Ганс Крістіан Андерсен казки



Сторінка10/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.68 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Закохана пара


Лежали собі в скриньці між іншими цяцьками і гучок[29] з опукою.[30] От і каже гучок до опуки: — Лежимо ми вкупі в одній скрині, чи не повінчатись нам нині? Але опука не звернула й уваги на це запитання, бо була, бач, із сап’яну зроблена і думала, що велика пані. Другого дня прибіг хлопчик-хазяїн до своїх забавок; взяв гучка та й обмалював у жовту та червону барву, а посередині вбив ще блискучого цвяха: тепер можна було полюбувати гучком, як крутився! — Ану, лишень, гляньте на мене! — промовив він до опуки. — Як тепер? Чи не до вподоби? Ну, так чи хочете, моя панно, вийти за мене заміж? Ми б так спарувалися гарно: ви стрибаєте, а я танцюю; не було б у світі щасливішого нікого над нас! — Як? Така ваша думка? — одмовила згорда опука. — Чи ж вам, пане, не відомо, що мій рід аж із сап’янців і що в моїм тілі резина?! — Так-то так! — гучок каже. — Та й я зроблений не з абичого! А виточив мене сам городський голова з маганового дерева; у нього є точило, і ця робота розважала його дуже. — Справді? — спиталась опука. — Хай мене ніколи й батіжком не зачеплять, коли брешу! — одмовив гучок. — О! Та вам за словом не лізти в кишеню! — сказала опука. — Але все-таки згодитись мені не можна, бо я вже сливе засватана за щура. Щоразу, як лечу я вгору, він визира із гніздечка й питає, чи хочу я повінчатись? І я вже скільки разів промовляла стиха — «еге!». А це все одно, що заручена!.. Але й вас я не забуду ніколи! «Поможеться з того багато!» — подумав гучок. На тім і скінчилась розмова. Другого дня бавився хлопчик з опукою. Гучок дивувався, як вона, мов птиця, літала: стрибне вгору високо — і не зглянути, упаде додолу та й знов зараз як плигоне!.. Чи то їй так догори кортіло, чи того, що в тілі резина? От за дев’ятим разом не вернулась вона на землю. Шукав, шукав хлопець та й кинув. «А я знаю, де вона! — зітхнув гучок. — У щура, в гніздечку: вони й повінчались уже, певно!» Тільки й гадок було у гучка, що про опуку та про те, що іншому досталася мила: те розраяння ще більше розпалило кохання! Гудів і танцював щодня наш гучок: але думки його далеко літали і малювали опуку з кожною годиною у більшу та більшу красу. Минуло кілька років… і кохання постаріло… Гучок уже був старим, як його раз знов позолотили: став він ще кращим! Дзижчить і танцює — на тобі — як! Коли це — скік! — високо та й пропав! Шукали, шукали… навіть і в льосі шукали… нема та й годі! А він упав у помийницю, де валялась усяка всячина: качани з капусти, тріски, сміття з-під ринви… «Ну, в добре місце попав? — каже собі. — Нічого казати! Тут і позолотка злізе! Брр!.. Яке паскудство навкруги!» Та, кажучи це, кинув на качана оком; а за качаном визирало щось з ринви кумедне, на старе яблуко схоже; але це було не яблуко, а опука стара, що кілька років валялась уже в ринві і у воді мокла. — Дякувати Бога, діждалась-таки я за увесь час хоть на свого брата; буде з ким душу розважити! — сказала опука і глянула на золотого гучка. — Мене з сап’яну зшили, ще й рученята панянки, а всередині у мене резина; але тепер, глянувши на мене, ніхто тому й віри не йме! Я була вже й за щура заручена, та попала якось у ринву і от п’ять років лежу, аж вимокла вся! Ох, вірте мені: п’ять років — не день для молодої панни! Але гучок мовчав: він усе думав про свою першу коханку, про красу її! Тут надійшла наймичка — вилляти з помийниці. — Ач, ось де гучок! — каже. От і ввійшов гучок знов у шанобу, а про опуку й гадки забули. І гучок ніколи вже більше не згадував про кохання старе: минеться воно, як мила п’ять років у ринві пролежить та вимокне наскрізь; не пізнають її, хоч би й у помийниці здибались!

Дівчинка з сірниками


Надворі був страшенний холод, завірюха крутила, і ніч насувалась, остатня ніч старого року, саме на Меланки. Такої темної та холодної ночі, що добрий хазяїн і собаки не вижене, вбога дівчинка, босоніж, простоволоса, пленталась собі вулицею. На ній, правда, й були черевики, як вона з дому виходила, але ненадовго: вона, бач, узулася у материні старі, та такі великі, що у першому заметі й загубила, перебігаючи вулицю з-під коней. Один черевик згубила вона таки навіки, а другого ухопив якийсь шибеник-хлопчик. Отож дівчинка перебирала голими ніжками, що аж посиніли з холоду. У старенькій фартушині несла вона багацько пачок із сірниками, а одну в руці тримала! Поганий день тоді випав: жодного купця, жодного шеляга! Бідна! Голодна й холодна тремтіла вона, аж кривилася! Лапастий сніг укрив їй голову й нападав між біляві, гарнесенькі кучері, що аж до пліч. Та чи до кучерів їй було? По всіх будинках світилися вікна і сяяли; а дух зі смачних потрав[31] аж на вулиці чувся: то було преднесь[32] Нового року. У дівчинки тільки й гадок було, що про це! Сіла вона собі й притулилася у закутку між двома будинками, підгорнувши ніженята під себе: але холод усе знай більше та більше проймав її; а додому ж то вернутись не насмілювалась, бо не продала жодної пачки, не заробила жодного шеляга. Раз — батько б побив її, а друге — хіба пак і дома не було теж холодно?! Жили вони на горищі, і хоч найбільші дірки у стрісі й були заткнуті ганчірками та соломою, проте вітер, не вважаючи, продимав наскрізь. У дівчинки рученята зовсім одубли. Господи! Хоча б один сірничок, — може б, він допоміг хоч трохи! Коли б насмілитись хоч одного стратити! Тернула б об стіну й погріла б свої одублі пальченята. От вона таки й наважилась витягти одного. Черк! Господи! Як блиснуло, як засяяло! Вона сірник прикрила долонею, і горів він нестотно, як свічечка, а полум’я було таке тепле та ясне! Що за диво? Здалося їй, ніби сидить вона перед панською грубою, обробленою у мідь і залізо розкішно. Вогонь так привітно палає і гріє так хороше та тепло! Коли тільки що вона до полум’я захтіла простягти свої ніжки, — як разом полум’я згасло і груба не знать куди ділася: зосталася дівчинка тільки з недогарком сірника у руці! От черкнула вона об стіну й другим. Блиснув вогонь, загорівся, і тамечки, де світ на мур упав, стіна зробилася, як намітка, прозорою: можна було бачити зсередини чисто кімнату. Глянула дівчинка… а в кімнаті стіл засланий скатертиною білою, білою як молоко! На скатертині у цяцькованім полумиску стоїть печена гуска, начинена яблуками та сливками, а од неї — гарячим та смачним паром так і душить! От, дума, щастя! А тут як плигне гуска з полумиска додолу, а ніж і виделка услід, та прямісінько до дівчини. Коли це… погас сірник, і знов усе зникло: зосталася тільки стіна висока та холодна! От черкнула вона й третім! Зирк, — аж вона сидить уже під ялинкою — чудовою, панською. Ця була більша і далеко краща за ту, що вона торік у багатого крамаря бачила кріз скляні двері. Господи! Скільки свічок світилося по зелених гілках! Скільки-то висіло вгорі цяцьок та ляльок! І здалося, ніби вони їй всміхаються. Але тільки що простягла вона обоє рученят, — а сірник і погас. Знялися усі свічечки з дерева й полетіли вгору високо-високо. Дивиться — то не свічечки вже, а зірки на небі: одна з них покотилася й покинула по собі довгу вогняну стягу. «Мабуть, хтось умер!» — подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра тільки й любила її щиро, було часто каже: «Коли часом зірка скотиться, то, певно, душа чиясь полинула до Бога!» Черкнула дівчинка іще одним сірником об стіну. Блиснуло ясне та велике полум’я, а серед нього її бабуся з’явилася — з таким ясним обличчям, з таким щирим поглядом. — Бабусенько! — крикнула дівчинка. — Візьми мене з собою: я знаю, як сірник згасне, то зникнеш ти — як груба мідяна, і гуска печена, й ялинка чудовно-хороша! От разом запалила вона всю пачку, бо боялася, щоб бабуся її не кинула. Сірники запалали, і полум’я з них здалося їй яснішим од сонця. Ніколи бабуся не була такою гарною та величною! Узяла вона дівчинку на руки, і обидві, осяяні світом, радісно полинули вгору високо-високо — туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні туги — полинули до самого Бога! Але й другого зимнього ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою, — тільки вже одубла й замерзла. Зійшло холодне сонце на Новий рік й осяяло дівчинку з її сірниками. Одна пачка була зовсім спалена, і люди казали: «Певне, погрітись, бідна, хотіла?» Але ніхто не відав про ті дива, що вона бачила, ні про те, у якім сяянні полинула вона зі старенькою бабусею на нову оселю!

Пташина пісня


Сидів собі бідолашний в’язень у міцній темниці та тісній, у великому венгерському місті. Закували його в кайдани та й кинули в неволю. В темниці було вогко, холодно й сумно. Замість ліжка кинули йому мокру солому; замість обіду — хліб та воду носили; а він — блідий, хворий, сумний — сидів там не день і не два, а довгі роки. Вряди-годи сонечко зазирало до нього в маненьке віконце, а свіже повітря й не подихало. Думав він журную думу о свої кревні, о дрібненькі дітки; думав він, що, може, давно вже забули його всі, лічачи мерлим! «Що то робиться на світі, в ріднім краю?» — думає. Підійшов він до вікна. Був чудовий літній вечір: сонце заходило за ліс, купало верхів’я його червоними хвилями; люди йшли й їхали по вулицях. Башта була така висока, що люди згори здавалися манюсінькими. Крикнув їм в’язень, та ніхто не почув його. А в синьому небі мріли птиці; проти вікна тихо линув орел. — Орле, орле! — крикнув йому в’язень. — Сядь на віконце до мене та розкажи, що діється на землі, заспівай мені пісню! — Ні! — одрікає орел. — Вікно твоє дуже маненьке: мені ніде сісти. Не розкажу я тобі, що діється на землі, бо я рідко спускаюсь на неї: на височезних скелях та старезних дубах кладу я кубла геть-геть од лихих людей, щоб їх не зруйнували. Не про тебе[33] моя пісня, бо й на землі я не співаю ніколи. Я піднімаюсь високо — і мої пісні слуха тільки сонце довічне. І подужим[34] помахом своїх широких крил піднявся орел погордо до неба та й зник із очей. — Лебеде, лебеде! Розкажи мені, що діється на землі, заспівай мені пісню! — Ні! — одповів лебідь. — Не розкажу я тобі, що діється на землі: я плаваю завжди по воді між очеретами зеленими, гнучкими. Коли ранесенько-рано зачервоніє вода, я голосно вітаю зорю — «на добридень!». Не про тебе моя пісня: я заспіваю її, як умирати стану. І лебідь полинув у повітря, посвічуючи своїми білими крилами. — Горобчики-голубчики! Сядьте на віконце, розкажіть, що робиться на землі, заспівайте пісню! — Цвірінь, цвірінь! Не маємо коли: нам ще треба позбирати зерно, що мірошник, певне, розсипав. Коли це — разом — пурхнула пташка сіренька, покрутилась перед віконцем та й сіла на залізного прута. — Добридень, соловейку! Спасибі тобі, пташко-голубко, що привітала мене; розкажи ж, що робиться на землі, заспівай мені пісню! — Добре! Я розкажу тобі, що робиться на землі, я заспіваю тобі пісню! — почав соловейко. І хвилею голос полинув. Умився дрібними сльозами з радощів в’язень бездольний, упав на солому, та все плаче, та все слуха… — Вчора рано-пораненьку, — защебетав соловейко, — було так гарно та здорово; я перелетів до твоєї хати, сів на зеленій ліщині перед віконцем, сів та й почав щебетати. Дитинка твоя спала у колисці; розплющила ясні свої оченята: «Де тато, де тато?» — питає та слуха моєї пісні. Твої кревні плачуть, згадуючи тебе, вони тебе щиро кохають і жадають побачити в вічі. Не журись та на Бога дивись: він бачить твою безневинність! Лихі люди звільнять тебе, і знов ти вийдеш на землю, на світ, на свіже повітря. Будуть пеститись до тебе ще твої діти, цілуючи й милуючи тата. Настане тихий літній вечір, холодок під вишнями ляже, засяють шибки у вікнах від сонця, і сядеш ти на ґанку — розказувати дітям про свої муки минулі, навчати їх, щоб, як виростуть, лихим людям не потурали: тільки не лютим серцем, а тихим словом та молитвою до Бога за увесь люд, — щоб любили всі один одного, як брат брата! І діти твої послухають тебе, як виростуть; побачиш ти їх добрими й чесними, побачиш, як вони стануть до помочі бідним! Ти будеш жити довго-довго; твій вус посивіє, але серце буде радісно стукати. Коли ж умреш ти, то всі по тобі заплачуть, помоляться і в ясний, сонячний день понесуть на цвинтар зелений; посадять рожевий кущ на твоїй могилі, а я буду прилітати на неї та щебетати раненько!

Трояндовий ельф


В однім садочку ріс кущик рожевий, а на ньому ж було квіток, квіток — троянд отих пишних — сила. Так ото в одній, щонайкращій, і жив собі квітовичок ельф[35]. Був він таким манюсіньким, що жодне людське око не зуздріло б. Під кожним пелюстком троянди мав він по спочивальні: сам же то був гарний-гарне-сенький, як тільки часом приміє[36] бути дитинка, а крилечка йому од пліч аж до ніжок сягали. Ох, які ж то пахощі линули по його світлицях, де стіни і стеля ясні були та хороші-хороші! Чи й диво? Коли то були ясно-рожеві листоньки троянди. Цілісінький день ото тішиться було він на теплім сонячнім сяйві; літа з квітки на квітку, танцює на легесеньких крильцях метелика; виміря було часом, скільки йому випада зробити ступнів[37], аби виходити всі шляхи і стежки на однім липовім листику. Шляхами й стежками на листику звав же він те, що ми жилками йменуємо. А й справді, то були для нього цілі шляхи! Перш ніж було виходить він там повсюди, і сонечко зайде, а часом і нічка застука! Раз ото похолоділо дуже; схопився вітер і дощик закрапав: треба було до домівки хапатись. Кинувся ельф, аж уже троянди позачинялися — ніяк не вскочить: бо хоч би вам одна була одчинена! Бідний, малесенький, налякався так — Господи! Не доводилось на віку ще й разу йому ночувати надворі, бо все було спав він, пестився за теплими рожевими листоньками… а тепер же то… Ох! це — видима смерть! На другім боці садочка, знав він, була квітниця[38], а над нею — розкішна жимолость; квітки її видавались йому за великі ріжки розмальовані: туди ж він і думав дістатись, аби заночувати до ранку. От і прилетів… коли — шш! — а там уже двоє: хороший-прехороший юнак та гарнесенька дівчина; поруч сидять собі та жадають одно, — аби їх не розраяли люди. Вони пак кохались так щиро, як жодна дитина не кохає ні батька, ні матері. — А все-таки не минемо розставання! — каже юнак. — Твій брат такий ненависний до нас, ото й посила мене з припорукою[39] далеко геть за моря та за гори! Бувай же здорова, моя богданко кохана: сам Бог тебе дав мені — й ніхто не одніме! Тут поцілувались вони. Заплакала дівчинонька і дала йому троянду; але сперш ніж дала, поцілувала квітку так солодко, що тая й розкрилася. А малесенький ельф мерщій — шасть туди! — та й притулився головкою до стінок тих пахучих, тонесеньких; звідти він добре чув, як промовляли вони: «Прощай, прощай!» А це спочув ельф, що троянда опинилась уже на грудях юнацьких… Ох, як же там тьохкало серденько! Так стукотіло, що малесенькому йому навіть не дало супочити. Але троянда недовго на грудях супокійно лежала. Юнак мерщій її зняв та, думно[40] йдучи темрявим лісом, усе знай цілує ту квіточку, так палко та міцно, що трохи-трохи не роздушив маненького ельфа. Квітовичок і крізь пелюстки вчував, як вуста ті юнацькі палали, а троянда навіть розчинилась-розквітилася, немов від палючого південного сонечка. Тим часом у ліс увійшов і другий чоловік, хмурий та лютий: то був лихий брат молодої красуні. От узяв він вийняв гострого ножа, та поки юнак цілував ту троянду, і забив його в смерть; одтяв голову геть та й закопав її разом з тілом у сиру землю під липою. «Ну, тепер його й з думки геть! — думав лиходій. — Не вернеться, певно, вже більше. Що ж? Лежав йому довгий шлях через моря й через гори… там латво[41] й загинути! От він і загинув. Тепер уже не вернеться, а сестра й питатись за нього не насміє!» Взяв він потім насунув ногою на зрушену землю листя та й повернувся додому вже глупої ночі. Але вертався він не один, як був певен: його проводжав і малюсінький ельф. Сидів він у скрученому сухому липовому листику, що причепився до волосся лиходієві, саме як той копав землю. Тепер він був у брилі, і там було темно… ельф аж тремтів од перестраху й гніву за вчинок лихий. Перед світом тільки лиходій той вернувся додому; зняв ото бриля та й пішов до сестри в спочивальню. Лежала ж там хороша, як квіточка, дівчина, і снився їй той, кого вона щиро кохала, про кого думала, що вже далеко в дорозі. А лихий брат нахилився над нею та усміхнувся якось так гидко, немов той чортяка. Тут у нього і випав з волосся на покривало листик сухий; але він, не добачивши, пішов собі геть, бо й самому хотілось хоч світом заснути. А ельф вихопився мерщій із засохлого листика, сів дівчиноньці на вухо та й розказав, ніби вві сні, про страшне душогубство; з’явив перед нею те місце, де брат її коханця убив і закопав у землю; розказав про липу розквітлу, що стоїть таменьки, та й додав: — А щоб ти не думала, що все, що я розказав тобі, — один тільки сон, то знайдеш ти на своєму ліжку сухого листика! Прокинулась вона і справді — знайшла.  



 

Ненько ж моя! Змила вона гіркими сльозами обличчя: нерозважно так плаче. Господи! Цілий день не зачинялось віконце: манесенькому ельфу було б латво полинути до троянд чи й до других квіток у садочку; тале ж він не наваживсь серденьком оту бездольну покинути. На вікні стояв кущик рожевий; в одній квіточці сів собі ельфик та й позирав звідти на бідну, нещасну дівчину. А її брат вчащав до покою та такий до свого лиходійства байдужий, веселий… а вона ж то не насміла і слова йому про свою скрутоньку-тугу сказати. Скоро насунулася ніч, викралась дівчина з дому та й пішла мерщій, де росла липа; одгорнула вона листя з сирої землі і викопала незабаром задубле вже тіло коханця. Ох і ненько ж моя! Як ревно вона ридала та благала все Бога, аби і їй послав швидше ту смерть! Рада б була вона взяти і цілого трупа додому, так було ж це неможливо. От підняла вона бліду голову з заплющеними очима, поцілувала її в холодні вуста і з розкішного волосся землю струхнула. — Я сховаю її у себе! — каже, та, закопавши трупа у землю, взяла вона голову й кущик ясмину, що ріс таменьки, взяла ото та з тим скарбом і вернулась додому. Скоро вступила до хати, знайшла вона зараз щонайбільшого наквітника[42], який мався; поклала в нього мертву голову, засипала землею та й посадила зверху ясминину. — Прощай, прощай! — зітхнув малесенький ельф; він не примів більш спозирати на ту нерозважену тугу та й полетів у садок до своєї троянди. Але в неї уже були квіти пов’ялі і тільки де-не-де на зелених пуп’янках висіли ще блідесенькі листоньки. — Ой, мі! Як швидко все добре й хороше минає! — зітхнув ельф. Насилу-таки знайшов він ще одну рожу, де й оселився; за її тонесенькими, пахучими пелюстками був йому любий притулок. Щоранку ото прилітав він під віконце до бідної дівчини, а та було стоїть над наквітником та слізоньки ронить; скропляє було гіркими тими свого ясминового кущика: і чим більше, день-задень, полотніла й марніла дівчина, тим краще зеленіла й бростала[43] віточка. Швидко розвивалися паростки, а це й білесенькі пуп’янки набрунилися: вона було все любує на них та цілує. Але лихий брат лаяв сестру та допитувався, чи вона часом не збожеволіла? З великого пересердя не зміг стерпіти він і зрозуміти, чого б вона плакала над тим горщиком? Не знав пак він, які очі, які червоні вуста взялися тією землею!.. Раз ото схилила вона голівоньку над горщиком та й заснула; так і знайшов її манесенький ельф: сів мерщій у вухо та й почав розказувати про тихий вечір у квітниці, про вонність[44] троянд і про кохання тих ельфів. А вона спала все так супокійно та тихо і марила щастям, та на тих мріях і душу зітхнула… й полинула тихо на небо, до того, кого вірно кохала. А ясминові квітки розчинили свої білі великі дзвоники та запахли так надзвичайно душисто: інак-бо вони не вміли по небіжці заплакати. Але лихий брат глянув на гарного розквітлого кущика, взяв його, наче спадок, до себе та й поставив у спочивальні своїй коло самого ліжка, — так ото вбирав кущ його очі у себе та пах дивовижно. Квітовичок ельф і собі за ясмином познявся та й літа з квітки на квіточку; а в кожній же то сиділо по душі манесенькій… так, так ото літа та розказує про вбитого юнака, про його голову, що була вже й у землі й під землею, про брата лихого та про бездольну сестру його. — Ми знаєм про це! — шепотіла кожна душа в квіточці. — Ми знаєм про це! Чи ж ми й самі не повиростали зі сполотнілих вуст та з погаслих очей? Ми знаємо все, знаємо! Та, кажучи се, якось дивно головками хитають. Квітовичок ельф і збагнути не міг, чому вони такі супокійні, байдужі? От узяв він полетів до бджіл, що мед у садочку збирали, та й розказав їм про того лиходія-брата. Бджоли повідали це матері, а та й наказала їм, аби завтра вранці закусали на смерть того забійця. А преднесь, вночі, — то була перша ніч по смерті сестри, — саме як спав брат той на своєму ліжку біля вонних ясминів, одчинилися разом усі квітові чашечки і невидимо полинули з них квітошні душі, озброєні трутними жалами; посіли вони мерщій йому у вухо і розказали багато страховизних снів; а далі перелинули на вуста і почали язика його колоть трутними жалами. — Тепер ми помстили за смерть! — сказали вони та й вернулись назад до білих ясминових дзвоників. А як настав ранок й одчинилося зненацька вікно в спочивальні, разом прилинув і ельф з цілим роєм, ото щоб закусати забійця. Але він уже вмер був; кругом ліжка стояли люди й казали: — Ясминові пахощі його вбили! Збагнув тоді ельф відомщення тих квіток і розказав про це матці бджолиній; а та гула та бриніла зі своїм роєм навколо квітового горщика: не можна було й одбитись од бджіл. От один чоловік взяв був наквітника винести, а це — як шпигне його в руку бджола, так він його об землю й кинув. Розбився ото горщик, а люди й побачили тоді блідого черепа і дізнались, що мерлий у ліжку був не хто — душогуб. А матка — цариця бджолина — гула по повітрю та бриніла про відомщення квіток і про рожевого ельфа та про те, що під кожним листоньком малесеньким живе щось, що висвідчить вчинок лихий і відомстить за нього!

Крапля води


Ви, певно, знаєте побільшаюче шкло, — таке кругленьке опуке шкельце, що всячину побільшує, мо’, в сто крат? Візьміть-но до рук лишень та подивіться кріз нього на краплю водиці, — яку силу вбачите ви малесеньких дивовижних створінь, що простим оком не зуздріти б зроду! А проте вони дійсно живуть, і нема тут омани. Крапля видає тоді за цілу тарілку, повнісіньку морських павуків, що аж кишать та плигають один через одного. Та які ж ненатлі вони — страх! Шматують один у одного руки і ноги, передні і задні частини, а проте все-таки — якось веселі й контеті![45] Так ото був собі один старезний дід; люди його звали — Кріббель-Краббель, бо таке й було його ймення. Він хотів з кожної речі собі мати найкраще, і як часом не можна було йому цього просто дістати, то він удавався до чарів. От сидів він раз і дивився кріз те побільшаюче шкло на краплю води, що дістав він з калюжі у рові! Світе мій! Який же там був гармидер та шарварок! Тисячі створінь манюсіньких метушились, бігали і скакали: той того рве, той — шматує, а той — і цілком ковтає! — Брр!.. Аж дивитися гидко! — сказав старий Кріббель-Краббель. — Невже пак не можна їх до того привести, щоб жили в супокої та згоді? Щоб кожен тільки про себе й дбав, других не чіпаючи? Думав-гадав він, та нічого, мабуть, не вигадав, от і узявся до чарів. — Треба їм барви додати, щоб були примітніші на око! — сказав дід і влив до болотної краплі якусь крапелиночку, немов вина червоного; але була то навсправжки відьмача кров, найкращого ґатунку. Зразу всі оті дивовижні створіння зробились рожевими; крапля стала схожа на місто, де по вулицях аж кишіло диких та голих людей. — Що се такого? — спитався другий старий чарівник; він хоч і не мав назвиська, але був ще мудріший. — Ат! Одгадай, коли хочеш, що це? — сказав Кріббель-Краббель. — То я його навіть подарую тобі! Тільки це не так латво зробити, коли не знаєш, що воно й звідки! От чарівник той і позирнув кріз побільшаюче шкло. Справді — перед ним було наче місто велике, де по вулицях бігали усі люди геть голісінькими! Страховина така. Господи! Але ще страшніше було поглянути, як кожне звірятко токмачило і пхало друге; щипало й кусало, шматувало й глимало[46]! Тії, що були напереді, тиснулись назад, а задні штовхались уперед! — Глянь, глянь! У нього нога за мою довша!.. Пріч її, геть! — Ковть, і вже — по нозі! — А в цього онде пухир! Йому боляче, певно! Хай же буде ще більше! Лапай його! Кинулись на нього гуртом — і давай рвати і шматувати, поки не проковтнули цілком з пухирем тим! Ото не ходи пухирастим! А онде одна звіринка сидить собі, наче панянка, така плохесенька, нікого не займе, бажа тільки супокою та згоди… Але даремна річ! Кинулась і на неї та несита голота та й розірвала на шмаття! — Це прекумедно! — сказав чарівник. — Так! Але, як же ти думаєш, — що воно? — спитався Кріббель-Краббель. — Чи зможеш ти це одгадати? — Ет! Хіба ж не видимо? — обізвався чарівник. — Це — Париж або друге яке столичне місто велике: вони пак одно до одного схожі! Ну, мовляв, — місто велике, та й годі! — Це болото! — сказав Кріббель-Краббель.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка