то я попросив Дега принести мені пляшку цього напою. Тож і кажу вартовому: — Чи не бажаєш кави, приготовленої по-французьки? — Як саме? — З ганусівкою. — Налий трошки, я спершу покуштую. Багато вартових покуштувало моєї кави з ганусівкою, і тепер, коли я пропоную їм каву, вони кажуть: — По-французьки! — Будь ласка! — і я наливаю їм ганусівки. Настає вирішальний час. Субота, полудень. Стоїть страхітлива спека. Мої друзі знають, що не вистачить часу для того, аби аж двоє в’язнів встигли вибратися по вірьовці на мур, проте один колумбієць на арабське ймення Алі каже, що він полізе після мене. Я згоджуюсь. Так жодного іншого француза не запідозрять у співучасті й не покарають. З іншого боку, я не зможу мати при собі вірьовку та гак, бо вартовий встигне оглянути мене, коли я наливатиму йому кави. На нашу думку, він засне за п’ять хвилин. — Як тобі ведеться? — запитую. — Добре. — Хочеш кави? — Еге ж, по-французьки, так ліпше. — Зачекай, я зараз тобі принесу. Біжу до «кафетеро» й кажу: — Дві кави. У свою бляшанку я вже вилив усю пляшечку снотворного. Невже він не впаде від цього, мов мертвий? Приходжу під сторожову будку, і він бачить, як я цілком відкрито наливаю ганусівки. — Хочеш ще міцнішої? — Так. Я наливаю ще трохи, потім переливаю все в його бляшанку, і він одразу ж піднімає її. Минає п ять хвилин, десять, п’ятнадцять, двадцять. А він не засинає. Навіть гірше: замість сісти, він ходить сюди-туди з рушницею в руці. Одначе він усе випив. А за годину буде зміна вартових. Я, стежачи за його рухами, сиджу мов на жару. Жодної ознаки, що він випив снотворного! Ох, нарешті він спіткнувся. Сідає перед сторожовою будкою й кладе рушницю між коліна. Його голова хилиться на плече. Мої друзі та двоє-троє колумбійців, які зазнають про цю справу, стежать за його поведінкою з такою самою цікавістю, що і я. — Ходімо, — кажу я колумбійцеві. — Вірьовку! Він готується закинути гак, коли вартовий підводиться, опускає рушницю долі, потягується й ступає так, ніби йому бракує землі під ногами. Колумбієць вчасно стримується. До зміни вартових лишається вісімнадцять хвилин. Тоді я починаю звати собі на допомогу Бога: «Молю тебе, допоможи мені ще один раз! Благаю тебе, не полишай мене напризволяще!» Та марно я звертаюсь до Бога християн, такого іноді незговірливого, особливо зі мною, атеїстом. — Ти тільки поглянь на нього! — каже Клузйо, підходячи до мене. — Дивно, що цей телепень не засинає! Вартовий підіймає рушницю й саме тієї миті, коли нахиляється, падає на дозорну дорогу мов підстрелений. Колумбієць кидає гак, але він не чіпляється й падає на землю. Колумбієць знову закидає його. Нарешті гак зачепився. Він смикає вірьовку — перевіряє, чи гак добре тримається. Я теж перевіряю це, й тієї миті, коли впираюся ногами об мур, щоб почати підійматися вгору, Клузйо кричить мені: — Стережись, іде зміна вартових! Я тільки встигаю накивати п’ятами, перш ніж мене помітили. Зворушені цим моїм інстинктом самозбереження й сповнені товариськістю в’язнів, десяток колумбійців швидко оточують мене, я зникаю в їхньому гурті. Ми йдемо попід муром, залишивши вірьовку висіти. Один із змінних вартових помічає водночас гак і вартового, що лежить з рушницею на мурі. Він біжить кілька кроків і натискає на кнопку сигналізації, вдаривши на сполох, певен, що сталася втеча. Двоє поліцейських приходять з ношами по заснулого вартового. На дозорній дорозі вже понад два десятки поліцейських. Дон Грегоріо теж серед них, він підіймає вірьовку й бере в руки гак. За якийсь час, клацаючи рушницями, поліцейські заповнюють і подвір’я. Починається перекличка. Той, чиє ім’я називають, має йти до своєї камери. Дивина, нікого не бракує! Замикають усіх нас на ключ, кожного у своїй камері. Потім проводиться друга перекличка й перевірка по камерах. Ні, ніхто не зник. О третій годині нас знову випускають на подвір’я. Ми дізнаємося, що вартовий спить без задніх ніг і, хоч було вжито всіх засобів, його не вдалося розбудити. Мій колумбійський спільник у такому самому розпачі, як і я. Він так був певен, що ми доможемося успіху! Колумбієць нарікає на американців, бо снотворне було американське. — Що робити? — Чоловіче, треба все починати заново! Усе, що я можу йому сказати. Він подумав, що я хотів сказати: почати знову присипляти вартового, а я мав на увазі: шукати якогось нового способу втечі. — Гадаєш, ці вартові такі йолопи, — каже він, — що серед них знайдеться ще хтось, хто захоче випити кави по-французьки? Незважаючи на трагічну ситуацію, я не стримуюсь, щоб не засміятися. — Напевне, друже! Поліцейський проспав три дні й чотири ночі. Коли нарешті він прокинувся, то, звісно, сказав, що то я його приспав кавою по-французьки. Дон Грегоріо викликає мене й робить очну ставку з ним. Начальник охорони хоче вдарити мене своєю шаблею. Я відскакую в куток кімнати й цим викликаю в нього ще більшу лють. Він замахується шаблею, дон Грегоріо заступає мене й, отримавши удар по плечу, падає долі з перебитою ключицею. Він так гучно кричить, що офіцер займається тільки ним. Він намагається підняти директора. Дон Грегоріо кличе на допомогу. Із сусідніх кабінетів вибігають цивільні службовці. Офіцер, двоє поліцейських і вартовий, якого я усипив, відбиваються від цивільних, які хочуть помститися за директора. В цій бійці багатьох було легко поранено. Не дісталося тільки мені одному. Тепер у центрі уваги був не я, а директор і офіцер. Чиновник, що заступив директора, якого відвезли до лікарні, відводить мене на подвір’я й каже: — Побачимо пізніше, що з тобою робити, французе. Наступного дня директор з плечем у гіпсі просить мене написати свідчення проти офіцера. Я радо пишу все, чого він хоче. Вони зовсім забули про історію із снотворним. Вона вже їх не цікавить, мені пощастило. За кілька днів Жозеф Дега пропонує підготувати операцію за межами в’язниці. Я йому кажу, що вночі втекти неможливо — доріжка на мурі освітлена. Тоді він починає думати, як вимкнути світло. І завдяки одному електрикові придумує: треба вимкнути рубильник трансформатора, що стоїть за межами в’язниці. Мені тільки лишається підкупити вартових — того, який з боку вулиці, й того, який біля дверей каплиці. Зробити це було куди важче, ніж здавалося. Спершу я мусив переконати дона Грегоріо, щоб він повернув мені десять тисяч песо, які я нібито хотів переслати через Жозефа своїй родині, «згодившись» при цьому виділити дві тисячі на подарунок директоровій дружині. Потім довелося підкупити ще й того, хто складає розпорядок зміни вартових. Він одержує три тисячі песо, але вибирати двох потрібних вартових не хоче. Знайти їх і домовитися з ними я мушу сам. Потім я назву йому їхні імена, і він призначить їх вартувати на ту ніч, яка мені буде потрібна. Ми готуємо втечу понад місяць. Нарешті все розписано по хвилинах. Нам нема чого критися від поліцейського, що вартує у дворі, і прут у гратах ми перепилюємо металорізальною пилкою. В мене їх аж три. Ми попередили про свою втечу в’язня-колумбійця, який має вірьовку з гаком на кінці. Він теж перепилює грати в своїй камері. В ніч операції один з його друзів, який удає божевільного, барабанитиме в бляшаний лист і на все горло співатиме. Колумбієць знає, що вартовий згодився дати змогу втекти лише двом французам, ще й попередив: коли з'явиться хтось третій, він стрілятиме. І все ж таки колумбієць хоче спробувати щастя. Каже: якщо в темряві по вірьовці лізтимуть двоє, міцно притиснувшись один до одного, то вартовий не розгледить, скільки їх — один чи двоє. Клузйо й Матюрет кинули жереб, щоб визначити, кому з них утікати зі мною. Щастя всміхнулося Клузйо. Настає темна ніч. Сержант і двоє поліцейських одержали перші половинки банкнот. Цього разу мені не довелося їх різати — вони. були вже розрізані. По другі половинки вони мають прийти потім у Барріо-Чіно, до дружини Жозефа Дега. Гасне світло. Ми накидаємося на прут у гратах і менш як за десять хвилин перепилюємо його. З камери ми виходимо в темних сорочках і штанях. Колумбієць приєднується до нас дорогою. На ньому нема нічого, крім чорних трусів. Я лізу по загратованих дверях камери, що в мурі, видираюся на дашок і закидаю триметрову вірьовку з гаком на мур. Не минає й трьох хвилин, як я опиняюсь на мурі. Лягаю долілиць і чекаю Клузйо. Довкола темна ніч. Нараз бачу, тобто намацую внизу руку, хапаю її і тягну до себе. Лунає жахливий гуркіт. Як потім з’ясувалося, то Клузйо зачепився паском від штанів за бляшаний дашок. Звісно, я, почувши цей гуркіт, перестаю тягти. Гуркіт стихає. Я перечікую, поки Клузйо відчепиться, тягну за руку і піднімаю його на мур. Нараз лунають постріли — на іншому посту, не тут Приголомшені, ми стрибаємо на вулицю, над якою мур здіймається на дев’ять метрів, тоді як праворуч, над іншою вулицею, він здіймається лише на п’ять метрів. І ось наслідок. Клузйо знову ламає праву ногу. Я теж не можу встати — болять обидві ступні. Пізніше я дізнаюся, що пошкодив собі п’яткові кістки. А колумбієць звихнув коліно. Почувши постріли, вартові висипають на вулицю. Вони світять великим електричним ліхтарем, оточують нас і беруть на приціл. Я плачу від люті. До того ж поліцейські не вірять, що я не можу підвестися. Під градом ударів я лізу навколішки до в’язниці. Клузйо стрибає на одній нозі, колумбієць теж. Мене вдарили по голові прикладом, і тепер із рани цебенить кров. Постріли збудили дона Грегоріо, який, на щастя, цієї ночі чергував і заснув у себе в кабінеті. Якби не він, нас закатували б прикладами та багнетами. Найбільше лютує сержант, якому я заплатив, щоб він поставив у домовлений час тих вартових, яких я підкупив. Дон Грегоріо кладе край цьому дикунському катуванню. Він погрожує віддати поліцейських під суд, якщо вони покалічать нас. Ці слова примушують тюремників спинитися. Наступного дня ногу Клузйо взяли в лікарні у гіпс. Один в’язень-костоправ управив колумбійцеві вивихнуте коліно й перев'язав його. А мої ступні за ніч так набрякли, що стали завбільшки як голова, почервоніли, власне, аж почорніли від крові, і тепер лікар примушує мене парити їх у солоній воді, а тоді тричі на день прикладає п’явки. Коли п'явки насмоктуються крові, вони самі відпадають від ніг, і їх потім вимочують у оцті. А на голові мені наклали шість швів. Якийсь журналіст пише статтю про мене. Він розповідає, що я був ватажком у церкві, що я «отруїв» вартового й що зовсім недавно організував колективну втечу, вступивши в змову з людьми поза межами в’язниці, бо хтось вимкнув світло, напавши на трансформатор. «Будемо сподіватися, що Франція якомога швидше позбавить нас від свого гангстера номер один», — закінчив він. До мене навідався Жозеф зі своєю дружиною Анні. Приходили сержант і троє поліцейських, кожен окремо, щоб одержати другі половинки банкнот. Анні спитала, що вона може зробити для мене. Я сказав, щоб вона заплатила сержантові й поліцейським, адже вони дотримали слова. Ми зазнали невдачі не з їхньої вини. Ось уже цілий тиждень мене возять по подвір’ю в залізному візку, який править мені й за ліжко. Я лежу, поклавши ноги на полотняну стрічку, — вона натягнена між двома пальцями, прикріпленими вертикально до ручок візка. Тільки так мені менше болить. До моїх страшенно набряклих, налитих кров’ю ступень не можна доторкнутись, їх навіть не покладеш на дно візка. Тижнів через два ноги мої трохи стухають, і мені роблять рентген. Виявляється, в мене зламані обидві п'яткові кістки. Тепер я на все життя зостануся плоскостопим. У сьогоднішній газеті написано, що наприкінці місяця по нас прибуде корабель із цілим ескортом французької поліції. Він називається «Мана». Сьогодні дванадцяте жовтня. В нас лишається вісімнадцять днів, треба зіграти на останню карту. Але на яку карту я можу грати зі своїми поламаними ногами? Жозеф у розпачі. Він розповів мені, що всіх французів і їхніх жінок у Барріо-Чіно страшенно засмутило те, що мої зусилля вирватися на волю скінчилися невдачею і що за кілька днів мене передадуть французьким властям. Те, що зі мною сталося, приголомшило, мовляв, усю колонію. Дізнавшись, що ці чоловіки і їхні жінки в душі зі мною, я трохи ожив. Від клану вбити колумбійського поліцейського я відмовився. Не можна забирати Життя в людини, яка нічого поганого мені не зробила. Адже в нього, міркую я, певне, є батько чи мати, яким він допомагає, дружина, діти. Я всміхаюся на думку про те, що непогано було б знайти поліцейського лихого й без родини. Я міг би, скажімо, його спитати: «Якщо я тебе вб’ю, то нікого не осирочу?» Сьогодні, тринадцятого жовтня, в мене з самого ранку поганий настрій. Я дивлюся на кристалик пікринової кислоти, який, якби його з’їсти, мабуть, викликав би в мене жовтяницю. Коли б я потрапив до лікарні, то звідти мене, може, забрали б підкуплені Жозефом люди. Наступного дня, чотирнадцятого жовтня, я вже жовтіший за лимон. Мене провідує у дворі, де я лежу в затінку на своєму візку з піднятими ногами, дон Грегоріо. Я відразу, навіть нікого не остерігаючись, кажу йому: — Даю вам десять тисяч песо, якщо покладете мене до лікарні. — Я спробую, французе. Ні, не стільки за ті десять тисяч, скільки тому, що мені прикро дивитись, як ти намагаєшся вирватись на волю, й усе марно. Тільки ж вони, здається мені, не залишать тебе в лікарні через оту статтю в газеті. Побояться. За годину лікар відсилає мене до лікарні. Я навіть не ступаю на землю. Мене несуть з карети на ношах, старанно обстежують, роблять — я все ще лежу на ношах — аналіз сечі й через дві години виписують назад до в’язниці. Сьогодні четвер, дев’ятнадцяте жовтня. До мене знов прийшла Анні разом з дружиною одного корсіканця. Вони принесли сигарети й ласощі. Ласкавими словами жінки розвіяли мій гнітючий настрій. Від їхньої щирості й привітності цього похмурого дня ніби виглянуло сонце. Я ніколи не зможу висловити того, яку полегкість давала мені підтримка цих людей, коли я сидів у «Вісімдесятій», а також своєї вдячності Жозефові Дега, що ризикував своїм становищем і навіть свободою, допомагаючи мені втекти. Одначе Анні підказала мені одну ідею. — Любий Метелику, — мовила вона, — ви зробили все, що в людських силах, аби добитися свободи. Доля жорстоко повелася з вами. Тепер вам не залишається нічого іншого, як підірвати «Вісімдесяту»! — А чом би й ні? Чом би й не підірвати цю стару в’язницю? Я зробив би колумбійцям неабияку послугу. Якщо я її підірву, то вони, мабуть, збудують нову — чистішу! Поцілувавши цих чарівних жінок і попрощавшись із ними назавжди, я ще кинув Анні: — Перекажіть Жозефові, нехай у неділю прийде до мене. У неділю, двадцять другого жовтня, Жозеф навідується до мене. — Слухай, зроби все можливе, щоб у четвер хтось приніс мені динаміт, детонатор і бікфордів шнур. А я роздобуду коловорот і три свердла. — Що ти збираєшся робити? — Підірвати серед білого дня мур в’язниці. Пообіцяй п’ять. тисяч песо за автомобіль, замаскований під таксі. Хай стоїть щодня від восьмої ранку до шостої вечора за вулицею Медельїна. Власник автомобіля дістане по п’ятсот песо за день, якщо втечі не відбудеться, і п’ять тисяч — якщо відбудеться. До таксі, крізь дірку в мурі, що її вирве динаміт, мене винесе один здоровань колумбієць, а решта залежатиме від того водія. Якщо підшукаєш автомобіль, принось динаміт. Якщо не підшукаєш, тоді не лишається ніякої надії. — Покладися на мене, — каже Жозеф. О п’ятій годині я прошу, щоб мене понесли на руках до каплиці. Хочу, мовляв, помолитися. Мене несуть. Я прошу, щоб до мене прийшов дон Грегоріо. Він приходить. — Чоловіче, до від’їзду звідси в тебе зостається лише тиждень. — Саме тому я й хочу поговорити з вами. У вас лежать мої п’ятнадцять тисяч песо. Перш ніж поїхати звідси, я хотів би передати ці гроші одному другові, щоб він послав їх моїй родині. Візьміть, будь ласка, три тисячі собі, я їх дарую від щирого серця за те, що ви захистили мене тоді від побоїв. Ви зробите мені велику послугу, якщо повернете гроші сьогодні, щоб наступного четверга я передав їх своєму другові. — Гаразд. Він удруге приходить до каплиці й приносить мені дванадцять тисяч песо перерізаними навпіл банкнотами. Три тисячі лишає собі. Знов опинившись у своєму візку, я відкликаю в безлюдний куток колумбійця — того самого, який минулого разу намагався втекти зі мною, — ділюся своїм планом і запитую, чи зможе він пронести мене на собі метрів двадцять-тридцять до таксі. Він згоджується. З цим усе гаразд. Я дію так, ніби цілком певен, що в Жозефа все вийде. У понеділок рано-вранці я вирушаю до вмивальні, а Матюрет, що разом із Клузйо постійно возить мій візок, іде шукати сержанта, якому я заплатив три тисячі песо і який жорстоко бив мене після моєї невдалої спроби втекти. — Сержанте Лопес, я хочу поговорити з вами. — Чого тобі? — Я хочу, щоб ви дістали мені за дві тисячі песо надійний коловорот і шість свердел. Двоє завтовшки з півтора сантиметра, двоє — з сантиметр і двоє — сантиметрів два. — Я не маю за що їх купити. — Ось вам п’ятсот песо. — Ти одержиш усе це завтра о першій годині, коли мінятимуться вартові. Приготуй дві тисячі песо. У вівторок сержант кладе коловорот і свердла в порожній ящик для сміття на подвір’ї в той самий ящик, який випорожняють під час зміни вартових. Здоровань колумбієць Пабло забирає все це й ховає. А в Летвер, двадцять шостого жовтня, я марно чекаю Жозефа — його все нема й нема. Мене викликають аж наприкінці дня. То від Жозефа — прийшов якийсь старезний, весь у зморшках, француз. — У цій хлібині все, що ти просив. — Ось вам дві тисячі за таксі. За кожен день по п'ятсот песо. — Водій — дуже хоробрий старий перуанець. Тож тобі нема чого хвилюватися. Бувай. — Бувайте. Щоб хлібина не викликала підозри, вони поклали у велику паперову сумку сигарети, сірники, копчені сосиски, ковбасу, пачку масла й невелику плашку Олії. Коли вартовий біля вхідних дверей починає нишпорити в тій сумці, я даю йому пачку сигарет, сірники й дві сосиски. — Дай шматок хліба, — каже він. Тільки цього й не вистачало! — Ні, хліб купи собі сам. Ось тобі п’ять песо. Цього хліба для нас шістьох буде замало. Ох, як мені пощастило обвести його круг пальця! Як я здогадався запропонувати йому сосиски! Мій візок швидко котиться геть від цього дебелого поліцейського. — Завтра влаштуємо фейерверк! Усе потрібне вже є. Пабло, просвердлиш дірки під самим виступом сторожової вежі. «Фараон» не побачить тебе згори. — Але почує… — Все передбачено. О десятій ранку на цьому боці подвір’я затінок. Треба зробити так, щоб хтось із бляхарів за кілька метрів від нас заходився крити мур бляхою. А ще краще, коли бляхарів буде двоє. Знайди їх. Пабло знаходить. — Двоє моїх друзів безперестану гатитимуть по блясі. Вартовий не почує свердла. Однак ти на своєму візку повинен триматися трохи віддалік від сторожової вежі й сперечатися з французами. Це відверне від мене увагу вартового на іншому розі муру. За годину отвір у мурі готовий. За стукотом молотків по блясі, а також завдяки мастилу, що змащує свердло, вартовий нічого не почув. В отвір завглибшки двадцять сантиметрів закладено динаміт, прикріпляємо детонатор і замащуємо отвір глиною. Потім відходимо від муру. Вартовий разом зі сторожовою будкою впаде на землю, а я верхи на Пабло виберусь у дірку й дістануся до таксі. Решта наших діятимуть на власний розсуд. Клузйо з Матюретом, якщо вони вискочать у дірку навіть після нас, добіжать до таксі, звісно, раніше за мене. Перед самим вибухом Пабло попереджає кількох колумбійців: — Якщо хочете втекти, то приготуйтеся — хвилин за п’ять у мурі буде дірка. Це він добре придумав, адже поліцейські єтрілятимуть по задніх. Підпалюємо шнур. Від могутнього вибуху здригається вся в’язниця. Сторожова будка разом з поліцейським падає на землю. В мурі утворюються великі тріщини, крізь них видно вулицю, але всі вони надто вузькі й крізь жодну з них не пролізеш. Аж тепер я усвідомлюю: все, це кінець! Мені судилося повернутися до Гвіани. Неможливо описати метушню, яку викликав вибух. На подвір’я збіглося душ п’ятдесят поліцейських. — Гаразд, французе, — каже дон Грегоріо. — Гадаю, це твоя остання спроба. Начальник гарнізону скаженіє від люті. Він не може наказати бити поранену людину, яка лежить на візку, і я, щоб уберегти своїх товаришів від прикрощів, заявляю, ніби все це — справа моїх рук. Тепер шестеро тюремників постійно вартуватимуть перед тріщинами, шестеро— у дворі й шестеро — за муром на вулиці, аж поки муляри закладуть тріщини. На щастя, вартовий, що впав з муру не покалічився.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка